Значну роль в економічному розвитку українських земель
відіграло козацтво, яке вийшло на історичну арену в кіпці XV ст. Воно успішно
освоювало землі передстенової України, південного
Поділля, Слобожанщини, Північного Причорномор'я та Приазов'я. В середині XVI ст. за порогами
Дніпра було зосереджено багато українських козаків. Визначну роль у їх
згуртуванні відігравала Запорозька Січ, що виникла на Нижньому Подніпров'ї в
середині XVI ст. її можна визначити як самоврядну
військово-політичну організацію народної самооборони з комбінованою громадсько-індивідуаль-ною господарською системою, яка грунтувалася на засадах особистої свободи козаків,
демократії, самоуправління, федералізму та економічного лібералізму.
Економічна система запорозького козацтва складалася із
двох секторів: січового та індивідуального. В свою чергу січове господарство
поділялося на загальносічове та курінне. На цьому
рівні переважали ті форми господарської діяльності, які потребували спільних
зусиль, артільної роботи. Ядром соціальної організації Січі був курінь, де й
минало все козацьке життя. Як самостійна економічна одиниця кожний курінь мав
майно і доходи, якими Кіш як центральний запорозький уряд не розпоряджався.
Саме між куреия* ми Кіш жеребкуванням переділяв щорічно
найбільш прибуткові угіддя ' рибні лови, пасовища та сіножаті. Кіш утримував
загальновійськові табун коней, череди худоби, отари овець і торгував ними з
сусідами: Польшеї"'
292аіішиною і Росією. Індивідуально-трудовою діяльністю
на приватному рівні
' ожці займалися в палапках — адміністративно-територіальних округах за"
^дях Вольностей запорозьких
козаків, які простягалися на південь від ІИ к Тясмина і Орелі (у межах
теперішніх Запорізької, Дніпропетровської, Р1 Іецької,
Миколаївської та Кіровоградської областей). Сімейні козаки іме-валися
гніздюками. Вони були позбавлені статусу січовика і,
виділившись ''громадського курінного господарства,
заводили власний хутір (зимівник). поруч із суспільними (військовими) у
паланках існували приватні зимівни-
рибні промисли, млини, дуби (вантажні човпи)
тощо. Якщо курінь був одночасно адміністративно-бойовим і Іюбутово-госнодарським
підрозділом, то хутір-зимівпик лише господарським
поселенням. Необхідність куреня була зумовлена колективними потребами
товариства, хутора — інтересами окремих козаків як самостійних підприємців.
Отже, економічному життю запорозького козацтва однаково властиві й спільні
дії, й індивідуальні зусилля.
Характер запорозького господарювання визначався природно-кліматичними умовами краю. У дніпрових плавнях
ніколи не бувало посухи і тому в посушливі роки туди приганяли сотні тисяч
голів худоби. Трави, лісу, очерету, риби — всього було вдосталь. Тому плавні
давали запорожцям незліченні вигоди: там вони рубали ліс, заготовляли сіно й
косили очерет на паливо, полювали на звіра та птицю, розводили пасіки, ловили
рибу і раків. Особливо багатим був рослинний і тваринний світ межиріччя Дніпра
та Бугу. Запорожці як неперевершені мисливці добували на хутро вовків, лисиць,
зайців, куниць, крім того, сіяли пшеницю, жито, овес, ячмінь, просо, гречку, а
також коноплі, вирощували городину — цибулю, кавуни і дині, капусту, хрін. У
садах росли яблуні, груші, сливи, вишні, терен, калина.
В економіці Запорожжя землеробство довго відігравало
другорядну роль. Через свою трудомісткість воно було малорентабельним.
