Т Е М А 20

ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ

 

Ринок при всіх своїх позитивних властивостях, через егоїстич­ну жорстку спрямованість на прибуток, неспроможний вирішувати суттєві проблеми, що виникають у процесі розвитку суспільства. Перш за все це стосується макроекономічних і соціальних проблем, а також користування населенням суспільними товарами. В умовах сучасного масштабного й надзвичайно складного виробництва регулювання цих проблем повинна брати на себе держава. Окрім цього, держава сама виступає як власник деяких галузей господар­ства або окремих підприємств, тобто безпосередньо здійснює економічну діяльність. Тому питання, якою мірою необхідна участь держави в господарстві, досить актуальне й належить до числа невирішених проблем економічної теорії. Концептуально погляди на роль держави в західній практиці коливаються в діапазоні від розгляду її лише як "нічного сторожа" з мінімально необхідним набором функцій до твердження про необхідність держави як органу, який практично все регулює й усім розпоря­джається. А істина, очевидно, між цими двома полюсами.

 

1. ДЕРЖАВА В РИНКОВІЙ ЕКОНОМІЦІ

 

Ефекти ринкового регулювання

У системі сучасного менеджменту важли­ва роль належить методам ринкового регулювання як одній з найважливіших підсистем механізму регулювання національної економіки в його широкому розумінні. В той же час у сучасній вітчизняній економі­чній літературі явно переоцінюється роль і значення ринкових методів регулювання економіки й відповідно недооцінюється роль інших неринкових (державних, суспільних, корпоративних і ін.) методів. Більшість авторів вважає, що після завершення ринкового реформування вітчизняної економіки всі найголовніші економічні проблеми будуть розв'язані самі собою, автоматично, на основі певної дії ринкових регуляторів і важелів. Таку оцінку ролі ринку ми вважаємо явно односторонньою і гіпертрофованою, такою, що явно не підтверджується світовим досвідом функціонування класичних ринкових національних економік.

Ринкова система регулювання економіки навіть у її найчисті­шому й класичному вигляді (хоча, відзначимо, чистої ринкової системи регулювання національної економіки ніколи не було й

немає тепер) впливає на функціонування національної економіки двояко й неоднозначно, можна сказати, її дія має суперечливий характер. З одного боку, вона володіє певними достоїнствами, інакше кажучи, ефектами. Під останніми ми розуміємо позитив­ний вплив ринку на функціонування економічної ситеми. З іншого боку, ринкова організація виробництва супроводжується і поро­джує явища, що негативно впливають на результати функціону­вання економіки, тобто, містить у собі певні дефекти (недоліки). Ця друга, так би мовити, "негативна" сторона ринку як основного регулятора економіки недостатньо досліджується в економічних публікаціях, особливо у вітчизняній літературі, що зумовлено здебільшого суто емоційними причинами, певною ринковою ейфорією, що зараз панує в нашому суспільстві.

Щоб певною мірою врівноважити наш аналіз і нашу оцінку ефективності функціонування ринкової системи регуляції націона­льної економіки, зробити їх більш об'єктивними і всебічними (в іншому випадку ми знову перемістимося з однієї крайності в іншу), почнемо характеристику ефективності ринкової ситеми регуляції економіки з її ефектів, тобто переваг чи достоїнств. На нашу думку, позитивний вплив ринку на функціонування еконо­міки може бути відображений через систему його основних ефек­тів.

Ефект 1. У західній (а також у вітчизняній) економічній літе­ратурі загальновизнаною є точка зору, згідно з якою вважається, що за допомогою ринкових механізмів співвідношення між попи­том і пропозицією можна найкращим чином і найефективніше здійснити розподіл ресурсів між виробниками. Виробники, результати від використання певних ресурсів (трудових чи матері­альних) яких будуть найбільшими (тобто ефективність викорис­тання ресурсів виявиться найвищою), спроможні будуть далі купувати ресурси за більш високою ціною (тобто оцінюватимуть їх за вищою шкалою), і навпаки. Таким способом через ринкову конкурентну цінову систему здійснюватиметься ефективний розподіл основних ресурсів виробництва між окремими виробни­ками і сферами (секторами) економіки.

Ефект 2. В ринковій економічній системі не тільки найефек­тивнішим чином здійснюється розподіл ресурсів між виробниками, але й найправильніше і точно здійснюється оцінка результатів виробництва. Через механізм вільного ринкового ціноутворення й балансування основних конкурентних сил на ринку ми маємо можливість найоптимальніше визначити ціни на основні елементи

національного виробництва - робочу силу, підприємницькі здібнос­ті, товари, капітали, гроші, валюту, цінні папери тощо.

Ефект 3, Класична ринкова система будучи елементом будь-якої сучасної змішаної ринкової системи, дозволяє також належ­ним і досить ефективним способом здійснити розподіл доходів між основними агентами економічної діяльності. Через механізм ринкової конкуренції більші доходи отримують ті виробники, які вкладають у виробництво більше уречевленої і живої праці й організація трудової діяльності яких є кращою. Ринкова система розподілу доходів знаходить свою матеріалізацію у величині економічного (чи чистого, як його інакше називають) прибутку. Величина цього чистого прибутку є економічним індикатором, який свідчить про те, що має місце розподіл доходів від націона­льного виробництва в найефективніші його галузі.

Ефект 4. Ринковий механізм дає можливість найоптимальніше визначити галузеву й продуктову структуру економіки і найкраще задовольнити практично необмежені суспільні потреби в умовах певної обмеженості ресурсів. Реалізація вказаної функції ринку також здійснюється через конкурентну цінову систему. Процес розширення й звуження галузей (входу і виходу фірм у галузі чи з галузей) і окремих фірм здійснюється під впливом змін динаміки конкурентних ринкових цін на відповідні продукти (чи товари) й величини чистого прибутку. Виробництво певних товарів збільшується, якщо ринкові ціни на них зростають, і зменшується, якщо знижуються.

Ефект 5. Ринкова економічна система забезпечує найсправед-ливіпіий в суто економічному розумінні розподіл виготовленого суспільного продукту між членами суспільства. Чим більший внесок певної особи в створення суспільного багатства (суспільного продукту), тим більшим буде його особистий доход (при інших рівних або незмінних умовах) і, значить, тим більшою буде його частка в суспільному багатстві.

