Т Е М А 18

ЦИКЛІЧНИЙ ХАРАКТЕР СУСПІЛЬНОГО ВІДТВОРЕННЯ

 

1. СУПЕРЕЧНОСТІ ВІДТВОРЕННЯ Й ЕКОНОМІЧНІ

КРИЗИ

 

З того часу, як велика машинна індустрія стала пануючою формою суспільного виробництва (перша половина 19 ст.), поступальний розвиток господарс­тва спочатку в окремих країнах, а потім і в цілому світі став періодично "пробуксовувати". Кожні 7-11 років стали виникати економічні кризи34, які свідчили про те, що вироблено надто багато товарів, більше від того, що може бути реалізовано, тобто сукупна пропозиція періодично ставала більшою за сукупний платоспроможний попит. Причому товари не реалізуються в

4 Криза економічна - явище, яке характеризується або перевиробництвом товарів порівняно з платоспроможним попитом, або не до виробництвом Том у с дв. форми прояву економічних криз кризи надвиробництва й кризи недовиробництва.

 

такій ситуації не через те, що в них немає потреби. Навпаки, значна частина населення не задовольняє в цей час своїх найжиттєвіших потреб.

Розглядаючи процес відтворення на макрорівні, ми констату­вали, що безперешкодна реалізація сукупного суспільного проду­кту теоретично можлива. Ця можливість зумовлюється наявністю економічної рівноваги (пропорційності) між різними частинами суспільного виробництва. А саме: а)між першим і другим підроз­ділами; б)між галузями; в)між виробництвом і споживанням; г)між сукупним попитом і сукупною пропозицією тощо.

Отже, в ідеалі можливість для реалізації сукупного суспільно­го продукту існує. В той же час кризи, починаючи з 1825р., періодично трясуть світову економіку. Що є причиною цього? Чи можна запобігти економічних криз, а якщо ні, то як нейтралізу­вати їх негативні наслідки? Розв'язанню цих двох питань уже понад 150 років присвячують свої наукові праці економісти світу. На сьогодні відомо близько 200 теорій, в яких їх автори по-різному трактують ці питання.

Так, англійський економіст У.Джевонс (друга половина 19 ст.) виникнення економічних криз та їх періодичність пов'язував з появою темних плям на сонці. Американський економіст Г.Мур у праці "Економічні цикли, закони й причини їх виникнення" (1914 р.) пояснював кризи змінами ритму руху планети Венери. Француз А.Афталіон причиною економічних криз вважав нерів­номірність технічного прогресу, а його співвітчизник Симон де Сисмонді - недостатнє споживання населення. Український економіст М.Туган-Барановський (1865-1919 рр.) причину еконо­мічних криз вбачав в диспропорційному розвитку окремих галузей економіки. Американці Й.Шумпетер та Х.Елвін поясню­вали кризи використанням у виробництві важливих нововведень (залізниці). Англійські економісти Артур Пігу та Д.Кейнс трак­тували кризи як наслідок песимістичних або оптимістичних настроїв населення.

Класифікуючи різноманітні теорії економічних криз, амери­канський економіст Пол Самуельсон зводить їх у дві великі групи: екстернальні (зовнішні) теорії і теорії інтернальні (внутрі­шні).

Екстернальні теорії, їх автори вбачають головні причини економічних криз у коливаннях факторів, що лежать за межами економічної системи: поява темних плям на сонці, війни й революції, природні катаклізми тощо.

Інтернальні теорії. Прибічники цих теорій причини еконо­мічних криз обумовлюють факторами, що знаходяться в середині

економічної системи: недостатнє споживання населення, дис­пропорційність між галузями економіки; розширення або зву­ження банківського кредиту тощо.

Отже, одні економісти пояснюють виникнення економічних криз випадковими обставинами й тому самі кризи розглядають як явище випадкове, яке нічого спільного з економікою, а тим більше з існуючим суспільним ладом не має. Це, в основному, представники відносно ранніх - екстернальних теорій. Інші економісти визнають кризи як явище галузевого характеру (неполадки в грошово-кредитній сфері, у сфері розподілу, в капіталовкладеннях). Тому, на їх думку, навівши порядок у цих сферах, можна уникнути економічних криз. Проте, як показує історичний досвід, навіть при відносно ідеальному порядку в грошово-кредитних та розподільчих відносинах у розвинутих країнах світу економічні кризи все одно періодично виникають.

Тому згодом певна частина науковців стала визнавати, що кризи - явище, органічно властиве ринковій економіці за умов, коли вона стає великомасштабною й складною. І взагалі кризи -це не кризи, а цілком закономірні спади виробництва, зумовлені циклічним характером економічних процесів. А тому слід дбати не про те, як їх уникнути (бо це неможливо), а про те, як не допустити глибоких спадів і великих піднесень економічної кон'юктури.

На інших позиціях стояв К,Маркс. Хоча в нього й немає спе­ціальних праць, присвячених економічним кризам, але з його теорії відтворення суспільного капіталу органічно випливає, що економічні кризи - явище не випадкове й не галузеве, а загально­економічне (що певною мірою збігається з висновками сучасних поміркованих економістів Заходу), але не обов'язкове для ринкової економіки (що вступає в суперечність з висновками західних економістів). Справжня причина цих криз лежить не в тих чи інших економічних технічних, природних чи політичних негараздах (хоча вони, безумовно, впливають на процес прохо­дження кризи), нарешті, не в самому товарному виробництві (хоча формальна можливість економічних криз зароджується ще в простому товарному виробництві в результаті розриву акту купівлі-продажу Г - Т), а в специфічній суті виробничих відносин і суперечностей тієї ринкової системи, яка остаточно склалася до 19 ст, тобто ринкової ситеми, основаної на приватній власності на засоби виробництва (капіталізм). Тому в рамках цієї системи кризи неминучі. В той же час, змінивши економічну основу існуючого суспільного ладу - приватну власність на засоби вироб­ництва, можна позбутися такого економічного лиха, як кризи.

Суперечності рин­кової економіки

Чому так ставиться питання? Річ у тім, що ринковій економіці, основаній на приватній власності на засоби виробництва, притаманний ряд нездоланних (антагоністичних) суперечностей, які постійно порушують пропорції, які необхідні для існування макроекономічної рівноваги в суспільстві, без чого нормальна реалізація суспільного продукту стає неможливою. Що це за суперечності?

