4.4. Міжнародні економічні відносини

Друга світова війна негативно вплинула на систему міжнародних еконо­мічних відносин. Механізм співробітництва практично не діяв. Позиції євро­пейських країн на світовому ринку погіршилися. Монопольне становище зайняли СТА. їхня частка в експорті серед світових держав зросла з 14,5 % в 1938 р. до 32,5 % у 1947 р. При цьому частка країн Західної Європи становила 33,4, Японії — 1,3%. Відновивши економічний потенціал, на по­чатку 50-х років вони активно включилися в міжнародний товарообмін.

Світова торгівля в 50 —60-х роках характеризувалася значним пожвав­ленням. В економічно розвинених країнах щорічний експорт дорівнював 9,4 % при зростанні національного доходу на 4,5 %, промислового вироб­ництва — на 5,5%. Експортна квота у ВНП збільшилася з 7% у 1950 р. до 10,6% у 1970 р. У соціалістичних країнах темпи зовнішньоторгового обо­роту становили 11,3 % в 50-х роках і 8,6 % в 60-х.

У країнах, що розвиваються, середньорічні темпи зростання зовнішньої торгівлі в 60-х роках становили 6,7 %, а експортна квота у сукупному ВНП — 14,5 % в 1970р.

Зростання експорту та імпорту в окремих країнах характеризують індек­си за 1953-1969 рр. (1953 р. = 100 %).

Країна	Експорт	Імпорт
Економічно розвинені країни в цілому	597	567
США	338	333
Великобританія	277	250
ФРН	525	612
Франція	580	645
Японія	1250	738
_ Країни, що розвиваються	280	310

Індекс зростання зовнішньої торгівлі соціалістичних країн лише за 60-ті роки становив 230.

Інтенсивно йшов процес розвитку зовнішньої торгівлі між економічно розвиненими країнами, %:

Регіон, країна	1950	1969
Західна Європа	25	55
Країни ЄЕС	21,3	56
Великобританія         ,	25,5	,,45
ФРН	- '•"	56
Франція	17,5	37,5
США	'••''      12    '"'	°' 14   ':ч';
ЯПОНІЯ     *,;.»,*;•, •;.; ;/-    ,,	10   ..,,.	31 ,5 л.,.,

У 1970 р. в Болгарії, Угорщині, Чехословаччині, НДР цей показник стано­вив 27,34 %, в Польщі, Югославії, Румунії — 17—24 %. У Радянському Союзі він був найменшим — 7 %.

Динаміка розвитку зовнішньої торгівлі істотно вплинула на ситуацію на світовому ринку. Провідне місце належало економічно розвиненим країнам, їхня частка у світовому експорті зросла з 61,8 % у 1950 р. до 71,9 % у 1970 р., європейських соціалістичних країн відповідно з 6,8 до 9,9 %, аграрно-сиро-винних зменшилася з 6,2 до 5,5 %. Перше місце в світовому експорті зберегли США — 15,4 % (без колишніх соціалістичних країн), на друге місце вийшла ФРН (12,4), третє і четверте поділили Великобританія і Японія (7), на п'ято­му була Франція (6,4 %).

Відбулися принципові зрушення в товарній структурі міжнародної торгівлі. Значення сировини і продуктів харчування зменшилося, а палива — зросло. Значно розширилася торгівля готовими виробами. Якщо їхня частка в світовому експорті у першій половині XX ст. становила 38—45 %, то в 1960 р. вона досягла 55, а в 1970 р. — 65 %. Особливо швидко зростав промисловий експорт економічно розвинених країн — 76,9 % у 1969 р. У структурі промислових товарів 1/3 припадала на машини, обладнання, за­соби транспорту. Соціалістичні країни індустріалізували господарства на власній технічній базі, тому їхня частка у світовому імпорті-експорті ма­шин була незначною — 12—13 %. У торгівлі між країнами РЕВ експорт машин у 1967 р. становив 31 %. Першість мали Чехословаччина (50 %), НДР (49 %). Радянський Союз вивозив паливо, метал, сировину (40 %), частка машин становила лише 20 %. Одночасно імпорт з країн РЕВ давав можливість СРСР забезпечити 1/3 потреби у машинах і продуктах хар­чування , рослинній сировині.

Ринком збуту продукції обробної промисловості, що швидко зростав,

•І 78були країни, що розвиваються. У свою чергу, вони постачали на світовий ринок менше ніж 10 % готових виробів, 1,3 % машин і обладнання. Основ­ними статтями їхнього експорту (75 % загальної суми) були нафта, продук­ти харчування, бавовна, каучук, цитрусові, кава, боби какао.

