релігії давньої Індії

 

Індійська цивілізація — одна з найдавніших на планеті. На території Індії знайдено чимало пам'яток палеоліту. Розкопки поселень хараппської культури (назва походить від місця розкопок), початок якої відносять до 2500— 2400 pp. до н.е., свідчать, що вже тоді міста мали регуляр­ну забудову, водогін і каналізацію, кам'яне укріплення. Населення займалося зрошувальним землеробством та скотарством, використовувало знаряддя праці з бронзи. Держава за формою правління була рабовласницькою де­спотією. Вважають, що хараппську цивілізацію сформува­ли предки дравидів — одного із сучасних народів Індії.

У III—II тис. до н.е. в басейні річки Інд існував ще один центр індійської цивілізації — культура Махенджо-Даро, яка була створена давніми дравідійськими племена­ми. Міста теж мали регулярну забудову. Розвивались бронзова металургія, землеробство.

Населення, що належало до цих цивілізацій, сповіду­вало первісну племінну релігію з елементами тотемізму і культу предків. Храмів не було. Уціліли фрагменти ба­сейнів ритуального обмивання, ознаки культу богині-матері, бога, подібного до пізнішого Шиви.

З другої половини II тис. до н.е. в Індії з'являються кочівники-скотарі арії з Північного Заходу (східний потік ірано-індійської міграції аріїв), які злилися з місцевим на­селенням. Тоді розпочалося формування каст. З аріями пов'язують ведичну релігію у Давній Індії.

 

Ведична релігія

 

Це релігійні вірування давніх індійців періоду розпаду первіснообщинного ладу і формування класового сус­пільства, які знайшли відображення в давньоіндійських літературних пам'ятках — Ведах.

ОСНОВНІ РИСИ ВЕДИЧНОЇ РЕЛІГІЇ

Основними рисами ведичної релігії було обожест­вления сил природи, анімізм і первісна магія. Головними богами вважали бога неба Варуна, богиню матері-землі   для зручності користування підручником ведична релігія брахманізм розглядаються разом з пізніми релігіями Індії

Притхіви; богів сонця під іменами Сурья, Савітар, Мітра, Вішну, Пушан; бога місяця Сому; бога бурі Рудру; бога-громовержця Індру; бога вогню Агні та ін. Матір'ю богів була богиня Адита. За уявленнями індійців, боги пере­бували у постійній війні зі злими демонами асурами. Богів і демонів вшановували безпосередньо як сили природи.

Із зростанням майнових та суспільних розшарувань боги почали уособлювати не тільки природу, а й суспільні сили, наприклад Індра став виступати як цар богів і як бог війни, Варуна — як охоронець порядку. Ведична релігія почала освячувати суспільну нерівність.

Культ богів полягав у жертвопринесеннях, супровод­жуваних гімнами на честь богів і магічними формулами, які відображали прохання до божества. Жреці утворили окремий стан — варну брахманів.

Деякі положення ведичної релігії (священний характер Вед, обраність вищих варн, культ богів Вішну, Рудри — Шиви та ін.) зберігаються і в сучасному індуїзмі. Пізньоведичну релігію часто називають брахманізмом.

ВЕДИ - СВЯЩЕННІ КНИГИ ДАВНЬОІНДІЙСЬКИХ РЕЛІГІЙ

У Ведах (санскр. — знання) зафіксовано основні уяв­лення й обрядність давніх індійців. Початок їх створення сягає II тис. до н.е. Спершу вони існували у формі усних сказань і тільки в І тис. були записані, зазнавши протягом цього часу значних змін.

Уся ведична література об'єднана в чотири групи: Самхити, Брахмани, Аран'яки, Упанішади. Кожна з них не є єдиним цілим.

Самхити складаються з чотирьох збірок: Ригведа, Самаведа, Яджурведа, Атхарваведа. Вони прославляють мудрих, милосердних, могутніх божеств і сили природи, адресуючи їм молитви, прохання, жертвопринесення.

Брахмани (книги, написані брахманами для брах­манів) — це коментарі до Самхитів, мета яких полягала в зміцненні ролі та авторитету жерців, обґрунтуванні касто­вого поділу суспільства.

