2.3. Мануфактурний період української промисловості

У господарському житті України велику роль відігравала промисловість, у тому числі хатня, якою селяни і козаки займалися у вільний від земле­робства час, виготовляючи насамперед вироби побутового призначення. Феодальне залежне селянство сплачувало натуральну ренту пряжею, по­лотном, сукном та ін. Відбувався подальший розвиток міського і сільського ремесла, що в умовах товарно-грошових відносин з роботи на замовлення переросло у дрібне товарне виробництво. На його основі формувалось і утверджувалося мануфактурне виробництво.

Важливим показником розвитку ремесла в містах була кількість реміс­ників, їх професій. Так, у кінці XVI — першій половині XVII ст. у Руському і Волинському воєводствах налічувалося понад 8000 ремісників. За даними, перепису 1666 р., в 36 містах Лівобережної України 26 % жителів були ремісниками. Внаслідок політики московської влади, що обмежувала розвиток української промисловості, в кінці XVIII ст. серед населення Гетьманщини ремісники становили незначну кількість: у Чернігові — 4,5 %, у Гадячі — 16 % всіх жителів. Значними ремісничими центрами були Ніжин — 42,3 % дворів ремісників, Стародуб — 48,5 %. У Києві працювало 4 тис. ремісників. У Харківському намісництві ремеслом займався 1 % населення, в Катерино­славському намісництві — 4 %. Заданими австрійського перепису 1773 р., У Галичині нараховувалося майже 60 тис. ремісників і торговців. У Закар­патті 1715 р. було 119 ремісників (0,46 % мешканців міста), а в 1780 р. тільки в Ужгороді їх налічувалося 226.

Внаслідок технічного прогресу міське ремесло вдосконалювалося, по­явилися нові галузі виробництва. У першій половині XVII ст. у містах Украї­ни налічувалося понад 270 ремісничих спеціальностей. У кінці XVIII ст. Ількість ремісничих спеціальностей зросла до 300. Окремі міста стали цен­трами ремісничого навчання. v

Найпоширенішими міськими ремеслами були кравецтво, шевство, ткац-°> сукноробство, ковальство, зброярство, ювелірна справа, бондарство, гон-рство, кушнірство, цегельництво, теслярство, виробництво пороху, судно-ІІ5Г ВаІИІЯ' ^ ОКРЄМУ галузь виділилося виготовлення продуктів харчувап-ли 'ІШІІ01В- Існували численні загони фірманів і снлавщиків, які перевози-Ісп °ваРи гужовим і водним транспортом. Посилилася спеціалізація ремесел. 34 спеціальності з деревообробки, 22 — будівельної справи, 17 —

261виробництва одягу, 25 — харчової і винокурної промисловості. Ремісники застосовували передові для того часу технології виробництва, що ставило їх вироби в один ряд з кращими зразками західноєвропейського ремесла

У XVI — першій половині XVII ст. кількість цехових об'єднань збільцщ! лася. Чисельність ремісників у цехах була різна: від 4 до 50 майстрів. Після Визвольної війни середини XVII ст. продовжувався процес створення цехів Типовим явищем стало об'єднання в одному цеху ремісників різного фаху За царською грамотою 1660 р. усі київські ремісники (понад ЗО спеціально­стей) належали до чотирьох цехів. У 1762 р. у Києві існувало 12 цехів.

Діяльність цехів регламентувалася цеховими статутами, де контролю­валися кількість годин робочого дня, розмір плати підмайстрів і учнів строки учнівства, кількість сировини, що закуповувалась. Утруднювався вступ до цеху нових членів, для цього збільшувалися строки учнівства, а від членів вимагали "чистоти походження". Польсько-німецька міська верхів-^ ка не допускала українців до багатьох цехів, забороняла їм мати свої май­стерні. Однак з розвитком товарно-грошових відносин, розширенням ринку цехи не могли забезпечити попиту на міські ремісничі вироби, який насам­перед задовольнявся партачами (позацеховими майстрами). У першій по­ловині XVII ст. питома вага партачів у суспільному виробництві міст України була досить значною. У Львові вони становили понад 40 % усіх ремісників. На відміну від цехових ремісників, які були під юрисдикцією магістрату, партачі були під захистом шляхти, духовенства, замку й обслуговували їх потреби. Одночасно вони працювали на ринок, підриваючи своєю конкурен­цією цехове ремесло.

Шляхта, підтримуючи нецехове ремесло, домоглася в 1538 і 1542 рр. сеймових постанов про заборону цехів. Король доручив старостам і воєво­дам не дозволяти їх створення. Проте, оскільки промисловість збільшувала прибутки власників міст, король і шляхта в своїх містах і містечках досить часто були ініціаторами створення цехів, надавали їм привілеї..Це обме­жувало самостійність цехів, які віддавали засновникам частину продукції та доходів.

У ході Визвольної війни середини XVII ст. українські ремісники заво­ювали право вступати в будь-який цех і займатись усіма видами ремесла. В Лівобережній Україні та Слобожанщині козацька і російська адміністра­ція активно втручалася в справи цехів: підтверджувала привілеї, давала дозвіл па відкриття нових, визначала їх права і статус ремісників. У Право­бережній та Західній Україні діяльність цехів контролювалася з питань прибутків на користь власників міст.

Царський уряд офіційно дозволив займатися ремеслом партачам. Місце83 влада встала на захист цехів, але чисельність партачів зростала. У більшосг українських міст па двох цехових ремісників припадав один позацеховий-Посилилася конкуренція між цехами і позацеховим ремеслом. Укладались угоди міських цехів з пецеховими ремісниками про поділ функцій, сплатУ певних податків.

