Зрушення в сільському господарстві,
ремеслах і промисловості Украї-зумовлювали
пожвавлення торгівлі, розвиток економічних зв'язків між ізіїими
населеними пунктами, ринками і землями. Чим глибшим був суцільний поділ праці,
тим більшою ставала потреба різних соціальних та ппофесішшх
Груп у виробничому спілкуванні. Неабияку роль у цьому відігравали міські торги
та базари, на які приїжджали переважно жителі навколишніх сіл і міст. На них
скуповували товар оптом для продажу на ярмарках та вроздріб. Право проводити
торги на базарах надавалося містам, містечкам і селам спеціальними привілеями.
Кількість їх постійно зростала. На кінець XVIII ст. на території Східної Галичини та
Північної Буковини їх діяло щорічно майже 5000, па території Лівобережної
України — 8680, Слобожанщини — близько 2 тис. Виділялися своїми базарами міста
Південної України: Одеса, Єлизаветград, Катеринослав
та ін.
Торги та базари проводили раз або двічі
на тиждень у визначені дні. Торги спеціалізувалися на продажу певного виду
товарів. Так, у Дрогобичі в 1523 р. був установлений вільний торг па м'ясо,
який відбувався в понеділок, від свята Петра до Різдва. У Стрию й Самборі торги проводилися лише в четвер. Самбору привілеєм від 1623 р. було надано право ще на два
торги протягом тижня. На Лівобережжі вони проходили найчастіше в понеділок і
п'ятницю. Продавали продукти харчування, сільськогосподарську сировину, вироби
ремісників. Асортимент товарів свідчив про певну господарську спеціалізацію
районів. У містечку Онішня на Лівобережжі крім
"красного товару" і харчових продуктів продавали дерев'яний,
глиняний і скляний посуд. У Глухові, Конотопі, Борзні
— хліб, Полтаві, Ромнах, Ніжині — тютюн. У Прикарпатті в містечку Лисець торгували шкіряними виробами, у Бережанах — вовною
і полотном, на торгах і базарах Заліщиків і Збаража —
зерном, у Львові — худобою і хлібом.
Торги проходили просто неба. Приїжджі
купці та селяни продавали товари з нідвод, а міські
ремісники — в ятках, які ставили у визначених магістратом місцях.
Магістрати і ратуші слідкували за
якістю продукції і за тим, щоб про-Дукти харчування
передусім потрапляли до міщан, а не до перекупників. Обмежувалися права
торговців, які не належали до відповідних цехо-их
організацій. Так, "вільна" торгівля м'ясом у місті Дрогобичі в 1523
р. Збувалася щопонеділка за такою умовою: якщо чужі люди будуть продати м ясо, мають дати замку від кожної голови худоби лопатку; -міщани *Д вола або ялівки заплатити по одному грошу, від
свині, вівці та теля-1И - нівгроша. • а місце
на торзі брали відповідну плату, що не була постійною і одна-Са
л° ДЛЯ ВС'Х М'СЇ' і"1 визначали залежно від товару. В 1563 р. на торзі в
оді °РІ ВІД В0за 3 г°Ршками
брали по 4 гроша, від вола та ялівки — Іїо МУ грощу, від теляти, барана — 6 динарів. Доход йшов на
користь замку.
275Починаючи з XVII ст. польський уряд приділяв належну увагу иовленню єдиної метрологічної системи, яка до того часу
була неоднакова у багатьох містах України існували власні міри на зерно
(колоди, корці малі), які значно відрізнялися від мір інших міст. Заборонялося
використовувати власні ваги та міри. Всі вони були державною або феодальною
власністю і повсюдно були передані в оренду. Якщо хтось із купців важив своєю
вагою, то магістрат їх карав.
Якщо базари та торги обслуговували
лише місцеві невеликі ринки забезпечуючи економічний зв'язок між містом і
селом, то ярмарки зв'язували між собою різні райони України, вони стали першою
ознакою становлення внутрішнього рийку. Кількість їх постійно зростала. За
переписом 1666 р., в лівобережних містах кількість їх становила 76, у кінці XVII ст. -390, у
Слобожанщині — 271, у Галичині й Буковині — близько 120, у Закарпатті — понад
70. У Правобережній Україні в першій третині XVIII ст. виникло 16 ярмарків, в 40 —60-ті
роки — 42.
Кількість і тривалість ярмарків були
різними. Наприклад, один раз на рік відбувались ярмарки в Борисполі, Тлумачі, Баворові, Бариші; двічі — у Києві, Житомирі, Бучачі, Чорткові, Кременці,
Василькові, Калуші, Монасти-риськах,
Ковелі, Надвірній, Ягольниці; тричі — у Чернігові,
Тернополі, Барі, Зборові, Бродах, Володимирі-Волииському,
Гусятині, Фастові; по чотири рази на рік — в Жовкві, Снятииі, Борщеві; п'ять разів — у Самборі
та інших. Ярмарки тривали по одному і більше тижнів. Наприклад, у Києві,
Житомирі, Чернігові, Ніжині, Володимирі-Волинському, Бродах вони відбувалися
протягом двох тижнів, в Стародубі — трьох, у Львові,
Ярославі — чотирьох, Жовкві — шести тижнів. Більшість
ярмарків приурочували до релігійних свят, що давало їм назву — хрещенський, воздвиженський, троїцький, георгіївський, іллінський, покровський та ін.
Склалася певна періодичність ярмарків.
Найбільше їх збиралося восени і взимку. В XVIII ст. у Галичині в червні, вересні,
листопаді, січні відбувалося до 50 % ярмарків. Це пояснювалося станом доріг і пргодиими умовами, наявністю товарних лишків, потребою в
грошах і товарах селян, нерівномірним розподілом основних релігійних свят.
Неодночасність ярмарків давала змогу купцям відвідувати по кілька їх,
перевозити иепродаиі товари та поповнювати
асортимент. Так, у Сумах відбувався Введенський ярмарок
(у листопаді — грудні), у Харкові — Хрещенський (в січні), Троїцький (у травні
— червні), Ілліпський у Ромнах (у липні — серпні), Воздви-жепський у Кролевці біля Сум (у серпні — вересні),
Успенський і И°' кровський у Харкові (в серпні —
жовтні). У Закарпатті зимові ярмарки відбувалися в Березові з 10 грудня,
Мукачеві — з 7 січня, відповідно весняні — 6 квітня і 7 травня, 19 березня і
24 квітня; літні — 24 і 29 серпи*' осінні — 2 і 12
листопада.
Значну роль відігравали контрактові
ярмарки у Львові та Києві, ш збиралися щорічно. У Львові такі ярмарки (початок
січня — лютого) пеР6 творилися на біржі, де купували, продавали, закладали,
здавали в ореиДО маєтки, укладали кредитні угоди,
надавали позики. В 1775 р. було укладеї
276190 5 угод її3 СУМУ 39,3 мли польських золотих, кількість учасників станови-
4000 чоловік. На Хрещенський
контрактовий ярмарок у Києві, що був
Л лкритий в
1797 р. замість ярмарку в Дубно па Волині, приїжджало 5 тис.
чоловік. .....
