Розділ 5

МЕТОДИ ЕКОНОМІЧНОГО ОБҐРУНТУВАННЯ РОЗМІЩЕННЯ ВИРОБНИЦТВА

 

У попередніх розділах мовилося, що розміщення продуктивних сил формується під впливом багатьох умов і закономірностей, і тому ефективність розміщення виробництва залежить від багатьох складників. Оптимальний варіант не завжди вдається визначити одним якимось методом: у кожному випадку застосовується той метод, який ліпше розв'язує запропоноване завдання.

Методи, застосовувані до обґрунтування розміщення виробництва, створені на межі економічних, географічних і математичних наук. Вони обіймають: аналіз статистичних матеріалів, картографічний метод, методи техніко-економічних розрахунків ефективності, методи районного планування, балансовий метод, метод економіко-математичного моделювання тощо.

Аналіз статистичних матеріалів дозволяє вивчати просторово-економічні об'єкти та явища у їхньому взаємозв'язку й динаміці.

Економіко-географічне картографування дає можливість не лише наочно подати локалізацію окремих об'єктів, але й розрахувати ефективність розміщення. Картографічний аналіз території виявляє нові можливості, закономірності. Для обґрунтування розміщення виробництва застосовуються спеціальні карти (щільності населення, топографічні, ґрунтів, транспорту, геологічні, кліматичні тощо). На їхній основі складаються ще більш спеціалізовані карти, як-от карта зон економічного тяжіння міст, карти ТПК тощо.

Розрахунки економічної ефективності — це сполучення кількох методів. Річ у тім, що методика розміщення виробництва скерована на досягнення якомога вищої ефективності виробництва. Водночас ефективність поділяється на загальну і порівняльну ефективність витрат. Показники ефективності такі: питомі капіталовкладення, працемісткість, фондомісткість, матеріаломісткість, рентабельність, терміни окупності витрат, собівартість продукції, продуктивність праці, виробничі витрати.

Районне планування — це комплексний метод, що застосовується при проектуванні розміщення виробництва на рівні регіону, а не окремого підприємства. Він у свою чергу використовує методи математичного моделювання, картографічний тощо, являючи собою метод аналізу території.

З успіхом використовується метод економіко-математичного моделювання, зокрема для моделювання економічного простору. В його основі — системний підхід. За його допомогою треба вирішити такі загальні завдання: показати, як характер просторової організації компонентів, особливостей їхнього функціонування формує цілісні територіальні утворення — соціально-економічні комплекси. Будується економіко-математична модель, яка, до певної міри, відповідає оригіналу. Результати, одержані під час вивчення моделі, переносяться на реальний план.

Для моделювання використовуються математичні методи, сутність яких полягає у формалізації просторового об'єкта або процесу з одночасним обмеженням низки другорядних — щодо мети дослідження — факторів. Методи моделювання почали ширитись при створенні теорії просторової економіки, біля витоків котрої стояли Тюнен, Вебер, Кристалер, Леш. Тепер методи просторового моделювання успішно поєднуються з використанням ЕОМ. Одним з прикладів лінійного програмування є так звана транспортна задача, яку економісти застосовують у своїх розрахунках.

 

 

 

 

5.1. Аналіз ефективності розміщення виробництва

 

Ефективність — досить містке поняття, що виявляється у різних показниках. У цьому розділі йтиметься переважно про ефективність локалізації підприємств, групи підприємств або інших об'єктів народного господарства. Розглядатимуться методи вивчення економічного простору з застосуванням аналітичної геометрії та математичного аналізу, транспортна задача, метод районного планування, метод порівняльної ефективності витрат, їхній розгляд доцільно почати з теорії просторової економіки, бо саме вона започаткувала моделювання простору.

Методи теорії просторової економіки

Питання оптимального розміщення виробництва, ефективності економічної організації простору здавна цікавили виробників, але перші поважні праці у цій галузі з'явились у XIX ст., зокрема твори І. Тюнена. Натомість підвалини теорії просторової економіки покладені у першій половині XX ст. німецькими вченими А. Вебером, А. Лешем, В. Кристал єром, а також — трохи згодом — американцем У. Ізардом. Спільний та найбільш істотний метод у теоріях цих учених — суворе абстрагування простору як такого, виокремлення його з множини інших факторів, які впливають на економіку. Попри зрозумілі вади, перевага такого трактування у тому, що воно дає змогу проаналізувати роль просторової складової у комплексі передумов і факторів економічного розвитку.

Засновники теорії просторової економіки (у США її називають "регіональною наукою") розглядали економічний простір як ідеально рівну поверхню з рівномірно розташованими об'єктами народного господарства й населеними пунктами. Так легше було виявити просторові закономірності й визначити їх методами геометрії. Сьогодні у чистому вигляді теоретичне вчення німецької школи просторової економіки майже не застосовується, але засади аналізу території, зокрема облік транспортних витрат, зберігають свою актуальність. Тому корисно хоча б побіжно познайомитися з поглядами цих вчених.

Теорія "концентричних кілець" Тюнена. Німецький поміщик Тюнен, вивчаючи питання утворення ренти, вирішив виявити вплив міста — ринку на сільськогосподарську спеціалізацію прилеглої території, яка характеризується однаковою родючістю для всього обширу. Місто розташоване у центрі території, а простір являє собою круг. Чим далі від центра, тим більші транспортні витрати для ферм, які, перебувають у центрі круга. Це впливає на загальні витрати фермерів, але щодо кожної культури неоднаково. Для кожного різновиду сільськогосподарського виробництва є поріг, перевищення котрого робить виробництво невигідним; він залежить від відстані до центра.

Шляхом емпіричних розрахунків І. Тюнен обґрунтував зональність сільськогосподарського виробництва залежно від відстані до центра (стосовно господарської ситуації початку XIX ст.). Він виокремив шість зон (рис. 5.1), які концентричними кільцями розташовувались довкола міста-ринку: овочеві культури й молочне тваринництво — найближча до центра зона, потім — лісівництво (що за тих часів було вельми прибуткове), зернові культури, кормові культури, трипільна сівозміна, екстенсивне тваринництво.

Рис. 5.1. "Концентричні кільця" за І. Тюненом

1 — місто — ринок; 2 — овочівництво й молочне тваринництво; 3 — лісове господарство; 4 — зернові культури; 5 — кормові культури; 6 — трипільна сівозміна; 7 — екстенсивне тваринництво; R — відстань від центра

 

Найістотнішим у теорії Тюнена було запровадження до економічного аналізу поняття відстані. Треба зазначити, що коло наукових зацікавлень Тюнена було досить широке: він, зокрема, — один з засновників теорії граничної корисності. І

Теорія "штандортів" А. Вебера. Якщо розглядати розташування джерел сировини й споживачів продукції у певних місцях виробництва, то можна знайти точку в просторі, де витрати на перевезення будуть мінімальні. Таку точку А. Вебер вважав оптимальним місцем для розташування виробництва. За наявності двох пунктів сировини та одного пункту споживання він будував трикутник, усередині котрого визначав вихідну точку (рис. 5.2).

У пунктах ЛйС знаходяться джерела сировини, у пункті В — споживач готової продукції. Транспортні витрати не залежать від складу вантажу, а лише від його маси й відстані. У таких випадках маси вантажів можна уподібнити до сил і позначити їхні напрями (г,, г2, г3). Точка рівноваги Р0 відшуковується за методом побудови паралелограма.

