Геополітика як політологічна концепція, що вбачає
визначальну роль географічних чинників у політиці держави, за глобальних
політичних змін, які гостро постали на зламі XX—XXI ст., набуває нового значення і змісту. Це
пов'язано насамперед із невідповідністю реаліям традиційних моделей реалізації державно-політичних прагнень. Розташування і розміри території
України, чисельність її населення, природні ресурси в поєднанні з її
потенційними можливостями в науковій, економічній та інших сферах суспільного
життя дають їй змогу і право мати статус великої європейської держави з відповідною
геополітичною поведінкою та геостратегічною орієнтацією.
Останнє десятиріччя XX ст. увійшло в історію суттєвими геополітичними змінами.
Серед передумов глобальних зрушень на континенті — подолання військово-політичного
протиборства Схід—Захід, падіння комунізму і переорієнтація низки держав на
засади цінностей західної демократії. Внаслідок цих подій світ із двополюсного,
чітко розмежованого, поступово (хоч і не без певних проблем)
Поява на політичній карті світу незалежної України започаткувала глобальні
трансформації не лише в цьому регіоні. Досягнення суверенного статусу Українською
державою, за визначенням американського політолога 3. Бжезинського, є однією з найпомітніших геополітичних
подій XX ст. Ставши
незалежною, Україна, за його оцінкою, створила можливість для самої Росії
— як держави і нації — стати нарешті демократичною. Був час, коли деякі країни
робили вибір між Україною та Росією. Але згодом усі, а надто Західна Європа
та США, зрозуміли, що добрі відносини з обома країнами лише сприятимуть стабільності
в Європі. Виваженість зовнішньої політики України, її миролюбні засади, мирний
характер перетворень у суспільстві — гарантії безпеки на континенті. Усе це
сприяє становленню дієвих відносин України з європейською спільнотою. Відбуваються
одночасні різновекторні, суттєві й далекосяжні за
наслідками, події. До глобальних трансформацій слід віднести не лише появу
в світовому співтоваристві нових політичних одиниць, у тому числі України,
а й руйнацію тривалого російського домінування на контрольованому нею просторі.
Аналітики західного світу практично одностайні щодо визначення ролі України
як «детонатора» в зруйнуванні такої сили, якою був СРСР.
Україна після тривалого перебування у складі Російської імперії, а потім
СРСР, почала активно реалізовувати свій шанс безпосередньо прилучитися до
міжнародного співтовариства як його повноправний суб'єкт. Підписанням нею на
початку 1992 р. Гельсінського Підсумкового акта було увінчано самовизначення й
визнання державності українського народу іншими країнами, що стало початком
діяльності України в європейських структурах як рівноправного партнера.
Глобальні трансформації спричиняють відповідні зміни у свідомості, світосприйнятті,
політичній позиції та
Після стрімкого краху соціалізму східноєвропейські країни докорінно змінили
систему зовнішньополітичних пріоритетів. Якщо до середини 1990 р. вони виявляли
певну стриманість щодо відносин із Заходом, то надалі намітилося суттєве
потепління у відносинах з ЄС, НАТО. Відтоді
припинилися зовнішньополітичні взаємні консультації східноєвропейських країн;
уряди Польщі, Угорщини, Чехії, Словаччини, Румунії дистанціювалися від Москви.
Суттєвими в цей час стають і геополітичні інтереси новоутворених держав і країн
Центральної та Східної Європи, що самовизначилися в соціально-політичному
розвитку.
В останнє десятиліття відчутнішим став вплив на геополітичне
становище Європи об'єднаної Німеччини. Змінюючи систему ціннісних орієнтацій,
центрально- і східноєвропейські країни почали розглядати Західну
Європу, зокрема об'єднану Німеччину, як партнера та важливий чинник міжнародної
політики. Особливо впливовим є голос ФРН у ЄС щодо східноєвропейських держав.
Нині політичні еліти демократичних держав Заходу, а також молодої
демократії та країн пострадянського простору ведуть пошук ефективних
зовнішньополітичних програм, воєнно-стратегічної рівноваги, які б відкрили
нові можливості для реалізації національних інтересів і завдань національної
безпеки.
Європейські країни, а з ними й Україна, на початку 90-х років XX ст. повернулися до природного стану, коли у формуванні міжнародних
відносин суттєвими стали геополітичні чинники — територія, матеріальні ресурси,
національна структура та релігійні особливості.
Для України, яка впродовж своєї історії перебувала в центрі геополітичних
інтересів кількох наддержав, зовнішньополітичний вибір має не тільки внутрішню,
а й міжнародну вагу. Стратегічна мета її полягає в інтеграції до європейських
та євроатлантичних структур. За багато-векторності
зовнішньої політики України принциповий
Розширення ЄС поки що залежить від розширення НАТО. Для країн Центрально-Східної Європи переговори щодо входження
їх до Євросоюзу були відхилені щонайменше на 4—5 років. Європейський Союз лише
в 1999 р. виробив стратегію стосовно Росії, а потім і
щодо України. Але, незважаючи на значний спротив з боку РФ і не лише її, три країни ЦСЄ — Польща, Чехія та Угорщина
— вже навесні 1999 р. увійшли до Північноатлантичного альянсу (НАТО). Проте стратегічні інтереси України, досвід Польщі, країн
Балтії та інших країн Центральної та Східної Європи свідчать про необхідність
суттєвіших старань щодо зближення з ЄС.
