1 РОЗДІЛ

1 розділ

предмет, структура i

МЕТОДОЛОГІЯ КУРСУ "РЕЛІГІЄЗНАВСТВО"

Прагнення людини до пізнання всесвіту, суспільства, самої себе, окремих явищ і процесів світу невичерпне і вічне. Є знання, необхідні фахівцю для успішної діяльності в конкретній галузі, а є поняття, ідеї, теорії, факти, засвоєння яких важливе для становлення кожної людини як особистості, для формування її духовної культури.

Галуззю, яка містить такі знання, є релігієзнавство. Його вивчення дає змогу пізнати, осмислити сутність понять "релігія", "віра", засвоїти історію релігій, характеристику релігійних вірувань тощо.

Релігієзнавство — гуманітарна наука, яка досліджує суспільно-історичну природу релігії, механізм її соціальних зв'язків з політичними, економічними, духовними системами суспільства, особливості їх впливу на віруючих¹.

Як галузь гуманітарного знання релігієзнавство виникло в Європі у другій половині XIX ст. на межі філософії, психології, соціології, антропології, етнографії, археології, мовознавства, порівняльної міфології та фольклористики, маючи своїм завданням не апологію певних релігійних догматів, а неупереджене дослідження релігій світу.

Відповідно до тогочасних норм наукових досліджень,

Тлумачення понять подано за "Релігієзнавчим словником" (К., 1996) або в редакції, наближеній до нього.

Спеціалісти-релігієзнавці, спираючись на емпіричні дані, використовуючи раціональні методи їх інтерпретації, прагнули сформулювати загальні закони розвитку й функціонування науки про релігію. Це зумовило негативну реакцію європейських теологів і певних наукових кіл. Несприйняття релігієзнавства як науки зводилось до того, що не можна вивчати релігію за допомогою раціональних методів, оскільки вона містить ірраціональні елементи. Крім того, порівняльний аналіз різних релігій неминуче спричинить ревізію християнських цінностей.

Проте інтерес європейської громадськості до релігієзнавства постійно зростав. У 70-х роках XIX ст. лекції з історії та філософії релігії стали читати у найбільших університетах Англії, Голландії, Німеччини, Франції, Італії. Релігію з різних точок зору почали досліджувати філософія, психологія, соціологія, історія, правознавство, антропологія, філологія. На рубежі XIX—XX ст. у лоні релігієзнавства сформувалися відносно самостійні дисципліни: філософія релігії, історія релігії, психологія релігії, соціологія релігії, остаточно окреслилося коло проблем, які вони, як і релігієзнавство загалом, досліджували. У XX ст. наукові набутки релігієзнавства стали використовувати не тільки світські вчені, ліберальні теологи, а й релігійні ортодокси.

Предмет і структура релігієзнавства

Предметом релігієзнавства є об'єктивні закономірності виникнення, становлення та розвитку релігій, їх функціонування, структура та різноманітні феномени, взаємозв'язок і взаємодія релігії з іншими галузями знань.

Предмет релігієзнавства значно ширший за його об'єкт і постійно розвивається, розростаючись за обсягом, змінюючись з плином часу. Головним для нього є вироблення найбільш універсальних понять і теорій науки про релігію. Внаслідок цього наукові пошуки та результати досліджень релігієзнавства активно використовують правознавство, мовознавство, фольклористика, етнографія, мистецтвознавство, інші науки, які аналізують релігію під своїм кутом зору. При дослідженні релігій релігієзнавство неминуче звертається до філософсько-світоглядних питань про людину, світ, суспільство, спирається на історію

природничих і суспільних наук, особливо на досягнення сучасної науково-технічної революції, на наукове тлумачення феномена релігії.

Релігієзнавство є цілісною і водночас полі дисциплінарною галуззю гуманітарного знання, об'єднуючи в собі низку розділів і структурних систем, серед яких — філософія, історія, психологія, соціологія, футурологія, феноменологія, антропологія, культурологія та ін.

ФІЛОСОФІЯ РЕЛІПЇ

Вона охоплює стрижневі проблеми релігієзнавства, пов'язані з гносеологічними та онтологічними її чинниками. Вивчає основні релігійно-філософські ідеї в їх історичному розвитку, сукупність філософських понять, принципів, які дають філософські тлумачення релігії, її представляють різноманітні концепції, які інтерпретують релігію під кутом зору герменевтики (тлумачення тексту давніх літературних творів), феноменології, екзистенціоналізму, матеріалізму, прагматизму, позитивізму, лінгвістичної філософії, психоаналізу.

ІСТОРІЯ РЕЛІПЇ

Будучи базовою в релігієзнавстві, вона акумулює знання від виникнення примітивних вірувань, первісних релігійних форм до становлення і розвитку національних і світових релігій. Відтворює минуле різних релігій в конкретності їх форм, накопичує і зберігає інформацію про численні релігії, що існували й існують.

Психологія реліпї

Цей підрозділ досліджує психологічні джерела релігійного феномена, психологію віруючої людини. Вивчає психологічні закономірності виникнення, розвитку і функціонування релігійних явищ, суспільну, групову та індивідуальну психології (потреби, почуття, настрої, традиції тощо), зміст, структуру, спрямованість цих явищ, їх місце і роль у релігійному комплексі, вплив на нерелігійні сфери життєдіяльності суспільства, груп, особистостей.

СОЦІОЛОГІЯ РЕЛІГІЇ

У сфері її інтересів — релігія як соціальне явище, суспільні закономірності виникнення, розвитку і функціонування релігії, її елементи і структура, місце, функції та роль в суспільній системі, вплив на інші елементи соціальної системи, специфіка зворотної дії конкретної суспільної системи на релігію, використання релігійного чинника в різних соціальних умовах.

ФУТУРОЛОГІЯ РЕЛІГІЇ

Розглядаючи перспективи соціальних процесів, вона з'ясовує тенденції розвитку релігії у майбутньому.

феноменологія релігії

Об'єктом її є ідеї, цілі, мотиви релігії щодо значень і змісту. Вона подає систематичний опис явищ релігії, класифікує їх на основі зіставлення і порівняння.

релігійна антропологія

Головне її завдання — дослідження людини в контексті релігійного світоспоглядання. Основні принципи — єдність духовного й тілесного начал у людині.

релігійна культурологія

Враховуючи завдання й значення релігійного мистецтва в практиці богослужіння певних релігійних систем, досліджує храмові архітектуру, скульптуру, малярство тощо.

географія релігії

Це — базовий гуманітарний курс релігієзнавства, який акумулює та систематизує знання про територіальну організацію світових, регіональних релігій в історичному аспекті й на сучасному етапі.

ВІЛЬНА ДУМКА ЩОДО РЕЛІГІЇ

Релігієзнавство вивчає походження та зміст вільної думки, закономірність її розвитку, функції в суспільстві та житті особистості, різні її прояви, історію, типи та етапи розвитку, репрезентативність її за різних епох в народній свідомості, науці, моралі, мистецтві, політиці, філософії, теології.

Методи дослідження в релігієзнавстві

При дослідженні релігії використовують найрізноманітніші методи пізнання: загально філософський, соціологічний, спеціальний загальнонауковий, теоретичний, емпіричний. Нерідко вдаються до специфічних методів дослідження. Наприклад, у соціології релігії дають плідні результати соціологічні методи, використовувані для вивчення релігії як певної соціальної структури, елементу суспільства, з властивими їй структурою, соціальними зв'язками, функціями. Це — вивчення документів, різноманітних інтерв'ю, анкетування; методи первинної обробки даних, групування, ранжирування, складання статистичних таблиць. У процесі дослідження релігії здебільшого вдаються до інтегрування індивідуальних методів і прийомів, що відкриває широкі пізнавальні, дослідницькі можливості.