Розташування точки Р0 є ідеальним, якщо враховувати лише сировину й споживача. Якщо ж з'являються нові фактори — наприклад,

 

Рис. 5.2. Трикутник розміщення за А. Вебером

 

центр розміщення робочої сили, — то точка Р0 відповідно зміщуватиметься.

Схему А. Вебера розвинув Т. Паландер, який накреслив на ній ізолінії, що відповідають змінам транспортних тарифів і вартості сировини. У зв'язку зі зміною транспортних тарифів може виникнути кілька точок Р0 з мінімальними транспортними витратами.

"Система шестикутників" Кристалера — Леша. Обидва німецьких вчених створили своє вчення у тридцяті роки XX ст. Попри деякі розбіжності, їхні погляди на просторові закономірності розміщення дуже близькі. В. Кристалер висунув теорію "центральних місць". Центральне місце — це місто, яке забезпечує навколишній простір товарами й послугами. А. Леш розвинув цю ідею й створив загальну теорію просторової економіки.

Вихідною точкою в міркуваннях Кристалера й Леша є шестикутник як ідеальна комірка організації виробництва. Сутність міркувань полягає ось у чому. На ідеальній рівнині з рівномірним поділом сировинних ресурсів і населення формою ринку, що тяжіє до одиничного центру, буде круг (бо відстань від центра до найвіддале-ніших точок, що зазнають впливу, за цих умов однакова). Інший центр утворює круг, третій — ще один тощо. Проте круги не є ідеальною формою заповнення економічного простору, бо, прилягаючи одне до одного, вони творять незаповнений простір. Набагато краще "пакуються" вписані у коло шестикутники (рис. 5.3).

У системі шестикутників заповнюється увесь простір, тобто не залишається території поза ринковою зоною, як це трапляється у випадку з кругами (затемнена ділянка).

                     

                                                       

 

Рис. 5.3. Перетворення кругів на шестикутники (за А. Лешем)

 

Споживачі продукції можуть по-різному розташовуватись стосовно центра. Леш за центр узяв ферму, господар якої виготовляє пиво не лише для себе, але й для інших ферм. Збільшення масштабу виробництва понижує витрати на одиницю продукції, а віддаленість вироблюваної продукції — збільшує їх. Взаємодія цих складових визначає радіус перевезень і, отже, площу шестикутника. Решта ферм може перебувати або у вершинах шестикутників, або на сторонах, або всередині (рис. 5.4).

 

Рис. 5.4. Варіанти шестикутників ринкових зон

 

Потім Леш розглядає випадок, коли зона збуту центра збільшується. Він будує систему шестикутників дедалі більших розмірів, які поступово вкривають увесь простір країни (регіону). Він визначає відстань між конкуруючими центрами за формулою

                                      b=a√n

де b — відстань між центрами; а — відстань між центром і споживачами; п — кількість споживачів для кожного центра.

Логічно побудувати мережу шестикутників з урахуванням виробництва різної продукції, тоді кожний споживач буде забезпечений усіма видами продукції.

Кристалер побудував систему шестикутників за принципом визначення рангів центральних міст — залежно від їхніх розмірів і функціонального призначення. У центрі системи — найбільше багатофункціональне місто; потім виділяються центри першого, другого, третього тощо порядків. Кристалер виходив з припущення, що обслуговувана точка має знаходитися на відстані до 1 години ходи (4 км); за цим він визначав розміри шестикутників (рис. 5.5).

Рис. 5.5. Система зон впливу за В. Кристалером

 

Таким чином, Кристалер створив ієрархію центральних місць за їхнім функціональним значенням і ступенем впливу на навколишній простір. З кожним щаблем зона впливу утричі більшає відносно попередньої, — від цього залежить і населення центру.

Кристалер виокремив сім рівнів впливу. Побудована на цьому принципі мережа шестикутників укрила усю Південну Німеччину, і виявилось, що збігання реальної мережі поселень регіону з розрахунковою мережею досить велике. Але треба пам'ятати, що Південна Німеччина — це досить рівна місцевість, що сприяло такому збігові.

Треба врахувати, що з розвитком приватного автотранспорту годинна доступність від споживача до центру становить не 4 км, а принаймні удесятеро більше. Одначе й досі ідея Кристалера — Леша має послідовників.

За допомогою теорії просторової економіки можна вирішувати нескладні завдання локалізації об'єкта методами аналітичної геометрії та математичного аналізу. Розгляньмо кілька прикладів.

Розрахунок ефективності витрат. Ефективність виробництва великою мірою залежить від оптимального розташування підприємств. Крім безпосередньо виробничих факторів (продуктивність праці, якість обладнання тощо), на неї впливають також транспортні витрати, рівень розвитку інфраструктури, комплексність, щільність населення, географічне розташування підприємства та інші фактори й передумови, про які йшлось у попередніх розділах.

Ефективність виробництва визначається двома складовими: ефектом виробництва й витратами на його досягнення. Ефект має тяжіти до максимально можливого, а витрати — до мінімуму. Загальна формула ефективності має вигляд

        Еф

Е = ——, Е -> max,

        В

де Е — 'ефективність; Еф — ефект; В — витрати.

Ефект може виявлятись як збільшення обсягу виробництва, приріст прибутку (для окремого підприємства) або національного доходу (для регіону або цілої країни). Розрізняють ефективність загальну (абсолютну) й порівняльну. Загальна ефективність народногосподарських заходів визначається шляхом відношення одержуваного приросту національного доходу до витрачених капіталовкладень. Порівняльна ефективність обчислюється при виборі най-вигіднішого варіанта розташування об'єкта з усіх, що є.

Витрати складаються з капіталовкладень К й поточних витрат С (собівартість продукції). Проте при річному розрахунку додавати витрати й капіталовкладення не можна, бо капіталовкладення скуповуються не за один рік. Для того щоб звести витрати до річної розмірності, запроваджується коефіцієнт ефективності капіталовкладень Е. Він є оберненою величиною терміну окупності Т, цебто Е = \/Т. Отже, величина Е означає таку частину капіталовкладень, яка окуповується протягом року. Існують нормативні терміни окупності 7\ У плановій економіці їх розраховує держава на підставі рівня суспільної продуктивності праці у даний період розвитку країни. За умов ринкової економіки Гн не регламентується, але об'єктивно існує такий середній термін окупності капіталовкладень, перевищення якого робить витрати неефективними.

Відповідно є й нормативний показник ефективності Еп. Для різних галузей економіки він не однаковий. Індивідуальна ефективність капіталовкладень не повинна бути нижча за цей показник. Тепер можна вивести загальну формулу витрат:

В_і = С_і + Е_н • К_і.

Це формула зведених витрат, бо тут усі витрати зведені до річної розмірності. Зведені витрати є однією зі складових при розрахунках так званої порівняльної економічної ефективності. Порівняльна ефективність обчислюється при виборі з кількох варіантів такого, де ефект досягався б за найменших витрат. Таким чином,

                   С_і+Е_н*К_і->min

 

Формула зведених витрат часто використовується при аналізі розміщення виробництва. Можна, скажімо, розрахувати, що краще: спорудити один великий завод або кілька середніх, що виробляють аналогічну продукцію. Звичайно (хоча й не завжди) зі збільшенням капіталовкладень знижуються поточні витрати. Таке зниження не завжди пропорційне, тому зведені витрати треба обчислити для кожного варіанта. Може виявитись, що подальше збільшення капіталовкладень, зростання обсягів виробництва стимулює зниження поточних витрат, але не такою мірою, що зменшила б загальні витрати.