Змінився географічний розподіл зовнішньої торгівлі, що визначався економічною інтеграцією країн і відбувався в рамках ЄС, РЕВ, Європейської асоціації вільної торгівлі, що утворилася в 1960 р. (ЄАВТ). До її складу входили Великобританія, Австрія, Данія, Норвегія, Португалія, Швейцарія, Швеція. В Америці діяли Центральноамериканський спільний ринок, Лати­ноамериканська асоціація вільної торгівлі, Апдський спільний ринок. У Африці утворилися митні спілки.

Для країн ЄС частка взаємного зовнішньоторгового товарообороту ста­новила в 1960 р. 36,4 %, в 1970 р. — 46, для Західної Європи — 61 %. Країни Центральної та Швдешю-Центральної Європи після війни нада­вали переважне значення традиційним зв'язкам з Заходом. У 1948 р. частка Заходу в товарообігу Чехословаччини становила 68 %, Угорщини — 66, Польщі — 59, Румунії — 29, Болгарії — 22, Східної Німеччини — 25 %, Частка СРСР до війни не перевищувала 1 — 3 %. Утворення соціалістичної системи, РЕВ зумовили переорієнтацію країн на Радянський Союз і взаєм­ний зовнішньоторговий оборот. Наприкінці 60-х років його частка сягала 50—75 % загального обсягу. Це пояснювалося в основному політичними, а не економічними причинами, оскільки поділ праці між країнами лише формувався.

Загальною тенденцією для всіх країн, що розвиваються, було поступове зменшення взаємної торгівлі. Основні їхні партнери — економічно розви­нені країни світу. Зовнішня торгівля між останніми розвивалася найбільш динамічно і становила до 80 % їхнього торгового обороту.

Стимулюючим фактором зростання міжнародної торгівлі, зміни її то­варної та галузевої структури було поглиблення міжнародного поділу праці під впливом науково-технічного прогресу. Внаслідок спеціалізації, коопе­рування, особливо в обробній промисловості, в торговий оборот залучалися проміжні товари (вузли, деталі). Значний вплив мало зростання обсягу міжнародних внутрішіїьокорпораційних поставок транснаціональних ком­паній і міжнародних монополій, що перевищував ЗО % товарообороту на світовому ринку. Зменшилася залежність економічно розвинених держав від натуральної сировини, що витіснялася синтетичними замінниками. Інду­стріалізація сільського господарства спричинила повну самозабезпеченість продуктами харчування і зменшення їхнього імпорту.

Протягом 50—60-х років для більшості економічно розвинених країн постійною ознакою був пасив зовнішньої торгівлі внаслідок перевищеиїїя ім­порту над експортом. Лише в США, Японії, Італії, ФРН експорт постійно був вищим, ніж імпорт. Торговий дефіцит компенсувався за рахунок доходів від Іноземних інвестицій, туристичного бізнесу, продажу послуг в інших сферах.

Зростала иезбалансоваиість торгівлі між економічно розвиненими і аграрно-сировишшми країнами. У 60-х роках ціни на сировинні товари

179зросли на 7, па готові — па 17 %. Незначне зростання експорту країн, що розвиваються, платіжні труднощі зумовили їхню зовнішню заборгованість.

При загальних тенденціях розвитку зовнішньої торгівлі в п'ятірці найбільш економічно розвинених країн зміни відбувалися по-різному. Найбільш динамічно розширювала експорт Японія, її товари (комп'ютери, відеомагнітофоии, електронне обладнання, побутова техніка) характеризу­валися високими технічними показниками. Значне відставання імпорту зумовило дефіцит багатьох країн у торгівлі з Японією, зокрема з США він виявився в 1965 р.

США займали важливе місце в експорті "наукоемної" продукції. На­прикінці 60-х років вона становила 51,5 % загального обсягу, а у ФРН — 47, Великобританії — 42, Франції — 31 %. Однак за конкурентоспроможністю товарів більшості галузей США відставали.

У Великобританії традиційні галузі — текстильна, вугільна — майже в 2 рази скоротили експорт. Зросла експортна квота металургії (22,5 %), машинобудування (33,8 %). Зовнішня торгівля переорієнтовувалася па ри­нок економічно розвинених держав. У результаті суперництва Великобри­танії з країнами Спільного ринку частка їх у світовій торгівлі зменшилася, проте в цілому з країнами Західної Європи збільшилася майже па 60 %.

Залежність господарства ФРН від зовнішніх ринків значно посилилася. Експортна квота хімічної, машино-, приладе-, суднобудівних галузей стано­вила 1/5—1/2 продукції, що реалізувалася на зовнішньому ринку.

Товарна структура експорту Франції порівняно з іншими країнами характеризувалася низькою часткою готових виробів і обладнання (відповідно 47 і 20 %).

