євангельські християни-баптисти (єхв)

Секта створена в 1944—1947 pp. внаслідок об'єднання організації баптистів з євангельськими християнами та громадами п'ятидесятників. Пізніше, у 1963 р., до неї увійшла частина громад братських менонітів. У жовтні 1963 р. відбувся Всесоюзний з'їзд ЄХБ, який ухвалив ос­новні принципи віросповідання.

Основним засобом, за допомогою якого Бог дома­гається спасіння людей, баптисти вважають Біблію. Як вмістилище божественної свідомості, вона протистав­ляється людському знанню. Головну увагу відводять тлу­маченню Нового Завіту. Баптизм твердить, що людина от­римує спасіння від Бога не внаслідок власних діянь, а че­рез віру в жертву, принесену Христом на Голгофському хресті. Людей рятує тільки Бог, без чиєї допомоги не може з'явитися віра в їх серцях.

У моралі баптизму стрижневими є питання про сенс   життя, норми моральності, правила поведінки. Проповідує він ідею богоданності моралі й аморальності безбожників. Баптисти підтримують віровчення про триєдиного Бога, вірять у спокутну місію Христа, його друге пришестя, у страшний суд, вважають, що за всі людські гріхи перед Бо­гом і людьми уже поніс кару Христос, а їм залишається ли­ше вірити в нього і завдяки цьому "очиститися".

Кілька разів на тиждень, обов'язково в неділю, бапти­сти збираються у молитовних будинках, де проголошують колективні молитви, співають релігійні гімни, нерідко в супроводі музичних інструментів. У першу неділю місяця відбувається причащання всіх членів общини (хлібопере-ломлення) або вечеря любові. Обряд хрещення, який відправляють над дорослими після відповідної релігійної підготовки, символізує "духовне відродження" і прийнят­тя до общини. Баптисти заперечують хрещення немовлят, вважаючи, що вони не мають віри, а в дорослого є свобо­да вибору, він свідомо обирає релігію. Не вважають таїнствами хрещення і хлібопереломлення.

Зміст життя баптисти вбачають у спасінні й досягненні блаженства в раю. Вони відзначають усі християнські свя­та, пов'язані з іменем Христа, а також одруження, похоро­ни, дні народження членів общини. Життя баптиста чітко регламентоване. Свій вільний час він повинен віддавати вивченню, пропаганді Біблії, баптистським зборам. Він віддає на користь общин значну частину свого заробітку, йому не рекомендується одружуватися з людьми іншої віри, а тим більше — з невіруючими.

 

адвентизм

Зберігаючи основи віровчення про культи, запозичені з баптизму, адвентисти акцентують увагу на очікуванні другого пришестя (адвентус) Ісуса Христа і заперечують безсмертя душі. Обов'язковим для них є внесення десяти­ни в касу общини. Адвентисти здійснюють активну місіонерську діяльність, їм належить "санітарна рефор­ма", що вимагає від віруючого піклуватися про власне здо­ров'я, оскільки, згідно з адвентистськими уявленнями, тіло — "посуд божий". Адвентисти поділяються на кілька угруповань. Найчисленнішими серед них є послідовники "пророчиці" Олени Уайт, які відзначають щотижневе св’ято суботи (адвентисти сьомого дня). Нині майже половина адвентистів проживає в Україні, здебільшого в Чернівецькій, Черкаській, Вінницькій областях. Єдиного організаційного центру адвентисти не мають.

 

П'ЯТИДЕСЯТНИКИ

Вірять у сходження до них Святого Духа і безпосереднє спілкування з Богом з надією одержати від нього дари Святого Духа: здібності до вивчення інших мов, пророку­вання, зцілення, їх зібрання супроводжуються масовим релігійним екстазом. Общини п'ятидесятників Існують в Україні, Білорусі, Молдові, Казахстані, Роси.