За торговим обсягом ярмарки поділялися
па великі, середні та дрібні. На великих ярмарках відбувалася торгівля оптом і
вони збиралися рідко. Виділялися значними оборотами ярмарки в Києві, Ромнах,
Кролевці, Ста-тюдубі, Ніжині, Харкові, Сумах, так
звані святоюрські (червень і листопад) ярмарки у
Львові на площі біля церкви св. Юра. На Іллінський
ярмарок у Ромнах наприкінці XVIII ст. привозили товарів па 1 — 2 мли крб., на три Ніжинські
— на 1,8, на три Почарські — на 1,1. Великі ярмарки
постачали товарами середні та дрібні. Середні ярмарки обслуговували навколишні
регіони, торгували місцевими та іноземними товарами невеликими партіями. Дрібні
ярмарки мали локальний характер, па них місцеве населення продавало лишки
продукції своїх господарств, торгувало вроздріб. Розміри ярмаркової торгівлі
були меншими: від 2 до 100 тис. крб. Значну роль на середніх і дрібних ярмарках
відігравали торговці-скупішки.
У лівобережних містах у другій
половині XVII —XVIII ст. за дотриманням правил торгівлі
слідкували ярмаркові судді або козацька старшина. Торговці сплачували різні
збори, зокрема мито від місця, кількості й різноманітності товарів, за його
ввезення. Іноземні купці платили по ЗО, українські та російські — по 10,
торгові люди — по 4 —6 кіп грошей від одного воза товарів. У багатьох містах і
селах ярмаркові збори здавалися на відкуп.
Ярмарки були універсальними. Торгували
на них текстилем, галантерейними і господарськими товарами іноземного
походження, залізним крамом, виробами ремесел, промислів, мануфактур,
продуктами сільського господарства. Одночасно відбувалася спеціалізація
ярмаркової торгівлі. Окремі ярмарки ставали центрами торгівлі вузького виду
товарів ремісничого, промислового виробництва та сільськогосподарської
продукції. У Бродах і Тернополі відбувалися великі ярмарки коней, у Станіславі
та Чернівцях — полотна і худоби. Традиційно торгували худобою на ярмарках міст
Турки, Калуша, Коломиї, Старого Самбора,
Перемишля, Чернівців, Кіцмані, Яворова, Ярослава. Практично всі великі ярмарки
в Лівобережжі и Слобожанщині розпочинали кінними торгами.
Густа мережа базарів, торгів, ярмарків
сприяла зміцненню торгових зв^язків між містами і
селами, окремими господарськими районами. На Щи
основі відбувалися злиття місцевих ринків і подальша економічна консолідація
лівобережних, слобожанських, запорозьких, правобережних, при-аРпатських,
закарпатських і північноукраїнських земель. Торгові зв'язки ж українськими
землями значно зміцніли, що зумовило встановлення чих
економічних зв'язків між ними. Ярмарки набули загальноукраїп-с»кого
характеру.
Ті * •}
__
_Олинський і
Подільський хліб збувався у містах Київщини. Київські
ви ^ ПР°Давали
в Галичині дніпровську рибу, подільських волів, ремісничі
н °и. Львівські купці возили сукно,
полотно, мечі, ІІлужпе залізо, прикраси
277в Ярослав, СІІятип, Кам'япець-Подільський,
інші міста Волині й Наддшцря щипи.
Кам'япець-подільські купці привозили до Львова волів,
віск, шкіри до Луцька — худобу, а звідти брали полотно, хутро. Бродівські купці достав! ляли до
Києва вино, до Бара і Ярослава — шапки, до Самбора —
цвяхи
В описах ярмарків і торгів Гетьманщини
згадувалися купці з усіх земель України. Б. Хмельницький своїм універсалом
1657 р. наказав, щ^ козацькі старшини "з людьми Львова як з власними
нашими поводилися і в усякій торгівлі купецтву не робили перешкоди". Міста
Полтавського полку встановили регулярні зв'язки з містами Харківського,
Гадяцького і Ніжинського полку — з містами Сумського полку. Слобідські купці
продавали на лівобережних ярмарках хліб, горілку, в'ялену рибу, клей, шкіри
ремені, худобу, а також товари, привезені з російських міст. Привозили топкі
сукна, срібний, олов'яний і мідний посуд, залізо. Масовий характер мала
торгівля сіллю на Горських озерах. На слобідський ринок із Лівобережжя
надходили хліб, товари, що привозилися з правобережних і західних українських
земель, Польщі, Сілезії, Німеччини та інших країн.
Купці з правобережних і
західноукраїнських міст торгували на ярмарках Ніжина, Ромен, Стародуба, Харкова, Сум та інших міст вином, бакалійними
товарами, селянськими ремісничими виробами (кожухами, свитами, полотном),
дьогтем. Лівобережні торговці (коломийці) спеціалізувалися на доставці солі з
Коломиї. За переписом 1666 р. у Нових Млинах було 6, в Ніжині — 11 дворів коломийців.
Лівобережна Україна в другій половині XVII ст. була
основним постачальником зерна на правобережний ринок, Поділля забезпечувало
хлібом Закарпаття, Прикарпаття, звідти вивозилися коні, воли, корови, вівці.
Головним центром торгівлі Лівобережжя з Правобережжям був Київ, звідки товари
розходилися Ію всій Україні.
Активною була торгівля Правобережної
України з Запорожжям: звідти везли сіль, рибу, зброю, чоботи, а купували коней,
волів. Про обсяги торгівлі свідчить скарга кошового отамана па шляхту, що
пограбувала 724 козаків забрала 1242 коней, 546 волів, 405 возів з рибою, 386
пар чобіт, 204 рушниці, всього товару на 1 598 277 талярів.
Із Закарпаття через Львів надходили
товари з Угорщини та інших європейських країн. З Північної Буковини в інші
українські землі гнали худобу, вивозили хутро, вино, мед, віск, горіхи, фрукти.
Основними предме' тами ввозу були залізо, мед, вироби
ремесел і промислів.
Регулярними були торгові зв'язки
Придніпров'я та Слобожанщини 3 Північним Причорномор'ям і Кримом. Українські
купці привозило зерчо, хутро, вироби
ремісників, товари з Західної Європи. Вивозили сіль, конен.
товари з Туреччини.
Розвивалася також постійна торгівля,
яку здійснювали через стаШ°" парні заклади —
крамниці, магазини, рундуки, склади, корчми, шинки, (ларки).
Наприклад, у Кременці (середина XVI ст.)
налічувалося 70 к ниць, Овручі (1629 р.) - ЗО, Кам'япці-Подільському
(1570 р.) - 40, В димирі-Волииському (середина XVI ст.) — ЗО. У
1566 р. тернопільські куп
278мали привілей па володіння оптовими магазинами текстильних то-°ТРИ | солі) у 1585 р. польський король дозволив
будувати 20 крамниць ваР1ВоДО ринку в Стрию. В середині XVI ст. на ринку
у Львові працювало І^В оамниць, відкривалися нові. У
тих крамницях ("крамах") вирувало
гове життя: були ятки шевські, крамниці золотарів, аптекарів,
кушнірів, осарів, будки перекупок, саджавки з рибою. Черниці з монастиря Введення Богородиці
продавали нитки.
У 80-х роках XVIII ст. у Лубнах торгувало 73 лавки
(крамниці), Чернігові — 68, Миргороді — 52, Золотоноші — 36, Сумах — 40.