Коли варіанти витрат розглядаються щодо території, треба обов'язково врахувати й видатки на транспортування сировини, палива й готової продукції. Вони можуть включатись і до поточних витрат С, але для наочності їх доцільно виокремити, бо вони є найважливішим просторовим фактором. Тоді

В_і = С_і + Е_н• K_і + T_і,

де Ті — питомі витрати підприємства на перевезення сировини, палива й готової продукції.

 Економічна оцінка території. Перш ніж підприємство, виробничий комплекс, галузь або населений пункт будуть розміщені, треба здійснити аналіз території гаданого розміщення.

Територіальний аналіз робиться на рівні усієї країни або на рівні окремих регіонів за галузевим чи, власне, територіальним принципом. Відповідно до цього спеціальні урядові органи, науково-дослідні установи або інші наукові групи складають схеми розміщення продуктивних сил. В Україні це робить Рада з вивчення продуктивних сил (РВПС).

Схеми поділяються на загальні, галузеві й регіональні. Загальні схеми відбивають стратегічні напрями у розміщенні продуктивних сил країни; вони сполучають докупи інтереси розвитку галузей та регіонів. Загальні схеми дають можливість розрахувати ефект від розміщення виробництва у масштабі усієї країни.

Галузеві схеми спираються на аналіз ефективності розміщення окремих галузей народного господарства.

Регіональні схеми охоплюють території великих економічних районів, промислових і сільськогосподарських зон, територіально-виробничих комплексів, адміністративних районів, міських поселень. Особливу роль серед регіональних схем відіграє так зване районне планування, схеми й проекти якого охоплюють порівняно невелику, але економічно цілісну територію; в Україні, наприклад, такою тери-

торією є група адміністративних районів, тобто частина області. За умов жорсткого соціально-економічного планування це є частиною довготермінових планів, реалізація яких передбачена законом. За умов ринкової економіки аналіз території дає важливий індикативний матеріал для прийняття рішень на різних рівнях: від підприємця — до керівника виконавчих органів країни.

Схема районного планування являє собою оцінку території за низкою ознак, які треба враховувати для визначення ефективності будівництва й функціонування об'єкта. Проекти районного планування конкретизують реалізацію можливостей, відзначених у схемах.

Аналіз території має починатися з її функціонального зонування. Територія району ділиться на зони, що вирізняються якоюсь специфікою за природними, економічними й соціальними параметрами. Особлива увага приділяється визначенню зон господарського тяжіння щонайбільших, найбільших, великих та середніх міст. У зв'язку з цим робиться розрахунок вантаже- і пасажиропотоків між центрами тяжіння й периферією. Довкола центрів тяжіння формуються три концентричних пояси: безпосереднього тяжіння, формуючого впливу та економічного впливу.

Перший пояс — це приміська зона радіусом у межах 1,5-годин-ної доступності від центру міста; вона характеризується масовими поїздками населення на роботу до міста. Водночас у цій зоні розташовуються філії промислових підприємств, які є у місті, складські приміщення; промисловість ніби переміщується з центру міста до периферії. Але у низці випадків приміська зона є місцем активної житлової забудови, де забезпечені прошарки населення прагнуть селитися "поближче до природи". У процесі субурбанізації приміські пояси можуть мати вищі темпи господарського розвитку порівняно з центром міста.

Зона формуючого впливу має радіус доступності 2 — 3 години. Тут розташовуються підприємства, які виробляють для міста продукцію, що швидко псується: молокозаводи, м'ясокомбінати, птахофабрики. Тут же можуть розташовуватись рекреаційні заклади: санаторії, будинки відпочинку, кемпінги. Масові поїздки здійснюються лише з культурно-побутовою метою до міста або з рекреаційною метою (особливо у вихідні дні) — з міста.

Зона економічного впливу має радіус доступності 3 — 4 години й більше. Масові поїздки мешканців усередині цього поясу не характерні; переважають ділові поїздки й вантажопотоки виробничого призначення.

Потім визначаються зони поза господарським тяжінням великих міст. Це спеціалізовані території: лісові масиви, місця видобутку корисних копалин, райони екстенсивного сільського господарства, розлогі курортні райони. У цих зонах головна увага приділяється аналізу факторів спеціалізації для прогнозування варіантів подальшого розвитку території.

Функціональне зонування території дозволяє визначити ділянки, найбільш придатні для промислового й житлового будівництва, сільськогосподарського виробництва, організації масового відпочинку. Воно виявляє шляхи оптимізації виробничої й соціальної інфраструктури. Зонування полегшує визначення можливостей комплек-сотворення, налагодження вигідних внутрішньорегіональних господарських зв'язків між підприємствами, раціонального використання трудових і природних ресурсів.

Після проведення функціонального зонування території здійснюється аналіз її ресурсно-економічного потенціалу. Він поділяється на три блоки: аналіз природних умов та ресурсів, аналіз демографічного потенціалу, економічний аналіз.

Аналіз природно-ресурсного потенціалу території включає вивчення: геологічної будови й корисних копалин, гідрологічних і гідрогеологічних умов (поверхневі й підземні води), геоморфологічних умов (форми поверхні, величина схилів, ступінь членованості поверхні тощо), кліматичних умов (сонячна радіація, температура, опади, вологість, вітер), ґрунтово-рослинний покрив, тваринний світ, екологічні особливості.

Аналіз демографічного потенціалу полягає у вивченні сучасної чисельності населення й трудових ресурсів та прогнозу їхньої чисельності на перспективу. Аналізується статево-вікова структура населення, фахова, освітня й культурна структура трудових ресурсів, а також купівельна спроможність населення, традиційні навички, ціннісні орієнтації (перевага матеріальних і духовних цінностей) тощо.

Прогноз чисельності населення здійснюється різними методами. Найпростіший — лінійна функція, її формула

N_t = Н₀(1 + kt),

де N₀ — початкова чисельність населення; Nt — чисельність населення через t років; k — середньорічний приріст населення; і — період прогнозування.

Лінійна функція використовується тоді, коли середньорічний приріст — постійна величина.

Докладніші розрахунки прогнозної чисельності населення здійснюються за методом пересування віку, що вивчається у курсі демографічної статистики.

Загальну величину трудових ресурсів визначають за формулою С = Т — а — n — Ь +m,

де С — чисельність трудових ресурсів; Т — чисельність населення у працездатному віці; а — особи працездатного віку, які працюють у домашньому господарстві; n — непрацюючі інваліди у працездатному віці; m — працюючі пенсіонери й підлітки; Ь — ті, що навчаються з відривом від виробництва.

Демографічний аналіз передбачає також визначення демографічної місткості території, яка визначає граничну кількість мешканців, що може бути розселена тут за даного соціально-економічного рівня розвитку.

 Економічний аналіз території передбачає визначення варіантів спеціалізації регіону, доцільності спорудження тих або інших об'єктів. Повинні враховуватись можливості кооперування, комбінування й концентрації виробництва. Важливе значення має аналіз стану виробничої й соціальної інфраструктури, особливо транспортної системи, системи енергопостачання.

За результатами природно-ресурсного та економічного аналізів дається інтегральна оцінка території, її сутність полягає у визначенні оптимального варіанта використання території для подальшого розвитку й розміщення виробництва й сфери послуг. Інтегральна оцінка містить висновок про найбільш раціональне використання природних і трудових ресурсів, про доцільність і ефективність розміщення галузей у регіоні, визначає у загальних рисах обсяг виробництва, напрям вантажопотоків, прогнозує соціальний та екологічний розвиток регіону.

