Як відомо, Колумб не збирався відкривати Америку, а лише шукав морський шлях до Індії. До кінця життя він не знав, що відкрив новий континент. Щось подібне сталося і з У. Петті, який, як всі економісти того часу, друкував памфлети, що переслідували конкретні, інколи навіть корисні, цілі. Найбільше, що він приписував собі,– це винахід політичної арифметики (статистики). У цьому вбачали його основну заслугу і сучасники. Насправді він зробив дещо інше: своїми висловами, як і думками, про вартість, ренту, заробітну плату, розподіл праці і гроші він заклав підвалини наукової політичної економії. Це і є справжня «економічна Америка», відкрита новим Колумбом.

У. Петті про багатство і шляхи його примноження
Отже, Уільям Петті* є засновником політичної економії в Англії. Він виклав свої економічні погляди у творах, надрукованих у 60 – 80-х роках XVII ст. К. Маркс назвав його «батьком політичної економії» і «найгеніальнішим та найоригінальнішим дослідником-економістом».

На відміну від меркантилістів, багатство, на думку У. Петті, утворюють не тільки дорогоцінні метали та камені, включаючи гроші, але і землі країни, будівлі, кораблі, товари і навіть домашня обстановка. Роздумуючи з цього приводу, він висловив дуже популярне і в наші дні переконання: "Праця – це батько і активний принцип багатства, а земля – його мати".

Для збільшення багатства країни У. Петті пропонував замість покарання тюремним ув'язненням ввести грошові штрафи, а "неплатоспроможних злодіїв" віддавати у "рабство", примушуючи працювати. Це означало, що багатство, всупереч думці меркантилістів, створюється насамперед працею і її результатами, тобто заперечувалась "особлива" роль грошей у господарському житті. Тому, уточнює У. Петті, якщо якась держава вдається до псування монет, це свідчить про її занепад, безчесну поведінку державника (царя, короля), зраду суспільній довірі до грошей.

Розвиваючи цю тезу, У. Петті звертає увагу на бездумність і невимогливість заборони вивезення грошей. Подібна дія держави рівнозначна, за його словами, забороні ввезення в країну імпортних товарів. У цих та інших роздумах У. Петті проявляє себе як прихильник кількісної теорії грошей, демонструючи розуміння закономірності про кількість грошей, необхідних для обігу. Водночас очевидна і його спрощена позиція щодо ролі грошей в економіці. З одного боку, кількісна теорія грошей дійсно показала, що "гроші самі по собі не констатують багатство", з іншого – У. Петті, а потім й інші автори класичної політичної економії, фокусуючи увагу виключно на ролі грошей як засобу обігу, не зрозуміли взаємозв'язку між товарним і грошовим ринком, що випливає з функції грошей як засобу збереження цінностей.

Тому багато в чому справедлива критика меркантилізму супроводжується в працях У. Петті і деякими тенденційними судженнями. Він, наприклад, цілком упереджено заперечує участь торгівлі і торговельного капіталу у створенні національного багатства, наполягаючи навіть на скороченні значної кількості купців. Останніх У. Петті порівнює з "гравцями", зайнятими розподілом "крові" і "поживних соків" держави, під якими розумів продукцію сільського господарства і промисловості.

Ціноутворювальні фактори і вартість Між міновою вартістю, величина якої визначається затратами праці, і реальною ринковою ціною багато посередницьких ланцюгів, які безмірно ускладнюють процес ціноутворення. З надзвичайною прозірливістю У. Петті називає ціноутворювальні фактори, з якими доводиться рахуватися сучасним економістам і плановикам, – це вплив товарів-замінників, товарів-новинок, мод, традицій споживання.

вою ціною». «Якщо хто-небудь може добути з перуанського грунту і доставити в Лондон одну унцію срібла за час, протягом якого можна виробити один бушель хліба, то перша являє собою природну ціну другого». Інша проголошує, що вартість товару зумовлена участю в її створенні праці і землі. Або, як висловився сам У. Петті, «нам слід би говорити: вартість корабля чи сюртука дорівнює вартості такої-то і такої-то кількості землі, такої-то і такої-то кількості праці, тому що обидва – і корабель, і сюртук – вироблені землею і людською працею». Як бачимо, в У. Петті в основі ціни товару – у кожному із трактувань її – лежить тільки витратний підхід.

