Політичне управління є особливим механізмом, який постає
з природи суспільного процесу, значною мірою визначаючи якість сучасного
політичного, соціальноекономічного життя. В Україні, де радикальні
перетворення необхідні у найважливіших сферах суспільства, політичне
управління набуває особливої ваги.
Прогрес суспільства, використання його потенціалу значною мірою залежать
від рівня управління соціальними процесами. Усвідомлення цієї залежності
зумовило значну трансформацію науки про управління, яка була спершу в основному
наукою про організацію технологічних процесів і лише з часом стала наукою про
управління людьми. Вважають, коли об'єктами управління є люди, колективи,
соціальні групи, то воно набуває форми керівництва (тому поняття «управління» і
«керівництво» надалі розглядаються як тотожні).
Вихід на рівень регулювання суспільних відносин, тобто відносин між
класами, націями та іншими соціальними групами, надає управлінню політичного
характеру.
Це означає, що політика є конкретним різновидом управління, здійснюваного
владою для вдосконалення суспільних відносин.
Політичне
управління — цілеспрямований вплив людей і владних структур на суспільство в
цілому або на окремі його сфери з метою їх оптимізації (впорядкування,
вдосконалення і розвитку) та досягнення певних цілей.
Найвідчутніші суспільні витрати (як матеріальні, так і моральні) є
наслідком недосконалості управлінської діяльності. Не випадково, пояснюючи
крах певної структури, американці називають три причини: погане управління,
погане управління, погане управління.
Радикальна перебудова системи управління є складовою загального процесу
оновлення українського суспільства, в якому вкоренилися командноадміністративні
форми і методи управління. Стримуючи розвиток продуктивних сил, демократії та
особи, ці форми й методи були нераціональними й антигуманними навіть за тоталітаризму.
Цілком анахронічними стали вони в умовах науковотехнічної революції та
переходу до громадянського суспільства. Проте ще й досі немало елементів командноадміністративної
системи управління сприймаються багатьма як єдино правильні, що живить
ностальгію за «твердою рукою».
Справді, керувати суспільством демократичними методами значно складніше,
ніж командновольовими. У багатьох країнах давно вже зрозуміли, що управління
вимагає постійної уваги і величезного напруження. Намагання законсервувати
«спрощені» методи управління, властиві командноадміністративній системі, є
великою небезпекою для суспільства.
Щодо розуміння ролі й місця управління не можна абсолютизувати дію
об'єктивних закономірностей у суспільному житті, оскільки це послаблює свідому
діяльність людей, в тому числі й управління. Але науково неспроможними є й
спроби розглядати суспільство як об'єкт всеохопного,
«тотального» управління й планування.
Як свідчить практика, політичне управління ефективне не тоді, коли намагається
охопити все до найменших деталей, а коли здійснює свій вплив на людей через
регулювання ключових соціальних процесів. Труднощі оновлення суспільства значною
мірою можна пояснити дією принципу Ле Шательє-Брауна,
згідно з яким складна система, що стає об'єктом зовнішнього впливу, нама
Основні завдання політичного управління:
— реалізація інтересів певних політичних сил і соціальних груп;
— регулювання суспільних відносин і суперечливих інтересів різних класів і
соціальних груп;
— захист державних інтересів на міжнародній арені;
— вироблення оптимальних форм організації та стимулювання діяльності
людей;
— забезпечення політичної стабільності та правопорядку;
— регулювання економічної діяльності;
— стимулювання науковотехнічного прогресу тощо. Ефективність управлінської
діяльності значною мірою залежить від її соціотехніки.
Соціотехніка — сукупність форм, методів і засобів, які
використовуються суб'єктами управління для досягнення поставлених цілей; стиль
управління, який є суб'єктивноособистісною формою реалізації певних методів.
Один і той самий метод дає різні результати, якщо використовується різними
суб'єктами управління. Вперше типологію управлінських методів і стилів
дослідив у 30ті роки XX ст. Курт Левін,
запровадивши в науковий обіг поняття «авторитарне», «анархічне» і «демократичне»
управління.
Авторитарне управління здійснюється з допомогою вольових, твердих і навіть жорстких засобів, коли
один суб'єкт, використовуючи всю повноту влади, керує всім, нехтуючи думкою
інших. За анархічного типу управління всі намагаються управляти всім,
виходячи за межі своїх повноважень. Нерідко цей тип управління називають
ліберальним, пасивним, м'яким, млявим, що базується на потуранні. Демократичне
управління передбачає взаємодію всіх суб'єктів управління на основі
раціонального розмежування функцій і сфер регулювання. Цей тип називають ще
гнучким, універсальним, змішаним, симбіозним, що
поєднує риси авторитарного й ліберального методів.
Історичний досвід, соціологічні дослідження свідчать про згубні наслідки для
суспільства як авторитарнокомандного, так і анархічного типів управління.
