Одним із найважливіших інструментів боротьби неокласичної школи проти теорії Кейнса і його послідовників є теорія економічного росту, сформована неокласиками у перші два післявоєнні роки. Вона була націлена насамперед проти неокейнсіанської теорії росту, в якій відводилась важлива роль економічній політиці держави у вирішенні проблем розширеного відтворення.

Розробка теорії економічного росту позначила собою істотні зміни у неокласичній концепції в цілому. На новому етапі вона звернулася до аналізу макроекономічних проблем, передусім процесів відтворення суспільного капіталу, в тому числі до досліджень умов збалансованого економічного росту і т.п., у той час, коли раніше, як правило, обмежувалась мікроекономічним аналізом.

Методологічну основу теорії економічного росту становять основні постулати неокласиків. Насамперед – це теорія факторів виробництва, яка проголошує працю, капітал і землю як самостійні фактори утворення суспільного продукту. При цьому під капіталом, як правило, розуміють лише основний капітал; точніше – основні засоби виробництва. В моделі одного із основоположників теорії росту Дж. Міда*, наприклад, «машини утворюють єдину форму капіталу».

Як методологічна основа важливу роль відіграє теорія граничної продуктивності, відповідно до якої доходи, які отримують власники факторів виробництва (за термінологією даної теорії – ціни факторів виробництва), визначаються граничними продуктами, які створюються відповідними факторами. Це означає, що дана концепція фактично виступає у ролі неокласичної теорії розподілу. Неокласична теорія росту заснована на принципі досконалої концепції і, відповідно, відсутності державного втручання в економіку як обов'язкової умови, що забезпечує рівність між доходами власників факторів виробництва і їх граничними продуктами. Передбачається також незмінність ефективності факторів виробництва і їхньої взаємозамінності. Незмінність ефективності, пояснює Дж. Мід, розуміється в тому значенні, що "якби при будь-якому стані технічних знань всі фактори виробництва у якій-небудь одній галузі промисловості зросли на х процентів, тоді кількість продукції також збільшилася б на х процентів".

За допомогою функції Коба-Дугласа були отримані розрахункові індекси росту обсягів виробництва в обробній промисловості США за 1899 – 1922 роки, які виявилися досить близькими до фактичного росту продукції. Разом з тим, одним із основних припущень аналізу Дугласа було положення про незмінну ефективність та інтенсивність використання праці і капіталу. Таке обмеження, цілком допустиме при вивченні екстенсивного розвитку економіки, зовсім не підходить до умов її інтенсифікації. Проте факти свідчать, що у XX ст. сукупний суспільний продукт збільшується у розвинених країнах значно швидше, що ріст капіталу і чисельності працездатного населення перестає бути основою економічного росту. Нею все більшою мірою стає технічний прогрес. За підрахунками Р. Солоу, вже у середині XX ст. вклад технічного прогресу в економічний ріст перевищував 80% , а решта припадала на приріст коефіцієнта зайнятості і обсягів інвестицій. При цьому під технічним прогресом розуміється досить широке коло явищ: вся сукупність кількісних змін факторів економічного росту на відміну від їх суто кількісного збільшення. До явищ технічного прогресу теоретики неокласики відносять і підвищення рівня освіченості робочої сили, й економію, яка випливає з росту масштабів виробництва, підвищення ефективності організації виробництва, і ряд інших змін і власне технічний прогрес у вузькому розумінні слова.

Після досліджень Солоу неокласична теорія зосередила увагу на основних факторах росту. Так, Е. Денісон у роботі «Джерела економічного росту: альтернативи, що стоять перед ними» (1962) зробив спробу дослідити залежність обсягів виробленої продукції від якісних змін як з боку праці, так і з боку засобів виробництва: технічний прогрес як такий, ріст рівня концентрації виробництва, підвищення кваліфікаційного і загальноосвітнього рівня робітників, поліпшення організації виробництва й управління ним тощо.

Неокласичні моделі економічного росту використовувались як інструмент економічного прогнозування, а також аналізу економічної ефективності виробництва. Вони давали позитивні результати головним чином в умовах відносно рівномірного росту обсягів виробництва, оскільки за такої передумови екстраполяція виявлених тенденцій розвитку у попередній період на подальший розвиток може дати досить вірогідні прогнози.

