Вірування ацтеків

 

Протягом майже двох тисячоліть (від часів теотиуканців до іспанського завоювання) долина Мехіко була за­селена племенами — носіями культури нагуа. Воюючи між собою, вони почергово домінували на цій території. Кожен переможець переймав від переможеного народу мову, релігію, науки, мистецтво, літературу, ремесла і зви­чаї. Тому теотиуканська та тольтекська космогонія (уяв­лення про будову Всесвіту) і теогонія (сукупність міфів про походження та родовід богів) знайшли відображення в їх ацтекській версії. "Ацтекський календар" викладає ле­генду про два Сонця або чотири катастрофи, про народ­ження п'ятого Сонця, за якого живуть сучасні йому люди.

Вершину давньомексиканського пантеону посідала па­ра прабатьків — джерело всього існуючого, уособлення жіночого й чоловічого начал. Від центру відходили відповідно до сторін світу чотири сутності, наділені своїм кольором. На сході був червоний володар, на півночі — чорний, на півдні — блакитний, на заході — білий. У центрі знаходився найстарший з усіх божеств — бог Во­гню, або божество року. Місяць називали Мецтлі.

В ацтекській Мексиці існували дві ідеї божества, зу­мовлені двома релігійними традиціями нагуа: тольтекською традицією, пов'язаною з давнім минулим мекси­канських культур, і ацтекською, що не зберігала духу племінної ментальності. Білий володар — бог з надто складною міфічною біографією. В тольтекській традиції він є легендарним героєм, засновником тольтекської сто­лиці Тула, покровителем і вчителем мистецтв і ремесел, духовним пастором і моральним вождем, противником кривавого культу, що вимагав людських жертв. Для тольтеків він був передусім символом мудрості.

Бог Сонця і війни Упцилопочтлі — племінний бог ац­теків, який порятує світ від космічної катастрофи. Він ви­магав постійного принесення в жертву людей. Адже бога Сонця й інших богів, які беруть участь у вічній грі сил світла й тьми, ночі та дня, півдня і півночі, підтримують порядок у Всесвіті, потрібно було годувати гарячою кро­в'ю живих людей. Імперія інків вела жорстокі війни, ме­тою яких було принесення в жертву полонених воїнів інших племен. Бувало, не щадили і своїх дітей. Під час за­воювання конкістадорами (іспанські завойовники) імперії ацтеків у всіх містах було виявлено павільйони з десятка­ми тисяч людських черепів.

Дві ідеї божества немов протистояли одна одній: страшна ідея, що потребувала кривавих жертв, та ідея, втілена в ритуалах і актах віри, що символізувала існуван­ня трансцендентного (що знаходиться поза світом) бога. Це зумовило появу в ацтекській Мексиці жерців-мудреців, які намагалися послабити релігійний фанатизм в мо­ральній сфері.

Есхатологічне бачення світу особливо цінувало риту­альну смерть — полеглі в бою ацтекські воїни і принесені в жертву полонені потрапляли в особливий рай (небо Сто­лиці). Тут душі воїнів і жертв, які загинули, щоб напоїти бога Сонця власною кров'ю, одержували нагороду — участь у почті Сонця, що здійснює свою ходу небом. Після декількох років такого служіння душі поверталися на зем­лю, втілені в колібрі (емблема бога Сонця і війни) або в різнобарвних метеликів. Душі людей, померлих неприрод­ною смертю (утопленики, вражені блискавкою, епі­демією), потрапляли в Тлалокан (рай бога Тлалока), який відав дощами, і там серед буйної рослинності саду безтур­ботно проводили час. Перспектива такого потойбічного існування мала бути дуже привабливою для землеробів Мексиканського плоскогір’я, що знемагало від посух. Душі

мертвих немовлят потрапляли на небо, де росло "молочне дерево", що харчувало їх довічно.