Перераховані вище п'ять основних пози­тивних наслідків ринкової регуляції економі­ки проявляють себе далеко не в повному

Дефекти ринко­вого регулювання

обсязі, а лише частково, в тій чи іншій мірі. Така часткова реалізація ефектів класичної ринкової системи обумовлена наявні­стю в ній і відповідних дефектів, які ми розглянемо нижче. Ці дефекти можуть при певних економічних і історичних умовах не тільки гальмувати, знижувати результативність позитивного впливу ринку на економіку (що вони майже всюди здійснюють), а й деколи функціонування національного ринку (і економіки в  цілому) роблять зовсім неефективним (світова практика показує, що негативний вплив ринку на національну економіку за своєю силою та інтенсивністю перевищує, його позитивний вплив прибли­зно в 2/3 країн з тією чи іншою системою ринкової організації економіки, і лише в 1/3 країн інтенсивність дії ефектів ринку вища, ніж його дефектів). Зокрема, економічні та історичні умови розвитку української національної економіки зараз якраз такі, що в сукупності приводять до негативного результату функціонування національного ринку, а зміна цих умов - справа надто довгостроко­вого порядку. Які ж основні дефекти притаманні ринковій системі саморегуляції економіки?

Дефект 1. Неправильно вважати, що ринкова система завжди за всіх умов і по відношенню до всіх видів продукції здатна тільки найефективнішим    (оптимальним)     чином    розподіляти    основні ресурси  виробництва  між виробниками  (окремими виробниками, галузями чи сферами економіки в цілому). Є галузі і сфери еконо­міки, по відношенню до яких ринковий метод розподілу ресурсів є або малоефективним чи зовсім неефективним, або навіть і таким, який  не  можна  ні  в якому разі використовувати.  З точки  зору ефективності використання ринкового методу розподілу ресурсів, національну   економіку   можна   умовно   поділити   на   три   великі сфери. Сфера 1. Це так званий приватний сектор (сфера) еконо­міки в його класичному розумінні,  в якому виготовляються так звані   індивідуальні   блага   чи   товари.   Індивідуальні   блага   чи товари - це такі товари, виробництво яких є сильночутливим на індивідуальний попит з боку окремих споживачів. Виготовляються вони в тому випадку, коли існує певний грошовий попит на них, бо саме попит і є індикатором наявності потреби. Сфера 2. Це так звана квазісуспільна^ сфера (сектор) економіки. В ній виготовля­ються блага, що є вже слабо (або, в усякому разі, менше) чутли­вими на індивідуальний попит. Такі блага називаються квазісуспі-льними. Виробництво цих благ у класичному приватному секторі економіки можна здійснювати лише частково. Сфера 3. Це так звана суто суспільна сфера економіки, в якій виготовляються не квазісуспільні (як у попередній сфері), а суто суспільні блага. На відміну   від   індивідуальних   чи   квазісуспільних   благ   ці   останні зовсім   не   реагують   на   індивідуальний   попит.   Тому   приватний сектор на їх виробництво не буде виділяти ніяких ресурсів.

Роль ринкової системи в розподілі ресурсів у три вищезгадані сфери економіки - приватну, квазісуспільну й суспільну - є різною.

 

КвспІ   уявний, несправжній

 

В деякі галузі приватного сектору економіки ринкова система може здійснювати або дефіцитне, або надлишкове (інфіцитне) виділення ресурсів. Інфіцитне виділення ресурсів ринковою системою має місце в ті галузі чи окремі виробництва, в яких формуються так звані витрати переливу (побічні витрати), тобто, коли виробник товарів має змогу частину своїх реальних витрат для виробництва цих товарів перекладати на суспільство в цілому або на третю сторону ринкового процесу купівлі-продажу. Чим більші витрати переливу, тим більшу фінансову можливість має виробник певних товарів для розширення виробництва цих товарів (тобто, для надмірного використання ресурсів у своєму виробництві). Дефіцитне виділення ресурсів ринковою системою має місце тоді, коли при виробництві цих товарів (точніше, в процесі їх споживання) формуються так звані вигоди переливу (побічні вигоди чи побічні доходи), тобто вигоди, що не перетво­рюються в доход виробника (і в ньому не акумулюються), а висту­пають в якості певних вигод для суспільства в цілому, чи для третіх осіб (тобто не для виробника або споживача певних товарів).

Ринкова система дефіцитне (недостатнє) виділення ресурсів здійснює також у галузі квазісуспільного сектора економіки для формування в цих галузях великих вигод переливу. І зовсім ніяких ресурсів вона не в стані виділити в суто суспільний сектор економіки (управління, національна оборона і національна безпека і т. д.). Як бачимо, розподільча функція ринку діє з різною ефек­тивністю й силою в різних сферах національної економіки.

Дефект 2. Вище ми відзначили, що ринкова система здійснює ефективний розподіл доходів між агентами національної економі­ки. При цьому зауважили, що мали на увазі економічну сторону проблеми. Це правильно. Але з соціальної точки зору ринкова система не в стані оптимально здійснювати розподіл доходів. В умовах класичного ринкового регулювання економіки (при відсут­ності державного втручання в ці процеси) завжди матиме місце поглиблена диференціація доходів між різними групами населен­ня. Ця диференціація не обов'язково (що є дуже погано) відобра­жає зміну в участі членів суспільства у виробничому процесі, що зрештою приводить до поглиблення соціальної нерівності.

Дефект 3. Похідним від попереднього дефекту є дефект, існу­вання якого пов'язане з неефективним розподілом не тільки доходів, але й результатів виробництва (суспільного продукту). Правда, в даному разі неефективність слід розуміти не в економіч­ному, а в соціальному плані. Вона поглиблює соціальну нерівність членів суспільства в сфері споживання матеріальних благ (більші можливості для споживання мають члени суспільства з більшими грошовими доходами, які не завжди в класичній ринковій системі правильно відображають рівень економічної активності й ступінь участі у виготовленні благ чи послуг).

Дефект 4. Одним з найсуттєвіших дефектів ринкової системи регуляції економіки є те, що вона не здатна найоптимальнішим чином визначити галузеву й продуктову структуру економіки. Виробництво одних товарів вона робить надмірним (тих, у процесі виготовлення яких формуються вищезгадані витрати переливу), інших - дефіцитним (квазісуспільних чи суспільних благ). Вироб­ництво деяких товарів чи послуг ця система регуляції взагалі не здатна запрограмувати (тобто, включити в суспільний, чи то краще сказати, ринковий "план" виробництва). Як ми вже відзначали вище, ринкова система зовсім не реагує на виробництво суспільних благ.

