2.3. Античний Рим: економічні причини розквіту і занепаду

Історія Риму — яскрава сторінка розквіту і загибелі рабовласницького господарства у своїй класичній формі. Його еволюція відповідала трьом етапам розвитку Римської держави: перший (VIII—VI ст. до її. е.) — цар­ський; другий (509—31 рр. до н. е.) — республіканський; третій (31 р. до н.е. — 476 р. н. е.) — імператорський. Перший період — це епоха перехо­ду різних племен Апеннінського півострова від родової общини до рабо­власництва. Першими цей процес здійснили етруски (IX —IV ст. до«. е.). В економічному житті Стародавньої Італії вирішальна роль належала землеробству. Землю обробляли плугом, використовували волів, коней. Ет­руски культивували пшеницю, виноград, оливки, льон, відгодовували стада свиней. Високого рівня розвитку досягли ремесла, особливо керамічне, залізо­робне, а також будівництво з каменю. Торгували з Південною Італією, Сицилією, Афінами, Карфагеном. З середини V ст. до н. е. карбували монети. У VII —VI ст. до й. е. відбувався розклад родового ладу, в етруському суспільстві формувалися рабовласницькі відносини. Однак історія їх утвердження по­в'язана не з етрусками, які не зберегли свого панування, а з розвитком римської общини на території Лації.

Період VIII —VI ст. до н. е. в історії господарства Риму був переходом від родової до сусідської общини, їй був притаманний дуалізм, оскільки патриціанські сім'ї (римських громадян) мали у своїй власності 2 югери (0,5 га) землі, володіли ділянками громадської землі, вели окреме госпо­дарство. Соціальний розвиток визначався відносинами між патриціями і плебеями, походження останніх досі ще не з'ясовано. Вони не мали полі­тичних і громадянських прав, але володіли землею па правах приватної власності. Майнова диференціація серед римлян зумовила появу інших за­лежних людей — клієнтів.

Розвиток матеріальної культури, інтенсивне руйнування громадського землеволодіння і утвердження приватної власності, загострення протиріч між патриціями, які захопили значну частину громадських земель, плебеями і клієнтами зумовили розклад громади. Протягом VI —III ст. до її. е. у Стародавньому Римі склалося рабовласницьке суспільство. Рабство мало патріархальний характер, було переважно домашнім, борговим, спадковим. Головною виробничою силою залишалося вільне населення. Реформи царя Сервія Тулія (середина VI ст. до її. е.) остаточно знищили пережитки родо­вого ладу, поділивши римські населення па б категорій не за рядовими, а за майновими ознаками. Розгорнулася боротьба за землю, в ході якої сформува­лося велике землеволодіння. "Закони XII таблиць" (середина V ст. до її. е.) захищали приватну власність, економічні та політичні права рабовласників, юридичне закріплювали інститут клаентелі (боргове рабство), зменшуваній рівень позикового процента. У другій половий IV ст. до й. е. були спроби обмежити захоплення громадських земель встановити верхню межу воло­діння землею 500 югерів (125 га) і норму для випасання худоби (100 голів великої та 500 дрібної). На початку IV ст. до її. е. римські громадяни були звільнені від боргового рабства.

Становленню і утвердженню рабовласницьких відносин сприяла терито­ріальна експансія, яку вела Римська Республіка. До середини III ст. до н. е. була захоплена вся територія сучасної Італії. В І ст. до н. е. Рим перетворив­ся на світову державу від Атлантичного океану на Заході до Тигру і Євфрату на Сході.

Період розквіту рабовласницького господарства припав на II —І ст. до н. е. Воно набуло класичних форм. Економічне піднесення тривало перші два століття н. е. Рабам належала роль основної виробничої сили, їхня праця використовувалася в усіх галузях господарства. Раби поділялися на міських і сільськогосподарських. Перші — слуги, ремісники, вчителі, управителі, ме­дики — використовувалися в домашньому господарстві. Багато рабів пра­цювали в ремісничих майстернях, копальнях, каменоломнях, але переважна частина —в сільському господарстві. Джерелами рабства були війни, пірат­ство, а в неіталійських володіннях Риму — також борги. Міжнародним центром работоргівлі був о. Делос, де щоденно продавали до 10 тис. рабів. Рабами були іноземці, римське право забороняло перетворювати громадян своєї республіки на рабів. Переважало приватне рабовласництво, державне було незначним.

