Католицизм

Католицизм як один з головних напрямів у христи­янстві остаточно сформувався внаслідок першого велико­го розколу (поділу церков) у християнстві в 1054 р. Поши­рений він переважно у Західній (Франція, Бельгія, Італія, Португалія) та Східній (Польща, Чехія, Словаччина, Угор­щина, Литва, частково Латвія і західні області України) Європі, в більшості країн Південної Америки; його сповідує майже половина віруючих Північної Америки. В Азії, Африці також є католики, але вплив католицизму тут незначний.

Він має багато спільного з православ'ям (віра в два джерела віровчення — Священне Письмо і Священний Переказ, у божественну Трійцю, спасительну місію церк­ви, у безсмертність душі, потойбічне життя) і водночас

Християнство   293

відрізняється від інших напрямів у християнстві системою віровчення, культу, своєрідним пристосуванням до стрімкої зміни соціальної діяльності і нової релігійної свідомості. Він доповнив Символ Віри новими догматами, яких не знає православна церква.

Основними догматами католицизму, що відрізняють його від інших течій у християнстві, є догмат про сходжен­ня Святого Духа не тільки від Бога-Отця, а й від Бога-Сина, а також про непогрішимість Папи Римського. Прий­няття цього догмата папство домоглося тільки у 1870 р. Вселенським собором у Ватикані. В боротьбі за духовну та світську владу папи вступали у численні союзи з короля­ми, користувалися опікою могутніх феодалів, посилювали політичний вплив.

Ще один догмат католицизму — про "чистилище" — прийнятий у 1439 р. на Флорентійському соборі. Сутність його полягає в тому, що душа людини після смерті по­трапляє в "чистилище" — місце між пеклом і раєм, має змогу очиститися від гріхів, після чого переходить у пекло чи рай. Очищення душ здійснюється шляхом різно­манітних випробувань. Рідні та близькі покійного за допо­могою молитв і пожертвувань на користь церкви можуть полегшити випробування душі, що перебуває в "чисти­лищі", прискорити її вихід звідти. Отже, долю душі визна­чала не тільки поведінка людини в земному житті, а й ма­теріальні можливості близьких покійного.

Дуже важливим у католицизмі є положення про особ­ливу роль духовенства, за яким людина не може заслужи­ти Божої милості самостійно, без допомоги духовенства, яке має значні переваги перед мирянами і повинно во­лодіти особливими правами та привілеями. Зокрема, като­лицьке віровчення забороняє віруючим читати Біблію, оскільки це є винятковим правом духовенства. Католи­цизм вважає канонічною лише Біблію, написану латинсь­кою мовою, якою не володіє переважна частина віруючих. Духовенство має особливі права на причастя. Якщо миря­ни причащаються лише "тілом Божим" (хлібом), то духо­венство — його кров'ю (вином), що підкреслює його особ­ливі заслуги перед Богом. Для всіх церковнослужителів обов'язкова безшлюбність (целібат).

Католицька догматика встановлює необхідність систе­матичної сповіді віруючих перед духовенством. Кожен ка­толик повинен мати свого духівника і регулярно звітува­ти йому про свої думки і вчинки; без систематичної  сповіді спасіння неможливе. Завдяки цій вимозі католиць­ке духовенство проникає в особисте життя віруючих, кож­ний крок яких перебуває під контролем ксьондза або мо­наха. Систематична сповідь дає змогу католицькій церкві впливати на суспільство, особливо на жінок.

Віровчення твердить, що Христос, Богоматір і святі мають таку кількість заслуг, що їх вистачить для забезпе­чення потойбічного блаженства всьому існуючому і май­бутньому людству. Весь цей потенціал Бог надав у розпо­рядження католицької церкви; вона на свій розсуд може делегувати певну частину цих справ віруючим для споку­тування гріхів і особистого спасіння, але за це віруючі по­винні платити церкві. Продажем Божественної благодаті відав спеціальний трибунал при папі. Там за гроші можна було отримати індульгенцію — папську грамоту, яка дава­ла віруючим відпущення гріхів або визначала час, протя­гом якого можна було грішити.

Багато своєрідного є і в католицькому культі, якому притаманні пишність і урочистість. Богослужіння супро­воджується органною музикою, сольними та хоровими співами. Відбувається воно латинською мовою. Вва­жається, що під час літургії (меси) відбувається перетво­рення хліба і вина на тіло і кров Ісуса Христа. Саме тому поза таїнством євхаристії (причастя), а отже — поза церк­вою спасіння неможливе.