Усього в містах і містечках Полтавщини і Чернігівщини було 2120 крамниць. У
Буковині налічувалося близько 600 торгових закладів. У Бродах у Східній
Галичині існувало 144 склепи і 67 крамниць.
Поширеною була така форма торгівлі, як
корчмарювання. Торгували горілкою, пивом, медом. У
середині XVI ст. у Києві діяло 58, у Вінниці — 42, Славуті — 10, Шепетівці — 7, в Луцьку — 68 шинків. У Галичині корчма-рювашія було на відкупі у корчмарів, в основному
польських євреїв. Наприкінці XVIII ст. па 5467 сіл і міст Галичини припадало 5602 корчми, в
Буковині торгувало близько 400, у Закарпатті лише Ужгородська казенна доміиія здавала в оренду майже 80 корчм.
У Лівобережній Україні дрібним виробникам забороняли продавати горілчані напої
вроздріб, тому козаки і міщани орендували корчми.
Була поширена відкупна система. Після
сплати певної суми в держав* ну скарбницю відкупник отримував монопольне право
на продаж горілки.
З кінця XVIII ст. у західноукраїнських, землях
з'явилась аукціонна торгівля. Продавали і купували землі, маєтки, будинки,
хатнє майно, худобу, право па відкуй і оренду прибутків міста.
Протягом XVII —XVIII ст. визначились основні торгові шляхи. Фактично, у
кожному місті їх сходилося кілька. Від Києва до Харкова вели дві дороги. Перша
йшла через Переяслав, Лубни, Миргород, Сорочинці, Прилуки, Зіньків, друга —
через Бровари^ Гоголів, Биків, Макіївку, Прилуки. До
десяти доріг проходили через Чернігів — до Києва, Глухова,
Новгорода-Сіверського, Ніжина, Козельця, Кременчука,
Херсона, до польського кордо-ИУ- 3 Харкова шляхи вели
до Катеринослава та Херсона; до Києва — через Охтирку, Гадяч, Прилуки; до Сум і
Новгород-Сіверського; на Дон. ахідпоукрашські землі
сполучалися з Києвом так званим Південним шля-*°м-
Львів — ГлиняІІи — Золочів — Вишневець
-їЯмніль — Ляхівці — аслав
— Полонне — Житомир — Коростишів
— Білогородка — Київ. Зі ьвова
йшли шляхи на Станіслав — Коломию — Чернівці, на Самбір
— Урку — Ужоцький перевал — Ужгород, на Стрий — Сколе
— Вереіцький «еревал -
Мукачеве.
Наприкінці XVIII ст. на західноукраїнських землях
почалося будівниц-^ шосейних доріг, що було викликано
економічними і воєнними інтере-
й Австрії. З 1779 по 1790 р. було
побудовано 750 км доріг, що з'єднали Р Ш 3 більш-менш значними містами
Прикарпаття і Буковини, через пе-
али - із Закарпаттям, Віднем. і
279Важливу роль у розвитку торгівлі
відігравали річкові шляхи ДшІІр0м Дністром, Тисою. Київські купці жваво
торгували по Дніпру — із Твер'н)' Смоленськом, по
Десні — з Москвою, по Дніпру, Прип'яті та Березині — білоруськими та
литовськими містами. Уже в 1571 р. в Києві існувала щда
торгова флотилія: 20 ком'яг — невеликих річкових
кораблів. Окремі заможні купці мали по дві й більше ком'яг.
Крім того, було 10 великих човнів У 1657 р. в Києві почав працювати річковий
порт.
Відбулися зміни на транспорті.
Продовжували користуватися влітку і восени возами, взимку — саньми, які
протягом XVIII ст. урізноманітнилися Використовували вози різної довжини, чумацькі вози
типу "мажа" і "хура" (фірманка), легкі чотири-
та двоколісні вози — брички, лінійки, таратайки та ін. Сапи були пристосовані
відповідно до призначення: виїзні та вантажні. Поширилися човноподібні судна —
довжанки, байдаки, обшиванки,
баркаси, що могли пересуватися за допомогою весел і спеціальних вітрил. Здавна
використовували плоти і пороми.
Розвивалося мостобудування. Так, у
Києві в 1713 р. було збудовано міст біля Печорської фортеці. Мости будували за
новою технологією "на стругах, якорях та канатах".
У другій половині XVII ст. за
гетьмана Д. Многогрішного було започатковано поштову справу. На
західноукраїнських землях її розвиток почався в кінці XVIII ст. У Галичині за 1775— 1795 рр. було
створено 77, на Буковині — 12 поштових станцій, що перебували в державному
управлінні.
Отже, внутрішня торгівля в XVI—XVIII ст. стимулювала господарське піднесення, сприяла розвитку
товарного виробництва та спеціалізації окремих регіонів, об'єднувала в
економічне ціле села і міста України. Процес формування національного ринку
продовжувався.
Значну роль у господарському розвитку
українських земель відігравала зовнішня торгівля. Розвиток мануфактур,
зростання міст призвели до зменшення обсягів сільськогосподарського
виробництва у країнах Західної Європи. Такі країни, як Англія, Голландія,
стають величезним ринком збуту сільськогосподарської продукції та сировини з
України. В той самий час Україна була ринком збуту виробів мануфактурної
промисловості західних країн.
У XVI — першій половині XVII ст. на захід
вивозили волів, зерно, коней, шкіри, мед, віск, закарпатські вина, полотно, нряжу, поташ, сіль, дерев я-пі вироби. Торгові зв'язки
здійснювали переважно магнати, які мали економічні переваги над купцями,
середньою шляхтою, оскільки вони не сплачували регіональних мит і податків,
користувалися безплатним гужовим транспортом своїх кріпаків для доставки
товарів до річкових пристаней, па річках Сян, Буг,
Вепр. Великі маєтки давали змогу їм нагромаджу" вати для продажу значну
кількість продукції, утримувати власні річков_ судна,
навіть цілі флотилії. У період сприятливої кон'юнктури останньо
чверті XVI — першої
чверті XVII ст. експорт
з Галичини і Волині дос# великих розмірів.
У торгівлі України з Заходом значну
роль відігравав найбільший '^ Балтійському морі порт Гданськ, через який
вивозили багато лісових матер
280• • 6РУСИ> Д°шки> кленки, щогли, попіл,
поташ. Завозилися в Україну насам-Л1В '
промислові вироби для потреб заможних верств населення. На рии-можна було зустріти німецькі, англійські, голландські,
французькі това-— ювелірні вироби, зброю, тонке
полотно, сукно, прикраси, книги тощо. Р
- — перша половина XVII ст. характеризувалися також подальшим
осиленням торгових зв'язків України з Молдавією, Росією, Кримським
ханством і країнами Азії — Персією, Індією та Аравією. Українські купці часто
отримували від молдавських господарств грамоти-нривілеї
на пільгову торгівлю. До Молдавії надходили свинець, мідь, залізо, золото,
срібло, металеві вироби, тканини, головні убори, скло; з Молдавії та Волощини
— вина, риба-білуга, мед, віск, воли, шкіри, горіхи.