У першу чергу - це основна суперечність капіталістичного виробництва, а саме: суперечність між суспільним характером виробництва й приватнокапіталістичним привласненням резуль­татів виробництва. Суть її в тому, що в міру розвитку суспільного поділу праці, поглиблення її спеціалізації й кооперування, виробництво набуває все більш суспільного характеру, тобто, кінцевий продукт стає результатом діяльності не одного робітни­ка, а тисяч, десятків тисяч людей, зайнятих у найрізноманітні­ших сферах суспільного виробництва. У той же час в умовах приватної власності на засоби виробництва цей продукт суспі­льної праці привласнюється не суспільством у цілому, а окремими приватними власниками, тобто належить не тим, хто його виробив, а тим, хто є власником умов виробництва. Ця основна суперечність проявляється в реальному житті в ряді конкретних суперечностей, перерахованих у схемі 140.

Схема 140

Суперечності ринкового відтворення

Суперечність між працею й капіталом

Суперечнісгь між планомірною! організацією виробництва на окремих підприємствах і від­сутністю її в суспільстві

Основна суперечність

Суперечність між виробницт­вом і споживанням

Суперечність між виробниц­твом і сферою обігу

Наявність цих суперечностей, уникнути яких в умовах прива­тної власності на засоби виробництва неможливо, веде до постій­ного порушення необхідних пропорцій відтворення, що в умовах великого й складного виробництва робить економічні кризи

неминучими. Що й підтвердила історія. Виникнувши вперше в 1925р., економічні кризи стали постійним супутником ринкової економіки саме тоді, коли її основою стала велика машинна індустрія.

Отже, кризи - це вибух суперечностей саморегульованої рин­кової економіки, свідчення того, що вона самотужки (без допомо­ги зовнішнього механізму) не спроможна забезпечити постійну макроекономічну рівновагу, без якої нормальний хід суспільного відтворення неможливий. Водночас економічна криза - це неми­нучий в умовах приватної власності на засоби виробництва механізм стихійного регулювання ринкової економіки. Кожна криза, виявляючи диспропорції, дає можливість їх тимчасово виправити: знищується частина товарів; одні підприємства банкрутують, інші переходять на виробництво нової продукції. Криза змушує підприємців під загрозою банкрутства відновлюва­ти, вводити нову техніку. В результаті технічна база виробництва розвивається. Але весь процес регулювання й розвитку в кінце­вому результаті відбувається у спотворених і руйнівних формах.

Поруч із таким трактуванням природи економічних криз досить поширеними на Заході, особливо після другої світової війни, були кейнсіанська й монетаристська теорії криз. У чому їх суть?

У першій половині 19 ст. західні економісти (прагматики), зокрема Ж.Б.Сей, дотримувалися точки зору, що капіталістичне виробництво завжди знаходиться в рівновазі зі споживанням, пропозиція балансується з попитом. Тому реалізація суспільного продукту не зустрічає перепон. У 20 ст. ситуація дещо змінилась. Кризи, починаючи з 1825р., періодично повторюються, завдаючи величе­зної шкоди поступальному розвитку економіки. Необхідно було шукати шляхи забезпечення макроекономічної рівноваги в межах існуючого суспільного ладу35.

Найбільше визнання на той час отримала теорія відтворення й криз відомого вже нам англійського економіста Дж.М.Кейнса. Кейнс, на відміну від Ж.Б.Сея, виходив з того, що капіталістична система не має механізму, який би забезпечував її повне збаласу-вання. Тому останнє може бути досягнуто лише в результаті зов­нішнього (державного) регулювання. Виходячи з цього, Кейнс і його послідовники (С.Харріс, Е.Хансен та ін.) причиною криз вважали недостатність попиту на товари, порівнюючи його з їх пропозицією, яка не збалансовувалася ринковим механізмом регулю-

Кейнсіанська теорія  криз

вання. Недостатність же попиту вони пояснювали психологією людей, які за своєю природою є дуже ощадливими й тому не використовують усі свої доходи на споживання, залишаючи частину на "чорний день" (заощаджуючи). Звідси виникає недо­статність попиту на предмети споживання. Недостатність попиту на засоби виробництва пояснюється відсутністю схильності у підприємців робити нові капіталовкладення через низькі доходи.

Отже, якщо психологічний стан суспільства сприяє збільшен­ню попиту, то інвестиційна активність зростає; збільшення доходів і видатків населення знаходяться в необхідній гармонії, і процес виробництва проходить нормально. Якщо ж попит стає недостатнім, викликаючи зниження рівня інвестицій, то виникає можливість криз. Проте запобігти кризам можна шляхом державного регулювання економіки.

Що ж держава повинна робити? Для стимулювання приват­них капіталовкладень і попиту на засоби виробництва держава повинна гарантувати підприємцям стійкі високі прибутки шля­хом надання субсидій36 корпораціям, отримання зростання заробітної плати й помірної інфляції. Велике значення надається регулюванню процента, зниженню його норми, що посилює, на думку Кейнса, стимулювання підприємців до інвестицій, активі­зує попит на засоби виробництва. У 50-60-ті рр. кейнсіанська теорія стала базою для розробки антициклічної політики, покли­каної впливати на економічну кон'юнктуру шляхом регулювання ефективного попиту. Основними інструментами регулювання були визнані бюджетна політика, яка передбачала збільшення або зменшення бюджетних видатків держави; зміни в оподаткуванні залежно від фаз циклу або темпів зростання економіки, а також грошово-кредитна політикаг яка полегшувала умови кредиту­вання в період спаду й кризи і робила їх більш жорсткими в період надмірного зростання кон'юнктури.

Зміцненню позицій кейнсіанства сприяла та обставина, що з другої половини 40-х рр. до середини 60-х рр.20 ст. у тих країнах Західної Європи, де застосовувалось державне регулювання, економічні кризи не спостерігались, а темпи інфляції були невисокими. Економічне піднесення 60-х рр. у США, яке продо­вжувалося майже 8 років, було проголошеня прибічниками кейнсіанства тріумфом кейнсіанської економічної політики.

Проте життя довело зовсім протилежне. Кризи 1974-1975 рр. і 1980-1982 рр., інфляція, яка набула хронічного незворотного

Субсидія - разова грошова допомога

 Марксисти,   як  було  показано  вище,   вбачали  можливість  досягнення   макроекономічної рівноваги, а отже, уникнення економічних криз у заміні кап італ і стичного ладу соціалістичним

характеру,  привели до краху економічної політики,  побудованої на кейнсіанській теорії.

В умовах цих криз перестали діяти стандартні кейнсіанські схеми антициклічної політики. Зокрема, інфляція, яка, як прави­ло, збігалася з фазою піднесення, коли її намагалися стримати, обмежуючи попит, розгорталася ще більше, а криза, яку намага­лися стримати розгортанням попиту, ще більше поглиблювалась.

Ци ..                                                                  О П е привело до компрометації кеинсіанської доктрини*5'  держав­ного регулювання економіки.