Велике значення мали різні форми торгово-політичного регулювання. У 1947 р. було укладено Генеральну угоду тарифів та торгівлі (ГАТТ). Ця угода відігравала двояку роль. Це був договір, що фіксував основні правила і принципи регулювання зовнішньої торгівлі на національному рівні. Од­ночасно ГАТТ — це центр, в межах якого провадилися багатосторонні пере­говори з метою розв'язання проблем міжнародної торгівлі. В результаті діяльності ГАТТ у 50-х роках — першій половині 60-х років країни дещо пом'якшили митні бар'єри. У другій половині 60-х років учасники перего­ворів досягли згоди про зниження митних тарифів у середньому на 38 %.

У країнах ЄАВТ митні бар'єри було скасовано до січня 1967 р., в ЄС — до лютого 1968 р. Було встановлено єдиний зовнішній тариф як форму колек­тивного протекціонізму в ЄАВТ — па промислові, в ЄС — па промислові та сільськогосподарські товари. Загальною була тенденція зниження ввізних мит. Однак підвищувалися податки на імпортовані товари, встановлювалися обо­в'язкові імпортні внески. У США в 1970 р. кількісно обмежувався імпорт па 67 видів промислової продукції, в країнах ЄС — 65, у Великобританії — 21.

Питаннями міжнародної торгівлі займалися Конференція ООН з торгівлі та розвитку (ЮН КТАД), перше засідання якої відбулося в 1964 р., Рада митного співробітництва (заснована па початку 50-х років).

180У повоєнний період особливо зросло значення вивозу капіталу як фор­ми міжнародних економічних відносин. Це було пов'язано з інтернаціона­лізацією господарського життя, прискореними темпами його зростання та структурними зрушеннями в умовах високих темпів науково-технічного прогресу, поглибленням міжнародного поділу праці, розширенням світових господарських зв'язків. Ці фактори в нових політичних умовах зумовили зміну ролі та структуру вивозу капіталу.

Збільшилися масштаби іноземного інвестування економічно розвине­них держав з 51 млрд дол. в 1945 р. до 285 млрд дол. в 1970 р. (приблизно в 6 разів). Перевага серед країн-експортерів віддавалася США, Канаді. Євро­пейські країни, зайняті відбудовою господарства, не могли вивозити капі­тал у значних розмірах. У Західній Німеччині, Японії певний час діяла формальна заборона на вивіз капіталів. Існувала нерівномірність в експансії інвестицій. Вони сконцентрувалися в невеликій групі країн:

Країна	Іноземні капіталовкладення
	1950		1970
	млрд дол.	%	млрд дол.	%
Всього	51	100	285	100
США	17	33,3	150	52,6
Великобританія	14	27,4	49	17,2
Франція	6	11,8	19	6,7
ФРН	1	1,9	20	7
Японія	-	-	2,7	0,9
5 держав	38	74,4	240,7	74,4

Відбулися зміни у співвідношенні різних форм вивозу капіталу. Вели­ким його інвестором за кордон стала держава. У США початком державних інвестицій вважається план Маршалла. Хоч їхня частка в загальному ви­возі капіталу країни зменшилася з 39 % в 1950 р. до 21 % в 1970 р., однак значення держави в регулюванні міжнародного руху капіталів неабияке. Вона стимулювала вивіз за кордон приватного капіталу, була його гарантом. З посиленням могутності транснаціональних компаній збільшилася їхня роль як експортерів капіталу. У 1966 р. вартість зарубіжних інвестицій цих компаній становила 90 млрд дол.

США вивозили здебільшого підприємницький капітал у формі прямих інвестицій. У 1970 р. вони становили 52 % всіх капіталовкладень країни. Для Великобританії, Франції, ФРН, Японії визначальним був вивіз капіта­лу в позиковій формі.

Змінилася географічна структура капіталовкладень економічно розви­нених держав. Посилилося взаємопроникнення капіталу між цими країиа-

181ми. Для американського приватного капіталу найважливішою сферою їхнього вкладення стали країни Західної Європи, частка яких в 1950—1970рр. зросла з 14,4 до 31,2 %. Так, інвестиції в економіку Великобританії зросли в 10 разів, ФРН — 25,5 раза. За 60-ті роки корпорації США купили або побудували у країнах Спільного рийку 1722 підприємства. Частка Латин­ської Америки зменшилась з 39 до 15,6 %, Канади — з 32,1 до 29 %. Провідна роль в експорті капіталу належала економічно розвиненим країнам: Вели­кобританії — 70 % в 1970 р., ФРН — 71,5, Франції — більше ніж 60 %.

Значні кошти економічно розвинених держав вкладалися в економіку США. Протягом 60-х років загальна сума прямих інвестицій збільшилася в 2 рази, з яких 2/3 припадало па Західну Європу. Майже в 2 рази знизила­ся частка Канади (23,5 %). Почали вкладати за кордоном свій капітал і Австралія, Нова Зеландія, країни, що розвиваються. Частка Японії становила близько 2 %. Проте іноземний капітал не впливав істотно па економіку США, оскільки прямі інвестиції складали лише 1 /4 усіх зарубіжних вкла­день. Переважною їх формою були портфельні інвестиції.