генетичний метод

Його мета — відтворити розвиток релігії на всіх її етапах від початкової фази. Велику увагу приділяє пошукові, встановленню проміжних ланок в ланцюгу її еволюції. Але чим глибше занурюється дослідник в історичні пласти, тим менше фактичного матеріалу потрапляє в його розпорядження. В такому разі історизм виступає у формі актуалізму (вивчення минулого через пізнання сучасності).

ІСТОРИЧНИЙ МЕТОД

Він передбачає вивчення релігійних систем у процесі їх виникнення, становлення та розвитку, а також взаємодію у цьому процесі закономірностей історії та конкретних обставин. Історичний метод може бути реалізований через

генетичний підхід, коли дослідник послідовно вивчає всі, в тому числі й проміжні, стадії розвитку релігії.

ПОРІВНЯЛЬНО-ІСТОРИЧНИЙ МЕТОД

Активно використовуються у релігієзнавстві й порівняльно-історичні дослідження: порівняння різноманітних етапів розвитку однієї релігії на різних відтинках часу, багатьох релігій, що Існують одночасно, але перебувають на різних етапах розвитку, реконструкцію тенденцій розвитку Завдяки цьому стає доступним багатий науковий матеріал через зіставлення різних сторін й етапів розвитку конкретної релігії, конфесій, які існують одночасно, але перебувають на різних етапах розвитку. На основі порівняльного аналізу сформувалася спеціальна галузь дослідження ~- порівняльне релігієзнавство.

структурно-функціональний метод

Він спрямований на розкриття структури І функціонування релігій, релігійних організацій, культів тощо Виділення елементів релігійних систем, порівняння з Іншими елементами І системою загалом дає змогу глибше пізнати особливості їх функціонування. Релігія в такому разі є підсистемою

СОЦІОЛОГІЧНИЙ МЕТОД

Передусім він надає широкі можливості пізнання релігії як певної соціальної системи, соціальної підсистеми, що є об'єктом зовнішніх впливів І водночас суб'єктом впливу на різні соціальні інститути, групи, на буття людей Соціологічний аналіз розкриває механізм функціонування релігійних вірувань і вчень у різних соціальних групах віруючих, висвітлює головні тенденції розвитку релігійних ситуацій з урахуванням впливів різноманітних соціальних факторів

ТИПОЛОГІЧНИЙ МЕТОД

Використовуючи його, вдається охарактеризувати історичні типи релігій, а також типи вільнодумства. За допомогою процедур розподілу і групування об'єктів формуються стійкі статистичні групи ознак. Інваріантність ознак певного об'єкта є підставою для віднесення його до відповідного типу.

каузальний метод

Сприяє пізнанню причинно-наслідкових зв'язків виникнення й еволюції різних релігійних явищ. Головним питанням каузального методу є "Чому релігія не може бути зрозумілою через саму себе, чому вона не є causa su'i (причина самої себе)?" Цей метод допомагає пізнати різні релігійні та нерелігійні форми, аналізуючи відносини людей в процесі їх життєдіяльності.

ФІЛОСОФСЬКО-ЛОПЧНИЙ МЕТОД

Розглядаючи релігію як об'єкт філософських знань, соціально-духовний феномен суспільства, він досліджує процес відображення релігії у свідомості людини, формування духовних цінностей, релігійних символів і понять. За такого аналізу об'єктом дослідження є не тільки сама релігія, а й природне та соціальне середовище, яке впливає на її формування.

Вчення про релігію поділяють на релігійні (конфесійні) та нерелігійні (не конфесійні); на нормативні, дескриптивні й історичні.

релігійні (конфесійні) вчення

Це передусім напрями, представлені теологами, а також дослідниками, які, хоч і не є богословами, але перебувають на позиціях релігійного світогляду, їх дослідження безпосередньо пов'язані з релігійними інтересами. Вони вважають, що в основі розуміння релігії повинна бути релігійна віра, а знання сутності релігії можливе лише для віруючої душі. Безсумнівно, особистий релігійний досвід дослідника стає об'єктом внутрішнього спостереження, який може дати унікальний матеріал для розвитку релігієзнавчого пізнання, але результати самоспостереження вимагають теоретичної інтерпретації.

нереліпйні (не конфесійні) вчення

Вони базуються на цілком протилежних світоглядних принципах, використовуючи досягнення науки, мають змогу успішно пізнавати різні феномени і сутність релігії. А відсутність релігійної віри заповнюється фундаментальною релігієзнавчою освітою.

нормативні дослідження

Вони фокусуються навколо істинності постулатів релігії, цінностей, які вона проповідує, тощо.

дескриптившмсторичні дослідження

їх предметом є структура релігії, її історичний розвиток та ін. Подібні дослідження не оперують оцінними судженнями щодо певних аспектів релігійних доктрин. Релігієзнавство сформувалося на основі дескриптивного підходу, тобто має тенденцію до максимально допустимої об'єктивності, тоді як дисципліни теологічного циклу характеризуються нормативним підходом до предмета. В наш час у вивченні релігії переважає саме дескриптивний підхід.

Методологічні принципи релігієзнавства

Релігієзнавство не ставить за мету узгодити погляди на релігію віруючого і невіруючого чи віруючих різних конфесій, воно дає певний обсяг наукових знань і прагне навчити самостійно й об'єктивно оцінювати релігійні явища, релігію як суспільний феномен, події, що відбуваються в релігійному житті певного суспільства. Тому в своїх дослідженнях воно використовує загальнонаукові та специфічні принципи.

ПРИНЦИП ОБ'ЄКТИВНОСТІ

Будучи вихідним, передбачає сувору об'єктивність, конкретно історичний розгляд предмета, неприйняття абстрактних стереотипів, уявлення в чорно-білих тонах явищ релігії чи вільнодумства. Вимагає науково обґрунтованих положень, встановлених фактів, уникнення тенденційності.

КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ПРИНЦИП

Дає змогу розглядати релігію, релігійну філософію, вільнодумство в контексті розвитку духовної культури. А релігієзнавство займається вивченням своєрідних сфер духовної культури в історичному та сучасному аспектах, вирішуючи низку проблем: з'ясовує особливості релігії як феномена культури, властивості релігійно-культурних утворень, специфіку релігійної філософії, своєрідність різних проявів вільнодумства в духовному житті суспільства та особистості.

АНТРОПОЛОГІЧНИЙ ПРИНЦИП

Використання його зосереджує увагу на аналізі світоглядних питань в аспекті проблем буття людини, суті, мети та змісту її життя, смерті й безсмертя, тобто в руслі філософської антропології.

ПРИНЦИП ТОЛЕРАНТНОСТІ Й ТЕРПИМОСТІ

Передбачає діалог релігійних і нерелігійних світоглядів про людину, суспільство, світ. Це стосується пояснення основ буття природи, суспільства, людини, космосу, біосфери, економіки, політики, права, моралі, мистецтва, психіки, свідомості та ін. Вихідні засади релігійних і нерелігійних світоглядів різні. Різняться в них і пояснення процесів та подій в природі, суспільстві, людині. Але економічні, екологічні, моральні, естетичні, соціально-політичні та інші ідеї, цінності можуть бути близькими.

ПРИНЦИП ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СВОБОДИ СОВІСТІ

Має загально філософський, теологічний, етичний, естетичний, політологічний і правознавчий аспекти, передбачає за людиною право сповідувати певну релігію чи не сповідувати жодної, відправляти чи не відправляти релігійні культи і відповідно організовувати наукові дослідження цих явищ і процесів.