Аран'яки ("лісові тексти") й Упанішади — це збірки правил для пустельників, старців, заглиблених у пізнання природи, буття. Упанішади (санскр. — сидіти біля вчителя задля пізнання істини) є своєрідним завершенням циклу. До них входять 250 богословсько-філософських творів, поданих у формі роздумів легендарних чи напівлегендарних мудреців. Вони засвідчили рівень духовного розвитку то­гочасного індійського суспільства, особливості бого­словських та філософських поглядів. З певною умовністю Упанішади складаються з шести класичних, чи ортодок­сальних, систем: Веданта, Міманса, Санкхья, Вайшешика, Йога і Ньяя.

Один з провідних мотивів Упанішад — походження, розвиток й перспективи людства. У них йдеться і про те, чому людина існує то в стражданнях, то в блаженстві, хто спричиняє це: час, природа, необхідність, випадковість чи Пуруша (особа, яка є Верховним Духом)?

Веданта ("кінець Вед") і Міманса — суто богословські твори, які розглядають співвідношення людської душі Ат-ман зі світовою душею Брахмою. Світова душа розсіяна в усьому світі. Для повного злиття Атмана з Брахмою слід безоглядно прийняти все написане у Ведах і достеменно виконувати всі ритуали. В цьому мета і сенс життя. Ведан­та і Міманса оригінальне вирішують проблему пізнання світу: Всесвіт — це Брахман, пізнає його Атман, але для цього треба спочатку пізнати Атмана. Атман — це людсь­ке "Я". Отже, пізнання світу має починатися з са­мопізнання, самовдосконалення. Самопізнання — вища форма знання, джерело щастя.

Йога і Ньяя розробляють практичні проблеми само­вдосконалення за допомогою релігійних і філософських принципів. Йога реалізує принципи Санкхья для досяг­нення психічного і фізичного самокерування: потрібно звільнити дух, душу від перероджень, перевтілень. Йога пропонує цілу систему вправ, особливо дихання і правил поведінки, для очищення душі, яка після цього може до­сягти злиття з Атманом.

Ньяя вдається до міркувань щодо логічних засобів са­мовдосконалення, розвитку аналітичного мислення, форм пізнання. Пізнанню піддане не тільки матеріальне, а й ду­ховне, в тому числі й Атман. За допомогою логічних побу­дов Ньяя доводить необхідність перевтілення, досягнення мокші (спасіння).

Санкхья вважає, що Брахма не розсіяний в природі, а природа існує незалежно від духу. Це вже матеріалістична тенденція в розумінні світу. Вайшешика містить думки, близькі до атомістичної теорії.

Ведична література дає змогу простежити, як поступо­во увага давніх індійців переносилася з явищ зовнішнього  світу на людину, її психіку, мислення. Вона справила вели­кий вплив на розвиток індуїстських релігійно-філософсь­ких шкіл і релігійних течій. Ведичні книги вважають свя­щенними й пізніші ведичні релігії — брахманізм та індуїзм.

 

Брахманізм

 

У VI—V ст. до н.е. серед рабовласницьких держав у Давній Індії особливо виділялися Магадха, Кошала і Гандхара. Вільні громадяни і раби — дві основні соціальні гру­пи цих держав. Рабство здебільшого мало патріархальний характер, рабів використовували переважно в домашньому господарстві, для обслуговування вільного населення. Так тривало недовго, згодом рабовласництво стає важливим чинником виробництва.

Населення поділялося на варни — спадкові соціальні групи, пов'язані передусім професійною діяльністю, що визначало їх місце в суспільстві. Шлюби дозволяли тільки в межах варн. Пізніше варни стали називати кастами. Кас­това структура суспільства, була зафіксована приблизно у V ст. до н.е. в збірнику "Закони Ману".

Ці закони встановлювали поділ суспільства на чотири касти (варни): брахманів, кшатріїв, вайшіїв і шудр. Найви­ща — брахмани — жреці, які тлумачили Веди, здійснюва­ли жертвопринесення та інші релігійні церемонії, брали участь у керівництві державою. Варну кшатріїв становила військово-племінна адміністрація. Вони обіймали дер­жавні посади, були воїнами, володіли землями. Вайшії — вільні члени общин, які займалися землеробством, скотар­ством, ремісництвом, торгівлею. Шудри — найнижча вар-на неповноправних, залежних і підлеглих людей. До неї входили особи, які прибули до общин, або місцеві збіднілі вайшії — ремісники, селяни, слуги, дрібні службовці. Во­ни були обмежені соціальне, в тому числі щодо участі у релігійних церемоніях.