Римська держава вважалася юридичним власником землі. Роздавання її у приватну власність здійснювалося поступово. Володіння землею було почесним привілеєм сенаторів (нобілів), прибутки яких йшли переважно від землі. Землю намагалися придбати також вершники — багатії, які зай­малися торгівлею, відкупами, лихварством. Вони купували і орендували ділянки землі у держави. Головною формою рабовласницького господарства була вілла — маєток площею 25—100 га землі, яку обробляли 50—60 рабів. Внаслідок концентрації землі, дешевої рабської сили сформувалися лати­фундії з десятками тисяч гектарів землі та великою кількістю рабів.

Характер і роль дрібного селянського господарства змінювалися на різних етанах розвитку Римської держави. Існування його зумовлювалося натурально-господарськими відносинами, необхідністю збереження вільного селянина як воїна та платника податків. Територія імперії розширювалася за рахунок країн, серед населення яких переважали дрібні власники або залежні землероби. З утвердженням рабської праці дрібні власники розорю­валися, йшли до міста, передусім до Риму, перетворюючись на пауперів або па свиту сенаторів і багатіїв. Територіальні завоювання призвели до експропріації землі в колоніях, яка оголошувалася державним багатством, роздавалася нобілям, продавалася вершникам, здавалася в оренду. В бага­тьох місцях утворювалися колонії, де землі отримували ветерани і рим­ська біднота.

Боротьба за землю була важливою ознакою економічного розвитку Риму. З'явилися аграрні проекти, які обмежували захоплення державних земель, але вони були безрезультатними.

Економіка засновувалася на багатогалузевому сільському господарстві. В Італії провідна роль належала виноградарству, городництву, вирощуван­ню маслин. Самостійними галузями були тваринництво і птахівництво. Збирали досить високі врожаї пшениці. Виникли сальтуси — спеціалізо­вані латифундії.

У ранній період римської історії землероби користувались примітивними знаряддями праці — плугом без колісниці, дерев'яною бороною, мотикою, серпом, косою, граблями, вилами, лопатами. Існувало трипілля. Тягловою силою були воли. Молотили за допомогою ослів або коней, проганяючи їх по сно­пах на утрамбованому току. Згодом з'явилася молотильна дошка, яку во­лочили по колосках. Для отримання борошна застосовували ступу або зернотерку. Згодом мололи зерно жорнами, руками або силою волів чи ослів.

Поля удобрювали органічними добривами та попелом із спаленої со­ломи. З зернових вирощували ячмінь, пшеницю, просо, овес, полбу (різно­вид пшениці), з технічних — льон, коноплю. У великій кількості насаджува­ли виноград, оливкові гаї, маслини, садили квасолю, сочевицю, боби, часник, цибулю, капусту, моркву, редьку, дині, буряки. З фруктових дерев найбільш поширеними були різні сорти яблунь, груш, слив, фіг (інжиру). Тваринництво було важливою складовою частиною римського сільського господар­ства. Розводили коней, велику рогату худобу, кіз, овець, свиней, птицю.

Кінець республіки (І ст. до н. е.) — це період руйнівних громадянських війн, занепаду сільського господарства, особливо в Італії. Проте вже в І — III ст. її. е. воно не тільки подолало занепад, а й досягло свого найвищого рівня розвитку. Відбулися позитивні зміни в агротехніці. Розширювалися посівні площі. Вдосконалювалися коса, серп, борона з зубами. В І ст. и. е. почали використовувати жатку з широким захватом, колісний плуг, мінераль­ні добрива, водяний млин. Посіви прополювали і підгортали. Застосовувалося штучне зрошення. Іригаційна система давала можливість збирати 2 — 3 уро­жаї па рік. Розвивалася техніка садіння, підживлення, прищеплення. У Римі існували закони, які зобов'язували власників вести правильний обробіток  землі. Якщо землероб 2 роки не обробляв свого поля, він його втрачав. ;) Розвивалася агротехнічна наука. У землеробстві й тваринництві були вироблені рекомендації щодо організації виробництва та кількості робочих рук.