Скотарство порівняно з ним приносило в 5 разів більший доход. Чимало козаків
займалися ремеслом і промислом. Осідаючи поблизу укріплених пунктів, вони ставали
ковалями, бондарями, ткачами. Французький інженер Г. БонлаІІ,
який мешкав в Україні протягом 1630—1642 рр., відзначав, що серед козаків • ••взагалі трапляються знавці усіх ремесел, необхідних
людині: теслі для будівництва жител і човнів, стельмахи, ковалі, зброярі,
кожум'яки, римарі, шевці, бондарі, кравці та інші. Вони дуже добре виготовляють
селітру, якої вельми багато на цих землях, і роблять з неї чудовий гарматний
порох...".
У Запорозькій Січі дедалі активніше здійснювались товарио-грошові Ідносиии.
Запорозькі козаки посідали важливе місце в торгівлі південною Іллю. На річках
Буг, Самара, Орель були спеціальні митниці для збирання соляного мита з кожного
возу.
Поворотним у розвитку господарства Запорозької Січі став
1734 р. — рік ^ ходу запорожців з підданства Кримського ханства, повернення в
Україну і ІІо ,'увашш Нової
Січі. Почався перехід від епізодичних промислів до регуляр-
1 °сііодарювашія, від
натурального господарства до товарного. ''осі ^ИР°Д1" й соціальні умови визначили
організаційну форм запорозького Дарюваїшя в степу —
зимівник (хутір). Зимівник запорозької старшини
293і багатих козаків — це були великі тваринницькі ферми
із значним посівами зернових. У них не було кріпацтва, що панувало тоді майже у
в •« Російській імперії, а виробництво грунтувалося
на власній та найманій цряі • Кількість зимівників,
з. існуючими даними, становила кілька тисяч. Кпі
небагатьох товаріІо-торгових господарств січового і
паланкового піднорядку ваиня,
більш частину з них становили невеликі напівнатуральні господарства Тому
індивідуальний сектор запорозької економіки сукупно можна охарактеризувати як самозабезиечувапу економіку прожиткового мінімуму коли
будь-яка особиста діяльність доповнювалася господарюванням на землі' Такий иатріархальпо-парцелярпий
тип сільської економіки був досить демократичним, але внутрішньо нестійким.
Йому загрожували економічні закони вмираючою феодалізму і висхідного
індустріального суспільства.
В історико-економічній літературі дискутується питання,
чи була земля об'єктом приватної власності на Січі. Аналіз документів свідчить,
що у дніпровських козаків, як і пізніше у їхніх нащадків за Дунаєм та на
Кубані, в основу економічного устрою було покладено ідею володіння, а не право
власності. Землею володіло військо, вона належала всім і кожному козаку, аби
тільки він сам був причислений до Коша. По відношенню
до землі, до січового й курінного майна піхто з
запорожців не був особою, відокремленою від громади. Проте й саме Військо
Запорозьке як юридична особа не було приватним власником, бо тодішня військова
власність відповідала сучасній державній власності, тобто Січ знала на зразок
"загальнонародної" колективну власність, здобуту завоюванням або
спільними зусиллями.
Загальнокозаче володіння землею не
виключало індивідуального землекористування членів війська, які належали до
січового і паланкового одруженого козацтва. Особисте господарювання на землі
війська дозволялося звичаєвим правом вільної займапщини
земельної ділянки, що обмежувалося лише таким самим правом будь-якого іншого
козака. На землю міг претендувати кожний запорожець там, де поспівав першим і
скільки її брався обробити. З економічної точки зору козаччина починалася там,
де були можливість і право такої займапщини.
Врешті-решт рідкісність населення на безлічі угідь довго не була проблемою
земельної власності. Саме па праві займаищинного
землеволодіння склалися запорозькі хуторські господарства
— зимівники. Право займапщини мало на Запорожжі таку
саму юридичну силу, як і старовинні акти польських королів, рішення Коша та
гетьманські універсали за Б. Хмельницького.