Зафіксований в "Законах Ману" міф так пояснює ви­никнення варн: Брахма для збереження Всесвіту створив з частин свого тіла людей: з уст — брахманів, щоб вивчали Веди, здійснювали обряд жертвопринесення, отримували і роздавали милостиню; з рук — кшатріїв, щоб охороняли підданих, роздавали милостиню, приносили жертви і вив­чали Веди; із стегон — вайшіїв, щоб пасли худобу, розда­вали милостиню, приносили жертви, вивчали Веди, займалися гендлярством, лихварством і землеробством; з ніг — шудрів, які повинні покірно служити попереднім варнам.

Дотримання кожним свого закону веде на небо й у вічність, порушення — до загибелі від змішання варн.

Народжені в перших трьох варнах після досягнення певного віку (брахмани — семи років, кшатрії — десяти, а вайшії — одинадцяти) відбували ритуал посвячення у свою варну і отримували шнур, який клали на ліве плече і про­пускали під правою рукою. Ця церемонія вводила людину в коло своїх спільників по варні, її називали другим наро­дженням, а членів варн — двічі народженими.

Суспільний розвиток всередині І тис. до н.е. був дуже інтенсивним і потребував ідеологічного обґрунтування. А духовний розвиток суспільства мав переважно релігійний характер. Це спричинило поступове перетворення ведич­ної релігії на брахманізм (назва походить від назви збірни­ка релігійних текстів — Брахман). Написання текстів Брахмана відносять до VIII—VI ст. до н.е., їх вважають найдавнішими зразками давньоіндійської прози. Брахман містить ведичні за своїм корінням міфи і перекази про історію та культуру індійської давнини. Головне в них — релігійні, ритуальні настанови, обґрунтування особливої ролі та становища жерців цієї релігії —- брахманів.

Брахманізм є вищим ступенем релігійної свідомості, новим етапом опанування людським розумом богів. Його пантеон очолює тріада богів — Трімурті. Головний серед них — Брахма, творець Всесвіту. Поруч з ним доброчин­ний бог-охоронець Вішну і грізний бог Шива. У них є ба­гато інших функцій, які доповнюють головні. Недарма Вішну і Шива мають по тисячі імен та епітетів. Трімурті і раніше вважали богами, вони становили і ведичний пан­теон. Це антропоморфні боги, які мають дружин, дітей, родичів. Наприклад, дружина Шиви — богиня Калі (Дру­га) — це богиня-матір, яка уособлює народження і смерть, нагороджує і карає. Діти Шиви — Ганеша (людина з голо­вою слона) — бог мудрості й добробуту, успіху і розвитку, та Сканда — бог війни, захисник від ворогів і злих духів.

Особливим у брахманістському пантеоні є бог Вішну. Він уособлює вічну благодійну природу, що доброзичливо ставиться до людини. Як бог-охоронець, дбає про долю людства, будь-коли готовий прийти йому на допомогу. В його образі втілено індійське розуміння спасителя людст­ва. Вішну досягає цього, оселяючись в конкретній людині,

тварині, явищі, об'єкті природи і прислужуючись їм у потрібний час. Це вчення пізніше деталізував індуїзм. Брахманізм наводить десять втілень Вішну, головні з них — в людей-героїв, людей-богів — Раму і Кришну.

В пантеоні брахманізму є й племінні боги, боги окре­мих місцевостей, сіл і навіть родин, які борються зі злими духами, демонами.

Брахманізм — яскраво виражена анімістична релігія: уся природа одухотворена, всюди існують духи і душі. Ду­ша людини вічна. Після її смерті вона переселяється в тіло іншої людини, тварини, навіть в предмети природи. Таке перевтілення зветься сансарою. Перевтілення людських душ є результатом оцінки людського життя. Винагорода за добро, покарання за вчинене зло в житті — це карма. У кожної людини своя карма, що означає неминучість, збіг не відворотних причин. Ця карма має свої особливості, свої правила для кожної варни, бо Брахма встановив для них дхарми — норми, закони життя — і стежить за їх до­триманням, відповідно оцінюючи життя людини. Якщо людина дотримувалася дхарми, душа її переселиться в тіло людини, яка процвітатиме, матиме успіх у варні, як і по­передня людина. Душа може переселитися і в тіло людини вищої касти, навіть в тіло брахмана, а душа брахмана, як­що він дотримувався вимог своєї дхарми, потрапляє в рай. Душа того, хто порушував закони та правила своєї варни, потрапляє в тіло людини нижчої касти, в тіло шудри, ра­ба, навіть тварини, а потім — у пекло.