Аналізуючи будь-яку форму релігії, релігієзнавство використовує:

1) загально філософські та соціально-філософські категорії: буття, свідомість, пізнання, відображення, символ,

16 Релігієзнавство

істина, омана, фантазія, суспільство, матеріальне і духовне виробництво, культура, відчуження;

2) загальнонаукові терміни: структура, система, функція, закон, роль та ін.;

3) конкретні наукові терміни: епоха, право, ілюзія, віра, почуття, настрій, страждання, спілкування, мова, життя, смерть;

4) спеціальні релігієзнавчі терміни: релігія, теологія, релігійний культ, церква, конфесія, храм, молитва, теїзм, деїзм, пантеїзм, атеїзм, скептицизм. Особливе місце посідають терміни: Бог, ангел, пекло, рай, привид, карма тощо, які в науці мають інше значення, ніж в релігії;

5) терміни, які відображають процеси трансформації релігії: сакралізація, секуляризація, розвиток і еволюція релігії, церквоутворення, сектоутворення, детеологізація, модернізація, деміфологізація.

розділ

2 .

розділ

релігія як предмет

ДОСЛІДЖЕННЯ

Поняття і сутність релігії

Слово "релігія" латиною означає благочестя, святиня, предмет культу, що співвідноситься з чимось вищим, святим, надлюдським у житті людини. Це абсолютне, святе називають Богом, Божеством, хоча кожна окрема релігія по-своєму іменує цю вищу силу. Не існує релігії без Бога, тобто уявлення про Бога. Бог є початком і сенсом будь-якої релігії.

Релігія — не тільки уявлення про Бога, не тільки форма свідомості. Це й реальне життя, дії людей: культ, богослужіння, церковна організація, форми і принципи організації суспільного життя, що певною мірою ґрунтуються на релігійних засадах.

Релігія — духовний феномен, що виражає віру людини в надприродне Начало — джерело буття всього існуючого, яке є для неї засобом спілкування з ним, входження в його світ.

Поняття "релігія" безпосередньо пов'язане з поняттям "Бог". Бог, за релігійними уявленнями, є передусім Абсолют, вивищений над людськими, природними силами, здібностями, якостями та відносинами. Він створив світ, не належачи до нього. Бог є трансцендентним (потойбічним), таким, що перебуває поза межами конкретного замкненого (іманентного) кола свідомості. Тому людина не може відкрити Бога, побачити його, пізнати так, як вона може пізнати будь-яке природне явище. Лише сам Бог

може відкритися людині, перейти межу між трансцендентним та іманентним.

Бог — верховна надприродна сутність, яка, згідно з різними релігійними вченнями, наділені вищим розумом, абсолютною досконалістю і всемогутністю, є творцем світу, зумовлюючи все, що відбувається в ньому.

Теологія (богослов'я) та її світоглядні опоненти багато віків шукають доказів як "за", та "проти" існування Бога. Наслідком таких пошуків став висновок, що будь-які докази марні. Вони нічого не доводять людині, яка не вірить, і непотрібні людині, яка вірус. Німецький філософ І.Кант (1724—1804) вважав, що існування Бога не можна логічно ні довести, ні спростувати.

Прагнення з'ясувати витоки і смутність релігії, її риси зумовило виникнення спеціальної галузі знань — релігієзнавства. Релігієзнавство і теологія — дві відмінні форми осягнення феномена релігії.

богословсько-теологічне досліджешня релігії

Теологія (богослов'я) виникає із спроби пояснити, зробити доступними для віруючих загальні положення певної релігії, образи, втілені у священних книгах, постанови соборів, догматичні формули. , До неї входять розділи: догматика (системний виклад положень, які вважають істинними), моральне богослов'я, екзегетика (тлумачення біблійних текстів), літургія (теорія богослужіння), каноніка (теорія церковного права) тощо. Теологія безпосередньо пов'язана з конкретним віросповіданням, вивчає релігію та різні форми релігійного життя з погляду їх практичного використання. Релігієзнавство намагається порівняти різні релігійні системи, узагальнити релігійний досвід різних народів в історичному розвитку.

Богословсько-теологічний підхід до релігії — це погляд на неї зсередини, з позиції самої Релігії. Основою його є релігійна віра. Збагнути релігію, вважають теологи, може тільки релігійна людина, їй властивий особливий вид духовного пізнання — релігійний досвід — переживання, пов'язані з відчуттям присутності у житті Вищого начала. Реалізується він на основі визнання абсолютності релігійного віровчення. Головне в богсословсько-теологічному підході — обґрунтування та захист релігійного віровчення, доказ вічної цінності релігії для кожної конкретної людини і людства.

Богословсько-теологічному підходові до релігії (погляд "зсередини") протистоїть філософський метод розуміння релігії (погляд "ззовні").

ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ РЕЛІГІЇ

Філософія прагне з'ясувати загальні принципи та закономірності явищ, процесів дійсності, пізнати їх сутність. Вона дотримується критичного підходу до всього, у тому числі й до релігії; на відміну від теології, нічого не бере на віру. Це не означає, що її метою є руйнування колективних вірувань, моральних засад людського буття. Передусім вона прагне з'ясувати, наскільки міцні людські погляди і переконання. Філософія — це розгалужена система вчень, шкіл, течій та напрямів. Одним з них є релігійна філософія, яка засобами філософської методології досягає такої самої мети, що й богословсько-теологічний підхід до релігії. Одночасно з релігійною філософією у XVII—XVIII ст. зароджується філософія релігії, в якій також домінує позитивна тенденція щодо оцінки ролі релігії у житті людини та суспільства. Але її тлумачення релігії виходить за межі конкретного релігійного напряму, релігійних конфесій. У лоні філософії релігії існують вчення: деїзм (тлумачить Бога як найвищий Розум, з буттям якого пов'язана будова Всесвіту), і пантеїзм (розчиняє Бога у природі та культурі).

Філософський аналіз релігії домінував до середини

XIX ст., коли поряд з теологічним та філософським починає формуватися науковий підхід.

наукові дослідження релігії

Відмінність між філософським та науковим підходами в дослідженні релігії виявляється як у предметній сфері, так і в методах дослідження. Предметною сферою філософії є дослідження дійсності під кутом зору світоглядних проблем. Тому філософія акцентує на вивченні світоглядного аспекту релігії. Найсуттєвіше для неї — як вирішується у релігії проблема духовного й матеріального начал (що є первинним): чи Бог створив світ і людину, чи людина створила у своїй свідомості Бога. Наука вивчає релігію як одну із сторін суспільного життя у взаємозв'язках та взаємодії з іншими його галузями: як формується релігія; як певні релігійні системи пояснюють світ; які цінності, норми та моделі поведінки вони формують у людей; як діють релігійні організації; які функції релігії у суспільстві.

Виникнення релігії

Релігія виникла на певному етапі історії суспільства, її зародження та формування зумовлені розвитком людської свідомості.

Перший етап у розвитку людської свідомості пов'язаний з появою мавполюдей і тривав до епохи неандертальської людини (формування родової общини). Це був період чуттєво-конкретної, безпосередньо залученої у трудовий процес стадної свідомості. Вона не виходила за межі матеріальної практики, оскільки духовна сфера ще не була відокремленою. Вести мову про релігію на цьому етапі немає підстав.

У родовій общині свідомість людини вже була суспільною свідомістю суспільної людини. Людина мала світогляд, на основі якого взаємодіяла з навколишнім світом. Первісна суспільна свідомість була синтетичною, містила зачатки майбутніх форм суспільної свідомості, наївно-реалістичні погляди на світ, які перепліталися з нереалістичними, фантастичними. Усі вони відображалися в міфах. А міф на той час був головним носієм інформації, його легко запам'ятовували і передавали від покоління до покоління. Міф виконував роль світогляду: містив загальну оцінку світу, формував ціннісні орієнтири, норми поведінки і діяльності. Основою міфологічного світогляду було уособлення природи, яке полягало в порівнянні природи з людиною. При цьому на природу "переносили" всі людські якості, насамперед здатність діяти свідомо.

Міфологічний світогляд формувався під час трудової діяльності людини. Водночас розвивалося мислення, закладалися умови для формування системного світогляду.