Дефект 5. Більшість вітчизняних авторів в останній період часу вважають, що ринок дає можливість досягти найвищого рівня ефективності національної економіки. Це правильно, але одночас­но він не дозволяє забезпечити ефективне використання всіх ресурсів суспільства. Досвід найрозвинутіших країн світу з ринко­вою економікою свідчить, що функціонування й регулювання національних економік через ринок супроводжується неповним (неефективним) використанням, по-перше, трудових ресурсів, по-друге, капітальних ресурсів. Цей недолік ринкової саморегуляції економіки має й великі соціальні витрати (а не тільки суто економічні), так як високий рівень безробіття (зверх його природ­ного рівня) негативним чином відбивається на соціально-психологічному кліматі суспільства.

Наявність "дефективного" впливу ринкової системи на функці­онування національної економіки змушує доповнювати методи ринкового регулювання (в більшій чи меншій мірі це залежить від специфіки розвитку тієї чи іншої країни) системою методів держа­вного регулювання, яке ставить перед собою двояку мету. По-перше, всебічно посилити позитивну ("ефективну") сторону впливу ринку на функціонування національної економіки. Ця мета реалізується в процесі проведення певної стимулюючої політики держави, спрямованої на посилення основних позитивних функцій ринку. По-друге, дещо (або значно) пом'якшити, згладити, аморти­зувати негативний вплив ринку, що здійснюється в процесі прове­дення так званої модифікуючої політики держави, зорієнтованої на усунення (часткове чи повне,, частіше всього - перше) негатив­них наслідків саморегуляції ринкової економіки.

Необхідність дер­жавного регулю­вання економіки

Вперше наукове обгрунтування ролі дер­жави в ринковій економіці було зроблено основоположником політичної економії А.Смітом. У своїй праці "Дослідження про природу й причини багатства народів" він стверджував, що: а)держава не повинна втручатися в економіку, бо це веде до порушення дії ринкових механізмів; б)рівновага між пропозицією й попитом на всіх ринках встановлюється за рахунок саморегуля­ції. "Вільна гра ринкових сил", на думку А.Сміта, створює гармо­нійний устрій без зовнішнього втручання. Ідеї А.Сміта лягли в основу моделі вільного ринкового господарства. Згідно з цією моделлю, господарюючі суб'єкти приймають свої рішення на ринку незалежно один від одного. Ціни визначаються співвідношенням попиту й пропозиції. Приватна власність захищається й гаранту­ється державою. Планування економічної активності здійснюється децентралізовано окремими господарюючими суб'єктами. Спожи­вачі вільно вирішують, як використати свій доход. Виробники планують випуск продукції згідно з оцінками попиту на неї. Економічну взаємодію учасників господарського процесу коорди­нують ціни. Мотивом дії підприємців є прагнення до максимізації прибутку. Фірми, які тривалий час мають лише збитки, банкруту­ють і вибувають з ринку. Державі відводяться лише завдання які не вирішує сам ринок. Більш того, держава повинна шляхом відповідного правового регулювання дбати про те, щоб виникло як найменше перешкод функціонуванню вільного ринку.

Проте історичний досвід показав, що в процесі свого розвитку реальні економічні системи все більше віддалялися від ідеальної смітовської ринкової моделі. Практика довела, що ринковий механізм саморегулювання має цілий ряд вроджених вад: 1.Порушення стабільності економічного розвитку, що виникають періодично (економічні кризи). 2.Неможливість на основі "вільної гри ринкових сил" задоволення цілого ряду економічних потреб суспільства. 3. Формується система розподілу, яка породжує соціальну несправедливість. 4.Розвиток процесів монополізації з досить негативними наслідками для системи конкуренції і системи цін та ін. Перш за все ці вади проявилися в Америці - країні, яка найповніше сповідала "вільну гру ринкових цін". З приводу цього в досить популярному підручнику з економіки П.Самуельсона констатується, що, мабуть, Америка XX ст. підійшла ближче, ніж будь-яка інша країна, до такого стану, коли ціле століття швидко­го економічного прогресу та індивідуальної свободи привели також до періодичних економічних циклів, розкрадання й виснаження природних ресурсів, які не поповнюються, полярності бідності і  багатства, розкладання державного апарату й часом до витіснення монополією саморегульованої конкуренції⁵⁷.

Практика показала, що виникла істотна розбіжність між теоре­тичною моделлю й реаліями ринку. Сьогодні на Заході фактично склалося декілька різновидів "ринкових економік" які дещо відрізняються одна від одної. Наприклад, СІЛА ближче, ніж інші, стоять до моделі "вільного ринку" (вплив держави на економіку дуже обмежений). Французька модель тяжіє до "державного дирижизму" (досить сильна роль держави в економіці). В Японії панує "корпоративний патерналізм". У Німеччині й Австрії отримала розвиток модель "соціального ринкового господарства".

Практика господарювання показала, що чисто ринковими ме­тодами забезпечити високу ефективність сучасного, великого за масштабами, складного та інтегрованого виробництва неможливо. Ринковий механізм у реальному житті все більше доповнюється державним регулюванням. Держава через свою особливу роль у суспільстві за всіх часів тією чи іншою мірою втручалася в еконо­мічні процеси. Спочатку це втручання було досить обмеженим і зумовлювалося необхідністю вилучення частини суспільного продукту для утримання державної машини: апарату чиновників державної влади, армії, поліції, судів тощо. Такі утриманські інтереси визначали пасивну роль держави в економіці, тому її іронічно називали "нічним сторожем". Активним регулятором економіки виступав ринок.

Проте в міру розвитку товарного виробництва, його монополі­зації й ускладнення відтворювальних процесів стали виразно проявлятись обмеження регулюючих можливостей ринкового механізму. За цих умов виникла об'єктивна необхідність активіза­ції ролі держави в регулюванні економіки. Особливо прискорила цей процес світова економічна криза 1929-1933 'років, яка переко­нливо показала, що ринковий механізм без державного регулюван­ня неспроможний забезпечити макроекономічну стабільність соціально-економічної системи.