Проте можливості цих засобів пізнання економічного розвитку істотно обмежуються тим, що неокласичні моделі росту не дають пояснення внутрішніх законів розвитку суспільного виробництва, у тому числі природи і механізму науково-технічного прогресу. Економічний ріст трактується цією теорією як техніко-економічний, а не соціально-економічний процес. Природно, що при такому підході циклічний характер розвитку ринкової економіки, у тому числі і кризові спади виробництва, випадає із сфери аналізу цієї теорії . Не вписується в рамки цієї теорії і нерівномірний характер інновацій в умовах науково-технічної революції, який зумовлює нерівномірність розвитку як окремих галузей, так і всієї економіки тієї чи іншої країни.

Крім того, уже з перших кроків свого становлення неокласична концепція економічного росту використовувалась її творцями і захисниками як засіб боротьби проти вчення Роя Харрода про суперечності між природним і гарантованим темпами економічного росту як найважливіше джерело кризових явищ післявоєнної капіталістичної економіки. У першій праці, присвяченій проблемі економічного росту з позиції неокласиків, Р. Солоу писав, що «коли виробництво має місце у неокласичних умовах змінних пропорцій і постійного ефекту від розширення виробництва, протиріччя між природним і гарантованим темпами росту просто неможливе. Не може бути, – а при використанні функції Коба – Дугласа не може бути ніколи – ситуації, коли економіка знаходилася б на лезі ножа. Система може пристосуватися до будь-якого темпу росту робочої сили і врешті-решт наблизитися до стану пропорційного розширення».

А що ж станеться, якщо темпи росту праці перевищать темпи нагромадження капіталу? У цьому випадку завдяки зниженню граничної продуктивності праці вступить у дію механізм заміщення праці капіталом і нове поєднання виробничих факторів (при збереженні постійності розподілу доходу між ними) забезпечить їх повну зайнятість.

Так, якщо технічні пропорції фіксовані (наприклад жорстко фіксована капіталомісткість або капіталоозброєність), тоді ріст працездатного населення, якщо він не буде супроводжуватися відповідним збільшенням нагромадження, не приведе до збільшення виробництва. Весь приріст населення виявиться надлишковим, з'явиться безробіття. У протилежному випадку, тобто, якщо капітал буде зростати швидше, ніж темпи росту населення, виникнуть надлишкові виробничі потужності. Але у цьому випадку, твердить Мід, існують способи досягнення динамічної рівноваги.

Відзначимо, якщо виникне безробіття, тоді у напрямі його зміни будуть діяти два важелі. Перший – це конкуренція робочих місць, внаслідок якої буде знижуватися заробітна плата, збільшуючи таким чином прибутковість капіталу. Перерозподіл доходу викличе ріст заощаджень із прибутку, збільшить темпи нагромадження і тим самим відновить рівновагу між ростом населення і темпами нагромадження. Другий важіль – це деякі зміни пропорцій між працею і капіталом, які у дійсності не є абсолютно жорсткими, хоч і не мають абсолютної здатності до взаємного заміщення. Ці зміни у свою чергу будуть наслідком зміни цін факторів виробництва.

У новій формі повторюються докейнсіанські рецепти лікування хвороби безробіття – вільне коливання зарплати. Цей рецепт Мід підсилює вимогою проведення такої кредитно-грошової політики, яка забезпечила б постійність відносних цін. Адже лише в цьому випадку конкуренція може забезпечити реальний перерозподіл доходу, необхідний для відновлення рівноваги.

Практичні рекомендації Таким чином, важливою умовою успішного функціонування економіки, на думку вченого, є гнучке реагування ціни (передусім грошових ставок зарплати) на зміни в умовах попиту і пропозиції. Відповідно практичні рекомендації Дж. Міда стосуються насамперед реформування існуючої структури і механізму функціонування ринку праці для того, щоб надати йому більшу гнучкість і мобільність. Більшу гнучкість заробітної плати, в його розумінні, має забезпечити політика доходів, яка, за можливості, має бути добровільною. Там же, де добровільна політика доходів не спрацьовуватиме, на процес формування зарплати має впливати держава. Уряд рекомендуватиме щорічну «норму» зростання зарплати, однак підприємців та робітників не примушуватимуть категорично дотримувати цієї норми при укладанні договорів. Тому не виключається можливість випереджального, порівняно з рекомендованим, збільшення заробітної плати. У тих випадках, коли сторонам не вдається досягти взаємоприйнятного компромісу, їх суперечка передаватиметься на розгляд у спеціально створені для цього трибунали, які наділені правом виносити остаточні рішення. Якщо ж робітники не згодні з умовами, які пропонуються трибуналом, і наважаться на опір, то до страйкарів та їх профспілок Дж. Мід рекомендує застосовувати жорсткі фінансові санкції. Вчений, як і монетаристи, схильний вважати профспілки монополістичними структурами, що диктують ціни на робочу силу, а тому не відкидає думки використати для регулювання рівня та динаміки заробітної плати обмеження прав тред-юніонів (профспілок Великобританії).