З огляду на зростаючу взаємозалежність світу в ракетно-ядерну епоху розуміння
безпеки як винятково військово-стратегічної проблеми відходить у минуле. Безпека
нині має багатокомпонентний характер. При цьому суто військові, зовнішньополітичні
аспекти безпеки вже не є визначальними для держави чи нації, що належать до
системи складних глобальних й регіональних відносин. Безпека кожної країни
має й конкретно-історичний характер, детермінована
внутрішніми і зовнішніми чинниками, залежить від наявності надійних партнерів
і консолідуючої політики влади.
У Центральній та Східній Європі історичні аспекти безпеки є особливо відчутними,
а в деяких напрямах домінуючими. Історично склалися дві лінії: суперництво між Росією
та Заходом, з одного боку, і взаємодія їх у розбудові Європи — з іншого. Якщо
Росія чи СРСР поставали полюсом сили на Сході, то на Заході континенту таким
полюсом здебільшого була Німеччина. Тривалий період східноєвропейські країни
були проміжним простором, «санітарним кордоном» або сферою поділу впливу сильніших
сусідніх імперій, об'єднань. Тому суттєвим геополітичним чинником стало зняття
з політичного порядку денного німецького питання, як однієї з головних ознак нового етапу
історичного розвитку Європи наприкінці XX ст. Відтепер мирний порядок на континенті має
ґрунтуватися на природній основі, до якої, крім інших змін, належить вихід
на політичну арену України як суб'єкта міжнародних відносин та наявність у
центрі Європи єдиної могутньої, стабільної та впливової Німецької держави.
Якщо для України, як і для інших країн молодої демократії, проблеми нового
державотворення, економічного зростання, подолання кризи є пріоритетними,
то для Німеччини вони не мають такої гостроти, а її економічні досягнення
є привабливими для сусідів.
За таких кардинальних змін інтересам безпеки відповідають розширення політичного
діалогу, зниження рівня озброєнь, подолання регіональних воєнних конфліктів
тощо. Важлива роль належить зростанню довіри між країнами молодої демократії та
іншими державами континенту і світу, створення нової надійної системи колективної
безпеки.
Для України, як і всіх держав Центральної та Східної
Європи, важливим геополітичним чинником є загальноєвропейський процес, входження до європейського і світового
загалу на засадах цінностей західної демократії. Цьому підпорядковані зовнішньополітичні
пріоритети, налагодження принципово нових дво- та багатосторонніх відносин, а також відповідна внутрішня
трансформація. Стрижнем цього процесу є положення Підсумкового акта про відсутність
територіальних претензій один до одного всіх учасників Організації безпеки
і співробітництва в Європі (ОБСЄ), про непорушність кордонів, Що склалися
історично. На відміну від деяких інших країн, Україна не висуває територіальних
претензій до своїх сусідів.
Принципово важливим новим виміром геополітичного
становища в Центральній і Східній Європі стало добровільно взяте Україною
і виконане нею зобов'язання про без'ядерний статус держави. Вивезення і знищення
в 1996 р. третього за розмірами ядерного арсеналу світу, Успадкованого від
СРСР, значно підвищило межу безпеки країн континенту. Це безпрецедентне явище
світової
практики є внеском України в безпеку кожної держави, людської спільноти.
У середині 90-х років XX ст. значно зріс рівень загальної безпеки на Європейському
континенті, але певну напругу спричиняли локальні конфлікти, які різною мірою
зачіпали інтереси багатьох держав світу. Подолання конфронтації «комунізм —
капіталізм» змінилося локальним протистоянням політичних сил, міжнаціональним
суперництвом і етнічною напруженістю в регіонах Європи: на Сході й Півдні ці
процеси мають загрозливий характер, на Заході кидають виклик європейській
економічній і політичній інтеграції.
Війни, що спалахнули в колишній Югославії та на теренах колишнього СРСР, —
прояв антидемократичної, антизахідної ідеології,
заперечення її цінностей. Тому інтересам прискорення перехідного періоду
повинен прислужитися, власне, демократичний характер розвитку.
Збільшення числа суб'єктів зовнішньополітичної діяльності в Центральній та
Східній Європі ускладнює взаємодію держав. Це разом з іншими чинниками спричинило
порушення балансу сил в регіоні, зміцнило позиції провідних держав Заходу. Не
дивно, що загальною спрямованістю більшості країн, які постали на руїнах
східного блоку, є прагнення до взаємодії з Європейським Союзом, намагання
якомога швидше прикритися «парасолькою НАТО».
Держави Заходу схвалюють бажання східноєвропейських країн брати участь у
європейських інтеграційних процесах, але підтримують не пряму участь, а
перехідні форми. Так, спеціальна угода про асоціацію з ЄЄ 1991 р. передбачала
пільги Польщі, Угорщині й тодішній Чехо-Словаччині в
торгівлі. Згодом такий статус отримали Болгарія, Румунія та інші країни. В 1994
р. було підписано угоду про співробітництво з Україною. Хоча ця угода й не
надає статусу асоційованого членства, вона сприяє розширенню взаємодії обох
сторін.
Перспектива інтеграції східноєвропейських країн до західних структур не є
близькою, але стимулює прагнення молодих держав до загальноєвропейських стандартів.
Один із перехідних варіантів — створення спеціальних структур, наближених
до західних організацій, що уможливлює діалог, консультації з ними. Такою
структурою є Рада північноатлантичного співробітництва, створена наприкінці
1991 р. Практика регулярних консультацій у межах ЄС передбачає проведення
зустрічей на рівні його керівництва та міністрів закордонних справ, оборони країн молодої демократії. Входження
нових країн до ЄС — це результат копіткої діяльності сторін. Україні належить
пройти цей шлях.
Для сучасної України особливо важливим є регіон Центральної та Східної
Європи, відповідні об'єднання країн цієї частини континенту. Вона докладає
чимало зусиль для розширення відносин у межах Центральноєвропейської
ініціативи (ЦЄІ). Важливим зрушенням у цьому напрямі стало набуття нею 1996 р.