Заперечення щодо оптимістичної віри А.Сміта в саморегулювання економічних пропорцій за допомогою лише конкуренції виникло давно. Так, Роберт Мальтус у тракта­ті "Досвід про закон народонаселення" (1798р.) доводив, що при відсутності спеціальних заходів з боку держави неконтрольоване зростання народонаселення приведе до перенаселення й зубожіння суспільства, до краху всієї економічної системи. А К.Маркс у своїй

Теорії державно­го регулювання економіки

 

⁵⁷СамуІльсон П. Зкономика 1.1. - М : НПО"АлІон" ВНИИСИ, 1992. -С   151.

теорії додаткової вартості довів, що механізм "вільної гри ринко­вих сил", до крайніх меж загострюючи внутрішні суперечності капіталізму, неминуче формує умови переходу до нового суспіль­ного ладу (соціалізму), де макроекономічні пропорції будуть формуватися свідомо.

Згодом, особливо після "великої депресії" 30-х рр., почали ви­никати цільні теорії державного регулювання ринкової економіки. Одним із визначних теоретиків регульованої економіки був англій­ський економіст Джон Мейнард Кейнс. У своїй головній праці "Загальна теорія зайнятості, процента і грошей" він обґрунтував об'єктивну необхідність і практичне значення державного регулю­вання ринкової економіки. Його головним інструментом він вважав фіскальну політику, а найважливішим об'єктом - ресурси інвестицій і процентні ставки. Кейнсіанська концепція зайнятості та стабілізаційної політики тривалий час домінувала в макроекономічних переконаннях більшості економістів, була покладена в основу багатьох моделей державного регулювання економіки країн західного світу в період після другої світової війни.

Слід зазначити, що господарський механізм, який поєднував у собі і ринкові, і державні форми господарювання, дав досить відчутні результати. Вони можуть бути проілюстровані за трьома основними напрямами. 1.Відносно високими темпами йшло економічне зростання. Так, щорічно ВНП у країнах Західної Європи зростав у період 1961-1973 років в середньому на 5%. 2.Відбулися істотні якісні зміни в економіці. Капіталізм за цей період перейшов від екстенсивного до інтенсивного шляху розвит­ку, досяг серйозної економії усіх видів матеріальних ресурсів. Різко зросла продуктивність суспільної праці. Почалася велика структурна перебудова господарства на основні засвоєння досяг­нень НТР. 3.Відбулася певна стабілізація соціальних відносин. І саме тому, що держава стала могутнім господарюючим суб'єктом в економічному процесі, її питома вага в національному доході в більшості промислове розвинутих країн досягла 50%.

Проте з середини 70-х - початку 80-х рр. у більшості країн з ринковою економікою склалася принципово нова господарська ситуація. Розгорнулися процеси інфляції, сили економічного зростання втратили динамічність. Це привело до скорочення інвестицій, падіння продуктивності праці й виникнення масового безробіття. Інфляція та безробіття посилили соціальне напруження в суспільстві. Здавалося б, саме держава, яка набрала силу в попередній період, повинна розрядити цю ситуацію. Проте відбуло­ся несподіване: держава виявилася неспроможною подолати проблеми, що виникли. В капіталістичному суспільстві настало

глибоке розчарування державою, і в цьому проявилася своєрідна діалектика розвитку господарського механізму капіталізму. В минулому причиною нестабільності були дефекти ринкової системи координації. Тепер же з'ясувалось, що джерелом нестабільності виступила сама держава. Це викликало недовіру до теорії Кейнса й призвело до виникнення альтернативних макроекономічних концепцій, зокрема монетаризму, теорії раціональних очіку­вань, теорії економіки пропозиції.

Істотне розходження кейнсіанських і монетаристських поглядів існує в питанні внутрішньої стабільності економіки. Монетаристи вважають, що гроші відіграють набагато більшу роль для визначення стану ринкової економіки й відстоюють суто грошову концепцію причин інфляції. На їхню думку, державне регулюван­ня лише посилює диспропорції в економіці. Для реалізації грошо­во-кредитної політики монетаристи пропонують "монетарне прави­ло", згідно з яким грошова пропозиція збільшується лише відповідно до довгострокового зростання реального обсягу вироб­ництва. Елементи монетаризму можна спостерігати в економічній політиці Росії, а також України.

Теорія раціональних очікувань набула поширення з середини 70-х рр., коли в економіці одночасно виникли високі рівні інфля­ції й безробіття, тобто стагфляція⁵⁸. Ця теорія виходить з того, що всі ринки є високонкурентними, рівноважні ціни швидко присто­совуються до нових ситуацій, зарплата й ціни можуть як підвищу­ватися, так і знижуватися. Ринкові суб'єкти поводяться раціона­льно, в очікуванні зростання цін розширюється ринковий попит, стимулюючи нове зростання цін. Таким чином, теорія раціональ­них очікувань стверджує, що коли люди реагують на очікувані результати стабілізаційної політики, то ефективність її зводиться до нуля.

Теорія економіки пропозиції пояснює стагфляцію державним втручанням в економіку, зростанням податків, що негативно впливають на стимули праці. Спираючись на класичну теорію "вільної гри ринкових цін", представники теорії "економіки пропозиції" виступають на підтримку великих скорочень податків, розглядаючи це як умову стимулювання заощаджень та інвестицій. Розглянуте переконує в тому, що вільний ринок через свої супе­речності в реальному житті не існує. Спроби побудувати його схожі на спроби сконструювати вічний двигун. Відстоювати новий ринок

 

Стагфляція  •   стан  економіки,   коли   застій  або  скорочення   виробництва  поєднується  з Інфляційним процесом.

у сучасних умовах, за словами відомого американського економіста Д.Гелбрейта, можуть лише люди з психічними відхиленнями.

Ринок, особливо сучасний, регулюється державою. Чим це зу­мовлено? В яких межах державне регулювання допустиме? Якими методами і в яких формах воно здійснюється?