Іншою була доля в потойбічному світі людей, які не мали змоги потрапити до почту бога Сонця: якщо померлі нічим не відзначилися за життя, їх душі відсилали в Миктлан, де вони розчинялися в небутті. Перш ніж потрапити туди, вони повинні були подолати незвичайні перешкоди: продирались крізь вузькі щілини між скелями, їм загрожу­вали небезпечні змії, ящери та ін. Тому, споряджаючи у потойбічний світ, поруч з померлими клали різноманітні предмети, що мали допомогти дістатися до Миктлана. За­бита з цією метою блідо-жовта собачка повинна була до­помогти переправитися на інший берег підземної ріки, яка перегороджувала шлях у царство мертвих.

Різноманітний одяг, прикраси, цінні речі — своє­рідний дарунок володарям підземного світу Миктланте-кутлі. Це дає підстави твердити, що ацтекська релігія з її уявленнями про існування людської душі після смерті, про потойбічне життя була релігією аристократичних верств імперії. Вона увібрала в себе концепцію ілюзорного світу, ефемерності життя ("все є сон"), властиву давньомексиканській культурі.

Головним для ацтекських мудреців був пошук засобів, що допомогли б людині відчувати надійність свого станови­ща у світі, в якому все нетривке. Вони запитували: "Чому творець життя нікого не робить безсмертним?", переймали­ся тим, що люди не вічні на світі, живуть тільки мить. За­мислюючись над мінливістю світу, мудреці розуміли життя, як сон. Сягаючи витоків й основ людського буття, дошуку­ючись істини та можливості осягнення її в земних умовах, дійшли висновку, що мистецтво ("квіти і пісні", його мета­фори і символи) відкриває можливість знайти цю істину.

Мистецтво, що фіксує витворені уявою образи, не підвладне часові, воно реальніше, ніж мінлива свідомість людини. Твори мистецтва виникають завдяки натхненню, є формою інтуїції, непізнаної навіть митцем. Можливо, джерелом творчого натхнення є бог: "З серця неба похо­дять чудові квіти, чарівні пісні". Мистецтво і є шляхом, Що наближає людину до найвищої суті, допомагає відчути зв'язок з Космосом, усвідомити реальність свого буття.

Митець долав довгий шлях ініціації, щоб, увібравши в себе традиції минулого, досягти найвищої посвяченості — Іолтеоль (буквально "серце, піднесене на божественні вер­шини"). Тоді він міг спілкуватися з Богом, відчути божественне натхнення, стати тим, хто надає речам божест­венних символів. Мистецтво вдосконалює сприймання й уяву людини, пов'язує ритм Всесвіту з її психічним жит­тям.

Для ацтекських мудреців шлях "кольорів і пісні" — синтез релігії та мистецтва, бо мистецтво є диханням Всесвіту, спробою пережити трансцендентне. Оперування символами повинне пробудити уяву, яка має відчути не­вловиме. Мистецтво створювало "уявну реальність", що давала змогу людині хоча б на мить відчути безсмертя. "Квіти і пісні" були одним із засобів подолання страху пе­ред смертю, надавали сенс людському існуванню.

 

Вірування інків

 

У цивілізації інків (Перу) панівною була геліоцентрич­на релігія, яка ґрунтувалася на служінні Інті — богу Сон­ця, чий культ наполегливо насаджувався державою. Боже­ственного Інті зображали у вигляді золотого (золото — "метал, що належить сонцю") диска з яскравими проме­нями, спрямованими в усі боки, на якому зображено об­личчя чоловіка.

Інті, як й інші боги пантеону інків, є мешканцем неба. Його дружиною і водночас матір'ю інків була Кілья —- бо­гиня Місяця. В храмі інків — Кориканчі в Куско — Міся­цю було присвячено одну з каплиць. Усі стіни цього свя­тилища були оздоблені срібними пластинами. Прикраша­ло каплицю і зображення Місяця у вигляді срібного диска із жіночим обличчям. Небесна мати інків (Кілья) водночас була і покровителькою всіх жінок.

Третій житель небозводу — бог Ільяпа, який уособлю­вав грім і блискавку, що несли землеробу очікувану воло­гу. Тому Ільяпа, як колись мати-земля Пачамама, піклу­вався про родючість полів. Його уявляли ставним воїном, одягненим у золоту кольчугу та озброєним палицею.

