5 РОЗДІЛ

ПІЗНІ НАЦІОНАЛЬНІ РЕЛІГІЇ

 

ІУДАЇЗМ

 

Виникнення та розвиток іудаїзму

 

Три-чотири тисячі років тому в Аравійській пустелі жили численні скотарські племена хапіру, які в середині    I ї III тис. "вдерлися у Палестину. Вони підкорили частину     країни - Ханаан. На той час там уже існували невеликі     міста  був свій алфавіт, який відрізнявся від єгипетського  і  вважався зразковим. Жителі фінікійського міста Біблос   першими почали виготовляти папір. Саме тому книги називали біблами, бібліями. Завдяки своїй кмітливості жи­телі Ханаану відіграли виняткову роль у становленні та розвитку торгівлі, ділових відносин між країнами. Розви­валося тут і землеробство. .

Ханаанці поділялися на багато племен. Після проник­нення у Палестину племена хапіру змішалися з корінними жителями, і це нове утворення почало називатися євреями (від давньоєврейського слова "івриш" - околиця), тобто народ, який відокремлено жив на окраїні Палестини.

Скотоводи-хапіру, які кочували в Аравійській пустелі, були цілком залежними від природи. Безсилля перед її стихіями породжувало у них різні фантастичні уявлення про навколишній світ. Людям здавалося, що все має над­звичайну силу і владу над ними. В їх житті головну роль відігравали тварини, і вони поступово дійшли висновку, що тварини володіють надзвичайними якостями. Давні єврейські племена поклонялися тваринам, вважаючи їх своїми родовими предками. Міцного і тривалого зв'язку

між цими племенами не було. Вони об'єднувалися лише у разі війни й обрання спільного воєначальника.

Давні вірування євреїв були політеїстичними. Предме­ти їх поклоніння — гори, дерева, кам'яні й дерев'яні стов­пи. Поклонялися вони і сонцю, місяцю, численним доб­рим і злим духам.

У перші століття свого перебування у Палестині євреї не пішли далі союзу племен, оскільки для цього не було необхідних економічних умов. Але з часом запозичили у розвиненіших ханаанців навички землеробства, почали переходити від кочового до осілого життя, від скотарства до землеробства. Близькість мов сприяла тому, що з часом завойовники і підкорені почали змішуватися, внаслідок чого виникла єдина народність.

Наприкінці XIII ст. до н,е. з розрізнених племен, які мали більш-менш стійкі міжплемінні відносини, утвори­лася єврейська держава Ізраїль. Його виникненню сприя­ли географічні особливості Палестини, яка знаходилася на перехресті  караванних торгових шляхів,  що з'єднували Єгипет із Сирією і Месопотамією. Цей процес прискорив­ся ще й наявністю сильного сусіда, з яким вони ворогува­ли. Потрібно було об'єднувати і зміцнювати свої землі, на що спроможна тільки держава. Першим ізраїльським царем був Саул. Південні єврейські племена об'єдналися на-племені Іуди і в другій половині XI ст. до н.е. також в Ізраїльську державу. Але в 935 р. до н.е. вона роздалася на дві частини: Ізраїльське та Іудейське царства .Саме в цей час і виникла іудейська релігія, бо давні племені релігії не сприяли об'єднанню племен.

Релігію єврейських пастухів поступово заступає культ богів, яких вважали покровителями сільського господарст­ва. Але з подальшим об'єднанням племен на чолі з царем на перше місце виходить культ єдиного бога Ягве (Ієгова) — племені Іуди, звідси й назва — іудейська релігія,

Спочатку Ягве як духа і демона пустелі, символа вро­жаю вшановували євреї, які займалися скотарством (його уявляли в образі бика або лева). З часом він стає покрови­телем племені Іуди. З виникненням держави Ягве став бо­гом  усього єврейського народу в Ізраїльській державі. Змінилася і його основна функція. Відтоді бога Ягве поча­ли й богом війни, захисником держави, покрови-військових операцій проти зовнішніх ворогів.

