Розділ 6

ОСОБЛИВОСТІ ГАЛУЗЕВОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ СВІТОВОГО ГОСПОДАРСТВА

6.1. Паливно-енергетичний комплекс

 

І Паливно-енергетичний комплекс (ПЕК) — складна міжгалузева система видобутку й виробництва палива та енергії, їхнього транспортування, розподілу й використання. До його складу входять паливна промисловість (нафтова, газова, вугільна, сланцева, торфова) та електроенергетика, тісно пов'язані з усіма галузями народного господарства.

На сучасному етапі економічного розвитку найважливіша — паливно-енергетична проблема. Успішне її розв'язання визначає можливості, темпи й напрями економічного та соціального розвитку. Значення палива для економіки будь-якої держави величезне: без нього неможливий виробничий процес, робота промисловості, сільського господарства й транспорту.

Основними первинними джерелами енергії у сучасному світі є нафта, вугілля, природний газ, гідроенергія, а також швидко зростає значення атомної енергії. Частка решти джерел (дрова, торф, енергія сонця, вітру, геотермальна енергія тощо) у загальному енергоспоживанні становить лише кілька відсотків. Щоправда, в окремих країнах вони мають істотне значення для енергопостачання: наприклад, у Фінляндії — дрова, в Ісландії — гарячі термальні джерела.

Паливно-енергетичний баланс — баланс виробництва, перетворення та використання всіх видів енергії: мінеральної, сонячної, вітрової, хвильової, геотермальної тощо.

Структура паливно-енергетичного балансу світу: нафта — 40%, природний газ — 23%, вугілля — 31%, інші види палива — 1%, атомна енергія — 2%, гідроенергія — 3%.

На економічно розвинуті країни й країни, що розвиваються, припадає приблизно 540 млрд т у.п., 2/3 з них становить вугілля й менше 1 /3 — нафтогазове паливо. Переважна частина запасів твердого органічного палива та урану розташована на території промислово розвинутих країн, а ресурси нафти й гідроенергії — передусім у країнах, що розвиваються. Природний газ поділяється рівномірно (рис. 6.1).

3%   Океанія

3%   Південна Америка

Рис, -6.1. Розподіл достовірних запасів органічного палива по регіонах

Найбільші запаси органічного палива зосереджені у Північній Америці та Азії. У розміщенні всіх основних галузей енергетики світу — нафтової, вугільної, газової промисловості, електроенергетики — спостерігаються великі відмінності зумовлені як природними, так і соціально-економічними факторами.

За видобутком вугілля, природного газу, уранових руд перед ведуть економічно розвинуті країни, а за видобутком нафти — країни, що розвиваються. Проте переважна частина усіх цих енергоресурсів кінець кінцем споживається в економічно розвинутих країнах.

Вугільна промисловість. Серед загальних ресурсів викопного органічного палива на вугілля припадає (залежно від оцінки) 65% — 90%. Історично воно відіграло величезну роль у світовому промис-

ловому розвитку. Вугілля забезпечувало енергетичну основу першої промислової революції, що розпочалася в останній третині XVII ст. у Великій Британії й згодом охопила інші країни. Ще 1913 р. світові потреби в енергії задовольнялися за рахунок вугілля майже на 75%, а якщо не рахувати дрова, на які тоді припадало 17 — 18% світового енергоспоживання, то майже 90%.

У промислово розвинутих країнах вугілля є надзвичайно важливим паливом, що забезпечує зростання економіки та замінює нафту в багатьох сферах її теперішнього використання. Найбільшими споживачами вугілля сьогодні є теплоенергетика, чорна металургія, залізничний транспорт, машинобудування, а також житлово-побутовий сектор.

Роль вугілля можна поцінувати за його місцем у структурі паливно-енергетичного балансу. Ще 1948 р. частка вугілля у загальному споживанні основних джерел енергії в економічно розвинутих країнах становила 3/5. Проте у 50 й 60-ті роки структура споживання енергоресурсів зазнала істотних змін.

Відкриття та освоєння великих покладів нафти на Близькому Сході викликало приплив дешевого палива на ринки таких країн, як СІЛА, Японія, держави Західної Європи, і призвело до скорочення вуглевидобутку в цих країнах. Його питома вага у загальному споживанні енергії знизилась у Західній Європі до 21 —23% у 70-ті роки. Вугільна промисловість у США та Західній Європі почала згортатися. Сфери використання вугілля обмежувались теплоелектростанціями та коксохімічною промисловістю.

Група основних країн — експортерів нафти 1973 р. різко підвищила ціни на нафту. Тоді частка нафти у загальному споживанні основних джерел енергії почала скорочуватись, але ще 1981 р. вона становила понад половину. Проте частка вугілля помітно виросла. Сьогодні вугілля — єдиний енергетичний ресурс, якого за теперішніх технологій видобутку в США, Канаді, Австралії, Росії та деяких інших країнах вистачить на віддалену перспективу.

Розвиток вугільної промисловості у СТА, Західній Європі та ще кількох промислових державах гальмується екологічними факторами.

Ще однією проблемою є транспортування вугілля від місця видобутку — до місця споживання. Віддаленість покладів від узбережжя — разом з низькою пропускною здатністю залізниць і портів — унеможливлює різке збільшення поставок вугілля на світовий ринок.

Таблиця 6.2. Світовий видобуток та продаж вугілля у 1998 році

Місце країни	Видобуток						Експорт
	Країна	Разом, млрд т	Країна	Кам'яне вугілля, млн т	Країна	Буре вугілля, млн т	Країна	Кам'яне вугілля, млн т
1	КНР	1235,5	КНР	1185,5	ФРН	166,2	Австралія	166,7
2	США	1014,2	США	934,2	Росія	83,0	ПАР	65,8
3	Австралія	355,5	Індія	300,0	США	80,0	США	63,4
4	Індія	323,0	Австралія	289,7	Австралія	65,8	Індонезія	46,8
5	Росія	232,0	ПАР	222,3	Польща	63,0	Канада	34,2
6	ПАР	222,3	Росія	149,0	Чехія	50,8	КНР	32,3
7	ФРН	207,5	Польща	117,0	КНР	50,0	Колумбія	29,6
8	Польща	144,6	Україна	75,8	Індія	23,0	Польща	27,6,
9	Україна	77,2	Казахстан	65,7	КНДР	15,0	Казахстан	23,7
10	Чехія	75,7	Канада	63,6	Канада	11,8	Росія	23,5

Схарактеризувавши світові запаси вугілля, розгляньмо теперішній рівень його видобутку. Протягом останніх років видобуток вугілля у країнах Західної Європи знижується. Видобуток вугілля підземним способом згортається, а відкритим — зростає. Відкритий вуглевидобуток протягом останніх ЗО років виріс більш як удвоє й становить тепер близько 50%, включно з США — 60% та Німеччиною — 60%. За видобутком кам'яного вугілля перед ведуть Китай, США, Індія, ПАР та Австралія, а за видобутком бурого — США, ФРН, Росія.

Теперішні основні експортери вугілля — Австралія, США, ПАР — і надалі вестимуть перед у цій галузі. На їхню частку припадає 67% обсягу морської торгівлі енергетичним вугіллям. Активізують зусилля щодо збуту вугілля й нові продавці — Індонезія, Колумбія, Китай та, меншою мірою, Венесуела. Вуглевидобуток у цих країнах провадиться відкритим способом за наявності надлишкової дешевої робочої сили. Через це витрати на вуглевидобуток нижчі, ніж у країнах, що є традиційними експортерами. Прогнозують, що додатковий попит на вугілля у майбутньому задовольнятиметься саме новими його продавцями. Спостерігається також істотне зростання пропозиції вугілля з боку України, Польщі, Росії.

Серед основних імпортерів енергетичного вугілля можна виокремити дві групи: країни Західної та Східної Європи, а також Тихоокеанського регіону. Європейські країни розширюють попит на вугілля через скорочення власного видобутку внаслідок високої собівартості та неконкурентоспроможності місцевого вугілля порівняно з імпортним (австралійським, американським, південноафриканським), собівартість видобутку якого удвоє нижча.

Другий ринок збуту енергетичного вугілля — держави Тихоокеанського регіону: Японія, Тайвань, Республіка Корея. Майже половина попиту припадає на Японію, чому великою мірою сприяє введення до ладу нових ТЕС, що працюють на вугіллі, загальною потужністю 7,5 млн кВт на рік, а також скорочення власного видобутку до 10 млн т через високу собівартість.

За прогнозами фахівців, обсяг світової морської торгівлі енергетичним вугіллям до кінця поточного сторіччя істотно зросте, а коксівним — здебільшого залишиться без змін.

Розміщення вугільної промисловості за країнами й регіонами

Вугілля оцінюється за кількома параметрами:

1. За глибиною залягання. Вугілля видобувають відкритим або закритим (шахтовим) способами: від цього залежить собівартість. У США відкритим способом видобувають 60% вугілля; загальні витра-

ти на 25 — 30% нижчі, ніж при підземному видобутку. У Росії відкритим способом добувається понад 40% вугілля (Кансько-Ачинський, Підмосковний, Швденно-Якутський басейни тощо), в Україні — Дніпровський буро-вугільний басейн, у Казахстані — Екібастузький. Кам'яне вугілля відкритого видобутку належить до найбільш економічно вигідного виду палива і його видобуток невпинно зростає.

2. За марочним складом та якістю. Щодо цього вугілля поділяється на кам'яне, буре, коксівне, енергетичне. У Росії та Україні на кам'яне вугілля припадає 2/3 запасів. У США та Німеччині переважає буре вугілля, в Китаї та Індії — кам'яне (рис. 6.3).

Хоча загальні світові запаси кам'яного вугілля великі й воно є у багатьох країнах, на деякі марки високоякісного вугілля — зокрема коксівного — вони бідні. Наприклад, Японія, Франція, Індія мають чималі родовища кам'яного вугілля, але відчувають брак коксівного.

Кам'яновугільна промисловість Великої Британії задовольняє коксівним вугіллям потреби лише власної країни. Канадська чорна металургія працює на коксі, що надходить з США. А канадське коксівне вугілля експортується (переважно до Японії).

Великі запаси кам'яного вугілля зосереджені в Австралії, Канаді, ПАР, де видобуток неухильно зростає, що пов'язано з наявністю в Австралії та Канаді чималих родовищ дефіцитного коксівного вугілля, а у ПАР — розташованого близько до поверхні високоякісного низькосірчистого енергетичного вугілля, що поєднується з напрочуд низькою собівартістю робочої сили.

З держав Східної Європи постачальниками кам'яного вугілля є Росія, Україна, Польща.

Найбільшими у світі імпортерами кам'яного вугілля й коксу є Японія, Франція, Італія, Канада. Тому основні потоки експортного вугілля скеровуються до Японії та Західної Європи.

За даними Світової економічної конференції, достовірні та ймовірні поклади бурого вугілля на земній кулі оцінюються на 512 млрд т. Буре вугілля широко використовується як хімічна сировина та в електроенергетиці. Наприклад, в ФРН в електроенергетиці використовується близько 85% добутого бурого вугілля. На експорт воно надходить виключно у вигляді брикетів.

У Росії переважає видобуток кам'яного вугілля. Понад 10% становить коксівне вугілля. 90% геологічних запасів російського вугілля припадає на східні райони, де розташовуються найбільші у світі за своїми запасами басейни, як-от Тунгуський, Ленський, а також Кузнецький.

На території Казахстану є три басейни: Екібастузький, Карагандинський, Майкубенський. Найважливіший — Екібастузький басейн, де кам'яне вугілля видобувається відкритим способом. У Карагандинському басейні - поклади коксівного вугілля, у Майкубен-ському — бурого.

Найбільшим басейном в Україні є Донбас із запасами 240 млрд т. Тут є усі марки вугілля: коксівне (половина запасів), антрацит, газове, довгополуменеве. Донецьке вугілля має високу теплотвірну здатність і незначну зольність. Проте собівартість його порівняно висока через велику глибину залягання шарів та їхню малу потужність. Це знижує його конкурентоспроможність. У 1998 році видобуто 77,2 млн т вугілля, в тому числі - 75,8 млн т - кам'яного і 1,4 млн т бурого.