Важливу роль для інків відігравав храм Кориканча, прикрашений золотим легендарним диском — образ Сон­ця, викрадений невігласом-конкістадором і програний ним у карти. Одразу за храмом був розташований знаме­нитий золотий сад інків. Кориканча є символом Сонця, уособленням релігії, в основі якої — служіння божеству Інті. Він символізував об'єднуючу роль "сонячної" віри та "сонячної" ідеології, які були опорою держави інків.

Кориканча був і резиденцією Верховного жерця "со­нячної" релігії Вільяка Уму ("провісник"). Цей сан був довічним. Верховний жрець стежив за дотриманням со­нячного культу, коронував нового правителя імперії, здійснював церемонію його одруження. Крім верховного жерця, було ще десять "атун вільяк" ("єпископів"), які ке­рували релігійним життям провінцій. До верхівки духовен­ства належали й духовні наставники (головні жреці провінційних храмів Сонця). На честь священного Інті їх обов'язково повинні були зводити в кожній провінції. Нижче духівництво відправляло обряди здебільшого на­родної, а інколи й офіційної релігії. Простолюдинів сповідали жреці; еліта, верховний інка сповідалися перед Сонцем. Інколи після такої "сонячної" сповіді знатні вельможі вчиняли омовіння в гірських ріках, сподіваю­чись, що швидка течія забере із собою їхні провини. За уявленнями, існування гріха допускалося, але грішник по­винен спокутувати його сповіддю.

Грішники, які вчинили тяжкі провини і втаїли їх на сповіді, після смерті потрапляли в підземелля (подібне до пекла), де страждали і гризли каміння. Тих, хто в земному житті не скоював гріхів, після смерті очікував рай, що зна­ходився поблизу Сонця, сповнений радощів і вічного спо­кою. Вельможі потрапляли туди автоматично. Рай був до­ступний усім, незалежно від соціального становища. Пек­ло призначалося тільки простолюдові.

Служителі культу, крім здійснення сповіді, брали участь в актах жертвопринесення (людські бували надто рідко) і поховальних ритуалах.

Існував обряд муміфікації тіла володаря після його смерті. Мистецтво муміфікації досягло високого рівня — тіла бальзамованих імператорів виглядали, як живі. Нут­рощі захоронювали в храмі неподалік від столиці імперії, камені його були скріплені розчином з розплавленого зо­лота і бітуму. Коли помирав імператор або головний вель­можа, найбільш віддані слуги й улюблені дружини кінча­ли життя ритуальним самогубством або дозволяли похова­ти себе живцем.

 

релігія австралії та океанії

 

Вірування австралійських аборигенів

 

Австралійські аборигени є представниками найбільш раннього з доступних безпосередньому спостереженню ступенів розвитку людства, майже цілком збереженого об­щинно-родового устрою. Тому їх релігія викликає неаби­яку зацікавленість дослідників, які, вивчаючи походження релігії та її ранніх форм, найчастіше черпають приклади з вірувань австралійців.

Корінне населення Австралії до європейської ко­лонізації складалося з кочових племен, що поділялися на локальні територіальні групи. Та релігійні вірування, об­ряди австралійців майже повсюдно зберегли свою од­норідність з незначними місцевими відмінностями.

Домінуючим у системі вірувань та обрядів є тотемізм. Австралію вважають класичною країною тотемізму. З ог­ляду на характер груп, що культивують тотемічні віруван­ня та обряди, виділяють 5 типів тотемізму:

1. Клановий тотемізм. Виник внаслідок розпаду первісних фратрій — найдавніших форм тотемної ор­ганізації.

2. Тотемізм фратрії. Властивий екзогамній половині племені звичай, який забороняє шлюби між членами однієї родової групи — фратрії.

3. Статевий тотемізм. Пов'язаний з розподілом праці між чоловіками та жінками племені.

4. Подружній тотемізм.

5. Індивідуальний тотемізм. Людина, крім загально родового тотему, має власний, у наслідуваний від батька чи придбаний у момент посвячення. Властивий чоловікам, найчастіше чаклунам, знахарям, вождям.

