3.

РОЗДІЛ

загальна характеристика

релігій світу

 

Релігія в особливій формі відображає реальні соціальні процеси, інтереси, сподівання і прагнення широких на­родних мас. Релігійна боротьба, зумовлена розходженнями в розумінні певних догматів, насправді переслідує земні цілі. Тому, аналізуючи будь-яку форму релігії, важливо знати: в яких історичних умовах вона виникла; в яких соціальних верствах поширювалась і як у віровченні відо­бражалися їх інтереси; які зміни відбувалися в даній формі релігії у процесі історичної еволюції; в якій формі (віро­вчення, культ, організаційна структура) існує тепер; яка її роль у житті сучасного суспільства.

 

Первісні вірування

 

Первісний лад склався приблизно 40 тис. років тому і пройшов три основні стадії розвитку: ранній матріархат, пізній (розвинутий) матріархат і патріархат. Кожній з них відповідала форма релігії, яка відображала особливості світосприйняття людей у конкретних умовах: ранньому матріархату — тотемізм, пізньому — землеробський культ, патріархату — шаманізм. Усі ці форми не поширювалися поза родом чи племенем, тому їх називали родоплемінни­ми віруваннями. До ранніх форм релігійних вірувань нале­жать також магія, фетишизм і анімізм, які виникли в період формування родового ладу (від 100 до 40 000 років тому).

 

Магія (гр. mageia — чаклунство) — віра в можливість впливу на довколишній світ через надприродне — фе­тишів, духів тощо шляхом чаклунського дійства.

 

Наприклад, мисливці деяких північноамериканських індійських племен ще в XIX ст. перед початком полюван­ня на бізонів виконували ритуальний танець, вважаючи, що завдяки цьому їм пощастить заманити бізонів до стійбищ і забезпечити вдале полювання.

В уяві людей магія посилювала їх вплив на природу. Тоді вважалося, що людина може вплинути на природу не лише своєю працею (природні рухи), а й особливими сим­волічними діями — обрядами (надприродний шлях).

Магію поділяють (з урахуванням її мети) на такі ос­новні види: виробничу, лікувальну, застережну, військову, метеорологічну (магія погоди) та ін. Найпоширенішою бу­ла виробнича магія, яка, у свою чергу, мала кілька відга­лужень: мисливська, риболовецька, будівельна тощо. З розвитком суспільства з'являються нові різновиди вироб­ничої магії: землеробська, скотарська, гончарська, ко­вальська, навчальна, спортивна.

Особливим різновидом застережної магії були релігійні табу. Слово "табу" запозичене з мов жителів Гавайських островів і означає заборону будь-що робити, аби не накли­кати на себе біди. Магія дійшла до наших днів як елемент сучасної релігії (віра в надприродну силу обрядів) в са­мостійній формі (гадання на картах тощо).

 

Фетишизм (порт, fetico — зачарована річ) — віра в існу­вання у матеріальних об'єктів надприродних властивос­тей.

 

Фетишами називають предмети, яким віруючі припи­сують надприродні якості. Порівняно з магією фетишизм є складнішою формою релігії. Якщо магія посилювала вплив на природу, то фетишизм наділяв неабиякими вла­стивостями матеріальні об'єкти. До реальної корисності предметів додавали надприродні властивості бути помічниками й заступниками людей. У фетишизмі в за­родковій формі з'являється ідея Бога.  У сучасних релігіях фетишизм зберігся у вигляді по­клоніння священним предметам (хрести, ікони, мощі) та талісмани й амулети. Талісман, на думку забобонних людей, приносить щастя, амулет оберігає від нещастя. Су­часними фетишами є, наприклад, іконки, ладанки, куло­ни, слоники, іграшки, "щасливі" квитки.

 

Анімізм (лат. апіта — душа) — віра в Існування в тілі лю­дини її двійника — душі, від якої залежать життя особи, її фізіологічний І психологічний стан.

 

Анімізм бере початок з приписування якостей двій­ників матеріальним об'єктам: людському тілу, тваринам, знаряддям праці тощо. З часом до анімізму ввійшли уяв­лення про двійників матеріальних процесів: хвороби, війни, ковальської справи та ін.

У слов'ян для визначення двійників застосовували два терміни: менш могутніх називали душами, могутніших — духами. Отже, анімізм — віра в існування душ і духів. При­кладом анімізму є деякі релігійні уявлення ескімосів Грен­ландії (XIX ст.), які вважали, що надприродні двійники були у кожної людини, дерева, струмка, звіра. Коли вми­рала людина, їй у могилу клали знаряддя і предмети праці. Вважалося, що двійники цих речей служитимуть двійни­кам людських тіл у країні мертвих.

В анімізмі здійснюється подальше роздвоєння світу: світ реальних об'єктів нібито доповнюється світом духов­ної сутності. У багатьох народів головними двійниками бу­ли душі померлих родичів. Тому первісний анімізм ще на­зивають культом предків. У початковому анімізмі двійни­ки уявлялися як інше тіло, невидиме і невідчутне. У бага­тьох народів побутувала думка, що за деяких обставин двійника можна побачити, почути, відчути: уві сні —- як відображення, у воді — як тінь. На цій стадії розвитку релігії не існувало уявлення про безтілесну душу, двійни­ки мислились як інша плоть, що має всі речові характе­ристики: форму, об'єм, вагу, колір, запах.  Наприклад, гренландці вважали, що душі людей мають такі форми, як і їх тіла.

Оскільки люди уві сні "бачили" й душі померлих, ви­никло уявлення про безсмертя двійників, яке переросло в уявлення про потойбічне життя. Первісні анімісти вважали, що країна мертвих розташована не на небі, а десь на землі чи під землею. Життя душ уявлялось їм звичай­ним продовженням реального життя. Так, за уявою індійців-алконгінів, душа мисливця у країні мертвих га­няється за душами лося і бобра. В окремих народів існува­ло уявлення про переселення душ у нові тіла.

У сучасних релігіях анімістичний елемент посідає значне місце. Уявлення про Бога, сатану, ангелів, без­смертні душі — все це є ускладненим анімізмом. Са­мостійно анімізм живе у вірі в привиди і спіритизмі (віра у можливість спілкування з душею померлого за допомо­гою блюдця, що крутиться).

 

Анімалізм, зоолатрія (лат. animal — тварина; гр. zon — тварина, latrela — служіння) — сукупність магічних обрядів і вірувань, в основі яких — уявлення про тварин, рослин — покровителів роду.

 

Сформувався він в уявленнях про залежність буття ро­ду загалом та осіб, що до нього належали, від магічної си­ли певних тварин і рослин, з якими людина прагнула бу­ти у найкращих стосунках. Інколи виражався в уявленнях про вище буття богів, які керували конкретними тварина­ми, рослинами. Його походження пов'язують з трансфор­мацією тотемічних вірувань. Залишки збереглися у вигляді тваринних атрибутів політеїстичних та монотеїстичних богів (зображення Святого Духа у вигляді голуба).

 

Аніматизм (лат. animatus — уособлений, оживлений) — перенесення психічних властивостей людей на природу, ставлення до неї як до живої істоти.

 

Головна особливість його в тому, що всі предмети при­роди уявлялися наділеними людськими рисами.

Намагання олюднити (наділити людськими рисами) усі елементи довкілля дають підстави стверджувати антро-поморфічність давніх вірувань.

 

Тотемізм (індіан. от-отем — його рід) — віра в надпри­родну спорідненість груп людей (роду, племені) з певни­ми видами тварин, рослин.

 

Тотемами називають тварин, яких первісні люди вва­жали своїми надприродними родичами. У тотемах вони вбачали покровителів роду й племені, захисників, помічників у розв'язанні всіх конфліктів. Тому свої родові колективи первісні люди називали іменами тотемних тва­рин. Наприклад, родові колективи північноамериканських індійців з племені журавля у XVII ст. мали назви журавля, сома, гагари, ведмедя. А в Австралії наприкінці XVIII — на початку XIX ст. на запитання європейців "Хто ти та­кий?" — абориген відповідав: "Я — кенгуру" або "Я — ли­чинка комахи". Такими відповідями вони начебто підтри­мували свій кровний зв'язок з тотемами.

Спочатку тотемами вважали тільки тварин, які були об’єктом полювання. Пізніше (із збільшенням кількості людських колективів) поклоніння поширилося на решту тварин, а в окремих народів — і на рослини й природні

чинники. Наприклад, в австралійців тотемами були соба­ка Дінго, водяна лілея, оливкове дерево, великий камінь, гарячий вітер, дощ, сонце.

Появі тотемізму сприяли виникнення родового ладу і полювання як основний вид трудової діяльності. Водночас із формуванням родового ладу з'явилася й залежність кож­ного члена суспільства від колективу родичів, від яких первісна людина могла отримувати допомогу і заступ­ництво. А в умовах, коли полювання було основним видом трудової діяльності,  людина дуже  відчувала  свою  за­лежність від тварин. Ця залежність — ^особливість ранньо­го матріархату, втілена в тотемізмі. Його характеризують дві головні риси. Перша — поклоніння не тотемічним ду­хам, а двійникам тотемів. Воно виявлялося через молитви (прохання), танці, табу, жертвопринесення, виготовлення зображень тотемів, спеціальні тотемні свята. Особливим способом поклоніння були обряди уподібнення тотему — прагнення ззовні бути схожим на нього. Так, окремі жи­телі Африки, намагаючись бути схожими на антилопу-зе­бру, вибивали собі нижні зуби. Друга риса — дозвіл убива­ти і з'їдати тотема тільки за умови дотримання особливих релігійних обрядів, щоб не нашкодити тотемному духові. Так, індійці-шевенези (Канада) ще на початку XX ст. ста­вили перед мордою забитого родича-оленя посуд з їжею, танцювали мисливський танець, просили вибачення і ба­жали щастя духові оленя в країні мертвих.

Тотемізм — елемент усіх сучасних релігій. Особливо відчутний його вплив в індуїзмі, де багатьох тварин вша­новують як священних. Найпочесніше місце серед них посідає корова. Сліди тотемізму простежуються й у хрис­тиянстві. Святий дух православні зображують у вигляді го­луба, а Христа часто називають "агнцем" (ангелом). В об­ряді ритуального з'їдання тотема втілене християнське таємне причащання, під час якого віруючі, споживаючи хліб і вино, з'їдають тіло і п'ють кров Бога.

Землеробський культ — поклоніння двійникам чинників природи, які впливають на врожай.

Типовий приклад — релігійні погляди індійців-ірокезів, які жили на території нинішніх канадських міст Квебек і Монреаль. Ще в XIX ст. ірокези вшановували чо­тирьох головних духів: землі, бобів, кукурудзи і гарбуза. Ці духи, за їхніми уявленнями, були жінками. Духів кукуруд­зи, бобів і гарбуза міфологія ірокезів зображувала у вигляді

трьох сестер, одягнених у листя відповідних рослин. Крім духів-жінок, вшановували також духів-чоловіків — сонця, дощу і вітру.

Землеробський культ — явище історичне. З розвитком матріархату (прибл. 8 тис. років тому) основним видом ви­робничої діяльності було мотичне землеробство, яким зай­малися жінки. Залежність землеробства від природи і керівна роль жінки — ось дві головні особливості, відоб­ражені в релігійних поглядах людей. Цю релігійну систему характеризують кілька рис:

1. Вшанування двійників природних факторів, які в уяві людей впливали на врожай. Наприклад, багато народів (вавилоняни, єгиптяни та ін.) гадали, що на врожай вплива­ють місяць і планети, тому поклонялися також духам цих об'єктів.

2. Головна роль жінки в релігії. Землеробський культ — своєрідне жіноче вірування. Це виявилося у тому, що най­головніших духів зображали у вигляді духів жіночого роду, а найважливіші релігійні обряди виконували жінки. У де­яких народів дозволяли важливі обряди виконувати й чо­ловікам, але за умови, що вони видаватимуть себе за жінок.

3. Людське жертвопринесення як система. Не розуміючи суті землеробських процесів, люди вважали врожай вдячністю духів за пожертвування, тому намагалися свої дари духам зробити дорожчими, ціннішими. Так виникла ідея необхідності людського жертвопринесення.

4. Ідеї смерті та воскресіння деяких духів. Спостерігаю­чи за зерном, люди помітили, що після "поховання" воно воскресає. Так зародилося уявлення, нібито деякі духи мо­жуть тимчасово померти, щоб потім воскреснути.

5. Переселення країни мертвих із землі на небо. Багато благ і прикрощів землеробам посилало небо: світло, теп­ло, дощ, вітер, сніг, град. Це породило уявлення про те, нібито духи живуть на небі. За аналогією і країну мертвих переселили із землі на небо. Саме тоді вперше постала ідея про життя душ мертвих у царстві небесному.

Землеробський культ широко представлений у сучас­них релігіях. Серед християнських святих є покровитель землеробства (Георгій), повелитель дощу і грому (Ілля-пророк). Від ідеї жіночого духу землі бере початок уявлен­ня про Богородицю: віруючі в селі називали її покрови­телькою хлібів. Із землеробського культу прийшли в хрис­тиянство свята Різдва Христового (в минулому — свято народження духу хсонця) і Пасхи (в минулому свято вос­кресіння духу зерна).

Шаманізм (евенк, шаман — знахар) — віра в можливість спілкування служителів культу (шаманів) з духами.

Якути ще в XIX ст. вважали, що людину може виліку­вати тільки шаман. Процедура його лікування складалася із заклинань, пісень, танців, звернень до духів. Якщо після такого "лікування" людина перемагала хворобу, слава приписувалася шаману, а якщо помирала, винним оголо­шувався злий дух, що вкрав душу хворого.

Шаманізм теж є породженням певних історичних умов. Приблизно 6 тис. років тому розпочався перехід до патріархату. Основними видами виробничої діяльності стали скотарство і землеробство. Займалися цією працею чоловіки, оскільки вони володіли мисливським знаряд­дям. Головна роль чоловіка в господарському житті зумо­вила його пріоритет і в господарському управлінні. Здатність утримувати людей, які нічого не виробляють, і керівна роль чоловіка в суспільстві були втілені в шаманізмі.

Шаманізм характеризують:

1. Поява професійних служителів культу. Вперше в історії релігії виникла група людей, які засоби для існуван­ня значною мірою або повністю здобували за рахунок ви­конання релігійних обрядів. Хоча в особі шаманів заявило про себе духовенство, церкви ще не було. Шамани не ма­ли власної організації, а діяли в межах родоплемінної, підкоряючись ватажкам роду і племені.

2. Виокремлення головного об'єкта релігійного по­клоніння — шаманських духів. З погляду тогочасних людей, ці духи служили шаманові, виконували його волю, допо­магали пізнавати таємниці, билися зі злими духами.

3. Головна роль чоловіка в релігії. Кількість духів-жінок різко зменшилася, їх витіснили на задній план духи-чоловіки. Серед професійних служителів культу були й жінки, але з поглибленням процесу розпаду родового ладу їх ставало менше.

4. Використання істеричних нападів як засобів виконан­ня релігійних обрядів. У багатьох народів шамани входили в екстаз і доводили себе до нападів, що призводило до нер­вових захворювань. Дуже часто саме нервовохворі ставали шаманами через свою незвичайність і обмежену здатність до суспільне корисної праці.

 

5. Використання оманливих дій як засобів виконання релігійних обрядів. Релігія виникла без будь-якого обману. І лише на стадії шаманізму до несвідомого одурманення додався свідомий обман, який став водночас і засобом відправлення релігійних обрядів, і однією з додаткових причин збереження релігійності. Деякі народи Азії, Авст­ралії та Америки, які й тепер зберігають залишки первісного суспільства, перебувають під впливом ша­манізму.

Елементи шаманізму існують в усіх сучасних релігіях. Це і професійна каста служителів культу, і уявлення про те, що священики перебувають в особливих відносинах із світом духів, і те, що головні представники надприродно­го світу — чоловічої статі. До цих елементів належить й ек­зальтація, властива окремим сучасним релігіям.

 

Національні релігії

 

Розпад суспільства на класи спричинив зміну ре­лігійної діяльності людей, а на місце давніх релігій прий­шли нові. За змістом вони були складніші, тому їх назива­ють розвинутими релігіями. Всі розвинуті релігії поділя­ють на три групи: ранні національні, пізні національні та світові. Розвинуті релігії наділені новими рисами. У них головними об'єктами релігійного поклоніння були не ду­хи, а боги. Боги в уяві віруючих — це своєрідні вдоскона­лені духи, які мають владу і щодо надприродних об'єктів, і над людським суспільством. У класових суспільствах се­ред багатьох людей побутувало переконання, що саме бо­ги встановлюють, проповідують і захищають нерівність людей. Класове розшарування суспільства зумовила появу церкви як спеціального ідеологічного апарату панівного класу. Церква користувалася всіма засобами для задово­лення своїх потреб, контролювала дотримання віруючими релігійних обрядів, захищала існуючі порядки, пропагува­ла і насаджувала релігійні ідеї.

 

РАННІ   НАЦІОНАЛЬНІ   РЕЛІГІЇ

Ранні національні релігії — релігійні вірування, які виражали ідеологічне протистояння різних верств населення у межах однієї національної держави.

До них відносять давньоєгипетську, давньоіндійську, давньоєврейську, давньогрецьку, давньоперську, давньо­римську та ін. Історичним підґрунтям їх виникнення та існування був рабовласницький лад. Ці релігії існували в умовах, коли найбільш пригнічені верстви населення три­мали у покорі тільки шляхом насильства. Але тоді релігію ще не використовували як засіб ідеологічного впливу на них.

Головні риси ранніх національних релігій:

1. Усунення від офіційного культу низів суспільства. У цих релігіях до культових відправлень не допускали рабів, а в окремих випадках і частину сільської бідноти. Рабів і сільську бідноту, що належали до нижчих верств (каст), називали різнонародженими (їх породила мати). Двічі на­родженими називали тих, кого народила мати і хто прой­шов обряд освячення Богом, тобто одержав друге народ­ження.

2. Нетривалість існування. Давні національні релігії існували тільки в межах рабовласницького суспільства. Як тільки суспільство вичерпувало себе і релігію, на зміну приходили пізні національні або світові релігії.

3. Суворий політеїзм. Усі ранні національні релігії були політеїстичними (гр. poly — багато, teoc — Бог), тобто ба­гатобожні. Із багатьох богів виділяли невелику групу го­ловних, а серед них — верховного Бога. Його шанували як царя богів і людей, джерело й охоронця законів. Інших богів вважали його помічниками, які відповідали за окремі сфери земного і потойбічного життя. За віруваннями, на­приклад давніх греків (VIII—III ст. до н.е.), верховним бо­гом був Зевс. Крім нього, вшановували богиню шлюбу і подружнього життя Геру, головного суддю в країні мерт­вих Аїда, богиню мудрості, наук і ремесел Афіну, бога ми­стецтва й охоронця доріг Аполлона та ін. У дав­ньоіндійській релігії (X—-І ст. до н.е.) брахманізмі як вер­ховного бога шанували Брахму. Йому допомагали Шива — бог створення і руйнування, народження і смерті, Вішну — бог-охоронець, Індра — бог війни та ін. У ранній національній релігії давніх євреїв верховний бог Ягве, бо­гиня шлюбного життя Аннат, бог Сонця Самсон, бог війни Саваоф, бог землеробства — Ілія, бог пустелі — Аза-зел та інші утворили пантеон богів.

4. Зародження вчення про посмертну віддяку (наявність причинного зв'язку між поведінкою людини в земному житті та її долею у загробному). Це вчення визнає посмертну винагороду для одних людей (праведників) і кару для інших (грішників). Однак віддяку пропагували не всі релігії й течії й не на всіх етапах їхнього розвитку. До того ж ранні національні релігії не обіцяли небесної винагороди рабам.

5. Обов'язковість жертвопринесень. У жертву богам приносили пшеницю, виноград, мед, молоко, вино, за­пашні трави, дику птицю, півнів, кіз, овець, свиней, биків тощо. Чимало національних релігій вимагали і принесен­ня в жертву людей. За повідомленням Плутарха (II ст. до н.е.), жителі Карфагена, прихильники давньофінікійської релігії, в жертву богу війни Молоху приносили не тільки військовополонених, а й дітей-первістків. Це було харак­терне і для давньоєврейської, давньовавилонської, дав­ньоєгипетської та інших ранніх національних релігій.

Ранні національні релігії не збереглися, але багато мо­тивів і обрядів з них увійшли до сучасних релігій. Пізніше національні релігії охопили своїм впливом усі соціальні прошарки однієї національності. До таких належать бага­то нинішніх релігій: індуїзм, сикхізм, джайнізм (Індія), конфуціанство, даосизм (Китай), синтоїзм (Японія), іудаїзм (релігія євреїв у багатьох країнах світу) та ін.

ПІЗНІ НАЦІОНАЛЬНІ РЕЛІГІЇ

 

Пізні національні релігії — релігійні вірування, що поста­ли з намагань приборкати найпригніченіші верстви насе­лення держави.

 

Виникли з розпадом рабовласництва і зародженням феодальних відносин. Вони позбавлені ідеологічного про­тистояння низів і верхів.

Головні риси пізніх національних релігій:

1. Великі масштаби впливу. У відправленні культу брали участь не лише правляча верхівка, заможні та середні верстви, але й найбільш експлуатована частина суспіль­ства. Так, індуїзм, який прийшов в Індію у І ст. н.е. на зміну брахманізму, зберіг поклоніння тим самим богам, але ліквідував поділ індусів на касти.

2. Живучість. Багато різних національних релігій існу­ють і до цього часу.