Вони дискредитували себе в моральнополітичному, матеріальному аспектах, оскільки
всі сфери суспільного життя вимагають гнучких методів
і постійної демократизації управління. Про найвищу ефективність демократичного
типу керівництва свідчать дослідження К. Бірта, X. Прільвітца, Ф. Генова, А. Хараша,
X. Ріхтера, В. Терещенка та ін. Існують й інші класифікації типів управління.
Залежно від результативності розрізняють ефективний
і неефективний, позитивний і негативний типи управління. Виокремлюють також
волюнтаристський, директивний і товариський (авторитетний), прагматичний і
моралізаторський, парадний і діловий типи.
Основними елементами процесу управління є збір та оцінка інформації,
ухвалення рішення, організація його виконання, здійснення контролю, координація
і регулювання дій, перевірка виконання та оцінка результатів. Стрижнем
управлінської діяльності є ухвалення рішень. Вибір цілей і способів їх
досягнення, визначення завдань є головними в політиці, оскільки якість обраного
рішення значною мірою зумовлює результативність управління. Саме тому його
нерідко характеризують як цілеспрямовану діяльність щодо вироблення і втілення
в життя політичних рішень.
На відміну від інших видів політичної діяльності, політичні рішення
належать до типу позапрактичних дій, які є
абстрактним уявленням про бажані або можливі результати й безпосереднім
імпульсом просування до них. Проте, як і вся політика, ухвалення політичних
рішень має орієнтуватися на два рівні оцінок і прогнозів: 1) рівень
громадської думки (як розуміють процеси і якими бачать їхнє майбутнє широкі
верстви населення); 2) оцінки експертів, спеціалістів (економістів,
соціологів, політологів, юристів та ін.). На жаль, часто політичні рішення
ухвалюють не тільки без урахування оцінки експертів, а й навіть ігноруючи
громадську думку, що негативно позначається на їхній результативності.
Політичні рішення, торкаючись певною мірою інтересів різних категорій людей,
можуть сприяти як узгодженню, примиренню цих інтересів, так і їх загостренню,
переростанню суперечностей у конфлікт. Правильні політичні рішення гармонізують
різнобічні інтереси класів, націй та інших соціальних груп, поєднують локальні
інтереси із суспільними. Для вироблення таких
Великий вплив на такі центри можуть здійснювати різні форми вияву
громадської думки (організація суспільних починань; комітети за участю осіб,
які користуються великим суспільним авторитетом; делегації від громадян;
подання органам влади петицій; публікація в пресі відкритих листів; поширення
листівок і прокламацій). У критичних ситуаціях громадськість може вдаватися і
до масових акцій (марші протесту, демонстрації, страйки і навіть протизаконні
дії — захоплення приміщень, блокування доріг та ін.).
Врахування суб'єктами управління інтересів і потреб різних категорій
населення повинно доповнюватися залученням до процесу вироблення рішень
широкого кола спеціалістів, експертів, представників зацікавлених соціальних
груп і політичних сил. Тільки завдяки цьому можна виявити сильні та слабкі
аспекти пропонованих рішень.
Груповий, колегіальний принцип вироблення рішень суб'єктом управління —
атрибут політичного життя за демократії. Звісно, він не виключає, а навпаки,
передбачає персональну відповідальність кожного за певну роботу або її
частину. Ігнорування колективного характеру управлінської діяльності призводить
до помилок і прорахунків, негативних наслідків.
Проте, як свідчать дослідження, висока згуртованість групи, яка виносить рішення,
може спричинити порушення правил раціональності. Саме тому до складу груп, з
яких складається суб'єкт управління, обов'язково мають входити особи різних
поглядів і позицій, здатні обстоювати їх.
Політичні рішення є актом вибору одного з можливих варіантів політичної діяльності.
Такий вибір здійснюється на практиці двома методами: голосуванням за більші
Вироблення політичних рішень супроводжують такі труднощі:
— обмеження вільного і всебічного аналізу всіх мож4 ливих
варіантів рішень і зведення їх до одного, який подається як єдино можливий і
правильний;
— блокування інформації про умови й чинники, які спричинятимуть перешкоди
для реалізації обраної альтернативи;
— перебільшення чи нехтування можливих наслідків
обраного рішення, тенденційне акцентування на позитивних результатах і замовчування
негативних наслідків. ;
Отже, тільки гласність про процес вибору альтернати!
вного варіанта рішення, повне уявлення про умови,
в яких це рішення буде реалізовуватись, і відкрита інформація
про ймовірні наслідки можуть забезпечити під» тримку рішення громадськістю,
дати йому шанс на втілення в життя.
Значною мірою це залежить від умілого використання суб'єктами управління
політичних інструментів організації та регулювання соціальних відносин.
Сучасна соціотехніка управління охоплює комплекс
інструментів впливу, основними серед яких є правові норми, засоби тиску і
заохочення, умовляння і маніпулювання. Різняться вони між собою способом, який
використовують суб'єкти управління, щоб домогтися схвалення індивідом чи
соціальною групою виробленого рішення та бажаної моделі поведінки.
Правові норми є найефективнішим
засобом впливу на людей з високим рівнем правової та політичної культури.