 У І —II ст. н. е. розпочалися зміни в організації виробництва у володіннях великих землевласників. Латифундії поділялися на невеликі ділянки (парцели), які надавалися в оренду колонам — дрібним землеробам. Вони були вільними громадянами і потрапляли в поземельну залежність від власника землі за угодою, що ліквідовувалася за бажанням однієї з сторін. Крім дрібної оренди поширилися велика оренда на емфітевтичному праві (довго- і вічнострокова), прекарій — умовне землеволодіння, коли земля надавалася на строк, визначений її власником. Виникли рентні відносини у вигляді натуральних і грошових платежів, відробітків. Особливо поширив­ся колонат в імперських сальтусах. Колони віддавали одну третину вро­жаю і відробляли 6 днів панщини, виконували державні повинності, плати­ли податки. Рабам, які займалися ремеслом або комерційною діяльністю за дорученням рабовласників, почали надавати некуліум — майно, яким раб міг розпоряджатися, укладати па його основі господарські угоди. Поступо­во відносини некуліуму поширилися в сільському господарстві. Поряд з вільними селянами-орендарями в маєтках землевласників з'явилися раби, які обробляли наділи землі і платили ренту. Хоча вони не могли вільно розпоряджатися некуліумом, однак у них з'явилася заінтересованість у ре­зультатах своєї праці. Зросла чисельність вільновідпущеників лібертипів, які займалися ремеслом і торгівлею.

Знаменитий римський письменник, власник вілли Луцій Колумелла у трактаті "Про сільське господарство" виклав раціональні способи ведення господарства на селі. На його думку, великі латифундії нерентабельні, оскіль­ки засновані на праці рабів. Він був перекопаний, що "раби пасуть недбало худобу, погано орють землю..., крадуть зерно..., від інших злодіїв його не охороняють". Раціонально, за його словами, може розвиватися лише такий маєток (вілла), у якому основними виробниками є колони чи вільновідпущеники, які мають власні сім'ї та заінтересовані у результатах своєї праці. Колумелла закликав господарів "ласкаво" ставитися до робітників, які працюють у їхніх господарствах, всіляко підтримувати і заохочувати їх до праці, добре харчувати, забезпечувати теплими приміщеннями, доб­рим одягом і оберігати їх, не тільки купувати рабів па ринках, а й здійсню­вати відтворення їх за рахунок природного приросту з сімей управителів та інших слуг рабовласників, багатодітним матерям надавати свободу. Він пропонував роздати землю колонам в оренду.

У II ст. до її. е. — II ст. н. е. високотоварними були маєтки, що спеціа­лізувалися на вирощуванні однієї культури, призначеної для ринку. Рен­табельними були латифундії та сальтуси, що вирощували різні культури: Натуральний і товарний характер виробництва тісно перепліталися. Най­ефективнішою була рабська праця в сільськогосподарських віллах серед­нього розміру, їхні власники намагалися раціоналізувати процеси виробництва. Для цього рабів вчили різних спеціальностей. Лише в сільському господарстві їх налічувалося понад 40. За старанність рабовласники на­городжували своїх рабів: відпускали на волю, залучали до адміністративно-управлінського персоналу, допомагали відкривати власні майстерні та крамниці.

Значних успіхів було досягнуто в ремеслі. Вже у царську епоху (VI — V ст. до н. е.) ремісники відзначалися високим професіоналізмом. Про це, зокрема, свідчать розкопані фортеці, міські мури, каналізація, водопроводи, іригаційні системи. Будувалися храми, стіни яких оздоблювали фресками. Прокладалися дороги, масово вироблялася зброя (шоломи, щити, панцирі, мечі), транспортні засоби, предмети побуту, сільськогосподарський інвен­тар. Є відомості про утворення ремісничих спілок за професіями. Більшість працюючих людей у майстернях були вільними. Рабська праця використо­вувалася в майстернях побічно як некваліфікована, чорнова.

З І ст. до її. е. в ремеслі відбулися глибокі структурні зміни. Подолав­ши економічну і політичну кризи, які були спричинені затяжними гро­мадянськими війнами, римляни, заволодівши всім Середземномор'ям, роз­почали небачене до того будівництво громадських споруд (Колізей в Римі), розкішних палаців знаті, лазень, водогонів. Шосейні шляхи, що зв'язували Рим з районами Італії, збереглися до наших днів. Розвивалося суднобуду­вання. На найвищу ступінь піднялась технологія виливання предметів з бронзи та благородних металів, різьблення по мармуру і базальту. Ремесло мало галузеву та географічну спеціалізацію. Місто Капуя перетворилося на центральну майстерню з випуску світильників, інших побутових ви­робів для всієї Римської держави. Керамікою славився Аррецій, особливо мистецьки розмальованим посудом. Міста Мілан, Падуя, Парма випуска­ли покрівельну черепицю, грубий посуд, вовняні тканини. Компанійські міста займалися скляним виробництвом. У Римі переважало шкіряне і текстильне виробництво.