Після аналізу й оцінки території розробляються конкретні рішення про її використання. Питання про використання території узгоджується з місцевими органами влади у віданні яких вона перебуває.

На цій заключній стадії визначається характер режиму використання тих або інших ділянок території. Наприклад, виділяються ділянки й зони, на яких промислове будівництво недоцільне з екологічних міркувань.

Здійснюється вибір площі для великого промислового та іншого будівництва. Визначається напрямок виробничих комунікацій, інженерної інфраструктури. Розраховуються обсяги потрібних поставок на підприємства регіону сировини, палива та електроенергії як із місцевих ресурсів, так і з інших регіонів. Робиться розрахунок потрібного контингенту працівників для підприємств. Визначається кількість, розмір і місця розташування об'єктів культури, побутового обслуговування, масового відпочинку. Існують спеціальні нормативи для розрахунку необхідної кількості місць у школах, дитячих садках, ліжко-місць у лікарнях, кількості відвідувань на рік поліклінік, театрів, музеїв тощо — залежно від чисельності населення.

Ці нормативи укладені в Україні стосовно державного сектору економіки. За умов ринкової економіки нормативи не завжди спрацьовують. Так, кількість торговельних точок і площ може визначатися конкуренцією. Проте й тут є межі (які можна розрахувати), поза котрими ризик не виправданий.

Районне планування розробляють спеціалісти з розміщення продуктивних сил, урбанологи, містобудівники. За умов ринку планування — це глибоко аргументований висновок про доцільність використання території з тією чи іншою метою, тобто своєрідний індикативний план. Підприємець може (хоча й не зобов'язаний) використовувати рекомендації планувальників у своїй господарській діяльності. Районне планування має велику цінність для регіональних органів влади у їхній оперативній роботі з управління територією та особливо для визначення перспектив соціально-економічного розвитку регіону.

Реалізація районного планування дає змогу здійснити найбільш ефективне господарське використання території — як для регіону в цілому, так і у масштабі окремого об'єкта народного господарства.

 

 

 

5.2. Характеристика показників, що узагальнюють розвиток та розміщення виробництва

 

Для характеристики рівня розвитку економіки регіонів та його ефективності використовуються узагальнюючі показники розміщення продуктивних сил, що мають синтетичний характер. Вони визначають ступінь використання економічного потенціалу господарського комплексу, а також відображають якісну характеристику всієї економічної діяльності регіону, включаючи невиробничу сферу, їхні розрахунки використовуються для визначення структури суспільного виробництва, участі галузей регіону у створенні національного прибутку, джерел нагромадження та капітальних вкладень. Отже, під рівнем економічного розвитку регіону розуміють рівень розвитку продуктивних сил та рівень добробуту населення регіону. Узагальнюючі характеристики розвитку регіону дають такі показники:

— виробництво національного доходу на душу населення (НД)

         V_нд

НД=-------,                                       (5.1)

          Ч

де V(n — обсяг виробленого національного доходу; Із— чисельність населення у регіоні; :

— продуктивність суспільної праці (ПП)

         V_нд

ПП=-------,                                       (5.2)

          Ч_м

де Ч_м— чисельність працюючих у сфері матеріального виробництва;

— сукупний фонд споживання населенням регіону матеріальних благ та послуг на душу населення (ФС)

            ∑П_і+∑Б_і

ФС=---^і=1----^і=1--,                                                           (5.3)

                  N

де n — особи, які споживають однакову річ або вид послуги; п — вид послуги; Б — вид матеріальних благ; N — чисельність населення; — виробництво національного прибутку на 1 грн поточних вит-рат (E_р)

             V_нд

Е_р=-------------,

        М+А+З

де М — матеріальні витрати; А — амортизаційні відрахування; З — заробітна плата.

Обсяг виробництва національного доходу в регіоні характеризує кінцевий результат відтворювального процесу, а також його ресурсний потенціал для розв'язання соціальних задач. Тому для порівняння рівнів економічного розвитку регіонів використовуються показники виробництва національного доходу на душу населення та на одного зайнятого у матеріальному виробництві.

Формування регіонального валового національного продукту та національного прибутку має особливості. Вони полягають у тому, що величина та структура виробленого валового продукту та відтворених ресурсів не збігаються. Не збігаються за величиною вироблений та спожитий кінцевий продукт, національний дохід. Це пояснюється тим, що регіон має самостійний цикл відтворення. Великі регіони мають таку самостійність за рахунок ресурсів власного виробництва. Тим часом у низових регіонах до кінця не вирішуються відтворювальні процеси, вони тісно взаємопов'язані з іншими регіонами, функціонують у межах єдиного народногосподарського комплексу як його складові. Вони можуть виробляти більше або менше продукції та послуг, ніж споживати: балансується ж цей процес у межах всього народногосподарського комплексу країни.

Вивчення особливостей відтворювального процесу регіону має базуватись на всебічному дослідженні внутрішньо- та міжрегіональних виробничих зв'язків, на виявленні причин, що породжують специфіку будови валового продукту за натурально-речовими та вартісними формами. Проявом цих причин є структура регіонального комплексу, його спеціалізація, концентрація та комбінування, що визначають багатоваріантність економічного розвитку регіонів. Навіть за наявності об'єктивних можливостей для організації виробництва тієї або іншої продукції існують значні розбіжності у ефективності виробництва. Так, міжрегіональні розбіжності у собівартості видобування нафти сягають 5 — 6 разів, природного газу — до 5 разів, кам'яного вугілля — понад 20 разів, залізної руди — 3 — 4 рази, деревини — 2 — 3 рази. Залежно від розміщення та використовуваних джерел сировини, палива та енергії істотно відрізняються витрати на виробництво чорної та кольорової металургії, хімічної, нафтохімічної, лісопереробної промисловості, будівельних матеріалів, продуктів харчування.

Ця нерівність має об'єктивний характер і визначається двома групами факторів — історично сформованою структурою та рівнем розвитку матеріального та нематеріального виробництва, територіальною спеціалізацією та поділом суспільної праці, концентрацією, щільністю господарчої діяльності.

Дія вищезазначених факторів є об'єктивною причиною збереження нерівності у ступені економічного розвитку регіонів. У зв'язку з цим одним з актуальних завдань регіональної політики є введення механізмів стимулювання соціального та економічного розвитку депресивних територій. Якщо у 1991 році різниця між максимальним і мінімальним значенням показника випуску промислової продукції на душу населення у регіонах складала 2,2 раза, то у 1999 році — 12 разів. Питома вага п'яти найменш промислове розвинених регіонів в загальному обсязі виробництва країни зменшилася відповідно з 7,7 до 3,2 %. Співвідношення між прибутками на душу населення в означених двох типах регіонів становить 6,5 раза, а між надходженням податків — 9 разів.

Такі великі розбіжності можна пом'якшити шляхом раціоналізації міжрегіональних виробничо-торговельних зв'язків, а також у результаті перерозподілу національного доходу. Таким чином, вирівнювання розвитку регіонів полягає не в однаковості цього розвитку, не у розвитку всіх галузей господарства, а у формуванні у кожному регіоні народногосподарських комплексів на основі спеціалізації та розвитку міжрегіональних виробничо-економічних зв'язків.