Розширювався асортимент товарів
зовнішньої торгівлі з Туреччиною. Королівська комісія, яка встановила в І'бЗЗ р. у Львові "таксу" східних товарів,
називала серед імпортованих з Туреччини шовк, атлас, перські килими, тигрові
та борсукові шкіри, дорогу сірійську зброю, індиго для фарбування, арабських
коней, прикраси, вина, рис, родзинки, прянощі. Зі Львова в Туреччину везли
зброю і свинець, кушнірські вироби, сукно, ножі. У Снятині знаходилася головна
митна "комора" для турецьких і молдавських товарів.
В імпорті з Угорщини чільне місце
займали вина, залізні вироби, мідь, срібло, золото, селітра, сукно, а в
експорті — сіль, гончарні вироби. Угорські купці приїжджали за товаром до
Старого Самбора — головного центру торгівлі поблизу
кордону.
Розвивались українсько-російські
торгові зв'язки. Українські купці торгували не лише у прикордонних містах, а й
возили свої товари в Москву, Курськ, Єлець, Тулу, Ярославль, Калугу, Рильськ,
Твер, Нижній Новгород. Жваву торгівлю вели українські купці й на Дону.
Російські купці збували свої товари у Києві, Львові, Луцьку,
Володимирі-Волинському, Кам'янці-Подільському, Барі, Миргороді, Прилуках. В
Україну завозили хутра, сукно, полотно, металеві та дерев'яні вироби, кінську
збрую, сідла, зброю, одяг, ювелірні вироби. В Росію вивозили шкіри, худобу,
овець, коней, вовну, рибу, віск, хміль, папір, сіль, жито, пшоно, горілку,
полотно, скло, гончарні та інші вироби. Російські купці везли з України книги,
продавали їх у Москві та наивіддаленіших районах
держави. Так, у бібліотеці соленромисловиків Стро-ганових у Сольвичегодську
налічувалося сотні українських книг переваж-110 киевской
нечати". З Києва в Москву та Підмосков'я
привозили для палацових садів різне насіння, саджанці угорських груш та слив,
виноградні ЧеРенки. До двору московського царя
Олексія Михайловича з України «оставляли волоські горіхи. v
Головним пунктом, куди прибували
російські купці, був Київ. Тут, на °Долі, знаходилася російська купецька
колонія. Київ був також основним уііктом транзитної
торгівлі Росії з країнами Сходу. Через Київ товари з
рси, Індії, Аравії, Сирії направлялися до Москви, Пскова,
Нижнього Нов-г°Рода, Швеції та Данії. ти ІВ°Реш1я Української козацької держави
відкрило широкі нерснек-
и міжнародної торгівлі. Б.
Хмельницький ввів у 1654 р. нову систему
281оподаткування. Мито збирали у
розмірі двох золотих з-Кожних 250 їт було в 2,5 раза
менше порівняно з тарифом 1643 р., що діяв в Україні д Визвольної війни.
Гетьманські універсали заохочували імпортну торгівлю обмежували вивіз
коштовностей, коней, селітри. Водночас було заборонено продавати хліб у Польщу,
Під час Визвольної війни розрив з
Польщею послабив торгові зв'язки з західними країнами. Активно велася торгівля
з Білорусією, Молдавією Туреччиною, Кримом. Так, Б. Хмельницький продав у
Молдавію поташ на 200 тис. талярів. У 1652 р. в Молдавію було привезено 400
возів із сіллю Було розроблено проект договору з Туреччиною щодо торгівлі на
Чорному морі. Українські купці отримали право вільно плавати і торгувати в Чорному
і Середземному морях, звільнялися від мит і податків.
Систематичними були зв'язки з
Московською державою, які раніше мали нестабільний характер. Царський уряд у
1649 р. дав дозвіл українським купцям на безмитну торгівлю в прикордонних
російських містах. Такий самий дозвіл дав Б. Хмельницький російським купцям.
Скасовувалося мито на зерно, сіль, що вивозили з Росії в Україну. В
прикордонних російських і українських містах влаштовували гостинні двори для
російських та українських купців. Україна експортувала худобу, конопляне прядиво,
тютюн, горілку, віск, воєнну здобич, поташ.
Важливе місце серед товарів з України
посідала горілка. В "Глухів-ських статтях"
і "Коломацьких статтях" були спеціальні
пункти, що забороняли продавати горілку на території Росії, дозволяли здавати
її лише па кухлеві двори, що були збудовані в Лівобережних містах царським
урядом і приймали горілку за певну плату. Проте дрібні торговці таємно торгували
нею в російських містах. Старшина, багаті купці вивозили і продавали горілку в
центральних районах Росії, де вона коштувала дорожче, ніж у Лівобережжі. Для
потреб армії велику її кількість закуповувала держава. В XVIII ст. торгівля
горілкою була монополізована підрядниками державної скарбниці та скупниками.
Козацька старшина і купці
монополізували продаж в Росію селітри, а Російська держава — право на її
купівлю. Так, в 1700 р. вона закупила ЗО тис., в 1790 р. — майже 53 тис. пудів
селітри.
Лівобережні купці везли в російські
міста з країн Західної Європи, Туреччини, Криму предмети розкоші, дорогі
тканини, прянощі, шаблі, лати, ніщалі, латинські
книги.
В кіпці XVIII ст. посилилися торгові зв'язки Росії з
південними украй1' ськими землями. Російські купці
продавали там будівельні матеріали, про" довольство,
купували у місцевих жителів велику рогату худобу, коней.
Важливу роль у зовнішній торгівлі
відігравали куиці-іноземці, особливо греки, їхні
колонії існували в Києві, Переяславі. Б. Хмельницький дозвО"
лив грецьким купцям торгувати безмитне на всій території України, 1 подвір'я
звільнялися від підводної повинності та постоїв військ. „ .
Після Визвольної війни в середині XVII ст. були
відновлені традиШи" зв'язки з Західною Європою
через Гданськ, Кенінгсберг, Ригу, Сілезію.
282І Мазепа офіційно затвердив головні торгові шляхи з Стародуба
та ІГ ігова ЧЄрЄЗ Мінськ і
Гродно до Кенігсберга. Основним центром зовиіш-ої
торгівлі для західноукраїнських земель залишався Гданськ. Пожвави-"
ся торгівля сухопутним шляхом через Вроцлав і Оломоуц.
Українські Л ці збували свої товари (продукцію сільського господарства і
промислів) франції та Голландії. Серед імпортованих
товарів найбільше значення мали англійські, угорські, вроцлавські сукна,
китайка, англійська і шлезька байка, золота, срібна і
шовкова парча, гризет, тафта, венеціанський і флорентійський
оксамит, золоті й срібні ґудзики, батист, чоловічі та жіночі панчохи, скрипки,
саксонський фарфор, косметика, зброя, медикаменти, книги, мідь, географічні
карти, сільськогосподарські знаряддя, вино, овочі та фрукти.
Продовжувалася торгівля з Білорусією.
Водними та сухопутними шляхами вивозили хліб, м'ясо, рибу, прядиво, віск,
вовну, сало, олію, тютюн, боброве хутро, горілку, поташ та інші товари.
Українські купці торгували в Борисові, Вітебську, Гомелі, Пінську, Полоцьку,
білоруські купці продавали і купували товари в Борзні,
Києві, Лубнах, Ніжині, Почарі, Полтаві.