Надзвичайно велику роль відіграє культ Богородиці, або Мадонни. Християнство запозичило його у давніх релігій, які Богородицю шанували як Богиню-матір, Боги­ню родючості. У християнській релігії Богородиця пред­ставлена непорочною дівою Марією, яка народила від Святого Духа дитину Ісуса, Сина Божого. В католицизмі шанування Богородиці піднесено до догмата, а її культ певною мірою навіть відсунув на задній план культ Бога-Отця і самого Христа. Католицька церква твердить, що в діві Марії жінки мають свою заступницю перед Богом, що вона може допомогти їм у всіх життєвих ситуаціях. На тре­тьому Вселенському соборі (Ефес, 431) відбулося визнан­ня Марії Богородицею, а в 1854 р. було прийнято доказ про її непорочне зачаття та тілесне вознесіння на небо. Католики вірять, що Марія вознеслася на небо не лише душею, а й тілом. Навіть сформувався спеціальний тео­логічний напрям — маріологія.

Значного поширення набув культ святих, поклоніння реліквіям та мощам. За час існування католицької церкви було проголошено до 20 тис. святих і майже 200 тис. бла­женних. Цей процес пожвавішав в останні десятиріччя. Папа Пій XI оголосив за 17 років свого понтифікату 34 святих і 496 блаженних, а Пій XII проголошував щороку в середньому по 5 святих і 40 блаженних.

Католицька ідеологія надзвичайно рухома. Це чітко простежується в рішеннях другого Ватиканського собору, який переглянув чимало уявлень, що перестали відповіда­ти завданню збереження релігії, прийняв 16 документів, в яких розкрито сутність сучасного католицького мо­дернізму.

Соборна конституція про літургію дозволяє спрощен­ня багатьох обрядів і їх пристосування до місцевих умов. Зокрема, дозволено частину меси проводити не латиною, а місцевою мовою з використанням національної музики; рекомендовано більше часу відводити проповідям, а бого­служіння проводити декілька разів на день, щоб особи, зайняті на виробництві, могли відвідати їх у зручний час.

Собор виніс рекомендації щодо включення до като­лицького культу елементів місцевих релігій, зближення з іншими християнськими церквами, визнання таїнств і об­рядів, здійснених над католиками в інших християнських конфесіях. Зокрема, визнано дійсним хрещення католиків у православних храмах, а православних — у католицьких. Католикам Китаю дозволялося поклонятися Конфуцію, вшановувати за китайським звичаєм своїх предків тощо.

На відміну від інших напрямів у християнстві, католи­цизм має міжнародний центр управління — Ватикан і гла­ву церкви — Папу Римського, якого обирають довічно. Ще в 756 р. на невеликій території сучасної Італії виник­ла церковна держава — Папська область. Вона проіснува­ла до 1870 р. У процесі об'єднання Італії її було включено до Італійської держави. Після Першої світової війни пап­ство вступило в союз з існуючим в Італії режимом. Пій XI у 1929 р. уклав з урядом Муссоліні Латеранські угоди, згідно з якими відроджувалася папська держава — Вати­кан, її площа — 44 га. Має всі державні атрибути (герб, прапор, гімн, збройні сили, гроші, тюрму), дипломатичні відносини із 100 країнами світу. При папі існує уряд (римська курія), який очолює кардинал — статс-секретар (він і міністр закордонних справ), а також дорадчий ор­ган — синод. Ватикан керує 34 міжнародними політични­ми позацерковними об'єднаннями, координує діяльність багатьох газет і журналів, закладів освіти.

Ворожі католицизму релігійні вчення називали єреся­ми, а їх прихильників — єретиками. Церква вела з ними надзвичайно жорстоку боротьбу. Для цього було запрова­джено спеціальний церковний суд — інквізицію. Тих, кого звинувачували у відступництві від учення церкви, кидали у в'язниці, піддавали тортурам, засуджували до спалення на вогнищі. З особливою жорстокістю інквізиція діяла в Іспанії. Затверджений нею перелік "релігійних злочинців" був таким великим, що мало хто з людей не потрапляв під його дію (не тільки єретики, а й ті, хто захищав і перехо­вував їх).