Бездомні, безсімейні козаки, "товариство" не
могли мати ніякої власності, крім плати за службу, грошей, зароблених
промислом чи добутих шаблею, а у наланці — також
худоби й зимівника, що оброблявся найманими робітниками. Право власності на
здобич на війні обмежувалося звичаєм.. Перед походом кожний запорожець давав
присягу, що не затаїть воєнної здобичі й віддасть її всю для поділу на користь
війську та курінному тов» риству.
З особистої частки жертвували січовій церкві.
Запорожжя ще не знало приватної власності. Проте
вкладаючи в госп дарство
свої гроші і працю, окремі господарі природно прагнули зміни
294ний титул власності на безумовний. У ВольІІостях Війська Заиорозько-Ум°;
,,бувався безповоротний процес перетворення загальиокозачої
влас-Г°пгті Щ° перебувала у спільному нероздільному
користуванні всього війська, !!а приватну власність.
Можливості й переваги індивідуального володіння уже були
відомі
изовим козакам. Про повагу
до власності як суттєву рису економічної
відомості запорожців свідчать суворі покарання за злочини
проти влас-
ості Злодійство поміж козаками, посягання на січове
майно, розбійництво
й пограбування своїх каралися па горло, прирівнюючись до
порушення
військових законів.
У ВольІІостях з фактичного
володіння визрівало право власності. Там для запорожців переставало діяти
публічне військове право. З безособово-публічного воно ставало індивідуальїю-приватпим, вояк робився купцем, курінний
товариш — самостійним підприємцем. При виході козаків на зимівники до того
неподільне спільне курінне майно підлягало поділу на паї, розмір яких
відповідав дійсному внеску кожного до курінного скарбу. За таких умов зникала
ідеальна соціальна єдність товариства, з'являлася реальна майнова нерівність.
Господарські осілості запорожців започаткували майбутні села
і навіть великі міста. Наприклад, Катеринослав (тепер Дніпропетровськ) виріс на
місці запорозького поселення Половиці, Запоріжжя
сформувалося навколо знаменитого острова Хортиця. Подібне історичне походження
мають Нікополь, Кривий Ріг, Олександрія та багато інших міст. Запорозьке
хліборобство заклало основу степової української житниці, пізніше відомої на
всю Європу.
Заняття промислами на Запорожжі вважалося привілеєм
козаків. Серед промислів важливу роль в економіці краю відігравало рибальство.
Рибні промисли були па Дніпрі, Бугу, Кальміусі та їхніх притоках, у дніпровських
лиманах та па Азовському морі, де широко використовували найману працю. Найнята
"тафа" (артіль) рибалок отримувала половину
виловленої риби, яку ділила між собою. Така форма оплати праці, поширена за тих
часів, була вигідна господареві, бо стимулювала рибалок до збільшення вилову.
Крім того, на рибний промисел наймали робітників за почасову
оплату 'фаці, яка становила приблизно 6 — 7 крб. на
рік.
Крім ремісників-одипаків, на
Запорожжі були майстерні, в яких працювало Ію 10 і більше чоловік. Жвавим
ремісничим центром було передмістя 1411 Де діяли майстерні, які виготовляли та
ремонтували зброю. До иднриємств ремісничого тину
належали також водяні млини, їх кількість "а Ланорожжі
у 1774 р. становила 41.
Іоргівля та фінанси Запорожжя
визначалися особливостями його гос-Дарства, способу
життя і суспільного ладу.
Внутрішня торгівля обмежувалася продуктами харчування й пред-
гами побутового вжитку. Попит на ці товари забезпечували
місцеве вироб-
то -В° ' кУсгаР1п
ремесла. Для Запорожжя велике значення мала зовнішня
ЖІГ-1ВЛЯ ^а завозили предмети найпершої
необхідності в козацькому
п- хліб, горілку, тютюн, порох, інші бойові припаси, а
також тканини і
295ГОТОВИЙ ОДЯГ, СМуШКИ,
Дорогу збрОЮ І КІНСЬКу
Збрую. ВИВОЗИЛИ СІЛЬ,
худобу, хутра. На територію Запорожжя не допускався
"царев кабак", тобт'
російська державно-моиоиольпа торгівля горілкою. Тут
зберігалося стар0 давнє, що сягало ще часів Київської Русі, право на вільний
продаж сиирт. них напоїв. Ними на Січі й у Вольиостях міг торгувати кожний, хто заплатив збір у
військову скарбницю.