Криза кейнсіанства як офіційної докт­рини державного регулювання економіки ознаменувалась посиленням критики цієї

Монетаризм проти кейнсіанства

теорії як з боку її традиційних противників, так і з боку самих кейнсіанців.

Головна проблема, з якої зароджуються принципові розходження між кейнсіанцями та їх традиційними опонентами-неокласиками, -це роль і масштаби державного втручання в економіку. Неокла­сики, як відомо, завжди були проти державного втручання, оскі­льки починаючи від А.Сміта, покладались на внутрішні автома­тичні механізми пристосування ринкової економіки. У 60-ті рр. з неокласичної школи виділився новий напрям -  монетаризм, претендуючи на роль альтернативи кейнсіанству в поясненні основних макроекономічних процесів.

Монетаристська школа38 джерело економічної нестабільності вбачає в коливаннях грошової маси. Тому економічна політика пови­нна, на думку монетаристів, переорієнтуватись з кейнсіанських рецептів антициклічного регулювання на жорстке регулювання грошей в обігу незалежно від характеру кон'юнктури. Економіч­на політика повинна перейти від недосяжного принципу "точного налагодження" до реалістичного принципу "правила", згідно з яким грошова маса повинна щорічно зростати на 3-5%.

Відправним пунктом кеинсіанської концепції, а отже, й усіх економічних програм, розроблених на ЇЇ основі, є теза про почат­кову нестабільність капіталістичної економіки, її обмежену здатність самостійно долати кризові ситуації. Звідси висновок про необхідність постійного використання державних регуляторів. Монетаристи, навпаки, стверджують, що капіталістичне госпо­дарство в принципі є стійким і має великі потенціальні можливо­сті до ефективного саморегулювання. Несприятливі ж аспекти

функціонування капіталістичної економіки, такі, як інфляція, кризи, безробіття, криза платіжного балансу, пояснюються неефективною грошовою політикою, що є функцією держави. Отже, якщо держава буде компетентне проводити цю політику, названих негараздів в економіці не буде. Звідси одна з найважли­віших вимог монетаристів: істотно обмежити втручання держави в економіку, усунути ті форми цього втручання, які розцінюються як загроза вільному підприємництву.

Незважаючи на повну компрометацію кеинсіанської концепції антикризового регулювання економіки й ту критику, якій піддали сучасники монетарну теорію циклу, вони й тепер вияви­лися на диво живучими й проявляються в різних формах, особ­ливо в постсоціалістичних країнах. Зокрема, монетаризм в Україні є основою державної економічної політики, а засоби масової інформації та окремі вітчизняні "реформатори" останнім часом посилено рекламують кейнсіанські методи регулювання економіки, приміряючи їх до наших реалій. Мало того, видають їх як єдино можливі для виходу з тієї кризової ситуації, в якій опинилася економіка України. Не дивно, що якихось прогресив­них зрушень немає й не передбачається. Більш того, монетаристська політика вщент руйнує соціальну сферу, а застосування кейнсіанських рекомендацій не зупиняє спад виробництва, а поглиблює його.

 

2. ЕКОНОМІЧНИЙ ЦИКЛ ТА ЙОГО ФАЗИ

Поняття

економічного

циклу

Неминучість економічних криз в умовах ринкової економіки, основаної на приватній власності на засоби виробництва, проявляється в їх періодичності. Отже, можна сказати, що сучасна світова економіка розвивається циклічно, тобто від однієї економічної кризи до іншої. Цей період розвитку від кризи до кризи отримав назву економічного або промислового циклу.

Сучасна західна економічна наука, розглядаючи кризу як тимчасове порушеня ринкової рівноваги, економічний розвиток подає дещо інакше, а саме: як циклічний рух від рівноваги до її порушення й далі до формування на більш високому рівні нової рівноваги, де криз не існує, а є тимчасові спади виробництва (реце­сії), які з часом змінюються періодами піднесення виробництва.

Проте визнаються кризи як етапи розвитку сучасної економі­ки чи ні, - циклічний характер її не викликає ні в кого сумніву. Більш того, циклічність розглядається як об'єктивна закономір-

ність економічного розвитку. Причому особливу увагу екномісти Заходу приділяють не з'ясуванню причин циклічного розвитку економіки, а класифікації циклів. Так, поклавши в основу класифікації критерій тривалості циклу, виділяють: а)малі цикли - короткочасні коливання ділової активності, що продов­жуються 3-4 роки; б)середні цикли - терміном 7-11 років; в)великі цикли, періодичність яких становить 40-60 років; т)вікові циклічні коливання.

Найбільш рельєфно в структурі циклічного економічного роз­витку проявляються середні промислові цикли. Вони найближче взаємодіють з малими й великими циклами й найдієвіше впли­вають на розвиток економічних процесів. Це дає підстави розгля­дати середні цикли як базові й на основі аналізу їх проходження виводити певні закономірності щодо характеру економічного розвитку національних економік в умовах циклічності.

Історія середніх промислових циклів бере початок з кризи надвиробництва 1825р., яка охопила всю економіку Англії. Цей цикл

Періодичність середніх циклів

тривав 12 років і закінчився кризою 1836р., яка виникла спочат­ку в Англії, а потім розповсюдилася на СІЛА. Через 11 років нова економічна криза охопила вже економіку СІЛА, Англії, Франції й Німеччини. Перша світова криза виникла в 1857р. Вона охопи­ла абсолютну більшість промислових країн світу. Далі більшість економічних криз були світовими. Це кризи 1866, 1873, 1882, 1890, 1900, 1907, 1913-1914, 1920-1921, 1929-1933, 1937-1938, 1974-1975, 1980-1982, 1992 рр.

Відразу після другої світової війни й до 70-років циклічний характер економічного розвитку спостерігався в основному в СІЛА, для яких характерними були короткочасні коливання ділової активності, причиною яких були кризові спади виробниц­тва 1948-1949, 1953-1954, 1957-1958, 1960-1961, 1969-1971 рр. У європейських країнах кризові спади не спостерігалися. Більше того, в окремих країнах світу (ФРН, Франція, Італія, Японія) виробництво зросло. Це дало підставу деяким економістам зробити висновок, що нарешті знайдено засоби проти економіч­них криз і віднині капіталістична економіка звільняється від цих циклічних коливань, настає її золота ера. Проте кризи 1974-1975 і 1980-1982 рр. спростували ці висновки й довели, що цикліч­ність є об'єктивною закономірністю ринкової економіки, основаної на приватній власності на засоби виробництва.

Усі кризи різняться між собою, бо кожна з них історично неповторна й індивідуальна. Проте майже для всіх середніх циклів характер-

Фази еконо­мічного циклу

ним є проходження через чотири фази. Див. схему 141.