Помітну роль у тотемних віруваннях австралійців відіграють міфи про подвиги тотемних пращурів. Це фан­тастичні з невизначеними рисами істоти: міфи подають їх у вигляді тварин, людей з іменами тварин. Пращури вис­тупають поодинці або групами. Вони полюють, кочують, здійснюють обряди, як і самі австралійці. Тотемні пращу­ри зникають під землею, перетворюючись на скелю, дере­во, камінь.

Тотемізм — найважливіша, але не єдина форма релігії австралійців. Тут були поширені чорна магія, чаклунство. Неабияку роль у їх психічному житті відігравала віра в магію. Вони вважали, що всі, за винятком малих дітей та літніх людей, помирають від чар. Тому використовували різні магічні способи встановлення особи, яка насилає смерть на когось з членів клану. Після особливих во­рожінь, мета яких — дізнатися, де, в якому племені живе особа, яка зачарувала померлого, відряджали загін для по­мсти "винуватцю" (вбивали його чи когось з його ро­дичів).

Іноді магічні обряди, щоб спричинити чиюсь смерть, виконували відкрито. Якщо хтось бажав помститися воро­гові, то звертався до чаклуна. Той з кістки померлого вирізав кундель (основний інструмент магічних обрядів), прикріплював до нього пучок волосся людини. Протягом танцю під барабан він за допомогою відповідних закли­нань надавав кунделеві смертоносної сили, кидаючи потім його у напрямку, де жила жертва. Про початок магічної церемонії повідомляли особу, призначену на смерть, а та­кож усіх мешканців через посланців та сигналами диму. Суггестивна (навіювальна) дія цього обряду бувала настільки сильною, що людина, проти якої його здійсню­вали, ставала хворою, втрачала сили, а потім вмирала.

В усіх австралійських племенах існували майже одна­кові обряди лікувальної магії, знахарства, які мали багато спільного з народною медициною. Засоби її (припарки, масаж, компреси, кровопускання, лікувальні трави) до­ступні всім, але вони не завжди бувають дієвими. Тому люди зверталися до знахарів, які використовували і різні чаклунські прийоми (висмоктування каменя з тіла хворо­го), намагаючись вплинути на психіку пацієнта, гіпноти­зуючи його поглядом, жестами. Якщо наставало одужан­ня, це приписували магічній силі.

Використовували австралійці й елементи шаманства. Якщо знахар "лікував" магічними силами, то шаман діяв через духів. За віруваннями, духи посвячують шамана у його професію. У племен аранда знахарі вчились у інших знахарів, але той, хто хотів отримати посвячення від духів, мусив знайти печеру, де вони мешкали, лягти спати біля її входу, вірячи, що вночі до нього прийде дух і, пронизав­ши списом, зробить його шаманом. Знахарі та шамани накликали дощ (метеорологічна магія), щоправда, не всю­ди. В умовах мисливського господарства метеорологічна магія не могла посісти важливого місця у комплексі віру­вань. Абсолютне визнання отримала вона лише в сухому кліматі Центральної Австралії.

Релігія австралійських аборигенів багатьма своїми ри­сами виділяється серед релігій інших народів. У ній відсутні уявлення про надприродний світ, відокремлений від реального. Світ тотемів і світ людей співіснують. Що­правда, за уявленнями деяких племен, світ душі знахо­диться десь на півночі або на небі.

Австралійські вірування, міфи містять багато образів тварин. Магічні вірування переважають над анімістични­ми: магічна дія на тотем, шкідлива, любовна, лікувальна, метеорологічна і мисливська магії виявляються яскравіше, ніж уявлення про духів і форми звертання до них. Авст­ралієць більше покладається на власні магічні засоби, ніж на допомогу духів, застосовуючи замість молитов закли­нання.

Австралійські аборигени не сповідують культу предків, а тільки уявлення про міфічних тотемічних пращурів, які мають фантастичні зооантропоморфні образи. Немає і культу природи; небесні явища не обожнюють, їм не при­писують надприродних властивостей. Уявлення про над­природні властивості природних явищ пов'язані не з куль­том природи, а з тотемізмом.