 

Єговісти

Визнають єдиного бога Єгову і готуються до Армагед­дону - кінця світу. Це одна з крайніх форм сектантства. В 1931 р секта зареєструвалася під назвою Товариство свідків Єгови", "Свідки Єгови". Діють в Україні, Молдові, на Північному Кавказі. Більшість з них підпорядкована Бруклінському центру (США).

 

ІСЛАМ. Виникнення і поширення ісламу

 

Іслам (араб. — покірність, віддання себе Богові) — наймолодша із світових релігій. Тих, хто прийняв цю релігію,  називають відданими  (араб.  -  мусульманин). Батьківщина ісламу - північно-західна частина Аравій­ського півострова  -  провінція  Хіджаз зі священними містами Мекка та Медина. Формально заснування Ісламу датують 622 p., коли релігійний реформатор Мухаммед (Могаммад, Магомет),  оголосивши себе посланцем bora, змушений був переселитися з Мекки в Медину, оскільки t аристократична верхівка племені корейшитів не прийняла  його вчення.  Відтоді бере свій початок мусульманське | літочислення — місячна хіджра та сонячна хіджра. Не­парні місяці мусульманського календаря мають ЗО днів, парні — 29; "місячний" рік (354 дні) має 12 місяців. Кожний третій рік — високосний (355 днів). Місячний кален­дар використовують у більшості мусульманських країн.

Період зародження ісламу (кінець VI — початок VII ст.) позначений гострою соціально-політичною бо­ротьбою, розпадом первіснообщинного ладу та формуван­ням класового суспільства на Аравійському півострові. На відміну від християнства, виникнення ісламу супровод­жувалося боротьбою між могутньою родовою аристо­кратією племені корейшитів та вільними бідняками, ремісниками, землеробами, кочівниками-пастухами. Вод­ночас в економічному житті арабських племен зарод­жувалися нові класові відносини, утверджувалося рабство, особливо боргове. Але рабство на той час історично вичер­пало себе, гальмувало розвиток суспільства. Тому вже на­прикінці VI ст. зароджуються елементи феодалізму.

Через Аравію пролягали важливі торгові шляхи в Південну Азію, на Далекий Схід. А намагання сусідніх країн прибрати до рук ці шляхи свідчать про складну то­гочасну політичну обстановку. Роздрібненість, економічна відсталість арабських племен, перехід до класового су­спільства з сильною централізованою державною вла­дою — все це зумовило потребу в суспільній силі, яка мог­ла б вирішити це історичне завдання. Необхідно було об'єднати всі арабські племена для захисту від сусідів (Візантія, Іран). Перешкодою у цьому процесі були давні племінні культи, які корінням сягали у традиції первісно­го ладу. Наприкінці VI ст. серед арабів зароджується ханіфський реформаторський рух (араб. Ханіф — пророк), який охопив усю територію Аравії. Найбільшими центра­ми релігійної реформації були Ємен на чолі з

 Мусаліомом — на півдні Аравії та Хіджаз — на північному за­ході, вождем якого був виходець з корейшитів — Мухам­мед (570—632). Після тривалої боротьби прихильники

Му­хаммеда перемогли. Мухаммед ліквідував місцевих племінних божків, а замість давніх племінних культів за­провадив культ єдиного бога — Аллаха (покровителя пле­мені корейшитів).

Відомостей про дитинство Мухаммеда дійшло до на­ших днів небагато. Належав він до роду Гашимідів. Бать­ко не дожив до його народження, а мати померла, коли він був ще дитиною. Мухаммеда виховував спершу дід, а після його смерті — дядько по батьковій лінії. На 25-му році життя Мухаммед відвідав у торгових справах Палестину, Сирію, де ознайомився з іудейством та християнством.