Брахманізм як новий ступінь релігійного розвитку ви­явив себе і в релігійному культі. Усі боги мають скульптур­не зображення. Брахму зображують чотириликим і чоти­рируким, підкреслюючи його фізичну досконалість: він усе бачить, чує, може, він вищий за інших богів, не кажу­чи про людину. Цей фантастичний вигляд Брахми міфо­логія пояснює так: Брахма створив жінку Сарасваті й за­кохався в неї, але вона, вважаючи Брахму своїм батьком, всіляко уникала його. Намагаючись бачити її усюди, Брахма став чотириголовим. Сарасваті піднялася догори, на небо — Брахма надбав і п'яту голову. Так Сарасваті виму­шена була стати його дружиною. П'яту голову Брахма все-таки втратив у боротьбі з Шивою.

Сарасваті — богиня мудрості, наук, письма, музики та співів. Це вродлива жінка з чотирма руками, в яких -— книга, квітка лотоса та барабан, що унаочнювало сфери її діяльності.

Серед особливостей брахманістського культу — по­клоніння тваринам, що свідчить про залишки первісного тотемізму. Майже кожне божество ототожнювалося з яко­юсь твариною: Вішну — з міфічним птахом Гарудою, Шива — з биком, його дружина Калі — з тигром тощо. Священні тварини — корови і мавпи, священна росли­на — лотос.

Культові споруди були примітивними. Здебільшого — ритуальні майданчики з постійним або тимчасовим вівта­рем або жертовним вогнищем. Цю роль могло виконува­ти і домашнє вогнище. Головною культовою дією було жертвопринесення. Воно — сенс життя, головний засіб досягнення кращого перевтілення душі. Непринесення жертв — зло, яке обов'язково стане на заваді кращому пе­ревтіленню.

Віруючий брахманіст все життя дбав про добрі жертви. Жертвопринесення супроводжували всі помітні події у йо­го житті. Укладення шлюбу, народження дитини, посвя­чення в члени своєї варни, поховання вимагали регламен­тованих пишних церемоній і жертвопринесень з участю брахмана. Дехто з дослідників вважає, що в брахманізмі, принаймні в перший період його існування, коли він особливо відчував вплив арійської родоплемінної релігії, вдавалися і до людських жертвопринесень. Без брахмана жертви були недійсні. Вони мали бути принесеними у відповідний час, у відповідному місці й у відповідному по­рядку, із застосуванням відповідних гімнів, молитов, магічних формул і дій. Ритуал жертвопринесень детально викладено в книзі Брахман.

Великого значення надавалось обрядам очищення. До­тримання ритуальної та фізичної чистоти було не­одмінною умовою успішного жертвопринесення. Ритуаль­на практика обов'язково передбачала приготування та вживання соми (інд. "видушувати"). Для цього з рослини (назву не встановлено), вимоченої у воді, вичавлювали сік за допомогою спеціальних каменів, проціджували, змішу­вали його з водою та молоком і випивали під час релігійних церемонні. Сома викликал, галюцинації та ек­стаз. Пізніше цей напій отримав свого бога. Бог Сома — всезнаючий, небесний, все збуджуючий. Його викликали і йому поклонялися при виготовленні священної соми.  Брахманізм особливу роль відводив жерцям цієї релігії — брахманам, які становили особливу варну в суспільстві, їх вважали знавцями й тлумачниками священних текстів, виконавцями жертвопринесень. У дрібних державах брахмани виконували не тільки релігійні, а й світські функції — як чиновники, судді, управителі. Вони відіграли помітну роль у розвитку індійської культури. Ця традиція існує і в сучасній Індії.

Релігійна практика брахманізму покликала до життя інститут гуру. Відомо, що брахмани, кшатрії, вайшії, до­сягнувши певного віку, відбували обряд посвячення у чле­ни своєї касти. У шудрів цього обряду не було. Готувалися до посвячення вони під опікою вчителя — гуру, в домі якого жили на правах слуги, а гуру вважали своїм духов­ним батьком. Кожен брахманіст мав свого гуру.

