Розділ 3.   ГОСПОДАРСТВО СВІТУ

В МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД

3.1. Подолання економічних наслідків першої світової війни та стабілізація господарства

Перша світова війна (1914 — 1918 рр.) дуже дорого обійшлася людству: 10 мли вбитих, 20 мли покалічених людей, десятки тисяч спалених сіл і міст, фабрик і заводів, ферм і шкіл. Це далеко не повний перелік втрат, яких зазнало господарство земної кулі. Не витримала напруги війни й процвіта­юча економіка Німеччини, яка до 1914 р. займала друге місце у світі після США. У 1917 р. обсяг промислового виробництва, так само як і в сільсько­му господарстві, порівняно з 1913 р. скоротився вдвічі. Вичерпалися матеріаль­ні резерви, що становили 25 млрд марок. Почалася галопуюча інфляція. Блокована країнами Антанти, Німеччина експортувала лише 1/3 продуктів харчування. Катастрофічне зростав державний борг. У 1916 р. в країні роз­почався голод. Різко скоротилася реальна заробітна плата, робочий день становив 12 — 14 годин. Німеччина програла війну, капітулюючи перед дер­жавами Антанти.

По-іншому розвивалося в ці роки господарство США. Країна вступила У війну тільки у 1917 р. Вона торгувала практично з усіма воюючими країнами. Ця обставина допомогла США втричі збільшити виробництво промислової продукції. Надзвичайно зріс попит на американську сільсько­господарську сировину та продовольство. В кіпці війни США перетвори­лися на провідну, економічно могутню країну. Тут сконцентрувалося 1/2 золотого запасу світу. Видобуток вугілля становив 1/2, нафти 2/3, виплав­ка чавуну і сталі — 3/5, випуск автомобілів — 85% світового виробництва. Із боржника (борг становив 2 млрд дол.) США стали кредиторами багатьох

121країн на загальну суму 15 млрд дол. Американська валюта, потіснивши своїх конкурентів, посіла панівне місце у світовій фінансово-кредитній си­стемі. Втричі зріс експорт США. У роки війни відбувався процес концен­трації промисловості, банківської справи, фермерства.

Великобританія, хоч і виграла війну, вийшла з неї знесиленою, значно відстаючи від США. Вона втратила 2/3 торгового флоту, заборгувала США 4 млрд дол. Вдвічі зменшився експорт товарів, адекватно цьому зріс імпорт. Світова фінансова столиця з Лондона перемістилася в Нью-Йорк. Велико­британія втратила третину національного багатства. Фабричне устаткуван­ня помітно відставало від США, зокрема у таких галузях, як гірничодобув­на, сталеплавильна, текстильна, суднобудівна. Державний борг порівняно з 1913 р. зріс у 13 разів. Однак Великобританія збільшила свої колонії за рахунок Німеччини та Туреччини. Економічні втрати Великобританія на­магалася повернути за рахунок німецької воєнної контрибуції.

Франція, як і Великобританія, була серед країн-переможниць. Однак у роки війни вона ще більше постраждала. Німеччина окупувала 13 найроз­виненіших департаментів Франції, більшість з яких були зруйновані. Фран­ція втратила понад 10% працездатного населення, ІІівІІічно-східш житниці країни, їй довелося імпортувати значну кількість сільськогосподарської продукції. У 1914—1918 рр. Франція змушена була розширити зернові по­сіви в південних департаментах, розвивати промислове виробництво, елек­тростанції, інші об'єкти, необхідні для оборони країни. Все це дало змогу індустріалізувати колись економічно відсталі райони. Нестача палива, си­ровини примушувала промисловців інтенсифікувати виробництво, впро­ваджувати механізацію, раціоналізацію, нові технології, стандартизацію. Колосальні витрати на війну дещо підірвали стабільність французької валюти. Країна перестала відігравати роль світового кредитора, особливо після того, як більшовики відмовилися повернути мільярдні інвестиції, вкладені Францією в Росії.