Проте в усіх країнах, у тому числі й тих, де вже сформовано правові держави,
як додатковий чинник для стимулювання поваги до правових норм використовують
і примус. Схилити до підтримки
політичних рішень органів влади можна також засобами тиску: позбавленням роботи,
забороною на професії, позбавленням певних прав, якими користуються слухняні
або здатні до компромісів люди (можливості їздити за кордон та ін.). З цією
метою використовують і засоби заохочення: доступ до послуг та благ (спеціалізованих
магазинів, майстерень і поліклінік), надання інших переваг. Використання
суб'єктом управління свободи розпоряджатися різними благами, що мають притягальну
для людей силу, ставить їх часто перед непростим вибором: між поведінкою,
що відповідає їхнім принципам, але спричиняє покарання або ж відсутність
заохочення, і поведінкою, яка ігнорує ці принципи, але натомість дає блага
й привілеї.
Часто суб'єкти управління для здійснення впливу на людей вдаються до умовлянь,
які створюють враження доцільності рішення, а отже, є вигідним індивідам і
соціальним групам, відповідає їхнім інтересам. Соціотехніка
умовлянь складається з двох основних груп: раціональна аргументація (логічні
докази, використання статистичних даних, фактів, прагматичних аргументів тощо)
і нераціональна аргументація (використання не сили аргументів, а сили
авторитету осіб, які підтримують обрані рішення; апеляція до думки більшості;
формування емоційного чинника завдяки висміюванню, використанню національних
почуттів тощо).
Одним із видів регулятивного впливу є маніпулювання, яке використовують
для корекції поведінки окремих громадян або соціальних груп. Робиться це без
їхнього відома шляхом утаювання інформації, яка могла б вплинути на людей,
створенням, а потім насаджуванням стереотипів (класових, національних, релігійних
та ін.) для деформованого сприйняття дійсності.
Сучасна соціотехніка управління охоплює комплекс
апробованих у різних країнах засобів, методів і способів підвищення ефективності
управлінської діяльності. Особливо важливе значення має оптимізація його інформаційного
забезпечення, оскільки будьяка керована система не спроможна функціонувати
і виробляти відповідні рішення без повної, достовірної та оперативної інформа
Необхідною умовою ефективного управління є організація дієвого контролю за
виконанням рішень. Відсутність такого контролю призводить до того, що навіть
усебічно продумані та обґрунтовані рішення нерідко залишаються лише на папері
(«у сфері чистого мислення») і не знімають гостроти наявних проблем. Проте
контроль не повинен перетворюватися на потік всіляких перевірок, інспекцій і
ревізій, які відривають людей від практичної роботи, створюють на місцях
ситуацію нервозності. Контрольна діяльність має бути організована так, щоб у
разі виявлення порушень і відхилень представники суб'єктів управління
допомагали шукати способи їх усунення, як це робиться, скажімо, у багатьох
західних країнах. Крім того, нормою демократичного суспільства і правової
держави є здійснення контролю за центрами вироблення рішень з боку громадян
або організацій.
Неможливо підвищити ефективність управлінської діяльності, якщо не
покласти край її надмірній централізації. Звісно, стратегічні функції центру
необхідні в будьякій політичній системі. Проте, як свідчить досвід, неможливо
правильно і своєчасно вирішувати всі питання з одного центру. За
командноадміністративної системи під прикриттям принципу «демократичного
централізму» управління всіма більшменш важливими справами здійснювалося на
рівні вищих центрів влади, що перетворювало об'єкти управління в слухняне
знаряддя виконання.
На ефективність політичного управління суттєво впливає участь в управлінській
діяльності різних категорій населення. Все це вимагає вироблення демократичного
механізму залучення до управлінських процесів народу, розкриття його ініціативи.
Водночас необхідні доко
Управління суспільством неможливе без особливої категорії управлінців.
Життя не підтвердило марксистських прогнозів, що управління людьми буде
замінене управлінням речами. Проте апарат управління має ґрунтуватися на
високому професіоналізмі та глибокому знанні основ науки управління. Працівники
такого апарату мають володіти сучасною інформаційною технологією, постійно
підвищувати рівень кваліфікації, освоювати управлінський досвід в інших
країнах.
Створення цілісної, ефективної та гнучкої системи управління має важливе
значення для функціонування демократичної політичної системи, формування громадянського
суспільства і правової держави. Перехід від командноадміністративних до
демократичних методів управління сприятиме підвищенню ефективності політичної
діяльності та реалізації творчого потенціалу суспільства.
Запитання.
Завдання
1. Визначте
чинники, що впливають на ефективність управлінської діяльності, і порівняйте
їх з критеріями ефективності управління.
2. Як
співвідносяться між собою політика та управління?
3. Як
взаємодіють політичні технології та механізми реалізації політичних рішень?
4. Визначте
роль бюрократії в ухваленні та реалізації управлінських рішень.
5.
Проаналізуйте негативні тенденції бюрократизації політики та підміни її
управлінням, а також правові засоби упередження й подолання негативних
тенденцій.
Теми
рефератів
1.
Співвідношення політики та управління.
2.
Управлінські рішення та механізми їх реалізації.
3.
Бюрократичні перешкоди та політична діяльність у сучасній Україні.
Література t • Абизов В. Є., Кремень В. Г. Політичні рішення:
механізм прийняття. — К.,
1995.