262Протягом XVI —XVIII ст. в ремеслі розвивалися товгїрш відігосини'.1Реміе-

ки поступово переходили від роботи па замовлення до виготовлення

1 оолукції па ринок. У багатьох цехах відбувався процес майнової диферен-

іації- Багаті ремісники, нехтуючи статутом цехів, самовільно збільшували

чисельність підмайстрів і учнів.

Стала звичайним явищем практика використання наймитів, кількість яких становила 10—15 чоловік. На їх становище переходили підмайстри й учні. Цехи втратили можливість ефективно регулювати виробництво. Про­тягом XVIII ст. у західних і правобережних землях кількість цехів зменшу­валася порівняно з першою половиною XVII ст. Так, у Львові діяло лише 13 цехів, а в інших містах — по 6—9.

У кінці XVIII ст. нищівного удару по цеховій системі в українських землях завдала урядова політика Російської й Австрійської монархій. У Росії цеховий ремісничий устрій було створено на основі виданих Петром І "Регламентів Головного майстрату" (1721 р.) і указу "Про цехи" (1722 р.). До цехів приймалися представники всіх станів, не обмежувалися розміри виробництва, не регламентувалася кількість учнів і підмайстрів. "Ремісни­чим регламентом" (1785 р.) розширювалося самоврядування цехів, в містах, де вже існували цехи, заборонялася реміснича діяльність поза межами цехів. Проте протягом XVIII ст. цехи вже не відповідали потребам економічного зростання, вони перетворилися на державні органи для збирання податків та виконання інших примусів. У 1785 р. загальноросійські закони були поширені на українські цехи Лівобережжя.

Постанови австрійського уряду 70 —80-х років XVIII ст. обмежили вплив цехів, полегшили вступ до них ремісників, ліквідували регламента­цію щодо виготовлення продукції, кількість учнів і підмайстрів, звільнили усіх членів від особистої залежності від пана. Ці постанови падали пільги купцям і ремісникам незалежно від віросповідання, підпорядковували цехи державній владі. Одночасно продовжувалось онімечення західноукраїнських міст. Прибулі ремісники отримували міське право, звільнялися на 10 років від усіх податків, а їхні сини — від військової повинності.

Протягом XVI —XVIII ст. набули поширення сільські ремесла та про­мисли, які дедалі більше відокремлювалися від землеробства та інших галу­зей сільськогосподарського виробництва. У селах зросла кількість реміс-Іиків різного фаху, для яких ремесло стало основним заняттям, а не додат­ком до сільського господарства.

о е/    ІІеРшій половині XVII ст. серед сільських ремісників, які становили

° "вселення, налічувалося 200 ремісничих професій. Серед них помітне

Ісце займали ткацтво (виробництво полотна, селянських сукон, килимів,

усток, рушників, ряден), гончарство, обробка дерева (виготовлення возів,

Рев яиого посуду, скринь, знарядь праці).

кл       Рем' села були відомі своїми ремісниками та їх виробами. Нанри-

се    рСело Смолевичі на Чернігівщині славилося виробництвом килимів,

На Ч °меиського і Миргородського повітів па Полтавщині — ряднинами.

еРнігівщиш цілі села жили з продажу дерев'яних*і гончарних виробів,

263дьогтю, смоли. У нередгірських і гірських районах Галичини поширилося сільське ткацтво на місцевих льоні та коноплі, що там вирощували. За обся­гом виробництва воно перевищувало цехове. Селяни містечка Комарц0 ц0. близу Львова у XVII ст. щорічно виготовляли 16 — 18 тис. штук полотна (близько 400 тис. Іюг. м).

Поступово відбувався процес підпорядкування сільського ремесла місько­му . Внаслідок певної насиченості сільського ринку ремісник намагався збу­ти свій товар у місті. Проте це вдавалося їм з великими труднощами Адміністрація міста штрафувала чи коифісковувала товар сільського реміс­ника, який втручався в монополію цехових ремісників. Сільські ремісники намагалися переселитися в місто. Переважна більшість втікачів поповнюва­ла ряди партачів.

Якщо в XI —XV ст. ремісник контролював виробництво і збут своїх товарів, то в XVI —XVIII ст. він втратив владу над своїм продуктом. Сфор­мувалася нова соціальна група — скупники, які ставали посередниками між виробником і споживачем. Широко користувалися послугами скуп­ників партачі Львова, Острога, Луцька та інших міст. Власники майстерень, купці перетворювалися на підприємців, а частина підмайстрів, позацехові ремісники — на найманих робітників. Створювались умови для переростання дрібного товарного виробництва у нову, вищу форму промисловості — мануфактуру.

Розвиток ремесла в Україні сприяв зростанню старих і виникненню нових міст. У середині XVI ст. вони стали важливими господарськими, політични­ми та культурними центрами. У 40-х роках XVII ст. в Україні налічувало­ся 970 міст і містечок, в тому числі у Руському воєводстві — 177, Волзько­му — 32, Холмській землі — 23, у Волинському воєводстві — 150, По­дільському — 111, Брацлавському — 122, Київському — 385, Чернігівсько­му — понад 40, па Слобожанщині — близько 20, Північній Буковині — Ю, у Закарпатті — понад 20. Виникли такі міста й містечка: Конотоп, Фастів, Лисянка, Шаргород, Гадяч, Миргород, Базалія, Яготин, Костянтинів, Умань, Рокитне, Кролевець, Савиші, Бориспіль, Гайсии, Бердичів, Бобровиця та ііі.