Рух приватного капіталу Японії мав певні особливості. У 50—60-х ро­ках США, Європу вивозилося понад 1/3 інвестицій (38 %). Більша частина була зосереджена у країнах Азії (27,2 %), Латинської Америки (17,5 %), Середнього Сходу, Африки.

Країни, що розвиваються, залишилися важливим регіоном вкладення капіталів. Це зумовлювалося значними сировинними ресурсами, дешевою робочою силою, високими прибутками, майже в 10 разів більшими, ніж в економічно розвинених країнах. Однак якщо в 50-х роках переважали дер­жавні інвестиції та 60 % коштів надходило від Офіційної допомоги розвит­ку (ОДР), то в 60-х роках почали переважати приватні інвестиції. У 1950 — 1970 рр. американські інвестиції в Азії збільшилися в 4 рази, Латинській Америці — 3, Африці — майже в 18 разів.

Новим у вивозі приватного капіталу була зміна джерел фінансування. Поряд з новими іноземними інвестиціями збільшилося значення реінвестова-них прибутків. В США в 60-х роках вони становили майже 1/2 усіх вкладень.

Певні зрушення сталися у галузевому розподілі капіталовкладень еко­номічно розвинених держав. Об'єктом їх були насамперед добувна і мета­лоплавильна промисловість. У 60-х роках започаткувалася тенденція до переміщення капіталу в обробну промисловість. Так, при загальному зрос­танні інвестицій США в 2 рази в обробну промисловість їх надійшло в З рази більше. Майже 1/2 американського капіталу в Західній Європі вкладалася в цю галузь. У 1970 р. зарубіжні інвестиції Японії становили 27 %, Франції — 20, ФРН — 80 %. Наприклад, у Латинській Америці іно­земний капітал контролював видобування мінеральної сировини, виробішцтво і експорт сільськогосподарської продукції. Проте 67 % капіталів вкладало­ся в обробну промисловість.

Вивіз капіталів за кордон забезпечував значні прибутки. Норма прибут­ку американських корпорацій у 1947 —1971 рр. становила 104,4, а для країн, що розвиваються,— 204,6 %.. ,

182У 1946—1974 рр. функціонувала Бреттоп-Вудська валютпо-грошова система золотодоларового стандарту. Восени 1946 р. було створено Міжна­родний валютний фонд (МВФ). У грудні 1946 р. опубліковано початкові валютні паритети більшості країн —членів МВФ. Навесні 1947 р. він роз­почав валютні операції. Радянський Союз не став його членом з політичних міркувань. З цих самих причин вийшли з цієї організації Польща, Чехосло-ваччина, Куба.

Важлива роль належала міжнародним валютно-фіиаисовим організаці­ям — Міжнародному банку реконструкції та розвитку (МБРР), що мав стимулювати приватні інвестиції у західноєвропейських країнах після за­кінчення другої світової війни, Міжнародній фінансовій корпорації (МФК) і Міжнародній асоціації розвитку (МАР), організованих для інвестування країн, що розвиваються.

Бреттон-Вудська система тривалий час характеризувалася відносною стабільністю, сприяла зростанню міжнародних інвестицій, торгівлі. З сере­дини 60-х років розпочалися труднощі в її діяльності. Роль долара не відпо­відала реальним співвідношенням у всесвітньому господарстві, структурі міжнародних економічних відносин. Обезцінення долара було пов'язано також з дефіцитом платіжного балансу США. Певний час він покривався не золотом, а на 3/4 доларами. Долар нагромаджувався в банках країн Західної Європи, Японії. Майже в 7 разів збільшили свої капітали за кор­доном монополії США. Виник новий міжнародний грошовий ринок, так зва­ний ринок євровалют, тобто доларів за межами США, що безконтрольно переміщалися з однієї країни в іншу. У 1976 р. масштаби його оцінювалися в 46,5 млрд дол. За умовами Бреттон-Вудської угоди США повинні були за вимогою іноземних банків обмінювати долари на золото. Внаслідок цих операцій золотий запас США в 1970 р. покривав лише 25 % зовнішніх доларових зобов'язань і зменшився з 24,4 млрд дол. у 1948 р. до 11,1 млрд дол. У 1971 р. Власники доларів прагнули конвертувати їх в більш стійку валюту, зокрема західнонімецьку марку, японську єну. Країни ЄС, Японія поставили питання про зміну паритету США. Становище ускладнювалося кризами окремих національних валют.

