Легітимне ставлення до правових норм країни — одне із сучасних уявлень про
сутність влади, за якої правові норми мають демократичний зміст і випливають із
суверенітету народу як абсолютного першоджерела закону.
Легітимність
політичної влади — форма підтримки, виправдання правомірності
застосування влади і здійснення правління державою або окремими його
структурами та інститутами.
Легітимність не є синонімом законності, оскільки політична влада не завжди
спирається на право й закони, але завжди користується певною підтримкою принаймні
частини населення. Основними джерелами легітимності, як правило, виступають три
основні суб'єкти: населення, уряд і зовнішньополітичні структури.
Різні можливості політичних суб'єктів підтримувати певну систему правління
передбачають різні типи легітимності влади. Найвідомішою є класифікація типів
влади, запропонована М. Вебером:
— традиційний, який спирається на віру в святість традицій і право
володарювати тих, хто одержав владу за цією традицією;
— харизматичний (грец. charisma — милість,
благодать, Божий дар, винятковий талант), оснований на вірі в надприродну
святість, героїзм чи інші виняткові чесноти володаря і створеної або отриманої
ним влади;
— раціональний (легальний), що ґрунтується на вірі в законність
існуючого порядку, професіоналізм владних структур.
Легітимність має властивість змінювати характер і ступінь підтримки влади
та її інститутів. У зв'язку з цим можна говорити про кризи легітимності.
Криза легітимності
— зниження реальної підтримки органів державної влади чи правлячого режиму
в цілому, яке впливає на якісні зміни їхніх ролей і функцій.
У сучасних умовах суспільно-політичного розвитку кризи легітимності
спричинені нездатністю органів влади здійснювати свої функції, нелегітимних
формами насилля над людьми, неспроможністю уряду адаптуватися до динамічної
зміни умов суспільного розвитку, руйнуванням конституційного порядку, розривом
між конституційними нормами та практикою їхнього втілення, відсутністю
серйозних структурних змін.
Сучасний російський політолог Олександр Соловйов, узагальнивши теоретичний
і практичний досвід, запропонував такі шляхи і засоби виходу з кризових
ситуацій:
— підтримка постійних контактів з населенням;
— проведення роз'яснювальної роботи щодо своїх цілей;
— посилення ролі правових методів досягнення цілей та постійного оновлення
законодавства;
— врівноваженість гілок влади;
— виконання правил політичної гри без ущемлення інтересів сил, які беруть у
ній участь;
— організація контролю з боку організованої громадськості за різними
рівнями державної влади;
— зміцнення демократичних цінностей у суспільстві;
— подолання правового нігілізму населення тощо. Домінуючим принципом
механізму функціонування державної
влади є принцип її поділу. Основоположниками
Носієм законодавчої влади, як відомо, є вищий представницький державний орган — парламент; виконавчу
владу здійснюють — президент, уряд, міністерства і відомства,
державно-адміністративні установи; судову владу — незалежні суди,
підпорядковані тільки закону.
Уперше така система влади була законодавчо закріплена в Конституції США (1787). Зафіксована вона була і в Конституції Української
козацької республіки в 1710 р. (Конституція гетьмана П. Орлика). Принцип поділу
влади вже закріплений у більшості конституцій країн світу. Утвердився він і в
Україні.
Нині говорять і про владу засобів масової інформації, називаючи її
«четвертою владою», а також про «владу» громадської думки тощо. Французький
соціолог Р. Арон вважає,
що влада не є глобальним, неподільним монолітом, вона розпорошена серед
численних суб'єктів, інституцій. Однак практика знає політичні системи, які
функціонують в умовах єдності влади. У цих системах влада (переважно
виконавча) зосереджена в одних руках (політичної партії, воєнної еліти тощо) і
підпорядковує собі всі інші гілки, які діють формально. Це можливо за тоталітарних
або жорстких авторитарних режимів (фашистські, напівфашистські,
воєнні диктатури, абсолютні деспотичні монархії тощо).
Існує суспільно-політична течія, яка заперечує будь-яку форму політичної,
економічної і духовної влади, — анархізм. Він не визнає державу як форму
організації суспільства, обстоює нічим не обмежену свободу людини як самоціль.
Такі ідеї відомі ще в політичній думці давнього світу. Першим вдався до аналізу
політичних та економічних
Невизнання анархізмом політичної влади як важливого і необхідного
інституту суспільного життя неминуче призводить до заперечення влади загалом і
демократичних форм її реалізації, зокрема. Однак анархізм спроду-кував
і деякі актуальні навіть для сьогодення ідеї, заперечуючи деспотизм, культ
одноосібного правління, пригнічення особистості, обстоюючи ідеал
взаємодопомоги й солідарності людей, регулюючі можливості самоорганізації і
саморегуляції тощо.
Отже, політична влада, її механізм повинні:
1) забезпечити законні права громадян, їх конституційні свободи;
2) утверджувати право як стрижень суспільних відносин і самим вміти
підкорятися праву;
3) виконувати функції розбудови держави (господарські, культурні,
соціальні та ін.).
Запитання.
Завдання
1. У чому
полягає сутність політичної влади, її об'єкта і суб'єкта?
2. Розкрийте
зміст основних політологічних концепцій влади.
3. Що означає
принцип поділу влади, і яка необхідність у його дотриманні?
4. Розкрийте
зміст аксіом влади І. Ільїна.
5. Що таке
легітимність влади і які її основні складові?
6.
Охарактеризуйте гілки державної влади в Україні, послуговуючись Конституцією
та законами України.
Теми
рефератів
1. Природа і
джерела влади в дзеркалі сучасних політологічних концепцій.
2. Громадська
думка та авторитет державної влади.
3. Державна
влада в Україні: особливості, проблеми, перспективи.
Література
Бабкин В. Д., Селиванов В. H. Народ и власть. Опыт системного исследования
воззрений M. E. Салтыкова-Щедрина. — К., 1996.
Власть: Очерки современной политической
философии Запада. — М., 1989.
Краснов Б. И. Теория власти и властных
отношений // Социально-политический журнал. — 1994. — № 3.
Кривенко Л. Суверенітет народу // Віче. — 1992. — № 2.
Хал и по в В. Ф.
Власть: Основы кратологии. — М., 1996.
Халипов В. Ф. Введение в науку о власти. — М., 1996.
Рассел Б. Власть: новый социальный анализ.
— К., 1996.
Рябов С. Г. Державна
влада: проблеми авторитету
і легітимності. — К.,
1996.
Рябчук М. Демократія та партія влади в Україні // Поітична думка. —
1994. — № 3.
Энтин Л. М. Разделение властей. Опыт
современных государств. — М.,
1995.
Дмитриев Ю. А. Соотношение политической и
государственной власти в условиях формирования гражданского общества // Государство и право. — 1994. — №
4.
Тофлер О. Проблемы власти на пороге XXI века // Свободная мысль. — 1992. — №
2.