Афанасьев В. Г. Научное управление
обществом. Опыт системного исследования. — М., 1973.
Бебик В. М. Політичний маркетинг і менеджмент. — К., 1996.
Бюрократия как феномен власти и
управления. — К.,
1989.
Вселенский М. Номенклатура: Господствующий
класс Советского Союза. — М., 1991. Гурне Б. Державне управління. — К., 1993.
Князев В. М. Соціальна
технологія та управління політичними процесами в Україні. — К., 1995.
Марков М. Технология и эффективность социального управлений. — М.Д982.
ПастернакТаранущенко Д. Три типа управления и перспективы
политических партий в Украине // Подтекст. — 1996. — № 4, 5, 6
(8, 9,10).
Попов Г. X. Эффективность управления. — М., 1985. Райт Г. Державне управління.
— К, 1994. ; Сиренко В. Ф. Власть — интересы — управление. — К., 1991. |
Цветков В. В. Державне управління:
основні фактори ефективності. £Харків, 1996.
Янг С.
Системное управление. — M., 1972. г
Успіху в політичній діяльності досягають завдяки багатьом
чинникам, але найбільше залежить він від підготовленості політика. Йдеться не
лише про знання, здібності, особисті якості, а й про володіння політичними
технологіями, які мають свої особливості, механізми дії та впливу на окремих
громадян та спільноти. Важливо, хто і з якою метою їх використовує, наскільки
моральними є дії, вчинки суб'єктів політичного процесу.
Політичні
технології (грец. techne — мистецтво,
майстерність) — сукупність методів і систем послідовних дій, спрямованих на
досягнення необхідного політичного результату.
У політичній практиці вони постають як сукупність методів застосування
об'єктивних законів політики, матеріалізація абстракцій політичної науки в
конкретні рішення, документи, нормативи, розпорядження.
Особливості політичних технологій зумовлені характером політичного процесу,
який охоплює найрізноманітніші види політичної діяльності в межах конкретної
політичної системи. Серед них — політична участь, яка має
Політичні технології поділяються на загальні (стосуються інтересів
багатьох суб'єктів політичного процесу) та індивідуальні (притаманні
окремим суб'єктам політики). Серед перших найпоширеніші технології завоювання
(виборчий процес як комплекс спеціальних технологій) та утримання влади.
Індивідуальні технології використовують окремі політики в процесі своєї
політичної діяльності. Вони пов'язані із завоюванням популярності, умінням
контактувати з громадянами (виборцями, членами певної партії, об'єднання
тощо), майстерністю дискутувати, виголошувати промови, вести мітинги, збори,
вдосконалювати власний імідж тощо.
Люди порізному ставляться до політики. Одні беруть активну участь у її
практичній реалізації, інші — індиферентні до неї. Зацікавленість політикою
зумовлена багатьма чинниками (вік, стать, соціальне становище, сімейний стан,
кланові, національні традиції, інформованість, рівень освіти, культури,
інтелекту та ін.). Відповідно до цього вироблено таку типологію політичних
ролей:
— рядові громадяни (об'єкт політики, політичних процесів);
— рядові громадяни, опосередковано залучені до політичної практики як
члени профспілок, виробничих колективів тощо;
— громадяни, які належать до виборного органу, є активними членами певної
політичної організації;
— громадські, політичні діячі, які активно займаються практичною
політичною діяльністю;
— професійні політики (для них політична діяльність є домінуючою);
— політичні (загальнодержавні, загальнонаціональні) лідери.
Беручи участь у політиці, людина керується здебільшого двома мотивами: альтруїстичним
(вдосконалити суспільне життя) та егоїстичним (здобути владу, популярність,
багатство). Більшість політиків демонструє перший і намагається приховати
другий мотив, особливо спочатку. Мотиви визначають мету і програму політичної
діяльності. Мотивуючими її чинниками є потреби самовираження, самореалізації,
визнання, свободи, самозабезпечення, влади тощо. Як правило, всі вони взаємозалеж
Вибір людиною позиції та відповідної лінії поведінки у
суспільнополітичному житті залежить від її політичної орієнтації.
Політична
орієнтація (франц. orientation — звернений
на схід, від лат. oriens — схід) — певні
уявлення політичних суб'єктів про цілі, завдання діяльності політичних партій, політичного
режиму, суспільства в цілому.
Політична орієнтація — це, з одного боку, певні словесно оформлені ідеї та
цінності, з іншого — несвідомі або не цілком свідомі мотиви, які людина
переживає на емоційному рівні.
Політична орієнтація обумовлює політичний вибір, який залежить від
сформованості особистості, рівня її соціалізації, політичної культури, а також
від особливостей суспільних відносин, рівня демократизації суспільства. Вибір
може бути груповим та індивідуальним. Груповий вибір часто здійснюють
автоматично, під впливом групової орієнтації, особливо на ранньому етапі
соціалізації особи, за несформованої політичної культури. Такий вибір
найчастіше домінує в нестабільних суспільствах, на перехідних етапах їх
розвитку та існування. Індивідуальний — притаманний людині з високим
рівнем соціальнопсихологічного, духовного розвитку, громадськополітичної
активності.