3. Єдність політеїзму й монотеїзму (багатобожжя та єди­нобожжя). Більшість релігій цього типу політеїстичні. Але ^СЄРЗД них є і монотеїстичні.

4. Спрощення жертвопринесень. Жертвопринесення худоби,  птиці  зменшено або зовсім  відмінено.   Повністю скасовано людські жертвопринесення.

5. Розвинутість учення про загробні відплати. На цьому етапі розвитку релігії уявлення про потойбічне ж и чтя на­були першочергового значення. Сподівання на небесну винагороду за хорошу поведінку були поширені й серед найбільш пригноблених верств населення. Прикладом пізньої національної релігії є іудаїзм, який у VII ст. н.е. прийшов на зміну давньоєврейській релігії.

 

Світові релігії

Світові релігії — монотеїстичні релігії, які в процесі сво­го історичного розвитку подолали етнонаціональні межі й стали відкритими для всіх.

 

Такими релігіями є християнство, іслам, буддизм. Головні риси світових релігій:

1. Виникнення у зв'язку з радикальними історичними змінами. Здебільшого це був перехід до розвинутішої соціально-економічної формації (укладу життя), що нерідко супроводжувалося централізацією внутрідер­жавного життя. Все це стосувалося доль багатьох людей.

2. Космополітичний, пропагандистський характер, орієнтація на всіх людей. Незалежно від статі, соціального стану, національної та расової приналежності, всі вони вважаються рівними перед Богом і такими, що потребують спасіння.

3. Відмова від специфічної обрядовості, яка розмежовує людей різних національностей. Проте певні відмінності в обрядових дійствах існують, не маючи принципового характеру.

4. Велика роль у їх становленні засновника або групи за­сновників.

5. Відображення способу життя великих регіонів, різних станів, каст, народностей, націй.

6. Чітко виражений прозелітизм. Він виявляється у гли­бокій прихильності до своєї віри, намаганні навернути до неї якомога більше послідовників інших віровчень.

7. Наявність за певних історичних умов етнічного забарв­лення, етнічної та релігійної приналежності.

 

Нетрадиційні релігії, неорухи

 

Це релігійні комплекси, історично не успадковані від попередніх епох певним етносом, не притаманні його релігійній духовності, культурно-побутово, ментально не укорінені, поширені внаслідок місіонерської дійсності.

Головні риси нетрадиційних релігій, неорухів:

1. Виникнення на хвилі пошуків нових ціннісних орі­єнтирів. Як правило, спричинювала їх криза традиційної релігії.

2. Міжрелігійний синтез. Нетрадиційні релігії здебіль­шого поєднують у собі елементи різних віровчень.

3. Динамічність розвитку і поширення, строкатість і постійна змінність спектра. Нетрадиційними для релігії певного етносу можуть бути як світові, національні віровчення, так і неокульти.

4. Привабливість для високоосвічених людей. Нерідко до них прилучаються особи, які активно розмірковують над сенсом життя, прагнуть пізнати духовні надбання різних народів.

 

4.

РОЗДІЛ

ранні національні релігії

 

давньоєгипетська релігія

 

Територія Давнього Єгипту складалася з 40 номів — зе­мель, де жили колективи, подібні до племен, які ще не зна­ли класового розшарування. Типовою формою їх вірувань були фетишизм, тотемізм і магія. Англійський дослідник Е.Гардінер у книзі "Єгипет фараонів" пише, що в об'єдна­ному Єгипті релігія була результатом злиття незалежних племінних культів. Кожне місто мало своє божество у формі матеріального фетиша, але значно частіше — у ви­гляді тварини. Політеїзм об'єднаного Єгипту — зако­номірний наслідок злиття місцевих номових релігій додинастичного періоду.

Якщо в більшості народів фетишизм і тотемізм зникли в процесі історичного розвитку, залишивши лише деякі пережитки, то в Давньому Єгипті культ тварин зберігся до часів римського панування. Давньоєгипетське мислення тісно пов'язане з магією, її трьома головними принципа­ми: подібності, заміни цілого його частиною і вірою в чу­додійну силу слова (магія слова). Єгиптяни вважали, що магія дана божеством. Магічні тексти використовували з метою вирішення земних проблем, для забезпечення по­мерлому безпечного й вічного життя в потойбічному світі, для встановлення контактів живих з померлими, богами й духами (з надприродними істотами). Єгипетські маги ма­ли репутацію могутніх чаклунів.

Давньоєгипетський пантеон охоплював безліч богів. Одним з найшановніших з них був бог Гор. Для єгиптян його ім'я стало синонімом слова "бог". У давньо­єгипетському пантеоні налічувалося дев'ять божеств: бог сонця Ра, бог вітру Шу, який розділяв небо і землю, боги­ня вологості Тефнут, бог втілення землі Геб, богиня неба Нут, бог бурі й блискавки Сет, дружина Сета богиня Нефтіс, а також Осіріс, який з часом став володарем неба й якого ототожнювали з Ра, та його дружина Ісіда. З ними був тісно пов'язаний син Ісіди — Гор.

До давньоєгипетського пантеону належали й місцеві герої та фараони. Здавна фараона вважали живим втілен­ням Гора або його сином. Підставою для обожнювання померлих героїв і володарів були вдячність за їх дії та віра, що вони й надалі матимуть чудодійну силу. Визнання за деякими богами космічного й універсального характеру, висунення такого бога на чільне місце в пантеоні зумови­ли виникнення монотеїзму. Так постала концепція єдино­го бога в трьох особах. Водночас одне божество могло ви­конувати різні функції та існувати в різних іпостасях. Кон­кретні боги крім особистих якостей були наділені й атри­бутами божества.

Питання походження богів (чи існували вони взагалі й як виник світ) по-різному тлумачилося в давньоєги­петській теології та народній свідомості. Згідно з однією з найдавніших концепцій, життя на Землі походить від бога Геба і богині Нут, які, породивши бога Ра, вранці випус­кали його в світ, щоб тривало життя всіх істот.

Давньоєгипетські жреці стверджували, що спочатку існував водний хаос у вигляді нерухомого океану Нун, у якому виник бог-сонце, який зійшов потім на створену ним вершину. Ра шляхом самозапліднення породив першу пару божеств: бога Шу і богиню Тефнут — батьків Геба і Нут. Дітьми Геба і Нут були Осіріс, Ісіда, Сет і Нефтис. Згодом Ра закінчив створення світу, а з його сліз виникли люди.

Серед давніх єгиптян популярною була легенда про Осіріса, вбитого Сетом. Дружина Осіріса Ісіда завдяки магії на деякий час оживила його. Ця легенда проголошує тріумф сімейного життя, вірності та материнської любові. Єгиптяни наділяли своїх богів людськими рисами: пси­хікою, старістю, хворобами, смертю. Саме із спостережень над смертю постали теологія і філософія, які важко ще Розрізнити в давніх цивілізаціях.

Потік раціонального мислення давніх єгиптян вперше в Історії цивілізацій зумовив появу наукової медицини, ^ПРО що свідчать хірургічні та інші медичні трактати-папіруси. Розвиток медицини був пов'язаний з муміфікацією, яка втілювала уявлення про потойбічне життя. Необхідною умовою муміфікації вважали повне збережен­ня тіла померлого. За існуючими тоді уявленнями, помер­лий є безпорадним у могилі, й забезпечити йому по­тойбічне існування можуть тільки живі. За пізнішими уяв­леннями, у померлого, який продовжує життя в могилі, крім потреби в їжі та напоях виникає потреба виходити з могили на денне світло, злітати на небо до богів тощо. Відчуває її вже не тіло померлого, а матеріальний, хоч і не­видимий людині елемент, який може бути в могилі, а мо­же й відлітати з людиною куди завгодно. Як писав давньогрецький історик Геродот, "...єгиптяни також стали першими вивчати безсмертя душі людини. Коли помирає тіло, душа переходить в іншу істоту, яка народжується тієї миті. Коли душа пройде крізь тіла усіх земних і морських тварин і птахів, вона знов вселяється в тіло новонародже­ної дитини". У давньоєгипетській "Книзі мертвих" йдеть­ся про перетворення душі на фенікса, лелеку, ластівку, змію, крокодила, тобто на тварин, які мислились єгиптя­нами як могутні божества, спроможні встояти перед не­безпекою потойбічного життя. Перетворюючись на них, душа відгороджувалася від цієї небезпеки, щоб забезпечи­ти собі безсмертя.

Уявлення давніх єгиптян про потойбічний світ зміню­валися протягом віків. Найдавнішим є уявлення про існу­вання його під землею. За часів, коли влада фараонів була надто авторитетною, жерцям не до вподоби було поміща­ти фараона та великих вельмож у понурому світі підземел­ля разом із звичайними померлими. Це знайшло відобра­ження у написах на стінах пірамід V і VI династій ("Текс­тах пірамід"), які свідчать, що фараон і вельможі продов­жують своє життя у світі зірок. Водночас вони не запере­чували існування підземного царства померлих.

У цей період отримала визнання легенда про існуван­ня підземного царства померлих, де знаходилися «країна щастя» Іару (Іалу) та "поле очерету" — давньоєгипетський рай. Оскільки загробне життя давні єгиптяни вважали продовженням життя земного, а померлого сприймали як реально існуючого, здатного принести лихо чи допомага­ти своїм близьким на землі, то живі намагалися іноді вста­новити контакт з померлими родичами через листи. За­вдяки цьому, на їхню думку, земний та потойбічний світи перебували в певному взаємозв'язку та взаємодії.

Набуло поширення й обожнювання фараона, якого  вважали сином бога сонця та символом добробуту й розквіту країни, носієм найвищої божественної сили. Він виконував найважливіші ритуали, в тому числі урочистий обряд першого орання: прокладаючи першу борозну, мов­би запліднював нільську долину від імені богів.

Централізація держави сприяла посиленню влади жерців, які перебирали на себе функції чиновників цент­ру, слугуючи при цьому якомусь з могутніх місцевих богів.

 

Жрецтво (старослов. "жрети" — приносити жертву) — група людей, яка в політеїстичних релігіях виконує функції посередника між віруючими і надприродними си­лами, а також здійснює релігійні обряди.

 

Богам цим приносили численні жертви, на їх честь бу­дували величезні храми, а наймогутніших з них, наприклад бога сонця Ра, проголошували батьками правителя. Будучи адміністраторами і служителями храмів, жреці зосередили в своїх руках керівництво країною в усіх сферах. Вони здійснювали релігійні ритуали, особливо під час свят: у дні, пов'язані з важливими міфічними подіями, із значними подіями у житті фараона, на початку місяця та року тощо. Під час свят спеціально прикрашали та ілюмінували храми, організовували пишні процесії з музикою, піснями, танця­ми. Найвеличнішим святом вважалося вшанування Осіріса. Кульмінацією його була яскрава процесія, під час якої розігрували містерію смерті та воскресіння Осіріса. На потреби культу, ритуалу та релігійних свят йшло чимало грошей, у них брала участь велика кількість людей, що сприяло зміцненню віри в божественну владу фараона, а відповідно й стабілізувало імперію.

Давньоєгипетське мистецтво було храмовим і похо­вальним, мало на меті перетворення тлінного життя на вічність. Тому саркофаги, піраміди та храми будували з металу або твердих кам'яних порід, демонструючи цим прагнення до безсмертя. Земне життя вважали фрагмен­том потойбічного, а піраміду — сходами, які ведуть фара­она на небо. Піраміди були не лише гробницями, в них клали все, що оточувало фараона за його життя.

Естетичні погляди ще не відігравали особливої ролі, але ремісники намагалися у своїх виробах втілювати певну ідею. В цьому і полягає велич давньоєгипетського мис­тецтва, таємниця його впливу на наступні покоління. Храм вважали домівкою бога. Тому він нагадував світ, близь­кий богові. Стеля храму моделює усіяне зорями небо, на   стінах зображено пишні дерева та кущі або віруючих, які несуть у дар богові плоди своєї праці. Найсвященнішим вважався золотий горизонт з уподібненим сонцю богом, який підноситься над ним. Усі розміри ретельно розрахо­вано згідно з таблицями бога мудрості та знання Тота або богині Сашат (жіночого еквівалента).

У духовному житті Давнього Єгипту храми відігравали велику роль. При них були скрипторії — майстерні, в яких складали, переписували релігійно-магічні, історичні, літе­ратурні, медичні та інші тексти; бібліотеки; архіви. "Бу­динки життя" (так їх ще називали) мали величезне значення у збереженні та передачі писемної культури. За давньоєгипетськими уявленнями, вони створені богами і перебували під їхньою особливою опікою.

Однак релігійне життя не завжди було спокійним: час від часу відбувалися релігійні перевороти. Один з них пов'язаний з діяльністю фараона-реформатора Аменхоте­па ГУ (XIV ст. до н.е.), який прийняв ім'я Ехнатона. Він зрікся віри своїх предків, встановив культ сонячного дис­ка — Атона. За його наказом у давніх єгипетських написах намагалися знищити не тільки імена богів, а й саме понят­тя "бог", замінюючи його словом "володар", а знак бога — знаком, який позначає фараона. Навіть сонце на завер­шальному етапі реформи сприймали не як бога, а як царя. Відтоді у світі мали правити лише два царі: Сонце-Атон та його син Ехнатон.

У "сонцепоклоніннї" Ехнатона простежується власти­вий давньоєгипетській релігії струмінь солярного моно­теїзму. Ехнатон мовби довів до логічного завершення кон­цепцію про царя — "сина Сонця", яка бере свій початок від давньої уяви про Сонце як царя. Проте ігнорування Ехнатоном осірістичних уявлень, основою яких була віра у потойбічне життя, знищення у написах слова "бог", знаків, що символізували його, надають його ученню від­тінку навмисної боротьби проти богів.

Амарнський період (час реформ Ехнатона) був корот­ким, але мав важливі наслідки для єгипетської культури. Саме тоді виник своєрідний імпресіонізм у мистецтві, про що свідчать численні розписи: пейзажні композиції, ви­шукані барельєфи; вперше у давньоєгипетському мис­тецтві з'являються світські постаті царя й цариці, зобра­жені в побуті. У цей період з'явилося багато творів світської літератури, у тому числі й любовної лірики ("Пісні насолоди серця") ново єгипетською мовою. Любовна поезія,  підпорядкована  сакральним  (священним) цілям, як правило, залучена до ритму життя храму.

Під впливом релігійної реформи Ехнатона відбулося посилення етичного елементу в давньоєгипетській релігії. Саме тоді з'явилася 125-та глава "Книги мертвих" з її ідеєю морального загробного суду, який відбувався у Чер­тозі двох істин. Він засідає у повному складі на чолі з "ве­ликим богом" — Ра. Тут присутній цар пекла бог Осіріс та ще 42 надприродні істоти. Кожна з них "відає" певним гріхом. Вступивши до Чертога двох істин, померлий вітає "великого бога", а потім виголошує свою так звану "нега­тивну сповідь", яка є зводом моральних заповітів давньо­го єгиптянина: "Я не робив неправди проти людей, я не був жорстоким до тварин, я не робив гріхів у Місті Істи­ни; ...я не був байдужим, коли бачив зло, я не відбирав нічого у жебрака, я не порушував божественної запоруки; я не шкодив служителю в очах його хазяїна; я не отрую­вав; я не змушував нікого ридати; я не вбивав; я не нака­зував убивати..." За порушення цього морального кодексу карали загробним судом.

Після цього підсудний запевняє кожного з 42 божеств-демонів, що не робив гріха, яким воно "відає". Володіючи магічним знанням про цих демонічних істот, підсудний обеззброює їх, а вони не можуть виступити проти нього. Суд може виправдовувати чи прирікати на знищення душі тут же, у пащі чудовиська. Ідея загробного суду, заснова­ного на моральних принципах, — помітне явище в історії релігійного життя людства.

Релігія Давнього Єгипту вплинула на античний греко-римський світ. У VII ст. до н.е. в Греції склалась орфічна космогонія, згідно з якою началом світу вважали яйце, запліднене вітром. Цей образ запозичено з єгипетської ко­смогонічної системи. Основний струмінь давньоєгипетсь­кого впливу — поширення в греко-римському світі культу Ісіди (богині-матері страждальців).

Багато ідей давньоєгипетської релігії увійшли до Біблії: уява про бога, який створює світ за допомогою слова, існування потойбічного життя тощо. Простежуються вони в книзі Екклезіастовій, лейтмотивом якої є розчарування: "все є суєта та томління духу". До біблійних текстів увійшло багато моральних сентенцій.

Неоціненним є вплив давньоєгипетської релігії на хри­стиянство, особливо на символіку та окремі догматичні побудови. Єгипет був одним з центрів догматики та моралі

християнства. Деякі єгипетські релігійні уявлення про­никли через Рим в християнську релігію Британії, Галлії тощо. Нова християнська релігія у Франції довго зберіга­ла образ єгипетської богині Ісіди як своєї святої: її статуя стояла на південній стіні абатства Сен-Жермен де-Пре до 1514 р. Сприймали її як іпостась християнської богородиці. Окремі давньоєгипетські релігійні елементи побуту­ють в християнстві майже не завуальовано, інші — у ви­дозміненій формі.

 

релігія народів давнього дворіччя

(месопотамська релігія)

 

Початок месопотамській цивілізації (Давнього Дво­річчя — регіону між ріками Тигр і Євфрат) поклали шуме­ри (народ, який жив у Південній Месопотамії в IV— II тис. до н.е. і створив державу Шумер). Головними в їхньому пантеоні богів вважали бога неба Ан і богиню землі Ки, що породили могутнього бога повітря Енлиля і бога води Еа (Енки). В Месопотамії з безліччю її державних утво­рень, що змінювали одне одного (Шумер, Алкад, Ассирія, Вавилонія), не було централізованих деспотій. І це позна­чилося на релігійній системі. Через порівняно невисокий рівень централізації політичної влади і відповідно обож­нювання правителя легко співіснували багато богів, з при­свяченими їм храмами і жерцями.

Месопотамська релігія — це релігія зірок, оскільки бо­жества уособлювали стихійні сили природи й ототожнюва­лися із зірками та планетами. Великі боги На-ннар (ак-кадською Син), Уту (Шамаш) та Інанна (Іштар), втілені в Місяці, Сонці та Венері, за уявленнями, панували над усім зодіаком. Наприклад, Бога Сина зображали у вигляді би­ка, що пасеться на зоряному пасовищі. Інанна була боги­нею кохання і плодючості, бог Нергал (планета Наро) відповідав за війни, хвороби та смерть, а верховного вави­лонського бога Мардука ототожнювали з планетою Юпітер. Усе це спричинило розквіт астрології в Месопо­тамії.

Релігійному мисленню мешканців країни був власти­вий дуалізм: чітко простежувалися два начала — життя і смерть, царство неба, землі й підземне царство померлих. Але не завжди протиставлялися, бо буття землеробів з культом родючості, регулярна зміна пір року, з почерговим оживанням та сном природи зумовлювали їх уявлен­ня про тісний і взаємозалежний зв'язок між життям і смертю, вмиранням і воскресінням. Цю закономірність природи втілювали в собі безсмертні боги. Одним з основ­них у месопотамців був міф про смерть і воскресіння Ду-музи (вавилонський Таммуз) — бога вічно живої природи.

Пантеон месопотамських богів мав свою ієрархію. З кінця III тис. до н.е. на першому місці перебувала космічна трійця (Ану, Енлиль, Еа) та астрономічна група (Син, Шамаш та Іштар, Адад).

В ієрархії богів першим є Ану — цар богів, неба, країн і покровитель царів. Він — верховний бог, але дещо пасив­ний і не дуже доброзичливий. Центром його культу було знамените старовинне місто Урук з його ансамблем свя­тинь Еанна ("будинок неба"). Енлиля з самого початку вважали богом землі й головним богом шумерів. Щороку сьомого місяця він промовляв устами жерців у своєму свя­щенному місті Ниппур слова настанови для царя і країни. За царя Хаммурапі Енлиль втратив популярність, посту­пившись місцем богу Мардуку. Бог Еа (бог води) вважався найвідомішим богом-творцем: створив людину і ставився до неї доброзичливо. Як бог мудрості, він дав людству за­сади науки та хліборобства, був покровителем ремесел, мистецтва та співу. Вважалось, що Еа знає всі таємниці та передбачає майбутнє; значуща його роль в магії, бо вода є чарівним засобом очищення. Центром культу Еа було місто Еріду.

Пантеон богів відповідав уявленням месопотамців про структуру космосу. За легендами про створення світу, зем­ля побудована на зразок неба. Зодіак — земне царство на небі, де живуть боги і відкривають себе людям в образі се­ми великих світів. Весь Всесвіт поділено на три царства: Ану владарює над небесним світом, Енлиль — над земним, Еа — водним. Ану, Енлиль (аккадський Бел) та Еа утворю­ють панівну над світом тріаду, а управління зодіаком вони Доручили трьом головним світилам: Сину, Шамашу та Іштар (Сонцю, Місяцю і Венері). Четвертою важливою ча­стиною Всесвіту є підземний світ ("світ померлих"), звідки немає вороття; там владарювали богиня Ерешкигаль і бог Нергал. Цей володар посилав нещастя і дарував життя, вважався справедливим суддею. Пізніше його ото­тожнювали з богом Сонця.