В Україні вугілля видобувається також у Львівсько-Волинському та Дніпровському вугільних басейнах, проте поклади тут невеликі. Україна імпортує вугілля з Росії та Польщі, а експортує — у Словаччину, Австрію, Фінляндію, Чехію.

Нафтова промисловість. Нафта — основа світового паливно-енергетичного балансу, найефективніше й найзручніше паливо. Продукти нафтопереробки широко використовуються в усіх галузях промисловості, сільського господарства, на транспорті, у побуті. Основна частина продукції використовується для вироблення енергії, а тому вона належить до групи галузей енергетики. Частина нафти й нафтопродуктів йде на нафтохімічну переробку.

Нафта має певні природні переваги порівняно з твердим паливом: більша ефективність на одиницю об'єму й ваги, висока тепло-твірна здатність, відносна дешевість перевезень наливними суднами великої вантажопідйомності, значно менші витрати навантаження й розвантаження, властивості плинності й швидкого згоряння (що полегшує механізацію та автоматизацію видобутку й транспортування), більша "чистота", — все це сприяє утвердженню нафти як основного енергоносія та сировини для хімічної промисловості.

За різними оцінками потенційні ресурси нафти у надрах Землі становлять 185 — 390 млрд т. За всю історію розвитку нафтової промисловості з земних надр одержано близько 80 млрд т нафти. Приблизно половину цієї кількості видобуто у США та Венесуелі (табл. 6.3).

Щодо споживання нафтового палива, то треба зазначити таке: 1/2 населення Землі, що живе у Китаї, Індії, країнах Африки, споживає нафти утроє менше, ніж 290 млн американців та канадців. Причому 30 — 40% споживання США задовольняють за рахунок імпорту.

Західна Європа споживає 705 млн т нафти на рік. З них 24% — власний видобуток, 30% поступає з Близького та Середнього Сходу. 26% - з Африки, 17% - з Росії, 3% - з інших джерел.

Таблиця 6.3. Світові запаси та обсяги видобутку нафти

Місце країни	Світові запаси*		Видобуток**		Видобуток за добу*
	Країна	мдрд т	Країна	млн т	Країна	тис. барелів1
	Всього         140,6		3571,3		72903
1	Саудівська Аравія	35,4	Саудівська Аравія	404,1	Саудівська Аравія	8358
2	Ірак	15,1	США    .	402,0	США	6390
3	Кувейт	13,0	Росія	303,9	Росія	5970
4	ОАЕ	12,9	Іран	180,1	Іран	3621
5	Іран	12,3	Мексика	172,8	Венесуела	3307
6	Венесуела	10,2	КНР	160,0	КНР	3264
7	Росія	6,6	Венесуела	159,3	Мексика	3040
8	Мексика	5,7	Норвегія	158,9	ОАЕ	2237
9	Лівія	3,9	Велика Британія	138,9	Нігерія	2228
10	США	3,7	Канада	126,3	Канада	2096
11	КНР	3,3	ОАЕ	109,5	Кувейт   '	1812
12	Нігерія	2,3	Ірак	108,2	Лівія	1442
13	Норвегія	1,5	Нігерія	104,5	Індонезія	1343
14	Алжир	1,2	Кувейт	91,9	Ірак	1180
15	Казахстан	1,1	Лівія	66,9	Алжир	846

* Дані за 1997 рік.

** Дані за 1998 рік.

 

Велика група держав входить до Організації країн-виробників та експортерів нафти — ОПЕК, заснованої 1960 року. Сьогодні ОПЕК об'єднує 12 країн: Алжир, Венесуелу, Габон, Індонезію, Іран, Ірак, Катар, Кувейт, Лівію, Нігерію, ОАЕ, Саудівську Аравію. На них припадає майже 77% запасів, 41% видобутку й 35% світового експорту нафти; 42% запасів та 14% продажу природного газу. ОПЕК контролює величезні ресурси нафти, встановлює квоти її видобутку, впливаючи таким чином і на рівень цін. ОПЕК залишається й, мабуть, залишиться досить стійкою міжнародною організацією, спроможною впливати на світову економіку.

Розрахунки численних експертів, які спираються на визначені тенденції у сфері виробництва, споживання, експорту та імпорту нафти, дають підстави виснувати, що залежність від імпорту нафти основних її споживачів зростатиме. Основна частка можливого зростання попиту задовольнятиметься за рахунок збільшення видобутку в державах ОПЕК, передусім Близького Сходу.

Сьогодні нафту видобувають у 75 країнах світу (рис. 6.3). Найхарактернішою особливістю сучасної географії нафтового господарства є великий територіальний розрив між видобутком нафти й споживанням нафтопродуктів. За видобутком у першу чергу виокремлюється район Перської затоки, де міститься 15 родовищ-гігантів із ЗО розвіданих у світі.

У межах цього регіону перед веде Саудівська Аравія, в якій зосереджено 25% світових покладів нафти. Тут виділяються такі надвелетенські родовища, як Гавар, Абкайк та Сафанія, на котрі припадає третина видобутку нафти. Загалом у Саудівській Аравії виявлено 20 нафтових родовищ. Понад десять із них виявлено у шельфовій зоні Перської затоки. Країна посідає перше місце у світі за експортом сирої нафти.

На другому місці за видобутком у регіоні стоїть Іран, де є такі чималі родовища, як Ага-Джарі — 10 млрд т, Гечсаран та Марун. На них припадає 90% видобутку. До багатих на нафту країн регіону входить також Ірак, де знайдено 35 родовищ, а найбільші з них — Киркук (3 млрд т), Румайла (2,8 млрд т), Зубайр — 1 млрд т.

Значні запаси нафти є в Кувейті (13 млрд т — одне з перших місць у світі). Нафта Кувейту — найдешевша у світі завдяки високій продуктивності свердловин та близькості основного родовища Великий Бурган (9,3 млрд т) до порту вивезення нафти.

Розвідані запаси нафти в Об'єднаних Арабських Еміратах становлять 12,9 млрд т й зосереджені переважно на території емірату Абу-Дабі, де виявлено 11 родовищ. Найбільше з них: Мурбан та Бу-Хаза (відповідно 0,6 та 0,5 млрд т).

Величезні поклади нафти (понад 400 родовищ) розвідані в Канаді. Основні постачальники нафти — провінції Альберта, Саска-чеван, а також Британська Колумбія. Значна частина продукції експортується до США, де власні запаси нафти дорівнюють 3,7 млрд т. Видобуток ведеться у ЗО штатах, у тому числі у Техасі (30% видобутку), на Алясці (18%), в Луїзіані (14%), Каліфорнії (12%). Основні

нафтові басейни: Західний внутрішній, Аляска та "Галф" у штаті Техас. Ведеться видобуток нафти на шельфі Мексиканської затоки.

Латинська Америка — один з найдавніших нафтових районів світу. Розвідані запаси тут оцінюються в 12 млрд т, що становить понад 9% світових. Нафта видобувається у Венесуелі, Бразилії, Перу тощо. Вони є найбільшими експортерами нафти.

За ресурсами нафти в Африці (9,6 млрд т) перше місце посідає Лівія (41% запасів), друге — Нігерія (31%), третє — Алжир (14,5%). Нафтові родовища виявлені й розробляються в Марокко, Габоні, Конго, Анголі та інших країнах.

Розвідуються нові родовища у районах зі складнішими природними умовами, як-от в арктичних місцевостях Канади, на Алясці, на мілководді морів. Найбільші морські родовища нафти розвідані у Перській та Мексиканській затоках, Північному морі, біля північного узбережжя Аляски, берегів Каліфорнії, західного узбережжя Африки, біля островів Швденно-Східної Азії.

У деяких країнах основна частина розвіданих запасів нафти зосереджена у шельфових родовищах: у США — понад 1/2, Брунеї й Катарі — близько 2/3, Анголі й Австралії — понад 4/5, Бахрейні — 9/10, у Норвегії й Великобританії — майже 100%. Розробка нафтових ресурсів Північного моря помітно збільшує частку Західної Європи, передусім Великобританії та Норвегії, у світовому видобутку. Частка шельфових родовищ у розвіданих запасах нафти пересічно оцінюється на 20 — 30%.

Скарби "чорного золота" Росії розташовані у Західному Сибіру. В самій лише Тюменській області є такі унікальні родовища, як Самотлорське, Сургутське, Нижньовартовське, Усть-Балицьке, Мегі-онське. Чималі запаси нафти зосереджені у Волго-Уральській нафтоносній провінції. Тут розробляються такі родовища, як Ромашкин-ське, Туймазинське, Шкаповське, Мухановське та ін.

У північно-східному Прикаспії, у Казахстані, знайдено дуже велике Тенгизьке нафто-газове родовище. Американські експерти оцінюють запаси на 5 млрд т нафти й понад 2 млрд м3 газу. Воно зараховується до 10 найбільших родовищ у світі.

З нових нафтових баз формується Тимано-Печорська на півночі європейської частини Росії (основне родовище — Усинське). Розпочато нафтовидобуток в Арктиці, на шельфі біля о. Колгуєв. За видобутком нафти Росія посідає третє місце у світі, поступаючись Саудівській Аравії та США.

Україна не багата на нафту. Виокремлюються три райони: Прикарпатський, Дніпровське-Донецький та Причорноморський. г Прикарпатський район охоплює територію, розташовану вздовж північно-східних схилів Карпатських гір, і є найдавнішим. Нафту видобувають тут з другої половини XIX ст. Найбільші родовища: До-линське, Бориславське, Битківське. Запаси нафти розвідані на великих глибинах — до 5 —6 тис. м. Освоювати такі свердловини складно, проте сучасна техніка й технологія роблять це цілком можливим.

Дніпровсько-Донецький район обіймає Дніпровське-Донецьку западину й північно-західну окраїну Донбасу. Тут зосереджені основні нафтові ресурси України. Промислове значення мають Леляків-ське, Прилуцьке, Гнідинцівське родовища (Чернігівська область), Качанівське (Сумська область), Радченківське (Полтавська область) тощо. Сьогодні на Сумщині видобувається половина нафти України. Нафта залягає тут на глибині 8 — 9 тис. м.

Причорноморський район охоплює Причорноморську западину, Керченську протоку, північно-західну частину акваторії Чорного та Азовського морів. Цей район перспективний на нафтовидобуток; орієнтовні запаси — до 4 —5 млрд т нафти. Зараз нафта видобувається з покладів "Штормове" та "Дельфін" за участю Британсько-Голландської компанії Shell.

У 1998 році видобули 3,9 млн т нафти. Будується нафтотермі-нал в Південному Одеської області потужністю спочатку 25 млн т нафти на рік, а потім, можливо, 100 млн т. Через нього буде перекачуватися нафта з Ірану, Іраку, Саудівської Аравії, Ємена, Сирії, ОАЕ, Казахстану та Азербайджану. Розпочато спорудження гілки нафтопроводу Одеса — Броди (Львівська обл.) — Плоцьк — Гданськ (Польща) для експорту нафти в Європу. Розробляється варіант будівництва нафтопроводу Казахстан — Туркменія — дно Каспійського моря — Азербайджан — Грузія (порт Сусла), а далі — морськими нафтоналивними танкерами до терміналу в м. Південному. Можливо, буде будуватися гілка нафтопроводу і по дну Чорного моря: Грузія — Україна — Молдова — Західна Європа.

Україна також візьме участь в будівництві нафтопроводу Джей-хан — Самсун в Туреччині; нафтотермінал в Самсуні вже збудовано.

Одним із специфічних видів палива є торф. За його запасами виділяються 23 країни південної півкулі помірних широт: Росія, Україна, Білорусь, Естонія. На торфі працюють ТЕС, він використовується як сировина у хімічній промисловості та як добриво у сільському господарстві. Загальні запаси оцінюються у 1,9 трлн т (36% - у Росії, 27% - у Канаді, 16% - у США) (табл. 6.4).