історичного розвитку Ізраїлю та Іудеї сприяли зміцненню культу саме бога Ягве. У рабовласницькій державі євреїв релігія перетворюється на інструмент класово­го панування. Проголошується єдиний бог-самодержець Ягве. Його наділяють рисами людини, з віруючими він спілкується через посередників, його оточують боги різних рангів. Ягве починають шанувати як все єврейського бога, який обрав євреїв своїм улюбленим народом ще до посе­лення їх в Палестині. Так виник міф про те, що колись євреї перебували в Єгипті, а бог Ягве вивів їх звідти. По­ступово на Ягве переносять кращі риси інших богів. Він стає покровителем врожаю, торгівлі, захисником у бою, наставником в ремеслах. Всі інші боги підкорені йому, його служителі.

Боротьба за централізацію культу Ягве і визнання йо­го єдиним богом тривала протягам трьох століть (X— VII ст. до н.е.). Головну роль у поширенні іудейської релігії, зокрема культу Ягве, відіграла каста жерців.

У першій половині X ст. до н.е. царем Ізраїлю став син Давида Соломон. За його правління в Єрусалимі було спо­руджено храм Ягве (960 до н.е.). Посилення культу Ягве зміцнило позиції його жерців. Соломон відновив закон, за яким вони отримували від землеробів і скотарів десяту ча­стину врожаю або приплоду від худоби. Храм володів ра­бами і великим багатством. Жреці — переважно вихідці із знатних родів — становили корпорацію (плем'я левітів), яка була опорою царської влади. Із спорудженням храму Єрусалим став і релігійним центром країни. А перед слу­жителями іудаїзму в рабовласницькому суспільстві поста­ли нові завдання — виправдати експлуатацію. Ім'ям Ягве єрусалимські жреці освячували насилля, обіцяючи винаго­роду на небі за всі поневіряння на землі. Іудейські священ­нослужителі примушували віруючих молитися і приноси­ти жертви на честь не тільки бога Ягве, а й царя єврейсь­кого, а пізніше й на честь вавилонських, перських, грець­ких деспотів, римського імператора.

Прообразом єдиного бога в іудаїзмі як монотеїстичній релігії є деспотична влада царя у давньоєврейській дер­жаві. Цар небесний був відображенням царя земного. На­далі давньоєврейську державу підкорювали почергово ас­сирійські, вавилонські, перські, грецькі й римські за­войовники. Але віра в єдиного бога не слабшала, оскільки вона відповідала тогочасним соціальним умовам, підтри­мувалася царями-завойовниками та іудейськими свяще­никами.

Історично виділяють три основних періоди еволюції  іудаїзму: давній (біблейський), середньовічний (талмудський) і сучасний.

На давньому етапі іудаїзм зберігав численні пережитки примітивних релігій давніх євреїв і споріднених з ними семітських племен, що кочували в степах і пустелях Аравії та в інших країнах Передньої Азії (Ягве раніше був полоне­ним духом — покровителем одного з єврейських племен).

Лише наприкінці цього періоду племінні культи, фети­шистські та інші язичницькі погляди заступив іудейський монотеїзм, який є духовним втіленням давньоєврейської рабовласницької монархії. Головними ідейними виразни­ками його стали жреці Єрусалимського храму, вони й створили першу священну книгу іудаїзму — Книгу законів (Тору) про релігійні реформи царя Іосії (VII ст. до н.е.). Після цих реформ під час так званого вавилонського по­лону і пізніше, повернувшись з нього, жреці відбудували зруйнований Єрусалимський храм, створили Книги про­років, Писання, які разом з Торою становили іудейську Біблію. Біблія складається із Старого і Нового Завітів, іудейська релігія визнає тільки Старий Завіт. Біблійні кни­ги, які церква визнає священними, є каноном (правилом).

 

Канон — священні книги, які мають найвищу релігійну ав­торитетність.

 

Старий Завіт складається з трьох частин: П'ятикнижжя Мойсея, або Тори (давньоєвр. — закон, вчення), книги Пророків і Писання. Сама Тора складається з п'яти книг: Буття, Вихід, Левит, Числа і Повторення закону.