Ініціатива у створенні міст належала польським магнатам, але будува­ли їх та мешкали у них українці. Магнати або королівські старости шука­ли собі нові джерела доходів — податки з ремісників, плата за проїзд У місті, за місце на ринку. Люстрації XVI ст. свідчать, що містечко давало панові у 5 —10 разів більший прибуток, ніж село, па грунті якого воно виникло. Крім того, міста створювали сприятливі умови для збуту сільсько­господарської продукції. Доходи від сіл, розташованих поблизу міст, зав»' ди були більшими.

Містечка були порівняно невеликими, половина з них налічувала Д 100 подвір'їв. Існували й такі містечка, що мали до 20 "ринкових" °У" дииків. У заснованих містечках зароджувалися ремесло і торгівля. Пр°те більшість населення становили землероби, від селян вони відрізняли^ тим, що за статутами міст не відробляли панщини, а лише снлачуваЛ натурою чинші та данину. Містечка, залишившись аграрними, з десятка*1

264ів землі, незначною кількістю ремісників і купців, відрізнялися від зви-лаяних сіл тільки ярмарками й торгами.

4    Більшість міст України протягом XVI — першої половини XVII ст. пахову вала по 100— 300 будинків. Однак в окремих містах кількість їх 'постала до 1750 (у Києві). У більшості міст України було від 1 до 3 тис. мешканців, а у містечках - 700-800.

у другій половині XVII —XVIII ст. продовжували створюватися міста, у XVII ст. в Лівобережній Україні налічувалося понад 100 міст і містечок, v середині XVIII ст. — 200. З освоєнням південних земель були засновані міста Олексапдрівськ (Запоріжжя), Катеринослав (Дніпропетровськ), Хер­сон, Маріуполь, Миколаїв, Севастополь, Одеса. Однак міста залишалися не­великими і малопаселеними. За переписними книгами 1666 р. міське насе­лення Лівобережної України становило 46 %, а в 90-х роках XVIII ст. в містах жило лише 6,5% населення. У Києві налічувалося 2454 будинки, в Полтаві - 1000, в Стародубі - 800, в Ніжині - 900.

Міста Слобідської України виникли на основі поселень українських переселенців. У кінці XVIII ст. жителі міст становили 6,8% населення, де більша частина їх були військові, селяни, в основному українського походжен­ня з колишніх козаків. Торгово-промислові люди, або міщани, становили 12,1 % міських жителів.

Правобережні та західноукраїнські міста після значних руйнувань під час воєнних дій другої половини XVII — початку XVIII ст. відроджувалися повільно. Зменшилося значення Кам'янця-Подільського, Брацлава, Луцька, Володимира-Волипського, Кременця, зросло значення Білої Церкви, Черкас, Вінниці, Сатанова, Могилева, Бродів, Самбора.

Соціальпо-економічний розвиток міст і становище їх мешканців зале­жали від правового статусу. У складі Речі Посполитої міста поділялися на королівські (державні) та приватновласницькі (панські й церковні). Перші розташовувалися на державних землях, як правило, були адміністративни­ми центрами королівської влади на місцях. В управлінні вони керувалися магдебурзьким правом, яке передбачало самоврядування, привілеї, ремесла тощо. Містечками з міщанським населенням керували ратуші. Більшість міст (80 % були приватною власністю магнатів і шляхтичів, а також като­лицької та православної церков.

Близькими за своїм становищем до приватновласницьких міст були ІОРидики в королівських містах — це шляхетська чи церковна власність аа геРиторії міст (двори, будинки), яка впліталась у господарство міст, але Іе піддягала їм ні юридичне, ні економічно. Незважаючи на заборонужоро-Івської конституції 1611 р., власники юридиків з метою збагачення посе­ли в своїх володіннях ремісників, купців, робітників промислів. Подеку-

юридики досягали значних розмірів і давали великі доходи. Вони

гаіивію впливали на економічний розвиток міст, підривали ремесло й

Р Івлю, свідчили про пряме втручання феодалів у міське життя.

„       п°Дальшим розвитком ремесла, промислів та торгівлі в XVI — першій

иіп XVII ст. в Україні посилилася диференціація міського населення.

265Виділилися три основні групи: 1) найбагатша кунецько-лихварська верхів­ка — патриціат; 2) середні та дрібні крамарі, цехові майстри, заможні мцца„ ни — бюргерство; 3) експлуатована й зовсім безправна біднота — плебс (плебейство).

До патриціату належали сім'ї польських і покатоличених українських міщан, розбагатілі родини німців, вірменів та інших національностей.

Бюргерство створювало опозицію патриціату і вимагало місця для себе у міському управлінні. Так, у 1577 р. населення Львова набуло права обира­ти "колегію мужів" із обмеженими контрольними функціями.

Плебейство (позацехові, незаможні ремісники, підмайстри наймити) становили переважну більшість міського населення. Реєстр подимиог^ Київського воєводства за 1631 р. відрізняв у містах або містечках будинки "ринкові", "вуличні" й "убогі", або "нужденні халупи". Значну частину год родяи становили "загородпики", "коморники", "иідсусідки". ,

Крім трьох основних груп, у містах України проживала значна частину, населення, яка не підлягала міській владі — козацтво, козацька старшина, шляхта, жовніри та ін. ,

Козаки, які становили значну частину населення міст Брацлавщини, Подніпров'я, відігравали значну роль у економічному розвитку міст, зай­малися торгівлею, промислами, ремеслом. За офіційними документами, їх називали "иепослушними", оскільки вони не були підпорядковані міській управі, не виконували повинностей і вважали себе вільними. Крім українців, у містах проживали поляки, німці, євреї, вірмени, греки, татари та ін. У Наддніпрянській Україні міста мали український характер.