Найбільше розвинулись міжрегіональні зв'язки в паливній, металургійній, машинобудівній, лісозаготівельній промисловості через концентрацію виробництва в обмеженій кількості регіонів. Завдяки широкому асортименту вельми значний міжрегіональний обмін продукцією легкої та харчової промисловості. Так, з регіонів, що спеціалізуються на випуску цих товарів, 30 — 50% виробів вивозиться у інші регіони країни, але одночасно 20 — 40% своєї потреби регіони задовольняють за рахунок увезення (включаючи імпорт).

У зв'язку з цим, до соціально-економічного аналізу регіонів треба підходити з двох сторін: по-перше, оцінювати ступінь збалансованості *та регіонального взаємообміну та, по-друге, визначити внутрішні джерела економічного зростання регіонів, розкрити тенденції й реальні процеси розвитку.

Збалансованість — це такий стан регіональної економіки, за якого регіональні пропорції перебувають у рівновазі. Інструментом вивчення збалансованості є система територіальних балансів, їхня основна функція визначається у зв'язку потреб і ресурсів як у масштабі всього суспільного виробництва, так і по окремих регіонах країни. Оскільки виробництво та споживання переважної частини продукції та послуг відбувається у самому регіоні, на їхню збалансованість істотно впливає міжгалузевий продуктообмін усередині регіону, тоді як міжрегіональний товарообмін завершує даний процес і тим самим надає йому остаточних контурів збалансованості. Отже, в умовах збалансованості розвиток і благополуччя відповідних регіонів були б зумовлені не самозабезпеченням, а, навпаки, вивезенням їхніх виробів та закупівлею на виручені гроші продукції інших регіонів за порядком міжрайонної спеціалізації та кооперування. Про наявність регіональних взаємозв'язків саме такого характеру свідчить той факт, що коефіцієнт внутрішнього відтворення регіонального суспільного продукту в областях досить високий — 0,70 — 0,75, при частці ввезення 0,30-0,25.

Для початкової оцінки місця та ролі регіону у створенні та поділі сукупного суспільного продукту правомірно використовувати показник сальдо регіонального ввезення-вивезення, що визначається як різниця виробленого та спожитого чистого продукту або національного доходу. Сальдо вважається позитивним, якщо вивезення перевищує ввезення, негативним — якщо ввезення перевищує вивезення. Для його розрахунку використовується зведений транспортний баланс, у якому характеризується загальний обсяг вантажів, які підлягають ввезенню або вивезенню у регіонах, та відображаються зв'язки між ними (табл. 5.1).

Розрахунок показника сальдо, аналіз його рівня по різних територіях виявили три групи регіонів: з позитивним сальдо, з негатив

Таблиця 5.1. Схема зведеного балансу

Район	Відправ-	Прибуття	Внутрішньо-	Вивезен-	Ввезення	Перевищення
	лення	вантажів	регіональні	ня до	3 ІНШИХ	вивезення
	вантажів		перевезення	інших	регіонів	над ввезен-
				регіонів		ням (+, -)

ним сальдо та сальдо, близьким до нуля. Якщо йдеться про регіони двох перших видів, то це свідчить, що фактично відбувається перерозподіл суспільного продукту на користь регіонів з негативним сальдо. У зв'язку з цим виникають питання, наскільки економічно та соціально обґрунтований такий перерозподіл, чи відображає він адекватно реальний матеріальний взаємообмін між регіонами, чи сприяє здійсненню політики регіонального вирівнювання умов регенерації, ствердженню принципу соціальної справедливості. Для поглиблення аналізу необхідно використовувати показники, що характеризують рівень регіонального виробництва та споживання згідно з нормативами.

Як показник, що відображає рівень виробництва, можна застосувати показник виробленого національного доходу на одного працюючого. Рівень споживання доцільно оцінити за допомогою показника спожитого чистого продукту на душу населення. Нормативом у такому випадку є середній по країні рівень виробництва та споживання. Він приймається за 1. Тим самим при зіставленні фактично встановлюється ступінь відхилення показників регіонального виробництва та споживання від рівня народногосподарської збалансованості, міжрегіонального обміну результатами праці. Окремі варіанти по умовних регіонах представлені у табл. 5.2.

Найбільшу ясність у оцінці позицій того або іншого регіону дає графічна інтерпретація порівняльного аналізу (рис. 5.6). На малюнку представлено множину варіантів співвідношення рівнів виробництва та споживання у територіальному відтворенні. Вся множина розбивається на дев'ять зон:

1. Зона 1.1. їй відповідає точка з координатами О' (1.1). Це співвідношення відображає положення господарства по країні у цілому. Згідно з розрахунками у цю зону з невеликими допусками потрапляє регіон № 2.

2. Зона 1.2. Множина варіантів, розташованих на прямій О А. Виробництво та споживання збалансовано, рівень вищий за середній по країні. - ;;...-. , ,, г ,, ,!t . !;у.

Таблиця 5.2. Міжрегіональний баланс

Регіони	Вироблений національний дохід на одного зайнятого у регіоні щодо народногосподарського рівня	Спожитий національний дохід на душу населення порівняно з народногосподарським рівнем
Держава	1,00	1,00
у цілому
Регіон 1	0,85	0,62
Регіон 2	1,01	0,97
Регіон 3	1,12	0,66
Регіон 4	1,17	1,06
Регіон 5	0,83	0,80
Регіон 6	1,11	1,26
Регіон 7	0,99	0,81
Регіон 8	1,21	1,29

3. Зона 1.3. Численність варіантів, розташованих на прямій ОО'. Виробництво та споживання збалансовано, рівень нижчий за середній по країні. В цій зоні знаходиться регіон № 5.

4. Зона 11.1. Множина варіантів, розташованих на площині, яка обмежена кривою ВО'А. Виробництво й споживання не збалансовані. Рівень споживання вищий за рівень виробництва. У цій зоні розташувався регіон № 6.

5. Зона II.2. Множина варіантів, розташованих на площині, яка обмежена кривою С О'В. Виробництво й споживання не збалансовані, рівень споживання перевищує середній для країни показник, рівень виробництва нижчий за середній по країні.

6. Зона II.3. Множина варіантів, розташованих на площині, яка обмежена кривою СО'О. Виробництво й споживання не збалансовані, їхній рівень нижчий за середній по країні.

7. Зона ПІЛ. Множина варіантів, розташованих на площині, яка обмежена кривою АО'С. Виробництво й споживання не збалансовані, їхнє значення вище за середнє по країні. До цієї зони належить регіон № 4.

8. Зона III.2. Множина варіантів, розташованих на площині, яка обмежена кривою В2О'С. Виробництво й споживання не збалансовані, рівень виробництва середній по країні, а рівень споживання нижчий. У цій зоні опинився регіон № 3.

Споживання (спожитийчистий продукт на душу населення)

        

Виробництво (вироблений чистий продукт

на одного працівника в матеріальному виробнифпві)

 

Рис. 5.6. Варіанти співвідношення рівнів регіонального виробництва й споживання

9. Зона III.3. Множина варіантів, розташованих на площині, яка обмежена кривою О'ОВ2. Виробництво й споживання не збалансовані, рівень нижчий за середній по країні. Рівень виробництва вищий за рівень споживання. Цій зоні відповідає регіон № 7.

Отже, унікальність виробничих можливостей регіонів і диференціація ефективності виробництва утворюють природну базу для економічного співробітництва. Завдяки міжрегіональному обміну використовуються найвинятковіші особливості природно-господарських регіональних комплексів та головні переваги спеціалізації виробництва, відбувається взаємодія економік регіонів. Аналогічні завдання вирішуються і в процесі перерозподілу національного доходу.