Розкопки Помпеї, яка, як відомо, була засипана вулканічним попелом Везувію у 79 р. її. е., дають реальне уявлення про ремісничу справу рим­ських міст. Майже при кожному домі була невелика майстерня, де виготов­ляли вовняні тканини, лампи з бронзи і глини, предмети з заліза і скла, найрізноманітніші інструменти — хірургічні, ковальські, столярні, слюсарні, ваги тощо. Там же розкопками виявлено ювелірні, парфумерні, скульп­турні майстерні. У них поряд з вільними працювали раби.

Характерною особливістю римського ремесла було об'єднання в колегії за професіями. Вони мало займалися виробничими питаннями. Члени їх робили внески па загальні потреби, влаштовували свята. У кожній колегії був свій бог-покровитель.

Процвітання ремесла в Італії тривало недовго. З II —III ст. її. е. провінції перевершили в ремісничій майстерності ремісників з Апеннінського півостро­ва. Італійські майстерні деградували, припиняли свою діяльність. Провінційні ж, створені за подобою італійських, які виробляли аналогічну продукцію, навпаки, процвітали. Це було пов'язано з багатоукладним, складним механіз­мом римського господарства, труднощами перевезення готової продукції, з наявністю у провінціях дешевої сировини і робочої сили. В Єгипті та Фінікії успішно діяли майстерні з випуску кольорового скла та художніх виробів з нього. Мала Азія продукувала неперевершені шовкові тканини на льняній підкладці, їх купували не тільки в Римській імперії, а й далеко за ЇЇ межа­ми. В Іспанії, Галлії (Франція), Іллірії (Балканський півострів) знайдено олово, залізо, інші корисні копалини. З них виготовляли водогінні труби, зброю, ювелірні вироби. У II ст. и. е. Галлія стала однією з найрозвиненіших провінцій. Ремесла процвітали тут по всій країні. Галлію по праву назива­ли "майстернею Європи". Поширилися скляний, латунно-бронзовий, заліз­ний, олов'яний, керамічний, ювелірний промисли. Галлія також успішно кон­курувала з Італією у випуску кераміки, вовняних тканин. Ці високоякісні товари були дешевими, отже, користувалися попитом па ринках імперії і в суміжних з нею землях, у тому числі в південних регіонах України. Розви­ток ремесла у провінціях призвів до розорення італійських конкурентів.

У Римській державі промисловою одиницею була майстерня. Великі ви­робництва, на яких працювало 100 і більше осіб, були великою рідкістю. Переважали майстерні з 4—10 робітниками. Власник майстерні, як прави­ло, був вільною людиною. У нього працювало 1 — 2 вільновідпущених і кілька рабів. Лише на державних копальнях нараховувалося десятки і сотні рабів.

Однак на відміну від Греції в Римській імперії заняття ремеслом не було престижним. Воно вважалося справою рабів і бідних. Великі капітали не йшли у промисловість. Панувала ручна техніка.

Широкого розвитку набула торгівля. Вона приносила більше прибутків, ніж промисловість. Спочатку склався внутрішній ринок. Виробник сам прода­вав товар. У центрі міста, па форумі, через кожні 8 днів відбувався базар. Селяни продавали свою продукцію, купували потрібні для господарства ремісничі вироби. З часом у Римі виникли спеціалізовані ринки, па яких торгували овочами, фруктами, худобою, сіном тощо. Така сама торгівля велась у всіх містах Італії. Сформувалися великі центри внутрішньої торгівлі — ярмарки, на які з'їжджалися купці з багатьох міст та регіонів Італії. Для того щоб торгівля проходила ефективніше, ярмарки влаштовували до ве­ликих релігійних свят — бога Юпітера, богині Діани, на які сходилися тисячі людей. Зовнішня торгівля в царський період у Римській державі була слабко розвинена. Рим до III ст. до н. е. не був морською державою, не мав власного флоту. Завдяки дружнім зв'язкам з Етрусією в VI —Уст. до н. е. Рим на­лагодив торгові взаємозв'язки з Карфагеном та іншими сусідніми міста­ми. За республіканського правління, коли етруски втратили політичну незалежність, римська зовнішня торгівля занепала. Розвитку торгівлі спри­яли об'єднання Середземномор'я під владою Риму, спеціалізація і товаризація господарства, географічний поділ праці, успіхи в кораблебудуванні та будівництві доріг. Інтенсивною була морська і караванна торгівля з про­вінціями. З Сирії привозили дорогі тканини, скло, ювелірні вироби, з Єгип­ту — льняні тканини, пшеницю, папірус, з Північної Африки — пшеницю, диких звірів, слонову кістку, золото, з Іспанії — золото, срібло, олово, залізо, мідь, з Галлії — виноград, вино, кераміку, з Дальмації — дерево, з Германії, Панонії, Британії — рабів.