Кіш проводив політику відкритої економіки. У середині XVIII ст. обсяг зовнішньої
торгівлі Запорожжя складав близько 1 мли крб. з пасивним торговим балансом або
перевищенням імпорту над експортом. Головним торговим партнером та імпортером з
території запорозьких Вольностей була Росія Широку
торгівлю Запорожжя вело також з Кримом і Польщею. Тримаючи в руках транзитні
шляхи і переправи па Дніпрі та па прикордонних польових річках, особливо через
Буг, Тясмии і Синюху, січові власті в своїх фіскальних
інтересах контролювали експортно-імпортні операції іноземних купців.
Скарб на Січі був сховищем не тільки грошей, а й різних
цінностей, які надходили в розпорядження кошового отамана і кола (ради). Скарб
був також архівом та складом військових клейиодів і
оздоб, виконував роль арсеналу, де зберігалася вогнепальна зброя та бойові
припаси. Крім того, січовий скарб функціонував як державна скарбниця.
Посада й коло службових обов'язків скарбника січового
скарбу (шафа-ра) походить з магдебурзького права. Під
такою назвою з 1536 р. у Вільні (Вільнюс) виборні урядовці контролювали майно,
доходи й витрати міста. І на Січі шафар і його апарат приймали доходи, видавали
гроші й речі, вели облік касових сум і матеріальних цінностей, звітували
кошовому та козацькій раді. Всього у владних структурах Січі налічувалося
більше двадцяти різних посад з загальною чисельністю адміністративного
персоналу 130 осіб. Крім курінних отаманів і полковників, діяльність яких
охоплювала всі сторони життя Запорожжя, статус безпосередньої скарбової старшини
мали два шафари, два иідшафарії
та кантаржей (храпитель мір
і 'ваги) з невеликим штатом канцеляристів. Така
(другорядна) роль скарбової старшини пояснюється устроєм Запорозької Січі,
сила якої не вимірювалась обсягом її бюджету, а грунтувалася
на фактично безплатній особистій службі та праці запорожців, що не потребувало
значного перерозподілу ресурсів.
Ресурси Січі формувалися з комбінації податків,
натуральних і особистих иовинностей, оренди,
регалій. Регалії як спосіб одержання доходів характеризувалися монопольним
правом Коша розподіляти між куренями рибні та звірині лови, ліси й сіножаті нри виключенні конкуренції з боку сторонніх, тобто Кіш за
прикладом європейських монархів зосереджував У своїх руках найдоходніші
статті господарювання. По суті запорозькі ре' галії
були приватноправовим інститутом.
Податки на Запорожжі стягували через ціни на товари
(непрямі або прямі податки), а також із доходів від промислів. Козаки не сплачу
вал податків на споживчі товари па відміну від пекозаків.
Кіш тимчасово ао постійно звільняв від податків
заслужених або збіднілих козаків.
Безперервні війни і походи вкрай розорили 6 Запорожжя,
якби ТУ
296• ково не покривали витрати.
Довгий час фіскальна система Запорожжя ча' -Істинно могла опиратися лише па зовнішні джерела —
військову здобич, ° ське "жаловапье".