Вибір орієнтації не завжди є остаточним. Це — динамічний процес, який
часто супроводжується елементами дезорієнтації або цілковитою дезорієнтацією.
Політологи виокремлюють чотири підходи щодо політичного вибору: ситуаційний,
соціологічний, маніпулятивний та індивідуальнопсихологічний.
Ситуаційний підхід. Базується на твердженні, що будьяка політична
орієнтація є реакцією на конкретноісторичну ситуацію.
Соціологічний підхід. Спрямований на аналіз взаємозалежності між індивідуальним
і груповим політичним вибором відповідно до соціальнополітичної ситуації
в суспільстві.
Маніпулятивний підхід. Ґрунтується на здійсненні вибору відповідно до психологополітичного
зовнішнього впливу, а то й просто маніпуляцій. При цьому активно використовуються різноманітні політичні, психологічні комунікації й
технології. За інтенсивного розвитку засобів масової інформації, зростання
ролі засобів зв'язку в політичному житті маніпулятивний
підхід відіграватиме неабияку роль у формуванні громадської думки, особливо в
нестабільних суспільствах, де недостатньо розвинуті демократичні засади.
Індивідуальнопсихологічний підхід. За основу вибору бере особистісні психологічні
якості (вроджені, набуті). Фундатор його — основоположник неофрейдизму
Т. Адорно, що обстоював
ідею «авторитарної особистості». На його думку, авторитарна особа відрізняється
від інших не лише соціальнополітичними чи етнонаціональними
орієнтаціями й установками, а й особистісними рисами, їй він протиставляв
демократичну, ліберальну особистість. Цю проблематику досліджував Е. Фромм, спеціалісти з інших галузей знань.
Вибір політичної орієнтації — не одномоментна дія, а процес, у якому людина коригує свою орієнтацію під
впливом певних соціальноекономічних умов, особистих психологічних змін. У
цьому процесі вона ідентифікує себе з окремою особою або групою осіб. Політичні
переваги, як правило, і формуються внаслідок макрогрупової
(«середовищної») ідентифікації. Наприклад, людина може
ідентифікувати себе з бізнесменами, управлінцями, середнім класом тощо. Такі
ідентифікації ґрунтуються на відповідній психологічній близькості до групи,
якій вона симпатизує.
Характерними виявами групових психологічних ідентифікацій є ідентифікації
на національному ґрунті. Національна чи націоналдержавна орієнтація відображає
систему політичних уподобань і переваг. Головним її важелем є прагнення націй,
етносів до незалежності.
Політичний вибір здійснюється на основі певних цінностей. Для одних домінуючими
є загальногуманістичні цінності, для інших — цінності
певної релігії, соціальної групи тощо. Вибір може бути й суто прагматичним,
ґрунтуватись на особистісних цілях й інтересах.
Політичні процеси неможливі без участі в них різних суб'єктів, яку
називають політичною участю.
Є декілька концепцій політичної, передусім електоральної, участі.
Теорія раціонального вибору. Згідно з нею більшість людей схильні до раціональної
поведінки (не ототожнювати з логічною поведінкою), її прибічники вважають,
Мічиганська модель. Передбачає, що в політичній діяльності домінує партійна
ідентифікація людини, яка є результатом або висхідною політичної соціалізації.
Психологічна школа, її прихильники домінуючими у політичній участі й
діяльності вважають мотиви й установки людини, намагаються щонайконкретніше
вивчити взаємозалежність установок та поведінки, конкретних дій особи.
Інституціональний підхід. На думку його прибічників, політична участь залежить
не від конкретних психологічних характеристик особистості, її соціального
статусу, рівня освіти, а від можливостей громадян (виборців) впливати на владу.
Реалізується політична участь у виборах, управлінні та самоуправлінні, прийнятті
політичних рішень та здійсненні контролю за їх доцільністю; політичних кампаніях
(мітингах, маніфестаціях, зібраннях), акціях громадянської непокори (війнах,
революціях); діяльності політичних партій, різноманітних громадських об'єднань,
у процесі самостійної індивідуальної політичної діяльності, її рівень, масштаби
— показник рівня демократичності суспільства, загальної та політичної культури
його громадян, інших суб'єктів політики.
Без знання особливостей політичних технологій та вміння їх використовувати
досягти успіху в політичній діяльності неможливо. А для оволодіння ними
передусім потрібні відповідна науковотеоретична підготовка, вміння вивчати й
аналізувати об'єктивні умови, в яких діють конкретні суб'єкти політики. Це
стосується соціальноекономічної, політичної ситуації в країні, регіоні; особливостей
функціонування соціальних і національних груп у суспільстві, їх потреб й
інтересів; розстановки політичних сил; статусу та рівня впливу на громадян
політичних партій, рухів, об'єднань, засобів масової інформації.
Особливості політичного процесу завжди зумовлені відповідною політичною
поведінкою, діяльністю його учасників. Політична діяльність визначається самою
природою політики — встановленням відповідних політичних відносин між
суб'єктами політики, які часто мають протилежні запити та інтереси, судження і
спрямування активності.