У зовнішній торгівлі найбільшим партнером Риму стала Індія. Як писав у "Природничій історії" Пліній Старший (І ст. н. е.), щороку римські купці привозили з Індії товарів на 50 млн. сестерціїв. На таку саму суму закуповували предмети розкоші у Китаї та Аравії. В Римі ці товари кошту­вали у 100 разів дорожче, ніж на ринках Сходу, отже, "розкіш і жінки", за словами Плінія, обходилися державі недешево. Рим налагодив торгівлю з Індією завдяки відкритому морському шляху з Червоного моря до півост­рова Індостан.

Економічні зв'язки Риму з Китаєм здійснювалися у складних умовах. Небезпечні напади парф'ян і персів, що контролювали трансконтинентальні торгові караванні шляхи в межиріччі Тигру і Єфрату, робили неможливи­ми безпосередні контакти. Тільки в кінці І — на початку II ст. її. е. римсько-китайська торгівля налагодилася під безпосереднім керівництвом греків та сирійців.

Поступово римські купці проникли на північ Європи, завозячи свої товари як морським шляхом через Північне і Балтійське моря, так і річка­ми Везирем, Рейном та Віолою. На берегах Балтійського моря, у Швеції археологи знайшли багато римських монет, керамічних та металевих ви­робів гальського походження. Після завоювання Римом Данії (Румунії) в III —IV ст. н. е. в обмін з ним втягуються народи Причорномор'я, в тому числі південні регіони України, Придністров'я. Найбільше скарбів рим­ських монет, ювелірних виробів, речей римського виробництва належать до періоду раннього заліза в Україні (Черняхівська культура).

В Італії існувало професійне купецтво, переважно зі стану вершників. До утворення імперії зовнішня торгівля Риму була посередницькою і не могла конкурувати з грецькою. За час існування імперії греків поступово відтіснили з торгівлі. В оптову торгівлю вкладалися значні капітали. Через підставних осіб у ній брали участь римські патриції. Купці об'єднувалися в колегії, які мали кошти, кораблі, агентів у провінціях.

Першим засобом оплати в Римі, як і у багатьох інших народів, була худоба. Оскільки цей обмінний еквівалент був надто громіздкий, його замінили куском міді у такому співвідношенні: один віл дорівнював 10 вівцям або 100 фунтам міді. Така грошова одиниця існувала в Римі до IV ст. до н. е. Згодом римляни, наслідуючи греків, почали відливати мідні монети відпо­відної маси. Однофунтову монету називали ассом, 1/2 фунта — сомісом, 1/12 — унцією. Поряд з цими грошовими знаками застосовувалися срібні монети драхми грецької чеканки з римською печаткою. Римський срібний денарій вартістю 10 ассів з'явився в III ст. до н. е. Найбільш ходовою одини­цею був сестерцій, що дорівнював 2,5 асса. У період імперії в обігу були золоті монети — ауерси в І, соліди — в IV ст. н. е.

Подальшого розвитку і певної правової регламентації набула банків­ська справа. Рим став світовим центром грошових операцій, торгових угод, світовою біржею. Римські банкіри аргептарії виступали як торгові посеред­ники, маклери, здійснювали всі грошові операції, використовуючи чеки, переказні векселі, безготівкові, поточні, активні, пасивні рахунки. Міняльні контори створювалися державою і здавалися в оренду. Розвивався лих­варський капітал. Позиковий процент був великий: 6—48% згідно з зако­ном, а фактично — значно більший.