Іудаїсти вважали, що Тора продиктована пророку Мойсею самим Богом, і жодна книга давнього і сучасного світів не може зрівнятися з нею. У книзі Буття йдеться про створення світу Богом приблизно за 3760 років до н.е., про перших людей, їхнє життя, вигнання з раю, про всесвітній потоп. Вихід описує життя євреїв у Єгипті — їхній вихід звідти. Левит присвячений законам, виявленню гріхів, за­повідям. Числа викладають історію поневірянь єврейсько­го народу після виходу з Єгипту. Повторення Закону, або Друга книга законів, повторює багато законоположень. У ній заповіді, закони, рішення переплітаються із спомина­ми і повчаннями. У давньому світі рабовласницьким зако­нам приписували божественне походження, щоб надати їм більшої сили. Тому Тора за своїм змістом — звичайний ко­декс рабовласницького права; вона встановлює правила іудейського культу і доводить монотеїзм Ягве.

Друга частина Старого Завіту — Книги Пророків — розповідає про завоювання Палестини і розселення євреїв у Ханаані. Книги охоплюють період до вавилонського по­лону, а також після повернення євреїв з Вавилону до Па­лестини.

Третя частина Старого Завіту — Писання — це псалми, притчі, пісні тощо.

Відомо дві редакції Старого Завіту — масоретська і септуагінта. Масорети — єврейські рабини, які остаточно відредагували Старий Завіт у Н ст. до н.е., а септуагінта ("сімдесят") — переклад давньоєврейського тексту Старо­го Завіту грецькою мовою, зроблений, згідно з переказа­ми, 72 перекладачами протягом 72 днів в І ст. до н.е. На­справді ця робота тривала протягом двох століть. Останній текст, успадкований християнством, найпоширеніший.

Важливим джерелом історії іудейської релігії у II —І ст. до н.е. і в І ст. н.е. є тексти, знайдені 1947 р. на західному узбережжі Мертвого моря, у печерах Вади-Кумран (Кумранські рукописи). Вони свідчать про значне поширення в Іудеї релігійного сектантства. Численні фрагменти книг Старого Завіту, знайдені у печерах Іудейської пустелі, ма­ють багато різночитань. Ці (домасоретські) тексти спрос­товують твердження єврейських і християнських бого­словів про незмінність Старого Завіту.

Відомо, що ассирійські та вавилонські завойовники насильно витіснили євреїв у Месопотамію та Мідію. Так само були переселені й іудеї з Палестини в Єгипет. Саме тоді виник термін "діаспора " — розселення євреїв за межа­ми Палестини. Масове їх розселення у країнах Середземномор’я призвело до того, що їх кількість у різних країнах | світу вже в І ст. н.е. набагато перевищувала кількість на­селення Іудеї. Це вимагало реформування релігії. Життя євреїв концентрувалось у їх релігійному центрі — общині. За вимогами ритуалу вони щосуботи збиралися для богослужіння, читання Священного Писання, обговорення) різних справ, які стосувалися общини.

Зв'язок з Єрусалимським храмом та його жерцями в! цей час був незначним. Паломництво тричі на рік в Єру­салим, як цього вимагала Біблія, було неможливим для більшості євреїв, які жили у віддалених країнах. Тому вже в IV ст. до н.е. почала виникати нова форма релігійної об­щини — синагога, спершу як доповнення до єрусалимсь­кого храму. Віруючі сходилися до синагоги, де проголошу­вали молитви і гімни богу Ягве, читали розділи з Біблії, які

духовенство тут же пояснювало. Особливого значення на­був спеціальний день для молитовних зборів — субота, святкування якої запозичене у вавилонян. Цей день став особливим для кожного єврея.

Спочатку синагоги були поодинокими і тимчасовими місцями зібрань віруючих; з часом вони стали і молитовним будинком, і представницьким органом єврейських общин, і центром громадського життя. Синагоги організовували та спрямовували життя общин, не обминаючи й світського життя віруючих. Посадових осіб синагоги здебільшого оби­рали з представників знатних сімей, які розпоряджалися їх майном і фінансами. На початку нашої ери остаточно скла­лася форма іудейської релігії, яка в основних рисах збере­глася донині. Головні її положення містять Талмуд і рабинська література. Талмуд належить до основних пам'яток іудейської релігійної та правової літератури.