Видобуток та переробка торфу ведуться в 11 областях України.

Нафтопереробні заводи (НПЗ) є більш ніж у 90 країнах світу. Щодо розміщення нафтопереробної промисловості діє дві тенденції: одна — "ринкова" — спорудження НПЗ, що є великими ринками

Таблиця 6.4. Обсяг видобутку торфу у світі*

Місце країни	Країна	млн т	Місце країни	Країна	млн т
	Всього	26,0	7	Україна	1,0
1	Ірландія	7,3	8	Канада	0,9
2	Фінляндія	5,5	9	США	0,6
3	ФРН	3,0	10	Велика Британія	0,6
4	Росія	2,5	11	Латвія	0,4
5	Швеція	1,7	12	Білорусь	0,3
6	Естонія	1,1

* Дані за 1998 р.

збуту нафтопродуктів, а друга — "сировинна" — наближення нафтопереробки до місць видобутку. Монополіям вигідніше перевозити нафту до країн її споживання у сирому вигляді, бо вони заощаджують на транспортних витратах. Крім того, нафта вивозиться за монопольно низькими цінами, а одержані з неї в інших країнах нафтопродукти продаються за ціною в кілька разів вищою.

Нерозвинута нафтопереробна промисловість у нафтодобувних країнах, що розвиваються, брак у них власного танкерного флоту посилює залежність цих країн від іноземних монополій. Отже, нафтовидобуток зосереджується у країнах, що розвиваються, а потужності НПЗ з первісної перегонки — у розвинутих країнах.

Особливо великий контраст між Західною Європою та Японією, з одного боку, та районами Близького, Середнього Сходу й Африки, з другого. Частка Західної Європи у світовому нафтовидобутку менша за 4%, а потужності НПЗ — понад 30%. У Японії на рік добувається менше 1 млн т нафти, а потужності НПЗ оцінюються на 300 млн т/рік, що становить понад 7% потужностей НПЗ усього світу. Тим часом частка країн Близького, Середнього Сходу й Африки, де видобувається 3/5 усієї нафти, становить лише 7 — 8%.

У деяких країнах, де видобувається чимала кількість нафти, взагалі нема НПЗ. Потужності НПЗ Саудівської Аравії, що посідає перше місце у світі за видобутком нафти, здатні переробити лише 6 — 7% видобутої нафти, в Ірані (четверте місце) — 16—17%, у Лівії — 5 — 6%, у Нігерії — 3% тощо. Водночас є велика група країн, де нафти видобувається мало (Франція, Італія, Іспанія, Данія) або взагалі не видобувається (Багамські острови, Сінгапур, Філіппіни, Таїланд, Швеція, Греція, ПАР та ін.), але вони мають чималі потужності для переробки привезеної нафти. НПЗ розташовуються поблизу місць видобутку, портів, нафтопроводів. Потужність найбільших НПЗ становить понад 20 — 30 млн т/рік. Вони споруджувались у районах портів вивезення або завезення нафти, використовуючи зручне транспортно-географічне положення. У вантажообігу Роттердама, наприклад, де розташувалось 5 НПЗ, переважає нафта. Стільки ж НПЗ — біля Антверпена. Часто-густо вони будуються у вузлах магістральних нафтопроводів (наприклад, в ФРН — у районі міст Кельн, Інголь-штадт, у Канаді — поблизу Монреаля).

В Україні нафтопереробну промисловість репрезентують найбіль-^ ший в Європі Лисичанський (потужність 23,5 млн т нафти на рік), а також Херсонський (8,6), Одеський (4 ), Кременчуцький (18,6), Дрогобицький (4,0), Наддвірнянський та Львівський нафтопереробні заводи, їхні потужності здатні переробити 50 — 60 млн т нафти.

Газова промисловість. Промисловість природного газу включає розвідування, видобуток, транспортування, зберігання й переробку природного й супутнього нафтового газу, що видобувається разом з нафтою. Ця галузь енергетики розвивається чи не найшвидше, через що її роль в енергопостачанні постійно зростає.

Природний газ застосовується у багатьох галузях господарства; але переважна його частина використовується в енергетиці, бо таке паливо найменше забруднює атмосферу. У Західній Європі на його основі виробляють аміак та азотні добрива (майже в усіх країнах, де видобувають газ), метанол, ацетилен (Франція, Італія), сажу (Франція, Нідерланди). У Франції природний газ — важливе джерело одержання елементарної сірки (табл. 6.5).

Достовірні запаси природного газу становлять 146 трлн м3. Частка країн Близького й Середнього Сходу щодо газу (44%,) значно менша, а Північної Америки (17%) та Західної Європи (9%) — більша, ніж щодо нафти.

У США зосереджена майже чверть світового видобутку. Проте протягом останнього часу газова промисловість відчуває брак сировини. Найбільшим постачальником природного газу до США залишається Канада, що посідає за видобутком третє місце, а за його експортом — перше. Основні родовища газу в США розташовані на півдні Внутрішніх рівнин, у Примексиканській низовині, а також на Алясці. На території Канади чималі запаси газу зосереджені у Внутрішніх рівнинах, а також на Канадському Арктичному архіпелазі.

З країн Латинської Америки за запасами й видобутком газу можна виокремити Венесуелу, Аргентину. Значні запаси його виявлені у Бразилії.

Таблиця 6.5. Світові вірогідні запаси та обсяги видобутку природного газу у 1998 році

Місце країни	Запаси		Видобуток
	Країна	трлн м3	Країна	млрд м3
	Всього                 146,4		Всього              2271,8
1	Росія	48,1	Росія	551,3
2	Іран	23,0	США	543,8
3	Катар	8,5	Канада	160,4
			•І •
4	ОАЕ	6,0	Велика Британія	90,3
5	Саудівська Аравія	5,8	Алжир	72,8
6	США	4,7	Індонезія	68,4
7	Венесуела	4,0	Нідерланди	63,6
8	Алжир	3,7	Узбекистан	51,1
9	Нігерія	3,5	Іран	50,3
10	Ірак	3,1	Норвегія	47,8

У Західній Європі за розмірами видобутку і експорту газу виділяються Нідерланди з найбільшим родовищем природного газу Гронінген. У Північному морі виявлено понад 400 нафтових, газоконденсатних та газових родовищ з загальними запасами нафти у З млрд т і газу у 4,5 трлн м3. У британському секторі — 130 родовищ нафти з запасами 1,2 млрд т і 60 газових з запасами 1,2 трлн м3. У норвезькому секторі 26 нафтових родовищ з запасами 1,6 — 1,7 млрд т і ЗО газових з запасами 2,9 трлн м3. У датському секторі розвідано 100 млн т нафти, у голландському — 25 млн т. Найбільше родовище Північного моря — Екофіск — 400 млн т нафти і 300 млрд м3 газу. Газ добувається також у ФРН, Італії, Франції. Проте лише Нідерланди задовольняють свої потреби за рахунок власних ресурсів.

В Японії природного газу видобувається небагато (23 млрд м3/рік), зріджений продукт імпортується з Індонезії, Брунею та інших країн.

Швидко зростає видобуток та використання природного газу в деяких країнах, що розвиваються. Значні запаси його мають Іран, Саудівська Аравія, Алжир, Катар, Кувейт, Лівія, Ірак, ОАЕ. З держав Сходу можна виокремити Індонезію, Малайзію, Австралію, що входять до вісімки найбільших світових експортерів зрідженого природного газу.

До найбільших постачальників газу належать також Росія, Туркменія, Узбекистан. У Росії головною базою є Західний Сибір. Тут розташовуються такі унікальні родовища, як Уренгойське, Ямбурзьке, Заполярне, Медвеже, Тазовське, Ямальське, Ювілейне. Чималі запаси природного газу відкриті у республіці Комі, у Волго-Уральській провінції.

Промислові запаси в Україні дорівнюють 1,1 трлн м3, відкриті — 500 млрд м3. У Причорномор'ї та Приазов'ї родовища нафти і природного газу експлуатуються на шельфі Чорного моря: Голі-цинське, Шмідта, Штормове, Тарханкутське, Дельфін; родовища природного газу є на шельфі Азовського моря: Керченське, Казантипське, Стрілкове.

Природного газу у 1998 році видобули 18 млрд м3, хоча в перспективі його видобуток може зрости до 50 млрд м3. Зараз тільки родовища Харківської області дають 50% природного газу України (поклади Юльєвське, Яблоневське, Селещенське). Видобуток газу на знаному Шебелинському родовищі постійно знижується через зростання глибини буріння (5 — 6 км).

Україні щорічно потрібно близько 75 — 80 млрд м3 газу. Його будуть надалі закуповувати в Росії, Туркменії та Узбекистані.

Головними резервами нарощування газовидобутку в Україні є відкриття нових родовищ та запровадження нових технологій.

Транспортувати газ складно. Морське транспортування у вигляді зрідженого природного газу (ЗПГ) дає змогу розв'язувати деякі проблеми. Одначе процес зріджування й транспортування спеціальними танкерами, спорудження терміналів потребує надзвичайно великих коштів. Вартість одного танкера-газовоза об'ємом 125 тис. м3 становить до 150 млн дол. Перевезення ЗПГ танкерами-газовоза-ми коштує приблизно утроє дорожче, ніж еквівалентна кількість нафти у звичайних танкерах. Водночас є вже кілька портів-термі-налів з великими заводами для зріджування природного газу для морського вивезення: в Алжирі, Лівії, Індонезії, Брунеї та на Алясці. ЗПГ з Алжиру постачається таким чином до Великої Британії, Франції, Іспанії, США, з Лівії — до Іспанії та Італії, з Аляски, Індонезії, Брунею — до Японії. Морське транспортування ЗПГ становить 1,5% загального тоннажу танкерів. В найближчий час головними експортерами ЗПГ стануть: Австралія, Алжир, Індонезія, Малайзія, Бруней, Абу-Дабі. Імпортерами будуть: Японія, Тайвань, Республіка Корея, Італія, Іспанія, Бельгія, Франція.

Найбільші міждержавні газопроводи побудовані з канадської провінції Альберта до США, з Нідерландів — через ФРН та Швейцарію — до Італії. Через Україну проходять магістральні газопроводи "Союз", "Прогрес" і "Братство", що постачають газ з Росії та Туркменії до Угорщини, Польщі, Болгарії, Чехії, Австрії, Італії та інших країн. У міжнародній торгівлі 78% припадає на трубопровідний транспорт, 22% — на морське транспортування ЗПГ.

Електроенергетика — капіталомістка складова паливно-енергетичного комплексу будь-якої країни, його базова галузь, їй належить провідна роль у розвитку науково-технічного прогресу.' У багатьох країнах світу її розвиток фінансується за рахунок державних коштів. У низці країн основна частина електроенергетичних потужностей належить державі (Франція, Великобританія, Італія тощо), у США та Японії — приватним компаніям, а в інших — змішаним компаніям з більшим або меншим контролем держави (ФРН, Іспанія).

За обсягом виробництва електроенергії перше місце у світі належить США; 75% світового виробітку електроенергії припадає на США, Росію, Японію, Китай, Канаду, Німеччину, Францію, Великобританію, Бразилію та Італію.

Електроенергія виробляється здебільшого за рахунок невідновлюваних джерел — вугілля, нафти, природного газу тощо. Єдиним відновлюваним джерелом енергії є гідроенергетика. Потенційні запаси гідроресурсів на Землі визначаються на 3750 млн кВт. Щоправда, економічний гідропотенціал планети використовується лише на 17%. Особливо великі гідроенергетичні ресурси зосереджені у Південній Америці, Швденно-Східній Азії, Африці, хоча освоєні вони недостатньо. У Західній Європі гідроресурси використовуються на 80%. Загальна встановлена потужність гідроелектростанцій світу становить 300 тис. МВт, а щороку виробляється електроенергії — 11550 млрд кВттод.