Ієрархія католицької церкви спирається на сувору цен­тралізацію і безумовну підлеглість нижчих церковних ор­ганів вищим. Очолює католицьку ієрархію Священна ко­легія кардиналів. Кардинал — вища духовна особа після папи. Деякі з них постійно живуть у Римі й очолюють ватиканські установи, інші перебувають в різних країнах, де від імені Ватикану керують місцевими організаціями. Кар­диналів призначає папа. Постійною установою Ватикану є державний секретаріат. Він відає дипломатичними справа­ми з країнами, з якими Ватикан має відносини. Постійні посли — папські нунції. Італія і Ватикан також обміню­ються послами. За відсутності постійних дипломатичних відносин Ватикан надсилає тимчасових представників — легатів.

Ордени ченців діють за особливими статутами, мають суворо централізовану структуру. Очолюють їх генерали, генеральні магістри, яким підпорядковані провінціали (провінціальні пріори), магістри, а магістрам — абати і конвентуальні пріори. Над усіма ними главенствує гене­ральний капітул — зібрання керівників різних рангів, яке відбувається раз на кілька років. Ордени підпорядковані безпосередньо Папі Римському, в якій би країні вони не перебували. Одним з перших серед них є орден бенедик­тинців, заснований в Італії в VI ст. Бенедиктом

Нурійським. Особливим впливом користувався він у X— XI ст. Нині бенедиктинці існують у країнах Європи і Аме­рики, мають свої школи й університети, періодичні ви­дання.

У XI—XIII ст. виникло багато чернечих орденів. Серед них важливе місце належить так званим жебрацьким орде­нам: францисканському, заснованому в XVIII ст. святим Франциском — 27 тис. осіб; домініканському — 10 тис. осіб. Щоб вступити в ордени кармелітів, августинців, слід

було відмовитися від особистого майна і жити на подаяння. Орден францисканців отримав певні привілеї від па­пи — право проповіді та здійснення таїнств, вільного ви­кладання в університетах. У його руках опинилася інквізиція. Орден домініканців (братів-проповідників), за­снований у 1215 р. Домініком, був покликаний розгорну­ти боротьбу проти середньовічної єресі, насамперед проти альбігойців — учасників єретичного руху XII—XIII ст. у Франції, спрямованого проти панівного становища като­лицької церкви в економічному й духовному житті серед­ньовічного міста.

У 1534 р. виник орден єзуїтів (Товариство Ісуса), за­снований Ігнатієм Лойолою (1491 — 1556) для боротьби з Реформацією. Будучи однією з войовничих організацій ка­толицької церкви, переслідував учених, присікав вільно­думство, складав індекс заборонених книг, сприяв закріпленню необмеженої папської влади. Єзуїти крім трьох чернечих обітниць (безшлюбність, послух, бідність), зарікаються в абсолютній покорі Папі Римському, навіть подумки не можуть піддавати сумніву його вимоги. Статут ордену гласить: щоб не помилитися в житті, необхідно біле називати чорним, якщо того вимагає церква. На ос­нові цього положення орден єзуїтів розробив норми мо­ралі. Єзуїтський орден відрізняється від інших тим, що не вимагає від своїх членів жити в монастирях і носити мо­настирський одяг. Вони можуть бути і таємними членами ордену. Тому дані про його чисельність приблизні (до 90 тис. чоловік).

Нині існує майже 180 чернечих орденів. Об'єднуючи майже півтора мільйона ченців, вони відіграють важливу роль у здійсненні політики Ватикану, місіонерській діяль­ності.

Вся територія поширення католицизму поділяється на області (архієпархії). У даний час завдяки країнам Афри­ки й Азії кількість їх зростає. У великих єпархіях є вікарні єпископи (помічники єпископів). У країнах з великою кількістю єпархій і з автономією національної церкви старший над усіма єпископами — припас. За відсутності такої автономії кожний єпископ безпосередньо підпоряд­кований Риму.

Установи Ватикану об'єднують 9 конгрегацій, 3 трибу­нали й декілька секретаріатів. Конгрегації — своєрідні міністерства, очолювані групою кардиналів (3—4 чол.) і главою — префектом. Найважливіші з них: Конгрегація   священної канцелярії та Конгрегація пропаганди віри (здійснює місіонерську діяльність здебільшого у країнах Азії, Африки). Це найзаможніша конгрегація, яка отримує різноманітні дотації від бізнесменів-католиків, навіть представників інших релігійних напрямів (баптисти) на створення мережі семінарій, університетів, шкіл, у яких виховують місцеве населення в дусі католицького віров­чення. Конгрегація має своє видавництво, богодільні, школи.