Заробітну плату У. Петті зводив до мінімуму засобів існування. «Закон мав би забезпечувати робітнику тільки засоби до життя, тому що якщо йому дозволяють отримувати вдвоє більше, то він працює вдвічі менше, ніж міг би працювати і став би працювати, а це для суспільства означає втрату такої ж кількості праці». Пізніше його погляди будуть поділяти й інші представники «класичної школи», наприклад Д. Рікардо і Т. Мальтус. І хоч ця теза сама по собі сумнівна, однак заслуга У. Петті полягає в тому, що він підходить до проблеми зарплати економічно, прагне об'єктивно визначити її величину. У. Петті розуміє , що вартість, створена працею робітника, – це зовсім інша величина і, як правило, значно більша. Ця різниця і є джерелом додаткової вартості, яка у нього виступає у вигляді ренти.

Прибуток підприємців і землевласників охарактеризований У. Петті за допомогою, як уже зазначалося, уніфікованого ним по суті поняття «рента». Зокрема, називаючи ренту із землі різницею між вартістю хліба і витратами на його виробництво (витрати на насіння і утримання робітника), він підмінив цим терміном таке поняття, як прибуток фермера. Процент, або грошову ренту, У. Петті виводив із земельної ренти. Вдаючись до спрощення, він заявив, що цей показник має дорівнювати «ренті із такої-то кількості землі, яка може бути куплена на наявні, чи дані в позику гроші за умови повної суспільної безпеки».

Про ціну землі, статистику і теорію грошей Ще в одному прикладі У. Петті веде мову про одну з форм прояву земельної ренти, зумовленої місцезнахо- дженням земельної ділянки і ринку. При цьому він робить висновок: «.. .Таким чином, поблизу населених пунктів, для харчування населення яких потрібні великі райони, землі не тільки приносять на цій основі більш високу ренту, але й коштують більшої суми річних рент, ніж земля цілком такої ж якості, але яка знаходиться в більш віддалених місцях…» Тим самим У. Петті зачепив ще одну проблему, пов'язану з визначенням ціпи землі. Однак і тут учений задовольняється тільки поверхневою характеристикою, твердячи наступне: «Майже завжди одночасно живуть тільки три члени безперервного ряду низхідних потомків (дід, батько і син)… Тому, – робить висновок У. Петті, – я сприймаю, що сума річних рент, яка становить вартість даної ділянки землі, дорівнює природній за тривалістю життя трьох таких осіб. У нас в Англії цей термін дорівнює приблизно двадцяти одному року. Тому і вартість землі дорівнює приблизно такій самій сумі річних рент". Водночас підхід У. Петті до визначення ціни землі має окремі переваги, закладені в його ідеї про взаємозв'язок позикового процента і ренти землі за рік. На це вказував К. Маркс. Подібні думки ми знаходимо і у Й. Шумпетера.

Політична арифметика У. Петті була прообразом статистики, а його метод пророкував низку важливих напрямів у економічній науці. Він прозірливо писав про важливість вирахування національного доходу і національного багатства країни – показників, які відіграють у сучасній статистиці та економіці важливу роль. У. Петті вперше здійснив підрахунки національного багатства Англії. Хоч у своїх підрахунках він знехтував часткою нагромадженого багатства, яка іде на капіталовкладення – у будівлі, устаткування, на поліпшення землі і т.д., але із його починань виросла сучасна система національних рахунків, що дозволяють в узагальненій формі судити з певним ступенем точності про обсяг виробництва в даній країні, про те, як вироблена продукція розподіляється на споживання, нагромадження та експорт, які доходи основних класів і груп у суспільстві і т.д.

У. Петті одним із перших висловив ідею про наявність в економіці об'єктивних, пізнавальних закономірностей, які він порівнював Із законами природи і тому називав природними законами. Це був великий крок уперед у розвитку політичної економії: вона отримала наукову базу.