За виробництвом електроенергії перед у світі веде теплоенергетика. У розташуванні теплоелектростанцій, що працюють на різних видах палива, є своя специфіка. У країнах, які мають великі розробки вугілля, потужні конденсаційні електростанції, що його використовують, прив'язані саме до цих розробок. Наприклад, у Росії на базі дешевого вугілля Кансько-Ачинського басейну працює Березівська ДРЕС-1 (потужність 6,4 млн кВттод.); на вугіллі Екібастузу працюють ДРЕС-1 і 2 потужністю по 4 млн кВт (Казахстан); на базі донецького вугілля працює Запорізька, Слов'янська, Вуглегірська та інші ДРЕС (потужність понад 3 млн кВт). Найбільші ДРЕС у ФРН споживають буре вугілля Нижньорейнського басейну. ТЕС у США орієнтуються на Аппалацький, Ілінойський та Західний

внутрішній басейни. У Японії ТЕС потужністю 3—4 млн кВт і більше орієнтовані на морське завезене вугілля з Тихоокеанського узбережжя та берега Японського моря (сюди вугілля надходить з Китаю).

Збагачене кам'яне вугілля нерідко перевозять до ТЕС на чималі відстані, використовуючи для цього водний транспорт (як-от на Великих озерах у СТА й Канаді або річкою Рейном у ФРН), маршрутні залізничні вуглевози (як-от у Канаді).

Місце для спорудження ТЕС вибирають шляхом зіставлення економічних показників транспортування палива та електроенергії. Якщо дешевше перевезти паливо, то ТЕС доцільно розташувати поблизу споживачів електроенергії, а якщо кращі економічні показники має електронний транспорт, то їх вигідніше будувати біля джерел палива.

Гідроенергетика має великі перспективи розвитку. Питома вага гідроенергії у світовому енергетичному балансі на середину 90-х років дорівнювала 20%. За потужністю (більш 5 млн кВт) і кількістю електростанцій першість належить Бразилії, США та Венесуелі. У Росії споруджено кілька каскадів ГЕС: Волго-Камський, Ангаро-Єнісейський. На Ангаро-Єнісейському каскаді діють Саяно-Шушен-ська (6,4 млн кВт), Красноярська (б млн кВт), Братська (4,5 млн кВт), Усть-Ілімська (4,3 млн кВт) та інші ГЕС. Великі ГЕС споруджені у Бразилії, США, Канаді. Наприклад, Гренд Кулі на р. Колумбія у США (10,8 млн кВт), Черчил у Канаді (5,2 млн кВт), Ітайпу у Бразилії (12,6 млн кВт). В Китаї будується найбільша в світі ГЕС "Три ущелини" на річці Янцзи потужністю 17,7 млн кВт.

Попри гідроенергетичне будівництво, що триває в усьому світі, роль ГЕС в енергопостачанні постійно зменшується. Це пояснюється вищими темпами спорудження ТЕС, що працюють на мінеральному паливі.

Атомна енергетика стала окремою галуззю енергетики після другої світової війни. Сьогодні вона відіграє важливу роль в електроенергетиці багатьох країн світу.

Атомні електростанції (АЕС) використовують транспортабельне паливо — уран, їх розташовують незалежно від паливно-енергетичного фактора та орієнтують на споживачів у районах з напруженим паливно-енергетичним балансом. Оскільки АЕС дуже водомісткі, їх споруджують біля водних джерел. До найбільших експортерів уранових концентратів належать Канада, Австралія, ПАР, Нігер, Бразилія і США.

За даними МАГАТЕ, у світі діє 445 реакторів загальною потужністю 2200 млрд кВт у 33 країнах. Щоправда, експлуатаційна надійність деяких з них, особливо російського виготовлення, викликає чимало сумнівів. Продовжують будувати нові АЕС Японія, Франція, Республіка Корея, ФРН; усього будується 80 АЕС. Частка ядерної енергетики у виробництві енергії становить 19%. До першої десятки за обсягами виробітку електроенергії на АЕС ввійшли США, Франція, Японія, Росія, Канада, Великобританія, Швеція, Іспанія та Республіка Корея. Серед країн, що розвиваються, АЕС мають Індія, Пакистан, Аргентина, Бразилія, Мексика. Помітний "ухил" у бік розвитку атомної енергетики зроблено у Бельгії та Франції, бо ці країни не мають великих гідроресурсів, бідні на нафту й природний газ. Найбільша питома вага у виробленні електроенергії за рахунок АЕС у Литві - 86%, Франції - 76%, Бельгії - 56%, Швеції - 47%, Болгарії — 46%, Японії — 35%.

В Україні функціонує 5 АЕС, на яких встановлено 11 енергоблоків. В останні роки вони виробляють 38 — 45% електроенергії країни. Це Запорізька, Хмельницька, Південноукраїнська, Чорнобильська та Рівненська АЕС.

 

 

 

6.2. Чорна й кольорова металургія

 

Чорна металургія. Металургійний комплекс включає: видобуток, збагачення й агломерування залізних, марганцевих і хромітових руд, виробництво чавуну, сталі й прокату, феросплавів, повторне використання металевої сировини, коксування вугілля, виробництво вогнетривів та допоміжних матеріалів для них (флюсових вапняків тощо). Провідна роль у цьому комплексі належить металургійній переробці (чавун — сталь — прокат). Решта виробництв забезпечують основний технологічний процес, проте деякі з них набувають тепер самостійного значення.

Територіальна організація чорної металургії залежить від багатьох економічних і природних факторів. У розташуванні підприємств чорної металургії особливо велику роль відіграють сировина й паливо, на які припадає приблизно 85 — 90% витрат.1 У середині XVII — на початку XIX ст. чорна металургія орієнтувалась на територіальне поєднання кам'яного вугілля й залізної руди, наприклад у Великій Британії. Згодом, протягом тривалого часу більшість центрів чорної металурги формувалась у межах вугільних басейнів, наприклад, Рур, Донбас, Кузбас, Аппалацький басейн, Польща, Чехія, Словаччина, Бельгія. Орієнтація на залізні руди складалась на Уралі, у Франції (Лотарингія), у Люксембурзі (табл. 6.6).

Протягом останніх десятиріч посилилась орієнтація на сировину, причому на великі родовища, бо завод потужністю 5 — 6 млн т чавуну на рік, розрахований на 40 років роботи, повинен мати рудну

базу не менше за 0,5 млрд т. Найбільшими у світі залізорудними басейнами є Бочкарівське та КМА в Росії (20 і 16,5 млрд т), Криворізьке в Україні (15,9 млрд т), Хаммерслі у Австралії (11,7 млрд т), Каражас і Залізорудний трикутник у Бразилії (6,0 і 5,0 млрд т), Месабі-Рейндж у США, Керол-Лейк у Канаді, Симен у ПАР.

Чорній металургії властива велика матеріаломісткість, що у низці країн протягом останніх років знижується. Наприклад, у Франції питомі витрати залізної руди на тонну виплавленого чавуну скоротилися з 1922 до 1721 кг, а коксу — збільшилися з 500 до 600 кг.

Галузі притаманна висока концентрація виробництва. Україна, Росія та Японія за рівнем концентрації виробництва чорних металів випередили низку інших країн. Понад 75% чавуну й 60% сталі у цих країнах випускаються підприємствами зі щорічною продуктивністю понад 3 млн т кожне. Для галузі характерне виробниче комбінування. Сучасні великі підприємства за своїми технологічними зв'язками з іншими галузями є комбінатами металоенергохімічного профілю.

Істотне значення має районотвірна функція чорної металургії. До типових супутників належать теплова енергетика, металомістке машинобудування, хімічна промисловість.

Під впливом НТР змінилася структура (технологія) виробництва сталі. До найбільш передових і поширених методів виробництва сталі належать киснево-конверторний, електросталеплавильний і метод прямого відновлення заліза. Впроваджується порошкова металургія, а також технологія одержання заліза з руд за методом прямого відновлення — безкоксова (або бездоменна) металургія. Металізовані окатиші мають високий відсоток вмісту заліза, і на їхній основі можливе пряме відновлення, обминаючи доменні печі. Запровадження безперервного розливання сталі (у низці країн воно становить 10 — 20% виробництва) з плином часу зробить зайвими прокатні стани — блюмінги й слябінги.

Надзвичайно важливою передумовою розвитку чорної металургії є забезпеченість необхідними запасами залізних руд. Загальні ресурси залізних руд у світі наближаються до 1 трлн т. НТР висунула нові вимоги до концентрації запасів, до особливостей їхнього економіко-географічного розташування, до можливостей відкритого видобутку. Змінилися вимоги й до якості руди. За умов НТР перевага віддається великим за покладами, але бідним за вмістом заліза родовищам, наприклад, КМА в Росії або родовища у США, Канаді, Австралії. Нерівномірність забезпечення рудною сировиною є важливою передумовою міжнародного географічного поділу праці у чорній та кольоровій металургії. Геологічні запаси залізної руди у 1995 р. становили 800 млрд т, що містять 27 млрд т заліза.

Серед материків важливе місце за запасами залізної руди належить Південній Америці. Найбільші поклади залізних руд знаходяться у південній частині Бразилії та у Венесуелі. Руди Бразилії та Венесуели мають високу якість і вміст заліза не менше за 50%. Чималі запаси залізної руди є і в Північній Америці (рис. 6.4). Тут виділяються металогенічні провінції Канадського щита: біля озера Верхнє у США й на півострові Лабрадор у Канаді. У родовищі Месабі (оз. Верхнє) вміст заліза — 46 — 53%. Поруч з цими рудами у районі є чималі поклади низькопробних руд (20 — 27% заліза й до 50% кремнезему). Розробка руди провадиться переважно відкритим способом. На півострові Лабрадор розробляються залізисті кварцити (30 — 35% заліза).

Приблизно однакові поклади залізних руд є у країнах Європи та Азії. У Західній Європі першорядне значення мають Лотаринзький залізорудний басейн (Франція та Люксембург) і родовища, пов'язані з Балтійським щитом (Швеція, Норвегія). Лотаринзькі руди позначені невисоким вмістом заліза, високим вмістом фосфору й кремнезему. Руди Північної Швеції високосортні, а в Норвегії вони представлені залізистими кварцитами.

В Азії є важливі родовища, пов'язані з Індійською платформою (Декан), як за своїми запасами, так і за високою якістю (понад 60% заліза з невеликим відсотком сірки та інших домішок).

Близько 10% світових запасів припадає на країни Африки. Тут виділяються Західна Африка (переважно район Гвінейської затоки — Ліберія, Сьєрра-Леоне), а також Мавританія, Габон, Ангола, Північно-Західна Африка (передусім Алжир) та Південна Африка (ПАР та Зімбабве). Руди Гвінеї містять домішки кольорових металів, хрому, нікелю тощо. Руди з високим вмістом заліза має Австралія. Тут розташований один з найбільших у світі басейнів Хаммерслі. Запаси руди оцінюються у 11,7 млрд т, а вміст заліза — 62%. Зростання видобутку в країнах, що розвиваються, призвело до збільшення частки імпортних багатих руд у споживанні СТА (1/3), Англії, Німеччини, Японії.

Поклади руди у Східній Європі та Китаї оцінюються як дуже великі: понад 1/2 світових запасів. Йдеться передусім про Росію, Україну, Казахстан, Китай, КНДР. Чимала частина цих руд містить 30 — 35% заліза. Тим часом більшість східноєвропейських країн не має достатніх покладів залізної руди, їм доводиться імпортувати до 75% споживання. Переважна частина цього постачання до Польщі, Чехії, Словаччини та Угорщини припадає на Україну та Росію. В рік у світі видобувається 1 млрд т залізної руди, 40% її експортується. Головні експортери: Австралія та Бразилія (відповідно 150 і 190 млн т). Україна експортує 45 млн т руди і займає сьоме місце в світі після Індії, Росії, США та Китаю. 90% залізної руди транспортується морем.