 

2. ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ: МЕЖІ Й

ФОРМИ

Економічні функції держави

Необхідність державного регулювання еко­номіки зумовлена її економічними функціями. Що це за функції? В принципі їх безліч. Але є основоположні, що служать базою для аналізу економічної ролі держави. Серед них американські автори підручника "Економікс" К.Р.Макконнелл і С.Л.Брю виділяють:

1. Забезпечення правової бази й суспільної атмосфери з метою сприяння ефективному функціонуванню ринкової системи. 2.Захист конкуренції. 3.Перерозподіл доходу й багатства. 4.Корегування розподілу ресурсів з метою змін структури націона­льного продукту. 5.Стабілізація економіки, тобто контроль за рівнем зайнятості і інфляції, а також стимулювання економічного зростання⁵⁹.

Деякі українські економісти ставлять наголос на 9 функціях: 1.Розробка й затвердження правових основ економіки. 2.Визначення мети й пріоритетів макроекономічного розвитку. 3.Реалізація соціальних цінностей. 4.Регулювання економічної діяльності, спрямоване на вирівнювання сукупного попиту й пропозиції. 5.Захист конкуренції. 6.Перерозподіл доходів, спрямо­ваний на усунення надмірних відмінностей у рівні доходів, власти­вих ринковій системі. 7.Фінансування суспільних благ і послуг. Врегулювання зовнішньоекономічних відносин і валютного ринку. 9.Стабілізація економіки, яка забезпечує повну зайнятість і стабільний рівень цін⁶⁰.

Хоча економісти називають неоднакову кількість економічних функцій держави в умовах ринку, проте суть їх в принципі зво­диться до одного: в сучасному суспільстві є багато соціально-

 

⁵⁹ Компбелл Р.Макконнелл, Стенли Л Брю. 'Зкономикс. Принципу, проблему й полнтика - К.; Хагар - Дзмос, 1993.- С. 94.

⁶⁰ Савченко А . Пухтасвич Г. Державне регулювання ринкової економіки // Нкономіка України 1993.1  С. 80-81.

 

економічних    проблем,    непідвладних    ринку,    вирішення    яких можливе лише при державному втручанні.

Оцже,   питання   про   необхідність   державного

регулювання    економіки    сумніву    не    викликає.

Сучасна великомасштабна й багатофакторна економічна система просто не може ефективно функціонувати без суттєвого доповнення ринкового механізму механізмом державного регулювання. Але в яких межах держава "має право" втручатися в економічні процеси? Теоретично можна говорити про мінімально необхідні й максимально допустимі межі. В реальному господарю­ванні розмежувати їх практично неможливо тому, що навіть система вільної конкуренції не "працює", якщо держава не бере на себе відповідальності за правильну організацію грошового обігу, задоволення частини колективних потреб людей, компенсацію, ліквідацію або недопущення негативних ефектів ринкової поведін­ки. Така сума функцій - максимум того, що повинна робити держава в умовах "вільного ринку". Одночасно це й мінімум того, чим слід займатися державі в реальній ринковій економіці. А що ж у ній є максимум?

1. Почнемо з того, що ринок визнає лише один варіант розпо­ділу доходів, один критерій справедливості. Справедливим, визна­ється будь-який доход, отриманий в результатні конкуренції. Отже, справедливими, згідно з цим критерієм, є високі доходи тих, хто досягнув успіхів у конкуренції, й низькі доходи тих, хто потерпів фіаско. Причому до уваги не беруться ті обставини, що збанкрутувати можна не лише в результаті своєї малоефективної праці, а і в результаті прорахунків уряду (що для вітчизняних умов зараз є досить суттєвим), структурної перебудови економіки, незахищеності від іноземних конкурентів тощо. З позиції ринкової етики тут все абсолютно справедливо. Окрім цього, в механізм ринкового розподілу не потрапляють громадяни, зайняті у фунда­ментальній науці та управлінні й утримувані державою, а також інваліди, діти, літні люди, для яких головними джерелами існу­вання залишаються власні заощадження або благодійні фонди. Щоб запобігти соціальній напрузі й забезпечити мінімум соціаль­ної справедливості, держава повинна регулювати ці процеси.

2. Чисто ринковий розподіл не гарантує невід'ємного соціаль­но-економічного права людини на певний стандарт добробуту, який забезпечує їй достойне існування незалежно від форм і результатів діяльності. А без дотримання прав людини не може бути ні сучасного демократичного суспільства, ні його економіки. На виявлення того факту, що розподіл доходів, справедливий з точки зору законів ринку явно несправедливий з позицій загаль-

нолюдських - в країнах з розвинутою ринковою економікою пішло багато часу. Причому процес цей супроводжувався досить гострими соціальними конфліктами. Але врешті решт він завершився розширенням економічних функцій держави, яка активно вклю­чилася в перерозподіл доходів.

3. Від механізму ринку не слід чекати дотримання й інших со­ціально-економічних прав людини, зокрема, права на працю для тих, хто може й хоче працювати. Це ставить перед державою питання регулювання ринку робочої сили з метою підтримання "повної" зайнятості, скорочення вимушеного безробіття, матеріа­льної забезпеченості людей, які не за своєю волею втратили робочі місця. Необхідно також дбати про встановлення мінімальних, таких, що забезпечують виживання, рівнів оплати праці для тих, хто працює.

4. Як свідчить досвід розвинутих країн, ринковий механізм, стимулюючи ефективне використання поточних досягнень НТП, неспроможний самостійно забезпечити стратегічні прориви в галузі науки і технології, глибоку структурну перебудову виробництва. Ринок не дає належного ефекту в ситуаціях, коли е потреба в здійсненні великих інвестиційних проектів з тривалими строками окупності, високим ступенем ризику й невизначеністю щодо майбутньої норми прибутку. Звичайно й тут не обійтися без участі держави, що втілюється в стимулюванні НТП і структурній політиці.

5. Світовий досвід показав, що в генах ринкової економіки за­кладені такі важкі хвороби, як інфляція й монополізм. Тому вона постійно потребує державної антиінфляційної й антимонополі.ної профілактики.

Такі в загальних рисах верхні, максимально допустимі межі державного втручання в економіку. Ці межі досить широкі для того, щоб розумний симбіоз державного регулювання й ефективно працюючого механізму ринку зміг вирішити основні соціально-економічні проблеми сучасного суспільства. Якщо ж держава намагається робити більше, ніж їй відміряно ринковою економі­кою, то якими б добрими намірами вона не керувалася, це, як правило, деформуючи ринкові процеси, веде до падіння ефективно­сті виробництва. Тоді, рано чи пізно, виникає необхідність роздер­жавлення економіки, тобто позбавлення її від надмірної державної опіки.