Згодом захопився релігійним рухом, що виник у Мецці та Медині. Часто він усамітнювався в пустелі, віддаючись молитвам. Згідно з оповідями, коли Мухаммед перебував у печері Хіра під Меккою, йому явився ангел з велінням нести до людей істинне слово Аллаха. У 610 p., коли Мухаммедові виповнилося 40 літ, отримав перше одкро­вення Аллаха. Він став проповідувати нову релігію, відкидаючи багатобожжя. Але до його старань ставилися спер­шу дуже насторожено. Чимало було опозиційних виступів проти нього. Це змусило Мухаммеда надати своїм про­повідям полемічного характеру. У 632 р. здійснив хаджж (паломництво) до Мекки, яке стало прощальним. Через три роки потому він помер.

Мухаммед у своєму вченні поєднав уявлення про світ давньоарабської міфології із старозавітними переказами Біблії та "откровениями" християнських Євангелій. Араби ознайомилися з ними завдяки візантійським та єврейсь­ким купцям, ремісникам, які на той час мали свої кварта­ли в Мецці та Медині, де жив Мухаммед.

Головні положення ісламу викладено у священній книзі мусульман — Корані (араб, алькуран — те, що чи­тають).

 

Коран — священна книга мусульман

За життя Мухаммеда ніхто не збирав текстів, люди вчили їх напам'ять, записували на різних предметах. Після його смерті виникла ідея зібрати ці тексти, поки були лю­ди, які знали їх напам'ять. Цю справу доручили Зайду Ібн Сабіту, який служив секретарем у Мухаммеда протягом останніх п'яти років. Він склав збірник сур, упорядкував тексти, написані на пергаменті, кістках, глиняних таблич­ках та ін. Цей збірник відомий під назвою Сухуф (листи), до нас він не дійшов.

Коран — перши письмова пам'ятка арабською мовою, що містить релігійні погляди на світ та природу, догма­тичні положення, правові норми, обряди, ритуали, тра­диції арабів. Мусульмани вважають його словом Аллаха, що зійшло з неба, тобто його текст вкладений в уста Му­хаммеда самим Богом. Текст Корану сформувався переважно після смерті Мухаммеда, в VII ст. Складається він із 114 сур (глав) — 90 "меккських" і 24 "мединських". Більша його частина — діалогічна полеміка між Богом,

противниками ісламу й тими, хто вагається. Його змісті становлять проповіді Мухаммеда, уславлення Бога, зако­ни, легенди, полеміка з євреями і християнами. У ньому можна виділити чотири змістових пласти:

1) релігійні погляди на світ, догматичне та культове вчення ісламу;

2) правові та моральні норми, обряди, традиції арабсь­ких племен, покладені згодом в основу правової й мораль­ної системи ісламу;

3) давньосемітські, давньоарабські, іудейсько-христи­янські та інші міфи, легенди про пророків та їх діяння;

4) фрагменти фольклору доісламської епохи, відомості історичного, етнографічного, географічного характеру.

У Корані світ та людське життя поділено на земне і по­тойбічне. Земне трактується як тимчасове, як підготовка до майбутнього життя. Вихідним моментом вчення про людину є ідея її гріховності. Легенди в Корані та Біблії про гріхопадіння Адама та Єви здебільшого тотожні. За Кора­ном, люди поділяються на мусульман та невірних. Він містить вказівки щодо основної святині ісламу — Кааба в Мецці та обряду паломництва.