Є великі територіальні відмінності між видобутком залізної руди та центрами чорної металургії, хоча чорна металургія належить до матеріаломістких галузей промисловості. Швеція видобуває 7% руди, а виплавляє 1% чавуну та 1,5% сталі. Натомість Англія, США, Німеччина мають набагато більшу питому вагу за виплавлянням металу, ніж за видобутком залізної руди. Це зумовлене не тільки різною забезпеченістю їх залізною рудою та коксівним вугіллям, але й різним ступенем розвитку в них машинобудування й споживання металу. На розвиток чорної металургії в окремих країнах великий вплив справляє політика міжнародних монополій.

За виплавлянням чавуну, крім економічно розвинених країн (Японія, США, ФРН), виділяються Китай, Росія і Бразилія, які мають власну паливну та залізорудну бази. У виробництві сталі переважають електросталеплавильний та киснево-конверторний спосіб, тому лідерами вважаються економічно розвинені країни: Японія, США, ФРН, Росія; хоча лідирує Китай (табл. 6.7). За виробництвом нержавіючої сталі виділяються тільки розвинені країни, а оскільки виробництво феросплавів та губчастого заліза тяжіє до сировинної бази, то ці галузі представлені у Венесуелі, Мексиці, Індії та Аргентині. Тяжіння їх також до енергоносіїв зумовило розміщення цих виробництв в останній час в таких енергозабезпечених країнах, як Іран, Саудівська Аравія, Індонезія та Малайзія.

За останні 10 років на ринок чорних металів вийшли країни, що розвиваються: Китай, Бразилія, Республіка Корея, Індія, Венесуела, Мексика. У найближчій перспективі передбачається значне поширення виробництва чорних металів в країнах Азії, Африки та Латинської Америки. За експортом сталі перед ведуть Росія, Японія та Україна; головними імпортерами продовжують бути США, країни ЄС, Республіка Корея та Японія.

Виділяють п'ять основних принципів розташування підприємств чи баз чорної металургії.

1. З орієнтацією на паливо (кокс) біля покладів коксівного вугілля. Прикладом можуть слугувати Донбас в Україні, Кузбас в Росії, Рур у ФРН, Північно-Аппалацька металургійна база у США, Північно-Китайська у КНР, металургійний комбінат м. Бокаро в Індії.

2. Орієнтація на поклади залізної руди (хром, марганець та вугілля завозять). Характерна для Придніпров'я в Україні, Уралу та KM А в Росії, Лотарингії у Франції, металургійних комбінатів в Ань-шані та Баотоу (Китай), в Белу-Оризонті та Волта-Редонді (Бразилія).

Таблиця 6.7. Світове виробництво металу, його експорт та імпорт

Місце країни	Чавун***		Губчасте залізо*		Сталь**
	Країна	млн т	Країна	млн т	Виробництво* * * *	млн т	Експорт	млн т	Імпорт      1 млн т
	Всього            566,0		Всього       28,2		Всього            778,2		Всього          —		Всього          —
1	КНР	115,2	Венесуела	4,7	КНР	114,0	Росія	27,0	США	26,5
2	Японія	78,5	Мексика	3,2	США	97,5	Японія	19,2	Країни ЄС	14,3
3	США	49,6	Індія	3,1	Японія	93,6	Україна	10,7	Республіка Корея	11,0
4	Росія	37,2	Іран	2,9	ФРН	44,8	Республіка Корея	10,0	Японія	5,9
5	Бразилія	37,2	Саудівська Аравія	2,1	Росія	43,6	Бразилія	9,7	Канада	4,5
6	ФРН	30,9	Індонезія	1,6	Республіка Корея	39,2	Туреччина	6,0	Росія	4,2
7	Республіка Корея	22,7	Аргентина	1,3	Бразилія	25,2	США	4,6	Туреччина	3,9
8	Україна	20,5	Малайзія	1,0	Італія	23,9	Канада	4,4	Норвегія	1,6
9	Індія	19,9	ПАР	0,9	Індія	23,9	Чехія	3,7	Швейцарія	1,6
10	Франція	13,4	Трінідад і Тобаго	0,9	Україна	22,3	Польща	3,6	Чехія	1,6

* Дані за 1994 р. ^    ** Дані за 1996 р. ,    *** Дані за 1997 р. М    **** Дані за 1998 р.

До чорної металургії належить і виробництво листового й трубного прокату. Перед у випуску сталевих труб веде Японія: понад 10 млн т на рік. Зростання виробництва сталевих труб спостерігається також у країнах, що розвиваються. Змінюється питома вага окремих держав у цій галузі: зростає частка України, Китаю та Росії і знижується частка Японії, США та ФРН.

Розвинута чорна металургія України спирається на потужну залізорудну базу. На території держави є чималі родовища чорних металів (загальногеологічні запаси — 27,4 млрд т). Провідне місце належить Криворізькому басейну з його високоякісною рудою. За покладами залізних руд виділяються Кременчуцький та Білозір-ський (70% вмісту заліза) басейни. Промислове значення мають залізняки Керченського півострова, які — попри невеликий вміст заліза (30 — 40%) — використовуються завдяки наявності легуючих металів — марганцю й ванадію. Україна має великі поклади марганцевих руд: Великий Токмак, Нікополь, Орджонікідзе. Фактично за запасами марганцю вона перша у світі,

Вдале поєднання покладів коксівного вугілля, залізних і марганцевих руд дає змогу виокремити три підрайони: Придніпров'я (Кривий Ріг, Дніпропетровськ, Дніпродзержинськ, Запоріжлся), Донбас (Макіївка, Алчевськ, Донецьк, Краматорськ), Приазов'я (Маріуполь). Центрами виробництва феросплавів є Запоріжжя й Нікополь.

Металургійний комплекс потребує докорінної перебудови. Можна одержувати високоякісну сталь, обминаючи стадію чавунного виробництва у доменних печах. Це метод безперервного розливаний сталі через "шлакове переплавляння". У такому разі відпадає необхідність в агломераційних та збагачувальних коксохімічних заводах і доменних печах. Почистішає навколишнє середовище, позбавившись кіптяви, диму, окислів доменного й коксохімічного виробництва.

У металообробці слід застосовувати преси надвисокого тиску, де кусень металу стає рухомим і піддатливим, як рідина. Цей же метод дає змогу створювати деталі будь-якої форми й конфігурації без подальшої токарної або фрезерної доробки. За цією технологією 90% сталі виплавлятиметься з металобрухту й лише 10% — з залізної руди. Це заощадить невідновні природні ресурси, а зношені металеві деталі будуть відновлюватися спеціальним переплавлянням. Така технологія тим часом використовується лише на Південному машинобудівному заводі та Дніпропетровському металургійному комбінаті, хоча й варто застосовувати її скрізь.

Розвиток і розміщення кольорової металургії. У добу НТР кольорові метали посідають особливе місце. Нові й новітні галузі промисловості — передусім машинобудування — неможливо уявити без кольорових металів. Це, в першу чергу, радіотехнічна, електротехнічна, авіаційна промисловість, електроніка. Кольорові метали поширені і в старих галузях машинобудування, і в побуті; мають вони й стратегічне значення. Отже, кольорові метали надзвичайно потрібні для високорозвинутого народного господарства.

Однак руд кольорових металів на планеті мало й поділені вони за територією дуже нерівномірно. Лише США та Росія задовольняють свої потреби у кольорових металах за рахунок розробки власних родовищ, а решта країн тією чи іншою мірою залежать від імпортної мінеральної сировини.

Руди кольорових металів мають низку особливостей. З одного боку, вони вирізняються надзвичайно різноманітним комплексним складом: часто-густо з руд кольорових металів можна одержати кілька супутніх корисних компонентів (золото, срібло, кобальт, воль? фрам, арсен, сірку тощо). Другою особливістю є порівняно низький відсоток корисної речовини в руді, що рідко перевищує 5 — 10%І Рудам кольорових металів властива складна форма залягання.

Такі фактори накладають свій відбиток на розвиток й розміг щення галузей кольорової металургії. Руди кольорових металів зде* більшого розташовані в країнах, що розвиваються, а для виробництва треба чимало енергії, що продукується у промислове розвинутих країнах. Це порушує рівновагу в розвитку кольорової металургії у світі. Під час розміщення підприємств кольорової металургії необхідно враховувати як сировинний фактор на стадії видобутку та збагачення, так і енергетичний під час виплавки металу. Територіальне ці дві стадії рідко збігаються. Глиноземні заводи, центри первинної виплавки міді, свинцево-цинкові виробництва орієнтуються на родовища, а виплавка металу здійснюється поруч енергетичної бази (табл. 6.8)

Це пояснюється технологічними особливостями виробництві кольорових металів. Для одержання 1 т чорнової міді треба 100 т руди, 800 кВт-год електроенергії, 2 т палива, 500 м3води. Натомість продукування цинку, алюмінію характеризується високою електроміст* кістю: на 1 т алюмінію йде 2 т глинозему, близько 18 тис. кВттод електроенергії, 120 м3 води, 0,2 т палива. Тому алюмінієві й електролітичні цинкові заводи розташовуються біля потужних енергетичних джерел.

Таблиця 6.8. Видобуток, виробництво та споживання кольорових металів*

Місце країни	Видобуток**				Виробництво				Споживання
	Боксити	млн т	Мідь	млн т	Рафінований алюміній*	млн т	Рафінована мідь**	млн т	Рафінований алюміній**	млн т	Рафінована мідь**	млн т
	Всього         125,3		Всього      10,10		Всього      21,79		Всього          11,12		Всього      21,67		Всього	11,35
1	Австралія	44,6	Чилі	3,69	США	3,60	США	2,46	США	5,81	США	2,88
2	Гвінея	19,3	США	1,86	Росія	2,91	Чилі	2,34	КНР	2,51	Японія	1,25
3	Ямайка	12,6	Індоне-	0,89	Канада	2,33	Японія	1,28	Японія	2,08	ФРН	1,14
			зія
4	Бразилія	11,5	Канада	0,71	КНР	2,05	КНР	0,84	ФРН	1,56	Італія	0,59
5	КНР	9,0	Австра-	0,63	Австра-	1,49	ФРН	0,70	Італія	0,74	Тайвань	0,58
			лія		лія
6	Венесуела	4,8	Перу	0,49	Бразилія	1,19	Канада	0,56	Франція	0,69	Франція	0,58
7	Індія	5,5	Росія	0,48	Норвегія	0,92	Перу	0,42	Велика Британія	0,68	Республіка Корея	0,56
8	Сурінам	3,8	КНР	0,39	ПАР	0,68	Республіка Корея	0,37	Канада	0,59	Велика Британія	0,37
9	Росія	3,5	Мексика	0,37	Вене-	0,64	Бельгія	0,37	Індія	0,55	Бельгія	0,37
					суела
10	Казахстан	3,4	Замбія	0,30	ФРН	0,57	Мексика	0,34	Бразилія	0,52	Бразилія	0,28

*Дані за 1997 р.

** Дані за 1998 р.

Боксити видобуваються у трьох десятках країн, але перед ведуть Австралія, Гвінея, Ямайка, Бразилія, Венесуела, Китай. Оскільки основні споживачі алюмінієвої сировини — промислово розвинені країни (США, Японія, Китай, ФРН, Франція та інші) — повністю або частково не забезпечені власними ресурсами, а основні видобувні країни не мають алюмінієвої промисловості, — частка експорту в загальному видобутку бокситів дуже велика.

В Україні діє Миколаївський глиноземний завод на австралійських та гвінейських бокситах. Алюмінієві заводи є у Запоріжжі та Броварах.

Міделиварна промисловість. Мідь належить до важких металів і відома здавна. Ще перші цивілізації відомі за назвою "бронзова доба". Бурхливий розвиток міделиварної промисловості починається зі зростанням електроенергетики. Тому найбільшим споживачем міді є електротехнічна промисловість. Мідь і її сплави з цинком (латунь), оловом (бронза) застосовуються у багатьох галузях народного господарства.

Міді у природі порівняно багато. Понад 240 мінералів містять мідь, проте тільки 18 мають промислове значення. Власне, мідь у руді рідко перевищує 1—2% (у давнину розроблялися мідні руди з умістом міді до 20%), і тому ці руди потребують збагачення.