Початком інтеграційних процесів в Європі стало утворення в 1951 р. за Паризькою угодою Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС). До нього ввійшли Франція, Західна Німеччина, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люк­сембург. Ця міжнародна організація, об'єднавши кам'яновугільну, залізо­рудну, металургійну промисловість, контролювала 60% виплавлення сталі, 50 % видобутку кам'яного вугілля в Західній Європі.

Наступним кроком в інтегральному процесі була Римська угода 1957^)., за якою шість перелічених раніше західноєвропейських держав заснували Європейське Економічне Співтовариство (ЄЕС) та Європейське Співтова­риство з Атомної енергії (Євроатом). Передбачалося ліквідувати митні кордони між країнами для вільного пересування людей, товарів, капіталів, послуг. Планувався поступовий перехід до єдиної економічної, соціальної політики та паспортної унії. Євроатом мав координувати розвиток атомної

183енергетики. У 1958 р. для цих двох організацій були утворені Комісія (ви­конавчий орган), Рада Міністрів (законодавчий орган), Європейський пар­ламент (консультативний орган). З 1967 р. ці установи стали спільними і для ЄОВС. Бюджет ЄС формувався з внесків його членів.

Головним досягненням ЄС протягом 1958—1969 рр. було створення митної спілки. З 1 липня 1968 р. його учасники почали застосовувати єдиний тариф на ввезення товарів з третіх країн. Було вироблено єдину сільськогосподарську політику. Нарада в Гаазі в 1969 р. винесла постанову про включення монетарної сфери в інтегральний процес.

У 70-х роках науково-технічний прогрес посилив інтеграційні процеси в європейських країнах, які сприяли їхньому економічному суперництву з США та Японією. Назріла проблема створення для ЄС єдиної валютної системи. У 1973 р. в ЄС вступили Великобританія, Ірландія, Данія, що поси­лило його економічну могутність. У 1987 р. розпочався, а в 1993 р. завершив­ся процес створення Єдиного спільного ринку. На сучасному етані до Євро­пейського Союзу входять 15 країн. У 1973 р. до нього вступили Великобри­танія, Ірландія, Данія, що посилило роль і значення організації. У 1981 р. в ЄС вступила Греція, у 1986 — Іспанія і Португалія, у 1995 — Австрія, Швеція, Фінляндія. Кандидатами на вступ до ЄС є деякі країни колишнього соціалістичного табору — Польща, Чехія, Угорщина, Естонія та іп. Схиля­ються до поступового входження до Європейського Союзу й фактично всі нові незалежні держави європейської частини колишнього СРСР, в тому числі й Україна.

Політична структура ЄС складається з ради, комісії, парламенту, суду. Рада — вищий орган ЄС, до якого входять представники 12 країн. Оскіль­ки вона є законодавчим органом, то вирішує головні питання діяльності "Спільного ринку". Комісія — постійний виконавчий орган, членів якого призначають країни ЄС. Парламент — консультативний орган, що здійснює загальний нагляд за усіма інституціями. Суд здійснює юридичний контроль, зокрема за Римською угодою розв'язує будь-які спори між членами співтова­риства. Його призначають країни — члени ЄС. Усі органи фінансуються з митних надходжень третіх країн та інших джерел. Перелічені органи прий­мають рішення одностайно і простою більшістю.

Протягом 70 —90-х років продовжувала свою діяльність Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ). До неї входили: Австрія, Ісландія, Ліхтен­штейн, Норвегія, Фінляндія, Швеція, Швейцарія. Між державами було ска­совано митні бар'єри на кількісні перевезення товарів. Однак у цій спільноті відсутні єдині зовнішні тарифи. Кожна країна з державами провадить са­мостійну економічну політику: товари цих країн не можуть вільно пересу­ватися усередині ЄАВТ (за винятком непродовольчих товарів ЄС). Стосун­ки ЄАВТ з ЄС дуже перспективні. ЄС і ЄАВТ планують формування єди­ного спільного ринку для всієї Європи. Між ними підписано угоду про Європейську економічну зону, яка повинна об'єднати 380 мли населення Європи. Західна Європа стане ще більш конкурентоспроможною в економіч­ному суперництві з Японією і США. т„() ,.,, ,

184Важливу роль в світовій економіці на початку 70-х років відігравала стерлінгова зона, до якої входили всі країни — члени Співдружності, крім Канади, Південної Родезії, острівні володіння Великобританії у різних ча­стинах світу, а також із незалежних держав.