Коран з'явився в епоху, коли правові та моральні нор­ми ще не розрізняли. Це помітно не тільки з його змісту, а й із системи шаріату, сформованої пізніше. Він стверд­жує теократичну форму правління, непокору владі трактує як непокору Аллаху. Карні злочини розглядає як діяння, за які неминучі покарання, і як гріх, за який людина по­трапляє  в  пекло.   Перелюбство,   крадіжки,   вживання спиртних напоїв,  відступництво від ісламу, богохульст­во — злочин проти Аллаха. За прелюбодіяння призначало­ся 100 ударів нагайкою, пізніше — забивання камінням до смерті; за крадіжку — відсікання руки; за відступництво  ] від ісламу, богохульство — смертна кара. Є в ньому правила успадкування, заповіту, розподілу майна, укладення до­говорів, організації торгівлі та фінансових відносин; схва­люючи торговий прибуток, Коран забороняє лихварський відсоток. Багато в ньому етико-моральних настанов: допо­магати  іншим,  бути правдивим;  не  грішити;  пробачати іншим; не вбивати людей; не знущатися над іншими, не лаяти їх; не обмовляти людей і не порушувати своєї клятви. У цивільно-правових та моральних настановах Корану помітне місце відведено питанням сім'ї та шлюбу. У ньо­му наголошується на підлеглому становищі жінки, її еко­номічній залежності від чоловіка, якому дозволено мати  одночасно до чотирьох дружин. За непокірність дружини своєму чоловікові їй загрожує побиття, а за невірність та зраду — смерть. Заборонено одружуватися з іновірками. Узаконено затвірництво жінки, вимогу носити паранджу, не показувати своє лице та прикраси чоловікам. Це спо­чатку стосувалося дружин Мухаммеда, а згодом стало ви­могою для всіх мусульманок. Але Коран заборонив давній звичай арабів закопувати живими народжених дівчат, ска­сував звичай, за яким жінка після смерті чоловіка мала вийти заміж за його батька чи брата. Не дозволяв він по­клонятися ідолам, забороняв зображувати людину та жи­вих істот.

Значна частина Корану — сказання про пророків, пройняті погрозами жорстокої розправи з тими, хто не слухатиме провісників Бога. Багато з них — дещо змінені міфи з Біблії, Талмуда. Так, у Корані розповідається про Ноя (Нусі), Авраама (Ібрагіма), Ісаака (Ісхака), Мойсея (Мусі), Аарона (Херуні), Давида (Дауда), Соломона (Сулеймана), Ісуса Христа (Icy) та ін. Уявлення про світобу­дову містять багато фантастичних тверджень про поход­ження і впорядкування Всесвіту. Так, згідно із Кораном, Аллах сказав: "Будь!" — і з'явилися "небеса і земля". Для створення світу Богові потрібно було шість днів. Першого дня були створені небеса; другого — сонце, місяць, зірки й вітер; третього — тварини, які живуть на землі і в морях, а також ангели на семи небесах і в повітрі. Четвертого дня Аллах створив воду і всім тваринам призначив їжу, цього ж дня за його повелінням потекли ріки. П'ятого дня було створено рай, а шостого — перші люди — Адам і Єва. В суботу справи було завершено, у світі запанували порядок і гармонія.

Коран твердить, що золоті літа людства часів Адама і Єви минули безповоротно. Тому не треба шукати щастя на землі, сумувати з приводу життєвих незгод, радіти добро­му, бо "ніщо із явищ на землі або в ваших душах не ося­гається без того, щоб його не було в Писанні". Щасливе майбутнє дається людині волею Аллаха в потойбічному житті. Рай уявляється місцем, де немає спеки й палючого сонця, а натомість — вологий клімат і тінисті дерева. Про­те в пеклі — спека, гаспидське полум'я.

Ведучи мову про суспільну нерівність, Коран стверджує, що це є божественною волею. "З вами відбувається тільки те, що наперед визначене для вас Богом».

Основу "морального кодексу" Корану становлять заповіді: "Поважай Аллаха, не забувай про день суду, будь богобоязливим. Зломи гординю, будь лагідним, корись владі й сильним світу цього, бо вони — від Бога".

Згідно з Кораном, за одні, навіть найлегші, гріхи Аллах карає суворо, а інші, тяжчі вчинки, прощає. Він мстить синові за батька, онукові — за діда. Божественна кара (будь-яка невдача, горе, нещастя) спіткає людину не­сподівано, і ніхто не може знати справжньої причини гніву Аллаха.