І, нарешті, Дж. Мід приділяв багато уваги проблемі встановлення рівня заробітної плати. В 1985р. він пише, що справа не в тому, щоб відмовитися від децентралізованих ринкових процесів установлення зарплати в ході переговорів між профспілками і підприємцями. Головне, на його думку,-це створити форму суспільного арбітражу і контролю за допомогою урядових комісій, що могли б втручатися у трудові суперечки і сприяти встановленню рівня заробітної плати, який відповідав би співвідношенню попиту і пропозиції робочої сили у даному секторі економіки. Іншими словами, уряд має взяти на себе ті функції, які в умовах вільної конкуренції та відсутності профспілок виконував би ринок, сприяючи повній зайнятості за допомогою рухомої заробітної плати.

Дж. Мід – прихильник мінової концепції. Йому належить розробка цікавого трактування індикативного планування. Він є автором цілого ряду праць з теорії платіжного балансу. Завдяки його зусиллям, а також зусиллям таких економістів, як А. К. Харбеджер і С. К. Цзян, протягом 50-х років здійснено синтез двох підходів (перший –теорія загальної рівноваги і другий – з позицій «місткості», коли торговельний дефіцит розглядається винятково як наслідок перевищення національних витрат над доходами).

Проблеми внутрішньої та зовнішньої рівноваги при проведенні економічної політики завжди привертали пильну увагу вчених. Новий підхід до проблеми зовнішньої рівноваги (який полягає в тому, що остання стала розглядатися як одна з економічних цілей свідомої політики влади) був вперше запропонований на початку 50-х років Дж. Мідом і майбутнім Нобелівським лауреатом Я. Тінбергеном. Незалежно один від одного вони провели інверсію (зміну) традиційної моделі зовнішньої платіжної рівноваги.

В конструкціях цих учених оптимізуються значення рівня зайнятості, реального доходу і стану платіжного балансу. Виходячи з них, за допомогою формальних математичних методів визначаються необхідні кількісні значення показників, які характеризують інструменти економічної політики. Визначення параметрів цілей і відповідне налагодження інструментів при такому підході відносять до функції урядових органів.

Державі з її ростом бюджетних витрат у неокласичній моделі відводиться лише стабілізуюча роль посередника. Своєю теоретичною концепцією неокласики прагнуть довести, що для забезпечення стабільного, стійкого росту потрібна не компенсаційна діяльність держави з її інфляційними витратами, а стійкість грошової системи, яка забезпечується кредитно-грошовою політикою центральних банків. Тоді-то і запрацює механізм перерозподілу доходів і заощаджень, які забезпечують необхідну зайнятість ресурсів і постійний економічний ріст.

Проведені Дж. Мідом наукові дослідження були основою майбутніх досягнень. Зокрема, постановка проблеми оптимальної норми зростання вивела на один із шляхів, по якому і нині йде розробка неокласичних моделей. Рішення даної проблеми у вигляді неокласичної формули, що найчастіше визначається як "золоте правило" нагромадження капіталу, сформулювали на початку 60-х років одночасно і незалежно один від одного Дж. Мід, Дж. Робінсон, Е. Фелпс, Т. Свентаін. "Золоте правило" викликало сенсацію як своєю простотою, так і райдужними надіями, що на нього покладали у зв'язку з "оптимальною" політикою капіталовкладень.

У той період великою популярністю в зарубіжних дослідженнях, присвячених проблемам відтворення в умовах відсталого господарства, користувалися двосекторні оптимальні моделі зростання на базі виробничої функції. Цей тип моделей першим і розпочав розробляти для потреб розвиненого капіталістичного господарства Дж. Мід. Згодом з невеликими змінами ці моделі були застосовані японським економістом X. Узавою для умов країн, що розвиваються.

Дж. Мід активно займався проблемами міжнародної торгівлі, організації митних союзів. Багато економістів вели дослідження в сфері теорії митних союзів, тобто вивчали ситуацію, коли дві країни взаємно знижують митні бар'єри, зберігаючи загальні торговельні бар'єри щодо інших країн. Але початок цьому вивченню був покладений працями Джеймса Міда і американського економіста Джекоба Вайнера. Звичайно, зазначена проблема є складною, оскільки її розв'язання вимагає порівняння суб-оптимальних станів. Поки що чітких результатів не одержано. В кожному окремому випадку виграш від зниження торговельних бар'єрів між країнами – партнерами по союзу необхідно порівнювати з можливими витратами країн внаслідок порушення пропорцій, зумовленого поведінкою кожного члена союзу, який проводить дискримінаційну політику щодо третіх країн.

