Політичні партії відіграють важливу роль у виборах до вищих і місцевих
органів державної влади. Здебільшого кандидати в депутати виступають від
політичних партій. У країнах, де передбачено державне фінансування виборчих
кампаній, існують різні принципи відшкодування виборчих видатків партії. В
одних випадках держава виплачує грошові засоби з розрахунку кількості зібраних
партією голосів виборців, в інших — з розрахунку кількості місць, отриманих
партією в парламенті.
Партії, які на виборах здобули депутатські місця, вирішально
впливають на формування центральних і місцевих органів влади. Реальна участь
партій у справах держави залежить від існуючої в країні партійної системи:
багатопартійної, двопартійної і однопартійної.
Рівень представництва партій у законодавчому органі державної влади є
критерієм визнання їх політичного авторитету в суспільстві. А парламентська
боротьба політичних партій відображає співвідношення політичних сил у ньому.
Ефективність діяльності парламентського механізму зростає внаслідок об'єднання
депутатів у парламентські партійні групи, клуби, фракції тощо. Законодавство
багатьох країн не передбачає існування партійних об'єднань депутатів у
парламентах, однак на практиці депутати не приступають до виконання своїх
обов'язків, доки не створять партійних фракцій. Партійні об'єднання парламенту
тримають у полі зору найважливіші питання, вивчають законопроекти, вирішують,
хто саме виступатиме в дебатах від імені всієї групи. Прагнення партії утворити
парламентську фракцію пов'язана з тим, що лише за цієї умови депутати від
партії отримують представництво в різних керівних і робочих органах палат.
У парламентах різних країн встановлено мінімальний кількісний склад
депутатів від однієї партії, необхідний для утворення партійної фракції: у
Бельгії партійну групу можуть утворити не менше 3 депутатів, в Австрії — не менше
5, в Італії і Франції — не менше 20, у ФРН — 25, в Україні — 14 депутатів.
Подекуди існують певні особливості утворення парламентських фракцій. У Франції,
наприклад, незалежні, безпартійні депутати і депутати з партійними мандатами,
які через недостатню кількість не можуть утворити власної парламентської фракції,
вправі приєднатися до фракцій, які близькі їм за політичними поглядами. При цьому вони не обов'язково мають
підпорядковуватися встановленій у цих фракціях партійній дисципліні, можуть
голосувати на власний розсуд. В Італії у нижній палаті депутати партій, які
за регламентом не мають підстав для утворення власної фракції і які не виявили
бажання приєднатися до функціонуючих партійних груп, можуть утворити єдину
змішану групу. Щоправда, такій групі важко налагодити свою роботу через різні
політичні погляди депутатів.
Найвпливовішими і найавторитетнішими фігурами в парламенті є голови палат.
Часто їх обирають на весь термін повноваження палати і, як правило, ці посади
обіймають голови партій або блоку партій, які мають абсолютну більшість місць
у палаті. Якщо жодна з партій або блоків партій не має абсолютної більшості, на
посаду голови палати обирають на основі угоди. У такому разі не завжди головою
палати є представник найбільшої за кількістю партійної фракції. Посади
заступників голів палат здебільшого розподіляються між представниками
найвпливовіших партій у парламенті.
У багатьох європейських країнах для керівництва роботою палати створено
колегіальні органи — бюро, президію тощо, до складу яких, крім голови палати і
його заступників, входять секретарі, які контролюють присутність членів
палати, спостерігають за підрахунком голосів, редагують і підписують протоколи
засідань палати, і квестори, які займаються матеріальним забезпеченням палати і
церемоніалом. Колегіальні органи формуються з представників різних партій
пропорційно чисельності їх фракцій. Партії, які не мають власних партійних фракцій,
позбавлені можливості бути представленими в цих органах.
На діяльність парламенту відчутно впливають комітети, комісії палат,
рішення яких часто визначають рішення палати. У різних країнах вони формуються
по-різному. Але їх партійний склад найчастіше визначається на основі
пропорційного представництва офіційно визнаних парламентських фракцій.
Попри непересічну важливість участі партій у роботі парламенту, головне їх
завдання — здобуття урядової влади, вплив на формування і діяльність уряду.
За президентської системи правління (ПИТА) застосовується позапарламентський спосіб формування уряду:
глава держави є і главою уряду, призначає міністрів, незважаючи на розстановку сил у парламенті і без участі парламенту. Призначення
уряду президентом без участі парламенту надає верхівці партії президента значної
ваги в управлінні державою. Як правило, міністрами призначають членів партії,
яка перемогла на президентських виборах, хоч у США цієї традиції дотримуються не завжди. Формуючи кабінет,
президент надає перевагу групам і особам, які зробили суттєвий внесок у його
обрання. За розколу партії, національної кризи, президент може залучити до
свого кабінету представників опозиційної фракції або партії.
За парламентської системи правління глава держави не завжди є виборною особою (у деяких країнах — монарх),
він позбавлений права призначати міністрів на свій розсуд, а тільки осіб, які
користуються підтримкою більшості депутатів парламенту, і мусить звільняти їх,
як тільки вони втратять цю підтримку. На практиці це означає, що глава держави
призначає міністрами представників партії або партій, що мають більшість місць
у парламенті (часто лише більшість у нижній палаті парламенту).
Залежно від співвідношення і розстановки партійних сил у парламенті
формуються різні типи урядів — однопартійний, коаліційний ( при цьому в
парламенті можуть виникати центристські, право- чи
лівоцентристські коаліції). Інколи виконавчу владу здійснюють «уряд меншості»
або «службовий уряд» (утворений на позапартійній основі), які теж спираються
на підтримку парламентської більшості, до якої належать не представлені в уряді
партійні фракції. Іншими словами, не представлені в уряді партії надають йому
«зовнішню підтримку» з різних питань. Практикується і формування уряду
національної єдності, до якого входять представники всіх впливових
парламентських політичних партій. Так було у Великобританії в 1931—1935,
1935—1937 pp. і з 1940
року до закінчення Другої світової війни, коли уряд національної єдності
утворювали консервативна, лейбористська і ліберальна партії.