 

Схема 141

Економічний цикл та його фази

економічний цикл

підне­сення

пожвавлення

Визначальною фазою економічного (промислового) циклу є криза. Кризою завершується один цикл і починається новий

. Основними напрямами прояву економічної кризи є:

1. Перевиробництво товарів порівняно з платоспроможним попитом на них. Під час кризи значна частина товарів виявляєть­ся надлишковою й не може бути реалізованою. Проте перевироб­ництво не є абсолютним, а відносним, тобто надлишок товарів існує не щодо потреб суспільства, а щодо його платоспроможного попиту.

2. Різке падіння цін внаслідок перевищення пропозиції това­рів над попитом на них.

3. Різке скорочення обсягів виробництва. Рушійним мотивом підприємництва є прибуток. Але під час кризи, коли ціни на товари падають, відбувається значне зниження норми прибутку. Звичайно, за таких умов підприємці не розширюють, а скорочу­ють виробництво.

4. Масові банкрутства підприємств. Під час кризи, як було показано, товари не реалізуються або реалізуються за низькими цінами; тому певна частина підприємців (особливо дрібних) виявляється неспроможною сплачувати свої боргові зобов'язання й банкрутує.

5. Значне зростання безробіття й зниження заробітної плати.

6. Потрясіння кредитної системи. Промислова криза поро­джує грошово-кредитну кризу, що проявляється в різкому скороченні комерційного й банківського кредиту, масовому вилученні вкладів і банкрутстві банків, падінні курсу акцій та облігацій, підвищенні норми процента і т.д.

Криза змінюється депресією (тупцювання на місці), харак­терними рисами якої є:

1. Поступове зменшення товарного надлишку в результаті відновлення й реалізації товарів.

2. Призупинення різкого падіння цін. Під час депресії, особ­ливо на початку, ціни ще продовжують знижуватися, але вже не так різко, як під час кризи, а в подальшому їх падіння припиня­ється.

3. Припинення спаду виробництва. Під час депресії обсяги виробництва дещо збільшуються, але ще не досягають до кризо­вого рівня.

4 Падіння позичкового процента. Маса грошових капіталів, що не знаходить застосування в промисловості й торгівлі, стікається до банків, в результаті чого пропозиція капіталів зростає, що веде до зниження норми процента.

Наступними фазами промислового циклу є пожвавлення й піднесення. Як пожвавлення, так і піднесення характеризуються зростанням виробництва. Різниця лише в тому, що під час пожвавлення відновлюється тільки той обсяг виробництва, який був досягнутий перед кризою, а під час піднесення обсяги вироб­ництва перевершують докризовий рівень. Найбільш важливою з цих двох фаз є фаза піднесення, основними рисами якої є:

1. Швидке зростання виробництва.

2. Значне підвищення товарних цін.

3. Скорочення розмірів безробіття.

4. Підвищення заробітної плати.

5. Кредитна експансія, тобто розширення розмірів кредиту, що надається банками. Під час промислового піднесення попит на позичковий капітал починає обганяти пропозицію, що викликає зростання норми процента.

Падіння цін і загострення конкуренції під час кризи змушують підприємців вишукувати шляхи для зниження витрат виробництва. Бо

Механізм ви­ходу з кризи

лише при більш високих темпах зниження витрат виробництва порівняно з темпами падіння цін можна отримувати прибуток й утримуватись на плаву під час кризи. Але для того, щоб значно знизити витрати виробництва підприємці повинні замінити старі машини, обладнання й технології новими, більш продуктивними. А коли таке оновлення основного капіталу стає реально можли­вим? Відповідь на це запитання дано в темі "Капітал підприємст­ва, його кругооборот і оборот". При розгляді механізму відтво­рення основного капіталу було з'ясовано, що підприємець отримує можливість оновити основний капітал після завершення його повного обороту в натурі, тобто тоді, коли його вартість повністю акумулюється в амортизаційному фонді. Тому періодичність оновлення основного капіталу розглядається як матеріальна основа періодичності середніх циклів. А реально це трапляється в промисловості через кожні 7-12 років.

Коли фізичне оновлення елементів основного капіталу, й на­самперед знарядь праці, набуває масових масштабів, здійснюється перехід від пожвавлення до піднесення. Чому? Заміна старих машин і обладнання новими породжує попит на засоби виробниц­тва, що веде до швидкого зростання І підрозділу суспільного виробництва. Зростання І підрозділу, в свою чергу, веде до збільшення числа зайнятих у ньому працюючих й до зростання попиту на предмети споживання, що зумовлює зростання II підрозділу. Таким чином, масове оновлення основного капіталу виступає матеріальною основою промислового піднесення.

Але оновлення основного капіталу не продовжується безкіне­чно. Через деякий час переобладнання підприємств закінчується, в результаті чого зменшується попит на додаткові засоби вироб­ництва. Водночас до ладу стають нові підприємства, які постача­ють на ринок значні додаткові маси товарів. Такому стрибкоподі­бному нарощуванню товарної продукції не відповідає зростання платоспроможного попиту, тому за піднесенням неминуче знову настає криза.

Не слід змішувати матеріальну основу періодичності економі­чних криз з їх причиною. Зміна піднесень кризами, як було з'ясовано раніше, породжується антагоністичними суперечностя­ми ринкової економіки, а відтворення основного капіталу визна­чає лише тривалість проходження циклу. Хоча ця тривалість залежить не тільки від строків оновлення основного капіталу. Строк, упродовж якого йде оновлення основного капіталу, є одним з важливих моментів для пояснення багатолітнього циклу, але окрім цього, на тривалість економічного циклу впливають й інші моменти, що істотно, необхідно враховувати в практиці господарювання.

Умови сучасного економічного розвитку характеризуються     глибокими     змінами     в структурі економічного циклу, в змісті його окремих фаз. Це пов'язано:

По-перше, з впливом на процеси відтворення науково-технічної революції: оновлення основного капіталу внаслідок стримкого морального старіння відбувається не тільки у фазах пожвавлення та піднесення,а й у фазах кризи та депресії.

По-друге, з державним антициклічним регулюванням та частко­вим монополістичним плануванням макроекономічних пропорцій.

Деформація еко­номічного циклу

По-третє, з інтернаціоналізацією структури відтворення під впливом міжнародних інтеграційних процесів (мова про це буде в наступних темах).

По-четверте, із збільшенням питомої ваги галузей, що виро­бляють товари народного споживання, а також сфери послуг (їм менше притаманні циклічні коливання).

По-п'яте, з впровадженням ресурсозберігаючих технологій, що значно вплинуло на рівень витрат виробництва й цін.

По-шосте, з диверсифікацією виробництва.