Українське населення міст обмежувалося в правах займатися торгів-), лею та ремеслом, не допускалося до міського самоврядування. Наприклад, у Львові православні українці не мали права займати жодної посади і мешкали лише на невеличкій ділянці міста (Руська вулиця). Мешканці платили податки і виконували повинності на користь короля, церкви, приватних власників, старост і орендарів у "королівщинах", — грошима, натурою, відробітками. Останні були різноманітними (тижнева панщина, ремонт млинів, підводна, толоки, шарварки, сторожування). Великим тяга­рем для міського населення було покриття витрат па військові потреби Польщі, утримання жовнірів. Городяни виконували повинності на користь місцевих церкви чи костьолу.

Значної шкоди завдавали свавілля королівської та міської адмініст­рації, міжусобна боротьба магнатів і шляхти, знущання польських жовнірів і найманих іноземних військ, а також оренда і застава міст.

Під час Визвольної війни українського народу середини XVII ст. в становищі міст і міщан відбулися важливі зміни. Міста з магдебурзьким правом зберігали свої привілеї. Так, Б. Хмельницький видав кілька У"1' версалів про охорону Києва від иостоїв козацьких військ, ІюгрожуваВ покаранням за кривди міщанам, звільнив Київ від воєводського податку, надавав пільги заможним селянам у торгівлі, забороняв місцевим селя нам користуватися землями і сіножатями, що належали місту.

266спицькі їа королівські міста опинилися під юрисдикцією уряду, і 110   вали цими ратуші, що підлягали компетенції загальної козацької

влади в краї.

Деякі міщани Іюкозачилися (близько 60 — 80 %,), деякі селяни заниса-ися в міщани. В окремих містах (Черкаси, Капів, Переяслав) більшу час­ину населення становили козаки. Зросла міська верхівка з бюргерства, козацької старшини, шляхти. Більшість населення була українцями.

У Східній Галичині 90 —94 % міст належали магнатам, шляхті, духовен­ству Міста королівщини становили 6—10% усіх міст. Лише Львів мав права вільного міста. Приватновласницькими і королівськими були міста Правобережжя. У містах із магдебурзьким правом зберігалися юридики. Значну частину жителів міст становили міщани, що займалися ремеслом і торгівлею (30 — 40 %). Міщани були складовою частиною доміній і так само, як селяни, виконували всі феодальні повинності. Єдиним привілеєм, яким користувалися міщани, було право ярмаркової торгівлі.

Отже, XVI —XVIII ст. були періодом бурхливого процесу виникнення і розвитку міст, зростання їх ролі в господарському житті України. Проте на відміну від міст Західної Європи вони зберігали феодально-аграрний характер, були невеликими.

Процес формування иромислово-торговельного населення йшов повільно. У Галичині та Правобережжі значна частина його була іноземного походжен­ня, що пояснювалося несприятливими для українців політичними та со­ціальними умовами феодально-шляхетської Речі Посполитої. Одночасно міста були центрами ремесла і торгівлі, важливим фактором у розвитку товарного виробництва.

Розвиток дрібного виробництва в містах і селах сприяв виникненню мануфактур. Початок мануфактурного періоду в Україні в історико-еко-ііомічній літературі датується по-різному: від XVI ст. до другої половини XVIII ст. Найбільш переконливою є точка зору, що мануфактурне вироб­ництво в Україні пройшло дві стадії — нижчу, яка характеризувалася роз­витком початкових форм мануфактур, і вищу, коли почали панувати ве­ликі централізовані мануфактури.

Початкові форми мануфактури — це переважно дрібні підприємства, в яких поділ в процесі виробництва відігравав уже значну роль, панувала ручна Ремісницька техніка, а в деяких галузях почалася-.механізація виробничих "Роцесів. Такі мануфактури були попередниками розвинених мануфактур, ^ерехідною формою від дрібного товарного виробництва до мануфактурного, поява в найважливіших галузях промисловості свідчила про початок ману­фактурного періоду.

.„        ст- мануфактурне виробництво відіграло значну роль у Лівобе-

ти Україні та Слобожанщині. У 20-х роках XVIII ст. на цих землях під І Ив°м перетворень Петра І почалося будівництво великих централізова-

ману фактур, у Західній та Правобережній Україні вони створювалися /(Ь< роках XVIII ст.

И'іикпепня мануфактур відбувалося двома шляхами: дрібні ніднриєм-

267ства перетворювалися на великі самостійні виробництва, майстерні иідц№ рядковувалися торговому капіталу, який активно проникав у виробництво

Особливо сприятливим середовищем для виникнення мануфактурІІОГо виробництва були міські та сільські промисли. Вони не обмежувалися це­ховими майстернями, тому були більш придатними для впровадження нових механічних процесів, прогресивних форм організації виробництва й праці Важливе значення мало те, що в XVI — першій половині XVII ст. власника­ми промислів були представники всіх прошарків населення України (купці шляхта, міщани, козаки, селяни). Найбільшими в економічному та воєшіо-стратегічному відношеннях промислами володіла держава. Це зумовило широке використання найманої праці. Однак в умовах фільварково-наи-щинпої системи шляхта почала запроваджувати мануфактурне виробниц­тво, використовуючи не лише найману, а й кріпацьку працю. Отже, в Украї­ні виникали як капіталістичні, так і кріпосні та змішані мануфактури. Фор­мувалися кадри постійних робітників, які жили за рахунок заробітків у промисловості.

