Лекція 14 : Становлення спрямованого осміяння

в українській літературі початку ХІХ ст.

 

На початку ХІХ ст. висловлювалися вболівання з приводу падіння мо­ралі, що знаходило живий відгук у сучасників. У філософських і правових дослідженнях того часу міститься безліч нарікань на розклад прадідівських традицій: шкодує Квітка у «Пане Халявском» не просто за давно минулою ста­ровиною, а за невідворотною втратою разом з цією старовиною й усталених, часом ідеалізованих, добрих старих порядків. Критика «нравів» висунулась на перший план серед інших літературних тем ще й завдяки усвідомленню того, що давні традиції зазнають трансформації. Українсь­кими письменниками-просвітниками це сприймалося тотожно глобальним національним духовним втратам. Давнина була зразком доброчинності, порядності. Останнім кроком українського Просвітництва була спроба покращити стан суспільства осміянням тих недоліків, які заважають його прогресивному розвитку.

Справді, специфічним засобом морального самовдосконалення суспільства є естетичне осмислення і переживання в літературі його мораль­ного стану, адже серцевиною будь-якого художнього твору завжди є осягнення людини, проникнення в моральні, релігійні критерії суспільства з метою ду­ховно-практичного освоєння світу людини з позицій краси і добра. У будь-яку епоху в літературі, спираючись на моральні й релігійні еталони, суспільство дає оцінку людським стосункам, вчинкам, визначаючи добро і зло, прекрасне і потворне, трагічне і комічне. Література може викликати почуття захоплення й обурення, захвату й відрази, що, поза всякими сумнівами, впливає на мораль. У всі часи літературі було властиво повчати з метою морального вдоскона­лення, але українська література початку ХІХ ст. винятково виділяється цією рисою. Жанр байки найбільше відповідав дидактичним настановам письмен­ників-просвітників. У перед­мові до зібрання сатир 1762 р. А. Кантемір оцінював сатиру так: «Сатирою назвать можно такое сочинение, которое за­бавным слогом осмеивает злонравие, старается исправить нравы человеческие. Потому она в намерении своем со всяким другим нравоучительным сочине­нием сходна; но слог ея, будучи прост и веселый, читается охотнее, а обличе­ния ея тем удачливее, что мы посмеяния больше всякого другого наказания боимся»[i]. Із сказаного виходить, що виправлення «нравів» - основна функція сатир (сатира як жанр і сатира як естетична категорія ще не були розділені художньою свідомістю тієї епохи).

Таке уявлення про функції сатири притаманне всім українським пись­менникам того часу. Зберігається воно і на початку ХІХ ст. Сміх спрямо­вується не на порушення законів, останні ж визнаються справедливими і незмінними, а існування добра потрапляє у пряму залежність від дотри­мання цих законів. Порушення законів призводить до збільшення зла, тому сатира стоїть на сторожі законності, піддаючи осміянню все, що шкодить суспільному благу.

Усвідомлення письменниками того часу виховної місії літератури у суспільстві обмежувало і сферу функціонування сатири. Намагаючись позба­вити суспільство недоліків, сатирики зводили їх до явищ виняткових, до відхилень від загальновизнаної моралі. Поза увагою письменників залишався істинний корінь зла, бо вони не підіймались до соціально-історичного аналізу суспільства, обмежуючись виключно критикою аморального. В історії російської літератури період розуміння сатири як інструмента для виправлення нравів був довготривалим. Влучно описав слабший бік сатири того часу М.Добролюбов: «...Это было обличение для обличения, спор для спора, остро­умие для остроумия. До настоящего дела отсюда чрезвычайно далеко не только в выражении, но часто и в мыслях сатириков»[ii]; «существующее зло обличалось обыкновенно как исключи­тельное явление, составляющее стран­ную аномалию с существующим порядком»[iii].

Початок ХІХ ст. ознаменувався становленням сатири в її морально-історичному аспекті. Просвітницький критицизм передував аналізу, у глибинах художньої свідомості епохи визрівав шевченківський сміх. Але ніколи б він не зміг набути свого словесного втілення, якби весь попередній розвиток літератури не підготував умови і матеріал для такого новоутво­рення. Раціоналізм, притаманний Просвітництву, дав змогу утворити нові форми естетичного мислення. «В возражениях против рационализма, выдвину­тых в начале ХІХ ст. романтизмом, было немало обоснованного. Тем не менее нельзя не признать, что последний подверг издевкам и разрушил нечто такое, что при всех своих несовершенствах было величайшим и ценнейшим надна­циональным явлением духовной жизни человечества. Всем - от самых образо­ванных до самых невежественных - были тогда присущи вера в мышление и благоговение перед истиной. Уже по одной этой причине та эпоха была выше любой своей предшественницы и намного выше нашего времени»[iv]. Відомо, що й український романтизм не проминув можливості дорікнути просвітникам у захопленні раціоналізмом. Зараз уже не можна не визнати, що саме цей просвітницький раціоналізм і спричинився до утворення комічного нового часу.