Стерлінгова зона була найбільшою з валютних груп за територією і чи­сельністю населення країн, що належали до неї. Вона забезпечувала Вели­кобританії певні економічні вигоди, оскільки країпи-учасиики поставляли їй найрізноманітнішу сировину для обміну па англійські промислові това­ри. Поступово зменшувалася роль фунта стерлінга як міжнародної резерв­ної валюти в умовах міжнародного економічного суперництва. Долар СІІІА дедалі більше почав використовуватися в країнах стерлінгової зони. Вступ Великобританії в 1973 р. у "Спільний рийок" ще більше знизив роль стер­лінгової зони. Хоча у валютному законодавстві Великобританії поняття стерлінгової зони ще формально зберігається, однак фактично вона пере­стала існувати.

Діяльність РЕВ зосереджувалася на розвитку товарообміну, координації зовнішньої торгівлі, обміні науково-технічною інформацією. У 1956—1957 рр. країни перейшли до координації народногосподарських планів, спеціалі­зації та кооперування виробництва. Були створені організації з співробіт­ництва в різних галузях господарської діяльності ("Іитерметал", "Інтер-електр" тощо) і Міжнародний банк економічного співробітництва. Гальму­валися інтеграційні процеси пануванням планово-розподільних і команд­но-адміністративних методів управління.

Структурні зміни в економіці економічно розвинених держав супро­воджувалися розвитком сфери нематеріального виробництва, тобто сфери послуг. Найприбутковішими у цій галузі є фрахт, транспорт, туризм. За оцінками ГАТТ, у 1989 р. світовий експорт товарів становив 3095, послуг — 680 млрд дол. Сьогодні сфера послуг досягла 1/5 світового торгового обо­роту. Рівень розвитку сфери послуг Східної Європи різко відстає від рівня економічно розвинених країн світу.

Не в усіх країнах структура експортних товарів однакова. Економічно розвинені держави постачають на світові ринки переважно готові вироби. Левина частка в сучасній міжнародній торгівлі припадає на США — 42%, Німеччину — ЗО, Японію — 12 %. Вони експортують на світові ринки ЗО — 40 % наукоємиих товарів. Головними постачальниками нафти у світі є країни ОПЕК. Останнім часом з'явилися й інші — -Норвегія, Великобрита­нія, Мексика.

У міжнародно-екоиомічних відносинах величезне значення має науково-технічна інформація. Експерти комісії ЄС підрахували, що конкурентоспро­можність 2/3 промислової продукції 90-х років і 55 % робочих місць у Західній Європі залежать від рівня розвитку технології та інформатики. Країна, яка не шкодує витрат на НДДКР, перемагає у конкурентній боротьбі па світових ринках. Економічно розвинені країни особливу увагу сьогодні приділяють розвитку науково-технічного прогресу. Значні інвестиції вкладаються у НДДКР. У повоєнний період частка таких витрат становила не більше ніж 1 % Ііаціо-

185пального продукту. З 60-х років державні субсидії помітно зросли, а в 90-х роках у середньому становили 3 %.

Загальні витрати 24 країн Організації економічного співробітництва і роз­витку (ОЕСР) на НДДКР наприкінці 80-х років дорівнювали 230 млрд дол. Більшу частину цієї суми становили державні субсидії. Держава, фінан­суючи гроші па розвиток науки і техніки, прогнозує розвиток як національ­ної, так і глобальної економічної стратегії. Німеччина та Японія застосовують "ноу-хау" насамперед для зміцнення конкурентоспроможності своїх товарів, США — для космічних досліджень, розвитку аеронавтики.

Для підвищення конкурентоспроможності товарів розгортається иау-ково-виробнича кооперація на рівні фірм. У них беруть участь всесвітньо відомі "Сіменс" і "Іител", "Сіменс" і "Тошіба", "Дженерал електрик" і "Філінс" і т. д. Широкомасштабними є проекти ЄС. Розроблено ряд про­грам, розрахованих до 2000 р. Найголовніша з них — Есиріт (Європейська стратегічна програма в галузі інформаційної технології). Завдяки їй ЄС реалізує план "Технологічна Європа", згідно з яким європейська економіка наприкінці XX ст. має досягти найвищого рівня виробництва. На ці плани затрачено мільярди екю.

Наймогутніший економічний потенціал сконцентровано у сімці країн — США, Японії, Німеччині, Франції, Великобританії, Канаді, Італії. Інтерна­ціоналізація виробництва сприяє підвищенню ефективності національних економік, прискорює розвиток науки, техніки, зростання життєвого рівня. У межах ГАТТ здійснюється 4/5 світового товарообороту, 300 транснаціо­нальних корпорацій контролюють 75 % товарів, що направляються в краї­ни "третього світу". Вони мають можливість знижувати ціни на сировину, підвищувати на промислові товари. Характерним прикладом інтернаціо­нальної кооперації можуть бути фірми "Дженерал Моторе", "Тойота", "Боінг", "Вольво". Процвітає торгівля зброєю. Лише за 1967 — 1986 рр. про­дано зброї на суму 635 млрд дол. Основними її покупцями були: Саудів­ська Аравія, Ірак, Єгипет, Ізраїль, Лівія, Сирія, Йорданія, країни Перської затоки. Найбільшими виробниками різних видів озброєнь є США та Росія (до 1991 р. — СРСР). За 1982 —1989 рр. Саудівська Аравія заплатила за цей смертоносний товар 42, Ірак — 42,8 млрд дол.