статусу повноправного члена ЦЄІ, що є відчутним кроком до реалізації стратегічної
мети — вступу до ЄС, інтегрування в європейський економічний простір.
Останніми роками стала чіткою позиція України щодо СНД. Суттєвим для самої
Співдружності та Європи загалом є те, що Україна заперечує надання СНД статусу
суб'єкта міжнародного права. Це, як відомо, не влаштовує Москву. Однак такий
підхід, власне, і вирізняє позицію Києва.
Привабливою, на думку багатьох східноєвропейських політиків, є концепція
розширення блоку НАТО на Схід, насамперед за рахунок Польщі, Угорщини й Чехії.
Такі плани наштовхувалися на серйозний опір. Франція не погоджувалася, щоб
«парасолька НАТО» прикривала Угорщину та
ігнорувала Румунію. Італія наполягала на включенні до НАТО Словенії. Для Туреччини перспектива членства Болгарії в
Північноатлантичному блоці (на додачу до традиційно недружньої православної
Греції) теж не є привабливою. У СТА та Росії спершу теж несхвальне поставилися
до цих пропозицій. А ФРН побоювалася, що розширення НАТО може навіть зруйнувати блок.
За останні роки еволюціонували відносини країн молодої демократії з НАТО, який одночасно з розширенням на схід у пошуку нової
моделі встановлює тісні відносини з Росією. За останні роки
Північноатлантичний альянс зосередився на запобіганні конфліктам і врегулюванні
криз, а не на підготовці можливих широкомасштабних воєнних операцій.
Відчутнішою стала його політична роль у сфері збереження безпеки і стабільності.
НАТО активізував свою участь у подоланні кризових ситуацій та
миротворчій діяльності: підтримка зусиль ООН щодо приборкання агресії Іраку в 1990 p., дії щодо налагодження
миру в колишній Югославії. Щоправда, не всі держави схвалювали його дії. У
миротворчих операціях брали участь і військовослужбовці українського батальйону. Завдяки міжнародній співпраці, згідно з мандатом ООН, було досягнуто миру в Боснії та Герцеговині.
Водночас воєнні дії НАТО щодо «приборкання гуманітарної
катастрофи в Косово» 1999 p. межували з можливістю зруйнування досить
хиткої рівноваги в системі міжнародних відносин на континенті. Така політика
Північноатлантичного союзу з новою силою продемонструвала гостроту
«морального виміру» «впровадження» демократичних засад розвитку через воєнний
примус. Подальший перебіг подій у цьому регіоні ставить під сумнів засади нової
доктрини альянсу щодо «географічних меж відповідальності», які виходять за
кордони його країн-учасниць.
Практика останніх десяти років свідчить про зацікавленість
Північноатлантичного союзу в співробітництві з Росією, Україною та іншими
державами пострадянського простору, що знайшло свій вияв у спеціальній програмі
«Партнерство заради миру». У руслі цього співробітництва 7 травня 1997 p. y Києві було відкрито
Інформаційний центр НАТО — перший такий центр у
країні, що не входить до альянсу. Його завдання — оперативне інформування про
справи в НАТО. Відповідно почалася структуризація відносин по лінії Київ —
Брюссель, які офіційні особи називають особливим партнерством, що визнає
міжнародну значущість України та її безперечний потенціал у європейській
безпеці. 29 травня 1997 р. в Сінтрі (Португалія) парафовано Хартію про особливе партнерство НАТО з Україною. Президент України та глави держав урядів
блоку підписали Хартію про особливе партнерство на саміті
НАТО
в Мадриді. В липні 1997 р. Хартія Україна—НАТО набула
чинності. Показово, що НАТО обстоює принципи стабільності й недоторканності
кордонів держав-учасниць, гарантує їм територіальну цілісність. Такі засади
альянсу дуже вагомі для нашої країни. Адже окремі політичні сили сусідніх
держав неодноразово висували певні територіальні претензії до України.
Натомість НАТО визнає територіальну
цілісність, кордони України та її демократичний вибір.
Конкретний внесок України в загальноєвропейську безпеку полягає в тому, що
вона не успадкувала «ядерного менталітету» СРСР, відмовилася від конфронтаційних
підходів, усвідомила власну відповідальність за міжнародну безпеку. Цей виважений
підхід засвідчили Декларація 1990 р. про державний суверенітет, Основні напрями
зовнішньої політики, схвалені 1993 р. Верховною Радою, Концепція національної
безпеки України,
Україна впевнено розвиває відносини й з іншими пострадянськими державами.
Водночас Київ послідовно виступає проти перетворення СНД на конфедерацію чи
федерацію нового типу, розглядаючи її як міждержавний форум для активного дво- та багатостороннього співробітництва, передусім
економічного. Україна виходить з історичних зв'язків, що склалися в колишньому
Радянському Союзі, вважає за доцільне переводити їх на належну
політико-правову основу.
Новим виміром взаємин у СНД стало формування відносин чотирьох країн:
Грузії, України, Азербайджану та Молдови, які утворили об'єднання ГУАМ.
Характерно, що больовою точкою для кожної з них були територіальні проблеми:
Абхазія для Грузії, Карабах для Азербайджану, Придністров'я для Молдови та
Севастополь і Крим для України. Ці країни відчували на собі тиск гео-політичних амбіцій Росії. Водночас певною мірою збігаються
їхні економічні інтереси. Об'єднує їх і прагнення до посилення свого статусу на
пострадянському економічному та політичному просторі. Проте, як свідчить перебіг
подій, об'єднання ГУАМ поки що не отримало певного організаційного оформлення
і обмежується проведенням зустрічей лідерів цих країн та міністрів.