Найдавнішими предками людини були архантропи, (людина уміла), які жили 2,5—3 млн. років тому. Залишки їх кісток знайдено в Африці, Європі, Азії, але тогочасних поховань не збереглося, відсутні й сліди релігійного культу. Наступний предок людини — пітекантроп — жив млн років тому, на початку палеоліту. Залишки його було знайдено на о. Ява 1891 р. Ця мавполюдина зовнішнім виглядом нагадувала мавпу: довгі передні кінцівки, спадисте чоло, масивна нижня шелепа. Пітекантропи не мали постійного житла, не користувалися вогнем, та вже ходили на задніх кінцівках і, можливо, володіли елементарною виразною мовою та виготовляли найпростіші знаряддя праці. Релігії в них також ще не було.

Синантроп (китайська людина) молодший від пітекантропа на 300 тис. років. Залишки його виявлено в 1927 р поблизу Пекіна. Він мав кращі знаряддя праці, користувався вогнем, розвинутішою була його мова, про що свідчить форма нижньої щелепи.

Ще через кілька сотень тисяч років еволюції людини з'явився неандерталець (залишки знайдено в місцевості Неандерталь у Німеччині в 1856 p.). Неандертальських стоянок налічується до двохсот, є вони і в нашій країні. Неандертальці за фізичною будовою більш подібні до сучасної людини: кремезні, середні на зріст Більшість дослідників вважає, що вони жили 100—400 тис. років тому. Саме на цей час припадає льодовиковий період, коли клімат Європи став дуже суворим. Жили неандертальці в печерах, носили одяг зі звіриних шкур, вільно добували вогонь, у них існував поділ праці за статевою ознакою. Колективне полювання змусило їх жити згуртованіше, ніж попередники, і спілкуватися мовою. Формою організації суспільного життя була кровноспоріднена орда.

Архантропи, пітекантропи, синантропи не ховали своїх померлих родичів, їхні трупи вони залишали на місці смерті чи викидали з печери, а може, й з'їдали. Мабуть, саме тому так мало вціліло їх залишків. Неандертальці вже почали ховати померлих. На стоянці в печері Кіїк-Коба (Крим) виявлено поховання дорослої людини і дитини Обох було покладено на бік зі злегка зігнутими колінами, тіла пофарбовано вохрою. В печері Тешик-Таш було поховано дитину. Навколо її черепа парами лежали роги козла, які, можливо, були об'єктом полювання людей цього роду. В обох випадках наявне певне ставлення до факту смерті, до покійника, піклування про нього. Можливо, тоді з'явилися уявлення про ймовірність існування за межами реального буття.

Серед дослідників побутує також думка, що ніякої релігії у неандертальців не було, а поховання вони здійснювали із санітарно-гігієнічних потреб чи визнання

авторитету в общині жінки-матері, яка захищала свою дитину і після її смерті.

Релігійні уявлення були властиві кроманьйонській людині, залишки якої знайдено в 1868 р. у печері Кро-Маньон (Франція), її існування датується пізнім палеолітом, приблизно 40 тис. років тому; вона є вже "homo habiles" — людиною розумною. Кроманьйонці застосовували вдосконалені засоби полювання, вміли будувати землянки, носили одяг, жили кровнородинною общиною. У цей час панував матріархат.

Неподалік м. Іркутська у долині р. Біла (с. Мальта) на кроманьйонській стоянці виявлено поховання дитини з численними прикрасами — намистом, браслетами тощо. Тіло було пофарбовано червоною вохрою. Поховання засвідчили уявлення, що, можливо, й після смерті людина десь існуватиме й її зв'язок з родом не перерветься.

Пам'ятки кроманьйонської культури дають підстави стверджувати, що виразні релігійні уявлення людей виникли приблизно 30—50 тис. років тому. Це не був одномоментний акт, процес тривав упродовж 20 тис. років, охоплюючи останній період доби розкладу первіснообщинного ладу і початковий період класового суспільства.

Соціальні, гносеологічні, онтологічні

та психологічні чинники релігії

Релігія як явище духовного життя суспільства виникла внаслідок дії різних чинників у складних умовах становлення людства. За своєю природою вона є соціальним явищем, тісно пов'язана із соціальним життям та розвитком суспільства.

Наші далекі предки жили в умовах елементарного виробництва матеріальних благ. Знаряддя праці були недосконалими, вироби і виробничі технології — найпростішими, продуктивність праці — низькою. Вони цілковито залежали не тільки від природи, а й від незрозумілих для них сил суспільного життя, яке весь час ускладнювалося: зростала сила традицій та звичаїв, посилювалася залежність від суспільства. Це породжувало відчуття безсилля, зумовлювало пошуки його причин. У цьому складному соціальному контексті поставали як реальні, так і фантастичні уявлення про світ, зокрема релігійні уявлення про надприродне. У релігієзнавстві все це називають соціальними чинниками релігії.

Отже, релігійна свідомість стала притаманною лише "людині розумній", хоч у первісному стаді "людей умілих"(пітекантропів, синантропів) рівень розвитку виробництва був ще нижчим, залежність від природи ще сильнішою. Причина — в особливостях сприйняття людиною навколишнього світу. Пітекантроп лише починав мислити, свідомість його мала стадний характер, ґрунтувалася на усвідомленому інстинкті. Мислення було вкрай обмеженим, а мозок нерозвинутим, йому були недоступні абстракції. Первісна людина мислила логічними категоріями, але в межах конкретних понять. У неандертальця і кроманьйонця почали формуватися абстрактні поняття, що дало їм змогу відірватися від конкретності, продукувати уявлення, які їй не відповідали. Однак це не послабило пізнання, оскільки помилки також допомагають вивірити істинне знання. Саме помилки породили перекручені, фантастичні уявлення. Так складалися умови для виникнення релігії, які мали гносеологічний (теоретико-пізнавальний) характер — її гносеологічні чинники.

Інтереси первісної людини, очевидно, не виходили за межі потреб у їжі, теплі, продовженні роду. Вона відчувала та пізнавала світ в його складності, гармонії та суперечностях, намагалася знайти відповідь на питання, пов'язані з її існуванням.

У первісному суспільстві філософів не було, суспільна свідомість не мала філософського аспекту, однак уже в аморфній міфологічній свідомості наявні були зародки майбутньої свідомості цивілізованого суспільства. Онтологічні чинники (вчення про буття) також зароджувалися в міфологічній свідомості. Релігійна свідомість стала задовольняти і цю духовну потребу людства.

Величезний вплив на формування релігійної картини дійсності у первісної людини справили обставини психологічного характеру. Безсилля людей перед силами природи і суспільства спричиняли постійне психологічне напруження. Головною емоцією був страх, він загострював увагу, мобілізовував організм. Постійні життєві труднощі та небезпеки призводили до того, що життя первісної людини майже цілком складалося з афектів, під час яких втрачався контроль над діями і думками. Тому фантастичне починає панувати над реальним. Так сформувалися психологічні чинники релігії.

Усі зазначені чинники походження релігії (соціальні, гносеологічні, онтологічні, психологічні) взаємодіяли та взаємо посилювали один одного, набуваючи особливої ваги за різних обставин.

Основні теорії походження релігії

Люди здавна замислювалися над сутністю, походженням, розвитком релігії. На рубежі II і III тисячоліть окреслилося декілька підходів щодо тлумачення поняття "релігія": богословський, філософський, соціологічний, біологічний, психологічний та ін.

Більшість віруючих і духовенства, не обізнаних з богословськими тонкощами, стверджує, що релігію Бог подарував людству, вона є вічною і незмінною, саме їхня релігія істинна і не потребує знань щодо її походження. Але, попри це, існує загальновизнана історія релігій, яка фіксує початок кожної з них. Відомості про давні релігії дійшли до нас з глибин століть. Про релігійні уявлення людей у давнину свідчать численні історико-культурні пам'ятки.