Банкіри брали безпосередню участь і в торгових операціях. Створю­ючи фінансові організації, вони наживалися на міжнародній торгівлі. Неконтрольованому лихварському капіталу настав кінець за Юлія Цезаря та Августа (І ст. до н.е. — І ст. н. е.). Вони реорганізували управління про­вінціями, звівши до мінімуму діяльність відкупщиків. У цілому ж Рим вів з провінціями пасивну торгівлю, тобто з Італії вивозили товарів значно ,менше, ніж ввозили. Найбільшим споживачем імпортних виробів був Рим, .населення якого становило за імперії 1 млн. чол.

Товарно-грошові відносини досягли найвищого рівня розвитку в І — ІІ ст. н. е. Вони стали невід'ємною частиною бюджету римського громадян­ства. Гроші були потрібні знаті, орендарям-управителям державних і при­ватних ділянок землі, власникам майстерень, вільновідпущеним, окремим рабам, що одержували право продавати свою працю, заплативши грошовий викуп  своєму господареві. Збирались грошові податки з усіх верств насе­лення. Це стимулювало лихварство, товарне виробництво, що грунтувалося на праці вільних громадян і рабів, особливо тих, які мали досконалу квалі­фікацію як у сільському господарстві, так і в ремеслі.

Фінансова система Риму була заснована на експлуатації колоній. Римські громадяни користувалися податковим імунітетом. Податки (поземельний і подушний) у провінціях віддавалися на відкуп публікапам, які збирали податків у 3 —4 рази більше норми. Недоїмники ставали боржниками лихварів, або їх продавали в рабство. Не завжди відкупники могли відра­зу внести в державну скарбницю відповідну суму грошей, тому вони об'єд­нувалися у своєрідні компанії, сплачуючи членські внески. Так формували­ся багаті "акціонерні" спілки з чималим фінансовим апаратом, накопичую­чи па цьому величезні капітали.

У науковій літературі питання про причини піднесення античного Риму є дискусійним. Прихильники монархічного напряму вбачають їх у дисциплінованості римлян, їхньому спільному підпорядкуванні начальству. Інші  вчені, перебільшуючи роль війн, доводять, що Рим розквітнув у результаті зовнішніх завоювань. Переважає точка зору, що в економічному піднесенні Італії вирішальне значення мали внутрішні фактори: швидке розшаруван­ня громади, прогрес матеріальної культури, республіканська система полі­тичного ладу. Експансії рабовласництва сприяли великі римські завоюван­ня, оскільки культурна спадщина народів Середземномор'я збагатила ан­тичну Італію. Експлуатація рабів стала головним джерелом багатства. Ве­лике значення мало пограбування колоній, що набуло систематичного ха­рактеру у фіскальній, торговій, лихварській сферах.

У добу пізньої Римської імперії (III —V ст. п. е.) господарство занепало і прийшло до кризового стану. Перші ознаки кризи виявилися після по­встання Спартака в І ст. до н. е. і протягом наступних століть вони поглиб­лювалися. Причиною кризи було загострення суперечностей рабовласниць­кого суспільства. Дешева рабська праця не стимулювала технічній прогрес. Контроль за працею рабів у латифундіях був утруднений, що призводило до зниження продуктивності праці. Витіснення з економічного життя неве­ликих власників підривало господарські засади держави, її військову мо­гутність. Зазнала краху завойовницька політика Риму, внаслідок чого при­пинилося регулярне поповнення господарства рабами. Ціни на них зросли, використання стало нерентабельним. Збільшення паразитичних елементів з вільного населення, насамперед з міського плебсу, потребувало додаткових витрат держави, що зумовлювало посилення податкового гніту.

Криза рабовласницького господарства в аграрному виробництві вияви­лася у зменшенні площі оброблюваних земель, нерентабельності вілл та ; латифундій, поширенні екстенсивних форм ведення господарства, його застої. Обмежувалася абсолютна власність рабовласника над рабами. Забороняло­ся їх вбивати, передавати сільських рабів без землі. Раби дістали право церковного захисту.

Зросло значення невеликих господарств. Колонадні стосунки стали переважаючими. Змінився статус колонів: він став спадковим, не обумовлю­вався угодою, належність до колонів була юридичне оформлена конституція­ми імператорів, їх прикріпили до землі, заборонивши покидати помістя, не могли відчужувати без землі, утікачів повертали рабовласникам. Як і рані­ше, колони платили ренту власнику землі, державні поземельні та подушні податки, виконували різні повинності. Держава надавала рабовласникам певні адміністративні, судові, фіскальні права щодо колонів. Отже, вони поступово ставали "рабами землі", перетворюючись не тільки на поземельно, а й особисто, судово-адміністративно залежних від

власників землі, їхнє становище зближувалося з рабами, наділеними землею. Так звані квазіколони вели самостійне господарство, в певних межах розпоряджалися своїм майном, їх не могли відчужувати без землі.