Так от, у 20 – 40-х роках склалася так звана теорія валютної стабільності, прихильники якої (Дж. Бікердайк, Дж. Робінсон, А. Браун, Ф. Грехам) твердили, що зміни валютних курсів не можуть бути ефективним засобом ліквідації дефіциту чи надлишкового перевищення надходжень над витратами у платіжному балансі країни. Але на початку 50-х років Дж. Мід у результаті економетричних розрахунків дійшов висновку, що за умови збереження стабільності валютних курсів проблема одночасного досягнення внутрішньої та зовнішньої економічної рівноваги вирішеною бути не може. Тому він виступив з пропозицією про встановлення плаваючих валютних курсів.

Спочатку ідея встановлення хитких валютних курсів здавалася винятково академічною і не мала реальних шансів на практичне здійснення. Однак недостатня ефективність національних засобів валютно-фінансового регулювання, вичерпання можливостей дальшого розширення міжнародно-кредитної надбудови, зростання інфляції та посилення нерівномірності її розвитку в окремих країнах викликали необхідність періодичних змін офіційних валютних паритетів, призвели до того, що на порозі 60 – 70-х років концепція плаваючих курсів висунулася на авансцену. Керівні кола США ухопилися за неї, як за засіб здійснення «ринкової» девальвації долара стосовно валют країн, які є найбільш небезпечними торговельними суперниками США (насамперед Німеччина і Японія). Якщо ж говорити про практичний бік концепції плаваючих валютних курсів, то в ряді країн вона була швидко реалізована. Першою застосувала режим плаваючих валютних курсів у 50-х роках Канада, а потім Німеччина в 1969 р. В середині 80-х років курси валют самостійно «плавали» у 34 країнах.

Теорія міжнародного руху капіталу Основи неокласичної теорії міжнародного руху капіталу в рамках більш широкої теорії міжнародної торгівлі були закладені представниками шведської економічної школи Е. Ф. Хекшером і Б. Уліном*. Для Швеції – країни з високорозвиненою спеціалізованою промисловістю – питання про зовнішні ринки мало дуже велике значення. Ось чому зовнішньоторговельним проблемам приділялася виняткова увага.

Б. Улін у своїй книзі "Міжрегіональна і міжнародна торгівля" спробував створити теорію міжнародної торгівлі, що грунтується на маржи-налістській концепції цінності. Складовою частиною цієї теорії було і трактування міжнародного руху факторів виробництва в їх співвідношенні один з одним і з рухом товарів. У даному випадку фактори виробництва – це робоча сила людини, предмети і засоби праці. Учений сформулював основні вихідні положення неокласичної доктрини міжнародної торгівлі і в рамках її – теорії вивезення капіталу.

Ставши широко відомою, ця праця певною мірою відкрила шлях урахуванню просторових факторів, поглибленій розробці питань територіального поділу праці. Вводячи складові високої мобільності факторів виробництва і тісної інтеграції ринків, учений поклав початок теоретичним дослідженням регіонального характеру – аналізу міжрайонної торгівлі, спеціалізації господарств районів. Одночасно він, припускаючи можливість відхилень від досконалої мобільності факторів виробництва, дійшов висновку, що "кожен район має перевагу у виробництві тих товарів, які потребують більших витрат факторів, що є в достатній кількості і відрізняються дешевизною в цьому районі".

По суті, теоретичні схеми Б. Уліна відкрили шлях для врахування порушень, що виникають в умовах стихійного розвитку процесів територіального поділу праці. Недосконала мобільність факторів виробництва та інші реалії функціонування західного ринку створюють умови для виникнення довготривалих порушень у розміщенні продуктивних сил, породжуючи регіональні проблеми. Якраз такий висновок напрошувався із згаданої праці Б. Уліна, і завдяки цьому елементи його теорії знайшли згодом застосування в галузі регіональної теорії Заходу.

Спираючись на ідеї Е. Хекшера щодо дії тенденції до міжнародної рівноваги в цінах факторів і товарів, Б. Улін водночас не погоджується з ним у питанні про ту роль, яку в цьому процесі відіграють рух товарів і рух факторів. Б. Улін доопрацював знамениту теорію порівняльних витрат, і на довгі роки вона стала предметом гострих дискусій вчених.