теологічні теорії

Низка теорій ґрунтується на твердженнях про надприродні причини та обставини походження релігії —- теологічні теорії (традиціоналістка, теїстична, православно-академічна).

традицюналістська теорія

Вона ґрунтується на тому, що відкрив людям безпосередньо Бог. У християнстві це викладено в біблійній оповіді про спілкування перших людей Адама і Єви в раю з Богом, а також про надприродні контакти з Богом Мойсея, інших біблійних персонажів. Базуючись на беззастережній вірі, вона не спирається ні на які аргументи, не апелює до розуму.

Такий підхід властивий давній філософії. Так, давньогрецький мислитель Платон (428-—348 до н.е.) вважав, що існують реальний світ речей і світ ідей, які відображають ці речі. Світ ідей сповнений ідеєю Єдиного. Воно є особливою субстанцією всього світу, його витоком і основою, не має ні початку, ні кінця, жодних ознак, не потребує простору і руху, бо для руху потрібні зміни, а Єдине — незмінне. Релігія є наслідком споглядання людською душею ідеї Єдиного, яке втілює у собі Бога. Отже, людська душа, сповнена ідей Бога, згадує про нього в матеріальному світі, що і є основою релігії. Цю теорію походження релігії пізніше розробляли мислителі, яких церковна історія назвала святими отцями церкви. У православ'ї це Афанасій Олександрійський (прибл. 295—373), Іван Злотовуст (прибл. 350—407), Іван Дамаскін (прибл. 675—753), у католицизмі — Августин Блаженний (354—430) та ін. До них належать і видатні богослови Корігена (185—245), Тертулліана (прибл. 160 — після 220), Фома Аквінський (1225—1274). Ця теорія доступна для сприйняття, не потребує доведення, оскільки ґрунтується на вірі. Тому вона набула значного поширення у християнському богослов'ї. Стосується вона тільки християнства. Щодо інших релігій християнство допускає будь-які пояснення їхнього походження.

теїстична теорія

Ідейним джерелом її є теїзм, який визнає буття Бога як істоти, принципово відмінної від світу речей і явищ, істоти абсолютної, вищої за людину і природу, тобто надлюдської й надприродної. Вона є джерелом усього, а отже, і релігії. Усі варіанти теїстичної концепції єдині в головному — релігія є результатом розумового розвитку людства. Ця теорія теж виходить із беззастережного визнання існування Бога, її сповідувало багато визначних мислителів, особливо у XVI—XIX ст.

концепція вроджених ідей

Згідно з нею, ідея Бога притаманна людині від її народження. Уявлення про Бога як найдосконалішу істоту передбачає визнання його існування: людина мислить про Бога, отже він існує. А мислить вона про Бога тому, що ідея Божества є провідною вродженою ідеєю, вона існує в н свідомості від народження і виявляється як пізнання Бога. Найпомітнішим представником цієї концепції був Французький вчений Р.Декарт (1569—1650).

Богословський раціоналізм

На думку його засновника, німецького філософа Г.-В.Лейбніца (1646—1716), розгортання декартівських вроджених ідей починається під впливом досвіду, емпіричних знань. Завдяки цьому людство прийшло до християнства — єдиної релігії одкровення.

споглядальний теїзм

Започаткувавши його, німецький філософ І.-Г.Фіхте (1797—1879) вважав, що релігія як ставлення людини до Бога є комплексом певних почуттів, народжених усвідомленням людиною скінченності свого буття. З цього народжується благоговіння.

МІСТИЧНІ ТЕОРІЇ

Спільне в них — визнання надприродного походження релігії. Згідно з ними виникнення релігії є наслідком одкровення, але не раз і назавжди даного першим людям безпосередньо Богом, а результатом постійного впливу Божества на дух людини, що діє вічно. Яскрава постать серед містиків — німецький письменник, філософ-раціоналіст Ф.-І.Якобі (1743—1819). Він вважав, що знання Бога людині дають лише її внутрішні почуття, вони є джерелом релігії. Людина споглядає Бога внутрішнім зором, не тілесними, а духовними очима. Це споглядання виникає за певних специфічних умов і потребує не розуму, а віри. Богослови, які оперують логічними категоріями і науковими даними, до містичних концепцій ставляться стримано.

православно-академічна теорія

Сформувалася в другій половині XIX ст. у російському богослов'ї. Засновником її був професор Московської духовної академії Ф.Голубинський (1797—1854). Його учень В.Кудрявцев-Платонов (1828—1891) виникнення релігії пояснював дією двох джерел: 1) об'єктивного, що існує поза людиною і виявляється у впливі Бога на дух людини; 2) суб'єктивного, яке залежить від людини, від засвоєння нею цього впливу. Аргументуючи цю точку зору, він посилався на теорію вродженого знання: свідомість містить знання, яке існує, коли душа ще до народження тіла споглядає сутності поза межами фізичного світу, тобто Бога.

Оскільки вроджені ідеї є результатом Божественної волі, вони повинні містити ідею Бога. Ці ідеї є релігією. Але наявність великої кількості невіруючих у світі доведеться пояснювати відсутністю у них вроджених ідей про Бога. Щодо цього В.Кудрявцев вважав, що не слід припускати, ніби вроджена ідея Бога із самого початку існує у свідомості людини як уявлення чи поняття. Вона існує навіть не як здатність утворювати поняття про Бога, а як вроджене прагнення до нескінченного, потреба здобуття знань про Бога.

Одкровення, за В.Кудрявцевим, має дві передумови: 1) безмежні здібності Бога; 2) процес людського пізнання. Під впливом Одкровення і людської розумової діяльності твориться релігія.

Академічний теїзм використовує наукові аргументи і тому до певної міри удосконалює богословські теорії походження релігії. Але він визнає абсолютний пріоритет віри і не переходить межі, за якою починається справжня наука. Він просто прагне досягти сучасного рівня розвитку людського мислення, осучаснити релігію.

наукові теорії

ПОЛГГИКО-ДЕРЯСАВНА ТЕОРІЯ

Започаткована у V ст. до н.е. грецьким філософом Крітієм (460—403 до н.е.), який висловив припущення, що релігія є вигадкою законодавців, її поділяв Лактацій (250— 225 до н.е.), який вважав засновником релігії другого римського царя Помпілія. Цю гіпотезу розвинули гуманісти та енциклопедисти XVII—XVIII ст. Релігію вони вважали ошуканством, вигадкою, результатом неуцтва, свідомої нечесної змови для досягнення чиїхось інтересів чи загального суспільного спокою.

ЄВГЕМЕРИЗМ

Його автором був грецький філософ Євгемер (340—260 до н.е.), який гадав, що релігія бере початок з вшанування й обожнювання найдавніших царів.

натуралістична (матеріалістична) концепція

Будучи сучасницею євгемеризму, ґрунтувалася на тому, що все духовне, зокрема релігія, виникло під час розвитку матеріального світу як похідне від нього, її прихильники вважали релігію фантастичним відображенням світу в свідомості людей, їх ставлення до природи та взаємовідносин з нею. Серед мислителів цього напряму — грецький філософ-матеріаліст Епікур (342—270 до н.е.), який висунув гіпотезу про атомістичну будову світу, що є вічним І нескінченним, і тому не міг бути створений богами.

Тіт Лукрецій Кар (прибл. 96—55 до н.е.) писав, що уявлення про богів виникло зі спостережень за природою, а страх людей перед її могутніми силами спонукає їх на спорудження богам капищ. Одному з послідовників Епікура —- римському письменнику Петронію (прибл. 66 до н.е.) належить відомий афоризм "Перших богів на Землі створив страх". Так думав і засновник матеріалістичної лінії у філософії Демокріт (460—361 до н.е.), за часів якого було поширене твердження, що релігія виникла у давніх єгиптян від страху перед природою, у них її запозичили інші народи. Про це писали й історик Діодор сицилійський (прибл. 90—21 р. до н.е.), письменник-атеїст із сирійського міста Самосата — Лукіан (прибл. 120-180).