Не менш важливими для геополітичного становища України є налагодження відносин
з іншими сусідами: надання українсько-польським відносинам характеру стратегічного
партнерства; ратифікація україно-молдовського договору в 1996 p.; підписання 1997
р. договорів із Білоруссю про державний кордон, з Румунією про відносини Добросусідства
й співробітництва. Вагомим внеском у зміцнення міжнародних відносин стало підписання лише протягом 1997—2000
років понад 20 державних, 150 міжурядових і 50 міжвідомчих угод і документів.
Це свідчить, що Україна в новому геополітичному просторі залагодила практично
всі проблеми, встановлюючи партнерські й добросусідські відносини.
Особливість геополітичного становища України полягає в тому, що, будучи
відкритою для інтеграції до Європи, вона, на відміну від інших країн
Центральної та Східної Європи, змушена долати дві лінії поділу континенту, які
виникли після Другої світової війни. Перша — межа, що розмивається і зникає, —
між країнами колишнього Варшавського Договору й рештою Європи. Друга — західний
кордон колишнього СРСР, що часом сприймається як межа дуже неоднорідної та
аморфної СНД, яка віддаляє Україну від її природних партнерів у Центральній та
Східній Європі.
Україна, послідовно інтегруючись до загальноєвропейської спільноти,
розглядає поглиблення інтеграційних процесів на континенті як необхідну
передумову створення системи глобальної безпеки, утвердження нового геополітичного
простору, що відповідатиме вимогам XXI століття. Із прийняттям її до Ради Європи, ЦЄІ та
співпраці з іншими європейськими об'єднаннями з'явилися принципово нові
можливості для застосування багатовікового досвіду демократичних держав Європи
в практиці державного будівництва, сходження до цивілізаційного рівня
розвитку. Україна зміцнила співробітництво і з такими впливовими міжнародними
інституціями, як Міжнародний Валютний Фонд, Всесвітній банк і Європейський
банк реконструкції та розвитку. Ініціатива НАТО «Партнерство заради миру» дала
змогу Україні гнучко підійти до розвитку співробітництва з Північноатлантичним
альянсом, маючи з ним такий рівень співпраці, який відповідає її
індивідуальним вимогам і можливостям.
Аналіз конкретного геополітичного становища України та зовнішньополітичних
кроків свідчить про нарощування зусиль до утвердження нашої держави в лоні
європейських народів, у світовому співтоваристві. Помітні й здобутки
української дипломатії, що позначається на • зростанні обсягів та якості
відносин з близькими сусідами і з країнами інших регіонів. Хоч і повільно, але
зростають іноземні інвестиції. Провідні місця в цій сфері посідають капітали
США, ФРН і Великобританії, чому сприяли політичні та економічні чинники.
Системні особливості сучасних геополітичних процесів та роль України в їх
розвитку фокусуються на таких аспектах:
1. Глобальні трансформації, започатковані на зламі XX—XXI століть, ще не завершилися. Врахування близьких і
віддалених (як бажаних, так і небажаних) потенційно можливих змін у регіоні й
поза його межами вкрай важливе для України та інших країн Європи. Тому в інтересах
нашої держави й континенту є зміцнення довіри, розширення політичного діалогу і
співробітництва на дво-та багатосторонній основі в
межах загальноєвропейського процесу, заходи з подолання економічної кризи,
дотримання загальнолюдських фундаментальних цінностей.
2. Конструктивними в діяльності держав молодої демократії постають
адаптація зовнішньополітичних засад, коригування стратегічних пріоритетів з
урахуванням нових реалій, формування чітких критеріїв геополітичного й геоекономічного становища, врахування складних умов
перехідного періоду Європейського континенту.
3. Долаючи труднощі, Україна продовжує процес розширення своєї
дипломатичної присутності у світі, поступово стаючи впливовою європейською та
світовою державою, дедалі більше перетворюючись на реального та активного
суб'єкта міжнародних відносин, який має свої національні інтереси і вирішує їх
в колі європейських народів.
Запитання.
Завдання
1. Порівняйте
геополітичні зрушення в Європі у 80-х і 90-х pp. Які
геополітичні стратегії апробувалися щодо України провідними суб'єктами
міжнародної політики в 90-х pp.?
2.
Проаналізуйте відносини Росії та України після 1991 р. Які етапи окреслюються
в цих стосунках, які проблеми постають перед сторонами?
3. Які
чинники визначають геополітичну орієнтацію сучасної України?
4. Як
змінювалося ставлення світового співтовариства до сучасної України впродовж
останнього десятиріччя?
Теми
рефератів
1. Україна та
СНД: проблеми й перспективи.
2. Україна та
Балто-Чорноморська єдність: політичні підходи, дипломатичне закріплення.
3.
Перспективи євразійської геополітичної стратегії сучасної України.
4. Україна і
Росія: цивілізаційні, геополітичні та геокультурні
відмінності.
Література
Видрін Д., Табачник Д. Україна на порозі XXI ст. Політичний аналіз. — К., 1995.
Гончаренко О. Поширення НАТО і Україна //
Економічний часопис. — 1997. — № 4.
Грищенко Т. Геостратегія постбіополярності
(Сучасні американські концепції та Україна) // Політична думка, — 1997. — № 1.
Дергачев В. А. Геополитика. — К., 2000.
Деркач А., Веретпенников С., Ермолаев А. Бесконечно длящееся настоящее. Украина: четыре
года пути. — К.,
1995.
Історія
політичної думки / Дж. Г. Себайн,
Т. Л. Торсон. — К., 1997.