На ранньому етапі ісламу Коран був єдиним джерелом віровчення та права. Однак з часом він перестав відповіда­ти новим запитам, оскільки, написаний в родоплемінному суспільстві, він не міг пояснити складних явищ феодаль­ної дійсності. Так з'явилася Суна — переказ висловлювань та вчинків пророка Мухаммеда, друге після Корану джере­ло віровчення в ісламі. Розповіді (хадиси) про справи та висловлювання Мухаммеда збирали близькі йому люди (сахаби, халіфи). Хадиси переважно відображали юри­дичні та моральні норми, обрядово-ритуальні настанови. Кожен хадис має дві частини: перша містить перелік імен людей, які передали його, аж до тієї людини, яка особис­то чула вислів Мухаммеда; друга — суть розповіді.

 

Віровчення ісламу

 

Віровчення ісламу передбачає сповідування системи догматів. У сунітському варіанті, який сформувався в VII— VIII ст., їх сім:

1. Віра в єдиного бога — Аллаха. Головний догмат ісла­му — єдинобожжя виражений простою формою сповіду­вання віри: "Нема Бога, крім Аллаха, і Мухаммед— по­сланець Аллаха". Ця форма називається шахада, або таухід, що означає "свідчення". Промовляючи ці слова, му­сульманин ніби засвідчує визнання принципу монотеїзму. Потрійне проголошення шахади перед духовною особою є ритуалом навернення до ісламу. Шахада входить до бага­тьох молитв. Вона є елементом азану — молитви, здійсню­ваної п'ять разів на день, її текст, зображений каліграфічним арабським письмом, прикрашає мусуль­манський орнамент.

Віра у всемогутнього, суворого, але справедливого Аллаха пов'язана з уявленнями про кінець світу, страшний

суд та про посмертну відплату. Ці догми перейшли в іслам з іудаїзму та християнства і мало чим відрізняються від їх трактувань.

Якщо догматика ісламу (іман) проста, то цього не мож­на сказати про його культову практику (дін), що містить п'ять обов'язкових положень — п'ять "стовпів" ісламу. Деякі мусульманські богослови вважають шостим "сто­впом" віри боротьбу проти "невірних" — джихад, або га­зават (війна за віру), що було одним з головних обов'язків мусульманина, всієї общини на першому етапі історії ісла­му. Однак, починаючи з IX—X ст., з'явилися уявлення про вищу форму джихаду як про внутрішнє духовне самовдос­коналення на шляху пізнання Аллаха.

2. Віра в ангелів. Склалася в ісламі на ґрунті коранічних уявлень. Ангели — істоти, які виконують веління Алла­ха — охороняють рай та пекло.

3. Віра в Священне Письмо. Коран мусульмани вважа­ють священною книгою ісламу — найвищим одкровен­ням.

4. Віра в пророків та посланництво Мухаммеда. Про це свідчить формула: немає Бога, крім Аллаха.

5. Віра в кінець світу та загробне життя.

6. Віра у визначення долі людини Богом.

7. Віра у воскресіння після смерті. Шиїтська система віровчення сформувалася у ХИ-ХИ І ст. і визнає тільки п'ять догматів:

1. Таухид — єдинобожжя.

2. Адль — справедливість.

3. Нубуваат — пророцтво.

4. Імамат — влада імамів.

5. Киямат — воскресіння.

Принципи ісламського віровчення, викладеного в Ко­рані та Суні, покладено в основу моральних і обрядових правил, обов'язкових для кожного мусульманина. Вони є джерелом мусульманського права — шаріату (араб, шарі — вірний шлях до мети).

Шаріат — комплекс юридичних норм, приписів та правил поведінки, релігійного життя та вчинків громадянина, дотримання яких є угодним Аллаху.

Правосуддя на основі норм шаріату здійснюють му­сульманські судочиновники — каді. У більшості ісламсь­ких країн і нині діють шаріатські суди, в компетенції яких справи ритуального, родинного, приватного, частково й  карного права. За нормами шаріату застосовують тілесні покарання (биття ціпками по п'ятках) — у Пакистані, Судані, аравійських монархіях, смертну кару (в Ірані — за ' подружню невірність, проституцію, незгоду з Богом, чоти­риразове порушення посту, неодноразове вживання алкогольних напоїв, гомосексуалізм тощо).