Наголошуючи на тому, що втручання держави в економічні процеси повинно мати певні межі, не слід розуміти ці межі як раз і назавжди дані, як такі, що їх можна визначити на всі випадки життя. Практика показує, що державне регулювання лише тоді є ефективним, коли межі його визначаються конкретними умовами  функціонування ринкової системи, а не намірами тих чи інших державно-бюрократичних структур. А це означає, що вони повинні бути рухливими, тобто розширятися тоді, коли ринок не справля­ється з тими чи іншими проблемами, й звужувалися, якщо ринок успішно їх вирішує. Практика розвинутих країн світу підтверджує цей висновок. Так, реагуючи на кризу 1929-3^ рр., капіталізм намагався вирішити проблему стабілізації економіки в першу чергу за рахунок посилення державного втручання в економіку. Тепер же пошуки його йдуть, в основному, в напрямку скорочення розмірів державної власності й згортанні державного регулюван­ня⁶¹.

Роглянуте вище дає можливість звести економічні функції держави в ринковій економіці до трьох основних її руп.

Перша - розробка, прийняття й організація виконання госпо­дарського законодавства (правова основа підприємництва, оподат­кування, банківської системи тощо).

Друга - забезпечення умов нормальної роботи; ринкового меха­нізму (демонополізація економіки, антиінфл^ційна політика, підтримка державних фінансів у бездефіцитному стані, стабіль­ність грошового обігу і т.д.).

Третя - забезпечення вирішення економічних проблем, які ринковий механізм вирішити неспроможний або вирішує їх не досить ефективно (екологічні, соціально-економічні, проблема справедливого розподілу доходів, НТП, структурні зрушення в економіці, міжнародний поділ праці тощо).

Чітке визначення економічних функцій держави є основою для формування ефективної економічної політики, основні напрями якої зображені на схемі 151.

Схема 151

 Основні напрями економічної політики держави

	Антимонопольна				Н А П Р Я ми			Антициклічна
	Антиінфляційна							Економічного зростання
	Науково-технічна							Соціальна
		Зовнішньоекономічна     1

*¹ Проте це не слід розуміти як повну ліквідацію державної власності й повну відмову від державного регулювання економіки. Процеси ці мають відносний характер.

 

Система держав­ного регулюван­ня   економіки

Свої економічні функції держава реалізує через цілу систему впливу на соціально-економічні процеси. Ця система включає певні методи й регулятори, за допомогою яких здійснюється цей вплив. Виділяються такі методи регулювання й планування.

Регулювання - це система централізованих заходів, які прово­дить держава з метою утримання економічної системи в даному стані або забезпечення її розвитку на перспективу. Розрізняють короткострокове або поточне й довгострокове регулювання.

Короткострокове регулювання, яке широко стало застосову­ватись на Заході в передвоєнні й особливо повоєнні роки, - це комплекс антикризових та антициклічних заходів держави, спрямованих на пом'якшення наслідків економічних криз, згла­джування циклічного характеру розвитку економіки в цілому. Характерною рисою короткострокового регулювання є те, що воно являє собою оперативне реагування на виникнення й розвиток кризових явищ, а тому заздалегідь не планується.

Безпосередніми об'єктами поточного регулювання є попит і пропозиція, тобто вплив на них за допомогою певних економічних інструментів, які знаходяться в розпорядженні держави: політика прискореної амортизації, субсидії, державна допомога окремим фірмам чи галузям, державне регулювання норми процента, державна закупівля продукції тощо.

Довгострокове державне регулювання здійснюється у формі економічного програмування. На сьогодні це найбільш розвинута й поширена форма державного втручання в економіку й соціальні процеси в розвинутих країнах світу. Програмування, на відміну від емпіричного (поточного) регулювання, характеризується більшою мірою узгодженості часткової планомірності, властивої окремим господарствам (фірмам, підприємствам) з макроекономічним регулюванням відтворювальних процесів. А це означає певне скорочення сфери стихійності й зростання свідомого цілеспрямова­ного впливу на економічні процеси.

Програмування може бути кон'юнктурним і структурним. Ко­н'юнктурне програмування спрямоване на регулювання процесу відтворення через маніпулювання господарською кон'юнктурою з метою одночасного досягнення чотирьох макроекономічних показ­ників: стабільності цін, сталих темпів економічного розвитку; пов­ної, з позицій капіталу, зайнятості; збалансованості платіжного балансу.

Методи досягнення цієї мети можуть бути найрізноманітніші. Зокрема, кейнсіанці та неокейнсіанці пропонують стимулювати  економічний розвиток шляхом впливу на попит. Роль головних інструментів, згідно з їх рекомендаціями, повинні відігравати податково-бюджетне регулювання та дефіцитне фінансування економіки. Більшість країн Заходу, використовуючи ці рекоменда­ції, здійснювали довгострокові програми розвитку й структурної перебудови економіки до середини 70-х рр. З кінця 70-х рр. широко стали застосовуватись моделі державного регулювання економіки, рекомендовані представниками консервативного та неоконсервативного напряму в політекономії. Суть їх у спрямова­ності державного регулювання на пожвавлення пропозиції. Зокрема, на думку неоконсерваторів досягнення високих темпів реального економічного розвитку можливе лише за умови стабіль­ності грошового обігу, надання кредитно-грошовій політиці пріо­ритетного значення. Такі моделі державного регулювання економі­ки характерні для Швеції, Німеччини, Нідерландів та інших країн Європи.

Основу структурного програмування становить кон'юн­ктурне програмування, доповнене програмами економічного й соціального розвитку. Воно передбачає: а)наявність зрілого держа­вного сектора в галузі виробництва або в кредитно-грошовій сфері;

б)високий  ступінь  взаємодії  приватного  та державного  секторів;

в)значний ринок державного споживання. Залежно від наявності перелічених факторів та національних особливостей структурне програмування може бути частковим або повним.

Часткове програмування спрямоване на регулювання спів­відношення між попитом і пропозицією в окремих сферах і галузях економіки (галузеві та регіональні програми економічного й соціального розвитку).

Повне (власне структурне) програмування передбачає зміну співвідношень між різними галузями економіки. У кожній країні цей процес має свої особливості. У ФРН, наприклад, державна структурна політика не набула форм загальнонаціонального економічного регулювання через визнану слабкість державної економіки. У Франції ж, навпаки, наявність розвиненого держав­ного сектора зумовила широке застосування прямих форм регулю­вання економіки.