Закінчилася конфронтація між так званим соціалістичним табором і економічно розвиненими державами. Дедалі більше країн, вирвавшись із "соціалістичної" системи, намагаються ввійти в економічні, політичні, куль­турні, воєнні структури Європейського Союзу. Ця історична тенденція — визначна подія сьогодення.

Міжнародні кредитні та позикові операції регулює МБВР. З 1992 р. він почав обслуговувати і країни Східної Європи. Питаннями світової торгівлі займається ГАТТ, валютио-фінансовими відносинами — МВСР. Сьогодні в центрі міжнародних економічних відносин є конвертовані ва­люти. Розвинені країни давно стабілізували національні валюти. Завдяки цьому вони можуть встановлювати нормальні зовнішньоекономічні зв'яз­ки, входити в міжнародні світрві, інтеграції, мати доступ до передової техпології, здійсиювайї ІІатеІтІб-лЩензїйІіі ЬійрЗДІЇ. Коїг» криває шлях до ринкових відносин.

Особливою тенденцією міжнародних економічних відносин стало не тільки зростання інвестицій на модернізацію виробництва, а й раціональне його розміщення. Усуваються шкідливі для людини і навколишнього сере­довища енергоємні виробництва.

У "третьому світі" з'явилися країни, які швидко розвиваються. Вони виробляють і експортують готову продукцію, в тому числі наукоємиу. Для цього створюються промислові зони, звільнені від податків та мита. Голов­ний напрям їхнього розвитку становить експорт товарів на світовий ринок. Організатором промислового виробництва у цих країнах та регулятором експортно-імпортних операцій є транснаціональні компанії. Світове співто­вариство мусить рахуватися з тим, що у "третьому світі" зберігається гра­дація країн на слабкорозвинені, середнього розвитку і такі, що вийшли на сучасний рівень.

Світ сьогодні економічно інтегрується. Головна мета союзів держав, яких сьогодні є 20, — господарське зближення в ім'я прогресу. Наймогутніший з них — Європейський Союз. У 1949—1991 рр. діяла Рада Економічної Взаємо­допомоги. В 1992 р. підписано угоду про створення "спільного ринку" між Аргентиною, Бразилією, Парагваєм та Уругваєм (МЕРКОСУЛ). У 90-х роках заснувалося Чорноморське економічне співтовариство (Азербайджан, Бол­гарія, Вірменія, Грузія, Молдова, Росія, Румунія, Туреччина, Україна). На початку 90-х років підписано угоду між урядами США, Канади, Мексики про північноамериканський "спільний ринок". Подібні інтеграції діють в Півдешю-Східпій Азії, Африці та в інших регіонах планети.

Учені вважають, що у XX ст. розвиток людства відбувався під знаком "визволення" енергії та атомного ядра, в XXI ст. визначальним стане своє­рідна психологічна революція. Пріоритет дістане розумова праця інженерів, економістів, банкірів, юристів, зайнятих у невиробничій сфері. Світові запа­си сировини, енергії вичерпуються. На часі проблема регулювання світово­го господарства в цілому. Найповніше цю функцію виконує ООН, особливо її Економічна і соціальна рада (ЕКОСОР), Конференція з торгівлі та роз­витку (ЮНКТАД), Організація з промислового розвитку (ЮНІДО), Про­грама з навколишнього середовища тощо.

Глобальне економічне регулювання здійснюють МВФ, ГАТТ. Світовий характер мають також щорічні наради "Великої.сімки".

На сьогоднішньому етані світова економіка формується в процесі інтер­націоналізації господарського життя. Понад 200 незалежних держав пов'я­зані у сфері виробництва, капіталовкладень, міграції робочої сиди в об­ласті науки і техніки. На 20 провідних країн припадає 80 % сільськогоспо­дарського та промислового виробництва. Наступає потреба в регулюванні всього світового господарства.

У сучасному світовому господарстві простежуються такі напрямки: максимальний розвиток промисловості, зокрема переробної/причому з ви­користанням найновіших досягнень науки і техніки; переважає товарний

187тип господарства, орієнтованого па ринок, де панує приватна:х.власність; продуктивні сили спрямовані па розвиток науково-технічного прогресу, інформаційних (комп'ютерних) технологій і послуг. Найголовніші галузі суспільного виробництва — послуги, які асоціюються з екологічними, еконо­мічними і соціальними факторами виробництва. Тут все підпорядковано інтересам суспільства, природи, людини. Основне багатство — духовні цінності.