Внаслідок дії цих факторів у сучасному економічному циклі досить складно виділити всі чотири фази. Відбулася деформація класичного циклу, що проявляється у поступовому злитті фази кризи з фазою депресії, а фази пожвавлення - з фазою піднесен­ня. Практично цикл функціонує тепер як двофазний. Для першої фази властивим є сповзання вниз (спад виробництва, зниження цін і т.ін.) для другої - піднесення (експансія), де пожвавлення розтягується на тривалий час і не завжди переростає в бурхливе піднесення. Схематично сучасний економічний цикл може бути поданий так:

Схема 142

 Сучасний економічний цикл

рівень економічної активності

ПІК

експансія

тенден­ція

точка

спаду

нижня точка спаду

час

 

3. ЕКОНОМІЧНА КРИЗА В УКРАЇНІ, її

ОСОБЛИВОСТІ, НАСЛІДКИ ТА ФАКТОРИ СТАБІЛІЗАЦІЇ

 

 

Причина та фактори поглиблення кризи

Аналіз причин виникнення економі­чних криз, які наводяться економістами різних напрямків, дає підставу виділити як найбільш теоретично обгрунтовану концепцію К.Маркса, згідно з якою головною причиною циклічного розвитку економі­ки вважаються порушення найважливіших макроекономічних пропорцій внаслідок існування антагоністичних суперечностей, властивих суспільному виробництву, основаному на приватній власності на засоби виробництва.

Підтвердженням цього висновку є виникнення економічної кризи в Україні, а також у всіх країнах, що утворились на теренах колишнього Радянського Союзу. Сімдесят років економі­ка України поступово зростала, не знаючи кризових потрясінь, пов'язаних із циклічним розвитком. І це відбувалося завдяки тому, що необхідні макроекономічні пропорції відтворення формувалися свідомо через систему загальнодержавного плану­вання. Вихід України з СРСР супроводжувався не лише проголо­шенням самостійності, але й проголошенням курсу на реставра­цію капіталізму. Першим кроком в реалізації цього курсу стало роздержавлення й приватизація власності, а першим соціально-економічним наслідком- відродження циклічного характеру розвитку економіки.

Непродумані, суперечливі, а іноді завідомо шкідливі дії по реформуванню економіки, і в першу чергу по реставрації приват­ної власності на засоби виробництва, не могли не відбитись на її ефективності. Уповільнення темпів розвитку, яке намітилось ще за часів командно-адміністративної системи, в умовах прискоре­ної розбудови капіталізму під гаслами "створення соціально-орієнтованої економіки" трансформувалося з 1991р. у глибоку економічну кризу, яка продовжується й до цього часу.

До факторів, які спричинили виникнення кризи й впливають на її глибину й* тривалість, слід віднести39:

1. Ліквідацію централізованої системи управління економікою за умов, коли за своїм змістом вона ще залишалася державною.

34 У засобах масової інформації а також в деяких економічних й особливо публіцистичних публікаціях ці фактори наводяться як причини кризи. Отже, робиться спроба підмінити причини факторами, що посилюють або послаблюють процес Дія цих факторів незаперечна, але не вони г першопричиною кризи

 

2. Розрив економічних зв'язків з країнами СНД в той час, коли Україна не мала замкненого економічного циклу в системі міжнародної економічної інтеграції країн, що входили до Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ), її економіка на 60-80% була пов'язана з економікою країн РЕВ і колишніх радянських республік. Україна забезпечувала себе лише на 40% власним вугіллям, на 20% газом, на 10% нафтою й зовсім не мала бавов-ника - головної сировини легкої промисловості.

3. Валютну кризу, яка привела до порушення рівноваги між платоспроможним попитом і товарною масою внаслідок надмірної емісії грошей. Якщо в 1991р. маса заробітної плати, в доларовому еквіваленті, складала 75млрд.дол., то в 1995р. - лише 15млрд.дол.

Характеризуючи сучасну економічну кризу в Україні, в ній слід виділити такі важливі моменти (особливості).

Момент 1. Стрімке скорочення виробництва. За період 1991-1996 рр. спад промислового виробництва склав 65%, майже на 50% скоротилося виробництво в сільському господарстві, обсяг капіталовкладень зменшився в 5 разів. Валовий внутрішній продукт (ВВП) у 1996р. складав лише 40% від рівня 1990р. У 1997р. спад виробництва зупинити не вдалося,

Момент 2. Катастрофічна глибина й тривалість кризової фа­зи. Скорочення виробництва національного доходу лише на 20% за світовими мірками вважається критичним для економіки. В Україні ж виробництво національного доходу за час кризи скоротилося майже на 70%. Перевершені всі рекорди й щодо тривалості кризи. Вона триває вже сьомий рік, а кінця поки що не видно. І хоча представники урядових кіл говорять про насту­паючу стабільність - це лише спроба видати бажане за дійсність. Уповільнення темпів спаду дійсно спостерігається, й це цілком закономірно, бо падати вже немає звідки. Але про стабілізацію економіки мови поки що бути не може, бо для цього немає об'єктивних умов.

Світовий досвід показує, що вихід з економічної кризи розпо­чинається з оновлення основного капіталу, тобто з інвестицій у виробництво. А вони, як зазначено вище, майже припинилися. Чому? По-перше, тому, що в умовах інфляції й економічної нестабільності капіталовкладення в комерційну діяльність більш прибуткові, ніж у виробництво. По-друге, величезна зовнішня й внутрішня заборгованість стали перешкодою для залучення кредитних ресурсів, без яких припинити падіння виробництва стає практично неможливим.

Можна також достовірно спрогнозувати довгу тривалість і фа­зи депресії, яка настане після кризи. Адже основний капітал (фонди) країни фізично зношений більш як на 60%, не говорячи про знос моральний. Отже, навіть при наявності коштів (хоча поки невідомо, звідки в такій кількості при нинішньому курсі економічної політики вони можуть узятись) потрібна буде не одна п'ятирічка, щоб оновити практично весь основний капітал, здійснити реконструкцію виробництва.

Момент 3. Глибина й тривалість економічної кризи в Украї­ні зумовлена ще й тим, що вона, по-перше, є складовою частиною кризи соціально-економічної системи, по-друге, розгорталася на фоні монополізму в усіх сферах, по-третє, переплітається з кризами: фінансовою, структурною, енергетичною та екологіч­ною. Все це породжує непослідовність, суперечливість і недійо-вість більшості заходів, що вживають владні структури по стабілізації економіки.

Момент 4. Заходи по реформуванню економіки продиктовані не внутрішніми умовами, що впродовж багатьох років формува­лися в Україні, й не інтересами переважної більшості населення країни (його про це "забули" спитати), а інтересами міжнародних організацій і в першу чергу міжнародного валютного фонду. Тому вони не мають достатньої підтримки населення, що поглиблює економічну кризу й ускладнює процес виходу з неї.