Збереження кріпацтва на західноукраїнських і правобережних землях після Визвольної війни середини XVII ст., його поступове утвердження па Лівобе­режжі та Слобожанщині в умовах зростання товаризації феодального госпо­дарства створили умови для подальшого розвитку виробництва на основі примусової кріпацької праці селян у формі феодальних (вотчинних) і посесій­них мануфактур. Останні утворювалися як казенні, а потім передавалися в посесію (умовне спадкове користування) приватним особам чи одразу вини­кали як посесійні. На них працювали або приписні державні селяни, або куплені селяни спеціально для роботи па підприємствах. Частина поміщиць­ких мануфактур передавалася в оренду.

Більшість вчених вважають, що кріпосницькі мануфактури були своє­рідним явищем, специфічною формою товарного виробництва, яке, розвиваю­чись в рамках феодалізму, широко використовувало натуральні ресурси маєтків і грунтувалося на праці кріпаків.

Технічною передумовою для зародження мануфактур в Україні було ши­роке використання водяного колеса, що знаменувало перехід від дрібного руч­ного виробництва до механізованого. У кінці XVIII ст. на території Лівобереж­жя налічувалося 3362 водяних і 12 732 вітряних млипів, на Слобожанщині ~ близько 645, у Східній Галичині — 5117. Значна частина з них була великими підприємствами мануфактурного типу з кількома відділеннями: борошно­мельним, крупорушним (очищення і подрібнення круп), сукповаляльним, лісо­пильним (тартаки). Коштував такий млин 3 тис. золотих. Млини обслугову»3' ли наймані селяни. Поширена була оренда млинів мельниками, заможиими селянами, козаками.

У Гетьманській державі на будівництво й експлуатацію млинів вида8 лися спеціальні універсали гетьмана. Млини з орними землями, на яки засновувалися хутори або слободи, часто належали кільком власник3 • Млинарство велося на високому рівні. Українські майстри-млинарі нрошувалися до Росії.

268Розвивалося винокуріння (ґуральництво, броварпицтво, медоваріння). Гмровиною для виготовлення горілки і пива були жито, ячмінь, гречка, овес, пшениця. Дрібні ґуральні та пивоварні діяли в кожному фільварку, маєтку, селі України. Винокуріння давало прибуток в 2 — 4 рази більший, ніж про­даж хліба. В кіпці XVIII ст. налічувалося понад 10 тис. ґуралень.

у Гетьманщині та Слобожанщині винокурні належали монастирям, ко-заііькій старшині, купцям, міщанам, козакам і селянам. На кінець XVIII ст. винокуріння повністю перейшло до дворянства. У правобережних і західноукраїнських землях право нроншації (виробництво і торгівля алко­гольними напоями) належало лише шляхті.

У XVIII ст. більшість винокурень мала дрібнотоварний характер. Певна їх частина за розмірами і обладнанням належала до початкових форм ма­нуфактур. Це були великі винокурні (гожельні), їх обслуговували в серед­ньому 14 осіб.

Винокуріння мало високий ступінь товарності. Купували сировину, па­ливо, обладнання, продавали продукцію — в шинках уроздріб, збували оп­том. Обсяги виробництва були досить значними: в 1801 р. у Лівобережній, Слобідській, Південній Україні вони становили 4,3 млн відер горілки, в Подільській і Волинській — 760 тис. відер. На винокурнях широко викори­стовували найману працю, яка на межі XVIII — XIX ст. в Слобожанщині на поміщицьких винокурнях становила 39—42 %. Поширеним був найм поміщиками для роботи своїх селян.

Продовжувало розвиватися металургійне виробництво, найпоширенішою формою якого були рудні. Місцем їх найбільшого зосередження були Чер­нігівщина, Волинь, Яноцька, Стрийська, Самбірська землі Руського воєвод­ства. У XVI ст. в Україні діяло 70, в першій половині XVII ст. — 120 рудень.

В Українській козацькій державі рудні старшини монастирів були під суворим контролем Генеральної військової канцелярії, на користь якої над­ходила десята частина виробленої продукції. Для будівництва рудні був необхідний дозвіл гетьмана. Рудні будувалися не власником, а "коштом й стараньем" фахівців рудної справи, які отримували промисли в оренду. Першими рудниками в Лівобережній Україні були вихідці з Правобереж­ної України і Польщі. Орендну плату вносили як натурою, так і грішми. Для розвитку залізоробної промисловості велике значення мав указ Петра І В1Д 1719р. під назвою Берг-привілей. Згідно з цим указом майстрів звільня­ли від грошових поборів, військової служби, їм гарантували спадкові права власників. У Слобідській Україиі рудні не мали великого поширення, їх відомо лише кілька. ч

"Удпі складалися з млина, димарні, де з руди виплавляли залізо, і кузні.

роопичий процес поєднував залізорудне (добування руди), металургійне

до 5/Тал°Р°^ие виробництво. Чисельність працюючих була в межах від 7

4 осіб. Це давало змогу здійснювати мануфактурний поділ праці. Існу-

с   и такі основні професії, як рудокопи, рудовози, димарі, ковалі, курачі,

Р Д яких також був поділ праці. Робітники па руднях були найманими.