Ні одна із сучасних країн не може ефективно просуватися по шляху 1 економічного прогресу без інтеграції із світовим господарством. Стан на­ціональної економіки дедалі більше залежить не від внутрішніх, а від зовнішніх виробничих факторів, в тому числі міжнародного поділу праці, загального світового науково-технічного розвитку, наявності сировинних ресурсів. Спроби побудови економіки лише на основі самозабезпечення зазнають неминучого краху.

Інтеграцією охоплені не тільки основні галузі економіки, а й фінансова сфера. Так, наприклад, країни — члени ЄС вводять спільну грошову оди­ницю — євро. Вже в 2002 році вона стане основною для всіх членів євро­пейського валютного союзу.

Сучасні інтеграційні процеси відзначаються динамічністю. Якщо, на- , приклад, в 1997 р. до "Спільного ринку" входило 12 країн, то в 1998 р. — 15, 1 а в 1999 р. — їх буде 20. У перші ж роки XXI століття майже вся Європа І становитиме одне економічне ціле. Подібні явища відбуваються на всіх кон- ц тинентах земної кулі. Інтернаціоналізація господарського життя набирає • глобального характеру. т

Подібні зміни простежуються в розвитку науки, техніки. Еволюційні процеси, що тривали до 60-х рр. XX ст., змінилися в кінці 90-х рр. револю­ційними перетвореннями у технології всіх галузей матеріального вироб- І Ішцтва та сфери послуг. З'явилася електрошю-обчислювальна техніка, про­мислові роботи і матеріали нового покоління, ведеться розробка та впро­вадження нових джерел енергії і т.д.

Постійно зростають капіталовкладення у наукові дослідження. Якщо Великобританія на ці цілі у XIX ст. витратила 1 мли фунтів ст., то сьогодні лише щорічно — 1,5 — 2 мли. Річні витрати США на науку ще більші — 300—400 млрд дол. щорічно. Відповідно різко зросла чисельність наукових працівників. Якщо в кіпці XIX ст. їх було близько 50 тис., то сьогодні — б млн.

Бурхливий розвиток науки і техніки в другій половини XX ст. призвів до розвитку концепції иостіидустріальиого суспільства, її головним теоре-    І тиком є американський соціолог Д. Белл. Він зробив спробу розкрити па-    | слідки сучасної науково-технічної революції. На його думку, вона ліквідує Щ суттєві суперечності в соціальпо-економічному ладі иромислово-розвине- Щ них країн. У Іюстіндустріальпому суспільстві провідну роль відіграють не • індустріальні центри, а "упіверсітети", відповідно ведучою соціальною гру­пою такого суспільства стають не робітники, а представники інтелектуаль­них професій, практики нових иаукоємких технологій.      . ., .. м.  ,• г

188Постіндустріальна система суспільного виробництва базується на знан­нях, інформації. Вчені, як носії інтелекту і власники складної розумової робочої сили, а не фабрик, заводів, земельних плантацій, пануватимуть у структурі привласнення.

Про посилення вищезгаданої тенденції свідчать такі дані по США. Сукуп­ний обсяг людського капіталу там становить 44 трлн 584,7 млрд дол., а активи корпорації тільки 12 трлн 770 млрд дол. Отже, нагромадження люд­ського капіталу в США втричі перевищує капітал у матеріально-речовій сфері. У постіндустріальному суспільстві впроваджуються моделі "інтелек­туального народно-господарського розвитку здібностей населення". Такі про­грами здійснюються в Японії, США, Німеччині, Франції, Великобританії, Швеції. Як наслідок, у провідних країн світу питома вага працюючих з творчим характером діяльності збільшилася з 20 % у 1960 р. до 50 —60 % у 1997 р.

Поняття "технологія" в ностіндустріальному суспільстві розуміється не тільки як сукупність знань у впровадженні чи удосконаленні машин, облад­нання, а й патенти, ліцензії, технічні послуги у сфері дизайну, методів управ­ління, маркетингу. Показово, що в багатьох країнах, які розвиваються, швид­кими темпами також нагромаджується людський капітал, особливо в Південній Кореї, Індії, Китаї. Саме тому "третій світ" упевнено завойовує позиції у передових галузях промисловості, наприклад, у напівпровідниковій.

Ще одна характерна особливість постіцдустріального суспільства — безперервне зростання обсягу інформаційних послуг у розвинених країнах. Згідно з прогнозом у США в 2000 році частка найманих робітників у цій сфері становитиме 60 — 75%. Прогрес у розвитку комп'ютерної техніки сприяє запровадженню ЕОМ у всі сфери людської діяльності. Отже, у промислово розвинених країнах сформувався окремий електронно-інформаційний коплекс.