Перерозподіл національного доходу — це об'єктивний економічний процес, що відбиває багатобічні зв'язки усередині та поміж сферами народного господарства, галузями й районами країни. Він

скерований на забезпечення оптимальних народногосподарських пропорцій. Однією з причин, що зумовлюють цей процес, є необхідність міжтериторіальних переміщень доходів, бо у низці випадків розвиток економіки окремих регіонів потребує більших накопичень, ніж ті, що у цих регіонах утворюються. Через це національний дохід окремого регіону може розраховуватись як вироблений, поділений та використаний.

Під виробленим національним доходом розуміється сума чистої продукції галузей матеріального виробництва без акцизів. Під поділеним національним доходом розуміється сума первісних доходів підприємств, організацій та працівників виробничої сфери. Він обчислюється через суму чистої продукції галузей матеріального виробництва у цінах без акцизів і реалізованого на території регіону акцизного стягання. Використовуваний національний дохід дорівнює сумі фондів споживання й накопичення.

Національний дохід перерозподіляється через фінансову систему у формі платежів та виплат з неї. Основним знаряддям перерозподілу національного доходу є державний бюджет, через який перерозподіляється 2/3 національного доходу.

Бюджет — це певний фінансовий план. Його розробляють на різних регіональних рівнях, починаючи з усієї країни й закінчуючи сільською радою. Основне призначення бюджетів — формувати на певному рівні регіонального управління фонд коштів та перерозподіляти його між сферами й галузями відповідних регіонів.

Фінансові ресурси регіону складаються з засобів місцевих (обласних, міських, районних тощо) бюджетів, а також засобів підприємств, що виділені на регіональний розвиток. Регіональна фінансова система повинна узгоджуватися з іншими елементами регіонального господарського механізму та загальною концепцією його перебудови. Перехід до економічних методів територіального управління, розширення економічної самостійності регіонів поєднуються зі створенням загальнодержавних централізованих фондів територіального розвитку, що регулюють міжрегіональні відносини, та формуванням системи внутрішньорегіональних фондів розвитку й страхових фондів.

Через загальнодержавні централізовані фонди засоби перерозподіляються між регіонами з різним рівнем економічного розвитку. Схожу функцію повинні виконувати платежі за трудові, земельні ресурси, корисні копалини. При цьому плата за трудові ресурси має відшкодовувати витрати держави на підготовку робочої сили, соціально-культурне й комунально-побутове обслуговування працівників та членів їхніх сімей. Плата за природні ресурси вилучає диференціальну ренту, яка виникає через відмінність у природній продуктивності цих ресурсів. Підприємства та інші об'єкти господарювання у регіоні, одержавши від держави у своє користування різноманітні ресурси, зобов'язані їх оплатити.

Ставка платежу за ресурс для господарського підприємства визначається економічною оцінкою ресурсу. Як економічну оцінку треба розглядати нормативний ефект від використання одиниці ресурсу.

З огляду на кількість використовуваних ресурсів, з'являється потреба у багатофакторному аналізі результатів виробництва, на підставі якого можна "приписати" кожному ресурсові певний ефект. Припустімо, розглядаються основні фонди, матеріальні, трудові, природні, інфраструктурні ресурси. Схематично структуру результатів можна подати так:

V=М+ЗП+ЕтЗП+Е_мФ+Р_пр+Р_іні+W,                    (5.4)

де V — обсяг виробництва; М — матеріальні витрати включно з амортизацією; ЗП — фонд заробітної платні; £т — норматив ефективності використання трудових ресурсів, враховує повні витрати на відтворення трудових ресурсів; £м — норматив ефективності використання основних фондів; Ф - обсяг основних виробничих фондів; Рпр — рентна складова за природними ресурсами; Рінфр — рентна складова за інфраструктурними ресурсами; W — обсяг прибутку, одержаного за рахунок організаційно-економічних факторів і понаднормативної ефективності використання ресурсів.

Нормативи ефективності використання ресурсів £м та £т, а також нормативні розміри ренти Рпр та Р.нфр визначають верхню межу платежів за ресурси. У загальному випадку ставка платежів менша за нормативний ефект.

У фінансовому механізмі принципове значення має відповідь на запитання: хто призначає ставки платежів за регіональні ресурси: регіон чи центр? Якщо ставки платежів встановлює самостійно регіон, то він одержує надзвичайно важливий важіль регулювання структури господарства, розміщення й розвитку виробництва. Оскільки регіон зацікавлений у розвитку тих або інших галузей, він знижує ставки платежів і тим самим приваблює підприємство до території, або — навпаки. Якщо ж ставки платежів встановлюються централізовано, то навіть за умови часткового їх надходження до регіонального бюджету регіони позбавляються важливого важеля реалізації локальної регіональної господарської політики. Якщо дохід регіонів залежить від ефективності господарства території, то регіон, принаймні, повинен мати право й можливість впливати на структуру господарства й перспективи його розвитку.

Треба зазначити, що абсолютної фінансової самостійності регіонів нема у жодній цивілізованій країні, — доходи централізовано перерозподіляються залежно від усталеної системи поділу.

У більшості розвинутих країн частина закріплених надходжень з регіонів значно вища, ніж в Україні. Крім цього, система перерозподілу виключає суб'єктивізм і свавілля, бо спирається на нормативи.

Практика формування регіональних бюджетів свідчить, що дохідна частина й величина відрахувань від централізованих доходів визначаються витратним методом. Він полягає у тому, що регіони формують проекти витратної частини бюджету і, після погодження з керівними органами (це здебільшого пов'язано зі скороченням витратної частини бюджету), визначається остаточна сума витрат.

Від неї віднімається закріплена частина доходів, — і так визначається сума надходжень з централізованих ресурсів. Отже, розмір надходжень залежить від результатів поділу в центрі.

Відрахування регіонів залежать також від рівня розвитку матеріального виробництва, а саме — промисловості й сільського господарства. Це відбивається у нормативах відрахувань від централізованих ресурсів, якими є податок на додану вартість і податок на дохід.

Перспективним є перехід до науково-обґрунтованої нормативної бази регулювання відносин підприємств з державою, а також з місцевими органами влади. У цьому випадку за місцевими бюджетами закріплюється за нормативами певна частина надходжень з низки джерел бюджетів вищого рівня. З цією метою в інструктивних документах зазначаються довготермінові стабільні нормативи (найчастіше — у відсотках) відрахувань до місцевих бюджетів від платежів підприємств за територіальні ресурси, від розрахункового прибутку, акцизних зборів, податку з обороту, податків з населення тощо. Складність полягає у кількісному визначенні науково-обґрунтованих бюджетних нормативів з урахуванням регіональної специфіки суспільного виробництва. При цьому треба забезпечити залежність доходів регіону від ефективності функціонування господарства, розташованого на його території.

 

 

 

5.3. Територіальні баланси

 

Комплексний характер розвитку господарства регіону передбачає збалансованість як обов'язкову умову. Для збалансованого розвитку економіки треба узгодити виробничі, соціальні, науково-технічні завдання з усіма різновидами ресурсів, вибрати найефективніші шляхи досягнення високих кінцевих результатів, раціонально сполучити територіальний та галузевий принципи планування, удосконалити між- та внутрішньогалузеві пропорції. Це завдання вирішується через розробку й практичне використання балансів у плануванні й прогнозуванні розвитку господарства регіону.