У. Петті трактує гроші як особливий товар, що виконує функції загального еквівалента. Вартість його, як і всіх товарів, створюється працею, а мінова вартість кількісно визначається розмірами трудових витрат у добуванні дорогоцінних металів порівняно з витратами в інших сферах виробництва. Кількість необхідних для обігу грошей визначається розмірами торговельно-платіжного обігу, тобто в остаточному підсумку – кількістю реалізованих товарів, їх цінами і частотою обігу грошових одиниць в різних угодах (швидкістю обігу). Повноцінні гроші можуть бути у певних межах замінені паперовими грішми, випущеними банком.

По-перше, він вважав за необхідне провести велику податкову реформу. Не заглиблюючись у деталі, можна сказати, що він пропонував замінити стару, яскраво виражену регресивну систему пропорційним або прогресивним оподаткуванням. Ці принципи оподаткування зберегли свою актуальність і нині, тому слід сказати про них кілька слів. При регресивній системі чим більше прибуток певної особи, тим менше у процентному відношенні податкове вилучення; при пропорційній системі вилучена частка прибутку однакова; при прогресивній – вона зростає разом із збільшенням прибутку. Пропозиція Буагільбера була надзвичайно сміливою для свого часу: адже, напевно, і церква по суті зовсім не платила податків, а він пропонував оподатковувати її у такій же пропорції, як і бідняків.

Нарешті, по-третє, П. Буагільбер вимагав ввести вільний ринок зерна і не стримувати природне підвищення цін на нього. Він вважав, що економіка буде розвиватися краще в умовах вільної конкуренції, коли товари зможуть знаходити на ринку свою «справедливу ціну».

Ці реформи П. Буагільбер вважав необхідною умовою підйому і підвищення добробуту країни і народу. Тільки таким шляхом можна збільшити прибутки держави – переконував він уряд. Але не маючи з його боку підтримки, він намагається донести ці ідеї до широкого загалу, анонімно видавши в 1695 – 1696 pp. книгу «Детальний опис становища Франції, причини падіння її добробуту і прості методи відновлення, або як за один місяць доставити королю всі гроші, яких він потребує, і збагатити все населення».

Перша книга П. Буагільбера залишалась майже непоміченою, незважаючи на появу в ній різкої критики економічної політики меркантилізму, лідером якої на той час був міністр фінансів при королі Людовику XIV Жан Батіст Кольбер. Останній, як зазначалося вище, сприяв державній протекції щодо розширення мережі мануфактур (у тому числі привілейованих королівських мануфактур, яким виділялися урядові субсидії), узаконив положення, що стимулювали експорт французьких товарів при обмеженні ввезення у країну іноземних товарів, обкладення непомірно високими податками товарів сільськогосподарського виробництва, що негативно відбилось як на рівні промислового виробництва, так і національного господарства в цілому.

Пошук шляхів подолання негативних явищ в економіці залишався основним завданням і в наступних творах П. Буагільбера, надрукованих на початку XVIII ст. В них, як і раніше, він продовжував критику меркантилізму, обґрунтовував необхідність реформ, приділяючи найбільше уваги проблемам розвитку сільськогосподарського виробництва, в якому вбачав основу економічного росту і багатства держави. П. Буагільбер оголосив себе "адвокатом сільського господарства" і саме з цих позицій підходив до розгляду економічних питань. Він висловлювався за високі ціни на хліб, які відповідали б інтересам селян і земельних власників, покривали витрати виробництва. Він пропонував необмежене вивезення хліба за кордон і заборону ввезення його з-за кордону. Аналогічний тенденційний підхід зберігався в економічній думці Франції аж до початку другої половини XVIII ст, коли тут процвітав фізіократизм, який закликав надавати вирішального значення у соціально-економічному розвитку суспільства фермерському укладу сільськогосподарського виробництва.

Свій поновлений реформаторський твір під назвою "Звинувачення Франції" П. Буагільбер видав у двох томах у 1707 р. За різку критику на адресу уряду книга була заборонена. Але невгамовний суддя тричі перевидавав її, майже повністю вилучивши випади проти уряду, проте залишивши обгрунтування необхідності проведення реформ. Але ні визнання, ні розуміння своїх ідей з боку міністрів уряду, на що він розраховував, до останніх днів життя так і не знайшов.