Політична діяльність завжди індивідуальна. Йдеться про індивідуальний стиль
політичної діяльності не як су
Залежно від характеру поведінки учасників політичного процесу поділяють на
лідерів, активістів, послідовників, лідерів громадської думки. Лідери, як
правило, очолюють політичний рух завдяки підготовленості, своєму авторитету,
соціальному статусу тощо. Активісти виступають посередниками між
лідерами і тими, хто їх підтримує. Вони впливають на рядових учасників політичних
дій і процесів, дещо змінюють стратегію і тактику політичного дійства, а
головне — активно допомагають лідерам у їх діяльності. Послідовники мають
різний ступінь політичної, соціальної активності, в цілому підтримують ідеї
лідерів, але з різних причин недостатньо чітко усвідомлюють навіть власні
інтереси у політичній боротьбі, а тому менш діяльні, ніж активісти. Лідери
громадської думки своєю не стільки організаторською діяльністю, скільки
інтелектуальною (особливо в засобах масової інформації) підсилюють емоційне,
психологічне напруження навколо проблем, які є предметом політики.
Політичну поведінку, взаємодію різних соціальних груп, особистостей,
соціальних, політичних інститутів називають політичними відносинами. Існують
дві форми політичних відносин: політична діяльність, яка відображає
динамізм політичних відносин, їх залежність від зусиль конкретних учасників
політичного процесу, і політична організація, яка відображає
структурованість політичних відносин, їх сформованість на основі певних норм і
правил.
Політична участь не лише забезпечує реалізацію інтересів і запитів
громадянина в процесі політичної діяльності, а є дієвим засобом політичної
соціалізації, формування політичної культури, громадянської позиції особи.
У процесі політичної діяльності політик, громадський діяч вступає в певні
контакти з іншими політиками, має відносини з державою, ідеологією, політикою,
владою. Ці відносини багато в чому визначаються тим, наскільки політик знає їх
сутність, особливості функціонування, як володіє прийомами, технологіями
політичної діяльності. Адже йому випадає жити і діяти за конкретного політичного
режиму, певних політичних партій, громадських об'єднань, інших суб'єктів
політики.
Індивідуальні політичні технології використовуються окремими політиками,
громадськими, державними діячами, загальні — колективними суб'єктами
політичного процесу: групами тиску, політичними партіями, лобістськими
групами, громадськими об'єднаннями.
До найпоширеніших індивідуальних політичних технологій належать публічні
виступи, участь у бесідах, дискусіях, розв'язанні конфліктів; прогнозування
політичної діяльності; виступи на радіо, телебаченні; підготовка матеріалів
для друкованих засобів масової інформації тощо. Кожна технологія має свої
особливості, завдяки яким створюється певний імідж політика, його авторитет і
популярність, формується і збагачується досвід політичної діяльності.
Готуючись, наприклад, до публічного виступу, політик передусім повинен
знати про час, мету його і відповідно готуватися до спілкування з аудиторією.
На цьому етапі важливою є підготовка тез (структури) виступу, визначення суті,
спрямування розмови, ймовірних запитань. Необхідно попрацювати над зовнішністю,
жестикуляцією, диханням тощо. Усе це і є технологією політичного виступу.
В індивідуальних політичних технологіях домінують індивідуальні риси
особистості політика. Саме на них відповідно акцентують в інтересах політика.
Серед найзагальніших і найпоширеніших є технології прийняття політичного
рішення і технології виборчих кампаній.
Технологія
прийняття політичного рішення — процес реалізації політичної мети на основі
накопиченої інформації.
Кожне політичне рішення є невід'ємним елементом політичного процесу,
результатом попередніх дій. Іншими словами, це своєрідний процес, за якого
накопичена інформація, розвиваючись, перетворюється на відповідні спонукальні
акти (вказівки, розпорядження, накази тощо). Політичні рішення є елементом
політичного процесу і не можуть існувати статично, їх класифікують:
1. За спрямованістю на конкретну проблему. Рішення правильне (проблема вирішується відповідно до
мети); рішення нейтральне (проблема залишається на попередньому рівні);
рішення неправильне (проблема стає ще гострішою, загальна ситуація
погіршується).
2. Як правові та неправові. Правові — рішення, прийняті згідно з конституцією, законами
та розпорядчими актами конкретної держави. Неправові
— рішення, при1 йняті всупереч чинним законам і
актам.
3. На основі суб'єктнооб'єктних відносин. Це озна^ чає, що суб'єкт влади
при прийнятті рішення може одної; часно бути і його об'єктом. Верховна Рада України, наприклад, приймає певні рішення щодо організації власної діяльності.
4. За ступенем значущості. Значні, або кардинальні; чергові (радикально ситуації не міняють);
нейтральні (прийняті з незначних суспільнополітичних питань, наприклад,
утворення різних дорадчих органів, тимчасових комісій, робочих груп тощо).
5. За термінами дії, виконання, реалізації. Довготривалі (різноманітні мораторії); безперервної дії
(дія багатьох статей конституції країни), короткотривалі (рішення про
заборону мітингу, пікету, страйку тощо).