 

Талмуд — священна книга іудаїзму

 

Талмуд (давньоєвр. ламейд — вивчення) — багатотом­ний збірник єврейських догматичних, правових, релігійно-філософських, етичних і побутових уявлень, які сформувалися протягом багатьох віків — з IV ст. до н.е. до V ст. н.е.

Створений він у Палестині та Вавилоні приблизно від ГУ ст. до н.е. до І ст. н.е. з метою пристосування релі­гійного вчення і біблійних канонів до нових умов життя євреїв. Іудаїзм в період створення Талмуда називають тал­мудичним. У синагогах рабини не тільки коментували і пояснювали Тору, а й складали нові релігійні розповіді, розробляли віровчення, реформували іудаїзм відповідно до часу.

Структурними складовими Талмуда є Мішна та Гемара. Мішна — об'ємний коментар Старого Завіту, поді­ляється на 63 трактати, 6 розділів. Гемара — збірник тлу­мачень до трактатів Мішни. Завдяки тому що коментуван­ня Мішни здійснювалося у Палестині й Вавилоні, розрізняють два Талмуди: палестинський (Т. Єрушалмі) і вавилонський (Т. Бавлі). Перший було оброблено у III ст., другий — у V ст. Спочатку зміст Талмуда передавався ус­но з покоління в покоління. Тому на відміну від Старого Завіту —- писаного закону — Талмуд називався усним за­коном. Пристосовуючи Біблію до історичних умов, талмудисти розробили безліч правил, настанов та заборон, роз­рахованих на посилення національного й релігійного відо­соблення єврейського народу. Догматика Талмуда в наш час є основою іудаїзму.

Талмуд є кодексом релігійних, побутових і правових приписів іудейства. Він містить легенди і міфи про Бога, історії про потойбічний світ, повчальні притчі, фіксує уяв­лення щодо будови Всесвіту. За цими уявленнями, небо складається із семи частин: перше небо є завісою, яка вранці підіймається, а ввечері опускається; друге небо — тверде, до нього причеплені зорі, місяць, сонце; на третьо­му працює великий млин, що меле манну крупу, яку спо­живає небесне населення; на четвертому знаходиться не­бесний Єрусалим; на п'ятому — ангели; на шостому — склепи, наповнені снігом, градом, дощем, а також комори з бурями і димом; сьоме — рай, там живуть справедливість і доброчинність, душі праведників і ненароджених дітей.

Єдиним джерелом знань і виховання молоді Талмуд вважає Священне Писання і вимагає вивчати Біблію вдень і вночі. До світських наук іудаїзм ставиться з презирством: "Про те, що вище за тебе, не думай. В те, що не під силу тобі, не заглиблюйся, незрозумілим для тебе не займайся, про те, що заховане від тебе, не запитуй". На вивчення світських наук можна витратити час, який не належить ні дню, ні ночі.

Система іудейської освіти базується на поклонінні пе­ред авторитетом. Вищим авторитетом вважають рабина. Навіть очевидна нісенітниця, висловлена ним, набуває си­ли закону: "Якщо рабин навіть скаже тобі ліве на те, що праве, а праве на те, що ліве, ти повинен слухатись його". Є в Талмуді й висловлювання про будову Всесвіту, рослин, тварин, людину: "Затемнення Сонця віщує язичникам го­лод і війну, затемнення Місяця — погана прикмета для Ізраїлю", "Меркурій — секретар Сонця, і хто народився в його час, буде знаменитим і мудрим", "Хвороби посилає людям Бог як покарання, а вилікуватися можна молит­вою", "Недостатність дощу — від того, що мало вив­чається Тора". Талмуд містить дискусії рабинів щодо тлу­мачення окремих місць Старого Завіту, правові норми, релігійні приписи, закони, етичні норми, богословські роздуми з питань культу, догматики, дані з математики, астрономії, медицини; казки, легенди, притчі, байки, міфи тощо. Є в ньому і відомості історичного характеру: про трансформацію релігійних уявлень давніх євреїв.

Біблію і Талмуд іудаїзм вважає першоджерелом свого віровчення, їх широко використовують і нині.

В епоху феодалізму становище мало імущих євреїв у країнах Західної Європи було вкрай важким. Вони були вимушені жити у відокремлених кварталах (гетто). За їх межами не мали права поселятися без дозволу влади. Після буржуазних революцій у країнах Західної Європи гетто було скасовано (1870).