Де ж вихід і в яких напрямках слід шукати шляхи стабіліза­ції економіки?

Розробка засобів і методів боротьби з економічною кризою в Україні та інфляцій­ними процесами, що її супроводжують,

Тип економічного розвитку України

повинна спиратися на попередній діагноз причин їх виникнення й поглиблення. Досить поширеною є думка, що основною причи­ною економічної кризи й розвитку інфляційних процесів у вітчизняній економіці є незбалансованість фінансів, фінансової системи, товарно-грошового обігу, яка виникла, з одного боку, в результаті розриву економічних зв'язків з колишніми республі­ками СРСР, а з іншого, - через некомпетентність нових керівни­ків, що прийшли у владні структури на хвилі їх демократизації.

Все назване, звичайно, мало місце й відіграло певну роль у виникненні критичної ситуації. Проте це далеко не головна причина обвального розвитку кризових процесів. Аналіз даної проблеми приводить до висновку, що головні причини розвитку й поглиблення кризи знаходяться не у сфері обігу, точніше, не лише у сфері обігу (як це вважають прибічники монетарної концепції регулювання економіки), а у сфері виробництва, в його

характері й типі економічного розвитку. Тому вирішувати проблеми виходу з економічної кризи треба не на основі західних моделей монетарних концепцій, а в першу чергу на основі сучас­ної теорії економічного зростання й розвитку.

Економічна теорія, як це було з'ясовано раніше, виділяє два основних типи економічного зростання - екстенсивний й інтенси­вний. Коротко нагадаємо їх характеристики. Найбільш характер­ною особливістю екстенсивного типу є те, що в його умовах коефіцієнт еластичності результатів виробництва від затрат виробництва приблизно дорівнює одиниці, тобто, для додаткового виробництва одиниці певного результату потрібно збільшити всі затрати всіх ресурсів виробництва теж на одиницю. В умовах інтенсивного типу економічного зростання коефіцієнт еластич­ності більший одиниці. А це означає, що в інтенсивній економіці для виробництва додаткової одиниці певного результату потрібно збільшити затрати ресурсів менше, як на одиницю. Ми виділяємо й третій тип, який назвали детенсивним, в умовах якого для виробництва додаткової одиниці продукції необхідно обсяги ресурсів додатково збільшити більше, як на одиницю. Тобто, коефіцієнт еластичності результатів виробництва від затрат виробництва тут вже менший одиниці.

Починаючи з 1991р., вітчизняна економіка почала посилено розвиватися по детенсивному шляху, що породило ряд негатив­них наслідків, ліквідація яких є першочерговою умовою виходу з кризи й забезпечення в майбутньому змін типу економічного розвитку. Що це за наслідки?

Наслідок 1. Процес детенсифікації суспільного виробництва найбільше впливає на систему методів виробництва, під якими, як правило, розуміється та чи інша спрямованість зміни обсягів ресурсів виробництва. Детенсивна економіка,як зазначалося вище, має гіперзатратний характер,тобто, в її умовах матеріа­льні блага виробляються шляхом неухильного нарощування затрат усіх ресурсів виробництва, причому в прогресуючій пропо­рції. В такій економіці переважають так звані прямі (затратні) методи виробництва, при яких результати виробництва створю­ються шляхом нарощування ресурсів.

Гіперзатратний характер виробництва є однією з найважли­віших причин поглиблення кризових та інфляційних процесів, бо внаслідок зниження ефективності виробництва товари стають дорожчими, отже, ціни зростають. Споживачі за новими (високи­ми) цінами не мають можливості купувати товари. Відбувається затоварення. Виробники, не отримавши виторгу за виготовлену  продукцію не можуть розрахуватися за сировину, виплатити заробітну плату, розрахуватися з кредитними установами і т.д. Виникає криза неплатежів. Ситуація погіршується інфляцією, яка постійно підігрівається знеціненням грошей під тиском зростаючих цін. Якби уряду вдалося повністю збалансувати фінанси й грошовий обіг (що в даних умовах майже неможливо), кризовий спад навряд чи припиниться, а рівень інфляції навряд чи знизиться. У детенсивній (гіперзатратній) економіці ніякі монетарні й фінансові методи суттєво кризову ситуацію змінити не можуть.

Наслідок 2. У детенсивній економіці ринкові ціни мають зо­всім іншу економічну природу, ніж в екстенсивній або в інтенси­вній економіці. Вони є переважно затратними й тому дають можливість у кращому випадку лише повернути видатки на виробництво матеріальних благ. Це, звичайно, стримує можливо­сті для інвестування й розвитку виробництва, а в умовах кризи -виходу з кризового стану.

Лише в екстенсивному, й особливо в інтенсивному виробницт­ві, ринкова ціна набуває частково або навіть повністю ефективної природи40. Затратний характер цін - також одна з причин подо­рожчання товарів й одночасного здешевлення грошей, що є сприятливим середовищем для розгортання кризових процесів.

Наслідок 3. Детенсивний тип розвитку об'єктивно формує дефіцитну за характером економіку, тому що для створення додаткової пропозиції товарів необхідно збільшувати в прогресії затрати всіх ресурсів виробництва,більшість з яких об'єктивно обмежені. Лише екстенсивна економіка дає певні можливості для врівноваження співвідношення попиту й пропозиції на товари. Таку економіку вже можна кваліфікувати як бездефіцитну або афіцитну. В інтенсивній же економіці створюються передумови для перевищення пропозиції над попитом, тому вона за своїм характером стає інфіцитною.

Тим часом деякі вітчизняні ідеологи ринкового реформування національної економіки вважають, що збалансування попиту й пропозиції - це проблема суто сфери обігу. Звичайно, тимчасово збалансувати попит і пропозицію можна й грошово-фінансовими методами. Проте лише тимчасово й, по суті, штучно. Кардиналь­не вирішення цієї проблеми, а на цій основі й закладення підва-

40 Ця обставина не враховується в теоретичному аналізі ринкових цін. У західній економічній літературі пінам "приписується '; "ефективна" (корисна) природа а у вітчизняній - переважно "затратна" Тим часом, усе залежить від того, в якому виробництві вона формується: детектив­ному, екстенсивному чи інтенсивному

лин для стабілізації економіки, передбачає усунення детенсивного характеру економічного розвитку.

Наслідок 4. Вищенаведена сукупність наслідків розвитку де­тенсивного виробництва з об'єктивною необхідністю викликає інфляційне зростання ринкових цін, у результаті чого формують­ся так звані інфлятивні ціни, головною особливістю яких є те, що вони остаточно "відриваються" від вартості (і цінності) това­рів, значно перевищуючи її величину. Гроші ж у такій ситуації, остаточно знецінюючись, перестають виконувати свої функції.