Уявлення про походження та існування світу покладе­но в основу різноманітних легенд та міфів. На них теж позначилася шумерська культура (III тис. до н.е.). Відома ак-кадська епопея "Енума елиш" (дослівно — "Коли вгорі"; так починається перший рядок поеми) виникла із злиття спершу незалежних міфів про виникнення богів, про пе­ремогу бога Еа над Апсу (первинним хаосом), про ство­рення світу; містить гімн на честь Мардука та його 50 імен. Згідно з іншими легендами та переказами, роль творця ча­сто належить богині-матері, яку називають по-різному (Аруру, Мами, Нинту), інколи богові Еа. Людину створю­ють з глини і божественної крові, тобто вона має божест­венне начало. Боги є справедливими і водночас жорстоки­ми, тому людина повинна служити їм зі страхом, покорою і довірою. Передусім вона мусить утримувати богів і роби­ти приємним їхнє життя, за це вона може сподіватися на допомогу від них. Взаємозв'язок богів та людини вияв­ляється в жертвопринесеннях, молитвах, у функціонуванні храмів.

У месопотамській філософії релігії особливе місце відведено проблемі долі, безсмертя людини. Потойбічне життя відіграє незначну роль. Вавилонянин молився про земні блага, смерть жахала його. Дух померлого, за уявлен­нями, потрапляв у підземний світ, темне царство божест­венного подружжя Нергаля та Ерешкигаль. Царство по­мерлих сумне, світло туди не проникає, а довкола — лише жалюгідне життя тіней. Жахливіше від перебування в царстві тіней — залишитися не похованим. Не можна за­вдати ворогу жорстокішого страждання, ніж відмовити йо­му в похованні або сплюндрувати його могилу; ніде не знайде спокою той, хто не знайшов його в могилі.

Підземне царство мертвих уявлялось великим містом з величезним палацом; сім стін оточують велику в'язницю, звідки нема вороття. Тільки інколи дух померлої людини за згодою бога або тікаючи повертається у світ земний у вигляді марева, щоб лякати людей, які не піклувалися про нього. Долі людей після смерті неоднакові: щасливі в тих, хто славетно загинув в бою і був з честю похований; доб­ре померлому, спадкоємці якого піклуються про небіжчи­ка. У вавілонян існувало також уявлення про рай (острів щасливих), розташований у гирлі ріки, де живуть ті, хто отримав безсмертя.

Помітну роль у релігії народів Дворіччя відігравали вірування про нижчих духів, здебільшого злих та згубних. Це духи землі, повітря, води — Аннунаки та Ігігі — уособ­лення хвороб і нещасть. Для боротьби з ними жреці складали безліч заклинань. Найнебезпечнішими вважали "сім духів безодні" — винуватців усіх хвороб. У заклинаннях перелічували їхні імена та вчинки. Заклинання свідчать не тільки про характер вірувань, а й про високий рівень ри­торики: "Семеро їх, в підземній безодні семеро їх... В над­рах підземних безодні вирощені вони, ані чоловічої вони статі, ані жіночої... Вони — руйнівні вітри, жінок вони не беруть, дітей не народжують, жалю та співчуття вони не знають, молитов і прохань вони не чують... Вони — виго­довані на горах коні, ворогують вони з Еа, сильні серед богів вони, стають на шляху, приносять горе в дорозі. Злі вони, злі вони... Семеро їх, семеро їх і ще раз семеро їх..."

Для захисту від злих духів (демонів), крім численних заклинань, широко використовували амулети-апотропеї (обереги): зображення злого демона в настільки мерзотно­му вигляді, що, побачивши його, демон повинен був з жа­хом утекти. Практикували й різноманітні магічні обряди. Відомі обряди лікувальної, застережної, злочинної та військової магії. Лікувальну магію застосовували разом з народною медициною, тому в рецептах, що збереглися, нелегко відокремити одне від іншого, але в деяких випад­ках магія простежується чітко. Ось приклад магічного ре­цепта проти хвороби очей: "...з чорної вовни, з білої вовни з цієї сторони ти випрядеш; сім і сім вузлів ти зав'яжеш; заклинання ти прочитаєш; вузол з чорної вовни ти прив'яжеш на хворе око, вузол з білої вовни ти прив'яжеш на здорове око..."

У Вавилоні й Ассирії здавна розвивалося мистецтво передбачення (мантика), що становило собою спілкуван­ня людини з божеством. Вважалось, що часто боги підка­зували людині розвиток подій у майбутньому, а вона по­винна була звертатися до них через жерців, молитви і жертвопринесення. Побутувала й думка, що боги відкри­вали завісу майбутнього вустами безумця або жерця, який перебував в екстазі. Велику увагу приділяли снам, особли­во сновидінням святих, в священному місці: в них або з'являлося божество, або подавало деякі знаки, які потрібно було розтлумачити. Вавилонське мистецтво пе­редбачення мало великий вплив на інші народи (ворожба ^на печінці). В епоху еллінізму "халдей" означало те саме, Що й "астролог" або "волхв".

Вавілоняни зверталися до бога й тоді, коли в судово­му процесі необхідно було з'ясувати істину, коли немож­ливо було вирішити спір між сторонами. Тоді часто вимагали складення присяги, за неправдивість якої ображений бог покарає винуватця.

З об'єднанням общин і утворенням перших держав в Месопотамії формується клас жерців, яких вважали посе­редниками між богами і людьми, вчителями, оскільки будь-яке знання тлумачилось як релігійне одкровення. Во­ни були й хранителями священної літератури, оскільки дар творіння мистецтва, як вважалось, божественного по­ходження. Жреці служили в храмах, що мали значні ба­гатства, і становили впливовий суспільний прошарок. По­ходили вони із знатних родів, успадковуючи свій титул. Зовнішність їх мала бути бездоганною, навіть щодо зросту й ваги.

Певні функції перебирали на себе й жриці, а такос храмові прислужниці. Багато з них були пов'язані з куль­том богині кохання Іштар, практикували храмову прости­туцію і брали участь в оргіїстичних культах. Іштар служи­ли й жреці-євнухи, які носили жіноче вбрання та викону­вали жіночі танці. Культ був строго регламентований і вла­штовувався в храмах. Вавилонські храми здебільшого на­гадували східчасті башти, що й породило біблійну легенду про спорудження Вавилонської вежі.

Жреці возносили молитви сонячним богам і водночас будували обсерваторію, щоб спостерігати за Сонцем, об­числювати його траєкторію і моменти затемнення; сповідували певні етичні норми і плели політичні інтриги; викладали в храмових школах божественні правила і скла­дали власні правила арифметики, рівнянь геометрії; роз­вивали право та правознавство й порушували закони для досягнення своєї мети.

Під час культового святкування нового року цар пови­нен був ставати навколішки перед статуєю бога Мардука за розпорядженнями головного жерця, який відбирав у нього знаки царської влади, бив по щоках, шарпав за во­лосся, а той покірно розповідав про свою безневинність і любов до богів.

Центром релігійного життя і водночас економічним та науковим утворенням був храм. Навколо нього концент­рувалися різноманітні жрецькі братства, що виконували й певні світські функції. Жрець, живучи на території храму, харчувався пожертвуваннями ("дарами для богів"), мав право на власне майно. Храм як помешкання богів був відтворенням небесного світу. На його стінах зображували головне божество храму та інших богів. У храми приносили дари і виконували обряди жертвопринесення. Поряд з храмом будували вежу з трьома уступами (зикурат) — уособлення потрійного Космосу. Сім поверхів відтворю­ють послідовність небесних східців семи планетних сфер; знизу вгору кольори її поверхні чергувалися у такому по­рядку: чорний (Сатурн), темно-червоний (Юпітер), світло-червоний (Марс), золотий (Сонце), біло-жовтий (Венера), синій (Меркурій), срібний (Місяць).

Міфологія Дворіччя складається з космогонічних сю­жетів про створення Землі та її мешканців, легенд про подвиги героїв (передусім Гильгамеша), розповіді про ве­ликий потоп, головним героєм якої є цар Утнапиштим ("він бачив життя"). У кінці розповіді він бере ім'я Атрахасис ("дуже розумний"). Утнапиштим розповідає Гильгамешу, що на раді богів за пропозицією Бела (володаря землі) вирішено було влаштувати потоп, щоб покарати за гріхи жителів легендарного міста Сурупак. Через сно­видіння Еа (бог океану) без відома інших богів видає Утнапиштиму їхнє рішення; цар будує ковчег, навантажує його всіляким добром, приводить тварин і з майстрами, що будували ковчег, та з родиною замикається в ньому. Жителям Сурупака свою дивну поведінку пояснює тим, що начебто Бел гнівається на нього і тому він мусить жи­ти у бога Еа. їм він обіцяє благотворний дощ, який пош­лють боги як благословення.

Шість днів і шість ночей тривав потоп. Усі люди заги­нули. Після цього настає спокій, і тоді, на сьомий день, Утнапиштим відкриває люк ковчега і через нього випускає спочатку голуба, потім ластівку. Однак вони повертають­ся, бо їм ніде сісти. Посланий після них ворон не вер­тається, тоді цар і всі мешканці ковчега виходять назовні. На вершині гори, де перед цим зупинився ковчег, Утнапи­штим вчиняє жертвопринесення. Боги, вдихаючи запах, кружляють у танці, Іштар піднімає коштовне намисто, по­дароване їй Ану (можливо, це веселка) в урочистій клятві, Що вона ніколи не забуде цих днів. Бел побачив, що одна родина врятувалася. Рятівником міг бути лише Еа. Але той заспокоює Бела, стверджуючи, що потрібно карати тільки грішників. Тоді Бел благословляє Утнапиштима і його Дружину, даруючи їм безсмертя. Фрагменти шумерських оповідань у деталях нагадують біблійну легенду про Ноя.

Однак не всі аспекти життя, не вся система ідей та Інститутів Давнього Дворіччя були зумовлені релігійними Уявленнями. Наприклад, тексти законів царя Хаммурапі

переконують, що на норми права вони не впливали. Пев­них успіхів народи Месопотамії досягли в науковому пізнанні світу. Особливо помітні досягнення вавилонської математики, яка виникла з практичних потреб виміру площі ланів, спорудження каналів і різноманітних бу­динків. Вавилонці спостерігали за рухом небесних тіл, за­нотовуючи дані спостережень за Сонцем, Місяцем, розта­шуванням планет. Так виникла вавилонська математична астрономія, яка не поступалася європейській в епоху ран­нього Відродження.

Релігійна система не була тотальною, не монополізовувала духовне життя. Вона залишала місце для поглядів, вчинків і дій, не пов'язаних з релігією, що могло вплину­ти на характер релігійних уявлень народів Східного Серед­земномор'я — племен Сирії та Фінікії. Можливо, це відіграло певну роль у зародженні вільнодумства в антич­ності. Більшість магічних діянь тієї епохи вплинуло на культуру багатьох народів як в просторі, так і в часі. Доте­пер зберігає популярність у світі елемент месопотамської релігійної системи — астрологія.

 

релігії народів малої Азії та Східного

СЕРЕДЗЕМНОМОР'Я

Хетська релігія

 

З III тис. до н.е. і до кінця VIII ст. до н.е. племена цен­тральної частини Малої Азії (хурити, хети, несити, лувійці та ін.) становили державу Мітанні та Хетське царство. Майже шістсот років воно було деспотією, поширюючи І свою владу на північно-східне узбережжя Середземного І моря, Кіпр, Сирію, Мітанні, верхів'я Євфрату, ведучи боротьбу із сильними державами того часу — Єгиптом і Ас­сирією.

Ієрархічність державної влади забезпечувала необме- І женість влади царя, якого ототожнювали з богом. Він був | і головним жерцем.  Проте хетський  пантеон богів був політеїстичним. Історикам відомо не більше десятої части­ни імен цих богів, серед яких є ассирійські, вавилонські, шумерські. В Мітанні поклонялися навіть індійським бо­жествам Мітрі, Варні та Індрі.

Найголовніші з них — бог громовиці з міста Хаттаусас, його дружина — богиня Сонця (ім'я невідоме), сини — боги громовиці. Відомі також космічний бог Тешуб і його дружина Хепа, від імені якої пішло ім'я першої біблійної жінки Єви. Один з хетських богів Яяк був, мабуть, попе­редником бога давніх ізраїльтян — Ягве.

З об'єднанням країни в середині XVII ст. до н.е. бог Тешуб став загальнодержавним. Його символами була двосічна сокира і двоголовий орел, що через Візантію по­трапив аж до Русі. Існував у хетів культ Великої матері — богині родючості Кібели (Ма, Рея) і культ молодого бога родючості Аттіса.

З виникненням більш-менш економічно і політичне самостійних областей в їх адміністративних центрах зво­дили храми на честь божеств, яких вважали покровителя­ми і володарями цих земель. Господарська система уподібнювалася до храмового господарства. Храм був власником рабів, худоби, знарядь праці.

Хети приділяли особливу увагу поховальному культу своїх царів, спеціально споруджували особливі храми ("Кам'яні будинки"), які згодом ставали культовими цент­рами.

В їх релігії чітко окреслилося спільне для всіх релігій синтезування місцевих племінних культів у єдиний дер­жавний культ Тешуба. Зміцнення офіційної релігії підтри­мувала держава, інші культи переслідувала. Так, друга таб­лиця хетських законів містить положення: "Якщо вільний вб'є змію і мовить ім'я "іншого" (йдеться про іншого бо­га), то він мусить дати 1 міну срібла, якщо це раб — то він повинен вмерти".

Держава хетів була третьою великою державою давньо­го світу поряд з Єгиптом і Вавилонією. Однак хети зник­ли з історичних анналів. У Біблії є згадки про них: цар Да­вид спокусив жінку хета Урія і нажив з нею сина, який став царем Соломоном. Йдеться про хетів у першій та чет­вертій книгах Мойсея.

На початку XII ст. до н.е. держава хетів була підкорена ассирійцям. Хетські культура і релігія були асимільовані ассирійською культурою.

 

Фригійська релігія

 

У північно-західній частині Малої Азії у II тис. до н.е. Cплилися племена фригійців, які, за переказами, У XIII ст. до н.е. брали участь у легендарній Троянській

війні. Цілком достовірна їх участь у розгромі Хетської дер­жави. В X—VIII ст. до н.е. відбулося піднесення Фри­гійського царства, засновником якого вважають царя Гордія. Розквіту воно набуло за царя Мідаса (738—696 до н.е.). Це була економічно міцна держава, недарма ж існувала легенда, що від дотику руки Мідаса все навколо перетворювалося на золото. Мідас позбувся чар, скупав­шись у річці Пантол, яка відтоді стала золотоносною. Міфи змальовують Мідаса невігласом, який узявся судити музичне змагання бога Пана з Аполлоном. Він присудив перемогу Панові, за це Аполлон "нагородив" його ослячи­ми вухами, які він змушений був ховати під фригійським ковпаком.

Розквіт Фригії насправді пов'язаний з монополією на виробництво заліза в період "залізного віку". Фригія вста­новила своє панування на Егейському морі. Але вже в VII ст. до н.е. потрапила під владу Лідії, а потім — Персії, остаточно втративши свою державність.

Дехто з учених вважає фригійську мову спорідненою з вірменською, а фригійську релігію — з релігією давніх вірмен.

Основою віровчення фригійської релігії є культ Вели­кої матері — богині Кібели і молодого бога Аттіса, який то вмирав, то воскресав. Цей культ побутував і в хетів. Але фригійці надали йому своєрідного соціально-економічного і політичного забарвлення. У той час царська верхівка, ос­терігаючись міцніючої влади чиновництва, що намагалось утвердити спадковість своїх чинів і багатств, вдавалася до заміщення посад вищих чиновників, писців, воєначаль­ників євнухами, які мали безумовні переваги в освіті. Виші чиновники і жреці, будучи євнухами, вимагали ідео­логічного виправдання свого становища. Так утвердився міф про Аттіса, який, щоб уникнути домагань своєї матері, піддав себе каструванню і вмер під своїм священним дере­вом — сосною. Але богиня, яка покохала Аттіса, домогла­ся воскресіння його. Цим подіям були присвячені особливі весняні свята, які ще у хетів належали до державного куль­ту. У фригійському культі теж були поширені оргіїстичні обряди та самокастрування жерців, які присвячували себе богові Аттісові, звільняючись від пристрастей, що, на їхню думку, завдають шкоди людству і знецінюють мораль. По­шуки шляхів морального удосконалення, навіть у такий дивний спосіб, були одним з нових аспектів релігійного розвитку.

 

Сирійсько-фінікійська релігія

 

Східне Середземномор'я розташоване в дуже сприят­ливих природнокліматичних умовах. Це визначило роз­виток землеробства, тваринництва, ремесел. У Сирії й Фінікії динамічно розвивалися духовні процеси, зокрема у сфері культури і релігії. Давні сирійці разом з фінікійцями сформували стійке семантичне етнічне утворення зі спільною культурою і спорідненими релігіями.

На півночі Сирійської пустелі в другій половині НІ тис. до н.е. проживали племена хананеїв і амореїв. Во­ни створили кілька невеликих міст-держав: Алах, Ебла, Халеб, Кадеш та ін. Ці землі весь час були об'єктом загар­бання, що, безумовно, позначилося на сирійській куль­турі. У період розширення арабського халіфату в VII ст. н.е. Сирія якийсь час була центром цієї держави, а місто Дамаск — його столицею.

Фінікія — територія між Середземним морем і Лі­ванським хребтом. Приблизно в V—IV тис. до н.е. тут осе­лилися чужинці з берегів Епітрейського моря, хоч деякі дослідники вважають, що вони були корінними жителями. Цих людей звали фінікійцями. Вони побудували в II тис. до н.е. міста Угарит, Сидон, Бібл та інші, які були центра­ми торгівлі, бо знаходилися на перетині торговельних шляхів. Фінікія стала майстернею цих місць. Тут набули розвитку обробка металу, виготовлення скла, фарбованих тканин, будівництво весельних кораблів. Але основою гос­подарства були хліборобство і садівництво. Швидко поши­рилося рабство, причому в найжорстокішій формі. Фінікійці вели активну работоргівлю. З початку II тис. до н.е. до XII ст. до н.е. Фінікія перебувала під владою Дав­нього Єгипту.

У X—IX ст. до н.е. особливого розвитку досягло місто Тир. Тирські купці освоювали важливі морські шляхи, особливо на заході Середземномор'я, що започаткувало колонізацію Кіпру, узбережжя Егейського моря, островів Сицилії, Сардинії та інших земель. У 825 р. до н.е. фінікійці заснували місто Карфаген, яке згодом стало цен­тром могутньої держави.

Релігія сирійців і фінікійців утворилась з їх первісних ефувань і спершу була звичайною родоплемінною релігією. Кожне місто-держава мало власного головного бо­га, були також другорядні боги. В кожному місті стояв храм свого бога, зображення якого було головним фетишем. Могутня корпорація жерців храму відігравала значну роль у політичному і суспільному житті міста. Храми одер­жували щедрі пожертвування і мали колосальні багатства. Аж до III ст. до н.е. тут існували людські жертвопринесен­ня через спалювання перед ідолом чи в його металевому череві. В історичних пам'ятках збереглася згадка про фінікійського бога Молоха, якому приносили в жертву дітей. Мабуть, ніде культ богів не досягав такої жорсто­кості, як у фінікійських містах.

Молох фінікіян — засновник держави, він — ви­нахідник мореплавства і пурпуру (фарбувальної речовини червонувато-фіолетового кольору, яку добували з молюска і застосовували для фарбування одягу), перший цар. Коли фінікійці збиралися освоювати нові землі, обов'язково зверталися до Молоха за схваленням. Молох — грізний правитель, якому не можна суперечити, сила держави, бог, до якого небезпечно наближатися. Він — джерело життя, але він його і руйнує. Жреці Молоха — безшлюбні, жриці — незаймані. Незвичайні боги, вважалось, вимага­ли незвичайних жертв -— людських.

Фінікійські боги були антропоморфічні (людино­подібні), хоч нагадували й тварин, особливо биків. Це свідчило про те, що їх предки займалися скотарством, а самі вони вийшли з пустелі.

 

Халдейська релігія

 

На початку І тис. до н.е. між південними частинами Чорного і Каспійського морів, на південь від Кавказького хребта розташувалася могутня держава Урарту. Ще на­прикінці II тис. до н.е. існували міста-держави, найваж­ливішими серед яких були Муцацир (центр культу бога Халді) і Тушпа (центр культу бога сонця Шівіні). Внаслідок їх об'єднання утворилася держава зі столицею в м.Тушпа.

У IX—VI ст. до н.е. царство Урарту займало усе Вірменське нагір’я, Північну Сирію, північні райони Дворіччя і значну частину Закавказзя. Це була типова східна деспотія з общинним способом виробництва. За­стосовувалася тут рабська праця. Під час загарбницьких походів (здебільшого переможних) полонених чоловіків знищували, залишали тільки хлопчиків і жінок. Більшість з них перетворювали на рабів, декого вводили до общини.

Особливого розвитку Урарту досягає за царів Менуа (прибл. 810—786 і 781 до н.е.) та Аргішті І (786—764 до н.е.). У цей час замість культу багатьох богів примусово ут­верджують культ бога Халді. Встановлюється загальнодер­жавна система принесення жертв. Муцацирський храм бо­га Халді стає головним державним храмом, у якому коро­нували урартських царів. Там зберігалися і царські скарби. Існували й менші храми, святилища на честь бога Халді ("врата бога Халді"), які обслуговували жреці.

У культі бога Халді значне місце відводилося магії. Жреці (халдейські мудреці) на весь схід славилися во­рожінням та віщуванням. Вони займалися й астрологією. Віруючих в бога Халді називали халдеями чи халдами, а їх релігію — халдейською.

На початку VI ст. до н.е. Урарту, як і Ассирія, була за­войована мідянами.