Теоретичні досягнення П. Буагільбера Внесок П. Буагільбера в розвиток економічної думки і формування ринкових відносин у Франції важко переоцінити. Саме його твори стали теоретико-методологічною базою розвінчання меркантилістських ідей і формування специфічних традицій «французької школи» наукової політичної економії. Він незалежно від У. Петті також дійшов до концепції про те, що багатство країни полягає не у фізичній масі грошей, а у всій багатоманітності благ і речей.

Другим важливим досягненням П. Буагільбера, як і У. Петті, є обгрунтування трудової теорії вартості, до розуміння якої він прийшов через аналіз механізму мінових відносин між товарами на ринку з урахуванням кількості затраченої праці або робочого часу. Незважаючи на певну недосконалість такої концепції (в її основі лежить витратний принцип), вона для свого часу була, безперечно, прогресивною, оскільки, на відміну від меркантилістської, не виходила з так званої природної ролі грошей при ціноутворенні.

Прагнення знайти закон утворення і зміни цін проходить через усю економічну теорію, починаючи з Арістотеля. П. Буагільбер зробив у цей багатовіковий пошук свій своєрідний внесок. Він підійшов до цього питання з позицій, за словами сучасників, «оптимального ціноутворення». П. Буагільбер писав, що найважливішою умовою економічної рівноваги і прогресу є пропорційні, або нормальні ціни.

Що це за ціни? Передусім – це ціни, що забезпечують у середньому в кожній галузі покриття витрат виробництва і певний прибуток, чистий доход. Потім, це ціни, при яких буде підтримуватися стійкий споживчий попит. Нарешті, це такі ціни, при яких гроші «знають своє місце», обслуговують платіжний обіг і не набувають тиранічної влади над людьми.

Він зробив спробу дізнатися, за яких умов обмін здійснюватиметься на справедливих засадах. П. Буагільбер вважав, що за допомогою вільної конкуренції встановлюються правильні пропорції у розподілі праці між різними галузями виробництва. Він розрізняв «істинну вартість», в основі якої лежить кількість затраченої праці, і ринкову ціну, яка відхиляється від цієї вартості внаслідок обігу грошей, що опосередковують обмін товарів. Отже, гроші є причиною того, що товари обмінюються не за «істинною вартістю». Тому він пропонує замінити метал у ролі грошей паперовими грішми, сподіваючись таким чином повернутися до справедливого обміну. Він був єдиний серед усіх представників наукової політичної економії, хто вважав можливим і необхідним скасування грошей, які порушуюють, на його думку, обмін товару за «істинною вартістю». Будучи «всезагальним податком», гроші, за його словами, «оголошують війну всьому роду людському».

Більше як через 100 років ідею протиставлення товару і грошей розвинув у своїх працях французький економіст-соціолог П. Ж. Прудон. Зберігаючи товарне виробництво і обмін, він намагався замінити гроші звичайними папірцями, на яких була б зазначена кількість затраченої праці, або так званими робочими грошима.

Разом з тим, багато в чому справедливо засуджуючи меркантилізм, П. Буагільбер умисне абсолютизував роль сільського господарства в економічному рості країни, недооцінював роль грошей як товарів, заперечував їх реальне значення у примноженні майнового багатства промисловості і торгівлі. Ідеї П. Буагільбера далі розвинули фізіократи.

2. Чому дорівнює вартість землі згідно з теорією У. Петті? Наскільки відповідають його трактування з приводу «ренти» сучасній економічній теорії?

3. Чим зумовлював У. Петті бездумність заборони вивезення грошей з країни?

4. Які ціноутворювальні фактори виділяє У. Петті?

5. Назвіть основні напрями "системи" реформ П. Буагільбера.

6. Чому У. Петті і П. Буагільбер негативно розглядали роль торгівлі і торгового капіталу у створенні національного багатства? Як ними трактується теорія вартості2

7. П. Буагільбер відзначав, що найважливішою умовою економічної рівноваги і прогресу є пропорційні, або нормальні ціни. Розкрийте зміст цього вислову.