Процес прийняття політичного рішення має кілька етапів: а) підготовчий
(відбір і аналіз інформації); б) розробки проекту рішення (проекту програми);
в) затвердження і прийняття до виконання рішення; г) реалізації прийнятого
рішення; г) автономне існування результатів реалізованого рішення, поширення
його наслідків.
Дотримання вимог усіх етапів може забезпечити прийнятому рішенню
адекватність щодо ситуації. Це ще залежить і від компетентності тих, хто готує
його, і ступеня врахування громадської думки, знання суспільнополітичної
ситуації.
Технологія підготовки і прийняття політичного рішення розпочинається з
аналізу суспільнополітичних відносин у тій сфері, якої воно стосуватиметься.
Спершу необхідно вивчити, наскільки предмет майбутнього рішення відповідає
реальності, чи не стосуватиметься воно псевдопроблем, удаваних відносин. Відтак необхідно серед багатьох подій
і явищ вирізнити саме тенденційні, а також визначити їх сутнісні особливості.
На цьому етапі важливою є об'єктивність інформації, доступ до її джерел.
На етапі підготовки проекту політичного рішення може працювати одна особа
або група осіб. За колективної підготовки проекту є більше шансів серед альтернативних
точок зору знайти ту, яка задовольнила б інтереси багатьох. Особливо важливим
є колективне вироблення рішень, що стосуються інтересів великої групи людей
— конституцій, меморандумів, програм і заяв політичних
Не менш складним є процес затвердження політичного рішення та прийняття
його до виконання. Іноді він відбувається в безкомпромісній політичній
боротьбі. І хоча в парламентах, окремих політичних партіях відпрацьований
певний механізм розгляду і прийняття рішень, боротьба навколо них нерідко
триває довго, гостро і непрогнозовано. Особливо
складними є ці процеси в країнах зі слабкими демократичними засадами і
традиціями, де немає чіткого поділу влади між її гілками і механізмів
противаг, що часто зумовлює прийняття нелегітимних рішень, а отже, перешкоджає
створенню відповідних умов для їх реалізації. Легітимність рішень — це
насамперед дотримання чинних законів. Залежить вона і від сприйняття громадянами
ідеї, змісту політичного рішення. Поєднання цих умов здатне забезпечити
виконання прийнятого рішення. Незаконність політичного рішення породжує різні
«групи тиску», лобістські групи. В демократичних суспільствах лобіювання певних
рішень, законів давно набуло цивілізованих форм, стимулює ефективне їх
виконання. Це офіційні виступи в парламентах, на з'їздах, інших зібраннях політичних
партій, у засобах масової інформації, організація листів, телеграм, дзвінків
тощо.
Здійснення ухваленого політичного рішення є складним, часто тривалим і
суперечливим процесом. Воно пов'язане з відповідними змінами
соціальнополітичної, економічної ситуацій. Тому після прийняття рішення, як
правило, ще залишається ймовірність багатовекторності, непрогнозованості
розвитку політичного процесу. Це вимагає від усіх, хто причетний до його
прийняття, певних зусиль щодо його реалізації. Нерідко виникає необхідність
доповнення, радикального доопрацювання уже прийнятого рішення.
Технології прийняття політичних рішень великою мірою зумовлені характером
політичного режиму. За авторитаризму, тоталітаризму рішення приймають
здебільшого в закритому, таємному режимі вузьким колом людей, не беручи до
уваги точки зору опозиції. За демократичних режимів дбають про чіткість процедури
прийняття політичних рішень, використовуючи компроміс, консенсус. Це сприяє
уникненню соціальних, політичних конфліктів, забезпечує стабільний розвиток
суспільства.
Стрижнем політичної діяльності, політичної участі, а значить, і
використання різноманітних політичних технологій, є влада, яку здобувають або
демократичним (всенародні вибори), або недемократичним (насильство,
авторитаризм, диктатура) шляхами. Іноді ці шляхи поєднуються або
взаємодоповнюються.
Відповідно до виборчої системи (мажоритарна, пропорційна, змішана, куріальна), суб'єкти політики обирають певні виборчі технології.
Виборчі
технології — сукупність політикоорганізаційних, інформаційних,
пропагандистських та інших дій з метою приведення до влади певного політика,
групи політиків, політичної організації чу їх
об'єднання.
Здебільшого починаються вони з формування команди кандидата або іншого
суб'єкта політичного процесу. Команда кандидата на виборах — це групи
політичного аналізу, по роботі із засобами масової інформації, підготовки і
поширення матеріалів, організації масових заходів, «швидкого реагування».
Кожна з груп, маючи конкретні функції, взаємодіє з іншими, працюючи на єдину
програму і мету.
Починають передвиборчу кампанію з ґрунтовного аналізу політичної ситуації як
у конкретному виборчому окрузі, регіоні, так і в країні. Аналізу підлягають
історичні й географічні особливості, соціальнодемографічний портрет;
соціальноекономічна ситуація; політичні сили та політичні орієнтації громадян
(виборців); результати попередніх виборів (розстановка політичних сил);
наявність впливових політиків, громадських діячів, неформальних лідерів;
особливості засобів масової інформації; інформація про головних конкурентів
тощо.