Кононенко С. Новітня великодержавність
// Політична думка. —1997. — №1.
Кудряченко А. Східна Європа на шляху змін. — К., 1990.
Кудряченко А.І. Європейська
політика ФРН. 1970-1991 pp. — К., 1996.
Кудряченко А. І. Україна і НАТО. — К., 1997.
Політична система сучасної України. — К., 1998.
Політологія
посткомунізму: політичний аналіз посткомуністичних суспільств. — К., 1995.
Рудич Ф. М. Балканська криза: геополітичний вимір // Віче. —
2000.
Сікора І. Геополітична легітимація ролі України в
новому світовому порядку // Політологічні читання — 1994. — № 1.
Україна та
міжнародне співтовариство // Політична думка. — 1993. — № 1.
Українська
державність у XX ст. і
історико-політичний аналіз. — К., 1996.
Шпорлюк Р. Російське питання й імперська експансія
// Політична думка. — 1996. — № 3-4.
Національна безпека і національні інтереси — дві
взаємопов'язані суспільно-державні проблеми. Вони мають важливе значення для
будь-якої людської спільноти з огляду на необхідність ліквідації й попередження
загроз, здатних позбавити людей матеріальних і духовних цінностей, та пошуку
оптимальних способів прогресивного розвитку. Тому одним із важливих завдань
нашої політичної науки є з'ясування особливостей безпеки України в постконфронтацтний, перехідний період соціально-політичного
розвитку на континенті, сутності національних інтересів України в нових геополітич-них умовах, трансформації головних засад її
соціально-економічного розвитку.
Безпека, її гарантування для
будь-якої держави — складний і багатогранний процес.
Національна
безпека — державна політика, спрямована на створення внутрішніх і зовнішніх
умов, сприятливих для збереження чи зміцнення життєво важливих національних
цінностей; стан, що забезпечує захищеність інтересів народу й держави,
суспільства та його громадян.
Політика держави покликана захистити права і свободи людини, базові
інтереси й цінності суверенної національної держави в навколишньому світі.
Концептуальну основу національної стратегії щодо безпеки було закладено в 1990
р. в Декларації про державний суверенітет України, окремі розділи якої
присвячено зовнішній і внутрішній безпеці, міжнародним відносинам. У схваленій
Верховною Радою на початку 1997 р. Концепції національної безпеки України
вперше визначено напрями формування гарантів національної безпеки, сформульовано
роль держави та її органів щодо національної безпеки та оборони України. У
виробленні Концепції брали участь політики, які представляють усі гілки влади,
та представники різних політичних партій, що засвідчує консенсус політичних сил
у поглядах на цю проблему.
Найвагомішу роль у гарантуванні національної безпеки країни та її
інтеграції до міжнародної системи безпеки відіграло прийняття Конституції
України. В ній багато уваги приділено національній безпеці та її складовим —
економічній, інформаційній, екологічній безпеці держави. Згідно з
Конституцією, засновано новий державний орган — Раду національної безпеки та
оборони України (РНБУ), яка заступила створену в 1992 р. Раду національної
безпеки при Президентові України. У її компетенції — розвиток та уточнення
концепції національної безпеки України, координація, аналіз діяльності силових
структур, інших центральних відомств, співпраця з Міністерством закордонних
справ у формуванні й реалізації зовнішньої політики. РНБУ покликана здійснювати
моніторинг внутрішніх загроз національній безпеці, ініціювати відповідні
корективи в реалізацію внутрішньої політики, зокрема на основі взаємодії з
Верховною Радою.
За зростаючої взаємозалежності світу одномірне розуміння безпеки як військово-стратегічної
проблеми відходить у минуле. Після ядерної аварії на Чорнобильській АЕС стала
очевидною неподільність безпеки, яка повинна ґрунтуватися на взаємовигідній
основі, з урахуванням не лише військових, а й політичних, економічних, екологічних,
технологічних, гуманітарних та інших чинників. Національна безпека нині має
багатокомпонентний характер. Згідно з ним суто військові чи навіть зовнішньополітичні
її аспекти не є домінуючими для держави чи нації, яка існує в системі складних
глобальних і регіональних відносин. Мінімізація загроз передбачає й функціонування
військово-політичних, економічних, екологічних, соціокультурних та інших механізмів, що становлять систему національної
безпеки та забезпечують захист населення як від небажаних зовнішніх і внутрішніх
впливів, так і від протизаконних, антигуманних дій державних, урядових чи
партійних структур.
Такий підхід істотно розширює традиційне тлумачення поняття «національна
безпека» не лише через запровадження додаткових вимірів в економічній,
екологічній, національно-культурній та інших сферах буття, а й за рахунок
визнання безумовного примату прав і свобод людини над правами держави.
Однозначна опора як розвинутих країн, так і країн, що розвиваються, на
військову силу не лише не підвищує, а й істотно знижує рівень їхньої
національної безпеки. Такий підхід підриває економічну могутність, конкурентоспроможність
усього господарства держави, науку й культуру, життєздатність людини,
суспільства і планети в цілому.
Проблеми національної безпеки України багатоаспектні
за своєю природою. Вони пов'язані із геополітич-ними,
економічними, екологічними, соціокультурними особливостями країни та її найближчого
оточення (партнерів), рівнем консолідованості керівної
еліти та її консолідуючої політики. Адже багатовікова підлеглість України
іншим державам зумовлена не тільки геополіти-чними,
військовими, економічними чинниками, а й неконсолідованістю
керівної еліти, представники якої суперничали й конфліктували між собою не
тільки в боротьбі за владу та з питань зовнішньополітичних орієнтацій та пріоритетів,
а й часто на особистісному рівні. Тому важливо, щоб різноманітність платформ
різних політичних партій і рухів не руйнувала консенсусу щодо національної
безпеки, державотворення.