У них майже немає космогонічних міфів. Міфологія австралійців не пояснює походження світу, Землі, неба. Вони переконані, що Всесвіт існував одвічно, не мав виз­наченої форми і був пустим. Міфи розповідають про под­виги героїв, походження тотемічних груп, митарства (ман­дри) тотемічних предків та ін.

 

Вірування народів Океанії

 

Сукупність островів, розкиданих на безмежному про­сторі Тихого океану між континентами Азії, Австралії та Америки, утворює частину світу — Океанію. Сюди нале­жать Меланезія, Мікронезія, Полінезія, де існують різні вірування.

У всіх народів Океанії існує дуже складне і непросте для пояснення поняття "мана". Цей термін мелане­зійського походження, означає невиразну, нематеріальну силу, своєрідний флюїд, який може пронизувати живі та неживі тіла, людей, тварин, рослини. Він може переселя­тися з предмета у предмет, з однієї людини в іншу, збільшуватися або зменшуватися. Кожний, хто ним во­лодіє, повинен дбати про те, щоб не витрачати його нерозумно. Володіння великою кількістю цього таємничого флюща дає людині авторитет і владу, фізичну силу і мудрість, майстерні руки і світлий розум. Тому особливо багато мани у вождів та жерців племен, сильних (мужніх) воїнів і кваліфікованих ремісників, особливо тих, хто ро­бить човни. Завдяки певній кількості мани, що пере­дається човнові, він здатен протистояти ураганам на хви­лях Тихого океану.

Мана не пов'язана з якимось конкретним предметом або людиною. Значне накопичення її в одному місці не­безпечне для людини. Дотримання табу і наказів утримує ману в людині, якій вона належить, а несподіваний пе­рехід її до іншої особи може нашкодити їм обом.

Так концепція мани підтримувала систему суспільних залежностей. Поширеним було уявлення, що прості люди не мають багато мани, а тому повинні підкорятися тим, у кого її більше. Щоб підлеглі не змогли присвоїти ману вождів, було введено низку заборон, табу. Дотримання та­бу полягало в тому, щоб певні предмети, місця, види діяльності були недоступними для звичайних людей. Вважалось, що найбільшою кількістю мани володіє вождь племені. Тому він особисто, всі предмети, яких він торкав­ся, його сліди на землі ставали табу. Порушення табу вва­жали злочином, за який карали на смерть; навіть внаслідок випадкового порушення табу людину позбавля­ли життя.

Усе це сформувало найхарактерніший компонент віру­вань островитян Океанії — культ вождів як живих, так і померлих. Ця форма вірувань, що опосередковано спи­рається на культ предків (оскільки влада передавалась у спадок), породила надзвичайно докладні генеалогічні де­рева, які обґрунтовують божественне походження вождів. Релігійний культ знаходився в руках жерця, хоча іноді світська і релігійна влади концентрувались у вождя пле­мені, що підсилювало його панівні позиції, перетворюва­ло на абсолютного владику.

У релігіях Океанії існують елементи анімізму, мананізму (віра в ману) і політеїзму, який на деяких архіпе­лагах еволюціонував у монотеїзм. Деякі з богів оточені найбільшою повагою: Тангароа, Тане, Ронго і Ту. Першо­го з них особливо шанували в Центральній Полінезії. Він владарював у водах океану, був захисником рибалок і мо­реплавців, опікуном риб. Були часи, коли його шанували і як творця Всесвіту та роду людського.

Тане, брат Тангароа, на деяких островах також був ото­чений великою шаною, його вважали володарем лісів на малих островах. Йому приписували створення менших бо­жеств і першої жінки. На Гаваях Тане поклонялися як бо­гу Сонця, який разом зі своєю побожною дружиною Хіною (володаркою срібної кулі) перетинав небосхил, по­силаючи людям тепло і світло. В деяких регіонах Океанії його вважали покровителем техніки й ремесел, богом пло­дівництва.