Відтак виробляють відповідну стратегію виборчої кампанії, беручи до уваги
сильні й слабкі сторони суперників, ситуацію у виборчому окрузі, проблеми, які
передусім турбують виборців, головні принципи, засоби проведення виборчої
кампанії, створення іміджу кандидата тощо. Предметом особливої уваги є програма
кандидата на виборах, для якої важливими є:
— наявність поглядів щодо найактуальніших проблем — соціальних,
економічних, політичних, духовних, етнокультурних тощо;
— чіткість, зрозумілість, логічність;
— конкретність щодо змісту і строків розв'язання існуючих у регіоні
проблем.
Підготовці виборчої програми передує вивчення громадської думки шляхом
соціологічних та експертних опитувань.
Існують технології підготовки і виступу перед аудиторією (виборцями), у
засобах масової інформації, участі в дискусіях, дебатах тощо. Готуючись,
наприклад, до виступу на телебаченні, насамперед слід мати загальне уявлення
про конкретну назву, жанр (інформаційна програма, дебати, дискусія,
телеінтерв'ю), сценарій, регламент, режим передачі (прямий ефір, запис), склад
учасників.
Найчастіше стратегію виборчої кампанії вибудовують так, щоб підтвердити
причетність кандидата до політичної сили, партії, блоку, владної структури,
авторитетного лідера; створити певний ідеологічний контраст з іншими
кандидатами, сформувати його позитивний імідж на тлі конкурентів, зробити
ставку на відповідні суспільнополітичні структури, засоби масової інформації.
Запитання.
Завдання
1. У чому
полягають суть та особливості політичних технологій та політичного процесу? Яка
взаємозалежність між ними?
2. Чим
зумовлена політична поведінка і політична діяльність різних суб'єктів
політичного процесу?
3. Якими
мотивами керуються учасники політичного процесу?
4. Які
особливості індивідуальних політичних технологій?
5.
Охарактеризуйте особливості використання загальних політичних технологій.
6. Яким є
механізм прийняття політичного рішення?
7.
Охарактеризуйте особливості політичних технологій під час виборчої кампанії.
8. Вкажіть
відповідність понять і визначень:
а) референдум
1) комплекс спеціальних заходів у галузі досліджень політичного ринку щодо
вивчення поведінки виборців, а також впливу на них з метою перемоги окремих
кандидатів на виборах;
б)електорат
2) система, за якої обраним вважають кандидата, що набрав передбачену законом
більшість голосів;
в) виборча
кампанія 3) контингент виборців, що голосують за певну партію на виборах;
г) виборче
право 4) заходи держави щодо організації та проведення виборів;
г) виборча
система 5) право громадянина виступати у ролі того, хто вибирає.
9. Яким виборчим
правом користуються громадяни, що прийшли в день голосування на виборчу
дільницю:
а) активним
виборчим правом; б) і тим і іншим; в) пасивним виборчим правом; г) ніяким?
10. За якою
виборчою системою здійснюються вибори до Верховної Ради
України?
11. Чи може
стати Президентом України громадянин іншої держави?
Теми
рефератів
1. Політичні
технології: суть і особливості реалізації.
2. Політична
участь як обов'язкова умова політичного процесу І політичної діяльності.
3. Людина і
політика: особливості політичної поведінки і політичної діяльності.
4.
Ретроспективний та порівняльний аналіз виборчих систем.
5.
Особливості виборчого права в посткомуністичних країнах: порівняльний аналіз.
Література
Бебик В. М. Базові засади політології: історія, теорія, методологія,
практика. — К., 2000.
Виборчі
технології. Збірник матеріалів / Упорядник В.ЦІон. —
К., 1998.
Выдрин Д. Очерки практической политологии.
— К., 1991.
Гончаров Д. В. Теория политического
участия. — М.,
1997.
Кирилюк Ф. М., Кремень В. Г., Ирхин Ю. В.
Психология и политика. — К., 1993.
Общая и прикладная политология. Учебное
пособие. Под общ. ред, В. И.
Жукова, Б. И. Краснова. — М., 1997.
Паніотго В. Маленькі хитрощі демократичної процедури
// Філос. і соціол. думка.
— 1998. — № 10.
Політологічний
енциклопедичний словник: Навч. посібник для студентів
вищ. навч. закладів. — К.,
1997.
Пойченко А. М. Інноваційні технології і політична
діяльність. — К., 1994.
Пойченко А. М. Політика: теорія і технології
діяльності. — К., 1996.
Почепцов Г. Теорія комунікації. — К., 1996.
Практикум по политологии: Учебное пособие для вузов / Под ред. M. А. Василика. — М., 1999.
Рудич Ф. М. Много ли власти нужно
власти? — К.,
1999.
Скиба В. И., Горбатенко
В. П., Туренко В. В. Вступ до
політології. — К.,, 1996.
Шиллер Г. Манипуляторы сознанием. — М., 1980.
Щёкин Г. Теория социального управления. — К., 1996.