Ефективна система національної безпеки передбачає наявність міцних державних
інститутів, здатних гарантувати дотримання прав і свобод людини, захист населення
від можливих загроз. Розбудова української держави перебуває на початковій
стадії. Незалежність її детермінована недостатніми можливостями механізмів
гарантування національної безпеки. Ці можливості стосуються як геополітичних,
так і економічних, особливо енергетичних, аспектів. Україні протягом останнього
десятиліття неодноразово доводилося протидіяти втручанням у її внутрішні справи.
Соборність її брали під сумнів окремі політичні сили, що заявляють про територіальні
претензії до України. До того ж розбудова демократичної, соціально-правової держави
з розвиненим громадянським суспільством — справа тривала й складна, пов'язана
із внутріполітичною боротьбою. За цих умов надзвичайно важливим є вироблення
основних засад концепції національної безпеки України, формування чітких стратегічних
і тактичних орієнтирів з урахуванням колосальних змін у Європі й світі на
зламі XX—XXI століть: подолання
наслідків «холодної війни», соціально-політичне самовизначення країн і народів
Центральної та Східної Європи, об'єднання Німеччини, розпад Організації Варшавського
Договору, Радянського Союзу тощо. Завдяки цим геополітичним зрушенням стало можливим подолання біполярного
поділу Європи і світу.
Поява на карті світу незалежної України, інших пострадянських держав є
свідченням корінних змін на континенті. Процес визнання державної незалежності
України відбувся дуже швидко. Понад 70 держав офіційно визнали її протягом
місяця, зокрема Росія, Польща й Німеччина, впродовж першого року — понад 130.
Розбудова якісно нових, рівноправних двосторонніх міждержавних відносин,
розширення зв'язків України з більшістю європейських і міжнародних організацій
світу має дружній і передбачуваний характер. Уже в перші дні своєї незалежності
Україна проголосила, що не визнає війну як засіб вирішення міжнародних
суперечностей, не вважає жоден народ своїм ворогом і не має територіальних
претензій до інших держав. Українська дипломатія обрала для себе визначальний
напрям політичного та економічного практицизму і стратегічного партнерства.
Попри всі спекуляції щодо ядерного статусу України, вона добровільно
проголосила себе неядерною державою: приєдналася до Договору про
нерозповсюдження ядерної зброї як неядерна держава, отримавши гарантії безпеки
й територіальної цілісності з боку США, Росії та інших членів ядерного клубу.
Для більшості країн зрілої та молодої демократії безсумнівним є те, що в постконфронтаційний період гарантом стабільності Європи є
НАТО як реально завершена, перевірена часом військово-політична
система. Полюс сил, що формується навколо Росії, поки що не набув життєздатної
форми. Для України, як і для Росії, важливо не посилювати розбіжностей і можливого
протистояння цих центрів впливу. В інтересах безпеки всіх країн, у тому числі
й України, — співпраця з західноєвропейськими структурами, виваженість у відносинах з Росією, іншими пострадянськими державами. Важливо,
щоб трансформаційні процеси на пострадянському просторі, як і в Східній Європі,
сприяли стабільності й розвитку динамічної демократії, формуванню цивілізованих
міждержавних відносин в інтересах громадянських суспільств.
Розширення сфери впливу НАТО на схід є
болючою проблемою для Росії, яка сприймає це як перенесення «берлінського муру»
на колишній радянсько-польський кордон. Українська держава, яка не заперечує
розширення НАТО, має знаходити форми
співпраці в усьому спектрі європейських країн і регіональних об'єднань.
Зростанню довіри і співпраці здатна прислужитися програма «Партнерство заради
миру», яку НАТО разом із східноєвропейськими країнами, в тому числі і з
Україною, здійснює з 1994 р. Розвиваючи дедалі активніше відносини з НАТО,
Україна 1995 р. в рамках «Партнерства заради миру» підписала Індивідуальну
програму співробітництва з альянсом.
Відносини Україна — НАТО формуються на засадах
привілейованого партнерства, які закладені в Хартії — політичному документі,
підписаному обома сторонами у 1997 р. З того часу структуровано
відносини НАТО й України, яка представлена
у Брюсселі (штаб-квартира альянсу) повноважним представником. В Україні функціонує
Інформаційний центр альянсу, проводяться спільні військові навчання окремих
підрозділів, у центрах НАТО проводиться мовна та інша підготовка українських
військовиків. Участь українських миротворців на теренах колишньої Югославії
спільно із західними державами, як і партнерські стосунки з новоприйнятими
членами НАТО — Польщею, Чехією та Угорщиною, значно сприяють зміцненню довіри,
підвищують рівень безпеки та військово-політичної співпраці в регіоні.
На стабільність та безпеку на континенті позитивно впливає скорочення озброєнь
усіх видів. Зі свого боку Україна підтвердила власну відповідальність за
виконання Договору про звичайні збройні сили в Європі, підписавши 5 червня
1992 р. спеціальну угоду учасниць Договору про ОБСЄ. Цей Договір зменшує
загрозу несподіваного нападу на Україну та завчасно підготовлених іззовні великомасштабних воєнних дій. Згідно з Договором,
Україна в три етапи до кінця 1995 р. скоротила до 2300 танків, 3000 бронемашин,
400 бойових літаків.
Актуальною є співпраця в миротворчих акціях, до яких не один рік
залучається Україна. Цьому підпорядковано спільні військові навчання
українських та північноатлантичних підрозділів. Певних уточнень потребує позиція
України щодо її нейтральності й позаблоковості, поза-як повного нейтралітету не
може бути принципово. Це стосується всіх векторів зовнішньої політики України.