Натуралістична концепція походження релігії прижилася в численних теоріях як матеріалістів, так і не матеріалістів. Серед її прибічників — англійські філософи Д.Юм (1711-1766), Т.Гоббс (1588-1697), представники німецької класичної філософії — Г.-В.Ф.Гегель (1770— 1831), Ф.Ніцше (1844—1900), засновник "філософії життя", Л.Феєрбах (1804—1872), представник марксистської філософії Ф.Енгельс (1820—1893) та ін.

МІФОЛОГІЧНА ТЕОРІЯ

її сповідував англійський лінгвіст М.Мюллер (1823— 1900), який, вивчаючи мови давніх народів, зробив припущення, що релігія бере початок з міфу про Сонце, з обожнювання Сонця. Це було ударом по теологічній концепції, бо певною мірою заперечувало надприродне походження релігії. Та концепція Мюллера мала хитку наукову основу, оскільки не вписувалася в історію виробництва. Міфи про Сонце відображали перехід окремих племен до землеробства, а релігійні уявлення існували задовго до цього.

анімістична теорія

Поширилася наприкінці XIX — на початку XX ст. Засновником її був англійський етнограф, релігієзнавець Е.Тайлор (1832—1917). Він вважав, що релігія сформувалася від віри в духів і в душу Цю віру він назвав анімізмом, який пізніше було доповнено іншими релігійними уявленнями. Так сформувалася система релігійних уявлень і почуттів.

Англійський філософ і соціолог Г.Спенсер (1820— 1903) виводить походження анімізму з ідеї "двійника": первісна людина бачила свого двійника чи двійника іншої людини уві сні або у мареннях, і в неї з'являлася думка про подвійну сутність людини. Німецький історик-соціолог Г.Кунов (1862—1936) вважав, що анімізм виник завдяки прагненню первісної людини до самопізнання у філософському самозаглибленні. Анімістична теорія спонукала до високої оцінки розумових здібностей первісної людини.

З критики анімізму постала також концепція пре-анімізму. Англійський вчений Р.Маретт (1866—1945) вважав, що анімізму передувала віра в силу, позбавлену індивідуальності та фізичних властивостей, не пов'язана з матеріальними тілами, яка, однак, виявляється в них.

теорія аніматизму

її висунули критики анімізму. Згідно з нею, анімізму передувала ідея одухотворення речей, всієї природи. Вважалося, що кожна річ, кожне явище має "свого хазяїна", "свій голос". Це був примітивний пантеїзм (обожнювання природи). Цю теорію активно поглиблювали етнографи В. Богораз (1865—1936) і Л.Пштернберг (1861 — 1927).

теорія прамонотеїзму

її автор католицький монах і етнограф А.Ланг (1841 — 1912) переконував, що люди споконвіку визнавали існування єдиного Бога. Ця віра виникла з розмірковувань первісної людини щодо своєї творчої діяльності та з традиції батьківської влади в родині. Ланг пов'язував зародження релігії з періодом розвинутого патріархату, але історія свідчить, що вона існувала ще за часів матріархату.

магічна теорія

Є спробою наукового пояснення походження релігії англійського етнографа, історика, релігієзнавця Д.Фрезера (1854—1941). Духовний розвиток людства він розглядав як процес, що проходить три стадії: магії, релігії, науки. Основу первісної релігії становить магія, у них є спільна риса — обидві мають впливати на волю надприродних сил.

Людина спочатку намагається боротися за свій добробут з допомогою магічних засобів, але, впевнившись в їхній неспроможності, вдається до релігії, яка виникає з магічних образів. Переконавшись згодом у безсиллі релігії, людина "винаходить" науку. Звідси випливає, що магія, релігія і наука рівні за значенням, є ланками єдиного ланцюга. Насправді — це різні галузі мислення і діяльності людей.

психологічна теорія

Пояснює зародження релігії особливостями природи людини, її започаткував австрійський психолог 3.Фрейд (1856—1939) —- автор теорії психоаналізу. Релігія, за Фрейдом, є наслідком психологічних переживань людини в стресовій ситуації. Духовний світ первісної людини подібний до світорозуміння душевнохворого, бо він, як і первісна людина, вірить у силу своїх ідей. У Фрейда психічне передує соціальному, цілком визначає його, а тому психологічне сприйняття світу первісною людиною зумовлює релігійне світорозуміння.

Структура релігії

Структура релігії — складові, без яких неможливе існування релігії, які у своїй єдності становлять релігію.

Проблема структури релігії має кілька аспектів. Перший з них пов'язаний з релігійною свідомістю — особливістю поглядів, уявлень, почуттів та переживань віруючих; другий — з культовою діяльністю; третій — з релігійними організаціями.

Більшість релігієзнавців вважає, що сутність релігії слід шукати у сфері релігійної свідомості, пов'язуючи релігію з вірою, оскільки в широкому обігу слово "віруючий" ототожнюється з поняттям "релігійна людина".

Будь-яка віра має свій предмет. Людина не просто вірить, а вірить у щось. Це "щось" не може бути предметом віри незалежно від усвідомлення об'єктивної дійсності. Не можна вірити в об'єкт як такий. А можна вірити тільки в певні уявлення про цей об'єкт (що він існує і наділений певними властивостями).

Віра — елемент людської свідомості, особливістю якої є бездоказове визнання істинності релігійного вчення, існування надприродних сил, абсолюту.

Предметом віри є гіпотетичні уявлення, образи, поняття, теорії, надприродне, яке за твердженням віруючих, не підпорядковане законам навколишнього світу. Релігійна людина вірує у винятковий характер надприродних істот або сил, не застосовуючи до них звичайні критерії емпіричної вірогідності. Але не всі гіпотези стають предметом віри. Активне емоційне та оціночне особисте ставлення до нього охоплює вольовий процес, виявляється у поведінці особистості.

Віра як складова акту вольового вибору відображає стверджувальну силу духу. Вона служить людині в мобілізації її духовних та фізичних сил у проблематичних ситуаціях: за браком інформації, відсутності логічних доказів, через сумніви.

Віра в надприродне є суттєвою ознакою будь-якої релігії. Для представників богословсько-теологічної думки монотеїстичних релігій — це віра в єдиного Бога. Поширена у ранніх формах релігії віра у духів, богів, дияволів та інші потойбічні сили, на їх думку, — це лише підготовча стадія до істинної віри в Бога.

Віру в надприродне та можливість установлення з ним певного зв'язку, яка є істотною характеристикою релігії, визнає й чимало світських релігієзнавців. Такий підхід до дослідження релігії зветься преформізмом.

Преформізм — учення, яке стверджує, що всі вищі форми, яких досягають явища у процесі свого розвитку, зароджуються та містять свої потенції у нижчих формах.

Деякі вчені тлумачать релігійну віру переважно як інтелектуальний феномен, акцентуючи на змістовому характері релігійних уявлень. Релігія, на їх погляд, є переважно міфологічною системою, а формування релігійної свідомості починається із зародження релігійних уявлень, які постають у чуттєво-зорових образах, їх джерелом є природа, суспільство, людина. На основі цих образів формуються розумові конструкції: поняття, судження, висновки.

Розходження у поглядах релігієзнавців починаються з тлумачення джерела цих почуттів (любов, страх). Богословсько-теологічна думка в релігієзнавстві пов'язує ці почуття з надприродним джерелом, "із зустріччю віруючого з божеством, священним". Представники психології релігії вважають, що питання про природне та надприродне джерело релігійних переживань не підлягає науковим методам пізнання. Прихильники атеїстичної течії стверджують, що

людські почуття можуть стати релігійними, якщо вони спрямовані на фантастичні істоти, зв'язки та відношення.