Католицтво успішно "вписалося" в індустріальне та постіндустріальне суспільства. Пристосовування церкви до умов зрілого капіталізму було започатковано Папою Львом XIII в енцикліці "Про нові речі", яка була, власне, першою соціальною енциклікою. В ній сформульовано ставлення католицької церкви до нових реальностей індустріального суспільства наприкінці XIX — на початку XX ст. Вона за­суджувала класову боротьбу, проголошувала недотор­каність приватної власності, заступництво щодо осіб най­маної праці тощо.

Нові соціальні реалії, що склалися в середині XX ст., вплинули на діяльність Папи Іоанна XXIII. У намаганнях відвернути загрозу загибелі людства у ядерній війні неаби­яку роль відіграла підтримка католицькою церквою прин­ципу мирного співіснування держав з різним соціальним ладом. Папа виступив за заборону ядерної зброї, підтри­мав спільні дії віруючих і невіруючих на захист миру. Більш далекоглядну і реалістичну позицію Ватикан почав займати і щодо проблем Африки, Латинської Америки, Азії. Своєчасне відмежування від класичного колоніалізму благотворно вплинуло на поширення католицизму в країнах Африки, Латинської Америки.

Адаптація католицтва до реалій постіндустріального суспільства, врахування соціальних процесів, що розгор­нулися в останній чверті XX ст., пов'язані з ім'ям Папи Іоанна Павла II, у діяльності якого чітко простежуються три напрями: перший стосується внутрішньої політики церкви; другий — соціальних питань; третій — зовнішньої політики. У внутріцерковній політиці він дотримується традиційних позицій: категорично засуджує розлучення, аборти, спроби зрівняти у правах жінок-монахинь зі свя­щениками, участь діячів церкви у політичній діяльності тощо. Папа різко засудив тенденції до плюралізму, що ви­являлися в єзуїтському ордені. Згідно з його вказівками, Конгрегація у справах віровчення (в минулому — інквізиція) засудила окремих єзуїтів США, Швейцарії, Німеч­чини, Нідерландів. Водночас на засіданнях Папської ака­демії у Ватикані на вшануванні сторіччя від дня народжен­ня видатного вченого Альберта Ейнштейна з промовою виступив сам Іоанн Павло II, визнавши помилковим і не­справедливим засудження свого часу Галілео Галілея інквізицією.

Поза увагою католицької церкви не лишається і сім'я. Широке коло її проблем розглядає передача "Сім'я і віра", розрахована на подружжя, батьків і дітей. У них сформу­льовано погляд католицької церкви на причини кризових явищ в сім'ї, відчуження дітей від батьків.

Наприкінці 50-х років починається переорієнтація європейської політики Ватикану: ідею "малої Європи" змінює прагнення до розширення "об'єднаної Європи". З приходом на престол Іоанна Павла II в основу такого ро­зуміння було покладено тезу про спільні християнські ко­рені європейських націй. Для пропаганди концепції "неоєвропеїзму" використовується трибуна ЮНЕСКО, міжнародні культурні форуми.

Європа, згідно з твердженнями Папи Римського, — комплекс націй, які стали такими завдяки євангелізації. Внутрішня єдність Європи є не лише культурною, а й соціальною необхідністю. Європі належить і провідна роль у світовому контексті, завдяки її специфічній культурній традиції і невичерпності сил. У справжній Європі не існує суперечностей між Сходом і Заходом, вона — єдина сім'я народів з різними взаємодоповнюючими особливостями. Зближення, інтеграція європейських націй повинні розви­ватися одночасно і в релігійному, і в культурному аспектах.

Для обґрунтування неоєвропеїзму Іоанн Павло II ство­рив власну концепцію нації. На передньому плані у ній — народ, потім вітчизна, релігія, мистецтво, національна культура. Європа, об'єднана спільністю походження, куль­турної історії і традицій, цінностей і фундаментальних ос­нов організації життя, може врятуватись від внутрішніх небезпек та апокаліптичних конфліктів.