Щодо цього важливою є демонстрація реального конструктивізму України в СНД,
яка запропонувала укладення низки договорів із питань безпеки і
співробітництва, ініціювала підписання 20 березня 1992 р. Декларації про не-застосування сили або загрози силою у відносинах між
державами—учасницями СНД. Вітаючи розвиток взаємовигідних економічних
відносин, Україна не схильна до утворення «слов'янського трикутника»,
формування військово-політичного союзу чи будь-яких наддержавних структур
країн Співдружності. Така позиція визначається позаблоковим характером відносин
України, її асоційованим членством у межах СНД, економічною доцільністю.
Поряд з участю в колективній системі безпеки Україна значне місце у своїй
зовнішній політиці відводить двостороннім відносинам. У межах цього виміру
безпеки України особливе місце відведено відносинам з РФ, США, ФРН, з усіма
країнами «сімки», з безпосередніми сусідами та іншими державами. Оптимальна
модель відносин із сусідами та загальновизнаними світовими лідерами може бути
одним з ефективних чинників досягнення необхідної безпеки та авторитету
України у світі. Складність її відносин із Росією детермінована різними
чинниками. Основними генераторами напруженості раніше були ядерна проблема,
розподіл Чорноморського флоту, відмінність у баченні ролі СНД, правового статусу
росіян в Україні тощо. Різні політичні сили Росії постійно демонструють
незмінність своїх намірів діяти з позицій наддержави, виступають з глобальними
претензіями на особливу роль, зокрема на Європейському континенті, час від
часу виявляють претензії до України: щодо її відносин з НАТО, щодо енергетики,
мовно-культурних питань тощо. Тому Україна повинна продовжувати пошук і
формування оптимальних партнерських відносин з РФ, з країнами СНД відповідно до
інтересів власної безпеки, незворотності геополітичних змін, успішного
розвитку держави.
Загалом світове співтовариство, передусім США, на практиці демонструє розуміння проблем безпеки України, готовність сприймати
її як європейську державу, стабільність якої впливатиме на європейську безпеку.
А втім позиція Білого дому однозначно схиляється до стратегічної
пріоритетності Росії для національних інтересів США. Не менш важливо враховувати і протиборство тенденцій інтервенціонізму
та ізоляціонізму в США.
Отже, національній безпеці України відповідають партнерські, дружні
відносини з Росією та реалізація стратегічної мети США щодо залучення держав молодої демократії, в тому числі й
України, до загальноєвропейської інтеграції. Зміцненню її національної безпеки
служитимуть гнучка зовнішня політика, використання зручного і геополітичного
становища, запобігання впливові та можливій залежності від однієї держави чи
групи держав.
Особливості сучасного буття України виводять у ранг чільних завдань
формування та усвідомлення національних інтересів як базових засад послідовної
й цілеспрямованої політики.
Для визначення цих інтересів потрібен науковий підхід, що враховує історичні,
соціально-політичні та економіко-географічні чинники.
Вихідним є розуміння сучасної української нації як відкритої поліетнічної спільноти, що історично склалася на території
України, яка усвідомлює себе українським народом, а її члени — громадянами
суверенної держави. Таке визначення охоплює і вузьке розуміння української
нації як етнічно однорідної спільності людей української національності, що
проживають в Україні, і широке — в тому числі українська діаспора. Перше визначення
відображає переважно сферу відносин системи «держава — громадянин», а друге
— походження, виховання, культуру. Обидва визначення слід брати до уваги для
з'ясування конкретних національних інтересів, що сприятиме подоланню національної
обмеженості, створенню умов для консолідації українського суспільства навколо
ідеї національної держави, у якій дотримуватимуться прав людини незалежно
від її етнічного походження. Цей підхід є важливим аспектом діяльності держави
щодо обстоювання національних інтересів, він зумовлює і відповідну політику
в інтересах національної безпеки.
Національні
інтереси — інтегральний вираз інтересів усіх членів суспільства,
що реалізуються через політичну систему відповідної держави як компроміс у
поєднанні запитів кожної людини і суспільства загалом.
Національні інтереси не тотожні інтересам націй, оскільки перші інтегрують
інтереси всіх людей незалежно від національної належності, а другі — лише
інтереси окремої нації. В Україні проживає майже 100 націй, у кожної є
специфічні інтереси. Але національні інтереси для всіх є інтегруючим, єднальним
чинником їх існування в державі, поліпшення умов соціального й політичного
буття. Іншими словами, національний інтерес є домінантою загальносуспільних
устремлінь.
Щодо цього народ України чітко визначився на основі національного
загальнонародного консенсусу: незалежна, суверенна, соборна, демократична
держава, характерні риси якої — громадянське суспільство, демократична,
соціальна, правова держава, економічний і політичний плюралізм, ідеологія та
мораль, що ґрунтуються на національних і загальнолюдських цінностях, дотриманні
прав людини. Жодна з політичних сил України не заперечує цих ціннісних
орієнтирів. Саме тому вони становлять національну мету, національну концепцію
розвитку, платформу для національної згоди. У цьому руслі мають формуватися і
національні інтереси України, усвідомлення яких є підставою узгодження їх з
інтересами інших країн, не поступаючись стратегічними й життєво важливими
цілями. Лише завдяки цьому можна запобігти небезпечній замкнутості на власних
проблемах, уникнути відверто егоїстичних підходів у відносинах з іншими
державами. Національний егоїзм може надати лише деякі короткочасні переваги,
але згодом — зумовити конфлікти і створити у стратегічному вимірі неабияку
загрозу власним національним інтересам.