Японія в роки першої світової війни, як і США, значно зміцнила свій економічний потенціал. Як член Антанти вона по суті не брала участі у війні, а лише захопила у німців Каролінські, Маршаллові та Маріанські острови на Тихому океані і частину Шаидунської провінції з головним містом Ціпдао (Китай). Скориставшись воєнними труднощами своїх євро­пейських конкурентів, Японія нав'язала Китаю в 1915 р. кабальний договір. Китайська сторона змушена була визнати за Японією "21 вимогу"- Вона одержала монопольне право займатися в Китаї промисловою та комерцій­ною діяльністю, кредитуванням будівництва залізниць і промислових підприємств. Китаю було заборонено давати в оренду будь-кому (зрозумі­ло, крім японців) порти. Ці та ряд інших "вимог" дали змогу агресивному сусіду збільшити втричі експорт промислових товарів в Китай та в країни тихоокеанського регіону. Така сприятлива економічна кон'юнктура дала можливість Японії подвоїти у роки війни промислове виробництво па основі нових технологій. У суднобудуванні вона зайняла третє місце у світі. Сільське господарство відставало від динамічно зростаючої промисловості.

122Зростання ціп на рис (основний продовольчий продукт), з одного боку, зба­гачувало власників землі — самураїв, а з другого — погіршувало станови­ще селян-орендарів. Останні змушені були платити поміщикам до 70% урожаю за користування земельним наділом. Усе це призвело до так званих рисових бунтів.

У післявоєнному економічному розвитку країн світу важлива роль належала Версальському договору, підписаному у 1919 р. 27 країнами-переможницями і Німеччиною. Остання повернула Франції Ельзас і Лота­рингію. Крім того, Німеччина передала Франції вугільні шахти Саарської області. Управляти нею 15 років мала Ліга Націй. Округи Мальмеді, Ейтен і Морене відійшли до Бельгії, північна частина Шлезвігу — до Данії, місто Мемель (Клайпеда) у 1923 р. — до Литви. Гданськ оголошено "вільним містом". Німеччина зобов'язалася визнавати суверенітет Австрії, Чехосло-ваччини, Польщі. Останніми були передані Німеччиною частина Помор'я, Познань та інші землі. Німецькі колонії поділили між собою Великобританія, Франція, Японія та Бельгія. Німеччина позбавлялася військового флоту, авіації, важкого озброєння, армія могла становити лише 100 000 чол. Німеччи­на повинна була сплатити воєнну контрибуцію у сумі 132 млрд золотих марок.

Отже, Версальська система відрізала від Німеччини 1/8 її території, на якій проживало 1/12 населення, позбавила 3/4 родовищ залізних руд, 1/3 вугілля та сталі. Так була покарана Німеччина за спробу домогтися світового політичного і економічного панування. Країни Антанти одержа­ли необмежені права проводити в Німеччині комерційну і господарську діяльність. На певної час Німеччина перестала бути економічним конкурен­том Великобританії та Франції, втративши 50 % національного багатства.

У 1919—1929 рр. американська економіка була на піднесенні: США виробляли промислових товарів набагато більше, ніж Франція, Велико­британія, Італія, Німеччина, Японія разом. Ця країна домоглася таких успіхів тому, що вона першою взяла курс на переобладнання основних засобів ви­робництва. Обновлялися основні галузі економіки: хімічна, електрична, при­ладобудівна, автомобільна, радіотехнічна. Стандартизація, тобто масовий випуск деталей, вузлів, став звичайним явищем у верстатобудівній, авто­мобільній та інших галузях. Система Тейлора, чи конвеєризація, дала змогу підприємцям наситити товарами національний і світовий ринки.