Суть його трактування полягає ось у чому. Нерівність в оснащенні факторами виробництва викликає необхідність у міжнародній торгівлі. Кожна країна постачатиме на світовий ринок якраз ті товари, виробництво яких грунтується на використанні найчисленнішого і дешевого фактора: трудомісткі (численна і дешева праця), капіталомісткі (численний і дешевий капітал) або матеріалоємні товари (численні і дешеві природні ресурси). Збільшення виробництва товарів, що грунтується на використанні такого численного фактора, викличе зростання попиту на нього. Це призведе і до підвищення його ціни. Навпаки, попит наінші фактори у зв'язку із поглибленням спеціалізації виробництва, що грунтується на численному факторі, скорочуватиметься. Отже, знижуватимуться і їх ціни.

Далі. Підвищення цін на численний фактор виробництва неминуче викличе подальше збільшення його пропозиції, а зниження цін на інші фактори – скорочення їх пропозиції. Результатом буде, з одного боку, тенденція до вирівнювання цін факторів у середині країн-контрагентів, оскільки в кожній з них ціна дешевого фактора зростає, а дорогого – знижується. З іншого боку, відбудеться зростання нерівномірності в наділе-ності факторами, оскільки в кожній країні збільшується пропозиція найбільш численного фактора. Наслідком цього стане поглиблення міжнародного поділу виробництва (праці) і збільшення обсягу міжнародної торгівлі.

В остаточному підсумку міжнародний поділ праці має найдоцільніший вигляд. Зокрема, країни-контрагенти вироблятимуть лише найвигідніші товари і відмовлятимуться від виробництва тих, для яких несприятливі умови. Товари почнуть вироблятися з мінімальними витратами. На ринку встановиться вигідна структура цін як для виробників, так і для споживачів.

Зовсім по-іншому, вважав Б. Улін, проявляється вплив самого міжнародного руху факторів виробництва. Він пристосовує пропозицію мобільних факторів (праці і капіталу) до існуючих у кожній окремій країні відмінностей у пропозиції і попиті на іммобільні (нерухомі) фактори виробництва (природні ресурси), а також до відмінностей у транспортних послугах. У результаті в країнах-контрагентах зростає тенденція до вирівнювання цін на ідентичні фактори і починає розвиватися тенденція до вирівнювання кількісного співвідношення між мобільними та іммобіль-ними факторами виробництва. Це, в остаточному підсумку, веде до скорочення відмінностей у наділенні факторами, нівелювання міжнародного поділу виробництва (праці), а також до зменшення обсягу міжнародної торгівлі, оскільки в країнах, де численна і дешева праця, поступово скорочується виробництво трудомістких товарів і збільшується виробництво капіталомістких, а в країнах, де численний і дешевий капітал, відбувається протилежний процес.

Ця теорія порівняльних витрат, набувши такої форми, існувала з незначними модифікаціями до кінця 50-х – початку 60-х років як базова економічна теорія зовнішньої торгівлі. Окремі розходження між західними економістами мали місце у таких питаннях, як визнання мобільності або, навпаки, іммобільності окремих факторів, а також щодо умов, у яких відбувається вирівнювання факторних цін, ступеня наділення тими чи іншими факторами окремих країн. Тобто мали в цілому абстрактно-академічний характер.

Частина сучасних західних економістів висловлювала критичні оцінки теорії Хекшера-Уліна. Так, Нобелівський лауреат Г. Мюрдаль заперечував, що міжнародна торгівля веде до вирівнювання цінових факторів, тому що розподіл доходів між країнами "заможними" і "незаможними" стає дедалі нерівномірнішим. Теорему Хекшера-Уліна критикував відомий англійський економіст Р. Харрод. Він також доводив, що теорема про вирівнювання цінових факторів недійсна. Наводячи ці висловлювання Г. Мюрдаля і Р. Харрода, американський професор М. О. Клемент також заперечував висновки теореми Хекшера-Уліна. Він підкреслював несумісність цієї проблеми з фактами, які свідчать про існуючі в дійсності величезні відмінності в комбінації факторів виробництва в різних галузях.

Слід зазначити, що Б. Улін продовжував і надалі працювати над окремими проблемами міжнародного руху капіталу. Цьому, зокрема, він присвятив працю "Зв'язок міжнародної торгівлі з міжнародним рухом праці й капіталу" (1961 p.). Доктрина Е. Хекшера –Б. Уліна стала майже кредо західних економістів старшого покоління і до 80-х років широко дискутувалася в книгах, присвячених міжнародній торгівлі.

Друге положення, розроблене в рамках даного підходу, запропоноване В. Ф. Столпером і П. Семюелсоном,– пояснення того, як зміни цін товарів впливають на реальну винагороду власників факторів. І третє було висунуте Т. М. Рибчинським на основі аналізу зовнішньоторговельної моделі загальної рівноваги, подібної до тієї моделі, про яку писали два згадані вчені.