Ще одна особливість брахманістського культу — пус­тельництво. Пустельник, який покинув свій дім, родину, свою діяльність, живучи самотньо аскетом, для брахманіста був життєвим ідеалом.

 

Індуїзм

 

У V—VI ст. в Індії утвердився феодальний лад, у чому виняткову роль відіграв індуїзм. За своєю суттю це був розвинений пізній брахманізм, який становить основу су­часного індуїзму. Індуїзм не має конкретного засновника, але його розвили чимало видатних діячів. Його появу зу­мовили суспільні конфлікти, що загострилися в І тис. до н.е., ускладнені етнічною строкатістю Індії. Економічну та політичну кризи доповнювала криза релігії. Брахманізм як аристократична, консервативна релігія мав обмежені мож­ливості для самооновлення і впливу на маси. Тому він по­ступився місцем новій релігії, яка відповідала новому ча­сові, — буддизмові. У VI ст. до н.е. він охопив усю Індію. А через тисячу років почав занепадати, до XII—XIII ст. майже зник. У наш час лише кожен сотий мешканець країни вважає себе буддистом. Давні індійські релігійні вірування у період панування буддизму ледве жевріли, зберігаючись переважно в західній частині Індії. Із занепа­дом буддизму саме тут відбулось їх відродження. Із середини І тисячоліття починається відродження традиційної релігії Вед під назвою індуїзм, який став національною релігією індійців.

Зникнення з арени буддизму і відродження індуїзму мали свої глибокі причини. Буддизм виступав проти кас­тового поділу суспільства, використовував гнучкіші засоби  іологічного утвердження соціальних порядків. Але традиційно консервативному індійському суспільству ця дикість була непотрібна. Надзвичайно строкатому соціально та етнічно, йому більше підходили касти. Іуїзм обґрунтував кастовий поділ, і тому суспільство дало йому перевагу. До того ж він блискуче використав ; ягнення буддизму: демократизм, зорієнтованість на х людей, а не тільки на виші касти, тощо.

Передусім індуїзм демократизував культ, запровадивши  публічне відправлення його, масові церемонії та обряди.

Індуїстське духовенство не шкодувало сил і грошей на будівництво грандіозних і пишних храмів, розвиток іконографії та скульптури. Індуїзм демократизував і значно розрив пантеон богів, відновив традиційні доарійські віру-чия, в тому числі тотемістичні — культ природи (води), містично-еротичні культи.

Це забезпечило індуїзму незаперечні переваги перед буддизмом, який перейшов у інші країни Азії, надало йому  неповторного національного колориту. В індуїзмі не-є священного канона — комплексу книг, які є основою віровчення. Він широко використовує епос, різноманітну богословську літературу — від філософських розвідок до полярних праць (коротке оповідання, байка, приказка що)! Відродження індуїзму почалося з його проникнення  в епос, що відкрило шлях до народної свідомості. Давньоіндійський епос — своєрідна енциклопедія тогочасно-життя, що містить і численні релігійні уявлення та ідеї. Найпомітніші в ньому дві величні поеми — "Махабхарата" Рамаяна", наснажені іудаїстською ідеологією.

"Махабхарата" ("Розповідь про великих Бхаратів") започаткована приблизно в другій половині II тис. до н.е., е остаточно окреслилася в середині І тис. н.е. Записана, як і весь епос, санскритом і розповідає про братовбивчу міжродову і міжплемінну боротьбу. До неї входить ще одна поема "Бхагават-гіта" ("Пісня про Славетного" чи "Пеня богів"). Вона розповідає про подвиги Бхагават-га, народного героя Кришни, пізніше оголошеного перевтіленим Вішну, який здійснив це перевтілення з метою літування племен від взаємознищення в міжусобній боротьбі.

"Рамаяна", написана в IV ст. до н.е. поетом Вальмікі у східній Індії, розповідає про подвиги народного героя Рами. В основі її — події, пов'язані з просуванням аріїв у північну Індію, на острів Ланка (тепер Шрі-Ланка). Рама вступає в боротьбу з демоном Раваною, щоб звільнити свою дружину Сіту. Поема завершується розповіддю про те, як Рама зі своїми прибічниками скупався у священній річці й вирушив на небо в божественних небесних колісницях, де набрав вигляду Вішну.