Промислово-фінансові групи Рокфеллера, Дюпона, Меллона процвіта­ли. Щодо темнів розвитку не мали собі рівних нафтова, автомобільна, елек­тротехнічна галузі промисловості. Якщо до першої світової війни США відставали по вивозу капіталу від ряду країн Європи, то у 20-х роках, випередивши всіх, збільшили його у 5 разів. Такі промислові гіганти, як "Дженерал Електрик", "Форд", "Джеиерал Моторе" почали будівництво заводів-філій у багатьох країнах світу. Вони збудували за кордоном десят­ки заводів у країнах Латинської Америки, Європи, Канаді. До великої депресії (1929 р.) західна півкуля відчувала па собі фінансовий вплив монополій США. Наприкінці 1929 р. американський капітал контролював 1/3 гірни-

123чорудної промисловості Канади. Американці зайняли першість і у світовій торгівлі. Використовуючи плани Дауеса, Юнга, вони взяли лід свій конт­роль промисловий потенціал Німеччини.

Якщо Великобританія, Франція, Німеччина домоглися відносної стабілі­зації лише в 1924 р., то США зуміли подолати потрясіння наслідків пер­шої світової війни уже в 1920 р. З того часу і до 1929 р. в США продовжу­валося невпинне економічне піднесення. Чисті прибутки монополій США досягли 55,5 млрд дол., або в 1,5 раза більше, ніж у роки першої світової війни. Будувалися нові фабрики д заводи. Виплавлення сталі зросло з 49 до 61,7 млн т, видобуток нафти — з 723 до 1007 мли барелів, виробництво електроенергії — 371,4 до 116,7 млрд кВт/год. На фоні розорених війною Великобританії, Франції, особливо Німеччини, США були процвітаючою країною, яка виробляла промислової продукції па 10% більше, ніж усі інду­стріальні країни разом. На початку 1929 р. Америка давала 48% світового промислового виробництва. У тому самому році у США випущено 5337 тис. автомашин, що вії разів більше, ніж до війни. Найбільше їх продукували па заводах "Форд", "Крайслер" та "Дженерал Моторе" (82%).

Зросла роль США у світовому експорті капіталу. Інвестиційні вкладен­ня СТА за кордоном досягли в 1929 р. 27,7 млрд дол., з них в Латинську Америку — 3462 млн дол., Канаду — 2010 млн дол., Західну Європу — 1353 млн дол. На той самий час американські монополії повністю підпоряд­кували собі 14 країн Латинської Америки (з 20, що тоді були незалежни­ми державами). Американські бізнесмени відсунули англійських каїїіта-ловкладників в Канаді на другий план, їхні інвестиції в цій країні переви­щували англійські в 4,5 раза, 1/3 гірничорудних підприємств та фабрик стали власністю США, 73 % мексиканської нафти опинилися в руках аме­риканських корпорацій. Вони також швидко проникли в європейські країни. У 1928 р. "Дженерал Моторе" відкрила автомобільні заводи у 18 містах Європи, Канади, Латинської Америки, "Форд" — у Великобританії, Франції, Німеччині, Італії, Бельгії, Данії, Ірландії. Великобританія вперше за 300 років поступилася першістю у світовій торгівлі США.

Прискореними темпами розвивалися й інші галузі промисловості США, зокрема радіотехнічна, побутової техніки (пилососи, холодильники, пральні машини тощо). В країні зростали міські конгломерації з великою кількістю населення. Якщо в 1920 р. обширних урбанізованих районів налічувалося 58, у яких проживало 36 млн жителів, то в 1930 р. — 97 районів з чисельніс­тю населення 55 млн чол. В індустріальних районах США зосередилося 45% усього населення країни.