Баланси — це система взаємопов'язаних показників, які характеризують наявність і використання матеріальних, трудових, фінансових та інших ресурсів. Вони дають можливість, з одного боку, охопити всі джерела формування ресурсів, а з іншого — усі напрями їхнього використання. Отже, у найзагальнішому вигляді збалансованість трактується як взаємовідповідність ресурсів і потреб суспільного виробництва та відбиває елементарну умову нормального функціонування економіки.

Інструментом її реалізації є розробка системи регіональних балансів. Нині регіональні органи управління укладають окремі матеріальні баланси, а також баланси трудових ресурсів, грошових доходів, витрат населення. Але цього недостатньо, аби всебічно обґрунтувати напрями комплексного розвитку господарства регіону., їм здебільшого притаманна структурна незбалансованість виробництва, не забезпечується відповідність доходів і витрат населення, робочих місць і трудових ресурсів, запасів природних ресурсів і потреби у них. Типовими є територіальні диспропорції між основними, допоміжними й суміжними виробництвами, між виробництвом та інфраструктурою тощо. Украй слабко розвинута територіальна кооперація. Повсюдно підприємства функціонують ізольовано, самостійно забезпечуючи себе всім необхідним.

Ефективна збалансованість регіонального виробництва за умов активації товарно-грошових відносин передбачає обов'язкове налагодження тісного взаємозв'язку внутрішньо- і міжрегіональних матеріально-речових, фінансово-вартісних, товарно-грошових потоків. Саме за допомогою балансів забезпечується узгодження системи кількісних і якісних показників розвитку народного господарства регіону та його ланок.

Звітні й планові баланси національної економіки потрібні для створення комплексної системи показників, що оцінюватимуть економічний потенціал України, її окремих регіонів, підвищуватимуть обґрунтованість прогнозів соціально-економічного розвитку та ефективність управління економікою.

Йдеться про такі баланси: міжгалузевий, основних фондів, фінансових ресурсів, грошових доходів і витрат населення, платіжний, торговий, розрахунковий для надходжень і платежів у ВКВ, розрахунку чисельності населення, яке працює у народному господарстві, виробничих потужностей, виробництва й споживання основних видів продукції.

Розробка комплексної системи регіональних балансів є основним методом відображення дійсних та формування прогнозованих територіальних пропорцій, їхній конкретний зміст визначається багатоманітністю процесів розвитку й розміщення продуктивних сил, участю окремих регіонів у суспільному відтворенні, яке спирається на територіальний поділ праці.

Їх формування має враховувати регіональні особливості природних, соціально-економічних умов, національних традицій. Залежно від наявності та використання трудових ресурсів, накопиченого виробничого й науково-технічного потенціалу регіону формується специфіка виробництва на рівні регіонів різного масштабу.

Під впливом науково-технічного прогресу триває поглиблення суспільного поділу праці, посилення спеціалізації окремих регіонів і виокремлення нових, вужчих галузей та виробництв як спеціалізованих. З'являються нові галузі й виробництва з глибокої переробки сировини та матеріалів. Водночас починається вивільнення деяких природних матеріалів з традиційних галузей їх застосування (наприклад, вивільняється певна частина ресурсів кольорових металів у машинобудуванні, деревини у будівництві тощо).

Зазначені процеси змінюють структуру матеріального виробництва і, зокрема, галузевої структури промисловості за рахунок підвищення ролі "верхніх поверхів" виробництва. Тим часом відомо, що чим вища питома вага обробної промисловості у виробництві регіону, тим більший — за інших однакових умов — обсяг валового суспільного продукту й національного доходу, а також питома вага регіону в загальнодержавному виробництві.

Територіальні пропорції поділяються на загальноекономічні, міжрегіональні та регіональні. Загальноекономічні територіальні пропорції відбивають внесок окремих регіонів у виробництво валового національного кінцевого продукту, національного доходу країни. Важливе значення у плануванні цих пропорцій має співвідношення між національним доходом і фондом повернення сукупного суспільного продукту, фондами споживання й нагромадження. Від обсягу й структури фонду виробничого нагромадження за регіонами країни істотно залежить прискорення темпів економічного розвитку, зміни між- та внутрішньогалузевих пропорцій.

Міжрегіональні пропорції відбивають економічні зв'язки між окремими регіонами у процесі суспільного виробництва, поділу, обміну й споживання продукції промисловості, сільського господарства та певного виду послуг.

Вивчаючи міжрегіональні пропорції, доцільно враховувати: потенційні запаси й ступінь забезпеченості регіонів різними природними, мінерально-сировинними, паливно-енергетичними ресурсами; наявність і використання трудового потенціалу; рівні розвитку галузей спеціалізації у регіонах з виробництва окремих видів продукції; поділ капіталовкладень за пріоритетами розвитку регіонів та галузей; рівень розвитку виробничих зв'язків щодо кооперованих поставок важливої для народного господарства продукції; раціоналізацію транспортних зв'язків з урахуванням економічно обґрунтованого поділу перевезень між різними видами транспорту за найменших сукупних витрат.

Регіональні пропорції враховують конкретні особливості відтворення, рівень комплексності господарського розвитку кожного регіону. Однією з особливостей планування цих пропорцій є найповніший вияв можливостей ефективного використання природних, трудових, виробничих і фінансових ресурсів кожного регіону задля комплексного розвитку даної території. Так, розвій базових галузей потребує відповідного розвитку машинобудування, будівельної бази та промисловості будівельних матеріалів.

Звичайно, не вся продукція підприємств, розташованих у регіоні, споживається усередині нього. Так само регіон не дає собі ради без сировини, напівфабрикатів і продукції, що привозиться з інших ре- ' гіонів. Комплекс базових галузей, що розвивається, визначає потребу в трудових ресурсах і, якщо це галузі важкої промисловості, — переважно у чоловіках. Тому постає дві взаємопов'язані проблеми: розвиток галузей, що обслуговують населення, і проблема балансу чоловічих і жіночих трудових ресурсів.

Розвиток галузей, які обслуговують населення, висуває вимоги до розвитку будівельної бази, що в свою чергу передбачає збільшення кількості працюючих та зростання невиробничої сфери. Особлива царина — забезпечення населення усіма видами товарів і послуг, житлом. У зв'язку з цим постає проблема збалансованості платоспроможності й товарного забезпечення.

Фінансова система не лише забезпечує концентрацію коштів у бюджеті, але й сприяє небюджетній участі підприємств згаданого підпорядкування у розвитку невиробничої сфери регіону. Такий далеко не повний перелік залежностей, які мають вивчатись у регіоні.

Комплексний розвиток регіонів забезпечується також укладенням матеріальних територіальних балансів. Вони розробляються на державному й локальному рівнях. За їхньою допомогою у масштабі всього народного господарства встановлюється відповідність між ресурсами продукції та потребами у ній; визначається раціональна спеціалізація окремих районів країни з виробництва різних видів продукції, оптимізації розміщення продуктивних сил на території країни, налагодження раціональних міжрегіональних економічних зв'язків тощо.

На локальному рівні ці баланси забезпечують оптимізацію регіональних міжгалузевих пропорцій, раціональне кооперування підприємств різного відомчого підпорядкування, залучення до господарського обігу місцевих ресурсів. Розподільна частина територіальних балансів матеріальних ресурсів містить такі основні статті, як: "споживання", "інші потреби", "вивезення", а ресурсна — "виробництво", "інші ресурси", "ввезення".