Проблема пріоритету раціональних та емоційних аспектів релігійної свідомості набуває нового звучання при розгляді взаємодії різноманітних рівнів цієї свідомості. Релігійна свідомість на концептуальному рівні існує у формі систематизованого віровчення, зміст якого розкривається й обґрунтовується у спеціальній галузі релігійних , знань — богослов'ї (теології). Воно є набором теоретичних та практичних дисциплін — апологетики, догматики, пастирського богослов'я та ін. Основне для теології — формування ортодоксальних релігійних уявлень, інтерпретація основних положень віровчення згідно з інтересами церкви, боротьба з єретиками та різноманітними відхиленнями у поглядах.

Представники богословсько-теологічної думки наполягають на безумовному пріоритеті догматичного аспекту релігійної свідомості. А прихильники наукового релігієзнавства вважають, що богословсько-теологічний аспект у будь-яких його формах є вторинним. Тому в розвинутих формах релігії головне не пріоритети будь-якого із рівнів релігійної свідомості, а їх взаємодія та взаємовплив.

Як і всі явища духовного життя, релігія є результатом психічної діяльності людини — розуму, почуття, волі. Складовими цієї діяльності є уявлення, світорозуміння, світовідчуття і ставлення до світу, які визначають основні структурні елементи релігії: релігійну свідомість, культ, організації.

релігійна свідомість (ідеї, уявлення, почуття)

Вона становить концептуальний аспект релігії, все те, що можна сказати про неї й що вона стверджує про себе. Сюди належать міфи, концепції, ідеї, теорії, уявлення про надприродне, а також догмати, зміст священних книг, легенд, молитов тощо.

Релігійні почуття є індикатором щирості релігійних вірувань. Особливих релігійних почуттів не існує, це звичайні людські почуття, занурені в специфічну релігійну сферу, пов'язані з вірою в нереальний світ надприродного. У житті віруючий пізнає широку гаму звичайних людських почуттів, домінуючим серед яких є почуття страху, потім — розчулення, катарсису (очищення).

Однак наявність у людській свідомості релігійних ідей, уявлень та почуттів ще не є свідченням існування релігії. Надприродні істоти можуть фігурувати у творах мистецтва як художні образи, людина може ґрунтовно знати релігійне вчення і не бути віруючою. Річ у тім, що надприродне релігією сприймається як справді існуюче, з ним віруючий прагне встановити зв'язок як з реальним об'єктом.

релігійний культ

Це — основний елемент релігії, що відрізняє її від інших форм суспільної свідомості, соціальних інститутів. Його специфіка виявляється не в особливих характерах, предметах, об'єктах вірування, а в тому, що релігійні уявлення, образи, що належать до культової системи, набувають у ній символічного змісту і функціонують у соціальній взаємодії.

Релігійний культ — реалізація віри у діях груп, людей, індивідів.

Культова система є сукупністю певних обрядів, які виражають особливості релігійного культу.

Обряд — сукупність символічних індивідуальних або ко-лективних дій, зумовлених звичаями, традиціями соціальної спільноти, що символізують певні ідеї, норми, ідеали та уявлення і спрямовані на встановлення певних взаємовідносин людини з надприродними об'єктами.

Важливою ознакою обряду є його символічний характер, головні елементи якого — знак (рухи, які мають певне смислове навантаження) і символ (умовне позначення змісту предмета, явища). Знак і символ мають аналогічну структуру, яка передбачає: матеріальну форму; заповнений (позначений) предмет; певне значення або зміст. Знак — штучне утворення, яке не відтворює об'єкт, а лише його позначає. Таке позначення має зовнішній формальний характер, є зовнішнім процесом вияву оформленого змісту. А символізація значною мірою має змістовий характер, оскільки є здатністю свідомості за допомогою цілісних чуттєво сприйнятих об'єктів образно відтворювати інші об'єкти або явища дійсності. Обряд теж можна розглядати як різновид символу. Мета його полягає не у самих діях, а в ідеальному змісті, втіленому в ньому.

Еволюція релігійних обрядів відбувалася шляхом їх спіритуалізації (одухотворення), завершившись появою молитви. Як вербальний (словесний) компонент, вона

спершу входила до обряду жертвопринесення. Згодом відокремилася від нього, ставши важливим компонентом культу багатьох релігій.

Молитва — вербальне (словесне) звертання людини до об'єкта своєї віри.

Молитви бувають колективні та індивідуальні. Відправлення їх здійснюється під час богослужіння у храмах, молитовних будинках, на цвинтарях. Богослужіння супроводжуються читанням священних книг, хоровим співом, проповідями. Значну роль у культовій системі відіграє естетичний чинник. За допомогою культових дій у свідомості віруючих відтворюються релігійні образи, внаслідок чого негативні емоції трансформуються в позитивні.

РЕЛІГІЙНІ ОРГАНІЗАЦІЇ

Релігійні організації — об'єднання людей, груп на основі спільних вірувань та інтересів щодо відправлення релігійних культових дій.

Культові дії не можуть відбуватися спонтанно, потребують упорядкованості, організованості. На їх базі формується релігія як соціальний інститут, виникають релігійні організації. Першою їх ланкою є релігійна група. У давні часи в культових діях брали однакову участь всі члени первісної спільноти. Згодом в релігійних групах виокремилися спеціалісти з проведення культових дій: чаклуни, шамани, утворивши своєрідну професійну групу, зайняту організацією та здійсненням обрядів.

Важливою метою релігійних організацій є вплив на їх членів, формування у них відповідних мети, цінностей, ідеалів. Реалізація цілей досягається виробленням систематизованого віровчення, формуванням системи його захисту та виправдання, здійсненням та керівництвом культовою діяльністю, контролем та здійсненням санкцій щодо виконання релігійних норм, підтримкою зв'язків із світськими організаціями, державним апаратом.

Формування релігійних організацій зумовлене розвитком процесу інституціоналізації, посиленням системних якостей релігії, виокремленням стійкої соціальної верстви — служителів культу. Вони очолили релігійні інститути, зосередили у своїх руках діяльність щодо генерування, трансформації релігійної свідомості та регуляції поведінки віруючих.

Релігійна організація є складним соціальним інститутом. Відомо чотири основні типи релігійних організацій: церква, секта, харизматичний культ та деномінація.

Церква — релігійна організація зі складною, суворо централізованою та ієрархізованою системою взаємодії священнослужителів і віруючих.

Основні її функції: вироблення, збереження та передача релігійної інформації, організація, координація релігійної діяльності, контроль за поведінкою людей.

Секта — течії, об'єднання віруючих, опозиційні щодо певних релігій.

Виникає вона внаслідок відокремлення від церкви частини віруючих та священнослужителів, їй притаманне специфічне тлумачення традиційних догматів пануючого або найпоширенішого віровчення, відмова від деяких традиційних обрядів, проповідь винятковості своєї релігійної доктрини (істинного шляху до спасіння).

Харизматичний культ — різновид секти, учасники якої вважають, що завдяки дотриманню певного морально-етичного кодексу і ритуальних приписів вони отримають харизму (особливу силу, дар Божий).

Властивий він католицизму і православ'ю. Право на лідерство в ньому визнається за особою, наділеною особливою здатністю до керівництва.

Деномінація — перехідний тип релігійної організації, який залежно від характеру виникнення та спрямованості еволюції має риси церкви та секти.

Отже, релігія є складною структурою, яка складається з релігійної свідомості, культової діяльності та релігійної організації.

Головні функції релігії

Функція релігії (лат. functio — виконання, завершення) — способи, рівень, напрями впливу релігії на соціум, його структурні елементи, особистість.

Релігія як компонент соціальної системи виконує в ній декілька взаємопов'язаних функцій. Вони, як і її роль та місце в суспільстві, історично та соціальне обумовлені. Якщо функції релігії — це способи її дії в суспільстві, то

роль релігії є сумарним результатом, наслідком виконання релігією функцій.