Європейська культура заснована на великій спад­щині — іудейській, грецькій, римській, християнській. Але ця спадщина переживає глибоку кризу. Тому створен­ня "нової Європи" пов'язано з надією на релігійне відро­дження. За словами Іоанна Павла II, "відродження у хри­стиянському дусі є єдиним засобом врятування Європи". У 1985 р. папа видав енцикліку "Апостоли слов'ян", провідна думка якої полягає в необхідності об'єднання європейських країн на основі християнської культури. Шлях до єдності між Сходом та Заходом, стверджує Вати­кан, в об'єднанні християнських церков у вселенську церкву і загальній євангелізації, суть якої — встановлення передусім моральної вищості католицької церкви. У цьому чітко простежуються політичні цілі. Пропагуючи єдність Європи, Іоанн Павло II підкреслює перевагу римо-католицької церкви, оскільки "апостоли слов'ян" нібито пра­цювали з благословення і під контролем Пап Миколи І, Андріана II та Іоанна VIII, будучи підданими Великої імперії. Історичні документи свідчать, однак, що Кирило та Мефодій зверталися до Риму лише з дипломатичних питань.

80-ті роки XX ст. стали етапними для католицизму. На Надзвичайному синоді єпископів, присвяченому 20-річчю II Ватиканського собору, було проаналізовано церковні справи за 20 років після собору у контексті еволюції сучас­ного суспільства. Серед проблем було названо ускладнен­ня відносин церкви зі світом. Багаті країни пізнали секуляризм, атеїзм, практичний матеріалізм. Цим спричинена глибока криза фундаментальних моральних цінностей. У країнах, що розвиваються, панують бідність, голод, злидні. Синод дійшов висновку, що прагнення до оновлення ли­ше зовнішніх структур призвело до забуття церкви Хрис­та. У декларації "Заклик бога до всіх людей" синод закли­кає всіх (не тільки католиків) до участі у створенні "цивілізації солідарності та любові", бо тільки шляхом релігійного відродження можна подолати апокаліптичний стан сучасної культури.

Католицький теолог Карл Ранер так оцінює сучасне становище католицької церкви: "Сьогодні від церкви мож­на чути багато заяв від імені "духу" II Ватиканського собо­ру, які не мають нічого спільного з цим духом. У сучасній церкві панує надто зеликий консерватизм. Церковні власті Риму, здається, більше схильні до повернення у добрі старі часи, ніж до реального розуміння ситуації сучасного світу і людства. Ми не досягли ще синтезу між істинною духовністю і реальною відповідальністю перед світом, якому загрожує катастрофа. [...] На порозі третього тисячоліття серед католиків постійно зростає прагнення до створення найширшої платформи для об'єднання всіх людей доброї волі на основі загальнолюдських цінностей для врятування і збагачення духовної культури людства".

Після проголошення державної незалежності, в Ук­раїні почалось відродження католицьких громад і храмів, дещо пожвавилися відносини з Ватиканом.

 

Протестантизм

Протестантизм (лат. protestans — той, що заперечує, незгідний) — один із трьох напрямів у християнстві, який увібрав у себе віросповідання, генетично пов'язані з Ре­формацією.

Християнство ніколи не було однорідним, у ньому постійно виникали церкви, групи, які протистояли одна одній. Відбувалося це тому, що християнські ідеї неодна­ково проникали в різні соціальні верстви, виступаючи іде­ологічним оформленням їх класових та політичних по­зицій. Починаючи з XVI ст., дрібні прояви опозиції като­лицькій церкві злилися в могутній потік, який охопив Європу, що зумовило появу нового напряму християнст­ва — протестантизму. (Походження терміна пов'язане з "Реформацією" шести князів-лютеран і чотирнадцяти міст з приводу посягань католицької партії на принцип свобо­ди віросповідання).

Це було у XVI ст. — в епоху Реформації, коли на аре­ну боротьби виходив новий клас — буржуазія, для якої межі феодального ладу стали надто тісними. Водночас ка­толицька церква була центром феодальної системи, догма­ти якої відігравали роль священного покривала фео­далізму. Була вона і найзаможнішим землевласником, їй належала майже третина усіх земельних володінь в като­лицьких країнах. Буржуазія, піднімаючись на боротьбу проти феодалізму, виступала й проти католицької церкви. Перша спроба буржуазної революції відбулася у формі релігійної боротьби, оскільки почуття і свідомість мас бу­ли загалом сформовані церквою. І тому історичний рух, змістом якого був перехід від феодалізму до капіталізму, мусив набути релігійного забарвлення. Саме в цей час на противагу феодальному католицизму розвинулася "проте­стантська єресь".