Значними масштабами і давніми
традиціями характеризувалася торгівля з Туреччиною і Кримом. Відбувалися
прямий товарообмін і транзитна торгівля, що йшла через Київ. Шлях до
Константинополя пролягав через Фастів, Брацлав, Бендери, Ізмаїл, Базарчик, Кучок-Чехмечі. Другий
шлях вів через Фастів, Брацлав, Ясси, Галац, Базарчик.
Купці користувалися також шляхом від Прилук через Переяслав, Умань, Бершадь, Ізмаїл. Водний шлях йшов по Дніпру і Чорному морю.
У вивезенні з України переважали продукти рослинництва і тваринництва, вироби
ремесла, зброя. Купці з турецьких і кримських земель привозили кумачі, папір,
шовк, каву, сап'ян, ладан, бакалію, вина, волоські горіхи тощо.
Українські купці здійснювали човникові
рейси, торгуючи на великій території від Гданська і Кеиінгсберга
до Москви і Чорного моря.
Зовнішні торгові зв'язки
західноукраїнських земель у XVIII ст. були на значно нижчому рівні, ніж до середини XVII ст. Шляхта
продовжувала користуватися правом безмитної торгівлі. Магнати мали свої власні
флотилії, пристані, склади для зберігання товару, використовували своїх селян
Для виконання феодальних повишюстей або за примусовим
паймом. Зовнішній товарообіг Львова за XVIII ст.
скоротився в 6 разів, а вивезення товарів - в 29 разів.
Центром транзитної торгівлі між
Заходом і Сходом було м. Броди. Після загарбання Австрією Галичини і надання
Бродам прав "вільного" міста ^''"9 р.) через нього проходила
торгівля Австрійської імперії з Росією, країнами Причорномор'я та Азії. *
оловними перешкодами на шляху формування внутрішнього ринку в
країні та розвитку зовнішньої торгівлі були умови недержавності
та за-жпості від інших країн, феодально-кріносницькі
відносини.
На українських землях, захоплених
шляхетською Польщею, торгівля
жувалася привілеями шляхти, яка
звільнялася від мит на внутрішніх яхах, а також при
експорті й імпорті товарів, успішно конкурувала з
283міськими ремісниками і торговцями. Це скорочувало торгові обороти куіщі,, обмежувало внутрішній ринок. У 1568 р. сейм
заборонив місцевим купцям подорожувати за кордон по товари. У 1597 р. польський
король зобов'язав купців з Туреччини, Волощини і Молдавії переходити кордон з
Польщею тільки в Снятині, а у 1613 р. заборонив обминати Теребовлю. Королівська
адміністрація самовільно збільшувала мита, часто арештовувала купців, при_ мушуючи їх платити викуп. На великих і малих шляхах було
безліч митниць (державних і приватних). Так, на короткій відстані від Турки до
Яворова та від Дрогобича до Ярослава брали мито 174 рази. Збирали прикордонне
мито (цло), шляхове, мостове, гребельне, перевізне,
ярмаркове, торгове помірне та іп. Високі мита в
умовах слабкої охорони державних кордонів призвели до масового поширення
контрабанди, яка дезоргапізовувала торгівлю.
Торгівля ускладнювалася великою строкатістю одиниць міри й ваги характерних на
той час (існували львівські, теребовлянські, галицькі та інші одиниці міри й
ваги).
Збереглися привілеї купецьких братств,
так зване гостинне право, право складу (складське), примусове користування
певними шляхами, ринкове право тощо. Особливо негативно на розвитку торгівлі
позначилося складське право. Воно примушувало місцевих та іноземних купців
продавати товари місту, яке володіло таким привілеєм. Це ставило купців у
скрутні умови, адже ціни визначала місцева влада. Такі умови розвитку торгівлі
призвели до дефіциту зовнішньоторгового балансу в середині XVII ст., який
становив 10 мли польських золотих щороку.
У другій половині XVII — XVIII ст. в Речі
Посполитій антиукраїнська політика в галузі торгівлі продовжувалася. На
Правобережній Україні феодали обмежували селянську торгівлю, встановлюючи
монопольне право на кунівлю-продаж продукції
сільського виробництва. В Прикарпатті селяни були практично усунені від
торгівлі. Діяла постанова, що давала шляхті право па безмитну торгівлю.
На початку XVIII ст. в Українській гетьманській державі
розпочалися зміни в торгівлі, які були пов'язані з зовнішньоекономічною
політикою російського уряду, що мала протекціоністський характер. Торговою
грамотою 1649 р. і Новоторговим статутом 1667 р. в
Московській державі були знищені англійські та голландські привілеї, обмежені
права в торгівлі для всіх іноземних купців. Російський торговий капітал став
повним господарем на внутрішньому ринку. За Петра І посилилися позиції
російського купецтва в зовнішній торгівлі. Було встановлено високе мито на
іноземні товари, ввіз окремих товарів був заборонений, на деякі з них
встановлена державна монополія, заохочувалася зовнішньоторгова діяльність
російського купецтва.
Реалізація цієї політики на
українських землях, які входили до складу Російської держави, була спрямована
на перетворення української торгівлі на колоніальну.
•* І^Л"
Зазнала змін митна політика.
Українські купці платили на украпісь* російському
кордоні митний податок за ввезення товарів з Росії, так звану
284кту, за вивіз — евекту. Цей податок йшов до
української державної *1ІАпбІїи'ці- Було встановлено особливе мито на користь
російської скарб-
і а потім в російських портах за цей
самий товар мито бралося знову. Плата була золотом, становила 8—10% вартості
товару. В 1724 р. розміри тпого податку були
збільшені: за олію, сало, льон, прядиво — на 4 %, за м ЛУ _ 18, за збіжжя — 25,
за лляну пряжу і необроблені шкіри — 38 %. Податок на ввіз товарів па
українську територію зріс до 10—37 %. Намагаючись зменшити конкуренцію
українського тютюну і горілки, російський уряд обклав їх додатковим 30%-м
митом. Індукти, що збирала козацька старшина, було
передано на відкуп російським купцям. У 1709 р. на всіх українських
прикордонних пунктах було поставлено російські військові застави, яким
надавалося право контролю над українським торговим рухом. Це посилило
зловживання російських чиновників.
Царський уряд в 1754 р. скасував мито
на товари, які надходили в Росію з України, і, навпаки, заборонив збір мита на
території Лівобережжя. Російські купці отримали значні пільги, їхні двори
звільнялися від військових по-стоїв, їм дозволялося
влаштовувати окремі лавки і магазини. З 1771 р. російські купці могли вільно
селитися в Україні, купувати будинки, інше нерухоме майно в Києві та Ніжині.
Маніфест 1784 р. затвердив за російськими та іноземними купцями право на
необмежену торгівлю в містах Південної України та Криму.
Царський уряд став на шлях
регламентації зовнішньої торгівлі Української гетьманської держави з іншими
країнами. За Петра І почалася примусова переорієнтація торгових шляхів у
західні країни. У 1701 р. було видано указ про те, щоб українські купці возили
товари до Азова, хоча цей порт практично не мав виходу до європейських країн.
Було наказано вивозити прядиво, поташ, юхту, клей, сало, віск, олію, солому та
інші товари через Архангельськ на Білому морі. В ході Північної війни після
завоювання Риги ці товари можна було експортувати через названий порт. Було
видано кілька указів (1714 р., 1719 р.), якими заборонялося взагалі вивозити
українські товари через чужоземні порти, а тільки через російські (Петербург,
Архангельськ).