Вищою формою регулятивного впливу з боку держави на соціа-льно-економічні процеси з метою підвищення їх ефективності є планування. Планування - це головний інструмент свідомого використання вимог економічних законів з метою встановлення необхідної пропорційності в розвитку суспільного виробництва. Тобто, це конкретна форма реалізації об'єктивної необхідності

погодженого, збалансованого розвитку всіх галузей й регіонів народногосподарського комплексу, всіх сфер суспільного ви­робництва. Слід розрізняти планомірність і планування.

Планомірність - це об'єктивна необхідність у свідомому, пла­новому встановленні необхідної пропорційності в процесі функціо­нування різних елементів економічної системи з метою забезпечен­ня її високої ефективності.

Планування - це свідома діяльність людей, які спираються на знання вимог економічних законів у процесі розробки й реалізації планових завдань розвитку економіки.

Матеріальною основою макроекономічного планування є два компоненти: а)високий рівень усуспільнення виробництва; б)суспільна або державна форма власності. Тому реальне або повне планування економічної системи можливе лише в суспільстві, де панує суспільна власність на засоби виробництва. Виходячи з цього, слід розрізняти планування індикативне й директивне.

Індикативне (рекомендаційне) планування характерне для країн Заходу. Його показники не є всеосяжними, оскільки вони обов'язкові тільки для підприємств державного сектора. Для приватних господарств вони мають лише характер рекомендацій (пропозицій).

Директивне планування полягає в тому, що державні планові органи визначають загальнодержавні потреби, збалансовують їх з наявними ресурсами й за допомогою обов'язкових для виконання завдань забезпечують реалізацію розроблених планів. Директивне планування застосовувалось у колишніх країнах соціалістичної системи.

Загальна тенденція, характерна для сучасної світової цивіліза­ції, - це поступове крокування від стихійного регулювання економічних процесів за допомогою лише ринкового механізму до їх свідомого узгодження шляхом регулювання, а в міру усуспільнення виробництва й зміцнення державного сектора в економіці - до індикативного, а згодом і до повного планування. Тому сучасні економічні системи (особливо в "розвинутих країнах світу) різняться не наявністю чи відсутністю плановості (вона властива практично їм усім), а масштабами її поширення та методами практичного здійснення.

У процесі впливу на економічну систему з метою підвищення її ефективності держава застосовує ряд регуляторів. Див. схему 152.

Схема 152

Система економічних регуляторів ринку

Планування	Податки		Бюджет
Регулятори
Ціноутворення	Дотації		Кредит

Необхідність і межі використання окремих форм регулювання, а також методів, за допомогою яких вони реалізуються, визнача­ються прийнятою концепцією державного втручання в економіку, а також метою соціально-економічного розвитку кожної країни. Так, у таких країнах, як ПИТА, Англія, Канада, держава в основ­ному спирається на бюджетно-податкову й грошово-кредитну системи. При цьому найбільш активну роль виконує грошово-кредитний механізм, який відповідає теорії монетаризму. Най­більш широко форми державного регулювання економіки застосо­вуються в країнах, які дотримуються концепції економічного дирижизму. Тут, поруч з бюджетно-податковими й ціновими фор­мами, важливу роль виконує індикативне планування⁶², за допо­могою якого держава впливає на економіку не методом дирек­тивних завдань⁶³, а на основі координації господарської діяльності всіх її суб'єктів та забезпечення їх інформацією про мету та пріоритети соціально-економічного розвитку країни. Допускається інколи й пряме втручання держави в економіку через механізм індикативних планів. Так у Франції для задоволення загальнодер­жавних потреб у рамках державного сектора економіки застосову­ється плановий контракт, а в приватному секторі - держзамовлен­ня. (Що, до речі, практикується і в Україні). У багатьох країнах державне регулювання економіки здійснюється за допомогою механізму заробітної плати. В його основі лежать закони про працю, які регламентують певний рівень соціальних гарантій трудящих: мінімальний розмір заробітної плати, умови призначен­ня допомоги по безробіттю, розмір пенсій і трудовий стаж, необ­хідний для її одержання, тривалість оплачуваної відпустки та ін.

 

⁶² Індикативне шанування - рекомендаційне. Його показники не мають для окремих господарсь­ких суб'єктів статусу обов'язкових завдань.

⁶³ Директивне планування було основною формою регулювання економіки в СРСР І залишилося в країнах соціалістичної орієнтації (Північна Корея. Куба, Китай).

 

Методи    використання    цієї    форми    регулювання    економічних відносин залежать від конкретних соціально-економічних умов.

 

3. ФОРМУВАННЯ СИСТЕМИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ

 

Положення, розглянуті вище, дають загальне уяв­лення про роль держави в ринковій економіці. Тепер же необхідно перейти від загального до конкретного й показати, як формується система державного регулювання еконо­міки в Україні, чи відповідає вона науковим стандартам і досвіду країн, які вже пройшли цей шлях.

Система державного регулювання ринкової економіки в Україні формується в складних і нестандартних умовах. Нестандартних тому, що країни, в яких ця система діє ефективно, формували її в процесі розвитку й вдосконалення свого соціально-суспільного ладу (капіталізму). Ми ж здійснюємо це в умовах руйнування командно-адміністративного соціалізму й первісного нагромадження капіта­лу. Через відсутність аналогів неможливо таку систему в когось скопіювати (хоча деякі політики настирливо нав'язують Україні західні моделі), а тим більше створити її водночас, згідно з якоюсь, хоча й ідеально розробленою програмою.

Для того, щоб Україна мала ефективну систему державного ре­гулювання економіки, необхідно: по-перше, визначити соціально-економічний статус суспільства, яке ми будуємо; по-друге, концеп­туально визначити місце держави в економічних процесах. Що стосується другого, то мається на увазі визначення мети, заради якої держава втручається в економічні процеси. Мета передбачає вибір засобів, за допомогою яких вона може бути найбільш ефек­тивно досягнута. Засоби приводяться в дію певним механізмом, який повинен бути закладений у концепцію. І, нарешті, визначити в інтересах кого, яких верств населення держава повинна здійсню­вати регулювання економіки.