 

РЕЛІГІЇ АНТИЧНОГО СВІТУ

Релігія Еллади

 

Колискою європейської цивілізації вважається Еллада. Вона охоплювала південь Балканського півострова, ост­рови Егейського моря і західне узбережжя Малої Азії. Пізніше до неї увійшли численні колонії навколо цих те­риторій. Заселення Еллади почалося майже 100 тис. років тому.

 

соціально-економічні та історичні умови виникнення

 

Англійський археолог А.Еванс (1851 — 1943) відкрив на о.Крит найдавнішу європейську культуру — критську, або мінойську (за ім'ям міфічного царя Міноса).

Критська культура, яку представляли ранні рабовлас­ницькі держави Кнос, Фест та інші, досягла значного роз­витку в XX—XV ст. до н.е. Це теократичні монархії, в яких Цар був і верховним жерцем. Управління державою і управленія релігійного культу становили єдиний процес. Мінойці (так умовно називають населення цих дер­жав) поклонялися великій богині-матері людей і тварин та оогові-бику, що уособлював руйнівні сили природи, їм цар-жрець приносив жертви в палаці, що одночасно був житлом і храмом.

Наприкінці XV — на початку XIV ст. до н.е. на о.Крит вторглися греки (ахейці) і зруйнували мінойську циві­лізацію.

Ще одним центром давньогрецької цивілізації була мікенська культура (1700—1200 р. до н.е.), створена греками-ахейцями, які прийшли на Балкани з долини Дунаю. Злившись з місцевим населенням, вони утворили нові культові ареали. Розкопки в Мікенах та в інших місцях Греції свідчать, що то був войовничий народ, засновник могутньої держави, яка розквітла в XV—XIII ст. до н.е. Існували й інші ахейські держави, що вели між собою без­перервні війни.

Давні греки обожнювали природу. За їх уявленнями, у струмках жили наяди, в гаях — німфи, дріади і сатири, в скелях — ореади, в морях — нереїди і тритони, на небі — зірки і боги вищого рангу. Деяких рабів вони передавали начебто у власність богам. Існувало там і щось подібне до храмового господарства, колективна релігійна власність. Склався чималий пантеон богів: Зевс, Гера, Посейдон, Афіна, Артеміда.

Архаїчний етап в історії Давньої Греції тривав з VIII до VI ст. до н.е. В цей час давні греки колонізують північне узбережжя Егейського моря, узбережжя Чорного моря, південь Апеннінського півострова і навіть проникають на африканське узбережжя Середземного моря. Це активізу­вало розвиток ремісництва, землеробства, торгівлі. У VIII ст. до н.е. тут утвердився полісний лад, виникли міста-держави з розвинутими товарно-грошовими відно­синами. З усіх полісів найрозвинутішими були Афінська і Спартанська держави.

Народ Афінської держави складався з чотирьох філ (племен). Кожна філа поділялася на три фратрії, а кожна фратрія на тридцять родів. Плем'я і рід були органами уп­равління і релігійними общинами. Функції фратрії обме­жувались шлюбами і реєстрацією народжень. Суспільне життя в полісах стає організованішим, у них формуються правові відносини.

У 621 р. до н.е. давньогрецький мислитель Драконт письмово зафіксував норми звичаєвого права в Афінах, яке дещо обмежувало інтереси аристократії, захищаючи простолюд. За цими законами було лише одне покарання — на горло. Тому вислів "драконтові закони" став кри­латим.

Відання релігійними справами остаточно переходило до держави, всі жителі мусили поклонятися богам і визна­ним героям. Центром релігійного життя і надалі залиша­лися рід і фратрія.

Згодом цар Солон (між 640 — прибл. 559 до н.е.), який у 594 р. до н.е. ліквідував боргове рабство, ввів єдині для всієї країни міри ваги і гроші, встановив свободу заповітів. Солон дбав про економічну незалежність країни і розви­ток ремесел. Залежно від майнового стану суспільство поділялося на чотири класи, які володіли виборчим пра­вом. Однак представники найбіднішого класу (фети) не могли обіймати державні посади.

Цар Клісфен (між 509 і 507 до н.е.) ліквідував племінні філи й створив територіальні: кожна філа поділялася на десять демів, які мали окремі храми із жерцями. Храм філи був Державною власністю, її релігійними справами керува­ла держава. Так утворилася державна релігія. Влада жерця була відокремленою від влади воєначальника, судді й адміністратора.

Інакше розвивалася Спарта, розташована у південній частині Пелопоннесу. Це був аграрний поліс. На землі працювали лише ілоти (раби), торгівлею і ремеслом зай­малися періски (вільні люди), а громадяни Спарти — ли­ше військовою справою. Це була держава воїнів, влада у якій належала військовій аристократії. Спартанське релігійне життя було схоже на афінське.

Релігія Давньої Греції зберігала численний пантеон го­мерівських олімпійських богів, інколи змінюючи їх ієрархію.

Ще в IV ст. до й.е. греки запозичили у фінікійців семітський алфавіт. У VIII ст. до н.е. Гомером були напи­сані "Іліада" та "Одіссея", в яких зображено розгорнуту картину давньогрецького життя, в тому числі й релігійні уявлення. Світ, за Гомером, заселений богами й людьми. Вони мають багато спільною між собою, але боги неви­димі. Люди споживають плоди землі, а боги — нектар, ам­брозію (їжа, яка надавала вічної юності й краси), люди смертні, а боги безсмертні.

Суспільство часів Гомера ще не сповідувало ідеї по­тойбічного існування. Померлі предки, за тодішніми уяв­леннями, продовжують своє існування в підземному

царстві, й лише деякі з них, за волею богів, одержують без­смертя.

Давньогрецька релігія звеличувала фізичну працю. То­му так багато богів є покровителями різних видів діяль­ності: Артеміда наглядала за полюванням, Гермес, Апол­лон і Пан — за скотарством, Деметра дбала про землероб­ство, Діоніс — про виноградарство, Афіна Паллада — про ремісництво, Гефест — допомагав ковалям, Гермес — тор­говцям тощо. Розумова, мистецька праця теж мали своїх покровителів.

Значним, тісно пов'язаним з релігією культурним яви­щем були спортивні ігри, головні серед них — олімпійські. Перші було влаштовано в 776 р. до н.е. на честь Зевса Олімпійського. Вони прославляли фізичні якості людини, заохочували фізичний розвиток, який потрібен був арис­тократії для панування над рабами і утвердження власної соціальної значущості.

 

Міфологія давньої греції

 

Давньогрецька міфологія — одне з найяскравіших явищ світової цивілізації. Вона постала ще в період матріархату, увібравши в себе анімістичні та фетишистські уявлення. Міфологічне було обґрунтовано культ предків і тотемізм. Релігія давніх греків почалася з міфів, а досягла своєї довершеності в олімпійській міфології. Це грецька міфологія періоду патріархату. Олімпійський пантеон очо­лює "батько всіх богів і людей" Зевс. Він живе на горі Олімп, усі боги підлеглі йому. Олімпійські боги антропо­морфні — фізично тотожні людям, наділені людськими якостями: їдять, п'ють, сваряться, миряться, народжують­ся, вмирають. Поруч з ними — значна кількість міфічних героїв — приборкувачів чудовиськ, які шкодили людям. Антропоморфізм давньогрецької міфології свідчив про усвідомлення людьми свого місця у світі, посилення їх влади над природою. Згодом антропоморфні грецькі боги дедалі більше уособлювали абстрактні сили природи та суспільства.

В елліністичній літературі, а потім і в римському епосі міфологія крім релігійного набуває й літературно-мис­тецького значення, прислужившись митцям різних часів у творенні алегорій, метафор, мотивів, образів тощо. Але головною є її релігієтворча роль: вона стає основою уявлень, зумовлює фетишизм і магію давньогрецької релігії.

Виховані на суворому дотриманні законів і норм, греки ретельно ставилися до культових положень. Великого зна­чення надавали культові бога сонця, світла, мудрості й мис­тецтва Аполлона; йому було присвячене святилище в Дельфах. Дельфійські жреці й оракули Аполлона користувалися незаперечним авторитетом, втручалися в державні справи.

Розвиток господарства, стабілізація суспільного життя надавали особливого значення культові Деметри — богині родючості, землеробства й законодавства, їй було присвя­чене святилище в м.Елевсинії поблизу Афін, де тра­диційно відбувалися містерії — таємничі обряди з участю лише "посвячених". Першим ступенем посвячення були пісні й танці вночі під час свята Великих Елевсиній. На другому ступені у святилищі виконували драматичну вис­таву про викрадення богом підземного царства Ашом доч­ки Деметри — Персефони (Кори), яка стала дружиною Аїда. Щовесни вона поверталася до матері, а потім знов — до підземного царства. Це була символізація вмираючого і проростаючого зерна, споконвічного акту родючості, таїнства вічного життя. Посвячені в культ Деметри, вважа­лось, здобували право на вічне життя після смерті. При цьому практичні греки не забували й про вимоги благочес­тивого, добродійного життя. До елевсинських містерій не допускали, наприклад, тих, хто пролив чиюсь кров. Зго­дом Великі Елевсинії було визнано загальнодержавним святом.

У давню епоху істотних змін зазнав культ Діоніса — бо­га рослинності, виноградарства, який нарівні з Аполлоном уособлював ідею безсмертя людської душі.

З культом Діоніса і Деметри пов'язана релігійно-філо­софська течія орфізм, яку, начебто, заснував міфічний співець Орфей, син бога річок Еагра і музи Калліопи. Міф розповідає про смерть його дружини Евридики, яку вку­сив змій. Прагнучи повернути її до життя, Орфей спустив­ся у підземне царство і грою на кіфарі та співом зачарував стража підземного царства Кербера і дружину Аїда Персе-фону. Орфею було дозволено забрати Евридику із собою, але, ведучи її, він не мав права озиратися назад. Однак цікавість переважила, Орфей озирнувся (чи не на красуню Персефону?) і втратив Евридику. Та він здобув знання про душу. Орфей розповів людям, що душа є началом добра, частиною божества, а тіло — таємницею душі. Після

звільнення душі з мертвого тіла вона продовжує існувати, перевтілюється. Орфею навіть приписують учення про ме­темпсихоз — переселення душі з одного тіла в інше. Пізніше воно було сприйняте філософами (піфагорійцями, неоплатоніками) і християнськими богословами.

Антична міфологія перебувала у певних зв'язках з філософією та наукою загалом. Жрецтво не вважалося соціальною групою, не було кастовим. Раціональне мис­лення, що визначало тогочасну культуру, було властиве релігійній думці та міфології. Це стало передумовою оригінального поєднання космогонічних і теогонічних уявлень, за яким ототожнювалось народження космосу і богів. Творцем усього був бог Хронос: він з хаосу й ефіру створив срібне яйце, з якого вийшов бог Діоніс (Ерос). Діоніс породив Ніч, Землю і Небо. Земля і Небо породи­ли Океан, Фетіду (одну з морських німф), Крона і Рея. Син Крона Зевс домігся влади над усіма богами і людьми, поглинув Діоніса, увібравши його силу. Але богиня Персефона народила від Зевса нового бога вина і радості — теж Діоніса. Так боги народжуються і переходять один в іншого, а з розвитком Космосу розвивається божествен­ний пантеон. Безумовно, в цьому чимало суперечностей. Адже цей міф, приписаний Орфею, творився в різних місцях, у різний час, доповнювався й уточнювався, наби­раючи фантастичних елементів. Він відобразив істотну ри­су мислення давніх греків, які уявляли світ таким, шо роз­вивається, змінюється за певними законами. Вони шука­ли вихідні засади існуючого світу, що згодом виявилося у філософській школі мілетців: Фалеса (прибл. 625—547 до н.е.), Анаксімандура (прибл. 610—546 до н.е.), Анаксімена (прибл. 585—525 до н.е.), Геракліта з Ефеса (прибл. 570— 475 до н.е.), Піфагора (прибл. 570—500 до н.е.). Філо­софське, наукове і релігійне мислення то протидіяли одне одному, то взаємодоповнювалися. Це був єдиний потік ду­ховного розвитку, кристалізований у багатій духовній культурі давніх греків.

 

релігійний культ давніх греків

 

 

Антропоморфне уявлення греків про своїх богів зумов­лювало відповідне ставлення до них. Приносячи богові жертву, греки висловлювали свої сподівання на конкретну допомогу, пораду, гарантію на майбутнє. Жерці були   більше адміністраторами, ніж священиками, доглядали за храмами, організовували релігійні зібрання, процесії, це­ремонії, розшифровували передбачення, ворожіння. Жер­цями були окремі державні особи (архонти), а також осо­би, обрані на певний термін.

Особливий елемент давньогрецького релігійного куль­ту — храми, найдавніші з яких збудовано в XII ст. до н.е. Вони вважалися пристановищем богів, уособлених у скульптурах. Спочатку за храми правили звичайні житлові будинки. Потім 'їх спеціально будували у місцях тра­диційного поклоніння богам — на гірських вершинах, біля священних дерев і джерел, у священних гаях і дібровах. Храми споряджали усім необхідним для бога; вогнище ма­ло форму вівтаря; для зберігання начиння і посуду відво­дили невелике приміщення — опістодом ("задня кімна­та"); у передній частині були сіни — пронаос, у цент­ральній (наос чи целла) — колони, які згодом з'явилися і на фасаді. Так виник тип храму з колонами біля входу — простиль; з колонами з тильного боку — амфіпростиль, з колонами з обох боків — периптер, із двома рядами ко­лон   диптер. Спорудження храмів з колонами і статуями стимулювало розвиток архітектури та скульптури, які ста­ли провідними у давноьогрецькому мистецтві й надовго окреслили тенденції розвитку мистецтва Європи загалом.

Для давніх греків храм був не тільки культовою, а й важливою громадською спорудою. У ньому зберігали дер­жавні та приватні гроші, коштовності, твори мистецтва, документи, архіви. На кам'яних плитах викарбовували тексти законів, фіксували видатні події. В храмах і поруч з ними відбувались народні зібрання, оголошували рішення царів, архонтів (вищих службових осіб). Храм був певним політичним символом. Тому архітектурі приділяли велику увагу. Серед семи чудес світу є і споруди релігійного при­значення — храм Артеміди Ефеської, статуя Зевса Олімпійського та Колоса Родоського.

V і IV століття до н.е. — період класичної Греції. Го­ловні події розгортаються на території Аттики (гр. — узбе­режна країна). Щедро обдарована природою, населена енергійним, працелюбним, розумним і хоробрим народом, Аттика стає центром економічного, політичного і культур­ного життя Греції, а її столиця Афіни — центром усіх значних подій. Тому цей період ще звуть аттичним.

Значного розвитку набула в Афінах демократія. Влада належала Раді п'ятисот (буле), народному суду (гелії) та  народним зборам (еклесії), що свідчить про суверенітет народу. Релігія була під наглядом держави: нагляд за свя­щенним майном здійснювали архонти, які згодом посту­пилися своїм впливом стратегам (воєначальникам). Вони керували релігійними процесіями, жертвопринесеннями, спортивними змаганнями. Участь у релігійному культі для громадян була обов'язковою. Політичне безправ'я рабів і метеків (іноземців) автоматично позбавляло їх цієї участі.

За стратега Перікла з 460 до 429 pp. до н.е. (цей період вважають золотою епохою афінської демократії) вплив релігії був дуже вагомим. На Акрополі в 447—438 pp. до н.е. було зведено величний храм — Парфенон ("храм Діви"), в якому розмістили статую Афіни — покровитель­ки міста. На щиті Афіни скульптор Фідій зобразив себе і Перікла, за що був звинувачений у блюзнірстві, ув'язне­ний. На Акрополь вели мармурові сходи, храм прикраша­ли численні статуї. Проіснувавши всю античну епоху, в V ст. н.е. він став християнським храмом, у XV ст. — му­сульманською мечеттю; в 1687 р. був зруйнований ве­неціанцями. Дотепер збереглися його руїни. Майже одно­часно зі спорудженням Парфенону було перебудовано храм Деметри в Елевсиніях, зруйнований готами.

Наприкінці V ст. до н.е. суперництво Афін і Спарти спричинило тривалі міжусобні війни (Пелопоннеські війни 431—404 pp. до н.е.). Афіни зазнали в них поразки, але й Спарта не стала гегемоном. Війна загострила соціальні суперечності, послабила демократію й полісну мораль. Релігія давніх греків не вберегла їх від кривавих зіткнень, хоч сторони, що воювали, мали спільних богів і спільні храми.

З цього почалася затяжна криза давньогрецького поліса: військові сутички і війни, перевороти і деспотії. А на Сході тим часом виникла Перська імперія. З IV ст. до н.е. серед грецьких держав відбувається піднесення Ма­кедонії, яка стала панувати в Греції. В 334 р. до н.е. Алек­сандр Македонський розпочав свій похід в Азію, сформу­вавши могутню імперію, яка розпалася після його смерті (323 до н.е.).

Азіатський похід Александра Македонського помітно вплинув на розвиток світової цивілізації. Слідом за військом у підкорені країни йшли філософи, історики, природознавці, жреці. Александр не протидіяв культурі, релігії завойованих країн, брав участь у їх культах, дбав про обожнення своєї особи в них, мріяв про формування греко-перської народності. Столицею нової держави обрав Вавилон. Там мав бути і головний храм. Але здійснити ці задуми йому не вдалося. Для таких справ потрібні століття, особливий соціальний прошарок, який був би рушієм цих процесів. І все ж походи Александра Маке­донського дали могутній поштовх зближенню культур і релігій античного світу і Близького Сходу.

Після Александра Македонського настала епоха еллінізму — період від його смерті до встановлення геге­монії Риму. Саме тоді відбувається занепад Греції та Ма­кедонії.

У III ст. до н.е. на заході від Еллади сформувалося но­ве державне об'єднання — Римська республіка, яка внаслідок загарбницьких та громадянських війн перетво­рила Македонію на свою провінцію, а згодом перебрала владу над усією Грецією.

Історія релігії елліністичної епохи має свої особли­вості. Це період релігійної терпимості. Культи східних бо­жеств поширюються в Греції, а грецькі боги знаходять но­вих прихильників на Сході. Грецька міфологія стає загаль­новизнаною, набуваючи національного забарвлення в Малій Азії, Східному Середземномор'ї, Єгипті, Дворіччі.

Відбувається пожвавлення місцевих культів, місцеві боги одержують імена загальновідомих з додаванням до них місцевих елементів. Це засвідчує об'єктивну не­обхідність релігійного синкретизму в процесі зміцнення зв'язків між народами.

В елліністичний період активніше поширювалися міфи про богів-рятівників, які звільняють людей від тягаря смерті чи дають надію на потойбічне спасіння, — Осіріса, Діоніса, Аттіса. Водночас більшою пошаною стала корис­туватись богиня Тіхе (Доля), що свідчило про нерівно­правність у суспільстві, невизначеність у баченні людьми свого майбутнього. Відчутнішим став взаємозв'язок ре­лігійної свідомості та інших форм духовного життя суспільства.

Релігія давніх греків значною мірою живилася надбан­нями давньогрецьких науки і мистецтва, що чітко просте­жується у Дворіччі та Єгипті. Математична праця "Нача­ла" Евкліда (450 — прибл. 380 до н.е.) і астрономічний трактат "Альмагест" Птоломея (II ст. н.е.) започаткували нову епоху в розвитку науки. А давньогрецьке мистецтво дотепер вважають одним з най унікальніших в історії люд­ства.

Давньоримська релігія

 

Початок цивілізації на Апеннінському півострові по­в'язують із заснуванням Риму (753 до н.е.). Суспільство Давнього Риму складалося з трьох триб (племен) — лати­нян, сабінян і етрусків. У кожній трибі було десять курій, а в курії — десять родів, які складалися з родин. Кожна курія мала спільні землю, божества, обряди. Члени курії збирались у "священному місці" (де було вогнище), при­носили жертву своєму богові та здійснювали культову тра­пезу. Виконував релігійні церемонії куріон (військовий керівник курії).

Рід очолював "патер фаміліас", він мав необмежену владу над життям і смертю будь-кого з роду. Члени роду, які брали участь у куріальних зборах, звалися патриціями, вони були повноправними громадянами. Крім них, у римському суспільстві були ще вільні, але без політичних прав плебеї, можливо, вихідці із сусідніх общин. Існувала й численна група рабів.

Римляни поклонялися Юпітеру — богові неба, світла, володарю погоди і дощу, носію перемоги; Юноні — дру­жині Юпітера; Мінерві — богині родючості, покрови­тельці мирної праці й ремесел, наук і мудрості, медицини й мистецтва; Марсу — богові війни. Вірили вони і в чис­ленних дрібних божеств, духів, часто вдавалися до во­рожіння і магічних дій.

Поступово відбувалося злиття культів курій і триб у більш-менш єдину релігію міста-держави. Особлива заслу­га у формуванні початкової давньоримської релігії нале­жить другому із семи царів Риму — Нумі Помпілієві, яко­го вважають його засновником. Давньоримський історик Тіт Лівій у своїй "Історії від заснування Риму" зазначає, що Нума Помлілій, одержавши владу, вирішив встанови­ти у місті порядки, згідно з правом і законами, їх автори­тет мав забезпечуватися страхом перед богами.

Нума Помпілій встановив посаду верховного жерця бога Юпітера, оскільки цареві, який теж був верховним жерцем, доводилось часто залишати Рим, вирушаючи у походи. А кидати місто без верховного жерця не можна бу­ло. Верховний жрець мав двох помічників — жерців богів Марса і Квіріна. Цар встановив посаду понтифіка (члена найвищої жрецької колегії), якому доручив наглядати за жертвопринесеннями. Отже, Нума Помпілій започаткував процес упорядкування релігійного культу, формальний бік  якого згодом набув у давньоримській релігії виняткового значення.