Українські купці, щоб виїхати за
кордон, змушені були заїжджати до Ілухова і давати
гетьманській канцелярії опис товарів. Після скасування українських паспортів в
1722 р. дозвіл видавав російський комендант, а "отім губернатор у Києві, а
огляд товарів проводився в Брянську.
Контролювались український імпорт і
експорт. Заборонялося вивозити
/ ксфдоп
збіжжя і ввозити деякі товари — дорогі тканини, панчохи, цукор,
фарби, полотно, білизну, тютюн, карти,
сукно. Це було зроблено для того, щоб
звані товари не конкурували з
продукцією російських мануфактур. За-
роваджеиі обмеження призвели до зниження цін на українські товари на
ику. Уряд і торгові російські компанії скуповували ці товари
за дешеви-
Цінами, а потім продавали за кордон, з
о егламентація
торгівлі в Україні негативно позначилася на її зв'язках
хідпою Європою, па інтересах зарубіжних партнерів. Гетьман Д. АІюс-
285тол намагався поліпшити умови для
української торгівлі: захищав міси вих купців від
конкуренції московських, зобов'язав українську владу сприя
ти виїзду останніх з України, заборонив місцевій владі перешкоджати куп цям і чумакам у їхній діяльності, ввів мораторій на сплату
боргів куіщід особливо тих, які вели зовнішню
торгівлю. В 1729 р. з ініціативи Д. Аносто^ ла в Глухові відбулося зібрання українського купецтва,
рішення якого пр0 скасування перешкод на вивіз заборонених російським урядом
товарів гетьман передав на царське ім'я. У Зверненні до Колегії чужоземних
справ (1728 р.) Д. Апостол домагався обмеження мита індуктою,
яку повинні збирати українці, і дозволу їздити за кордон з українськими
паспортами. Він склав меморандум до центрального уряду, в якому обгрунтував основні положення про торгівлю в Україні: для
українських і місцевих купців — вільна торгівля, а для іноземних купців —
торгівля в Києві та Чернігові під час ярмарків двічі на рік. Царський уряд не
задовольнив прохання українських купців і влади. Відносини України з іншими
державами розглядались як зв'язки їх з Росією.
Товари з Правобережжя й Прикарпаття
надходили до Лівобережної України через Васильківську, Стайківську,
Сорокашитську, Кам'янськута
інші митниці.
Отже, протягом XVI —XVIII ст. в Україні сільськогосподарське і промислове
виробництво набуло товарного характеру, формувався загальнонаціональний ринок.
Проте на розвитку торгівлі негативно позначилася дискримінаційна політика Речі
Посполитої й Російської монархії. Українська козацька держава поступово
втратила самостійність у зовнішньоекономічних відносинах. Українські експорт
та імпорт були зведені нанівець, Україна перестала бути самостійним членом
міжнародної торгівлі. Українське купецтво втратило свою силу. Воно було витіснено
із міжнародної торгівлі, займалося дрібною торгівлею в межах України,
посередницькою діяльністю. Згідно з Рум'янцевським
описом Малоросії (1765—1769 рр.) великі капітали були зареєстровані лише в
іноземних (грецьких) купців.
Розвиток торгівлі в XVI — XVIII ст. сприяв
процесу подальшого формування фіпаисово-грошової
системи. Для тогочасного грошового обігу характерним був біметалізм —
використання як золотих, так і срібних монет, які оцінювалися стихійно, за
ринковою вартістю вміщеного в них металу.
У XVI ст. в обігу залишалися празькі
гроші, литовські та польські де-нарії, иівгрошові монети. Набули поширення срібні таляри (27 г),
угорські золоті дукати (3,5 г). У результаті грошової реформи 1526—1528 рр- в Польщі почали карбувати срібний грош, що дорівнював
18 денаріїв. Було введено лічильний золотий, на який
йшло ЗО грошів. Реальною срібною монетою золотий став у 1564 р. ("нівкопка"). Після Люблінської унії в резуль таті грошової реформи С. Баторія в 1578—1580 рр.
була створена єдина монетна система для Речі Посполитої. Припинилося карбування
півгроиіа І денаріїв,
основними монетами стали шеляги (соліди), гроші, три-
і
грошовики, ІІівторагрошовики,,а|.1580 р. — польський золотий, або
таляр
286 . т ,
(30ів, або 60 нівгрошів). Випускалися легкі таляри
(12,5 г чистого срібла) кі, або імперські (25,2 г
чистого срібла). Поширилися також західио-' попейські таляри і дукати. В 1627 р. польський уряд
заборонив карбува-еи дрібні монети, а лише таляри (90
грошів), иівталяри, дукати (180 грошів). V зв'язку з
кризовим станом економіки Речі Посполитої в середині XVII ст. почали випускати мідні шеляги (боратинки) і
неповноцінні золоті з міді та срібла — тимфи. Всі ці
монети були в обігу на українських землях в складі Речі Посполитої до кінця XVIII ст. У 70-х
роках XVIII ст. з обігу були вилучені боратинки
і тимфи. Основними грошовими знаками залишалися
польський золотий (4 срібних і ЗО мідних грошів), дукат (13 злотих), таляр (8
злотих). Після загарбання України Австрією на західноукраїнських землях
поширилась австрійська монетна система.
З середини XVII ст. на території Української козацької
держави поширилися російські срібні та в незначній кількості мідні монети. В
Московській ! державі уніфікація грошової системи відбулася після реформи 1534
р. Карбувалася срібна копійка, лічильну функцію виконував рубль, в якому і містилося 100 копійок. У
середині XVII ст. почали карбувати мідні копійки, які витіснили срібні, проте швидко
знецінилися, що призвело до вилучення їх з обігу. Срібні монети — російські
таляри, або єфімки, в грошовому обігу відігравали
незначну роль. За Петра І була введена десяткова монетна система: рубль,
гривеник, копійка.
Протягом XVIII ст. проводилися реформи, спрямовані на
стандартизацію грошового обігу всіх частин Російської держави, в тому числі
Лівобережної ЦІ України.
Випускалися мідні (копійка, п'ятаки), срібні (рублі, полтиники, || гривеники), золоті (до 1753 р.
червонці, з 1755 р. 10-рублеві імперіали, 5- *1 рублеві півімперіали) монети. В
грошовому балансі країни значення золо- ^'1 тих монет було незначним (2,7 %),
зростало карбування мідних і на кінець 1! XVIII ст. частка срібних і мідних монет зрівнялася. У 1769 р.
російський ;и уряд почав
випускати паперові гроші (асигнації). В Москві та Петербурзі Н було створено асигнаційні банки, що
вільно розмінювали асигнації па мідну і монету. В 1786 р. банки були
об'єднані, асигнації перестали бути розмін: ними. За рахунок паперових грошей
покривався дефіцит державного бюджету, | Що призвело до їх емісії та
знецінення. Російські гроші протягом XVIII ст. і поширилися на українські землі,
витіснивши з обігу польсько-литовську | монету. З'явилася назва
карбованець, коли протягом кількох десятиріч ви- • пускалися рублеві монети з
косими нарізами (карбами) па ребрі замість написів. Отже, відбулось об'єднання
грошових систем Росії й України в єдину грошову систему.