Понад 50 держав має мідну руду. Виділяють 4 мідних пояси: Урало-Казахстанський (Росія й Казахстан), Тихоокеанський (Китай, США, Мексика, Чилі, Перу), Австралійський та район Великих Африканських розломів (Заїр, Замбія, ПАР).

Виробництво міді складається зі збагачення, випалу зі спіканням концентрату, литва та бесемерування. Це й зумовлює розміщена ня підприємств з видобутку, виробництва та споживання міді.

Виробництво міді потребує великої кількості тепла й енергії і тому воно орієнтоване на паливно-енергетичну промисловість в основному економічно розвинених країн: США, Японії, ФРН, Канади, Росії. Хоча високий попит на цей метал дав змогу розширити його виробництво в Чилі, Китаї та Польщі. Крім того, мідь відіграє величезну роль у найновітніших галузях машинобудування, які розвинуті виключно в індустріальній групі країн. Це Велика Британія, Франція, Італія та інші держави, які не мають мідної руди, проте ведуть перед у споживанні міді.

Свинцево-цинкова промисловість. Свинець і цинк належать до важких металів синювато-білого кольору. Свинець — м'який, ковкий, плавиться при температурі 327 °С, а цинк — крихкий метал, плавиться при температурі 419 °С. Свинець і цинк легко сплавляються з іншими металами.

Ці властивості свинцю й цинку широко використовуються у народному господарстві. Свинець застосовується в електротехнічній промисловості (виробництво кабелю), акумуляторному виробництві, виробництві фарб (свинцеві білила), медичній промисловості, військовій техніці (шрапнелі, осердя в кулях), виготовленні контейнерів для зберігання радіоактивних матеріалів тощо. Основні галузі використання свинцю: виробництво акумуляторів — 30%, тетра-етилсвинцю для моторного палива — 20%, кабелю — 10%, білил — 8%, припаїв — 7%, боєприпасів — 3%. Решта 22% йде на виготовлення захисних пристроїв від радіації, друкарських сплавів, використовується у медичній та хімічній промисловості.

Природні сполуки свинцю й цинку досить розповсюджені на нашій планеті. Відомо понад 300 свинцевмісних мінералів та 50 мінералів цинку. Проте їхня концентрація у мінералах невелика. Крім того, свинець і цинк часто зустрічаються разом, у вигляді поліметалевих руд, що потребують збагачення з поділом компонентів (флотацією).

Розвідані поклади свинцю й цинку є у 50 державах, найбільші з них розташовані у Росії, Казахстані, Китаї, США, Канаді, Австралії, Перу, Мексиці, ФРН, КНДР, Болгарії.

Свинець видобувається, виплавляється й використовується понад 2000 років. Інтенсивне виробництво цинку почалось доперва з другої половини XIX ст. Основний видобуток, виплавляння й споживання цих металів зосереджені у кількох країнах. На розвинені країни, що серед них США, Японія, ФРН, Італія, Великій Британія, припадає 65 — 70% споживання (табл. 6.9). Основними експортерами цинку і свинцю та їхніх концентратів є Австралія, Канада, Перу, Мексика, США та Бразилія. Основними експортерами цих металів та їхніх концентратів є Казахстан, Росія, Узбекистан, Австралія, Канада, Перу, Мексика, Болгарія.

В Україні цинк виплавляють у Костянтинівні. Поклади поліме-талічних руд виявлені у Нагольному Кряжі (Донбас).

Олов'яна промисловість. Олово належить до важких металів сріблясто-білого кольору. Температура плавлення — 232 °С. Воно широко використовується у промисловості й побуті. Основні напрями застосування: виробництво білої жерсті, що потрібна для консервної промисловості (банки для харчових продуктів), та для лудження. У різних галузях машинобудування використовуються сплави олова з міддю (бронза) та з цинком (латунь).

Промислова концентрація олова у природі трапляється рідко. Відомо 18 мінералів, що містять олово, проте єдиним промисловим мінералом є олов'яний камінь. Виділяють 2 олов'яні пояси: Тихоокеанський (Росія, Китай, Монголія, В'єтнам, Малайзія, Таїланд, Індонезія, М'янма, Болівія) та Африканський (Заїр, Уганда, Нігерія).

Олово видобувається у 13 країнах, на долю чотирьох з них — Китаю, Індонезії, Перу та Бразилії — у 1998 році припадало 75% світового видобутку. Виділяються також Болівія, Австралія, Малайзія, Росія.

Ртутна промисловість. Ртуть — єдиний метал, що перебуває у рідкому стані за нормальної температури. Головними її споживачами є електротехнічна, радіотехнічна, хімічна, медична та військова промисловість. У природі відомо 25 ртутновмісних мінералів, але промислове значення має лише кіновар.

Рудні вияви ртуті поширені у багатьох країнах, проте лише 15 держав мають промислові поклади цього металу, серед яких Україна, Іспанія, Італія, Китай, Румунія. Значні родовища є також у СІЛА, Мексиці, Канаді. Промисловий видобуток ртуті здійснюється переважно в Україні (район Микитівки), Росії, Китаї, Іспанії, Італії, Мексиці. Звідси цей метал експортують до США, Японії, ФРН, Великої Британії, Франції.

Сурм'яна промисловість. Сурма — сріблясто-білий, крихкий метал, що легко розтирається на порошок. У чистому вигляді металева сурма застосовується рідко (переважно у мистецькому литві). Натомість додавання сурми до м'яких металів підвищує їхню твердість, що широко використовується у хімічній, електротехнічній та багатьох інших галузях народного господарства.

У земній корі сурми обмаль: її містять 75 мінералів. Проте не всі вони мають промислове значення. Більша частина світових по-, к ладів сурми зосереджена у п'ятьох країнах: Китаї, Росії, Болівії, Мексиці, ПАР.

Сурму видобувають у понад 20 країнах, але 91% видобутку припадає на Китай, Росію, Болівію та ПАР.

За видобутком нікелю лідирують Росія, Канада, Індонезія, Нова Каледонія, Австралія. Основний споживач сировини — машинобу- < дування та електроніка. В Україні він видобувається у Побужжі.

Титан — це легкий особливо міцний метал, який використовується в авіакосмічній промисловості та інших галузях господарства. За його видобутком лідирують Австралія, ПАР, Канада, Норвегія. Головні користувачі — економічно розвинені країни Західної Європи, США, Японія, Росія. Україна має одні з найбільших запасів титанових руд. Виплавляють титан у Запоріжжі, Іршанську Житомирської області, Красноперекопську.

Срібло належить до благородних металів. Його запаси у 1994 р. оцінювались у 280 тис. т. В Канаді та Мексиці по 37 тис. т, у США — 31 тис. т. Серед добуваючих країн слід назвати Мексику, Перу, США, Австралію та Канаду.

Попит на срібло у світі постійно зростає, хоч видобуток останні три роки знизився (за рахунок Мексики, Перу, Росії та Казахстану). Основними споживачами срібла є електротехніка, стоматологія, фотографія; срібло використовується для виготовлення акумуляторних батарейок, каталізаторів.

Надалі очікується розширення видобутку срібла за рахунок родовищ у Австралії, Індонезії, США та Китаї.

Золото. Це перший метал, котрий навчилась видобувати й використовувати людина. Воно належить до найважчих металів. Температура його плавлення — 1063° С. Золото не окислюється, не розчиняється у лугах і кислотах, за винятком царської водки (суміш азотної та соляної кислоти), й вирізняється високою тепло- та електропровідністю. Його застосування випливає з унікальних фізико-хімічних властивостей.

В усьому світі налічується близько 100 тис. т золота: 36 тис. т — у централізованих скарбницях, що належать урядам, центральним банкам і міжнародним організаціям, 20 тис. т — зливки й монети у приватному володінні, 44 тис. т — ювелірні вироби тощо.

Останнім часом золото дедалі більше використовується у промисловості: у сплавах воно застосовується у ракетній техніці, атомній та авіаційній промисловості, електротехніці, радіотехніці, приладобудуванні та ін.

Золото належить до рідкісних елементів земної кори. Його поклади відомі майже в усіх країнах світу, але про запаси можна висновувати лише за непрямими показниками, передусім — за рівнем видобутку. До найбагатших країн за покладами золота належать ПАР, Росія, Танзанія, Намібія, США, Мексика, Бразилія, Колумбія, Гана, Канада, Австралія, Індія. Проте більш як 90% видобутку золота припадає на шість країн — ПАР, Росію, Канаду, США, Австралію, Китай.

Світовий видобуток золота за останні роки знизився, а ціна за 1 трійську унцію1 становила: 1992 р. — 343,95 дол., 1993 р. — 359,82; 1997 р. — 331 дол. Світовий видобуток золота у 1997 р. становив 2464 т. Лідирують ПАР (489,2 т), США ( 351,4 т), Австралія (311,4 т), Канада (168,5 т),Китай (156,8 т), Росія (137 т). За рахунок своїх покладів золота Україна зможе видобувати 15т золота на рік. Для цього потрібні 800 млн дол. інвестицій. В Україні налагоджено випуск золота, платини та срібла із вторинної сировини на Південному машинобудівному заводі у Дніпропетровську й об'єднанні "Све-ма" у Шостці.

До кольорової металургії часто відносять і видобуток коштовних каменів. Світові запаси алмазів ювелірного значення оцінюються у 300 млн каратів1. Найбільші запаси зосереджені в Австралії — 33% світового видобутку, Заїрі — 23%, Ботсвані — 15%, Росії — 14%, ПАР — 11%, Канаді — 10%, а також Намібії, Бразилії та Мозамбіку. Найбільшими в Австралії є родовища Panda, Koala, Misery, Fox, Sable. У 1998 p. всього у світі необроблених алмазів видобуто на 117 млн каратів. В Австралії — 40,2; Ботсвані — 20,1; Росії — 19,4; Конго — 17,9; ПАР — 9,8 млн каратів.

 

 

 

6.3. Машинобудівний комплекс

 

Машинобудування — одна з провідних галузей промисловості. Створюючи найактивнішу частину основних виробничих фондів — знаряддя праці, машинобудування істотно впливає на темпи й напрями науково-технічного прогресу в інших галузях господарства, зростання продуктивності праці, інші показники, що визначають ефективність виробництва.

Основні фактори, що впливають на розміщення підприємств машинобудування. Підвищення ефективності машинобудівного виробництва визначається не лише впровадженням у виробництво нових типів машин і устаткування, вдосконаленням його галузевої структури, реконструкцією та технічним переозброєнням. Великі можливості приховані у вдосконаленні територіальної організації галузі, кращому розташуванні її підприємств.

На це істотно впливає традиційний рівень машинобудування й використання виробничих потужностей, а також різні регіональні фактори й умови, потреба районів у продукції галузі, забезпеченість паливом, електроенергією, транспортом, наявність промислових майданчиків тощо. Крім того, важливою умовою раціонального розміщення галузі є наявність трудових ресурсів, зокрема кваліфікованих кадрів.

Отже, за своїми тенденціями у розміщенні підприємства машинобудування можна погрупувати наступним чином:

— галузі, які характеризуються високою металомісткістю, малою працемісткістю продукції, що випускається невеликими серіями або поодинокими екземплярами (підйомно-транспортне, металургійне, енергетичне машинобудування). Підприємства таких галузей доцільно розташовувати у районах металургійних баз;

— галузі, які характеризуються середньою металомісткістю, невисокою працемісткістю й транспортабельністю готової продукції за невеликих обсягів ЇЇ випуску (виробництво обладнання для нафтової й хімічної промисловості, будівельних, шляхових і сільськогосподарських машин); підприємства повинні розміщуватись, як правило, у районах споживання продукції;

— галузі, які випускають масову продукцію з високою працемісткістю й фондомісткістю (автомобіле- й тракторобудування, дизелебудування, устаткування для легкої, харчової та поліграфічної промисловості); звичайно розміщуються у центрах машинобудівної промисловості з наявністю кваліфікованих кадрів;

— галузі точного машинобудування, котрим властиві дуже висока працемісткість, мала металомісткість, підвищена фондомісткість (радіотехнічна та електронна промисловість, приладобудування, деякі виробництва електротехнічної промисловості); розміщуються у районах високої технічної культури, що мають висококваліфіковані кадри, експериментальні бази, науково-дослідні інститути.