На жаль, сьогодні ці принципові питання залишаються відкри­тими, тому й формування системи державного регулювання економіки носить спорадичний характер. В ній ми, наприклад, бачимо спроби застосувати майже всі можливі форми державного регулювання економіки, але не бачимо системи й ефекту. Навпаки, практично будь-яка спроба держави втрутитися в економічні процеси, що відбуваються в країні, породжує антиефект. Ситуація ускладнюється ще й тим, що економіка України переживає глибо­ку кризу.

Як же фактично ця система формується?

1. Вихідним інструментом державного регулювання економіки є планування. Ринкова економіка, як показує досвід країн Заходу, сприймає лише індикативне планування. Отже, необхідно було здійснити плавний перехід від директивного планування до індикативного. Такий план, з одного боку, є для всіх господарських суб'єктів орієнтиром при виборі пріоритетних напрямів їх діяльності, з іншого - ідеологічною платформою для переналагодження системи державного регулювання економіки.

Проте ця робота знаходиться в найпочатковішій стадії. Так, розроблений на 1993р. індикативний план залишився документом лише для вузького кола спеціалістів і міністерських структур. Ступінь впливу його на економіку не міг бути суттєвим й тому, що, по-перше, його пріоритети й мета недостатньо пов'язувалися з системою економічних показників. По-друге, проект його був поданий з великим запізненням (квітень 1993р.). По-третє, при плануванні державної власності директивне планування ще не вичерпало своїх можливостей. По-четверте, на 1994-1997 рр. навіть такого плану не було.

2. Серед економічних регуляторів центральне місце посідає державний бюджет. Через бюджетний механізм держава має можливість безпосередньо брати участь у перерозподілі національ­ного доходу, а отже вирішувати соціально-економічні та інші проблеми, які не вирішує ринок.

На жаль, слід коцстатувати, що цей важливий інструмент не вмонтовано в єдину систему державного регулювання економіки через те, що, по-перше, не відпрацьований досі механізм розробки й виконання державного бюджету⁶⁴, по-друге, величезний бюджет­ний дефіцит робить його просто недійовим.

3. У тісному зв'язку з бюджетом повинна працювати податкова система. При її формуванні враховується здатність податків виконувати дві взаємопов'язані функції: фіскальну й стимулюючу. Держава через рівень оподаткування, порядок підрахування податкової бази й систему податкових пільг та обмежень визначає, з одного боку, величину доходів державного бюджету, з іншого, спрямовує ділову активність господарських суб'єктів і окремих громадян у відповідності з цілями й пріоритетами соціальне-економічного розвитку країни.

Нині в Україні законодавчо встановлено податкову систему, яка пердбачає поділ податків на центральні й місцеві. Проте

 

^м Україна живе практично без бюджету Ті бюджети, які затверджувалися Парламентом у кінці або середині бюджетного року, не можна сприймати серйозно

відсутність чіткої податкової концепції породжує, по-перше, часту зміну ставок податків, баз оподаткування, податкових пільг, що негативно впливає на розвиток підприємництва, по-друге, в умовах наростаючої соціальної напруги й дефіциту державного бюджету -тенденцію до розширення фіскального характеру оподаткування.

4. В особливо складних умовах формується грошово-кредитна система України. Створення національного банку, системи комер­ційних банків, страхових компаній та інших кредитно-фінансових установ поки що не привело до нормалізіції грошового обігу, зниження інфляції⁶⁵. Навпаки, отримавши свободу, нові комер­ційні фінансові та кредитні установи, націлившись на прибуток будь-якою ціною, посилили нестабільність економіки. Залишається нерозв'язаною проблема взаєморозрахунків між підприємствами, потребує істотного корегування кредитна політика Національного банку.

5. З низькою ефективністю працює система державного регу­лювання цін. Чому? Тому, що, по-перше, було переоцінено саморе­гулюючу здатність ринку і з самого початку була послаблена регулююча родь держави. В результаті форсована лібералізація цін вилилася в звичайнісіньку конфіскаційну грошову реформу. По-друге, державне цінорегулювання спрямоване не на усунення факторів, що породжують ціновий вибух, а на боротьбу з його наслідками, головним чином на запобігання соціальним конфлік­там, тобто державне цінорегулювання носить регіструючий (в основному популістський) характер. Корені ж цінового вибуху знаходяться в базових галузях економіки. Тому, щоб приборкати інфляцію, необхідно цінове регулювання починати а продукції саме таких галузей, як основні види сільгоспсировини, паливно-енергетичні ресурси, метал, тісно пов'язуючи його з механізмом оплати праці.

Формування ринкової економіки гостро ставить проблеми соці­ального захисту населення. Викликано це, в основному; двома факторами. По-перше, ринок, про що мова йшла раніше, сам по собі є байдужим до соціальних питань. По-друге, непродумана й поспішна капіталізація економіки України породила додаткові ускладнення цієї проблеми. Див. схему 153.

⁶⁵ Деяка цінова стабілізація, яка настаїа після введення гривні, досягнута не в результаті нейтралізації причин інфляції, а в результаті переведення інфляції з відкритої в подавлену.

Схема 153

Фактори загострення проблеми соціального захисту населен­ня в Україні

Нестабільність грошово-кредитної системи

Зростання тарифів на комунальні послуги

Зростання армії безробіт­них

Систематична невиплата зарплати і пенсій

Абсолютне падіння реальних доходів насе­лення

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ ПОВТОРЕННЯ

1. Що розуміється під ринковим регулюванням економіки і які ви можете назвати його позитивні риси (ефекти)?

2. У чому полягають недоліки (дефекти) ринкового регулюван­ня економіки?

3. Як ви можете пояснити необхідність втручання держави в процеси функціонування економічної системи?

4. Як розцінював роль держави в ринковій економіці А.Сміт? .5. Які ви знаєте тенденції державного регулювання економіки? Прокоментуйте деякі з них.

6. У чому полягають економічні функції держави і чи є вони раз і назавжди даними?

7. Обгрунтуйте межі втручання держави в економіку.

8. Назвіть і прокоментуйте основні напрями економічної полі­тики сучасної держави.

9. Які ви знаєте форми державного регулювання економіки і які економічні регулятори для цього держава використовує?

10.  Як  відбувається  процес  формування  системи  державного регулювання економіки України?

11. Прокоментуйте фактори загострення проблеми соціального захисту населення України.