Гіперінфлятивний характер ринкових цін є опосередкованим свідченням всебічного поглиблення детенсифікації суспільного виробництва. У свою чергу остання й є первинним фактором розвитку кризових і гіперінфляційних процесів. Зворотною сторо­ною розвитку цих процесів є обвальне знецінення національних грошей, яке відбувалося у 1991-1995 рр. Причому мова йде не лише про зниження реальної вартості грошей як грошей, тобто в якості купівельного або платіжного засобу. Одночасно відбуваєть­ся також зниження реальної вартості грошей як кредитних, і особливо грошей як капіталу.Яскраво про це свідчить зниження валютного (а отже,й товарного) масштабу цін. За роки "ринкового реформування" економіки 1991-1996 рр. Валютний зміст купоно-карбованця понизився не менше, як у 100 разів.

Наслідок 5. Всебічна детенсифікація суспільного виробництва в результаті має також обвальне падіння рівня ефективності виробництва. Детенсивна економіка є не тільки низькоефектив-ною, вона є у прямому розумінні "дефективною", бо в ній сукупні результати не перевищують, а навпаки, менші сукупних затрат ресурсів. У такій економіці підприємницька активність придушу­ється, а тому економічний спад поглиблюється. Економіка в такій ситуації виходить з кризової зони свого розвитку і входить у зону економічного апокаліпсису. Призупинити цей процес "дефективного" розвитку економіки можна лише шляхом термі­нової активізації всієї системи методів державного регулювання. Екстенсивна економіка за цих умов може бути кваліфікована як малоефективна, або квазіефективна, бо вона дає деяку можли­вість витрати покривати доходами. І лише всебічна інтенсифіка­ція виробництва дає можливість досягти гіперефективності й значного розходження між валовими рівнями видатків і доходів на користь останніх.

Детенсивна економіка породжує й такий антиефект, як зву­ження їі суспільно-економічного змісту, що особливо характе­рно для сучасного стану національної економіки. Спостерігається

явний її суспільний регрес. З низькоефективної у роки так званого застою вона впевнено й високими темпами перетворюєть­ся в "дефективну". Тому першочерговим економічним (і політич­ним) завданням на сучасному етапі реформування економіки України є призупинення її суспільної деградації, навіть якщо для цього треба буде уповільнити темпи "переходу до ринку". В протилежному випадку замість "побудови" ринкової економіки ми отримаємо "базарну" економіку з переважанням "чорного" ринку й кримінально-спекулятивного капіталу.

Які ж суспільні фактори економічного розвитку необхідно активізувати, щоб призупинити деградацію національної

Фактори еконо­мічного розвитку

економіки й забезпечити в кінцевому результаті її розвиток?

Фактор 1. В умовах сучасного індустріального, а частково постіндустріального виробництва основним напрямком подальшо­го розвитку суспільної трудової діяльності повинна бути не стільки диференціація й спеціалізація праці й виробництва (хоча це невід'ємні елементи зростання ефективності виробництва), скільки їх інтеграція й диверсифікація. Лише в достатній мірі інтегроване й диверсифіковане виробництво може найбільш гнучко реагувати на швидкі зміни ринкової кон'юнктури. Най­більш прийнятною організаційною формою для вказаного напря­мку розвитку виробництва є корпорації у формі концернів або консорціумів. Найбільш гнучко реагують на швидкі зміни ринко­вої кон'юнктури і за рахунок цього досягають високого рівня ефективності гнучкі виробничі системи й підприємства малого й середнього бізнесу, які повинні стати складовими ланками процесу інтеграції й диверсифікації виробництва.

Фактор 2. Активізація таких суспільних процесів, як декон-центрація, децентралізація й демонополізація виробництва. Це сьогодні усвідомлюють і практики, і теоретики. Очевидно, що ці процеси повинні піти шляхом утворення акціонерних това­риств корпоративного типу й поступового, розтягнутого на тривалий час (можливо, десятиріччя) демонтажу системи галузе­вих міністерств як основних органів управління адміністратив­ною економікою.На жаль, сучасний досвід деконцентрації, децентралізації й демонополізації виробництва свідчить про те, що в цій справі переважає революційний підхід. Тим часом демонополізацію (як і деконцентрацію й децентралізацію, які лежать в основі демонополізації) слід здійснювати еволюційним шляхом, поступово, в міру визрівання об'єктивних економічних та інших умов. "Кавалерійським" наскоком можна лише зруйну­вати економіку, що успішно й робиться під гаслами "розбудови".

Фактор 3. Розвиток західних економік (про це мова йшла в одному з попередніх розділів), відбувається в напрямку від приватизації до одержавлення, точніше, зміщується акцент у бік посилення процесів одержавлення на основі поглиблення процесів приватизації (персоніфікації власності). Такий напрям їх розвитку зумовлений усім ходом історії. Розвиток же вітчизняної економіки, всупереч об'єктивним світовим тенденціям, екстреміс­тами в галузі ринкових реформ скеровується у зворотному напрямку. Це проявляється в настирливих спробах процеси приватизації й роздержавлення здійснювати у тотальному мас­штабі й у максимально стислі строки. При цьому випускається з поля зору одна дуже важлива обставина, а саме: ні приватна, ні державна власність на засоби виробництва самі по собі не можуть розглядатись як більш або менш ефективні. Наприклад, відомі десятки країн з пануванням класичної приватної власності, економіка яких характеризується надзвичайно низьким рівнем ефективності. Та чи інша форма власності на засоби виробництва повинна розглядатися лише як економічне середовище соціаль­но-економічного розвитку тієї чи іншої країни. Це, по-перше. По-друге, більш або менш ефективною є не та чи інша форма власно­сті, а їх певний синтез, який в різних конкретних умовах може бути різним. І, по-третє, ефективною є лише така економіка, в якій створені всі необхідні економічні, політичні й юридичні умови для переходу від однієї форми власності до іншої (і не обов'язково від державної до приватної, а й навпаки). Цих трьох фундаментальних моментів, доведених теорією й перевірених багатовіковою практикою розвитку світової економіки, ніяк не хочуть визнати деякі вітчизняні ультраідеологи приватної влас­ності, які наполягають на тотальній приватизації економіки (тотальному роздержавленні), стверджуючи, що саме так, одним махом, усі економічні проблеми можна вирішити.