ч і
Одночасно із зростанням торгівлі та
грошового обігу на українських млях в XVI —XVIII ст. поширилися кредитні операції й лихварство. Не- | хідність кредиту була
зумовлена також відсутністю у купців вільних .
штів. Наприклад, група львівських купців у
1621 р. мала боргові записи ,
Р зниски
молдавських купців на 10 тис. золотих. У 1649р. львівський на ^Ь ^' ^адзаєвич> користуючись кредитом, закупив у Молдавії
товарів
тис. золотих, які були затримані
кредиторами за несплату боргу. І
287Оперування кредитами підвищувало дієвість торгових операцій, спрощу вало розрахунки. Наймасовішими були короткостроковий
споживчий
дит і комерційний кредит на великі суми. В XVIII ст. позики
до 100 золотих становили абсолютну більшість кредитних операцій у Тернополі (71
%) Рогатині (62 %), Теребовлі (59 %). У Руському воєводстві зафіксовано чи^ мало випадків заборгованості магістратів Теребовлі,
Рогатина, СІІятиІІа, які за борги розплачувалися
громадськими землями, сіножатями, поступалися вільиостями.
Комерційний кредит брали для купівлі великих партій товару;
Лихварство було поширене серед
представників різних верств населе№ ия (купці, орендарі, корчмарі, старости, війти). Найбільше
ним займалися вірменські та єврейські купці, які часто спеціалізувалися в цій
галузі. В Галичині своєрідними банківськими організаціями були єврейські міські
громади (кагали). Позиковий процент був високим — від 8 до 20 % на рік, а на
короткострокові періоди — 50 — 100%, часто виступав у натуральній формі
(передача користування землею та ін.). Нерідко в ролі кредитних контор
виступали католицькі костьоли й монастирі, православні братства. Великі позики
надавалися магнатам, шляхті, купцям і козакам, навіть королям. В Українській
козацькій державі існував обопільний кредиту зовнішньоторгових операціях.
Українські купці отримували його в Польщі, Німеччині, західноукраїнські купці
брали українські товари в кредит. Оскільки не було інших умов для розвитку
ринкових відносин, лихварство негативно впливало на розвиток економіки краю,
виснажувало її.
У Російській державі на відміну від
західних країн важливе значення мав державний кредит. Роль банку виконувала
Мануфактур-колегія, яка видавала грошові позики промисловцям і купцям,
безплатно передавала приватним особам казенні підприємства з наданням грошової
позики з державної скарбниці. В 1754 р. створені Дворянський і Купецький банки.
Дворянський банк, що мав контори в Москві та Петербурзі, видавав кредити з
розрахунку 8 % річних під нерухоме майно і дорогоцінності в сумі від 500 крб.
до 10 тис. крб. на одну особу. Він проіснував до 1786 р. Після цього його
капітал було передано Державному позиковому банку. Невеликі капітали
Петербурзького купецького банку, видача кредитів під товар на строк до одного
року, обмеженість сфери дії лише купцями Петербурзького порту призвели до його
закриття в 1782р. і передачі вкладів до Дворянського банку.
Державний позиковий банк давав кредити
під поміщицькі маєтки (40кро. з кріпака чоловічої статі), заводи, кам'яні
будинки в розмірі 3/4 їх ціни. Кредити видавали дворянству строком до 20 років
з унлатою 5 •% річних, містам — на 22 роки і 4 %
річних. Вклади приймали з виплатою 4,5 % річних.
Комерційні операції здійснювали з 1772
р. облікові та страхові конто ри в провінціях при Державному
асигнаційному банку. Одночасно розви вався комерційний кредит у формі векселів. У 1729 р. було
створено век сельпий
статут, а в 1740 р. — банкрутський статут. Зберігав
своє значені лихварський кредит, в основному в розмірі 12 — 20 % річних.
288 :у Російській імперії мали право
користуватися позиками лише вели-гюсійське
дворянство, іноземці, які перебували в постійному підданстві р сії та мали тут нерухоме майно. Українське дворянство було зрівняно з йми V правах па отримання позик лише в 1783 р.
Протягом XVI —XVIII ст. на українських землях відбулися зміни в (Ьінапсово-Іюдатковій системі й грошовому обігу. У Великому
князівстві Литовському питаннями фінансів займалися підскарбії. Литовський
статут 1529 р- звільнив шляхетських підданих від будь-яких податків і новшшос-тей на користь князя й адміністрації. "Устава па волоки" (1557 р.) на землях великого князя
ввела оподаткування замість дворища від диму відповідно до родючості грунту. Після Люблінської унії (1569 р.), коли українські
землі були приєднані до земель корони, на них поширилася польська фінансова
система.
У Польському королівстві основним
щорічним податком з сільського населення було ланове. Розміри його протягом XVI ст. зросли з
12 до ЗО грошів з лану, а для мало- і безземельних
селян — від 20 до ЗО грошів з господаря сім'ї. Жителі міст платили шос у розмірі 2 гроша з кожної гривні вартості рухомого
майна. Єдиним непрямим податком був акциз на алкогольні напої. Сейми
встановлювали спеціальні додаткові мита. В 1563 р. був створений державний
скарб, джерелом якого став постійний податок — кварта як четверта частина
доходів від королівських маєтків і мита, що йшов на утримання найманого (кварцяного) війська.
У 1629 р. в Речі Посполитій була
проведена реформа податкової системи. Замість ланового і шоса
було введено подимне — податок з будинків у розмірі від 1/2 до 3 польських
золотих. Ремісники з 1632 р. платили окремий податок. Зберігалася стація на
утримання війська. Були встановлені державні торгові мита: в 1629 р. за вивіз
товарів — евекта в розмірі 2—4% їх вартості, в
1643 р. — за ввіз товарів — індукта в розмірі 4 %
вартості товарів. На початку XVII ст. реальний доход від них становив 288 тис., а в
середині XVII ст. - 466 тис. дукатів.
У другій половині XVII —XVIII ст. на українських землях, що залишилися в складі Речі
Посполитої, продовжували існувати як державні податки кварта, мито, подимне, з
1676 р. — подушне з єврейського населення. В 1764 р. створено фінансові комісії
для коропи та Литви. З 1775 р. основним податком стало нове подимне у розмірі 5
— 16 польських золотих. Крім того, було введено податок на тютюн.
В Українській козацькій державі
фінанси підпорядковувалися гетьма-У, вони були
невіддільні від його приватного господарства. Доходи створеного державного
скарбу за Б. Хмельницького становили сотні тиеяч
зо-отих. Частину доходів він діставав від земельних володінь — колишніх ролівщип, маєтків магнатів, шляхти і католицького
духовенства. У трьох одствах (Київському,
Брацлавському та Чернігівському) королівщи-ЦаЛЄЖало
близько 450 міст і сіл, магнатам і шляхті — близько 1400, ^ ОлиЦькій
церкві — понад 50. Ці землі частково були зайняті селянами заками,
частково перейшли у відання військового скарбу. Більшу час-
'° *- . '
289типу цих земель держава передала старшині та козакам, які не одержувал ніякої платні грішми, а також монастирям. Деяку
частину землі військовий скарб продав.