Сільське господарство США в 1920—1929 рр. відставало від бурхливо­го розвитку промисловості. Проте в аграрному секторі країни також відбу­валися структурні перетворення. З одного боку, йшов швидкий процес ви­тіснення дрібних виробників з землеробства, а з іншого — продовжувалася індустріалізація американських ферм. 547 тис. господарств було продано за несплату податків і боргів. Мільйони фермерів переселялися в міста. В цілому сільське господарство США в 20-х роках не мало собі рівних у

124світі щодо кількості випущеної продукції, технічного устаткування та про­дуктивності праці. Саме США направляли безплатно із своїх запасів ве­ликі партії продуктів розореній війною Європі, іншим країнам світу.

У ці роки в США позначився різкий перехід сільського господарства від екстенсивного до інтенсивного способу виробництва. Державний земель­ний фонд вичерпався. Роздавання гомстедів за символічну ціну (10 дол.), що тривало понад 50 років, остаточно припинилося. У конкурентній бо­ротьбі виживали лише ті фермери, які застосовували на своїх полях най­досконалішу техніку, штучні та хімічні добрива, найновіші досягнення аг­рономічної науки. Хоч і з великими труднощами, сільське господарство Америки оновлювалося, вдосконалювалося, підтягувалося до швидких темпів розвитку промислового виробництва. Вже в кінці 20-х років на полях фер­мерів США з'явилося 920 тис. тракторів і 61 тис. комбайнів. Однак тракто­рами, за американською статистикою, у той час були забезпечені лише 13,5% господарств, а комбайнами — 1 %. Проте процес переходу сільського госпо­дарства США з мануфактурної стадії в індустріальну розпочався, хоч і повільно, але остаточно і безповоротно.

Розвиток економіки Великобританії після першої світової війни, на про­тивагу США, відбувався повільніше. Лише в 1929—1930 рр. було досягнуто довоєнного рівня. Основний капітал не оновлювався, або цей процес відбував­ся спокійно, непомітно. У ряді галузей (наприклад, в металургійній, вугледо­бувній, суднобудівній, текстильній) навіть відчувався спад. Лише завдяки інве­стиціям держави помітне пожвавлення відбувалося в авіаційній, автомобільній, електротехнічній промисловості. Однак нові галузі становили лише 10% усього обсягу індустрії Великобританії. Саме цим можна пояснити зменшення част­ки країни у світовому промисловому виробництві з 15% у 1913р. до 10% у 1929р.

Технічне відставання ряду галузей спричинило втрату конкуренто­спроможності англійських товарів на світовому рийку. Японці переважали англійців у торгівлі текстильними виробами, німці та поляки — за експор­том кам'яного вугілля, американці — продукцією найновіших галузей про­мисловості. На світовому ринку англійські товари відзначалися довговічніс­тю, високою якістю. Однак попит на них був обмежений, оскільки виготов­лені вони на старому обладнанні з великими витратами. Конвеєрна систе­ма, що прискорювала масове, дешеве виробництво товарів, у Великобританії не набула належного розвитку.

Британська імперія у роки першої світової війни не тільки не розпалась, а й розширилася за рахунок німецьких колоній. У домініонах (Індія, Австралія, Канада, Південна Африка, Нова Зеландія) завдяки зростаючим інвестиціям англійських корпорацій виникли сучасні галузі економіки. До 1929 р. бан­кірам вдалося нормалізувати національну валюту — фунт стерлінгів, довів­ши його до довоєнного рівня. Було відновлено золотий стандарт.

Проте одним з найбільших недоліків післявоєнної економіки Велико­британії була її залежність від імпорту сільськогосподарської продукції та промислової сировини. В країну ввозили понад 60% потрібних харчових

125продуктів, 100% бавовни, 2/3 залізної руди, 9/10 вовни тощо. Дисбаланс між імпортом і експортом негативно впливав на загальний стан господар­ства країни. Частка Великобританії у світовій торгівлі в 1929 р. становила всього 11 % (порівняно з 1913 р. — 14%).