Виступаючи проти католицької церкви як невід'ємно­го інституту феодалізму, ідеологи протестантизму запере­чували її посередницьку роль між людиною і Богом, куль­тову практику, догматичні положення. Свої ж реформи протестанти обґрунтовували "справжнім прочитанням"  Біблії, яку вони оголосили єдиним джерелом одкровення, авторитетом у питаннях віри.

Людина для протестантизму — уже не є ланкою над-особистісної спільноти, як вважало середньовічне христи­янство. Індивідуалізація, властива буржуазній епосі, вису­ває таку перебудову релігійних уявлень, за якої людина зі своєю індивідуальною своєрідністю змогла б включитись у релігійне переживання, а її особиста віра — єдиний шлях спасіння. Наприклад, якщо православ'я і католицизм рег­ламентують систему постів, то протестантизм пропонує кожному вирішувати це питання, виходячи з власних при­страстей, звичок.

Зазнала змін у протестантизмі й сама ідея Бога. З по­гляду його ідеології, Бог існує тому, що він потрібен лю­дині, яка в нього вірить: "У що віриш, те й маєш". У різних країнах Західної Європи протестантизм набуває особливих форм. Найпомітніші напрями протестантиз­му — лютеранство і кальвінізм, які разом з англіканством виникли в XVI ст., давши поштовх анабаптизму, менонітству, антитринітаризму, социніанству. Усі вони нале­жать до ранніх течій у протестантизмі. Пізні течії виникли у XIX—XX ст. — методисти, баптисти, квакери, мормони, адвентисти, свідки Єгови, п'ятидесятники. Більшість поділяє загальні віросповідні принципи.

 

лютеранство

Одним з перших кроків реформаторського руху був ви­ступ у 1517 р. німецького ченця Мартіна Лютера (1483— 1546) проти влади римських пап і торгівлі індульгенціями. Головні принципи, сформульовані Лютером та його спо­движниками, викладені в Аусбурзькому посланні 1530 р. Стрижневим догматом протестантизму стало вчення Лютера про спасіння душі за допомогою віри в спокутну жерт­ву Христа. Лютер твердив, Ідо людина може врятувати ду­шу тільки завдяки особистій вірі, яка безпосередньо да­рується їй Богом. Таким чином, він виступав проти пре­тензій католицького духовенства щодо контролю віри й совісті посередниками між людьми і Богом. Було висунуто вимогу скасування відособленого стану священиків, усу­нення чернецтва, римської курії, тобто всієї ієрархії, яка дорого обходиться людству. Заперечувався й авторитет папських декретів та послань, рішень соборів. Єдиним авторитетом у питаннях віри було визнано Священне Писання, право тлумачити яке надавалося кожному віруючому.

 У світі понад 75 млн. лютеран (50 млн. входить до ство­реного у 1947 р. Союзу лютеран), 200 церков. Більшість лютеранських об'єднань існує в Європі. В Україні вони з'явилися разом з першими німецькими переселенцями. Нині зареєстровано 50 громад.

 

кальвінізм

Виник на початку XVI ст. Очолив його французький богослов Жан Кальвін (1509—1564). Головні ідеї свого вчення виклав у працях "Повчання в християнській вірі" та "Церковні настанови". Одним з головних догматів кальвінізму є вчення про "абсолютне приречення": ще до створення світу Бог визначив одним людям — рай, іншим — пекло, і жодні їх зусилля, жодні добрі справи не зможуть змінити цього. І хоча це майбутнє людям невідо­ме, вони можуть здогадуватися про свою долю з того, як складається їхнє земне життя: професійна діяльність кож­ного є "Боже приречення", а великі успіхи в ній є озна­кою обраності для спасіння.

Кальвінізм, розглядаючи корінні соціально-політичні проблеми сучасності, ^підкреслює всемогутність Бога і нікчемність людини. Його вчення найрадикальніше ре­формувало християнський культ і церковну організацію. Майже всі зовнішні атрибути (ікони, свічки тощо) скасо­вано, провідними у богослужінні є читання та коментуван­ня Біблії, співи псалмів. Головна роль в общинах відводи­лася пресвітерам — керівникам і проповідникам, які й спрямовували релігійне життя общини. Такою була Рефор­мація в Німеччині та Швейцарії.