Допоміжних роботах використовували примусову працю панщинних селян. Продукція рудень в першій половині XVIII ст. становила Ію 500-700 пудів сиродутного заліза на рік.

В останній чверті XVIII ст. з'явилися перші доменні мануфактури. Ол-ноступінчастий сиродутний спосіб виробництва був замінений на двоступін­частий, при якому в доменній печі виплавляли чавун, а потім у кричній нечі переплавляли його на сталь. На цих підприємствах працювало до 100 робітників. Першими доменними мануфактурами були Високошчанська Кроиивенська, Городоцька в Правобережній Україні. Доменні мануфакту­ри діяли в селах Мізуні й Демні Стрийського, Смільній Самбірського, Руді Ромажпецькій Жовківського округів Східної Галичини, в Чииадієві й Ко-билецькій Поляні в Закарпатті.

Рудні Лівобережжя не перетворилися на великі металургійні підприєм­ства, причиною чого були бідність сировинної бази, низька якість і дорожне­ча заліза. Рудні не витримали конкуренції російського заліза. В умовах занепаду рудень їх власники закріпачили рудників.

У першій половині XVI ст. в Україні почало розвиватися паперове ви­робництво, що виникло у формі початкової мануфактури, минаючи реміс­ничу стадію. Протягом XVI ст. було засновано 10 папірень, перша в м. Янові (1522 р.) біля Львова. Працювали вони в Перемишлі, Луцьку, Буську, Острозі, .Жашкові, Брюховичах, Радомишлі. У Лівобережній Україні перші папірні виникли в кінці XVII ст. Протягом XVIII ст. їх налічувалося 9. Виробничий процес на папірнях характеризувався значною спеціалізацією, здійснювали <його робітники таких професій: ганчірники, дереворуби, візники, кочегари,

-черпальники, формувальники, сушильники. У XVI —XVII ст. власниками папірень часто були городяни, які експлуатували найману робочу силу. Панські папірні були на оренді, працювали па ринок. У Лівобережній Україні папірні належали монастирям і козацькій старшині.

У XVI ст. в Україні з'явилося книгодрукувашш: у Львові (1573 р.) і Острозі (1580 р.). Працювали польські та вірменські друкарні. У 1616р. була засиова-іиа друкарня Києво-Печерської лаври, в 40-х роках XVII ст. — Єлецького монастиря в Чернігові. На Волині в XVIII ст. працювали дві пересувні ДРУ" карні. Обладнання, кількість найманих робітників, праця на ринок свідчили, що друкарні були мануфактурами.

Особливе місце в промисловості належало виробництву селітри в Лівобе­режній та Слобідській Україні. Осередком цього промислу були басейни

•річок Псла, Ворскли, Орелі, нижнього Дніпра та Бугу, райони поблизу Чугуєва і Путивля. У період польсько-шляхетського панування існувало майже 20 селітроварень, виробництво на яких було монополізовано урядом ПольІШ-

Під час Визвольної війни середини XVII ст. селітровими заводами керувало козацьке військо. У XVIII ст. будувалися казенні та приватні селіт­ряні варпиці, що належали козацькій старшині, козакам і городянам.

Сировиною для одержання селітри була земля городищ, старих могил, кріпосних валів і попіл. З 40-х років XVIII ст. поширився штучний бур7" вий спосіб виготовлення селітри. У кіпці 80-х років XVIII ст. лише в СлоО жаищипі налічувалося понад 500 селітряних буртів*омуц /.  :

270З кілдя 30-х років XVIII ст. були організовані селітряні компанії: Опош-Іська (об'єднувала селітрозаводчиків м. Опішиі), купця Щедрова, Росій-И ка (заводи були в Харківській губернії та в Полтавському полку) та ін. СЬ Основним покупцем української селітри в XVIII ст. була Російська скарб-иня Примусова система збуту иегативно впливала на розвиток селітрова-іиня. Великою була заборгованість скарбниці власникам заводів. Лише в 90-х роках XVIII ст. був дозволений вільний продаж селітри, що залишала­ся від постачання у скарбницю. Це сприяло розширенню селітроваріння.

Розвивалося виробництво скла. У другій половині XVIII ст. в Україні діяло приблизно 135 гут. Гути виготовляли листове скло, скляний посуд, кришталеві вироби. Чисельність робітників становила 15 — 26. Існував ста­лий розподіл праці. Використовували в основному найману працю, а також

поденну.

Зароджувалися і розвивалися нові форми виробництва у ткацтві. Цен­трами його в Західній Україні були Львів, Броди, на території Волині — Луцьк, Кременець, Володимир, у Гетьманщині — північні полки. Технічною основою були ткацький верстат і фолюші (терки, ідо труть сукно), ручні або при млинах. Виробництво організовувалось у формі децентралізованої мануфактури. Протягом XVII — XVIII ст. поглибилася спеціалізація, удос­коналилися знаряддя праці та технологія. Продукція йшла на рийок. Замов­ником сукна було Військо Запорозьке.

Розвивалися лісові промисли: виробництво смоли, дьогтю, лісопильні. Найпоширенішою галуззю було виробництво поташу, що пояснювалося ве­ликим попитом на внутрішньому і, особливо, на західноєвропейському рин­ках, оскільки його використовували у виробництві скла, мила, для фарбу­вання тканий. У середині XVII ст. на українських землях налічувалося не менше 140 буд. Торгівля поташем була монополізована державною скарбни­цею, її вели через Архангельськ, Ригу. На буд ах було зайнято від 60 до 100 робітників, насамперед найманих. На феодальних і монастирських будах використовували кріпосних селян. Працювали робітники таких фахів: коритішки, поташники, бондарі, пакувальники, пилярі, фірмаии.