До системи функцій релігії входять: компенсаційна, світоглядна, регулятивна, комутативна, комунікативна, культурозберігаюча, інтегруючо-дезінтегруюча, терапевтична.

компенсаційна функція

Є однією з найважливіших, забезпечуючи процес розв'язання в трансцендентному вимірі життєво важливих суперечностей і проблем людського буття. Релігія психологічно компенсує обмеженість, безсилля, залежність людей від об'єктивних умов існування, наповнює новим змістом сенс їхнього життя.

світоглядна функція

Виявляється в тому, що релігія як система світосприйняття задає "граничні" критерії, які уможливлюють осмислення навколишнього світу, місця людини в ньому, цілей і сенсу життя. Релігійний світогляд передбачає орієнтацію на "головну проблему життя людини", "ідеальний стан", зумовлює особливості вирішення цієї проблеми.

регулятивна функція

Полягає у здатності релігії через систему норм, приписів, установок, канонів регулювати стосунки, поведінку, вчинки, дії віруючих.

комутативна функція

Реалізується через спілкування віруючих у межах релігійних спільнот і поза ними. Релігійна комунікація — процес взаємодії, спілкування, релігійної соціалізації, передачі, обміну, засвоєння релігійної інформації, закріплення зв'язків між віруючими.

комунікативна функція

Виявляється у спілкуванні віруючих з Богом та між собою. Має вертикальний (спілкування з Богом) і горизонтальний (зв'язок спілкування віруючих) аспекти вияву.

КУЛЬТУРОФОРМУЮЧА ФУНКЦІЯ

Реалізується у впливі релігії на розвиток писемності, книгодрукування, мистецтва, збереження цінностей релігійної культури, передачу досвіду від покоління до покоління.

ІНТЕГРУЮЧО-ДЕЗШТЕГРУЗОЧА ФУНКЦІЯ

Охоплює організаційні можливості й здатність релігії (через релігійні інститути) забезпечувати безконфліктний зв'язок, певну злагоду, солідарність, згуртованість суспільства, релігійних громад.

терапевтична функція

Відображає психологічні можливості релігії у знятті негативних наслідків життєвих стресових ситуацій, збереженні внутрішнього спокою, душевної рівноваги та ін.

Класифікація релігій

Зібрати вичерпну інформацію про кількість релігій у світі ще не вдалося нікому, відповідно ніхто не зміг оптимально класифікувати їх. Релігії поділяють на групи на підставі етнічних ознак, часу виникнення, рівня організації, державного статусу. Така модель класифікації базується на найзагальніших принципах.

Одним з перших у західноєвропейській філософській релігієзнавчій думці типологізаційні схеми релігій розробив Гегель: релігія природи, релігія духовної індивідуальності, абсолютна релігія.

Поширеними у релігієзнавстві є генеалогічні (чуттєво-надчуттєві, де моністичні, теїстичні) та морфологічні (родоплемінні, національні, світові) типізації релігій; поділ їх на натуралістичні (абстрактного монізму) та супернатуралістичні (теїзму) — Н.фон Гартман; релігію природи та етичну релігію — К.Тіле.

За рівнем розвитку релігії поділяють на такі види:

а) ранні форми — релігії, породжені первіснообщинним ладом (анімізм, магія, тотемізм, культ предків);

б) політеїстичні — національні релігії (за винятком іудаїзму та сикхізму);

в) монотеїстичні — християнство та іслам (світові релігії), іудаїзм та сикхізм (національні релігії);

г) синкретичні — утворилися внаслідок зрощування або злиття різних етнічних і світових релігій: афро християнські релігії (церква херувимів і серафимів та ін.), ісламо-християнські секти (абавіти, ісмаїліти відгалужені), суддо-китайські секти (дзен-буддизм, хао-хао), іудео-христи-янські релігії (мормони);

ґ) нові релігійні течії, рухи (нетрадиційні форми релігій): церква Муна (мунізм), церква Антихриста, церква Сатани, церква Свідомості Кришни, йогізм, синтоїзм з культом дзюдо і карате.

Релігію можна розглядати як систему, що складається з конкретних релігій, релігійних течій, напрямів, сект, які посідають певне місце в цій структурі.

Класифікуючи їх, застосовують і такі критерії:

1. Статистичний (за кількістю віруючих та їх відсотком до загальної чисельності населення).

2. Час виникнення:

а) релігії, історія становлення та розвитку, яких налічує багато сторіч, — буддизм, християнство, іслам та ін.;

б) "нові релігійні течії", що виникли впродовж новітньої історії або виникають у наш час, — нетрадиційні релігії (кришнаїзм, бахаїзм тощо).

3. Рівень організації:

а) жорстко централізовані (християнство, буддизм);

б) нежорстко централізовані (іслам);

в) само впорядковані (індуїзм, даосизм, синтоїзм);

г) децентралізовані.

4. Державний статус:

а) державні релігії (іслам у Західній Азії, лютеранство в Північній Європі);

б) релігії, статус яких не закріплений відповідними державними документами (конфуціанство і даосизм) у Китаї, індуїзм в Індії;

в) релігії національних меншин (іудаїзм за межами Ізраїлю, сикхізм, зороастризм). 5. 5.Правовий статус:

а) релігії, підтримувані державою (християнство, індуїзм, іслам, синтоїзм);

б) релігії, які держава не підтримує і навіть переслідує (свідки Єгови, бахаїти в Ірані);

в) релігії, до яких ставлення держави нейтральне (джайнізм в Індії, монодеїзм).

6. Форми поширення:

а) континуальні (іслам, християнство, буддизм);

б) дискретні (іудаїзм, бахаїзм, кришнаїти).

7. Етносоціальні критерії:

а) автохтонні (етнічні) релігії, що стали частиною етнічної самосвідомості, етнічної культури (іудаїзм, сикхізм, синтоїзм, даосизм);

б) уніфіковані релігії, які не мають безпосередніх етнічних рис, а носять надетнічний характер (християнство, іслам, буддизм, нові релігійні рухи).

В історії релігієзнавства було чимало спроб у процесі класифікації охопити єдиною схемою всі існуючі релігії. Найпоширеніша серед них така:

І. Ранні форми релігії (родоплеменні): тотемізм, фетишизм, магія, анімізм, аніматизм, анімалізм, шаманство, культ природи, культ предків, язичництво, політеїзм.

II. Національні релігії:

1. Ранні національні релігії: релігія Давнього Єгипту, релігія народів Дворіччя, релігії Давньої Індії (ведична, брахманізм), давньогрецька релігія, релігія Давнього Риму, релігії доколумбової Америки та ін.

2. Пізні національні релігії: іудаїзм, індуїзм, джайнізм, сикхізм, конфуціанство, даосизм, синтоїзм, зороастризм.

III. Світові релігії: буддизм, християнство, іслам.

IV. Нетрадиційні релігії, нові релігійні рухи:

1. Неохристиянство (постало в намаганні пристосувати традиційне християнство до особливостей часу): Богородична церква, церква Ісуса Христа святих останніх днів (мормони), Новоапостольська церква, церква Христа.

2. Релігії орієнталістського напряму (зорієнтовані на культуру, духовність, релігію, мову, історію Сходу): Товариство свідомості Кришни, послідовники Саї Баби, центри Шрі Чінмоя, ошо-центр, вселенська чиста Релігія.

3. Синтетичні релігії (поєднують у собі кілька релігійних систем): Велике Біле братство; церква Єднання; Всесвітня віра Бахаї.

4. Езотеричні об'єднання (ґрунтуються на вірі в існування надприродного світу): теософія, братство Грааля.

5. Неоязичництво: Рідна віра, РУН віра, Собор Рідної віри.

6. Сайєнтологічні рухи (зорієнтовані на поєднання науки і практики психоаналізу): діанетика, наука розуму, християнська наука.

начало