Господарство Німеччини після першої світової війни опинилося у скрут­ному становищі. Версальський договір довів його до банкрутства. Лише за 2 роки країна повинна була виплатити державам Антанти 20 млрд золотих марок. Оскільки таких грошей Німеччина не мала, то контрибуцію союзни­ки стягували натурою, їм було передано 5 тис. паровозів, 150 тис. вагонів, 140 тис. корів, сільськогосподарські машини, автомобілі, верстати, оптику тощо. Німеччина зобов'язана була забезпечувати країни Антанти хіміката­ми, будівельними матеріалами, великою рогатою худобою та іншими товара­ми. Політична дестабілізація, різке падіння життєвого рівня народу, економіч­ний крах — такою була Німеччина в перші післявоєнні роки.

Німеччина втратила зовнішні ринки, звузилися внутрішні ринки через розвал економіки. Занепало сільське господарство у зв'язку з відсутністю достатньої кількості хімічних добрив. Скорочувалося промислове вироб­ництво. Імпорт і експорт становили лише 1/3 довоєнного рівня. Частка німецького експорту скоротилась у 1923 р. до 6% (порівняно з 1913 р. — 13%). Катастрофічне становище в основних галузях економіки було причи­ною краху кредитпо-фінансової системи Німеччини. Інфляція, повне знеці­нення національної валюти (паперових грошей) зумовили.зниження, з од­ного боку, рівня зарплати робітників і службовців, а з іншого — немож­ливість сплати Німеччиною контрибуції союзникам.

Стурбовані критичним станом німецького господарства, США, Франція, Великобританія вирішили оздоровити економіку Німеччини. 16 серпня 1924 р. на Лондонській конференції держав-переможпиць для Німеччини був прийнятий репараційний план Дауеса, розроблений міжнародним комі­тетом Чарльза Г. Дауеса (віце-президента США в 1925—1929 рр.). План передбачав надання позик і кредитів, переважно американських, на відбудо­ву господарства та оздоровлення фінансів Німеччини. Передбачалося, що піднесення економіки допоможе Німеччині справно сплачувати репарації Великобританії та Франції, які, у свою чергу, за цей рахунок покриють воєнні борги США в період першої світової війни. Причому наголошувалося, що основна маса промислової продукції з Німеччини повинна спрямовуватися торговими каналами в СРСР, щоб, як було раніше, не витіснити англійські та французькі товари з міжнародних ринків. Згідно з планом Дауеса СРСР повинен був за промислові товари здійснювати сировинні поставки в Німеч­чину. План Дауеса діяв до 1929 р. Вклавши в економіку Німеччини 27 млрд золотих марок, він сприяв стабілізації господарського життя країни. З інфляцією було покінчено. Німеччина не лише подолала розруху, а й збільшила випуск промислової продукції па 13% порівняно з 1913 р. Най­більше інвестицій надходило з США (70%), які вкладали їх, як правило, в оновлення основного капіталу важкої промисловості. Це дало змогу Німеч­чині випередити Великобританію, збільшивши експорт машин та індустрі-

126ального устаткування па світовий ринок. За період дії плану Дауеса Німеч­чина виплатила репарацій менше 10 млрд золотих марок, причому за раху­нок спеціальних облігацій німецьких залізниць та промисловості, підви­щення непрямих податків. Зросла роль Німеччини не тільки у світовій торгівлі, а й у розвитку таких галузей економіки, як хімія та електроніка. Однак всі ці успіхи були зведені нанівець внаслідок світової економічної депресії 1929-1933рр.

Версальський договір зміцнив позиції французької економіки. Тільки Лотарингія давала залізної руди стільки, скільки вся Франція. Окупована Францією німецька Саарська область забезпечила країну кам'яним вугіл­лям. До факторів, які стимулювали швидке піднесення французької еконо­міки у повоєнний період, належить широкомасштабне промислове й кому­нальне будівництво. Одержавши від Німеччини понад 8 млрд золотих ма­рок репарацій, Франція вклала їх у відбудову зруйнованих війною нівнічио-східних департаментів. Відбувся непростий процес відновлення старих фаб­рик і заводів, з'явилися найсучасніші індустріальні галузі. Французькі інже­нери вклали в них найновіші досягнення науки і техніки.