Королі, потім царі і гетьмани, періодично посилали
Січ гроші, провіант, різне спорядження. Наприклад, у 1696
р. Петро І,
" трий згодом так
зненавидів запорожців, нагородив кожного по карбован-
ю (горілка тоді коштувала 2 копійки за кварту — майже
один літр) і по
ідрізу сукна за спільну
перемогу над турками під Азовом. Доходи скарбу
ІоІІовІІювали торгові податки з
товарів у момент їх вивезення на ринок,
мито за перевезення й транзитну торгівлю, тобто посереднє
оподаткування,
а також податки з промислів і оренди. Фінансовий стан
Січі залежав від
надходження високоліквідних активів: золота і срібла, а
також дорогого
посуду і зброї, цінних тканин, килимів, коней і худоби.
З часом значення джерел доходів змінювалося. Військова
здобич, що мала надзвичайно важливе значення в XVI і XVII ст., яку в часи
кошового отамана І. Сірка брали в Криму і Туреччині незліченно, втрачає свою колишню
роль. І причини тут швидше культурно-економічні, між воєино-нолі-тичні.
Тривалий приплив дорогоцінних металів і коштовностей так й не збагатив Січ, бо
імпорт па Запорожжі завжди переважав експорт. Перехід від епізодичного
насильницького здобичпицтва до мирного господарювання
був економічно вигідним.
Відомо, що при ліквідації Запорозької Січі в 1775 р. від
неї залишилася "військова сума" в 120 тис. крб. У термінах сучасного
бюджетного рахівництва ця сума є залишком січового кошторису на друге півріччя
1775 р. та вільна касова готівка, яка повинна залишатися на початок 1776 р.
Отже, у річному вирахуванні обсяг бюджету Запорозької Січі в останній рік її
існування можна прийняти в 200 тис. крб. У валюті початку 90-х років XX ст. січовий бюджет
оцінюється в 10—12 млн американських доларів.
Запорозька Січ не мала власної банківської та грошової
систем. В обігу перебували гроші різних країн. Так, при арешті останнього
кошового отамана Запорозької Січі П. Кальнишевського
в нього, крім російських паперових асигнацій, була знайдена велика сума
металевих монет: російські золоті червінці і срібна монета, турецькі леви,
австрійські й голландські талери, єфимки та ін. Через відсутність власної
валюти Січ іноді переживала грошовий "голод" — нестачу готівки, що,
звичайно, супроводжувалося великим попитом на гроші як платіжний засіб і
погонею за грошима як скарбом.
/Іа Січі здійснювалися досить
значні кредитні операції й продаж цінностей з відстрочкою платежів. При
ліквідації Січі в інвентарних описах конфіскованого майна старшини разом з
готівкою зазначені векселі й боргові розписки па тисячі карбованців. -v „. „а
Запорожжі існував і державний кредит. Наприклад, у 1770 р. Кіш позичив з
військової суми" різним купцям більше 1000 крб. Отже, Січ завжди залиша-
сь економічною
структурою, яка значною мірою самозабезнечувалась нродук-
10 власних промислів й господарювання на власній
території (у Вольностях ли
°Р°ЗЬКИХ козаків). Разом з тим Січ не була і замкненою державою. Маючи ки одних благ і нестачу інших, вона вела активну зовнішню
торгівлю.
297При відсутності приватної власності па землю па
Запорожжі не забоп пялась і
не обмежувалась рухома приватна власність (гроші, речі, худ0б° човпи). Обидві форми власності — колективпо-військова
та іпдивідуальп приватна не протистояли одна одній, а
співіснували.
Господарський і взагалі державний устрій Запорозької
Січі, що Скіа дався в процесі самостійного розвитку
українського суспільства, був, без сумніву, і продуктом міжнародного впливу.
Запорозька господарська система несе в собі колорит епохи, передає характер
життєдіяльного українського народу — працелюба, промисловця, воїпа-колопізатора степової окраїни. Засновуючись на
національному грунті, вона відповідала народним
звичаям, способу тогочасного життя.