 

Філософські й моральні принципи іудаїзму

 

Іудаїзм сповідує віру в єдиного бога Ягве (Яхве), який, згідно з ученням, з нічого створив Всесвіт (у тому числі й людину) і керує ним.

Ягве — могутній, всесильний, вимагає від людей покірності. За розповіддю у книзі "Буття", Ягве дуже роз­сердився, дізнавшись, що Адам і Єва зірвали яблуко з де­рева пізнання добра і зла. Він вигнав їх з раю і назавжди прокляв людський рід. Давні євреї уявляли Бога таким, якими були їх володарі, — сильним, могутнім, жорстоким. Віруючий єврей від народження і до смерті повинен відчу­вати страх перед Богом. Рабини стверджують, що нещас­тя, які випали на долю єврейського народу, є результатом того, що євреї не слухали Бога. Убогість, рабство, експлу­атація — все це Божа кара за неповагу до нього. Проте послідовного монотеїзму без залишків політеїзму немає в жодній релігії. Єдиний бог завжди керує світом не сам, а разом з іншими надприродними силами. В іудаїзмі таки­ми помічниками Ягве є численні ангели і месія.

Один із найвідоміших представників єврейської релігійної філософії середніх віків М. Маймонід із Кордови сформулював 13 заповідей іудаїзму, або символів віри: необхідність визнання буття Бога як єдиного творця і по­велителя світу; визнання його абсолютної єдності; визнан­ня його нематеріальності й надуманості втілення його; визнання вічності Бога; неприпустимість звертання з мо­литвою до якоїсь іншої істоти, крім нього; упевненість в істинності пророчої проповіді; переконання в перевазі пророка Мойсея над всіма пророками; переконання в не­заперечній дійсності подарованого Богом євреям релігійного вчення (Тори); упевненість у неможливості відмінити або замінити Тору іншим вченням; упевненість У всезнанні Бога; упевненість у справедливості Божого

творіння; віра в прихід месії; віра у воскресіння мертвих. Не всі релігійні принципи, філософськи обґрунтовані Маймонідом, іудеї визнають, тому вони не є догматами.

Іудейський культ містить численні настанови, розпо­рядження, вимоги, обмеження і заборони. В іудаїзмі існує 613 приписів: 365 заборон і 248 повелінь (за кількістю днів у році — 365 і частин людського тіла — 248). Іудаїзм прискіпливо ставиться до виконання обрядів і свят. Ок­ремі вимоги збереглися ще з первіснообщинної релігії давніх євреїв. Наприклад, заборони щодо споживання продуктів: вся їжа поділяється на дозволену (кашерну) і недозволену (трефну). Заборонено одночасно вживати м'ясну і молочну їжу, а на свинину та зайчатину накладе­но табу. Талмуд містить три тисячі постанов про їжу.

Давні євреї ототожнювали душу з кров'ю. Якщо з лю­дини чи тварини витікає кров, разом з нею виходить і ду­ша. Отже, коли з'їсти м'ясо з кров'ю, можна з'їсти і боже­ственну душу. Тому їсти м'ясо з кров'ю заборонено. Але є спосіб обійти цю заборону: почекати, щоб кров витекла. Обряд різання, щоб витекла кров, здійснюють спеціальні різники (шойхети), дії яких носять ритуальний характер.

Дотримання всіх обмежень, заборон, приписів у реаль­ному житті неможливе. Тому кожен віруючий єврей одно­часно є порушником божих настанов, він завжди винен перед Богом.

Релігійної покірності Ягве вимагає і вчення про по­тойбічний світ, за яким люди поділяються на добрих і злих. Добрі — ті, що дотримуються релігійних вимог, завжди виявляють покірність. Злі — ті, що мають багато гріхів. Після смерті душа людини переходить до Бога, а він, на терезах визначивши, скільки у неї гріхів, спрямо­вує душу — в пекло чи рай. Перед тим, як потрапити в рай, праведні душі 248 разів приймають ванну з бальзаму, після цього проходять через алмазні ворота, біля яких стоять 60 млн сяючих ангелів. Праведника одягають у 8 одежин з хмар, на голову кладуть діамантовий та золотий вінки, ве­дуть під розкішний балдахін, уздовж якого протікають струмки бальзаму, вина та меду. Натомість у пеклі грішників підвішують гаками за ноги, очі, язик. Вони по­винні їсти своє тіло, гаряче вугілля, граніт, від якого у них викришуються зуби.