Римляни старанно дотримувалися всіх обрядових норм. Вважалося, що найменше порушення їх могло роз­сердити божество. Всі заклинання, магічні формули, звер­нення і заклики до богів були чітко нормовані: не мен­ше — бо це зневага до бога, якому поклоняються; не більше — бо це зневага до інших богів. Потрібно було су­воро дотримуватися календаря поклонінь, а також врахо­вувати всі обставини поклоніння, жертвопринесення (сприяють вони йому чи ні). Жрецтво мало певну спеціалізацію: жреці-фламіни обслуговували якогось од­ного бога; жреці-авгури ворожили, беручи за основу ха­рактер польоту птахів; жреці-гарусники ворожили на нут­рощах тварин; жреці-весталки доглядали вогнище в храмі богині Вести. Всіх їх обирали, їхню працю не оплачували, проте вони мали значний вплив у суспільстві.

 

РЕЛІГІЯ РЕСПУБЛІКАНСЬКОГО РИМУ

 

Республіканський період в історії Давнього Риму (кінець V ст. до н.е. — ЗО р. до н.е.) характеризувався піднесенням могутності держави. У межах цього історич­ного періоду майже два з половиною століття точилася бо­ротьба плебеїв з патриціями, яка завершилася поділом суспільства на кілька станів: сенаторський (нобілітет); вершники (багаті громадяни, які служили в кінноті й були основою римського війська); міський (люмпен-проле­таріат) і сільський (дрібні й середні землевласники) — плебс. Значну частину населення становили раби, кількість яких збільшувалася за рахунок поневоленого на­селення.

Усі державні справи вирішували коміції (народні збо­ри), сенат (державна рада) і посадові виборні особи (магістратура). До неї належали: консули (найвищі ви­борні особи); претори (помічники, заступники консула, згодом — вищі урядові особи); цензори (особи, що відали проведенням цензу — оцінки Майна громадян, стежили за їх поведінкою та політичною благонадійністю); едили (стежили за громадськими спорудами, храмами, постачан­ням міст продовольством, громадським порядком); квес­тори (відали фінансовими та судовими справами); народні трибуни (охороняли права плебеїв від посягання патриціїв); в особливих ситуаціях — диктатори. За певних умов на ці посади могли бути обрані й плебеї. Отже, Давній Рим був аристократичною демократичною рес­публікою. Щоправда, демократія була не для всіх.

Політична історія Римської республіки була буремною, що позначилося на розвитку і функціонуванні в суспільстві релігії. Республіканський Рим успадкував дав­ню релігію царської епохи. Але вона не могла встояти пе­ред впливом еллінської культури, і вже в III ст. до н.е. по­чалася її еллінізація, в римську релігію прийшли грецькі культи. Грецькі боги Деметра, Діоніс, Кора, Меркурій ста­ли римськими Церерою, Лібером, Гермесом, культ бога-цілителя Ескулапа — культом Асклепія тощо.

На початку II ст. до н.е. остаточно склався культ 12 го­ловних богів: Юпітера та Юнони, Нептуна і Мінерви, Марса і Венери, Аполлона і Діани, Вулкана і Вести, Мер­курія і Церери. Всі вони мали відповідних богів у грецько­му пантеоні. Були встановлені ритуальні трапези богів. На центральному місці Рима, де відбувалися збори громадян і всі державні події, — Форумі — було встановлено антро­поморфні статуї богів. Усі релігійні справи вирішував се­нат.

Наприкінці 2-ї Пунічної війни з Карфагеном (218—201 до н.е.) в Римі поширився східний культ Кібели, оскільки там з'явилися його прихильники зі Сходу. Стали поклоня­тися Кібелі й римляни. В 194 р. до н.е. на честь Кібели бу­ло засновано Мегалезійські ігри.

Давньоримська держава майже постійно вела загарб­ницькі війни, завоювавши до кінця III ст. до н.е. всі італійські землі, підкоривши Карфаген, Македонію і Ма­лу Азію. У II—І ст. до н.е. римляни вже були на південно­му узбережжі нинішньої Франції, завоювали східне узбе­режжя Середземного моря, підкорили нові землі в Малій Азії (Віфінтію, Понт, Фригію). В середині І ст. до н.е. за­хопили територію аж до Ла-Маншу. Тоді ж було завойо­вано землі на північ від Балкан та Єгипет.

До початку нової ери Давній Рим був світовою держа­вою. Римляни зверхньо ставилися до культур підкорених народів, вважаючи їх варварськими, але не рахуватися з ними не могли.

Релігія в цей час стала вкрай політизованою. Передусім вона задовольняла релігійні потреби громадян. Водночас була і зброєю в боротьбі за владу, що яскраво виявилося на завершальному етапі існування Римської республіки.

Правитель, прийшовши до влади, привласнював собі і верховенство у релігії, використовував її авторитет для закріплення своєї влади.

В середині II ст. до н.е. політична ситуація значно за­гострилася. Одне за одним спалахували повстання рабів, посилювався соціальний протест сільського плебсу, насе­лення провінцій. У сенатській верхівці загострилася бо­ротьба за владу. В І ст. до н.е. Рим охоплює громадянська війна, у 88 р. до н.е. вперше в його історії було запровад­жено військовий режим. Демократичні порядки поступа­ються місцем диктатурі. Зростання авторитету політично­го, військового діяча Гая Юлія Цезаря (100—44 до н.е.) після низки військових перемог привело його до одно­осібної влади. Сенат надав Цезарю довічну диктатуру, трибунську владу, звання "імператора", "отця вітчизни" тощо.

Римські імператори ставилися до богів, як до рівних: коли буря знищила флот Юлія Цезаря, він начебто вигук­нув, що і всупереч Нептуну досягне перемоги, і на най­ближчих святкуваннях усунув з урочистої процесії статую цього бога. Ще домагаючись влади, Юлій Цезар підкрес­лював свою причетність до богів. Виголошуючи промову на похованні своєї тітки Юлії, він заявив, що його рід схо­дить по матері до царів, а по батькові — до безсмертних богів. Це було відвертим використанням релігії для досяг­нення політичних цілей і одночасним обґрунтуванням її політеїзму: потрібно було багато богів, щоб серед них ут­вердити і культ диктатора. Тому в Римській імперії при­родний процес розвитку релігії до монотеїзму був пригаль­мований.

релігія Римської імперії

Період існування Римської імперії починається з 27 р. до н.е. Після вбивства в 44 р. до н.е. Юлія Цезаря прибічниками республіки владу узурпував Октавіан (63— 14 до н.е.). З народження він мав ім'я Гай Октавіан Фурін, після усиновлення Юлієм Цезарем — Гай Юлій Цезар Ок­тавіан, з 40 р. до н.е. — Імператор Цезар, а з 27 р. до н.е. до його імені додавали "Август" ("звеличений богами", "рівний богам"). Він встановив принципат (зосередження влади в руках однієї особи, відверта диктатура рабовлас­ників із збереженням республіканських установ).

Август був помірковано-релігійним і марновірним, боявся грому і блискавки, вірив у сни й прикмети. Будучи консерватором, намагався відродити давньоримську релі­гію, відновлював старі й будував нові храми. Був він вер­ховним жерцем — великим понтифіком, авгуром (жерцем-птаховорожієм), членом колегії П'ятнадцяти (квінде-цемвірів), членом колегії Семи епулонів (організовували релігійні трапези), членом Арвальського братства (навесні обходили римську міську смугу з молитвами про врожай). До культу Юпітера він додав культ Венери, яку вважали праматір'ю роду Юліїв. Про ставлення Августа до своїх бо­жественних предків свідчить повідомлення Светонія: після здобуття Перузії "... він відібрав з тих, хто здався, триста чоловік усіх станів і біля олтаря на честь божественного Юлія перебив їх, як жертовну худобу". Август неприховано піклувався про культ свого "генія".

Задля зміцнення авторитету римських імператорів Ав­густ вніс поправки в римський юліанський календар: міся­цю секстилію дав своє ім'я ("август"), місяцю квінтилію — ім'я Юліїв ("іюль"). Свій культ поширював і в підлеглих країнах. У Єгипті його вважали фараоном і сином бога Сонця — Ра, на його честь було висвячено храм Кесаріон в Александра. Численні храми були присвячені Августу і в інших містах. Після його смерті в 14 р. н.е. владу успадку­вав Тіберій Клавдій Нерон (42 до н.е. — 37 н.е.), а сенат ухвалив спорудити Августу храм і встановити його культ.

У період принципату одна за одною змінювалися ди­настії. Останні десятиріччя перед новою ерою та її початок були сповнені насильств, жорстокості, вбивств, зрадництв, ненависті, переслідувань.

Давньоримська  релігія  безвідмовно  обслуговувала суспільство. Особливо розвинутими були її комунікативні риси. Римляни, сповідуючи демократичні принципи, п важали колегіальність не лише в управлінні державою, а у повсякденному житті. Релігія надавала їм можливо* для такого спілкування. Принесення жертв, наприклад, завжди  було  колективним.  Усі  релігійні,  громадянські, ділові,  побутові справи  вони  вирішували  відповідним] групами. Релігійні зібрання полегшували спілкування. То-¹ му релігія органічно вписалася у спосіб римського життя, привчала до дисципліни і покори. У ній чітко був окрес­лений моральний аспект, вона піддавалась філософському тлумаченню. Обожнення імператора було головним у ній, а імператорська влада безпосередньо поширювалася на всі релігійні справи.

Поширеними були там і східні культи, особливо серед низів. Ці культи обіцяли їм потойбічне щасливе життя, що замовчувала римська міфологія. Користувалися пев­ною увагою східні культи й у вищих колах. У І ст. до н.е. особливо популярним був Аполлон Тіанський, якого вва­жали чи то філософом, чи то магом, чи просто шарлата­ном. Астрологія, магія, ворожіння мали неабияку попу­лярність. Вважали, що астрологія, попри свою сумнівність в деталях, істотна загалом, оскільки людиною і Всесвітом керують одні й ті самі об'єктивні закони.

Імператорська влада, намагаючись зберегти полі­теїстичну релігію, де їй відводилося чільне місце в широ­кому пантеоні, протистояла впливові східних культів. Але неможливо було зупинити природний процес релігійного взаємовпливу, і вже імператор Калігула (правив з 37 по 41 н.е.) споруджує богині Ісіді храм на Марсовому полі, де римляни споглядали релігійну драму вбивства Осіріса Се­том і його воскресіння. Спадкоємець Калігули Клавдій (41—54 до н.е.) звеличує фригійську Кібелу.

У II ст. н.е. в Римській імперії поширився мітраїзм. Прагматично мислячі римляни захоплювалися розмірко­вуваннями про добро і зло. Зло у них — наслідок не невдо­волення богів, а дії бога Аоімана. Мітраїстські містерії, що відбувалися таємно, були особливо привабливими. А за імператорів Діоклетіана і Максиміана культ Мітри став державним.

Серед східних культів постала й нова релігія, якій на­лежало велике майбутнє, — християнство. Зародилося во­но в першій половині І ст. н.е. в Палестині як одна із сект іудейської релігії. Поступово утвердилося в центрі імперії — Римі. Велику роль в цьому відіграв апостол Пав­ло. Процес поширення християнства в Римі був складний. Його то дозволяли, то забороняли, а християни піддавали­ся гонінням. Тим часом згасав вплив давньоримської релігії. Нарешті в 313 р. імператори Костянтин і Ліціній видали указ про офіційну рівність християнства з усіма іншими релігіями. У 324 р. його було оголошено держав­ною релігією Римської імперії. Відтоді почалося гоніння римської релігії: руйнували храми і святилища, розбивали статуї богів. Давньоримську релігію назвали язичництвом, тобто релігією "язиків" — народів, підлеглих Риму, оскільки християнство у провінції поширювалося не так швидко. Під гаслом боротьби з язичництвом ("поганст­вом") нищили античну культуру.

Але давньоримська релігія, як і вся культура Давнього Риму, залишила глибокий слід в історії світової циві­лізації, який відчутний і нині.

 

давні європейські релігії

Релігія давніх германців

 

Германські племена в епоху зіткнення з цивілізовани­ми народами античного світу ледве почали долати родові відносини, а їх релігія існувала в архаїчних формах: то­темізмі, лікувальній та попереджувальній магії, мантиці (гадання, ілюзорні засоби пізнання майбутнього, невідо­мого) тощо. Племена різнилися рівнем розвитку, силою впливу на них вірувань кельтів та римлян, а пізніше — християнства. Про єдину релігію давніх германців можна | говорити хіба що умовно.

Пробудження інтересу до германської язичницької | давнини у першій половині XIX ст. дало поштовх зарод­женню історії релігії як науки. У цьому руслі сформувала­ся перша класична для цієї галузі знань міфологічна шко­ла (Якоб Гримм, Вільгельм Шварц, Адальберт Кун та ін.). їй властиві однобокість, переоцінка фольклорного ма­теріалу як безпосереднього релікта давньої релігії та міфо­логії.

Тривалий час у давніх германців домінував культ богів-покровителів та святинь племені (найчастіше священних, дібров). Існував і загально германський пантеон великих богів, образи яких містили в собі різні за природою еле­менти. Найбільш містким був південно германський бог Водан (відповідає північно германському Одину). В ньому є елемент натур міфологічного образотворення: Водан — бог бурі, він і бог померлих, володар потойбічного царст­ва, хранитель душ. Можливо, в епоху воєнної демократії та постійних міжплемінних війн Водан (Один) був провідним | у сонмі богів. Північногерманський Один царствує у світлій Валгаллі; войовничі діви-валькирії приводять до нього душі хоробрих воїнів, полеглих у бою. Він — голо­вний бог, бог-воїн, мудрий чарівник, знавець священно-магічних рун. Образ Водана південно германці пов'язували з психічним життям людини — його вважали богом бурх­ливих душевних змін — сказу, божевілля, що свідчило про залишки шаманських уявлень.

У характеристиці інших великих богів теж переважа­ють натур міфологічні елементи. Скандинавський Тор (південно германський Донар) — бог грому, блискавки; Тиу (Циу) — бог сяючого неба; Бальдар — світле божест­во родючості, весни, рослинності; Фрейя — богиня вро­жаю та родючості. Більшість з них мала відношення до землеробства. Формування загально германського сонму богів було, як і в інших народів, відображенням, а інколи й засобом міжплемінного об'єднання.

Давньогерманські космогонічні міфи містять інфор­мацію про походження богів. В одній з пісень Едди йдеть­ся про те, що спершу народився велетень Бельбермир, чиїм батьком був Фрутгельмир, а дідом Аиргельмир, який постав з падаючих крапель "Великої хвилі". Не маючи дружини, Аиргельмир став батьком: його діти з'явилися з його пахвини. Так була вирішена проблема народження богів: усі боги і велетні виникли від єдиного предка.

Давньогерманських богів, згідно з міфологією, очіку­вав і природний кінець. Від старості їх рятувало вживання чудодійних яблук, які постачала богиня Ідун (як і Фрейя, покровителька родючості). Але це не рятувало богів від не­минучої космічної катастрофи, в якій вони повинні знай­ти свою смерть. Після загибелі світу настане його відрод­ження та оновлення — бог родючості Бальдр повернеться з царства мертвих, нове покоління богів та людей житиме в достатку та спокої. В цій есхатологічній (вчення про кінцеву долю) картині простежуються вплив християнсь­кої апокаліптики, давніх міфологічних уявлень про вмира­юче та воскресаюче божество родючості й дохристиянська ідея боротьби світлих і темних сил.

Основним джерелом давньогерманської міфології є Едда — книга міфів та легенд про динаміку світу. Едда — назва двох пам'яток літератури у народів Ісландії, Данії, Норвегії, Швеції. Старша Едда — збірка міфологічних і героїчних пісень VII —XIII ст. Молодша Едда — своєрідний підручник теорії поезії давньоісландських поетів-співців скальдів. Впорядкована 1222—1223 pp. Ісландським істориком Сноррі Стурлусоном.

Згідно з міфами, до правління богів існували надпри­родні істоти — гігантські велетні; боги вбили одного з них (велетня Іміра), а з його тіла створили землю і небо. Згодом вони створили людей з дерев: чоловіка — з ясеня, Жінку -— з вільхи. Боги (аси) поселилися в небесному Житлі Асгарді (аналог давньогрецького Олімпу), де насолоджувалися бенкетами та іграми. В міфах йдеться nj тривалу боротьбу асів з велетнями, які напали на них, а кож  з  богами   іншого  походження  —   ванами.   Оді дослідники стверджують, що вани — південно германські племена, інші — племена шведів, фіннів і навіть слов'ян.

У скандинавській міфології діють й інші дві сили, по­роджені давніми велетнями: з одного боку — вовк-чудовисько Фенрір, повелитель вогняного світу Суртр, похму­ра богиня смерті Хель, страшний пес, який стереже вхід в її підземне царство, Гармр, велетенський дракон Фафнір, чорні карлики Альфи, народжені від черв'яків, які руйну­вали тіло убитого Іміра. З іншого — боги та герої, які ве­дуть безперервну боротьбу із злими силами. Серед героїв особливо відзначається Сігурд (Зігфрід) подібний до Геракла.

Серед інших міфологічних персонажів — богині долі (сестри Урд — минуле, Верданді — нинішнє, Скулд — майбутнє); восьминогий кінь Одина — Слейпнір, а також священні атрибути богів та героїв — предмети, що мають імена: молот Тора — Мьольнір, меч Сігурда — Грам. Едда подає загальний образ скандинавського Олімпу, населено­го богами та богинями. Вони б'ються з велетнями, лають­ся між собою, порушують обіцянки, обманюють. Відрізня­ються один від одного фізично і характерами. Вони — пер­сонажі драми, яка починається зі створення світу, народ­женого в тумані з льоду і вогню, що безперервно рухається до катаклізму, хаосу, де загинуть і боги, і люди.

Особливе місце відведено дереву, якому поклоняються в священних дібровах. Ідея Всесвіту в міфології германсь­ких народів, як і в міфології шумерів, втілена в дереві фан­тастичних розмірів і незвичайних властивостей. Цим дере­вом є священний ясен Іггрдрасіль. Під його віттям розта­шований весь світ, його вершина підтримує світ, а коріння, заглиблене в землю, сягає підземного царства.

Три корені Іггдрасіля, згідно зі Старшою Еддою, стягаються до царства мертвих (велетнів і людей), або, згідно з Молодшою Еддою, — до богів, велетнів і до країни! мороку. Біля Іггдрасіля — головне святилище, де боги вершать свій суд.  Під корінням — джерела Урда,  Міміра, Хвейгельміра. Біля Урди живуть норни, які визначаюті долі людей, зрошують джерельною вологою дерево. вяне джерело Міміра теж годує дерево: Іггдрасіль вкритий медвяною вологою, а коза Хедрун, що їсть його листя, годує медвяним молоком воїнів (ейнхеріїв), які загинули  бою. Вічнозелене дерево життя Іггдрасіль насичене жи­вильним медом, тому його називають ще медовим дере­вом, яке годує Всесвіт.

Іггдрасіль з'єднує небо, де знаходиться місто Асгард, землю з містом Мітгард і підземний світ. Події, що відбу­ваються в Асгарді та Мітгарді, є втіленням поглядів на сто­сунки богів і людей. У давньогерманських мовах ставлен­ня людини до богів означало не "вірити", а приносити первісну криваву жертву. Вона повинна була додавати сил божеству.

Ставлення людини до божества ґрунтувалося на прин­ципі "даємо, щоб повернули". Богів "зміцнювали" кров'ю і м'ясом принесених у жертву. Вважалося, що бо­ги германців мали користь з людських жертвопринесень, коли душі цих жертв були в їх розпорядженні. Саме вони зміцнювали богів (йшлося про військову міць).

Германські вожді та князі мали не тільки загони дру­жинників — вільних людей, а й формування невільників з колишніх військовополонених. Ймовірно, що саме їх ви­користовували для людських жертвопринесень божеству, чию милість намагалися заслужити. Такі жертвопринесен­ня присвячували Водану.

У германській міфології існують казкові істоти, які не належать ні до божественних асів чи ванів, ні до людсько­го племені. Вони породжені бурхливою фантазією, уяв­ленням, що усе в природі має свого духа-покровителя. Так постав казковий світ ельфів, русалок, лісовиків, велетнів, тролів, кобольдів та ін. Вони наділені індивідуальними фізичними і психічними якостями — веселі й похмурі, швидкі й неповороткі, доброзичливі й ворожі до людини.

Улюблене місце ельфів (малих духів) — луки й дібро­ви, галяви та місця біля джерел. Це гарні, світлі, добрі творіння. Вони живуть спільнотою, якою керує власти­тель, захоплюються азартними іграми й танцями, вночі танцюють на лісових галявах до світанку. Простий смерт­ний, зачарований їх красою, приєднується до хороводу і зникає назавжди. Тому германці побоювалися їх, хоча ель­фи й належали до добрих духів.

До цієї категорії відносили й карликів (гномів), що на­селяли підземний світ: гроти, печери, гірські ущелини. Во­ни міцної статури (хоч і незграбні), з гострим розумом, за­повзятливі, доброзичливі до тих, хто ставиться добре до них, і мстиві, якщо їх принизити. Боги навчили гномів ко­вальському та ювелірному мистецтву, в чому їм не було

рівних. Саме вони витворили скарби, якими вихвалялися! боги: молот Тора, спис Одина, намисто Фреї, візок Фрейра. Допомагали вони й людям.