Обожнення Кришни і Рами було обґрунтовано в особ­ливих богословських текстах-пуранах у другій половині І тисячоліття. Кожна пурана присвячена конкретному індуїстському богові і разом з описом їх звершень викла­дає принципи індуїзму. Пурани теж мають форму епічних творів.

Головною у віровченні індуїзму є концепція пересе­лення (перевтілення) людської душі. Вона доповнюється міркуваннями про те, що індивідуальна людська душа — це людське "Я" (Атман). Атман весь час хоче з'єднатися з духовним Абсолютом-Брахмою (світова душа). Це верхов­не божество є і безсмертним духом. Знаходиться воно в душі людини, яка є часточкою Абсолюта. Тобто Бог існує і поза людиною, і в самій людині. Сенс життя людини — в осягненні Абсолюта, в злитті її душі з ним. "Бхагават-гіта" вказує три шляхи цього з'єднання: добрі справи, лю­бов та знання. На цих шляхах людина мусить суворо до­тримуватися правил своєї касти, в усьому покладатися на Бога, і він приведе її до себе.

Індуїзм розвинув брахманістське вчення про пересе­лення душ: після смерті людини душа переселяється в тіло новонародженого; остаточною метою перевтілення є його повне зупинення (мокша) — злиття душі людини (Атмана) з Абсолютом.

Приналежність людини до певної касти зумовлена по­ведінкою у попередньому житті — наскільки вона дотри­мувалася закону (дхарми) своєї касти. Після смерті діє карма, яка визначає характер перевтілення: в тіло людини вищої, нижчої касти, в тіло тварини чи в якусь річ. Оскільки порушення дхарми в попередньому житті сприй­маються беззаперечно, віруючий мусить ретельно дотри­муватися норм поведінки своєї касти, сподіваючись на краще втілення його душі в майбутньому.

Поява нових професій, зміна умов життя, міграції зу­мовлювали формування нових каст, з новими правилами життя, їх у сучасній Індії більше двох тисяч. Непорушни­ми залишились привілеї двох вищих каст — брахманів і кшатріїв, у інших з'явилися специфічні права й обов'язки. Кастовість ускладнює життя індійського народу. Особли-

во це стосується каст так званих недоторканих — найниж­чих верств суспільства. Раніше індуїзм дбав про утриман­ня їх під владою традицій і звичаїв, збереження їхнього стану, що навертало представників цих каст до інших релігій. Нині в індійському суспільстві поширюється рух за перегляд релігійно-правового статусу нижчих каст.

Поновлюючи авторитет давніх богів, індуїзм зіткнувся з безліччю богів окремих народів Індії, багато з яких похо­дять з доарійських племінних культів. Тому він змушений був поєднати принципи монотеїзму з політеїзмом. Індуїзм визнає існування Найвищого божества, яке виявляє себе в богах різних народів, навіть у тваринах і предметах. Мо­литва, звернена до цих богів, дійде і до Бога.

Увібравши різноманітні й розвинуті анімістичні уяв­лення, індуїзм є релігією універсального одухотворення природи і суспільства. Він успадкував усіх богів ведичної релігії та брахманізму, запровадив принцип аватари — пе­ревтілення одних богів в інших, що ускладнило і так не­простий його пантеон. У ньому до трьох мільйонів бо­жеств (окремі течії визнають лише до трьох тисяч, інші вважають богами тільки трьох — Брахму, Шиву і Вішну). Обожнює він різні тотеми (дерева, тварин, каміння), чис­ленних духів лісів, річок і гір, покровителів людей, тварин, худоби, садиб, професій тощо.

Бог Брахма визнано творцем світу, але після цього він вичерпав свої функції. Індуїстський міф розповідає, що Одвічний Дух створив води, кинув у них сім'я, яке пере­творилося на велике золоте яйце, і сам народився з цього яйця у вигляді творця світу Брахми, а разом з ним з'яви­лися зародки світу, всіх живих істот. Тому Брахма тільки реалізував творчі можливості Одвічного Духа, ставши йо­го продовженням.

Безпосередніми правителями й упорядниками світу вважають Вішну і Шиву, а сам індуїзм розвинувся у вішнуїзм і шиваїзм.