Трактування релігійної ідеї у Старому Завіті пов'язане з обґрунтуванням ідеї національної винятковості єврейсь­кого народу. В Торі розповідається, що жорстокий і невблаганний Ягве вирішив зробити євреїв обраним народом. У Біблії йдеться, що Бог уклав з прабатьком давніх євреїв (Авраамом), угоду, за якою він узяв євреїв під свій захист, а вони повинні поклонятися лише Ягве. Тому всі народи, які не визнають Ягве, є ворогами єврейського народу. Цим мотивована, наприклад, заборона шлюбів між євреями і не євреями.

За дотримання Завіту Ягве гарантує праведникам спасіння та царство Боже. Царство небесне пов'язане з приходом посланця Ягве — месії. Важке життя єврейсько­го простолюду, відчуття безнадії та приреченості породи­ли віру в небесного спасителя (месію), впевненість, що Ягве пошле на Землю свого посланця, який, учинивши страшний суд, судитиме живих і мертвих, установить на землі справедливість. Ідеї месіанізму поширювалися і се­ред пануючих верств давньоєврейського суспільства, які чекали месію як спасителя від іноземного поневолення і захисника від озлоблених мас, як диктатора, який забезпе­чить умови для господарювання.

В іудаїзмі месіанізм тісно пов'язаний з ідеями національної винятковості єврейського народу: месія прийде тільки до євреїв, лише вони будуть врятовані; всі інші народи приречені на загибель. А в майбутньому ут­вердиться панування єврейського народу над усім світом.

 

ДЕСЯТЬ ЗАПОВІДЕЙ ІУДАЇЗМУ

 

Основу моралі іудаїзм вбачає в десяти біблейських за­повідях, дарованих Мойсеєм людям від імені Бога. Пору­шення їх вважається злочином перед Богом.

Вони гласять (глава 20 книги "Вихід"):

1. Я — Господь, Бог твій, що вивів тебе з єгипетського краю, з дому рабства, хай не буде тобі інших богів переді мною!

2. Не роби собі подоби з того, що на небі вгорі, і що на землі долі, і що у воді, під землею. Не вклоняйся їм і не служи їм; бо Я — Господь, Бог твій, Бог заздрісний, що ка­рає за провину батьків на синах, на третіх і на четвертих поколіннях тих, хто ненавидить мене, і що чинить милість До тисячі поколінь тих, хто любить Мене і хто дотри­мується моїх заповідей,

3. Не прикликай імення Господа, Бога твого, даремно,

бо не помилує Господь того, хто призиватиме його Ймен­ня даремно.

4. Пам'ятай день суботній, щоб святити його! Шість днів працюй і роби всю працю свою, а день сьомий — су­бота для Господа, Бога твого.

5. Шануй свого батька та матір свою, щоб довгі були твої дні на Землі.

6. Не вбивай!

7. Не чини перелюбства!

8. Не вкради!

9. Не свідкуй неправдиво на свого ближнього.

10. Не бажай дому ближнього свого, не бажай жони ближнього свого, ані раба його, ані невільниці його, ані вола його, ані осла його, ані всього, що ближнього твого!

проникла  нечиста  сила.  Такі  ж амулети  (філактерії) прикріплюють до лоба і лівої руки під час молитви.

ритуальне обмивання

Рабини приписують віруючим напередодні суботи та інших релігійних свят перед кожною молитвою здійсню­вати обмивання рук у мікві — спеціальному басейні з до­щовою або джерельною водою. Прийнявши душ чи по­мившись у лазні, людина, згідно з іудейським віровчен­ням, не стає чистою і не отримує права молитися. "Навіть тоді, коли жінка буде митися в бані, наполегливо і довго, навіть тоді, коли вона обмиється всіма водами світу, вона не буде вважатися чистою, поки не прийме мікву".