Світ велетнів населяли могутні за розмірами та фізич ною силою, але убогі розумом та слабкодухі істоти. Ви­никли вони раніше від богів та людей, зберегли суворість і грубість первісного світу — льоду і мороку (у Скандинавії їх називали тролями, звідти це ім'я перейшло в інші мо­ви). Тролі — втілення безтямних і могутніх стихій приро­ди (землетрусів, вулканів, сильних вітрів, жорстоких мо­розів). Вони ненавидять богів, що витіснили їх в Йотун-хейм — країну в кінці світу, далеку від Асгарда, домагають­ся реваншу, і тому боги час від часу вдаються до прибор­кування їх.

Особлива роль у давніх германців відведена жертво­принесенням і ворожбі. Жертвопринесення були особли­во жорстокими: жертвували військовополоненими. У міжусобних війнах ворогуючі племена іноді заздалегідь прирікали одне одного на жертву божествам, і тоді пере­можена сторона підлягала цілковитому знищенню. Свя­тилищ та храмових споруд германці не мали — місцем культу були священні діброви, де знаходилися жертовни­ки. Не було зображень богів, окрім грубих обрубків дере­ва, що служили ідолами. Обходилися вони і без служи­телів культу.

Зіткнення з римлянами прискорило процес розпаду об­щинно-родового укладу германців. Вже через 150 років після Цезаря германські жреці були особливо впливовими. Вони мали вищий авторитет, ніж вожді племен, воєначаль­ники. В їхніх руках був суд, де воші виступали від імені богів, могли засудити до страти, інших покарань. Жреці розпоряджалися і всіма справами культу богів, жертвопри­несеннями, ворожбами, керували племінними зібраннями.

Особливу роль у громадському та релігійному житті відігравали жінки. "Вони думають, — писав Таціт, — що в жінках є дещо священне й віщуюче, не відкидають зне­важливо їх порад і не залишають без уваги їх віщування". Дуже вшановували деяких віщунь, які впливали на гро­мадські справи. Найвідоміша серед них — Діва-провидиця j Велнда з племені бруктерів, яка відігравала значну роль під час повстання Цивіліса 69—70 pp. Дещо раніше таке місце займала Альбруна, а згодом — Ганна, які уособлювали жіноче шаманство.

Своєрідним було в давньогерманському релігійном)

мисленні поняття про долю. Вона була персоніфікована в норнах — найнижчих жіночих божествах, які визначають долю людини при народженні. Частково з ними споріднені валькирії, які визначають долі воїнів у битвах. У Молодшій Едді згадано три норни — Урд (доля), Верданді (становлення) і Скулд (обов'язок), які живуть біля джерела Урн в коренях світового дерева Іггдрасіль, щоден­но зволожуючи його з джерела. Норни під час народжен­ня героя прядуть нитку його долі, віщують славетне май­бутнє. За основними функціями норни аналогічні мойрам (паркам) з античної міфології, мають аналоги в міфології інших народів.

Своєрідність давньогерманського розуміння долі поля­гає в тому, що герой діє свідомо, знаючи про неминучу за­гибель (йде назустріч своїй долі). Для королів, вождів, хо­робрих дружинників та інших, чиї дії служили взірцем, та­ка поведінка вважалась обов'язковою. Щоб зберегти свій соціальний статус і престиж, вони повинні бути готовими до небезпечних для них вчинків. Підкорялися долі й боги.

Релігія давніх германців зробила великий внесок у роз­виток європейської культури. Багато мотивів їх міфології увійшло в літературу та мистецтво епохи романтизму. Творчість німецьких романтиків увібрала в себе релігійні ідеї, уявлення з їх стійкою символікою і мисленням давніх германців. Сюжети й мотиви давньогерманської релігії простежуються і в творчості видатного німецького компо­зитора XIX ст. Р. Вагнера (опери "Лоенгрін", "Парси-фаль", "Тристан та Ізольда", тетралогія "Кільце Нібелунгів", "Золото Рейна", "Валькирія", "Зігфрид" і "Заги­бель богів"). Наприкінці XX ст. отримали нову інтерпре­тацію скандинавські міфи про богів всегерманського пан­теону, небесне місто Асгард.

 

Релігія давніх кельтів

 

Історія та цивілізація, духовна сфера, міфологія та релігія давніх кельтів мало досліджені. Сучасний рівень знань не дає змоги ні описати весь пантеон кельтських богів, ні відновити картину сакральних (священних, наділених божою благодаттю) обрядів. Будь-які описи найдавніших вірувань, міфів і обрядів кельтів є більш-менш правдоподібною реконструкцією, ґрунтованою на

свідченнях римських і грецьких письменників, традиціях ірландської культури, на археологічних матеріалах.

Наприкінці VI ст. до н.е., коли кельти з'явилися на євро­пейській арені, процес формування їх релігії вже завершу­вався. Деякі її складові елементи, коріння яких сягає епохи неоліту й освячене традицією, зберігалися дуже довго, їх сліди проглядалися навіть в середньовічному християнстві. Це — реліктові форми тотемізму, культ мертвих і предків, Великої Богині Матері-Землі, вогню, солярні (сонячні) культи.

Написи й зображення, свідчення римських письмен­ників дають інформацію про чималу кількість давніх кельтських богів. Більшість з них —- ймовірно, місцеві та племінні боги-заступники; окремі божества через зміцнення міжплемінних відносин вважалися спільними для кельтських племен Галлії та Британії: Белінос (Беліс, Білий), Камулос (Кумалл), Огміос (Огміан, Отам), Есус (Есар) та ін.

Будучи спершу, мабуть, громадськими і племінними покровителями, кельтські боги зберегли в багатьох випад­ках вельми архаїчний вигляд; їх імена й атрибути мають тотемічне походження. Одні з них стосуються мисливсь­кого культу — галльські боги Моккус (вепр), Цернунн (бог з оленячими рогами), Оса Агайо (ведмідь). Часто фігури різних божеств супроводжувало зображення рогатої змії. В Ірландії поклонялися риб'ячому богові. Інші божества пов'язані з домашніми тваринами і, мабуть, вважалися за­ступниками скотарства: богиня Епона (від Ірроє — "кінь"), Дамона — покровителька рогатої худоби; бог Мулло — мул або осел; бог Таврос — бик та ін.

Значну роль у кельтському пантеоні відігравала богиня Епона, яку зображали верхи на коні, її ототожнювали з богинею Рхіаннон (Великою Царицею, Великою Ма­тір'ю), пов'язаною з малоазіатською Кібелою — джерелом життя на землі, прародителькою всього, що дарує блага, заступницею світу мертвих, її культ зберігався до IX ст.

Інші божества пов'язані з явищами природи: Левцитіос — бог блискавки; Тараніс — громовик, його римля­ни ототожнювали з Юпітером; Есус — бог лісової рослин­ності та ін. Багато було божеств рік і джерел. Мали свого покровителя мудрість і красномовство — бога Огниса, пе­ред тим, очевидно, заступника хлібного поля. Античні письменники уподібнювали його Геркулесу. Войовничий побут кельтських племен породив божеств війни або  наділяв мілітаристськими рисами давніх богів. Кельти вірили і в духів, фей, ельфів, чудовиськ, обожнювали де­рева, джерела, камені.

Обряди ініціації (посвячення) проходили всі юнаки, які збиралися стати воїнами. Важливу роль при цьому відігравали "очищення від гріхів" і купання, які означали "воскресіння для нового життя". Це підтверджують сцени ритуального омивання, описані в середньовічних поемах. Купання було нерозривно пов'язане з "випробуванням вогнем". На одній із зовнішніх стінок казана з Гундеструна (II ст. до н.е.) зображено сцену купання в казані, що певною мірою нагадує середньовічне хрещення. До казана йдуть шеренгою під звуки довгих труб юнаки, озброєні списами та щитами. Над ними на конях в шоломах і зі списами — щойно посвячені у воїни. Важливим елемен­том обряду посвячення було саме купання в казані. Обря­ди ініціації здійснювали публічно для всіх кланів, що ут­ворювали плем'я. Юнак проходив цей обряд тільки тоді, коли здобував перший трофей — голову ворога, що свідчи­ло про готовність до військової справи. Трофеєм могла бу­ти голова кельта з іншого (ворожого) клану.

Культ голови або черепа відігравав значну роль у кельтських віруваннях. Це "спляча голова" або маска мертвого із заплющеними очима, напіввідкритими вуста­ми і застиглою усмішкою, поширена в кельтській іконо­графії. Такі маски виявлено на мечах і прикрасах. Під час ініціації здобуту юнаком голову ворога препарували, щоб помістити її в спеціальний ящик, встановлений у будинку або святилищі.

З культом черепів у кельтів пов'язаний і обрядовий канібалізм, який має певний зв'язок з ритуалом, присвя­ченим Великій Богині, про що свідчить інший мотив на казані з Гундеструна. Поруч з жіночим божеством там зо­бражено лева, що пожирає людину. Лев і був атрибутом Великої Богині, Великої Матері. Нещодавно у Франції знайдено труну, де знаходилися золота діадема, прикраше­на лапами лева і фігурками коней, а також великий брон­зовий казан, ручки якого були прикрашені фігурками левів. Ця труна (кінця IV або початку III ст. до н.е.), оче­видно, містила останки жриці культу Великої Богині, а ка­зан міг служити для обрядового купання. Казан відігравав важливу роль і в обряді шлюбу кельтів (майбутні дружини присягали саме перед казаном). Перед ним приносили й інші присяги адже він був атрибутом різних богів.

На честь богів, які персоніфікували сили природи, у певні пори року здійснювали пишні обряди. Найваж­ливішим релігійним святом був Самаїн ("кінець року"), який припадав на 31 грудня. В цей день гасили священний вогонь на вівтарях і запалювали новий, символізуючи на­стання нового року. Свято пов'язувало воєдино різні куль­ти, літургійні дії та магічні обряди. Тоді ж здійснювали й криваві жертвопринесення, в тому числі й людські, щоб заручитися підтримкою богів у майбутніх ризикованих справах. Передбачало воно й оргіїстичні обряди, пов'язані з культом родючості. Під час Самаїна цар проходив через ритуал символічної смерті, щоб відродитися наступного дня, а його будинок підпалювали. Вважалося, що померлі, а також духи, демони повертаються у світ живих на цю ніч, а будь-який земний авторитет нічого тоді не означав.

Середину зимового сезону відкривало свято Імболк, яке відзначали напередодні 1 лютого. Воно пов'язане з по­чатком доїння овець, обрядом очищення за допомогою вогню і води. До великих свят відносили й відкриття літнього сезону напередодні 1 травня — Белтаїн, яке пізніше ототожнювали із сонячним богом Аполлоном в греко-римській міфології. Цього дня також гасили старі й розпалювали нові вогнища, в які друїди кидали поліна дев'яти видів дерев. Вогню, що символізував літнє сонце, відводили при цьому істотну роль.

Наприкінці літнього сезону (напередодні 1 серпня) святкували день бога Лугу. Це свято відбувалося в Ірландії і мало безліч міфічних аспектів, значення яких недостат­ньо з'ясовані. Його називали також Брон Трогаїн ("гнів Трогаїна").

Всі ці свята певною мірою були пов'язані з культом предків; їх здійснювали на кладовищах племен, на курга­нах чи біля каменів, які вважали пристановищем душ мертвих героїв. Культ предків, особливо видатних (царів, вождів), мав неабияке значення в кельтських віруваннях і зберігся до епохи християнства.

Під час щорічних свят релігійного характеру відбували­ся також поховання, що символізували завершення життєвого циклу. Перше поховання здійснювали відразу після смерті, воно було тимчасовим: душа ще не відділи­лася від тіла і обрала собі житло на території племені, очікуючи наступного поховання — колективного для всіх померлих членів клану або племені. Після другого похо­вання душа розпочинала свою подорож у країну Діє, яку в  ранньосередньовічних джерелах називали Маг Мелл — "країна молодості й насолод", або Аваллон. Кельти віри­ли в безсмертя душі та реінкарнацію.

Прості смертні в країні Маг Мелл утворювали натовп. Герої, царі, загиблі в битвах, тобто увічнені в народній пам'яті, належали до обраних, їх після смерті чекали всі насолоди земного буття, а їх могили наповнювали всім не­обхідним для посмертного життя і позначали земляними горбами або каменями, вони були центральним місцем усіх племінних свят. Після римського завоювання кельтських районів Іспанії та Північної Італії, Галлії кельтські вірування, обряди та міфи зазнали змін. Менше це торкнулося придунайських провінцій і Британії, майже не торкнулося Шотландії та Ірландії (з II ст. вона була опорою давньокельтських вірувань і обрядів).

З романізацією кельтських культів пов'язані дві прин­ципові проблеми: вплив конкретизованої раніше з грець­кими віруваннями релігії імператорського Риму та про­никнення містичних вірувань Ближнього Сходу в Рим і швидке їх поширення в римських провінціях.

Загалом симбіоз римських божеств з кельтськими склався без особливого опору. Самі римляни знаходили в богах кельтів багато рис і атрибутів, властивих богам римського пантеону, і вже Цезар у своєму описі війни з галлами називає їх божества римськими іменами. І в цьо­му немає нічого дивного, оскільки політеїстичні релігії легко сприймають чужих богів, а спільні індоєвропейські засади, особливо італо-кельтська спорідненість, зумовили подібність божеств цього пантеону. Але римляни нещадно знищували кельтських жерців, особливо друїдів, як охо­ронців народних традицій та організаторів можливого бун­ту. Внаслідок цього в Галлії та інших місцях проживання кельтів культ римського імператора оберігали більш рев­но, ніж у столиці метрополії: він символізував зв'язок провінції з Римом.

Кельтські божества сповнені протиріч, вони не мали, як римські, однозначно окреслених характеристик і патро­натів, були одночасно божествами життя і смерті, фізич­ної сили і поетичного красномовства тощо. Особливою популярністю в Галлії користувався Меркурій, але його неможливо ототожнити з яким-небудь одним кельтським богом. Галло-римським Юпітером став бог Тараніс; чис­ленними були в сакральному мистецтві зображення бога війни Марса, хоч невідомо, яке кельтське божество в ньо ім'я згадується в легендах. Зійшовши з човна на берег, один із членів команди відразу обернувся на порох, нена­че багато віків пролежав у труні. Бран розповів людям про свою подорож і попрямував на захід; про його подальшу долю нічого невідомо. Цей мотив не змогло викоренити навіть християнство, яке має свій цикл легенд про морські подорожі св. Брендана.

Давня кельтська культура з її віруваннями та міфами лягла в основу європейської цивілізації. Особливо помітна роль кельтських міфологи, епосу, лицарського роману. Цьому сприяв інтерес до них при дворах середньовічної Європи. Це — знаменитий епос про короля Артура, повість Кретьєна де Труа, у якій викладено кельтський міф про Персіваля і священну смарагдову чашу Грааля, в яку стек­ла кров розіп'ятого Христа. Кельтські міфи та легенди містять не тільки релігійну містику, в них — і оповідання про любов, подружню вірність. Цей сюжет, що не має ана­лога в середньовічній літературі, покладено в основу рома­ну про Трістана та Ізольду. Кельтські мотиви помітні в тра­гедіях В. Шекспіра "Король Лір", П. Кальдерона "Чисти­лище святого Патріка", у філософській казці-епопеї Дж. Толкіна "Володар кілець" та ін.

 

Релігія давніх слов'ян

 

Дохристиянська релігія слов'янських народів недостат­ньо вивчена. Нею почали цікавитися наприкінці XVIII ст. — у період пробудження національної свідомості багатьох слов'ян, супроводжуваного, неабияким зацікав­ленням європейських літератур народною творчістю. Але до того часу слов'янські народи, навернуті у християнст­во, встигли забути свої давні вірування, у деяких з них збе­реглися лише окремі звичаї й обряди, пов'язані з цими віруваннями. Тому в творах щодо давньослов'янської релігії кінця XVIII — початку XIX ст. більше романтичної фантазії, ніж історичних фактів. Та наприкінці минулого сторіччя починаються спроби ґрунтовного ознайомлення з дохристиянською історією слов'янських народів. Інфор­маційними джерелами стали писемні, археологічні пам'ят­ки, що стосуються VI—XII ст., збережені чи описані в літературі пережитки давніх вірувань й обрядів.

У середині II тис. до н.е. починають формуватися праслов'янські племена на території від Одеру до Дніпра.

їх релігійні уявлення вписуються у загальну схему первісних хліборобських племен. Тобто первісна релігія праслов'ян ґрунтувалася на культі природи з певними пе­режитками тотемізму, анімізму й магії. З розвитком еко­номіки відбувся перехід від культу пращура-тварини до культу пращура-людини. Слов'янське язичництво втілю­вало елементи вірувань, властивих загальній індоєвро­пейській єдності. Збереглися в ньому деякі ранні мис­ливські уявлення, які, не маючи слов'янської специфіки, еволюціонували у бік слов'янства.

У слов'ян довго панував патріархально-родовий лад. Тому зберігався і родинно-родовий культ шанування пра­щурів, пов'язаний з погребальним культом. На всій тери­торії розселення слов'янських племен збереглися численні могильники й кургани із захоронениями. Звичаї, що супроводжували обряд поховання, були складними й різноманітними: кремація (особливо у східних і частково у західних слов'ян; у південних не засвідчена), поховання (з X—XII ст.) повсюдне; поховання або спалювання в човні (пережиток водяного поховання). Над могилою насипали курган; поруч з небіжчиком завжди клали різні речі, при похованні вельможної особи разом з нею ховали коня, інколи й раба, навіть дружину.

Все це пов'язане з уявленнями про потойбічне життя. Дохристиянське і загальнослов'янське слово "рай" означа­ло прекрасний сад, доступний не для всіх. Дохристиянсь­кого походження й слово "пекло" ("жар", "вогонь") — підземний світ, де горіли душі злих. Згодом християнське вчення про майбутнє життя відтіснило давні уявлення. Од­нак вірування щодо померлих та живих трималися довго і були не зовсім схожі з християнськими: розрізняли помер­лих природною смертю ("чисті" небіжчики) і неприрод­ною — "нечисті" небіжчики. Перших називали "батька­ми", їх шанували, а других — мерцями, їх боялися. Шану­вання "батьків" — нинішній родинний (а раніше родовий) культ пращурів. Один із середньовічних авторів Титмар Мерзебурзький писав: "Вони шанують домашніх богів". Частково цей культ зберігся до наших днів: українські по­минки, білоруські дзяди, сербські й болгарські задушниці, коли поминають померлих на кладовищах.

Ще одним свідченням культу пращурів, що існував у ті часи, є фантастичний образ Чура (або Щура). Вигуки "Чур!", "Чур мене!", "Чур, це моє!" означали, мабуть, заклинання, прикликання Чура на допомогу. Можливо, зображення Чуму втілено. Найпопулярнішою серед кельтів римською бо­гинею була Діана, шанована як Сірона, або Діана-Місяць. Поклонялися кельти і Мінерві — покровительниц! ру­коділля і мистецтва.

Кельтські вірування ввібрали в себе і близькосхідні культи, особливо культ єгипетської Ісіди і малоазійської Кібели з їх містеріями. Більшість з них були звернуті до природи, явищ вмирання і відродження її сил, до драми смерті, радості народження, надії воскресіння. Ці містерії стосувалися таємниць, близьких друїдам (жерцям), і відповідали практичним діям давньокельтської літургії. Витіснені з духовного життя Галлії, друїди не залишили наступників, які зберігали б високий моральний рівень народу, дотримувалися доброчесності та закликали до мужності. Давні релігії Сходу висували саме ці вимоги, сповнені глибокої символіки, спорідненої мисленню кельтів.

Кельти мали свої священні місця, культові центри, а пізніше й святині. Як і всі індоєвропейські народи, вони "добрим" вважали правий бік, "злим" — лівий. Цієї схеми дотримувалися при організації сакрального простору і під час культових обрядів та містичних дій. Величезного зна­чення надавали вони певним територіальним центрам, особливо території племені. За їх уявленнями, це був не тільки центральний пункт їх власних земель, а й центр світу або навіть Всесвіту. Зрозуміло, що кельтський світ мав багато таких центрів.

Справжнім священним місцем, де відбувалися культові церемонії та важливі зібрання громадсько-релігійного ха­рактеру, був неметон ("священний гай, ліс, діброва"). Зі страхом згадує священний гай давньогрецький пись­менник Лукіан, підкреслюючи, що галльські друїди відда­вали честь богам в глухих дібровах. Далі він описує зни­щення військами Цезаря священного гаю під Массалією, де були вирізані на пеньках зображення божеств. В кущах, де дзюрчали струмки, друїди здійснювали обряди на честь кельтських божеств.

Важливим культовим місцем були цвинтарі й могили, особливо пов'язані з похованням героїв, вождів і царів. Цвинтар розташовували в центрі території племені, а культ мертвих становив суттєвий елемент релігійних се­зонних свят. Згодом під впливом грецького і римського культів місце і форми культових споруд змінилися. Най­важливіша зміна — поява святилищ, які вважали пристановищем бога. Вони з'явилися у II ст. до н.е. у Південній Галлії, яка раніше за інші землі потрапила під римське владарювання, здавна зазнавала грецьких впливів через жителів нинішнього Марселя.