Національні інтереси є основою функціонування всіх складових політичної
системи. Водночас вони формуються всіма її елементами.
Формування, реалізація національних інтересів — складний процес. Інтереси,
особливо молодих держав, тісно переплітаються з інтересами безпеки, загальними
базовими цінностями (територіальною цілісністю, політичним виживанням,
забезпеченням невід'ємних прав людини). Тому для з'ясування корінних
національних інтересів слід відмежувати їх від базових цінностей суспільства.
У будь-якому суспільстві інтереси людей бувають не тільки різними, а й
протилежними. Але суспільство може функціонувати лише за умови узгодження їх
на основі національного компромісу й національної злагоди.
Держава як головний елемент політичної системи покликана якнайточніше
виражати національні інтереси, тобто інтереси всіх членів суспільства,
вирішувати соціальні суперечності та забезпечувати права людини. Але, оскільки
національні інтереси реалізуються державою через державні інтереси, то останні
можуть фігурувати як інтереси влади, не збігаючись із національними інтересами.
Інтереси уряду, відомств можуть відрізнятися, а то й суперечити національним
інтересам. Уникнути цих протиріч можна завдяки врахуванню впливу базових
цінностей суспільства на формування національних інтересів, а також їх
зворотного впливу. У молодих державах такий взаємовплив виявляється,
наприклад, із появою певних зовнішніх і внутрішніх загроз безпеці суспільства.
Країни, що перебувають на етапі становлення своєї державності, рідко мають
усталену соціальну й національно-етнічну структуру. Тому відповідно змінюються
національні цінності, ієрархія їх значущості, стратегія та політика. Традиційні
цінності — демократія, економічний і соціальний добробут тощо за небезпечних
умов для держави поступаються місцем цінностям самозбереження, національної
єдності, виживання тощо.
Для України національними інтересами є раціональні державотворення і
трансформація суспільних відносин. У такій ситуації на передньому плані
державні інтереси, які не завжди збігаються з інтересами загальнонаціональними
та з інтересами особи. Найважливіше завдання держави в системі національних
інтересів — це подолання кризи, розвиток і підтримка соціально-культурного й духовного
відродження як засади національної державності українського народу щодо
забезпечення ефективного функціонування суспільства, внутрішньої стабільності,
соціальної злагоди, сприятливих міжнародних умов і колективної безпеки. Ці
завдання, випливаючи з політичної та економічної доцільності, є і національними
інтересами України. Актуальним є і забезпечення інтересів кожного члена
суспільства, прав людини. За нинішніх умов влада ризикує втратити довіру
народу, якщо не віднайде оптимальних способів, форм і методів поєднання
державних і особистих інтересів, узгодження їх з національними інтересами нашої
країни.
Запитання.
Завдання
1.3 яких
причин Україна відмовилася від ядерної зброї? Чи відповідає це національним
інтересам України?
2. Чи
достатньо для гарантування національної безпеки України її власних збройних
сил?
3. Складіть
перелік основних чинників і загроз національній безпеці України.
4.3 яких
складових постають національні інтереси сучасної України?
Теми
рефератів
1. Глобальні
та регіональні аспекти національної безпеки України.
2.
Без'ядерний статус України: проблеми й перспективи.
3. Шляхи
зміцнення національної безпеки України на сучасному етапі як складові
реалізації національних інтересів української держави.
Література
Алексеев В. Вхождение в Европу: в
качестве? // Віче. — 1998. — № 3.
Горбатенко В. П. Стратегія модернізації суспільства:
Україна і світ на зламі тисячоліть. — К., 1999.
Горбулін В.
Національна безпека України та міжнародна безпека // Політична думка. — 1997.
— № 1.
Декларація
про державний суверенітет України. — К., 1980.
Звернення
Президента України Л.
Д. Кучми зі щорічним посланням до народу, до Верховної Ради України. — К.,
2000 р.
Кириченко В. Національні інтереси:
баланс компромісів, синтез доцільності // Віче. —
1992. — № 9.
Концепція
національної безпеки України // Розбудова держави. —
1997. — № 4.
Коваль И. Н. Последняя битва «холодной войны»: восточноевропейская
политика сверхдержав в концепции зарубежной политологии. Одесса. 1999.
Круглашов А. Інтеграційні орієнтири
України: декларації та реалії// Віче. —
1998. — № 9.
Кудряченко А. І. Головні засади зовнішньої політики
України // Віче. — 1996. — № 8.
Кудряченко А. І. Україна і НАТО. — К., 1997.
Кучма Л. Д. Нова архітектура безпеки в Європі неможлива без України //
Політика і час. — 1996. — № 7.
Литвиненко О.
Інформаційна безпека — складова національного суверенітету // Політика і час.
— 1997. — № 4.
Лісіцин Е.М. Проблеми європейської безпеки //
Спостерігач. —1994. — № 2.
Михальченко М. Лімітроф Європи: випадковість чи доля
України // Людина і політика. — 2000. — № 4.
Національна
безпека України: історія і сучасність. — К., 1993.
Нова Україна
в новій Європі // Політика і час. — 1992. — № 2.
Основні
напрями зовнішньої політики України // Політика і час. — 1993. — №11.
Пирожков С. Національні інтереси
України: концепція безпеки і сучасні реалії геополітичної ситуації в Європі //
Віче. — 1992.—№ 11.
Пирожков С. И., Губский Б. В. Украина — Россия: проблемы экономического взаимодействия. — К., 2000.
Удовенко Г.
Й. Завдання зовнішньополітичної служби України на сучасному етапі // Політика
і час. — 1995. — № 8.
Україна і
Росія в новому геополітичному просторі: аспекти взаємовідносин // Віче. —
1995. — № 7.