Основними формами політичної влади є панування, політичне керівництво й
управління. Панування — це абсолютне чи відносне підкорення одних людей
(соціальних груп) іншим. Політичне керівництво й управління реалізуються
через прийняття стратегічних і тактичних рішень до об'єктів влади, через
організацію, регулювання та контроль їх розвитку. Але практика владарювання
свідчить про існування некоректних, а подекуди й аморальних форм та засобів:
підкуп, обман, обіцянки, шантаж, штучні перешкоди, популізм тощо. Усе це
завдає шкоди істинній демократії, підриває престиж влади, викликає до неї
недовіру народу, загрожує соціальними конфліктами.
Форми політичної влади розрізняють і за критерієм головного суб'єкта
правління. До них належать:
— монархія — єдиновладне (абсолютне чи з конституційним обмеженням)
спадкоємне правління однієї особи (монарха);
— тиранія — одноосібне деспотичне правління внаслідок
насильницького захоплення влади;
— аристократія — влада кращих, тобто верхівкової, знатної,
привілейованої групи;
— олігархія — влада небагатьох багатих;
— тимократія —- особлива форма
олігархії, за якою державна влада належить привілейованій більшості, яка
володіє високим майновим цензом, часто — військовою силою;
— теократія — влада церкви;
— охлократія — влада натовпу, що спирається не на закони, а на
миттєві настрої та примхи юрби, яка часто піддається впливові демагогів, стає
деспотичною і діє тиранічно;
— демократія — влада народу на основі закону та забезпечення прав і
свобод громадян.
Сучасні дослідники виокремлюють ще владу партократи (партійної
верхівки, номенклатури), бюрократії (панування вищого державного
чиновництва, засилля надцентралізованості й
заформалізованості в державі), технократії (вирішальний вплив у суспільстві
здійснює науково-технічна еліта; панування технологічного мислення).
Політична влада втілюється через механізм владних відносин. Польський
політолог Єжи Вятр
запропонував таку його структуру:
— наявність у владних відносинах не менше двох партнерів;
— волевиявлення володаря здійснюється у вигляді певного акту, який
передбачає санкції за непідкорення його волі;
— обов'язкове підкорення тому, хто здійснює владу;
— соціальні норми, що закріплюють право одних видавати акти, інших — їм
підкорятися (правове забезпечення).
Такий механізм владних відносин, чітко працюючи, забезпечує оперативність і
дієвість взаємозв'язку суб'єкта і об'єкта, реалізацію функцій. Такими
функціями є:
— інтегративна (полягає в об'єднанні
соціально-політичних сил суспільства);
— регулятивна (спрямовує політичну волю мас на регулювання життєдіяльності
суспільства, правотворчість);
— мотиваційна (формування мотивів політичної діяльності, передусім
загальнозначущих);
— стабілізуюча (націленість на стійкий розвиток політичної системи,
громадянського суспільства).
Вдосконалення і демократизація політичного управління передбачає пошук
нових способів реалізації влади і певні вимоги до неї. З огляду на це
російський політичний мислитель Іван Ільїн (1882—1954) сформулював шість аксіом
державної влади:
1. Державна влада не може належати нікому, крім тих, хто
має правове повноваження. Правосвідомість
вимагає, щоб влада сприймалась не як сила, яка породжує право, а як правочинне повноваження. Право народжується не від сили, а
тільки від права і завжди від природного права. Влада, яка не має правової
санкції, не має й правового виміру.
2. Державна влада в межах кожного політичного союзу повинна
бути одна. Вона — єдине організоване
волевиявлення, яке випливає з єдності права. В кожному політичному союзі державна влада, незважаючи на принцип її поділу, за своєю суттю і метою
єдина. Наявність двох державних влад свідчить про існування двох політичних
союзів.
3. Влада має здійснюватися людьми, які відповідають високому етичному и політичному цензу. Влада без авторитету гірша, ніж явне безвладдя. Народ, який принципово
заперечує правління кращих, є ганебним натовпом, а демагоги — його
провідниками.
4. Політична програма володарюючих
може передбачати лише заходи, які мають загальний інтерес. Адже державна влада покликана утверджувати природне право,
а воно збігається із загальними інтересами народу і кожного громадянина.
5. Політична програма влади має охоплювати заходи і
реформи, які реально можна втілити в життя. Неприпустимо вдаватися до утопічних, нездійсненних програмних накреслень.
6. Державна влада принципово пов'язана розподільчою
справедливістю. Однак влада має право і
зобов'язана відступати від неї тоді, коли цього вимагає національно-духовне
буття народу.
Практика політичного життя засвідчує, що
ігнорування цих аксіом призводить до кризи державної влади, дестабілізації
суспільства, конфліктних ситуацій, які можуть переростати навіть у
громадянську війну.