Підприємствами мануфактурного типу були солеварні. Соляні про­мисли розвивалися в Прикарпатті — Перемишлянському, Дрогобицькому, коломийському староствах Руського воєводства. Володіли ними держава, Феодали, городяни і селяни. Із зростанням феодальної залежності селян їм забороняли виробляти сіль.

иВиробництво солі в 1773 р. становило в Прикарпатті 50- 100 тис. т, у

Р иоаі Солотвино в Закарпатті — близько ЗО тис. т на рік. На жуиа\ був

. ть Розвинений поділ праці. Тут працювали рудокопи, "жабиі" робітники,

р ,     Ували сіль, "ратні" люди, що піднімали її з кліток, варники, лонатники,

бот34'' пакУвальиики> бондарі, мулярі, в'язальники. На кваліфікованих ро-

У аереважала наймана праця, на допоміжних — праця кріпосних селян. Ііол   Деяких містах був поширений пороховий промисел. У Львові в першій р0х-  ИІІІ XVII ст. існувало дві порохівні. Відома Кам'яиець-Подільська Ію-я, яку називали "млином для виробництва пороху "^«-".ч^вА

271

Початковою формою мануфактури були виробництво гармат і ди а також підприємства для карбування мопвт. У XVII ст. у Льнош засновано велику монетарній з чітким поділом праці, що розміщалася в шести великих майстернях.

Значного поширення набули шкіряний і гончарний промисли, суднобу­дування, виробництво будівельних матеріалів.

Отже, наявність підприємств із застосуванням певних технічних засобів зокрема гідравлічного двигуна у вигляді водяного колеса, з початковим або виразним поділом праці й застосуванням найманої праці, значною товарністю продукції свідчила про те, що в Україні відбувався процес створення початко­вих форм мануфактур. Тільки в Лівобережнії! і Слобідській Україні в кінці

XVII — XVIII ст. їх налічувалося понад 200. Вони виробляли більшу частку продукції, що надходила па внутрішній ринок, і охопили такі галузі промисловості, як залізоробну, паперову, винокурну, скляну, поташну, селітря­ну, будівельних матеріалів, борошномельну та ін. Сформувалися кадри постій­них робітників. Найману пращо широко застосовували в купецьких, козацьких і селянських мануфактурах. Протягом XVIII ст. в Лівобережній і Слобідській Україні відбувався процес монополізації багатьох галузей промисловості. У західних і правобережних землях усі галузі промисловості належали шляхті та магнатам. Проте значна частина підприємств перебувала на оренді, експлуа­тувалася наймана праця, сировину закуповували, а готову продукцію реалізовували на ринку.

Отже, розвиток мануфактурного виробництва в XVI - ХУІП ст. підготу­вав умови для поширення великих розвинених централізованих мануфак­тур, їх створення почалося в Лівобережній і Слобідській Україні. На кінець

XVIII ст. налічувалося 40 великих мануфактур — казенних, посесійних, вотчинних, купецьких. Розвинені мануфактури виниклії в текстильній про­мисловості, що підпорядковувалася Мануфактур-колегії.

В Україні найрозвиненішим виробництвом текстильної промисловості було суконне. Найбільшою суконною мануфактурою була посесійна Глушків-ська (Путивльська), заснована 1719 р. Наприкінці XVIII ст. напій працюва­ло 9 тис. робітників, щороку вироблялося близько 200 тис. аршинів сукна. Овечий завод при мануфактурі налічував у йО-х роках 17тис. овець. На 1797 р. існувало 12 мануфактур з обсягом виробництва 304 620 аршинів сукна. Більша частина продукції припадала па мануфактури Лівобережжя і Слобожанщини—  88,6%. На мануфактурах Правобережжя шіготовлял 7,7 %, а Півдня — 6,7 % продукції. Значне .місце займали вотчинні сукоШ мануфактури,  па яких виробляли 96% сукна.  Серед них  Ряшківсь (в Прилуцькому повіті), що належала князю Юсупову, Батуринська граф К. Розумовського, Салтівська в Слобожанщині, що належала цомішик° Л. Тепдрикоиу. ..

У 1726 р. в Почепі було засновано полотняну мануфактуру, ІІИ л працювало 220 українських і російських робітників. Пізніше вона злнл' з Шептаківською мануфактурою (Стародубський полк) СІрогапових. ое- .

кою була пару сію- полотняна мануфактура П. Рум'янцева в Тональськіи 272

сГ •аізоду6('ькоі'° ІЮЛКУ- В місті Корці па Волині діяли суконна і полотняна „ат'фактури.

З'явилися мануфактури з виробництва шовку-сиршо І шовкових ви-обін- У '7^4 Р- У сл°боді Нова Воло лага засновано казенну шовкову мапу-приписало 5 тис. селян. Одночасно посаджено 2 тис.

Аактуру, Д° якої

шовковиць і розіслано насіння всім бажаючим. Продукція мануфактури не „(.рецитувала 3 пудів шовку-сиршо на рік. Успішніше працювала Кремен­чуцька, пізніше Катеринославська (у місті Кадак під Катеринославом) ка­зенна мануфактура з виробництва шовкових, бавовняних, конопляних панчіх, що призначалися для царського двору, а також продавалися. Па пій працю­вало 136 верстатів, вартість річної продукції дорівнювала 26,7 тис. крб.