Віра кельтів у потойбічне життя містить і супереч­ності: віра у реінкарнацію душ і одночасно в безсмертя душі. Цезар писав, що відповідно до вчення друїдів, "ду­ша не вмирає, а вселяється в інші тіла". Дещо інакше про це писав Лукіан: "...той самий дух управляє нашими ор­ганами в іншому світі; смерть є тільки засобом вічного життя". У цьому віруванні він убачає головне джерело відваги галльських воїнів. Вважалось, що глибока віра в безсмертя душі, пов'язана з визнанням вічного щасливо­го буття в потойбічних світах, сприяла відвазі й презирст­ву до смерті галлів. В одній з кельтських легенд йдеться про міфічну істоту Туане, яка перші триста років жила як людина; наступні триста — як лісовий бик; двісті — як ди­кий козел; триста — як птах, ще сто — як лосось. Ось тоді, спійманого рибалкою, його з'їла цариця. Відродився він як їх син під своїм колишнім ім'ям. Цикл реінкарнації за­мкнувся. У цій легенді зазначається, що не тільки живі істоти можуть служити метою для перевтілення: "Я — вітер над морем, хвиля в океані, шум моря, сильний бик семи битв, яструб на скелі, крапля роси, найпрекрасніший з кольорів, повний відваги дикун, морський ло­сось..."

Переконання про переміщення душ і нескінченне пе­ревтілення в кельтському мисленні не суперечить віруван­ням про існування потойбічних світів. Рай в кельтських міфах — не на небі, не в підземеллі, він — міфічний острів в західному океані. Ці щасливі острови, населені духами мертвих, є метою походів і подорожей. Одна з легенд цьо­го циклу — поема про Брана, спокушеного прекрасною чарівницею на пошуки щасливого острова — "Землі жінок". У своїй пісні чарівниця описує Бранові неземні дива цього острова, який тримається в морі на чотирьох золотих колонах. На вистеленій сріблом рівнині острова не припиняються змагання колісниць, ігри, лунає чарівна музика, все навколо міниться різноманітними барвами. На омитому хвилями березі мерехтять кристали, немає тут ні хвороб, ні смертей, ні смутку, ні зла. Це — справжній рай. Бран з двадцятьма сімома товаришами знайшов це місце, пробув там рік і повернувся назад. Однак його не визнали в рідних місцях, тільки хтось пригадав, що його робили з дерева, на що натякає російське слово "чур­ка" — обрубок дерева. Пережитком давнього родинно-родового культу пращурів є і віра в домовика, збережена донині там, де патріархально-родинний уклад тримався довше.

Зовсім іншим було ставлення до "нечистих" не­біжчиків, які не мали жодного відношення ані до сімейно­го, ані до родового культу. "Нечистих" боялися, і це забо­бонне побоювання було породжене або страхом перед ци­ми людьми за їх життя (чаклуни), або незвичайністю об­ставин, що спричинили їхню смерть. У забобонних уяв­леннях про цих покійників дуже мало анімістичних еле­ментів: слов'яни боялися не душі або духу, а самого небіжчика, вірячи в його надзвичайну здатність діяти після смерті. Про це свідчать збережені донедавна забо­бонні прийоми знешкодження "небезпечного мерця": щоб не дати йому встати з могили і шкодити живим, тіло пробивали осиновим колом, вбивали зуб від борони поза­ду вух. "Нечистим" покійникам приписували й недобрий вплив на погоду (могли накликати посуху). Щоб відверну­ти нещастя, труп самогубця або іншого мерця викопували з могили і кидали в багно або заливали могилу водою. Та­ких покійників називали упирями (слово незрозумілого походження, можливо слов'янського, бо воно є в усіх слов'янських мовах), у сербів — вампірами, у північно­російських народів — єретиками. Можливо, давнє слово "навьє"¹ ("навій") означало таких нечистих і небезпечних мерців, у всякому разі у Київському літописі (1092) є оповідання про те, як Полоцький мор (епідемію) переля­каний народ пояснював тим, що "се навьє (мерці) б'ють полочан". У давньому церковному повчанні "Слово Іоанна Златоуста" йдеться і про такі обряди на честь цих мерців: "Навем мовь творять і попіл посредє сиплють". У болгар і тепер слово "нав’є" — душі нехрещених людей. Звідси, мабуть, — і українські нявки, мавки. Проти вампірів, упирів, навій здавна існують замовляння й чари.

Письмові джерела зберегли імена давньослов'янських божеств, окремі з яких (пізніше втрачені) мали певне відношення до хліборобства — сонячні божества Сварог, Дажбог. Мабуть, існував і культ богині землі, хоч прямих

¹ Є припущення, що в давнину існувало протиставлення — явь (існуюче, денне, сонячне) і навь (нічне, темне). Бог підземного світу і мертвих, саме його ім'ям присягали.

доказів на користь цього припущення немає. Можливо, з хліборобством був пов'язаний і бог грози Перун, який пізніше став на Русі князівським богом; чи шанували йо­го селяни, невідомо. Покровителем скотарства був Велес (Волос, одночасно бог підземного світу), його ім'ям при­сягали. Велеса вважали й богом багатства і торгівлі. Тому його статуї було встановлено на торгових майданах Києва, Великого Новгорода, Ростова, Казані.

На острові Руяні (Рюген) шанували міжплемінного бо­га війни — Святовита. Мешкав він у наповненій скарбами святині селища Арконе, мав білого коня і дружину з трьох­сот кінних воїнів. На Волині шанували триголового бо­га — Триглава. Спільною для цих божеств була їх войов­ничість, атрибутами — щит воїна або меч, бойовий кінь, а емблемами — військові хоругви. Всі вони були заступни­ками балтійських племен у боротьбі з германськими наше­стями.

З повідомлень арабського мислителя другої половини IX ст. Ібн-Рушта (1126—1198) відомо, що всі слов'яни по­клонялися земному і небесному Вогню, вшановували Сонце (небесний вогонь у вигляді сонячного диска, що палає), божество вогню називали Сварогом, а сонце — Сварожичем, якого вважали сином Сварога. Західні та східні слов'яни поклонялися Сварожичу як божественно­му ковалю. Сварог і Сварожич посідають в пантеоні ранньосередньовічних слов'ян головні місця.

Богиня щастя Терміну в сербів, хорватів і словенів, ймовірно, — пізнє міфічне творіння; деякі риси вона за­позичила у Фортуни і Тихе і символізує долю. Під час святкувань на її честь приносили вино в жертву богам, а під час укладення торговельних угод їй жертвували мо­нети.

Сучасні дослідження давньослов'янського пантеону переконують в існуванні Фракійської Русі. Відомий буддолог В. Щербаков пише: "Всі боги східних слов'ян (Київ­ської Русі) — це боги трояно-фракійців: фракійський Перкон -— це Перун, Стрибог — це бог Сатре фракійського племені сатрів; Дажбог — це малоазійські Тади, Даж, Та-Даена; Купала — фригійська Кібела і т.д.".

Фізично сильні фракійці, які називали себе русами, вірили в безсмертя душі. З таким народом було важко во­ювати. Вони були у складі римських легіонів. На початку нової ери потік фракійців вирушив на північ, займаючи всі придатні для хліборобства землі, аж до берегів Дніпра

(збереглися тисячі скарбів І—II ст., у яких чимало римсь­ких нагород легіонерів-фракійців). Саме на правому березі Дніпра й була заснована пізня Київська Русь.

Під час утворення ранньофеодальних слов'янських держав шляхом абсорбції (поглинання) різноманітних племен відбувається і реорганізація язичницького культу, переростання племінних культів у державні. Офіційний культ концентрує весь ансамбль племінних божеств, серед яких домінує бог, що здійснив політичну консолідацію.

У східних слов'ян спроба створення загальнодержав­ного пантеону і державного культу належить київському князеві Володимиру. Прийнявши християнство, він зму­сив до цього весь народ, оскільки християнська релігія більше відповідала феодальним відносинам, які формува­лися. Хоч і поволі, воно поширилося серед східних слов'ян. Західні слов'яни під тиском феодально-ко­ролівської влади прийняли християнство в римсько-като­лицькій формі.

Поширення християнства супроводжувалося його злиттям з давньою релігією. Про це дбало християнське духовенство, щоб зробити нову віру прийнятнішою для народу. Давні хліборобські та інші свята були пов'язані з днями церковного календаря. Язичницькі боги поступово злилися з християнськими святими, здебільшого втратив­ши свої імена. Вони перенесли свої функції й атрибути на цих святих. Так, Перуна продовжували шанувати як боже­ство грози під ім'ям Іллі Пророка, "бога скотарства" Велеса — під ім'ям святого Власія тощо.

Однак образи "нижчої міфології" виявилися три­вкішими. Вони дійшли до наших днів, хоча й не завжди легко розрізнити, що в них справді від давнини, а що на­шарувалося з плином часу.

Усі слов'янські народи вірували в духів природи. Духи — уособлення лісу, відомі переважно у лісовій смузі (український "лісовик", білоруський "лешук", "пущевик польський "дух лісний", "боровой"). У них втілене вороже ставлення слов'янина-землероба до дрімучого лісу, в якого необхідно було відвойовувати землю для ріллі й 8 якому людині загрожувала небезпека заблукати, загинути від диких звірів. Дух водної стихії (український "водяник", російський "водяний", польський "водник" тощо) викли­кав значно більший страх, ніж порівняно доброзичливий жартівник "леший", бо втонути в чорториї, озері страш­ніше за небезпеку заблукати в лісі. Характерний образ польового духу (російська "полудниця", лужицька "природниця", чеська "поледниця" та ін.) — жінка в білому, яка начебто стежить за працюючим у полі. Якщо хтось працює опівдні в спеку, а звичай вимагає робити перерву в роботі, полудниця карає порушника, звертаючи йому голову набік. Образ полудниці — уособлення небезпеки сонячно­го удару. В гірських областях Польщі, Чехії та Словаччи­ни побутують вірування в духів гір, які охороняють скар­би або опікуються гірниками.

Більш складний образ — "віли", особливо поширений у сербських, рідше в чеських, російських джерелах. Одні дослідники вважають його загальнослов'янським, інші — лише південнослов'янським. Віли — лісові, польові, гірські, водяні або повітряні діви, які можуть дружньо чи вороже ставитися до людини залежно від її поведінки. Во­ни фігурують і в південнослов'янських еротичних піснях. У цьому образі, очевидно, переплелися й уособлення при­родних стихій, і уявлення про душі померлих та сили ро­дючості.

Значно більше відомостей про русалок, відомих у всіх слов'ян. Цей образ виник внаслідок взаємовпливу антич­ної та ранньохристиянської обрядовості у слов'ян. Русал­ка — дівчина, яка живе у воді, лісі або в полі. Зафіксова­ний цей образ у XVIII ст. Значною мірою він уособлював саме свято або обряд. Цей образ злився з давніми слов'янськими міфологічними уявленнями: русалка — це дівчина, яка загинула у воді, а тепер зваблює людей і то­пить. Очевидно, образ русалки витіснив істинно сло­в'янських берегинь, водяниць та інших жіночих водяних духів. Усі ці міфологічні уявлення слов'янського язич­ництва наявні у фольклорних і літературних творах.

У найдавніші часи відома була лікувальна магія. В цер­ковних повчаннях згадують лікувально-магічні обряди та пов'язані з ними анімістичні образи: "...Немічь волшбами лікують, і ноузит (амулети) і чаракі, бісом треби приносять і біса, глаголемого трясовицю, творять, отгоняще...". За­стосування знахарських методів лікування збереглося у слов'янських народів до новітнього часу.

Широко практикували слов'яни й охоронну магію. Ви­користовували різноманітні амулети, наприклад пробиті зуби ведмедя, писанки. Ворожили на різних знаках: кида­ли дерев'яні кубики з позначками, проводили коня між за­битими в землю списами. Не обходилися при цьому без чаклунів-жерців.

Нез'ясованим залишається питання про давньослов’янських служителів культу, виконавців релігійних об­рядів. Ритуал сімейно-родового культу виконували, скоріше всього, глави сімей; громадський культ здійсню­вали професіонали — волхви, чаклуни. У слов'ян склали­ся групи жерців-волхвів, які організовували обрядові "події", керували процесом язичницького богослужіння і вдавалися до гадання. Вони складали календарі, зберігали в пам'яті міфи. Волхви були наближеними до племінної знаті, можливо, навіть становили частину її. Відомі волхви-хмаровідгонителі — вони повинні були передбачати май­бутнє і своїми магічними діями створювати необхідну лю­дям погоду; волхви-цілителі — лікували людей засобами народної медицини; церковники визнавали результати їх старань, але вважали, що звертатися до них — гріх. Волхви-хранителі керували виготовленням амулетів-оберегів і, очевидно, орнаментальних символічних композицій.

Можливо, що волхви вищого рангу, близькі до хранителів, зі своїм знанням язичницької космології, керували створенням складних і всеосяжних композицій — на зра­зок знаменитого збручанського ідола. Окрім волхвів-відунів відомі й жінки-чаклунки, відьми (від "відати" — знати), чарівниці, "потвори", а також волхви-кощунники¹. Сказателів називали також баянами, обаятелями, що пов'язане з дієсловом "баяти" — розповідати, співати, за­клинати.

У давньослов'янській релігії існували священні та жер­товні місця, а подекуди й святилища та храми із зображен­нями богів: Арконське святилище на острові Рюгене, свя­тилище в Ретрі, дохристиянське святилище в Києві (під Десятинною церквою). В сакральних місцях вчиняли культ, основою якого було принесення жертв, інколи й людських.

¹ Слов'янське "кощун" може походити від слова "кістка" — той, хто маніпулює кістками, чародій.

 

релігії доколумбової америки

 

До іспанського завоювання в XVI ст. територію Цент­ральної Америки заселяли племена індійців різних мовних груп. В індійців Мезоамерики (регіон Центральної Америки) — ацтеків, сапотеків, миштеків, майя — з перших століть н.е. існували ранньокласові державні утворен­ня. Племена, що оселилися північніше, перебували на нижчому рівні соціально-економічного розвитку.

Ймовірно, що вже у перших поселенців епохи пізньо­го палеоліту існували міфи про виникнення вогню, похо­дження людей, тварин, пізніше про кайман — покровите­ля їжі, вологи, про добрих духів, світобудову.

 

Вірування давніх майя

 

Як і в усіх ранньокласових суспільствах, релігія давніх майя була домінуючою формою ідеології. Вона акумулю­вала в собі всі види духовної діяльності населення, в тому числі й мистецтво. Основними джерелами вивчення релігії майя є численні ієрогліфічні тексти, зображення міфо­логічних персонажів і релігійних обрядів в монумен­тальній скульптурі й пам'ятках живопису, тексти міфо­логічного і культового змісту, що збереглися в записах ла­тиною. Міфологія давніх майя фіксує своєрідну картину світу, споріднену з баченням Всесвіту ацтеків й інших на­родів Мезоамерики.

Згідно з міфологією майя, Всесвіт складався з тринад­цяти небес і дев'яти підземних світів. В індійських джере­лах часто згадують групу богів Ошлахунтику, повели­телів цих небес. Відомо лише декілька імен цих богів: "Біла жінка" — богиня Місяця, бог Сонця, божество ос­танніх днів року, бог кукурудзи, бог оленів, бог смерті та інші.

За уявленнями, у центрі Землі стоїть світове дерево, ще пронизує всі пласти небес, а по чотирьох її кутах (сторо­нах світу) — ще чотири дерева з птахами на вершинах: чер­воне (схід), біле (північ), чорне (захід) і жовте (південь). З цими чотирма сторонами світу асоціювались Чаки (боги дощу), Павахтуни (боги вітру) і Бакаби (носії або підтримувачі неба). Вони різнилися кольором, пов'язаним з пев­ною стороною світу. Дослідники вважають, що Бакаб, Павахтун і Чак є різними аспектами одного божества. Під землею — потойбічне царство. Душі воїнів, загиблих у бо­ях або від жертовного ножа, жінки, що померли при поло­гах, оселилися на небі — в раю бога Сонця, а утопленики, померлі від хвороб, пов'язаних з водою, і вбиті блискав­кою — в раю бога дощу.

Однак душі більшості людей, які вмирали звичайною   смертю (в домашньому ліжку), потрапляли в підземний світ Миктлан ("край мертвих", "край, де ми втрачаємо се­бе", "край безтілесних") — холодне і темне царство, де блукали до своєї остаточної загибелі. Під час цієї довгої подорожі лабіринтами царства смерті душа людини зазна­вала тяжких випробувань, описаних у міфах ацтеків і майя: перепливала сморідні ріки з крові та гною, пробиралась між горами, що зіштовхувалися одна з одною, перетинала високі плоскогір'я з холодними вітрами. Після чоти­рирічних поневірянь душа потрапляла до найнижчого яру­су пекла, де владарювала пара страшних богів Миктланте-кутлі — повелитель країни мертвих і його дружина, яких зображали у вигляді скелетів. Сиділи вони в палаці з людських кісток. Всі інші божества цього царства були підпорядковані їм.

Вхід у підземне царство знаходився в багатій на пече­ри області Альта Верапас (Гватемала). Але у його темних глибинах остаточна доля людини залежала від її соціаль­ного стану за життя. Майя уявляли світ смерті населеним величезною кількістю страшенних істот. Малюнки і напи­си на керамічних виробах зображають смерть правителя, подорож його душі страшними лабіринтами світу смерті та "воскресіння". "Воскреслі" царі ставали небесними бога­ми, а прості землероби, общинники навік залишалися в пеклі. Цьому уявленню відповідав і ритуал поховання пра­вителів, що відрізнявся особливою пишнотою.

Давньомайські культи з їхніми ритуалами складні та ви­тончені, їх мета — умилостивления божеств і отримання від них різноманітних благ. До цих культів належали куріння ароматичних смол, молитви, культові танці та співи, пости і жертвопринесення. В жертву приносили ягуарів, черепах, індиків, кабанів, квіти, плоди, тканини, вироби з глини, не­фриту, кістки і раковини, пір'я цінних птахів тощо, вима­зуючи їх синьою або блакитною фарбами.

Важливими були людські жертвопринесення, про що свідчать розкопки крипти (каплиця, тайник під храмом) Храму написів в Паленці, зображення в Дрезденському і Мадридському рукописах, фрески в Храмі ягуарів, Храмі воїнів (Чиченіца) та ін. Людські жертвопринесення зу­мовлені уявленнями про те, що божество повинно постійно харчуватися людською кров'ю, інакше воно заги­не. Церемонію здійснював жрець-након. Йому допомага­ли чаки (четверо літніх людей) — щоразу нові, обрані для того, щоб тримати жертву за руки й ноги. Жертвами були

діти, полонені та раби. Траплялися випадки самопринесень у жертву, найчастіше, щоб залишити по собі пам'ять. Жертва, піднявшись на піраміду, оголошувала причини свого вчинку і кидалася вниз. Жреці у давніх майя, як і в інших народів Мезоамерики, становили спеціальні корпо­рації, де панувала чітка ієрархія від верховного жерця до юнаків-прислужників. Посада верховного жерця переда­валася у спадок.

Особливою шаною користувалися челани (пророки); інколи їх навіть носили на ношах — честь, яку виявляли тільки правителю. У книзі "Челам-Балам із Тисимина" описано процес їх пророкувань. Челан заходив до кімнати свого дому і, вводячи себе в екстаз, лягав на підлозі. Вва­жалося, що його Дух-покровитель в цей час спускався на дах будинку і розмовляв з ним. Інші жреці, які збирались у сусідньому приміщенні, слухали ці откровения з опуще­ними головами. Серед жерців панувала сувора дисципліна: пости, стримання, різноманітні самознущання.

 

Вірування ацтеків

 

Протягом майже двох тисячоліть (від часів теотиуканців до іспанського завоювання) долина Мехіко була за­селена племенами — носіями культури нагуа. Воюючи між собою, вони почергово домінували на цій території. Кожен переможець переймав від переможеного народу мову, релігію, науки, мистецтво, літературу, ремесла і зви­чаї. Тому теотиуканська та тольтекська космогонія (уяв­лення про будову Всесвіту) і теогонія (сукупність міфів про походження та родовід богів) знайшли відображення в їх ацтекській версії. "Ацтекський календар" викладає ле­генду про два Сонця або чотири катастрофи, про народ­ження п'ятого Сонця, за якого живуть сучасні йому люди.

Вершину давньомексиканського пантеону посідала па­ра прабатьків — джерело всього існуючого, уособлення жіночого й чоловічого начал. Від центру відходили відповідно до сторін світу чотири сутності, наділені своїм кольором. На сході був червоний володар, на півночі — чорний, на півдні — блакитний, на заході — білий. У центрі знаходився найстарший з усіх божеств — бог Во­гню, або божество року. Місяць називали Мецтлі.

В ацтекській Мексиці існували дві ідеї божества, зу­мовлені двома релігійними традиціями нагуа: тольтекською традицією, пов'язаною з давнім минулим мекси­канських культур, і ацтекською, що не зберігала духу племінної ментальності. Білий володар — бог з надто складною міфічною біографією. В тольтекській традиції він є легендарним героєм, засновником тольтекської сто­лиці Тула, покровителем і вчителем мистецтв і ремесел, духовним пастором і моральним вождем, противником кривавого культу, що вимагав людських жертв. Для тольтеків він був передусім символом мудрості.