Ронго вважали богом миру та врожаю. Бог Ту опікував­ся військовими ремеслами. Особливою повагою він ко­ристувався на Гаваях, претендуючи на провідне місце се­ред інших богів.

Міфологія Океанії знає і менших божеств (атуа) — за­ступників різних занять та окремих островів. Шанували і численних міфологічних героїв, які, здійснивши подвиги для блага островитян, ставали божествами.

На деяких островах існує ідея найвищого бога — бога богів, творця Всесвіту. Його ім'я — табу для широких верств і відоме лише жерцям. Він не мав впливу на земні події, а тому не було потреби звертатись до нього з молит­вами та приносити йому жертви.

Справами культу на островах Океанії займалися жреці ("тухунга"). їх становище було особливо привілейованим. Воля жерців, що виражала божу волю, навіть і несправед­ливу, вимагала негайного виконання. Прошарок жерців був ієрархізований. Вважалося, що жреці вищого рангу пов'язані з культом найвищого бога, володіють спеціаль­ною владою над природними явищами. Вони перебували в тісному зв'язку з вождем і виконували його волю, передаючи її адептам (прихильникам) релігії як веління бога. Жреці нижчих рангів займалися магією та во­рожінням, деякі з них піднімали свій авторитет завдяки знахарству. Вони підкорялися головному жерцю, за най­меншої непокори їх карали, як і простих членів племені.

Обряди на островах Океанії здійснювали в спеціальних місцях, які були майже в кожному поселенні. Це прямо­кутна ділянка землі, оточена великими уламками скелі, вкопаними в землю. На найвужчому боці споруджували кам'яне узвишшя, інколи на ньому ставили ще одне (мен­ше) чотирикутне. Будівля служила своєрідною драбиною для богів, що спускались з неба. Жертви приносили на особливих дерев'яних столах.

У певні пори року або перед прийняттям важливого

рішення приносили жертви для здобуття прихильності богів: плоди, рибу, тварин, інколи (в особливо важливих випадках) людей. В основі релігійних культів Океанії — космогонічні міфи, що засвідчують погляди цих народів на світ і його закони, а також обґрунтовують владу вождів і жерців племен. Так, відповідно до міфу, поширеному на Самоа, спершу було Небуття. З цього народився Запах, потім з'явився Пил, далі — Спостережливе і Відчутне, зго­дом — Земля, Високі Скелі, Мале Каміння і Гори. Гори вступили в шлюб зі Зрадою, у них народилася донька — Жменька пилу, яку полюбила Квітка цукрової тростини. Вони мали трьох синів і доньку, яких вважають першими людьми на землі. Далі наведено сотні імен, поєднаних ге­неалогічною лінією перших людей з владикою Самоа.

Більшість космогонічних міфів Океанії базується на переконанні, що світ виник з невизначеного пробуття, яке, за одними версіями, має форму Первісної темряви, хаосу або пустоти; за іншими, — моря, безмежного океа­ну. І тільки тоді з них з'явились небесні тіла, земля, рос­лини і тварини, люди, конкретизувалися абстрактні по­няття і стани психіки (почуття, туга, думка, свідомість, ба­жання тощо). Послідовність появи різних творінь дуже диференційована. Побутують версії, за якими психічні стани виникли раніше живих істот.

Жителі островів Океанії вірять, що, незалежно від кількості мани, людина має індивідуальну душу, яка після її смерті відповідно до її суспільного становища пересе­ляється або в країну мертвих (первісної темряви), або в країну вічного щастя на райському острові. Очевидно, рай у потойбічному житті призначений для видатних особис­тостей, переважно для жерців племені. Соціальне розме­жування особливо помітне у віруваннях про потойбічний світ: за віруваннями, лише душі знатних вождів продовжу­ють жити після смерті, а душі простолюдинів одразу ги­нуть. У поховальному ритуалі ця нерівність теж помітна. Вождів і знать ховали за дуже складними обрядами, їх тіла бальзамували і захоронювали в особливих усипальницях. Тіла простих людей ховали в землю без обрядів або опус­кали в море.