У 1794 р. була заснована Новоросійська суконна фабрика, до якої нале­жало дві фабрики: суконна і шовково-папчіїпна. Для них па аукціоні заку­пили робітників па 16 тис. крб.

Приписною мануфактурою була Києво-Межигірська фаянсова фабрика, побудована на Іериторп колишнього Межигірського Снасо-Преображснсько-го монастиря (1798р.). Напій виготовляли чайний і столовий посуд, скульп­турні вироби.

Почалося мануфактурне виробництво зброї. У 1 736 р. був побудований і працював з деякими перервами Шосткинський пороховий завод, що нале­жав державній скарбниці. В 1788 р. він мав 15 порохових млинів і па ньому працювало близько 500 казенних селян, а потім солдати, які відбували дов­гострокову службу в армії. Тут виробляли майже 12 тис. пудів пороху на рік. У 1764 р. було відкрито казенний збройовий завод "Арсенал" у Києві, в 1789 р. — завод з ремонту зброї в Кременчуку. На них працювали як приписні селяни, так і наймані робітники.

У Слободс ькій Україні першими мануфактурами були казенні Бах-мутський І Горський (Слов'янський) соляні заводи. У 1782 р. роботу їх бУло припинено, оскільки варіння солі призводило до знищення лісів, а головне — не давало достатніх прибутків. У першій чверті XVIII с.т. виник­ли Чугуєвський шкіряний завод Ф. Шидловського і Сумський Ф. Буташе-вича. На них працювали кріпосні селяни, а майстрами були наймані ро­бітники.

" 1799 р. дав перший чавун Луганський чавуноплавильний завод. Роз-налася капіталістична мануфактура. В Києві було засновано шовкову нуфактуру купця Смородіна, в Ніжині — дві шовкові мануфактури купців

нова й Алісова. З 70-х років па Топальській мануфактурі використовуца-ли найману працю.

виникнення великих розвинених мануфактур було тісно пов'язано з енними і господарськими завданнями Російської держави, з фінансовою ' Іс-могою, яку вона надавала промисловості. Царський уряд підтримував ки Р.І1І:МІШШ>кі намагання. Держава надавала безпроцентні грошові пози-в ' 1ІДїВ(ФДЖувала монопольні права власників мануфактур на скупову-Ко я йовііи і овечих шкур, дозволяла мати власні вівчарні, иаьознти з-за

дону напівфабрикати (прядену і сучепу вовну). Держава була великим

273споживачем товарів мануфактурної промисловості, вона часто зобов'язува­ла власників мануфактур постачати своїми товарами державні відомства Створювались обов'язкові відносини між мануфактурами та державою які уряд контролював.

У західних і правобережних українських землях великі мануфактури з'явилися в другій половині XVIII ст. В 70-х роках вони виникли в тек­стильній промисловості. Відома суконна мануфактура графа Потоцькогов м. Тульчині на Брацлавщипі, на якій працювали як кріпаки, так і вільнонай­мані робітники, всього понад 20 чоловік. Вона мала 95 верстатів, виробляла 5 тис. аршинів сукна на рік.

У місті Корці па Волині на суконній мануфактурі Чорторийського пра­цювало майже 140 робітників. Тут виробляли 10 тис. аршинів сукна щоріч­но. На полотняній мануфактурі в Немирові було зайнято майже 300 робіт­ників.

У Галичині в 60 — 70-х роках діяла суконна мануфактура в Заліщиках у королівському маєтку, на якій працювали селяни-крінаки та 18 сукнярів-німців. Існувала полотняна мануфактура в місті Мукачеве в Закарпатті. Спроби швейцарських власників заснувати бавовняно-прядильну, а пізніше і шовкову фабрику в Бродах зазнали-невдачі.

У кінці XVIII ст. в Правобережному Поліссі виникли великі металургійні мануфактури — Високопіщанська, Кропивнянська, Чижівська, Городеська, в Закарпатті — у селах Кобилецька Поляна і Тур'я-Ромети.

У 1778 р. у Винниках під Львовом була заснована державна тютюнова мануфактура, де працювало близько 800 найманих робітників. Виникли фаянсова мануфактура у Глинську (біля Львова), два лікеро-горілчаних заводи у Львові з 10 — 20 найманими робітниками. Великим солевидобув-ним підприємством була солеварня у селі Стара Сіль у Прикарпатті.

Із загарбанням західних земель України Австрією почалася монінолі-зація державою окремих галузей промисловості. Так, у 1774 р. була створена "Австрійська державна соляна монополія". Поширилася тютюнова монопо­лія. Вирощувати, переробляти і торгувати тютюном мала право лише дер­жава. Значними були позиції держави у залізодобувній промисловості.

Отже, протягом XVI —XVIII ст. в українській промисловості відбулися великі прогресивні перетворення. На зміну цеховому виробництву прийшла мануфактура. У XVIII ст. розпочався період розквіту мануфактурного ви­робництва. На відміну від Західної Європи, де існувала одна форма манУ" фактур — на основі вільнонайманої праці, в Україні в умовах панування папщинно-кріпосницької системи господарства працювали мануфактури, що грунтувалися не лише на вільнонайманій, а й на кріпосницькій нра"1 (вотчинні, посесійні, казенні). Кріпосна мануфактура була специфічною фор' мою товарного виробництва, що здійснювалося па феодальній основі. ВИ" кликана до життя розвитком товарпо-грошових відносин, вона сприяла роз­кладу феодалізму.