Бог Сонця і війни Упцилопочтлі — племінний бог ац­теків, який порятує світ від космічної катастрофи. Він ви­магав постійного принесення в жертву людей. Адже бога Сонця й інших богів, які беруть участь у вічній грі сил світла й тьми, ночі та дня, півдня і півночі, підтримують порядок у Всесвіті, потрібно було годувати гарячою кро­в'ю живих людей. Імперія інків вела жорстокі війни, ме­тою яких було принесення в жертву полонених воїнів інших племен. Бувало, не щадили і своїх дітей. Під час за­воювання конкістадорами (іспанські завойовники) імперії ацтеків у всіх містах було виявлено павільйони з десятка­ми тисяч людських черепів.

Дві ідеї божества немов протистояли одна одній: страшна ідея, що потребувала кривавих жертв, та ідея, втілена в ритуалах і актах віри, що символізувала існуван­ня трансцендентного (що знаходиться поза світом) бога. Це зумовило появу в ацтекській Мексиці жерців-мудреців, які намагалися послабити релігійний фанатизм в мо­ральній сфері.

Есхатологічне бачення світу особливо цінувало риту­альну смерть — полеглі в бою ацтекські воїни і принесені в жертву полонені потрапляли в особливий рай (небо Сто­лиці). Тут душі воїнів і жертв, які загинули, щоб напоїти бога Сонця власною кров'ю, одержували нагороду — участь у почті Сонця, що здійснює свою ходу небом. Після декількох років такого служіння душі поверталися на зем­лю, втілені в колібрі (емблема бога Сонця і війни) або в різнобарвних метеликів. Душі людей, померлих неприрод­ною смертю (утопленики, вражені блискавкою, епі­демією), потрапляли в Тлалокан (рай бога Тлалока), який відав дощами, і там серед буйної рослинності саду безтур­ботно проводили час. Перспектива такого потойбічного існування мала бути дуже привабливою для землеробів Мексиканського плоскогір’я, що знемагало від посух. Душі

мертвих немовлят потрапляли на небо, де росло "молочне дерево", що харчувало їх довічно.

Іншою була доля в потойбічному світі людей, які не мали змоги потрапити до почту бога Сонця: якщо померлі нічим не відзначилися за життя, їх душі відсилали в Миктлан, де вони розчинялися в небутті. Перш ніж потрапити туди, вони повинні були подолати незвичайні перешкоди: продирались крізь вузькі щілини між скелями, їм загрожу­вали небезпечні змії, ящери та ін. Тому, споряджаючи у потойбічний світ, поруч з померлими клали різноманітні предмети, що мали допомогти дістатися до Миктлана. За­бита з цією метою блідо-жовта собачка повинна була до­помогти переправитися на інший берег підземної ріки, яка перегороджувала шлях у царство мертвих.

Різноманітний одяг, прикраси, цінні речі — своє­рідний дарунок володарям підземного світу Миктланте-кутлі. Це дає підстави твердити, що ацтекська релігія з її уявленнями про існування людської душі після смерті, про потойбічне життя була релігією аристократичних верств імперії. Вона увібрала в себе концепцію ілюзорного світу, ефемерності життя ("все є сон"), властиву давньомексиканській культурі.

Головним для ацтекських мудреців був пошук засобів, що допомогли б людині відчувати надійність свого станови­ща у світі, в якому все нетривке. Вони запитували: "Чому творець життя нікого не робить безсмертним?", переймали­ся тим, що люди не вічні на світі, живуть тільки мить. За­мислюючись над мінливістю світу, мудреці розуміли життя, як сон. Сягаючи витоків й основ людського буття, дошуку­ючись істини та можливості осягнення її в земних умовах, дійшли висновку, що мистецтво ("квіти і пісні", його мета­фори і символи) відкриває можливість знайти цю істину.

Мистецтво, що фіксує витворені уявою образи, не підвладне часові, воно реальніше, ніж мінлива свідомість людини. Твори мистецтва виникають завдяки натхненню, є формою інтуїції, непізнаної навіть митцем. Можливо, джерелом творчого натхнення є бог: "З серця неба похо­дять чудові квіти, чарівні пісні". Мистецтво і є шляхом, Що наближає людину до найвищої суті, допомагає відчути зв'язок з Космосом, усвідомити реальність свого буття.

Митець долав довгий шлях ініціації, щоб, увібравши в себе традиції минулого, досягти найвищої посвяченості — Іолтеоль (буквально "серце, піднесене на божественні вер­шини"). Тоді він міг спілкуватися з Богом, відчути божественне натхнення, стати тим, хто надає речам божест­венних символів. Мистецтво вдосконалює сприймання й уяву людини, пов'язує ритм Всесвіту з її психічним жит­тям.

Для ацтекських мудреців шлях "кольорів і пісні" — синтез релігії та мистецтва, бо мистецтво є диханням Всесвіту, спробою пережити трансцендентне. Оперування символами повинне пробудити уяву, яка має відчути не­вловиме. Мистецтво створювало "уявну реальність", що давала змогу людині хоча б на мить відчути безсмертя. "Квіти і пісні" були одним із засобів подолання страху пе­ред смертю, надавали сенс людському існуванню.

 

Вірування інків

 

У цивілізації інків (Перу) панівною була геліоцентрич­на релігія, яка ґрунтувалася на служінні Інті — богу Сон­ця, чий культ наполегливо насаджувався державою. Боже­ственного Інті зображали у вигляді золотого (золото — "метал, що належить сонцю") диска з яскравими проме­нями, спрямованими в усі боки, на якому зображено об­личчя чоловіка.

Інті, як й інші боги пантеону інків, є мешканцем неба. Його дружиною і водночас матір'ю інків була Кілья —- бо­гиня Місяця. В храмі інків — Кориканчі в Куско — Міся­цю було присвячено одну з каплиць. Усі стіни цього свя­тилища були оздоблені срібними пластинами. Прикраша­ло каплицю і зображення Місяця у вигляді срібного диска із жіночим обличчям. Небесна мати інків (Кілья) водночас була і покровителькою всіх жінок.

Третій житель небозводу — бог Ільяпа, який уособлю­вав грім і блискавку, що несли землеробу очікувану воло­гу. Тому Ільяпа, як колись мати-земля Пачамама, піклу­вався про родючість полів. Його уявляли ставним воїном, одягненим у золоту кольчугу та озброєним палицею.

Важливу роль для інків відігравав храм Кориканча, прикрашений золотим легендарним диском — образ Сон­ця, викрадений невігласом-конкістадором і програний ним у карти. Одразу за храмом був розташований знаме­нитий золотий сад інків. Кориканча є символом Сонця, уособленням релігії, в основі якої — служіння божеству Інті. Він символізував об'єднуючу роль "сонячної" віри та "сонячної" ідеології, які були опорою держави інків.

Кориканча був і резиденцією Верховного жерця "со­нячної" релігії Вільяка Уму ("провісник"). Цей сан був довічним. Верховний жрець стежив за дотриманням со­нячного культу, коронував нового правителя імперії, здійснював церемонію його одруження. Крім верховного жерця, було ще десять "атун вільяк" ("єпископів"), які ке­рували релігійним життям провінцій. До верхівки духовен­ства належали й духовні наставники (головні жреці провінційних храмів Сонця). На честь священного Інті їх обов'язково повинні були зводити в кожній провінції. Нижче духівництво відправляло обряди здебільшого на­родної, а інколи й офіційної релігії. Простолюдинів сповідали жреці; еліта, верховний інка сповідалися перед Сонцем. Інколи після такої "сонячної" сповіді знатні вельможі вчиняли омовіння в гірських ріках, сподіваю­чись, що швидка течія забере із собою їхні провини. За уявленнями, існування гріха допускалося, але грішник по­винен спокутувати його сповіддю.

Грішники, які вчинили тяжкі провини і втаїли їх на сповіді, після смерті потрапляли в підземелля (подібне до пекла), де страждали і гризли каміння. Тих, хто в земному житті не скоював гріхів, після смерті очікував рай, що зна­ходився поблизу Сонця, сповнений радощів і вічного спо­кою. Вельможі потрапляли туди автоматично. Рай був до­ступний усім, незалежно від соціального становища. Пек­ло призначалося тільки простолюдові.

Служителі культу, крім здійснення сповіді, брали участь в актах жертвопринесення (людські бували надто рідко) і поховальних ритуалах.

Існував обряд муміфікації тіла володаря після його смерті. Мистецтво муміфікації досягло високого рівня — тіла бальзамованих імператорів виглядали, як живі. Нут­рощі захоронювали в храмі неподалік від столиці імперії, камені його були скріплені розчином з розплавленого зо­лота і бітуму. Коли помирав імператор або головний вель­можа, найбільш віддані слуги й улюблені дружини кінча­ли життя ритуальним самогубством або дозволяли похова­ти себе живцем.

 

релігія австралії та океанії

 

Вірування австралійських аборигенів

 

Австралійські аборигени є представниками найбільш раннього з доступних безпосередньому спостереженню ступенів розвитку людства, майже цілком збереженого об­щинно-родового устрою. Тому їх релігія викликає неаби­яку зацікавленість дослідників, які, вивчаючи походження релігії та її ранніх форм, найчастіше черпають приклади з вірувань австралійців.

Корінне населення Австралії до європейської ко­лонізації складалося з кочових племен, що поділялися на локальні територіальні групи. Та релігійні вірування, об­ряди австралійців майже повсюдно зберегли свою од­норідність з незначними місцевими відмінностями.

Домінуючим у системі вірувань та обрядів є тотемізм. Австралію вважають класичною країною тотемізму. З ог­ляду на характер груп, що культивують тотемічні віруван­ня та обряди, виділяють 5 типів тотемізму:

1. Клановий тотемізм. Виник внаслідок розпаду первісних фратрій — найдавніших форм тотемної ор­ганізації.

2. Тотемізм фратрії. Властивий екзогамній половині племені звичай, який забороняє шлюби між членами однієї родової групи — фратрії.

3. Статевий тотемізм. Пов'язаний з розподілом праці між чоловіками та жінками племені.

4. Подружній тотемізм.

5. Індивідуальний тотемізм. Людина, крім загально родового тотему, має власний, у наслідуваний від батька чи придбаний у момент посвячення. Властивий чоловікам, найчастіше чаклунам, знахарям, вождям.

Помітну роль у тотемних віруваннях австралійців відіграють міфи про подвиги тотемних пращурів. Це фан­тастичні з невизначеними рисами істоти: міфи подають їх у вигляді тварин, людей з іменами тварин. Пращури вис­тупають поодинці або групами. Вони полюють, кочують, здійснюють обряди, як і самі австралійці. Тотемні пращу­ри зникають під землею, перетворюючись на скелю, дере­во, камінь.

Тотемізм — найважливіша, але не єдина форма релігії австралійців. Тут були поширені чорна магія, чаклунство. Неабияку роль у їх психічному житті відігравала віра в магію. Вони вважали, що всі, за винятком малих дітей та літніх людей, помирають від чар. Тому використовували різні магічні способи встановлення особи, яка насилає смерть на когось з членів клану. Після особливих во­рожінь, мета яких — дізнатися, де, в якому племені живе особа, яка зачарувала померлого, відряджали загін для по­мсти "винуватцю" (вбивали його чи когось з його ро­дичів).

Іноді магічні обряди, щоб спричинити чиюсь смерть, виконували відкрито. Якщо хтось бажав помститися воро­гові, то звертався до чаклуна. Той з кістки померлого вирізав кундель (основний інструмент магічних обрядів), прикріплював до нього пучок волосся людини. Протягом танцю під барабан він за допомогою відповідних закли­нань надавав кунделеві смертоносної сили, кидаючи потім його у напрямку, де жила жертва. Про початок магічної церемонії повідомляли особу, призначену на смерть, а та­кож усіх мешканців через посланців та сигналами диму. Суггестивна (навіювальна) дія цього обряду бувала настільки сильною, що людина, проти якої його здійсню­вали, ставала хворою, втрачала сили, а потім вмирала.

В усіх австралійських племенах існували майже одна­кові обряди лікувальної магії, знахарства, які мали багато спільного з народною медициною. Засоби її (припарки, масаж, компреси, кровопускання, лікувальні трави) до­ступні всім, але вони не завжди бувають дієвими. Тому люди зверталися до знахарів, які використовували і різні чаклунські прийоми (висмоктування каменя з тіла хворо­го), намагаючись вплинути на психіку пацієнта, гіпноти­зуючи його поглядом, жестами. Якщо наставало одужан­ня, це приписували магічній силі.

Використовували австралійці й елементи шаманства. Якщо знахар "лікував" магічними силами, то шаман діяв через духів. За віруваннями, духи посвячують шамана у його професію. У племен аранда знахарі вчились у інших знахарів, але той, хто хотів отримати посвячення від духів, мусив знайти печеру, де вони мешкали, лягти спати біля її входу, вірячи, що вночі до нього прийде дух і, пронизав­ши списом, зробить його шаманом. Знахарі та шамани накликали дощ (метеорологічна магія), щоправда, не всю­ди. В умовах мисливського господарства метеорологічна магія не могла посісти важливого місця у комплексі віру­вань. Абсолютне визнання отримала вона лише в сухому кліматі Центральної Австралії.

Релігія австралійських аборигенів багатьма своїми ри­сами виділяється серед релігій інших народів. У ній відсутні уявлення про надприродний світ, відокремлений від реального. Світ тотемів і світ людей співіснують. Що­правда, за уявленнями деяких племен, світ душі знахо­диться десь на півночі або на небі.

Австралійські вірування, міфи містять багато образів тварин. Магічні вірування переважають над анімістични­ми: магічна дія на тотем, шкідлива, любовна, лікувальна, метеорологічна і мисливська магії виявляються яскравіше, ніж уявлення про духів і форми звертання до них. Авст­ралієць більше покладається на власні магічні засоби, ніж на допомогу духів, застосовуючи замість молитов закли­нання.

Австралійські аборигени не сповідують культу предків, а тільки уявлення про міфічних тотемічних пращурів, які мають фантастичні зооантропоморфні образи. Немає і культу природи; небесні явища не обожнюють, їм не при­писують надприродних властивостей. Уявлення про над­природні властивості природних явищ пов'язані не з куль­том природи, а з тотемізмом.

У них майже немає космогонічних міфів. Міфологія австралійців не пояснює походження світу, Землі, неба. Вони переконані, що Всесвіт існував одвічно, не мав виз­наченої форми і був пустим. Міфи розповідають про под­виги героїв, походження тотемічних груп, митарства (ман­дри) тотемічних предків та ін.

 

Вірування народів Океанії

 

Сукупність островів, розкиданих на безмежному про­сторі Тихого океану між континентами Азії, Австралії та Америки, утворює частину світу — Океанію. Сюди нале­жать Меланезія, Мікронезія, Полінезія, де існують різні вірування.

У всіх народів Океанії існує дуже складне і непросте для пояснення поняття "мана". Цей термін мелане­зійського походження, означає невиразну, нематеріальну силу, своєрідний флюїд, який може пронизувати живі та неживі тіла, людей, тварин, рослини. Він може переселя­тися з предмета у предмет, з однієї людини в іншу, збільшуватися або зменшуватися. Кожний, хто ним во­лодіє, повинен дбати про те, щоб не витрачати його нерозумно. Володіння великою кількістю цього таємничого флюща дає людині авторитет і владу, фізичну силу і мудрість, майстерні руки і світлий розум. Тому особливо багато мани у вождів та жерців племен, сильних (мужніх) воїнів і кваліфікованих ремісників, особливо тих, хто ро­бить човни. Завдяки певній кількості мани, що пере­дається човнові, він здатен протистояти ураганам на хви­лях Тихого океану.

Мана не пов'язана з якимось конкретним предметом або людиною. Значне накопичення її в одному місці не­безпечне для людини. Дотримання табу і наказів утримує ману в людині, якій вона належить, а несподіваний пе­рехід її до іншої особи може нашкодити їм обом.

Так концепція мани підтримувала систему суспільних залежностей. Поширеним було уявлення, що прості люди не мають багато мани, а тому повинні підкорятися тим, у кого її більше. Щоб підлеглі не змогли присвоїти ману вождів, було введено низку заборон, табу. Дотримання та­бу полягало в тому, щоб певні предмети, місця, види діяльності були недоступними для звичайних людей. Вважалось, що найбільшою кількістю мани володіє вождь племені. Тому він особисто, всі предмети, яких він торкав­ся, його сліди на землі ставали табу. Порушення табу вва­жали злочином, за який карали на смерть; навіть внаслідок випадкового порушення табу людину позбавля­ли життя.

Усе це сформувало найхарактерніший компонент віру­вань островитян Океанії — культ вождів як живих, так і померлих. Ця форма вірувань, що опосередковано спи­рається на культ предків (оскільки влада передавалась у спадок), породила надзвичайно докладні генеалогічні де­рева, які обґрунтовують божественне походження вождів. Релігійний культ знаходився в руках жерця, хоча іноді світська і релігійна влади концентрувались у вождя пле­мені, що підсилювало його панівні позиції, перетворюва­ло на абсолютного владику.

У релігіях Океанії існують елементи анімізму, мананізму (віра в ману) і політеїзму, який на деяких архіпе­лагах еволюціонував у монотеїзм. Деякі з богів оточені найбільшою повагою: Тангароа, Тане, Ронго і Ту. Першо­го з них особливо шанували в Центральній Полінезії. Він владарював у водах океану, був захисником рибалок і мо­реплавців, опікуном риб. Були часи, коли його шанували і як творця Всесвіту та роду людського.

Тане, брат Тангароа, на деяких островах також був ото­чений великою шаною, його вважали володарем лісів на малих островах. Йому приписували створення менших бо­жеств і першої жінки. На Гаваях Тане поклонялися як бо­гу Сонця, який разом зі своєю побожною дружиною Хіною (володаркою срібної кулі) перетинав небосхил, по­силаючи людям тепло і світло. В деяких регіонах Океанії його вважали покровителем техніки й ремесел, богом пло­дівництва.

Ронго вважали богом миру та врожаю. Бог Ту опікував­ся військовими ремеслами. Особливою повагою він ко­ристувався на Гаваях, претендуючи на провідне місце се­ред інших богів.

Міфологія Океанії знає і менших божеств (атуа) — за­ступників різних занять та окремих островів. Шанували і численних міфологічних героїв, які, здійснивши подвиги для блага островитян, ставали божествами.

На деяких островах існує ідея найвищого бога — бога богів, творця Всесвіту. Його ім'я — табу для широких верств і відоме лише жерцям. Він не мав впливу на земні події, а тому не було потреби звертатись до нього з молит­вами та приносити йому жертви.

Справами культу на островах Океанії займалися жреці ("тухунга"). їх становище було особливо привілейованим. Воля жерців, що виражала божу волю, навіть і несправед­ливу, вимагала негайного виконання. Прошарок жерців був ієрархізований. Вважалося, що жреці вищого рангу пов'язані з культом найвищого бога, володіють спеціаль­ною владою над природними явищами. Вони перебували в тісному зв'язку з вождем і виконували його волю, передаючи її адептам (прихильникам) релігії як веління бога. Жреці нижчих рангів займалися магією та во­рожінням, деякі з них піднімали свій авторитет завдяки знахарству. Вони підкорялися головному жерцю, за най­меншої непокори їх карали, як і простих членів племені.

Обряди на островах Океанії здійснювали в спеціальних місцях, які були майже в кожному поселенні. Це прямо­кутна ділянка землі, оточена великими уламками скелі, вкопаними в землю. На найвужчому боці споруджували кам'яне узвишшя, інколи на ньому ставили ще одне (мен­ше) чотирикутне. Будівля служила своєрідною драбиною для богів, що спускались з неба. Жертви приносили на особливих дерев'яних столах.

У певні пори року або перед прийняттям важливого

рішення приносили жертви для здобуття прихильності богів: плоди, рибу, тварин, інколи (в особливо важливих випадках) людей. В основі релігійних культів Океанії — космогонічні міфи, що засвідчують погляди цих народів на світ і його закони, а також обґрунтовують владу вождів і жерців племен. Так, відповідно до міфу, поширеному на Самоа, спершу було Небуття. З цього народився Запах, потім з'явився Пил, далі — Спостережливе і Відчутне, зго­дом — Земля, Високі Скелі, Мале Каміння і Гори. Гори вступили в шлюб зі Зрадою, у них народилася донька — Жменька пилу, яку полюбила Квітка цукрової тростини. Вони мали трьох синів і доньку, яких вважають першими людьми на землі. Далі наведено сотні імен, поєднаних ге­неалогічною лінією перших людей з владикою Самоа.

Більшість космогонічних міфів Океанії базується на переконанні, що світ виник з невизначеного пробуття, яке, за одними версіями, має форму Первісної темряви, хаосу або пустоти; за іншими, — моря, безмежного океа­ну. І тільки тоді з них з'явились небесні тіла, земля, рос­лини і тварини, люди, конкретизувалися абстрактні по­няття і стани психіки (почуття, туга, думка, свідомість, ба­жання тощо). Послідовність появи різних творінь дуже диференційована. Побутують версії, за якими психічні стани виникли раніше живих істот.

Жителі островів Океанії вірять, що, незалежно від кількості мани, людина має індивідуальну душу, яка після її смерті відповідно до її суспільного становища пересе­ляється або в країну мертвих (первісної темряви), або в країну вічного щастя на райському острові. Очевидно, рай у потойбічному житті призначений для видатних особис­тостей, переважно для жерців племені. Соціальне розме­жування особливо помітне у віруваннях про потойбічний світ: за віруваннями, лише душі знатних вождів продовжу­ють жити після смерті, а душі простолюдинів одразу ги­нуть. У поховальному ритуалі ця нерівність теж помітна. Вождів і знать ховали за дуже складними обрядами, їх тіла бальзамували і захоронювали в особливих усипальницях. Тіла простих людей ховали в землю без обрядів або опус­кали в море.