Мільярдні репарації стабілізували французьку національну валюту, дали можливість спорудити чимало гідроелектростанцій в Альпах та Піре­неях. З'явилися нові промислові центри на півдні країни, в містах Бордо, Марселі, Ліоні, Тулузі, на околицях Парижа. З колоній, які за територією у 20 разів перевищували метрополію, надходила у великих кількостях сиро­вина. Туди у кінці 20-х років Франція експортувала близько 40% своєї промислової продукції. Для такого товарообміну будувалися нові та рекон­струювалися старі порти. Найшвидше розвивалися хімічна, автомобільна, авіаційна, нафтопереробна, приладобудівна, електромеханічна галузі про­мисловості .

Проте у легкій промисловості спостерігався застій, крім виробництва предметів розкоші, якими у всі часи славилися висококласні французькі спеціалісти. Отже, за темпами зростання промислового потенціалу Фран­ція випередила всі країни світу. Обсяг індустріального виробництва на­прикінці 20-х років перевищив довоєнний (1913 р.) на 8%.

Сільське господарство відставало від динамічного розвитку промисло­вості. В аграрному секторі переважали дрібні ферми. Вони не мали відпо­відного технічного забезпечення. У сільськогосподарському виробництві пе­реважала ручна праця. Все це зумовило слабку конкурентоспроможність французьких сільськогосподарських товарів на європейських ринках. За таких обставин французькі селяни розорялися, йшли в міста, шукаючи роботу на промислових підприємствах. Відзначалися стабільністю лише ве­ликі ферми, власники яких застосовували механічні методи обробітку землі. В цілому сільськогосподарський сектор, відстаючи в агротехнічному відно­шенні, був на рівні довоєнного (1913 р.). Велика депресія 30-х років пору­шила нормальний ритм розвитку господарського життя Франції.

Японія після закінчення першої світової війни змушена була поступитися перед країнами Антанти своїм монопольним правом на торгівлю та економічні

127

відносини з Китаєм. Відновлено горезвісну доктрину "відкритих дверей", тобто можливість для США та їхніх європейських союзників разом з Японією підтри­мувати всебічні торгові та фінансові відносини з Китаєм. США, інші розви­нені країни потіснили японських підприємців з ринків Південно-Східної Азії. Все це призвело до різкого спаду промислового виробництва, яке в 1921 р. скоротилося на 20%. Експорт товарів зменшився па 40, імпорт — на 33%. Проте завдяки переведенню значної кількості воєнних заводів на мирні рей­ки Японії вже в 1924 р. вдалося подолати кризу. Лише виплавка чавуну та сталі до 1929 р. збільшилась вдвоє. Цьому економічному успіху сприяли ба­гаті родовища кам'яного вугілля й залізної руди Кореї та Маньчжурії, окупо­ваних Японією.

Не менш успішно розвивалася традиційна текстильна галузь, ЇЇ значен­ня в господарстві Японії величезне — 40% промислового виробництва країни. На світовому ринку японські текстильні вироби не поступались знамени­тим англійським. До 1929 р. продовжувався інтенсивний процес концентра­ції виробництва та банківської справи. Провідну роль в економіці відігра­вали концерни Міцуї, Міцубісі, Сумітомо, Ясуда. Вони мали багатогалузе­вий характер, поряд з банками, до них належали різні галузі важкої та легкої промисловості, залізниці тощо. На відміну від монополій США та Західної Європи, які грунтувалися на акціонерному капіталі, японські кон­церни тісно переплелися з державним апаратом, імператорськими домами. Саме вони до 1929 р. вклали в національну економіку 2/3 інвестицій. На державних підприємствах устаткування відповідало сучасним технологічним вимогам на відміну від обладнання на приватних заводах чи фабриках.