Ускладнення машинобудівного виробництва визначило поділ країн на виробників масової та наукомісткої продукції. Це зберегло висококваліфіковані виробництва у країнах з високим рівнем науково-технічного прогресу, де є великі витрати на наукові дослідження при освоєнні нових видів продукції.

Треба підкреслити чималу роль спеціалізації та кооперування виробництва у машинобудуванні. Спеціалізація виробництва передбачає концентрацію випуску конструктивно й технологічно подібних виробів, а також концентрацію окремих операцій у відокремлених галузях, на підприємствах. Вона сприяє зростанню продуктивності праці за рахунок використання продуктивнішого обладнання.

Попредметна спеціалізація передбачає зосередження використання конструктивно схожих машин та обладнання на спеціалізованих підприємствах. До підприємств попредметної спеціалізації у машинобудуванні відносять автомобільні, тракторні, верстатобудівні заводи.

Подетальна (вузлова) спеціалізація означає зосередження на окремих підприємствах виробництва обмеженої кількості деталей, вузлів, агрегатів для використання їх на попредметно спеціалізованих підприємствах. За приклад подетально спеціалізованих підприємств можуть правити підшипникові заводи, заводи автомобільних двигунів тощо.

Технологічна спеціалізація, яка передбачає створення підприємств для виконання окремих технологічних операцій (процесів). До таких підприємств можна зарахувати заводи для виробництва литва, поковок, зварювальних конструкцій.

Розвиток спеціалізації (особливо подетальної й технологічної) визначає поширення кооперування як форми виробничих зв'язків між підприємствами, що беруть участь у спільному виготовленні продукції. Завдяки кооперуванню з'являється можливість скоротити виробництво більшості складних машин, прискорити впровадження нової техніки.

Не в кожній країні є умови для розвитку прогресивного спеціалізованого виробництва, розрахованого на масовий або серійний випуск машинобудівної продукції. Перешкоджає брак місткого внутрішнього ринку, здатного використати продукцію великого підприємства, сировини, кадрів вчених і фахівців. Натомість надзвичайно розвинута внутрішньо- й міжгалузева спеціалізація у США, де підприємства, які випускають складну продукцію, часто-густо є лише збиральними й одержують деталі та вузли від численних субпідрядників.

Підприємства, які випускають складну продукцію, називаються заводами-суміжниками. Недоліком цього процесу є те, що спеціалізація разом з територіальним поділом праці часом призводить до формування вузькоспеціалізованих центрів або навіть районів.

Особливості розвитку та розміщення машинобудування у світі. У високорозвинутих країнах на машинобудування припадає 1/3 — 2/5 і більше продукції обробної промисловості. Саме у цій сфері яскраво виявляється лідерство цих країн.

Найбільша різноманітність притаманна машинобудуванню США, Японії, Великої Британії, Франції, Німеччини. Вони мають усі галузі машинобудівного виробництва й безпосередньо формують світовий ринок. Найвичерпніше номенклатура машинобудівної продукції репрезентована у США; у Західній Європі це стосується ФРН, а чверть сторіччя тому до них приєдналася й Японія. Решта країн не в змозі повністю забезпечити себе цією продукцією й тому залежить від поставок зовнішнього ринку.

Структура машинобудування Швейцарії, Канади, Швеції та низки інших країн орієнтована не на внутрішній ринок, а на світовий. Вона ніби доповнює структуру машинобудування інших країн. Ідеться про спеціалізацію на випуску продукції невеликими партіями.

Країни, що розвиваються, перебувають на різних стадіях економічного поступу. Деякі за випуском продукції машинобудування на душу населення близькі до розвинутих, але тут слід враховувати структуру виробництва. Машинобудування у них розвивається коштом дешевої праці. Південній Кореї, Сінгапуру та ін. властива орієнтація на розвинуті країни як ринок збуту, велику роль іноземного капіталу в галузі, дешеву робочу силу.

Є, наприклад, група (Бразилія, Індія, Мексика, Аргентина тощо), у якій завдяки розвитку інших галузей, що працюють на світовий ринок, створені можливості для зростання машинобудування, яке великою мірою контролюється іноземним капіталом.

У найменш розвинутих країнах машинобудування представлене здебільшого ремонтними та збиральними підприємствами.

Отже, Західна Європа, Японія, США є основними постачальниками виробів високої складності для світового ринку. "Нові" машинобудівні країни продукують масові товари середнього технічного рівня, у них відбувається ускладнення машинобудівних виробництв.

У світовому машинобудуванні сформувалося п'ять регіонів.

Північноамериканський регіон виробляє понад 30% продукції, має найширшу номенклатуру виробів та спеціалізується на випуску науко- й капіталомістких товарів. На нього припадає 1/4 продукції світового автомобілебудування, 2/3 цивільного літакобудування й 70% великих ЕОМ. Регіон виступає експортером продукції високої складності, виробів важкого машинобудування й наукомістких галузей. Поряд з цим він імпортує різноманітну побутову техніку, автомобілі, судна.

Західноєвропейський регіон виробляє 25 — 30% продукції світового машинобудування. Це переважно машини середньої складності, але чимала частка припадає й на вироби особливої складності. Завозиться високоскладна техніка з США, а менш складна, але праце-містка, — з Японії та країн, що розвиваються.

Східно- та Південно-Східноазіатський регіон з центром у Японії виробляє 20% світової продукції машинобудування. У Японії машинобудування досягло високого ступеня структурного й науково-технічного розвитку тільки-но на початку 80-х років. Чільним напрямом розвитку машинобудування Японії є вивезення малокваліфіко-ваних і середніх за рівнем виробництв до країн з дешевшою працею. Експортер виробів високої складності, побутової техніки, регіон завозить продукцію найвищої складності з США та Західної Європи.

Країни СНД та Східної Європи виділяються розвитком верстатобудування (Чехія, Україна, Росія), автомобілебудування (Угорщина, Україна, Білорусь, Росія), авіа-та ракетобудування (Україна,

Росія), морського суднобудування (Україна, Росія, Польща), військового машинобудування (Україна, Росія). В них досить дешева робоча сила, в деяких галузях (авіа-, ракето-, суднобудування та військова техніка) їх продукція не поступається світовим аналогам, але, з другого боку, виробництво застаріло, потребує модернізації і залучення значних інвестицій.

В країнах Латинської Америки (Бразилія, Аргентина) формується п'ятий регіон на базі виробництва ЕОМ (електронно-обчислювальних машин), літаків, автомобілів, суднобудування — в Бразилії; авіа- та автомобілебудування — в Аргентині.

Галузева структура машинобудування

Важке машинобудування виробляє гірничо-шахтне, підйомно-транспортне, металургійне обладнання, устаткування для хімічного та будівельного комплексів, шляхові машини (бульдозери, екскаватори, катки, грейдери) тощо. Воно є металомістким, тому тяжіє до металургійних баз; водночас воно — громіздке, тому тяжіє до споживача. Продукція цієї галузі випускається невеликими партіями або навіть одиничними зразками (парові казани, турбіни, прокатні стани) і є працемісткою.

Високим рівнем розвитку важкого машинобудування характеризуються насамперед розвинені країни, де є важка промисловість. Серед країн, що розвиваються, важке машинобудування орієнтується на добувну промисловість (видобуток нафти, газу, руди, вугілля) чи на металургійну промисловість (Індія, Бразилія, Аргентина).

Транспортне машинобудування складається з виробництва ав* томобілів, морських та річкових суден, локомотивів, вагонів, трамваїв І тролейбусів тощо. Воно орієнтується переважно на економічно розвинені країни, де є значний попит на цю продукцію, а також на сировинну базу.

Автомобілебудування позначене великою капіталомісткістю, а гостра конкуренція зумовлює високий рівень монополізації. Найбільшими монополіями з виробництва легкових автомобілів є "Воль-во", "Даймлер-Бенц", ФІАТ, БМВ, "Дженерал-моторе", "Форд-мотор", "Тойота", "Нісан", "Опель".

Серед регіонів лідерство тримає Північна Америка. Серед країн виділяються США, Японія та Франція (табл. 6.10).

Нещодавно у п'ятірку лідерів увійшли автомобільні фірми Республіки Кореї. АвтоЗАЗ - Daewoo в країні налагодив випуск автомобіля "Таврія" покращеної якості та трьох моделей Daewoo. В Іллічівську почато складання моделей Leganza, Nubira, Lanos.

Компанія General Motors в рамках спільного підприємства АвтоЗАЗ — Daewoo інвестувала в автомобілебудування 100 млн дол.

Таблиця 6.10. Виробництво автомобілів у 1999 р. (млн шт.)

Місце країни	Разом*		Легковички
1	США	13,6	Японія	8,10
2	Японія	10,8	США	5,84
3	ФРН	5,2	ФРН	5,47
4	Франція	3,6	Франція	2,84
5'	Росія	2,5	Іспанія	2,31
6	Республіка Корея	2,3	Республіка Корея	2,06
7	Канада	2,2	Велика Британія	1,82
8	Іспанія	2,1	Канада	1,51
9	Велика Британія	1,7	Італія	1,35
10	Італія	1,5	Бразилія	1,11

* Дані за 1994 р. п

задля складання Opel — Astra та Vectra. У Луцьку утворено СП із складання шостої моделі ВАЗ, а в Мелітополі на базі нещодавно збудованого моторного заводу налагоджено випуск двигунів фірми "Рено", в тому числі для СП "Рено — ЛАЗ" з виробництва нових автобусів.

Випуск автомобілів у Росії знизився, Україна у 1998 р. випустила 25,7 тис. легкових автомобілів.

Вантажне автомобілебудування зосереджено у таких країнах, як США, Канада, Японія, ФРН, Росія, Чехія, Білорусь. Тут виробляються вантажівки великої та середньої вантажопідйомності. Найбільші центри: Москва, Набережні Челни, Нижній Новгород у Росії, Мінськ та Жодіно у Білорусі, Дирборн у США, Нагоя у Японії, Копршивниця у Чехії. Найбільш відомі автомобілі у Чехії — вантажівки "Татра", у Японії — Mitsubishi, Nissan, Hino, у Італії — Iveco, у Швеції — Volvo, у Франції — Renault, у ФРН та США — Даймлер-Крайслер, Mercedes, MAN, а також моделі Scania та DAF. Росія з Україною утворили 4 СП із складання невеликих вантажівок "Газель" в Сімферополі, Іллічівську, Кременчуці та Київській області.

Виробництво автобусів зосереджено у ФРН ("Мерседес"), Угорщині ("Ікарус"), Україні (ЛАЗ), Росії (ПАЗ, ЛІАЗ), США, Японії, Швеції (Вольво), Франції (Рено).

Виробництво мотоциклів зосереджено в Японії (Suzuki, Jawa, Jamaha, Kawasaki, Honda); ФРН (BMW), Франції (Pegeout), США та Італії.

Локомотивобудування історично склалось там, де була розвинена мережа залізниць: у Західній Європі, Росії, Україні, США, Японії. У більшості розвинених країн випускають і використовують електровози (виняток США, де висока питома вага тепловозів), а в країнах, що розвиваються, застосовують тепловози і паротяги. Найновіші типи локомотивів запроваджує Японія, швидкість руху на її спеціальних швидкісних залізницях по Тихоокеанському поясу — найвища. У США розроблений новий тип швидкісного залізничного состава, який рухатиметься зі швидкістю 240 км/год і стане одним із найнадійніших з огляду на безпеку руху. В Україні тепловози та електровози виробляються у Луганську, Харкові та Дніпропетровську, трамваї — у Луганську, тролейбуси — у Дніпропетровську.