На додачу до цього розробляються вартісні баланси ввезення та вивезення продукції матеріального виробництва. Дані вартісного балансу ввезення й вивезення за регіонами дозволяють не лише докладно визначити обсяги міжрайонного обміну, але й розрахувати його структуру в сполученні з міжгалузевим балансом виробництва й поділу продукції в народному господарстві, що дедалі ширше використовується у плануванні. З'являється можливість обчислити величину залежності народного господарства регіону від міжрайонного обміну, ступінь внутрішньорайонного кооперування й рівень комплексності народного господарства.

Велику роль у визначенні внутрішньорегіональних пропорцій відіграє розробка балансів природних ресурсів, виробничих потужностей. До них зараховуються баланси водогосподарські, земельних ресурсів, лісові, мінерально-сировинних ресурсів, паливно-енергетичні.

Особливість балансу виробничих потужностей у регіоні полягає у необхідності враховувати всі потужності, які має регіон, незалежно від підпорядкування підприємств та їхньої належності до державного чи недержавного сектору. Ці баланси, зокрема, дають змогу узгодити завдання розвитку добувних і переробних галузей, одержати інформацію про можливості кооперування.

Визначальним у збалансованості економіки регіонів є метод міжгалузевих балансів. Зрозуміло, треба розрізняти національні й регіональні міжгалузеві баланси; це добре видно на прикладі відмінностей показників кінцевого продукту й національного доходу за їхньою величиною. Причина у тому, що предмети споживання, елементи капітальних вкладень, які є частиною національного доходу, можуть або вивозитися за межі району, або ввозитися. Крім того, вироблена у даному районі й вивезена з нього продукція належить до кінцевої продукції регіону, а от у народному господарстві вона використовується як проміжний продукт.

Міжгалузевий баланс дає змогу ретельно обґрунтувати напрями розвитку будь-якої ланки регіональної економіки. Цей ефективний інструмент оптимального поєднання розкриває комплексний процес виробництва й поділу продукції у тому чи іншому регіоні, відбиваючи матеріальні витрати на продукцію конкретних галузей у кожній іншій галузі.

Інформація міжгалузевого балансу дозволяє визначити найважливіші загальноекономічні пропорції у господарстві регіону, а саме:

— співвідношення виготовленої, поділеної та використаної чистої продукції;

— пропорції поділу чистої продукції кожної галузі на засоби виробництва й предмети споживання тощо. Принципова схема міжгалузевого балансу економічного регіону являє собою економічну таблицю, де відбивається виробництво й поділ виробленої продукції, а також враховується продукція, що завозиться та вивозиться. Схема районного балансу (табл. 5.3) складається з розділів, які мають такий зміст.

Таблиця 5.3. Принципова схема міжгалузевого балансу економічного району

	Внутрішньорегіо-нальне виробництво та споживання за галузями	Вивезення продукції споживачам	Кінцеве використання продукції в районі
Галузі (продукти) районної класифікації	(Xij)	{ Wiz)	{Yir}
	1-й розділ	II-й розділ	III-й розділ	(Хі]
Вивезення продукції	(Dej)		{Yek}
	IV-й розділ	-	V-й розділ	{Dj}
Амортизація	(Aj)		-Aj	0
Національний	{Nej}	—	{-Nej}
дохід району
за елементами
	VI-й розділ		VII-й розділ	0
Загальне виробництво (з ура-	{Xj}	Wz	0	(X]
хуванням завезення)

I-й розділ характеризує через систему показників X.. міжгалузеві потоки продукції (предметів праці), що виробляється у даному регіоні. Це квадратна матриця, порядок якої визначається кількістю галузей або продуктів, відображених у районному балансі.

II-й розділ відбиває вивезення продукції за межі району для задоволення виробничих і невиробничих потреб. Це прямокутна матриця, кожний елемент якої Wiz характеризує обсяг продукції г'-го виду, виробленої в r-му районі та використаної для задоволення 2-ої позарайолної потреби.

III-й розділ подає задоволення кінцевих потреб. Це прямокутна матриця з елементами Yik, кожний з яких відбиває задоволення /г-их кінцевих потреб району за рахунок г-ої продукції, виробленої у r-му районі, тобто у розділі подана галузева структура районного кінцевого продукту.

IV-й розділ — це матриця з розмірами т х п, кожний елемент якої De. характеризує потоки предметів праці е-то виду, що використовуються в /-му виробництві та завозяться з району q, тобто показано виробниче споживання продукції, що завозиться.

V-й розділ — матриця з елементами Yek, кожний з яких характеризує обсяг кінцевої продукції е-то виду, виробленої у q-му районі й використовуваної для задоволення k-ої потреби r-го району.

VI-й розділ характеризує галузеву структуру й первісний поділ виробленого у даному районі національного доходу.

У VII-му розділі подається кінцевий перерозподіл національного доходу для фінансування фондів кінцевого використання продукції даного району.

Математична модель міжгалузевого балансу регіону може мати такий вигляд:

                   X_i=∑ⁿ_I=1A_ij*X_J+Y_i+W_i,

де Хі — обсяг сукупної продукції виробництва; X. — обсяг виробництва У-ОЇ продукції; А.. — норма витрат г-ої продукції на виробництво У-ОЇ продукції; У. — накопичення, особисте споживання й кінцеве споживання; W. — сальдо міжрегіонального обміну з урахуванням коефіцієнтів витрат продукції, що завозиться.

Регіональні міжгалузеві моделі поділяються на районні й міжрайонні. До районних належать моделі, що описують систему міжгалузевих виробничих зв'язків у межах певного регіону, а до міжрегіональних — моделі у рамках певної групи економічних регіонів.

Здебільшого практично використовуються районні моделі, а щодо міжрайонних провадяться теоретичні дослідження й окремі експериментальні розрахунки.

У сучасних районних балансах номенклатура продукції містить конкретні види споживних вартостей. В основу класифікації галузей або продуктів, поданих у районному балансі, можна покласти принцип міжобласної товарності, сформульований академіком В. Нємчи-новим. Він передбачає, що усі галузі району за рівнем товарності можна поділити на дві групи: товарні галузі (значна частина продукції яких вивозиться з району) та районні (продукція яких переважно споживається у районі).

Крім того, в районі треба враховувати інтенсивність розвитку галузі, що характеризується розміром виробництва на душу населення.

Нехай Х.г, X. — обсяги валової продукції відповідно г-ої галузі у районі г (г = 1 , . . . , п\ г = 1 , ..., R) та в масштабі всієї країни; Nr, N — чисельність населення відповідного r-го району й країни; W. — вивезення продукції г-ої галузі з району г.

Тоді мають місце такі пропорції:

         Х_і^r      X_i                  X_i^r         X_i

         ---->----  та  -----< ---

         N^r        N          N^r          N

Перший вираз відповідає високому рівневі розвитку галузі в районі, а другий вказує на брак її розвитку (табл. 5.4). Базою для порівняння є загальнодержавні рівні виробництва продукції на душу населення.

 

Таблиця 5.4. Товарність галузей умовного району

Показник інтенсивності	Показник товарності
	Wi ____ >0.5 Xit	Wi ____<0.5 Xit
Xir       Хі --->----- Nr      N	Галузі спеціалізації	Високотоварні обслуговуючі галузі
Xir       Хі --- <---- Nr      N	Високотоварні, але недостатньо розвинуті галузі

У балансі спочатку подаються галузі спеціалізації, які характеризують специфіку даного району, далі — високотоварні обслуговуючі галузі, потім високотоварні, але недостатньо розвинуті галузі.