В Англії вона почалася з ініціативи правлячих кіл. У 1534 р. парламент проголосив незалежність церкви від па­пи, а короля Генріха VIII її главою. Церковні відносини з Ватиканом було розірвано, закрито всі монастирі, а майно конфісковано. У 1549 р. введено молитовник, скасовано безшлюбність духовенства, але збережено католицькі дог­мати та обряди.

З часом вплив протестантизму на англійську церкву посилився, що призвело до розмежування її з католициз­мом. У 1571 p., за королеви Єлизавети І, парламент прий­няв англійський Символ віри з 39 статей, який заперечував католицький догмат про чистилище, практику індульгенцій, папську владу, поклоніння іконам, святим, без­шлюбність духовенства. Англійська церква прийняла про­тестантські догмати про виправдання вірою і Священне Писання як єдині джерела віри, заперечення вчення като­лицизму про індульгенцію, поклоніння іконам. Але при цьому визнавався католицький догмат про спасительну силу церкви, залишився недоторканим єпископат. Анг­лійська церква, еклектично поєднавши в собі протес­тантські та католицькі догмати, стала прикладом ком­промісного варіанту протестантизму, досягнутого вна­слідок тривалої боротьби королівської влади проти по­літичних та економічних домагань папського двору.

У Шотландії реформаторський рух, виразником якого став англійський богослов Джон Нокс (1505—1572), по­ширювався під прапором кальвінізму і був пов'язаний з боротьбою  проти династії  Стюартів.   Відомо,   що  на­прикінці 60-х років XVI ст. королева Марія Стюарт, спи­раючись на католицьку знать і підтримку папства, зазнала поразки. У Шотландії утворилася пресвітеріанська церква, яка визнавала єдиновладдя Христа в общині віруючих та рівні права її членів. Було скасовано сан єпископа і збере­жено  пресвітерство  в дусі  кальвінізму.   Пізніше,   на­прикінці XVI — на початку XVII ст., в Англії загострили­ся соціальні суперечності, виникла буржуазна опозиція абсолютистському режимові, не задоволена королівською Реформацією. Прихильників кальвінізму серед англійської буржуазії називали  пуританами.  Праве  його  крило  — пресвітеріанці, які захищали інтереси великої буржуазії, їхня програма формулювала вимоги щодо встановлення пресвітеріанської церкви, захисту світської влади, права переслідувати єресі. Радикальне крило пуритан цілком за­перечувало  принцип державної церкви,  вважаючи,  що кожна община повинна бути  вільною у виборі  віро­сповідання. Одна з головних вимог — перебудова церкви на основі конгрегації (об'єднання). Активізація демокра­тичних елементів призвела до виникнення релігійних сект конгрегаціоналістів, баптистів, квакерів та ін. Здебільшого це було свідченням невдоволення низів наслідками буржу­азної революції. Всі інші протестантські утворення відоб­ражають лише основні принципи цих течій.

У середині XIX ст. протестантизм проникає в Україну, Росію (баптизм, адвентизм, євангелізм). У ЗО—40-х роках  (Х ст., у зв'язку із приєднанням західних українських і білоруських земель, Буковини, балтійських держав до складу колишнього Радянського Союзу, виникло ще кілька видів протестантизму (лютеранство, реформаторст­во, єговізм, п'ятдесятництва та ін.), що стали проникати далі на схід.

Нині налічується більше 344 млн. протестантів, об'єднаних у Всесвітню раду церков, створену в 1943 р. У пострадянських державах існують такі протестантські церкви і секти: лютеранська в Естонії і Латвії (найбіль­ша — Естонська євангельська церква на чолі з архієписко­пом); кальвіністи і реформатори (в Закарпатті); єван­гельські християни-баптисти; адвентисти, п'ятидесятни­ки, свідки Єгови, меноніти. Догматичні принципи проте­стантизму — спасіння власною вірою, пастирство всіх віруючих, винятковий авторитет Священного Писання — є релігійним утвердженням буржуазного способу життя. У протестантизмі значно спрощено культ: скасовано наряжання священиків, коштовне оздоблення церкви, дзвони, вівтарі, ікони, багато свят, спеціальних служб, пов'язаних із вшануванням святих. Відсутнє поклоніння мощам свя­тих. Типовою протестантською церквою є церква єван­гельських християн-баптистів. З неї виокремилися адвен­тисти, п'ятидесятники, а з адвентизму — єговізм.