Морське машинобудування зосереджене у Японії; ця країна дає 38% споруджуваного тоннажу. За обсягом військового суднобудування перед ведуть США. Від середини сімдесятих років швидко — за активної участі японських монополій та з використанням японського суднового обладнання — морське суднобудування розвивається у Південній Кореї (20% світового обсягу), Сінгапурі, Бразилії. У Західній Європі найвищі темпи розвитку суднобудування у Німеччині та Італії (відповідно 5,4 та 4,3 %). Китай останнім часом витіснив з третього місця Німеччину, і його питома вага становить 6,1%.

В окремих країнах сформувалась певна спеціалізація: Японія робить судна для перевезення наливних та насипних вантажів, Франція — зріджених газів і хімікатів, Фінляндія — криголами й пасажирські судна, США — судна-баржовози та газовозні танкери.

Нова тенденція — переміщення суднобудівних потужностей в країни, що розвиваються. Крім Республіки Корея, в "першу десятку" увійшла Бразилія. Це пов'язано з наявністю сировинної бази та дешевих трудових ресурсів.

У світовому виробництві суден питома вага України у 1995 році складала 0,8%, а у 1998 впала до 0,3%. Провідними покупцями українських суден є Греція ( 41% від загальної вартості проданих суден), Росія (30%), Данія, Ліберія, Нідерланди.

Верстатобудування є галуззю, яка визначає науково-технічний прогрес у світі. Воно потребує залучення висококваліфікованих трудових ресурсів, тому розміщується в основному у економічно розвинутих країнах. Не випадково на шість із них — Японію, ФРН, США, Італію, Швейцарію та Францію — припадає 75% виробництва верстатів (табл. 6.11). У експорті верстатів лідирують ті ж самі країни.

Таблиця 6.11. Обсяги виробництва металообробного устаткування п провідних країнах світу (млн дол.)*

Місце країни	Країна	Всього	Металообробні верстати	Ковальсько-пресувальне устаткування
1	Японія	9007,3	7657,3	1350
2	ФРН	7701,8	5314,8	2387
3	США	4503,5	3423,5	1080
4	Італія	3701,6	2221,6	1380
5	Швейцарія	2181,1	1767,1	414

* Дані за 1998  р.

 

Верстатобудування в країнах світу має вузьку спеціалізацію. Так, США і ФРН перші за випуском верстатів з програмним управлінням; Японія і ФРН — металорізальних верстатів; США, Японія і ФРН — ковальсько-пресових верстатів; Швейцарія — прецизійних верстатів.

Сільськогосподарське машинобудування включає випуск комбайнів, жаток, сіялок, косилок, устаткування для тваринництва тощо. Всі ці машини орієнтуються на споживача і виробляються у тих країнах, де в них виникає потреба. Багато країн, що розвиваються, мають цехи зі зборки сільськогосподарської техніки, а комплектуючі завозять із Західної Європи, Японії та США.

За обсягом виробництва сільськогосподарських машин лідирують США, вони ж є основними споживачами цієї техніки. Зернозбиральні комбайни випускають у Ростові-на-Дону, Таганрозі, Сизрані, Красноярську (Росія), Луганську й Кіровограді (Україна); кукурудзозбиральні — в Херсоні (Україна); льонозбиральні — Бєжецьк, Люберці (Росія); бавовнозбиральні — Ташкент (Узбекистан); картоплезбиральні — Гомель (Білорусь), Рязань, Тула (Росія). Херсонський завод кукурудзозбиральних комбайнів налагодив виробництво зернозбирального комбайну "Славута".

Авіа- та ракетобудування характерне для економічно розвинутих країн. США виготовляє "Шатли", Франція — "Оріони", Росія — штучні супутники, космічні станції, модулі; Україна — ракетоносії "Зеніт" і "Протон". Також Україна бере участь у космічній програмі "Морський старт". Найбільші виробники літаків у світі — Boeing (США) та Airbus (консорціум Західної Європи). Також різні типи літаків виготовляють Франція, Італія, Канада, Швеція та інші. Росія виробляє військові та цивільні літаки і гелікоптери: МІГ, СУ, АН, ІЛ, ТУ та інші. В Україні виготовляють авіадвигуни (завод "Мотор-Січ" в Запоріжжі). Авіазаводи у Києві та Харкові налагоджують випуск ТУ-334, АН-140, АН-74, АН-74 ТК.

Важливим напрямом машинобудування є виробництво зброї. У світі серед виробників зброї виділяються розвинені країни, а серед покупців, як розвинені країни, так і ті, що розвиваються.

Приладобудування — це виробництво електро- та радіовимірювальних оптичних приладів, приладів часу, засобів зв'язку тощо. Найбільшими виробниками електротехнічного устаткування у світі є компанії ABB (Швейцарія та Швеція), Siemens (ФРН), General Electric (США), GEC-Alsthom (Франція та Великобританія).

Ці галузі виробництва спочатку з'явилися у Європі, США та Японії, а потім були перенесені також у Нові Індустріальні Країни (НІК) Східної, Південно-Східної Азії та Латинської Америки в розрахунку на дешеву робочу силу (табл. 6.12).

 

Таблигця 6.12. Перша десятка країн — виробників продукції • приладобудування

Місце країни	Радіоприймачі	Годинники	Фотоапарати	Кольорові телевізори	Побутові холодильники
1	Гонконг	Гонконг	Японія	Японія	США
2	КНР	Японія	США	КНР	КНР
3	Малайзія	КНР	Гонконг	ФРН	Японія
4	Сінгапур	Росія	КНР	Росія	Італія
5	Японія	Швейцарія	Росія	Велика Британія	Республіка Корея
6	Республіка Корея	США	Велика Британія	США	ФРН
7	СІЛА	Республіка Корея	ФРН	Італія	Росія
8	Росія	ФРН	Республіка Корея	Франція	Велика Британія
9	Бразилія	Індія	Бразилія	Угорщина	Бразилія
10	ФРН	Австрія	Сінгапур	Республіка Корея	Франція

Одним із напрямів приладобудування є електронна промисловість. Вона зародилась у США, потім перейшла до Європи і Японії, а тепер змістилась у НІК. Зараз такі НІК, як Республіка Корея, Сінгапур, Гонконг, Тайвань, Бразилія, входять у десятку перших країн, поступа-Іочись лише США, Японії, ФРН, Великобританії та Франції. Спочатку и цих країнах тільки складали побутову електроніку з американських, європейських та японських деталей; тепер тут впроваджують своє інтегроване виробництво, яке містить всі основні стадії. Випускаються персональні комп'ютери, великі інтегральні схеми, периферійні системи, о'бладнання для електронного проектування, засоби зв'язку, волоконна оптика тощо. У 1997 році в світі було виготовлено 80 млн персональних комп'ютерів. Лідер — компанія Compag (США).

В Україні ця галузь теж широко представлена: більшість продукції виробляється на підприємствах військово-промислового комплексу. Серед центрів виділяються Київ, Дніпропетровськ, Львів, Одеса, Харків, Сімферополь.

Важке машинобудування України включає виробництво металургійного, гірничого, підйомно-транспортного обладнання, енергетичних блоків (парових казанів, атомних реакторів, турбін, генераторів), а також іншої металомісткої та великогабаритної продукції. У цій галузі створюються підприємства повного циклу з випуском продукції невеликими серіями або індивідуального призначення. Потреба великої кількості металу, складність транспортування готової продукції зумовлюють розміщення цих підприємств поруч з металургійними центрами, хоча інколи вони розташовуються і в районах споживання. За класичний приклад може правити Донець-ко-Придніпровський район: Краматорськ, Дніпропетровськ, Харків, Донецьк, Маріуполь тощо.

Сільськогосподарське машинобудування — це передусім тракторний та моторобудівний заводи у Харкові, завод тракторних сівалок у Кіровограді, бурякокомбайновий завод у Дніпропетровську тощо.

Машини та обладнання для хімічної промисловості виробляються у Сумах, Полтаві, Сніжному.

В Західноукраїнському та Центральноукраїнському економічних районах переважає працемістке й неметаломістке виробництво: добре розвинуті верстатобудування, автобудування, виробництво різних приладів, електро- та радіоапаратури, засобів автоматизації, технологічного обладнання.

Центри верстатобудування: Київ, Житомир, Львів. Виробництво приладів та засобів автоматизації: Київ, Житомир, Львів, Мукачеве, Черкаси. Сільськогосподарське машинобудування тяжіє до місць споживання готової продукції.

Південь спеціалізується на суднобудуванні, судноремонті, виробництві сільськогосподарських машин, верстатів, будівельно-шляхового й підйомно-транспортного обладнання, машин для легкої та харчової промисловості. Морське й річкове суднобудування (Миколаїв, Херсон, Керч), судноремонт (Одеса, Іллічівськ, Херсон, Севастополь) — це найдавніші галузі промисловості регіону. Тут будують судна найрізноманітнішого призначення.

Машинобудівний комплекс України містить значний науково-виробничий потенціал, тут зосереджена третина промислово-виробничих фондів і майже половина промислово-виробничого потенціалу країни.

Галузева структура машинобудівного комплексу України досить розвинена (табл. 6.13).

Таблиця 6.13. Структура машинобудівного комплексу України

Назва підгалузі             |                          Що виробляється
І. ВАЖКЕ ЕНЕРГЕТИЧНЕ ТА ТРАНСПОРТНЕ МАШИНОБУДУВАННЯ
1.	Енергетичне машинобудування: а) турбобудування б) котлобудування	Виробництво парових, гідравлічних і газових турбін, обладнання Парові казани, енергетичні атомні реактори тощо
2.	Дизелебудування	Дизелі, дизель-генератори, дизельні електростанції
3.	Металургійне машинобудування	Прокатні та трубні стани, обладнання для мартенів
4.	Гірничошахтне та гірничорудне машинобудування	Шахтні електровози, вагонетки, кріплення, підйомники, комбайни, транспортери
5	Підйомно-транспортне машинобудування : а) кранобудування б) крани для будівництва	Мостові, металургійні, портальні крани Крани на залізничному, автомобільному, пневмоколісному та гусеничному ходу, баштові крани, ліфти
6.	Залізничне машинобудування	Локомотиви, вагони: вантажні, пасажирські, промислові, вагони метро, трамваї
Назва підгалузі			Що виробляється
II. ЕЛЕКТРОТЕХНІЧНА ПРОМИСЛОВІСТЬ
1.	Електротехнічне машинобудування та устаткування		Електродвигуни , електрогенератори , трансформатори, конденсатори
2.	Кабельна промисловість		Кабелі, проводи сильного та слабкого струму, шнури
3.	Електролампова промисловість		Освітлювальні лампи розжарювання, люмінесцентні та ртутно-кварцеві лампи
4.	Електроізоляційні вироби		Електроізоляційні вироби, ізолятори із скла, фарфору, кераміки
III. ХІМІЧНЕ ТА НАФТОВЕ МАШИНОБУДУВАННЯ
1.	Хімічне машинобудування		Технологічне устаткування і апаратура для хімічної промисловості
2.	Полімерне машинобудування		Устаткування для переробки гуми, пластмас та інших полімерних матеріалів
3.	Виробництво нафтопромислового та бурового геологорозвідувального устаткування
4.	Устаткування для целюлозно-паперової промисловості		Устаткування для виготовлення паперу, картону, целюлози
IV. ВЕРСТАТОБУДІВНА ТА ІНСТРУМЕНТАЛЬНА ПРОМИСЛОВІСТЬ
1.	Виробництво металорізальних верстатів		Металорізальні верстати усіх видів
2.	Виробництво деревообробних верстатів		Деревообробні верстати, лісопильні рами, автоматичні лінії для деревообробної промисловості
3.	Ковальсько-пресувальне устаткування		Преси, молоти, поточні лінії для обробки металу
4.	Ливарне устаткування		Ливарні машини
V. ПРИЛАДОБУДУВАННЯ
1.	Виробництво електровимірювальних приладів		Щитові підсилювачі, стабілізатори, електролічильники
2.	Виробництво радіовимірювальних приладів		Прилади вимірювання струму, напруги, потужності, частоти
3.	Виробництво оптичних і оптико-механічних приладів і апаратури		Геодезичні та астрономічні прилади, фотоапаратура, кіноапаратура, оптичні та оптико-механічні прилади