XVI —XVIII ст. були періодом генезису індустріального суспільства,
панування мануфактурного виробництва і формування ринку найманої праці,
становлення фермерського господарства та світового ринку. Український народ
вступив у цю добу, не маючи можливостей розвивати власне господарство і вільно
розпоряджатися природними багатствами рідної землі. Українська козацька
держава, утворена в ході Визвольної війни середини XVII ст., поступово
втратила свою незалежність. Господарський розвиток українських земель визначався
економічними системами Речі Посполитої та Московської держави, до яких вони
належали.
Тоді як у США та Західній Європі розвивалися вільні
фермерські господарства, грошова рента, оренда землі, використовувалася
наймана праця, в Україні протягом XVI —XVIII ст. утвердилася панщинно-кріпосницька
система. Зміцніло землеволодіння магнатів і шляхти, які були власниками
фільварків. Селяни стали кріпаками, опинившись в особистій, земельній,
судово-адміністративній залежності від панів-землевласників. Правда, у той
період в Україні існувало козацьке землеволодіння з вільною працею на власній
землі, тривав процес покозачення селянства і звільнення його від феодальної
юрисдикції. Частина селян, оселившись на слободах південної України,
Черкащини, Лівобережжя, визволялися від панщини і позаекономічного примусу.
Козацько-селянські війни кінця XVI — першої половини XVII ст. були боротьбою за
збереження особистої свободи, за вільну хліборобську працю.
У результаті Визвольної війни українського народу
середини XVII ст., що відбувалася одночасно з Англійською буржуазною
революцією, на більшій території України основними формами землеволодіння стали
державна, козацька, селянська власність, було скасовано кріпосне право. Однак
збереження напівфеодаль них землеволодінь, монастирів
православної церкви, дрібної шлях ти стало прецедентом для відродження
кріпосницьких відносин, їх реставрації сприяв той факт, що Українська козацька
держав не зуміла зберегти єдину територіальну цілісність украінськи
298земель і була знищена внаслідок колоніальної політики
російського царизму. В Гетьманщині виникли приватні та рангові землеволодіння
козацької старшини. Після поразки під Полтавою 1709 р. і зруйнування
Запорозької Січі 1775р. з'явилися маєтності російських, німецьких, сербських,
грузинських та інших іноземних феодалів. Наприкінці XVIII ст. селяни і козаки
були закріпачені. Панщинно-кргпосницька система
відновилась і на західних та правобережних українських землях, що залишилися у
складі Речі Посполитої.
У промисловості України мануфактурний період почався в XVI ст. одночасно з
країнами Західної Європи. Великі централізовані мануфактури з'явилися в другій
половині XVIII ст. В умовах панщинно-кріпосницької системи
розвивалися селянські, купецькі мануфактури, засновані на вільнонайманій
праці, а також казенні та посесійні мануфактури, де застосовувалася праця
кріпосних селян.
В Україні зміцнювалися економічні зв'язки окремих районів, йшов процес утворення національного ринку, що формувався як складовий елемент європейської й світової господарської системи. На ці процеси негативно впливали Московська держава і Річ Посполита, які спрямовували свої зусилля на ліквідацію самостійної України, перетворення її на колонію.
Запитання і завдання для самоперевірки1. Охарактеризуйте
процес утвердження домініально-паніцинного господарства
в XVI — другій половині ХVП ст.
2. Які були соціально-економічні завоювання
українського народу в ході Визвольної війни середини XVII ст. ?
3. Проаналізуйте зміни, що відбулися
в земельних відносинах в Українській гетьманській державі та Слобідській Україні.
Як змінилося правове становище селян?
4. Розкажіть про господарство старшини,
козаків, селян в Українській гетьманській державі.
5. Проаналізуйте форми землеволодіння
на правобережних та західноукраїнських землях. Назвіть особливості селянського
землеволодіння.
6. Як вдосконалювалася агрокультура
українського села? На конкретних прикладах проілюструйте зростання товаризації
сільськогосподарського виробництва.
7. Якою була економічна система Запорозької
Січі? Дайте характеристику торгівлі та фінансам Запорожжя.