Значні доходи козацька держава
одержувала із сільськогосподарських промислів. У її власність перейшли млини,
винокурні, броварні, корчми, лісові буди та інші підприємства, які раніше
належали королівщипам або шляхті В умовах становлення
та зміцнення Української держави великого поширення набула оренда. Орендували
винокурні, шийки, корчми, млини та іц Великими
орендарями були магістрати й монастирі. Поруч з ними багаті козаки та міщани
брали оренду па власні імена. Вони здебільшого орендували млини, винокурні,
шинки.
Важливою статтею поповнення державного
скарбу були доходи від торгівлі. Існував ряд внутрішніх торгових зборів, що їх
платили на торгах і ярмарках, зокрема возове — від возів, помірне — від мір
збіжжя, повідер-щина — від продажу відрами спиртних
напоїв, а па дорогах — мостове, перевіз. Великі міста гроші від цих зборів
брали па власні потреби, а містечка — передавали їх до скарбу. Повністю
належали скарбові кордонні мита від ввезення та вивезення товарів. Усі старі
оборонні універсали, надані купцям, було скасовано, "аби і найменший ущербок скарбові нашому войско-вому
не бил", проте гетьман іноді звільняв купців від мит та інших торгових
зборів.
Головним джерелом прибутків
військового скарбу були загальні податки з населення Української козацької
держави. Зокрема стягували: побір або подимне — постійний по даток від хати,
дворів, землі; стацію — надзвичайний податок, який йшов переважно на утримання
війська. Розміри податків становили від 1 до 12 золотих. Інколи їх сплачували
зерном. Податки платили в основному селяни й міщани. Оподатковувалися також
виробники спиртних напоїв. Цей податок, який називався показанщипою,
платили і козаки.
Кошти державного скарбу за Б.
Хмельницького витрачали в основному "на утримання послів і па всякі
військові потреби". Рядових козаків за свою службу забезпечували
земельними ділянками. Проте вища військова старшина й адміністрація одержували
платню грішми: генеральний писар — 1000 золотих, генеральний обозний, військові
судді — по 300, судовий Іш-сар — 100, гетьманський
бунчужний, гарматні, полкові, сотенні хорунжі — по 50 золотих. Така платня була
затверджена "Березневими статтями" 1654 р. Делегати Війська
Запорозького пропонували видавати платню також полковникам і полковим осавулам
по 200 золотих, сотникам — по 100, іншим старшинам — по 50, рядовим козакам —
по ЗО золотих, але це прохання не було задоволене.
Однак, незважаючи па складні умови
Визвольної війни середини XVII ст., фінанси України в цілому були добре організовані.
Державний скарб, успішно долаючи труднощі, викопував покладені на нього важливі
функції.
Гетьман І. Брюховецький зробив невдалу
спробу відокремити держави фінанси і передати їх до Московського царського
скарбу, встановив носа
290; генерального підскарбія. З цього часу починається втручання Москви у
фінансові справи України. Неподільність особистих коштів гетьмана і дер-авного скарбу негативно відбивалися па українських
фінансах. Так, при пешті гетьмана І. Самойловича був
конфіскований і державний скарб, по-овипу коштів
забрала Москва, половину залишилося новому гетьману І. Мазепі, за якого
приватний і державний доходи знову були об'єднані. Після його смерті комісія па
чолі з Карлом XII визнала спадщину гетьмана приватною і передала його
небожеві А. Войпаровському. Тим самим мазепшщі за кордоном, зокрема гетьман П. Орлик, були
змушені витрачати свої кошти па державні справи. Конституція 1710 р., складена
П. Орликом, обмежувала права гетьмана у розпорядженні державними коштами,
військовий скарб відділявся від гетьманського та віддавався генеральному
підскарбієві. На утримання гетьмана виділялись доходи з іпдукти,
Гадяцького полку і Шептаківської сотні. Податки
зменшувалися, оренда, збори на утримання війська скасовувалися.
У роки правління Малоросійських
колегій (1722—1727 і 1764 — 1782рр.) було встановлено контроль над фінансами
України. Інструкції регламентували збирання податків, збирачі яких щомісяця і
кожну третину року подавали у колегію рапорти про свою роботу. В 1725 р. було
відіслано до Росії 244 255 крб. податків.
Гетьман Д. Апостол реорганізував
українські фінанси, відновив посаду генерального підскарбія, відокремив державний
скарб від приватного скарбу гетьмана, встановив окремий державний бюджет
("військовий скарб"), розмір видатків у сумі 144 тис. крб. щорічно.
Проте державний скарб залишався під контролем російського уряду. Спеціальні
інструкції регулювали діяльність двох генеральних підскарбіїв, один з яких
обов'язково був росіянином, фінансового управління "Канцелярії
зборів" і "Шетной комісії". Вони
керувало збиранням податків, витратами, контролювали фінанси магістратів.
Гетьман К. Розумовський зробив останню спробу відстояти фінансову автономію
України, проте успіху не досяг. Царський указ 1754 р. вимагав подавати точні
відомості про прибутки та видатки українського скарбу. Зі скасуванням в Україні
гетьманства (1764 р.) фінансова система України була об'єднана з фінансовою
системою імперії Ромапових.
Дуже обтяжливим для українського
народу було безплатне утримання російської армії. Селяни й козаки-нідпомічпики
збирали гроші, продукти харчування (порції), фураж (рації). До 1707-1709 рр.
збори були незначними. Після полтавських подій па Лівобережній Україні
постійно перебувало до 10 російських полків, а під час військових дій — значно
більше. З 1716 ° 1783 р. збори стали постійним податком — так
звані копсистепські чки. З
1764 р. він існував як грошовий (по 1 крб. з кожного двора). Населення
Гетьманщини викопувало державні "загальнонародні" по-шості,
обов'язковість яких підтверджували грамоти І. Скоропадського, • -^постола. Найпоширенішою повинністю було забезпечення
селянами і ! ІІами
підвод, коней, волів і погоничів для російської
армії, перевезення Іапту, пошти, чиновників.
Повинності розподілялися нерівномірно. Для
'°* 291,селян вони були в два рази більшими, ніж для козаків. Так, в роки росій сько-турецької війни
1735—1739 рр. було притягнуто до обозної служби 205 тис. селян, забрано волів і
коней на 146,3 тис. крб. Усього збитки для України становили 12'мли крб.
Українських козаків направляли на будів. і иицтво каналів
між Волгою й Доном, навколо Ладозького озера, під Час І яких загинуло до ЗО %
козаків, на спорудження ліній укріплень, фортець 1 гребель, шляхів, мостів. ' 7
У 1765 р. на Слобідську Україну було
поширено подушний податок, а в 1783 р. — па всю Україну. В 1770 р. бюджетні
надходження з України стали складовою частиною загальнодержавних надходжень
Російської імперії. В 1783р. відбулися зміни в податковій системі. Замість
1 крб. з селян і козаків збирали по 1 крб. 20 копійок, з купців — 1 % заявленого
капіталу, з поміщицьких і монастирських селян — по 72 копійки па рік. Після
секуляризації монастирського землеволодіння селян цих маєтностей віддали
в казенне управління, і крім подушного вони платили податок 1 крб. Дворянство
та духовенство були звільнені від сплати прямих податків.
Отже, фінанси українських земель були
організаційно об'єднані з фінансовими системами Російської імперії та королівської
Польщі. Жорстка централізована політика російського царизму призвела до остаточної
втрати Лівобережною Україною будь-яких автономних прав у фінансово-кредитній
сфері.