Занепала невелика оренда. За своїм статусом вона наблизилася до колопату і прекаріїв. Останні стали переважно пожиттєвими, оформлялися письмово, зазначалися платежі власнику землі. Поземельних відносин набув інститут

патронату. За часів Республіки він полягав у добровільному входженні громадян під покровительство знатних осіб. У пізній Римській імперії пат­ронат став формою залежності невеликих власників. Отримуючи покрови­тельство великих землевласників, вони втрачали право власності па землю, ставали прекаристами або колонами у володіннях покровителя-патрона. Під патронат віддавалися також раби, біглі колони, люди без майна. Вико­ристовувалася наймана праця, але поступово робітники потрапляли в осо­бисту залежність від землевласника. Вільних селян в Італії зберігалося небагато. В провінції їхня господарська роль була більш значною. Держава приймала закони на захист дрібного землевласника — платника податків і воїна, але інститути прекаріїв і патронату поширилися по всій Імперії. Особ­ливий стан становили варвари, яких як полонених оселяли на римській території, для того щоб вони обробляли землю і несли військову службу.

Економічний занепад охопив також ремесло і торгівлю. Зменшилося населення міст. Ремісники і купці, професії яких стали спадковими, закріп­лювалися за колегіями, державні замовлення для них стали обов'язкови­ми. Ремесла поступово переміщувалися з міст у села. Ремісничі майстерні виникали у маєтках великих землевласників. Вілли і латифундії пере­творювалися на економічно замкнені господарства. Скоротилися внутріш­ня і зовнішня торгівля, грошовий обіг. Римська імперія втратила свою віднос­ну економічну єдність. Посилилися суперечності між Римом і провінція­ми. Зросло втручання держави в господарське життя. Реформи імпера­торів Діоклетіана (284 — 305 рр.) та Константина (306 — 337 рр.) дещо стабілізували становище в державі. Було реорганізовано фінансову систему. Все населення, крім громадян Риму, чиновників, пауперів, обкладалося подушним і поземельним податками. Одиницею оподаткування було ярмо (упряж волів) з певною кількістю землі залежно від її якості та вирощува­них культур. Поборами обкладали ремісників і торговців. Фіксувалися ціни на товари, заробітки ремісників. Робилися спроби упорядкувати грошовий обіг випуском повноцінної золотої та срібної монети, але вони швидко знецінилися. Держава була неспроможна регулювати економіку країни.

Отже, для господарства Римської імперії в III —V ст. її. е. визначальним стали розклад античної власності, поступова втрата рабством свого вироб­ничого значення, натуралізація і аграризація економіки, послаблення еконо­мічних позицій міст, дестабілізація грошової системи, посилення фіскально­го гніту. Велике землеволодіння зберігалося, однак тенденція його розвитку полягала в зміцненні невеликого індивідуального виробництва, що стало раціональнішою формою ведення господарства. Невелика земельна власність і вільні селяни зберігалися, особливо на периферії, але вони потрапляли в різні форми залежності від великих землевласників: під патронат, ставали прекаріями, перетворювалися па колонів. Значення колонату постійно зро­стало. Сформувалися рентні відносини. Розширилися господарська са­мостійність рабів, які отримували землю, в економічному відношенні става­ли залежними колонатного типу.

У сучасній науковій літературі немає єдності в оцінці пізньоримської економіки. Деякі вчені розглядають її як феодальну. На думку інших дослідників, в надрах рабовласницького господарства виникали лише елементи феодальних стосунків.

Пізня Римська імперія переживала глибоку і всебічну кризу рабовлас­ницького суспільства. Боротьба імператорів за престол, сепаратизм провінцій, грабіжницькі та спустошливі війни зумовили політичну нестабільність. За­гострювалися соціальні суперечності. Не припинялися народні повстання. Натиск варварів постійно посилювався і загрожував романському світові. Східна і Західна частини імперії роз'єдналися щодо адміністрування та управління. Столицю було перенесено з Риму на схід у Візантію. В 476 р. н. е. Західна Римська імперія перестала існувати.