Реформування власності слід проводити не за вимогами й вка­зівками з Заходу, навіть якщо вони виходять з таких авторитетних установ, як міжнародний валютний фонд, а керуючись тими конкретними умовами, в яких розвивається економіка, враховую­чи при цьому об'єктивні світові тенденції в цій галузі. Саме такий підхід дає право стверджувати, що сучасному рівню розвитку вітчизняної економіки відповідають, по-перше, така приватизація власності, яка привела б до формування не індивідуально-приватної, а корпоративно-приватної власності (звичайно, при створенні відповідних секторів та інших форм приватної власності, але не в якості пануючих). По-друге, приватизація, яка б здійсню­валась еволюційними (природними), а не революційними (приму-

совими) методами. По-третє, приватизація, яка б у кінцевому результаті привела до утворення приватного сектора економіки в якості доповнюючого й альтернативного державному (а не на зміну останнього або за його рахунок). По-четверте, сформований таким чином приватний сектор повинен бути інтегрованим у систему державного сектора, питома вага й значення якого у вітчизняній економіці в силу відомих історичних умов повинна бути значно більшою, ніж навіть у найбільш розвинутих в економічному відношенні країнах.

Фектор 4. Значною мірою задовільне функціонування націо­нальної економіки залежить від ступеня розвитку таких специфіч­них суспільних процесів, як капіталізція й соціалізація. Під першим прийнято розуміти створення умов для всебічного розви­тку виробництва, а під другим - умов для всебічного розвитку людини (у професіональному, соціальному, інтелектуальному, ду­ховному та інших аспектах). Аналіз світового досвіду розвитку вказаних процесів і характеру їх поєднання свідчить, що в най­більш розвинутих в економічному відношенні країнах економіка розвивається у напрямку від капіталізації до соціалізації, тобто має місце посилення соціалізації виробництва й економіки в ці­лому (в цьому розумінні, й лише тільки в цьому, ми маємо справу з формуванням елементів так званої соціалістичної економіки). Умови формування й функціонування вітчизняної економіки скла­лися так, що в ній вектор розвитку вказаних процесів має зворо­тну спрямованість: зараз робляться спроби посилити капіталіза­цію економіки, тобто, здійснити перехід від соціалізації до капі­талізації. В цьому розумінні можна говорити, що в Україні стали на шлях капіталістичного розвитку й створення основ капіта­лістичного виробництва. Сучасні найбільш розвинуті країни вже пройшли цей-етап і вступили у так звану посткапіталістичну епоху. Отже, й тут Україна пішла всупереч світовим економічним тенденціям, створюючи для своєї економіки додаткові труднощі на перспективу.

Аналіз вітчизняного досвіду розвитку процесів капіталізації дає підстави стверджувати, що нині Україна надто великі надії покладає на зовнішні фактори економічного розвитку (такі, як допомога, кредити західних держав, іноземні інвестиції тощо). Це, на наш погляд, хибна орієнтація. Основна увага повинна бути приділена використанню таких факторів, які найбільше відпові­дають сучасному рівню й характеру розвитку вітчизняної економі­ки. А таким фактором є не екологічний, не праця у її фізичному розумінні і навіть не капітал як такий (хоча ефективне їх викорис­тання не знімається з порядку денного), а інтелектуальний

потенціал суспільства, або, як його прийнято називати, - інтеле­ктуальний капітал*1. На жаль, сучасне вітчизняне виробництво ще дуже й дуже мало використовує інтелектуальні фактори економічного розвитку. Воно більшою мірою спирається на тради­ційну (фізичну), ніж на інтелектуальну працю. І в цьому розумінні можна говорити, що воно знаходиться на докапіталістичному ступені еволюції. Урядові органи (як законодавчі, так і виконавчі) в силу відомих політичних і економічних умов надто великі надії покладають на ринкові фактори розвитку і явно недооцінюють роль факторів інтелектуальних. При цьому зовсім випускається з уваги, що ринок (як і власність) - це лише певне економічне середовище (і не більше) розвитку суспільного виробництва. Сам по собі (без відповідної організації й регулювання) він такий же малоефективний, як і сама по собі приватна власність. В результа­ті, не здійснивши реального "переходу до ринку", країна досягла обвальної деінтелектуалізації суспільства. А це на десятки років уповільнює процес стабілізації економіки, а в кінцевому результаті її соціалізацію.

Є ще один аспект цієї проблеми, на який варто звернути серйо­зну увагу. Інтелектуальна сфера економіки (наука, освіта, культу­ра, наукові організації підприємств, галузей, держави і т.д.), на відміну від традиційної сфери, найменні пристосована до ринково­го регулювання. Тому вона повинна регулюватися більшою мірою позаринковими методами (в першу чергу державою). Держава зобов'язана забезпечувати пріоритетне фінансування інтелектуаль­ної сфери економіки.

ВИСНОВКИ

1. Сукупність факторів впливу на економіку України приво­дить у кінцевому результаті до її детенсивного розвитку,що є найбільш суттєвою причиною поглиблення кризових та інфляцій­них процесів.

2. Обвальний розвиток кризових процесів посилює детенсивний, тобто гіперзатратний характер функціонування економіки.

3. Ринок сам по собі розірвати це порочне замкнуте коло не зможе. Тут необхідне активне втручання держави на основі прак­тичної реалізації прогресивної економічної політики, окремі фрагменти якої будуть викладені далі.

Інтелектуальний капітал матеріалпугться по-перше, в інтелектуальній власності, по-друге, у виробництві таких інтелектуальних товарів, як наукові і леї. конструкторські й технологічні розробки. Інформаційна, програмна, інноваційна продукція тощо.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ ПОВТОРЕННЯ

1. У чому полягає проблема економічних криз і як вона трак­тується представниками різних економічних шкіл?

2. Які ви можете назвати суперечності ринкової економіки, ос­нованої на приватній власності на засоби виробництва?

3. Чи існує прямий зв'язок між суперечностями ринкової еко­номіки й економічними кризами?

4. Прокоментуйте марксистську теорію економічних криз.

5. Прокоментуйте кейнсіанську теорію економічних криз.

6. Чим відрізняється монетаристська концепція криз від марк­систської й кейнсіанської?

7. Що таке економічний цикл і які ви можете назвати його рі­зновиди?

8. Охарактеризуйте фази класичного економічного циклу й на­звіть причини його деформації в сучасних умовах.

9. Як ви розумієте механізм виходу з економічної кризи?

10. Причина економічної кризи в Україні та фактори, що її посилюють.

11. Основні напрямки прояву економічної кризи в Україні та її особливості.

12. До якого типу економічного розвитку можна віднести су­часний стан економіки України й чому?

13.   Назвіть   фактори,   що   можуть  забезпечити   стабілізацію економіки в Україні, а в майбутньому й її зростання.

14. Назвіть основні соціально-економічні наслідки економіч­ної кризи в Україні.