Основні наукові інтереси Хайек* зосередив навколо філософських, правових, політичних та економічних проблем ринкової економіки, а також теорії й методології процесу пізнання. Серед багатьох наукових праць Хайєка важливе місце посідають наступні: «Шлях до рабства» (1944), в якій будь-яка форма державного втручання в економіку розглядається як різновид тоталітаризму; «Індивідуалізм та економічний порядок» (1948), в якій економічні інтереси індивідів, їх переваги і суб'єктивні оцінки розглядаються як основа «економічного порядку»; «Конституція свободи» (1960), де викладені правові принципи суспільства, заснованого на ідеалах лібералізму. Викладені тут ідеї отримали подальший розвиток у тритомній праці Хайєка «Право, законодавство і свобода» (1973,1976,1979), в якій автор оцінює правові і політичні основи сучасної західної демократії як такі, що суперечать ідеалам істинного лібералізму, і накреслює шляхи їх реформування з метою наближення до цих ідеалів. Остання праця Хайєка «Фатальна концепція: помилки соціалізму» (1989), яка підводить свого роду підсумок його більш як піввікової науково-публіцистичної діяльності, націлена переважно на обгрунтування переваг ринкової економіки і критику соціалізму.

Особливості методології дослідження Методологія Хайєка має кілька своєрідних рис. Насамперед для автора характерний свого роду соціологічний підхід до суспільних, у тому числі економічних, явищ. У коло проблем, які розглядаються ним, включаються не лише власне економічні питання, але і в тісному зв'язку з ними соціальні, політичні та етичні аспекти життя суспільства. Економічні явища розглядаються як невід'ємна частина соціально-економічної системи, передусім підкреслюються ті із соціальних рис і властивостей, які характерні для ринкової системи в цілому в умовах вільної конкуренції, зокрема, індивідуалізм господарюючих суб'єктів, їх суб'єктивні оцінки, їх уявлення про економічну свободу, їх конкурентна природа і т.п. При цьому власне економічний зміст зазначених явищ, як правило, залишається у тіні. Основою такого підходу є значно більша, ніж у ранній австрійській школі, суб'єктивізація економічної теорії. На думку Хайєка, економічні явища у принципі не можуть бути відбиті в "об'єктивних" термінах, оскільки вони відображують лише суб'єктивні уявлення людей і нічого більше. Звідси Хайєк робить висновок про докорінну відмінність методів суспільних і природничих наук, в яких "об'єктивні" категорії цілком відповідають природі предмета, який вивчається.

Ця особливість методології Хайєка органічно пов'язана з властивим йому методологічним індивідуалізмом і суб'єктивізмом, який покладений в основу викладеного вище соціального підходу до економічних явищ. Ця друга особливість методології Хайєка навіяна філософією неокантіанства з її проповіддю обмеженості людського розуму і грунтується на уявленні про відсутність об'єктивних критеріїв істини при аналізі економічних процесів, оскільки всякий дослідник за необхідності вносить у процес аналізу своє власне "я" – свій досвід, свої помилки, своє світорозуміння і т.д. Об'єкт дослідження, таким чином, стає в певному розумінні невід'ємним від його суб'єкта. У природничих науках, пояснював Хайєк, дослідник знаходиться поза об'єктом, який вивчає, тоді як предмет суспільних наук – поведінка людей і її мотиви – передбачає, що власні мотиви та настанови дослідника включені в цей предмет, і це не може не позначатися на результатах дослідження. Тому завдання суспільних наук Хайєк вбачав не в тому, щоб віднайти об'єктивні закони суспільного розвитку, а в тому, щоб знайти межу пізнання соціально-економічних процесів. ЗаХайєком, слід визнати обмеженість пізнавальних можливостей людини і не вимагати від науки нічого понад суб'єктивно-психологічних оцінок економічних явищ. Звідси Хайєк робить, зокрема, висновок про принципову неможливість математизації економічної науки, яка передбачає, що економічні знання мають об'єктивну основу, а це, на думку вченого, не відповідає дійсності.

Методологічний індивідуалізм і суб'єктивізм Хайєка фактично означають визнання непізнаваності економічних явищ, оскільки теоретична модель економіки, на його думку, будується дослідником на суб'єктивному, а отже довільному виборі окремих елементів дійсності. Таким чином, ця модель не може дати істинно наукових знань про економіку, які б не залежали від суб'єктивного досвіду дослідника. Справа ще й у тім, що як економічна дійсність, так і людський розум не залишаються незмінними, а постійно еволюціонують.

Разом з тим, методологічний індивідуалізм і суб'єктивізм Хайєка зумовлював мікроекономічну спрямованість його концепцій і заперечення ним макроекономічного аналізу як такого. На його думку, макроеко-номічні залежності, якими оперують представники багатьох шкіл економічної думки (кейнсіанства, марксизму, монетаризму і ряду інших), мають мало спільного з реальною дійсністю, оскільки в основі господарського життя лежать індивідуальні суб'єктивно-психологічні оцінки і мотиви господарюючих суб'єктів, що жодним чином не зводяться до яких би то не було загальних закономірностей. З цих позицій неоавстрійська школа виступає і проти неокейнсіанської теорії рівноваги. Визнаючи можливість економічної рівноваги щодо окремих фірм на мікрорівні, її представники заперечують застосування цього поняття з економічною метою на макрорівні, оскільки в протилежному випадку довелося б визнати пізнаваність економічних явищ.

На думку Хайєка, ринкова економіка виникає та еволюціонує у результаті взаємодії людей. Однак звідси не випливає висновок про те, що такий характер її формування і розвитку створює для людей можливість цілеспрямованого впливу на ці процеси. Справа в тому, що ринкова економіка розвивається відповідно до своєї власної внутрішньої логіки, зумовленої тією обставиною, що в її формуванні люди керуються своїми практичними знаннями, втіленими у звичаях. Це, так би мовити, невидиме знання, яке не усвідомлюється його носієм і тому не може бути окремо від нього формалізованим, узагальненим в якихось теоріях і покладеним в основу економічної політики. Практичні знання, що використовуються господарськими суб'єктами, являють собою свого роду інформацію, яка «розсіяна» і «швидко псується». Ця інформація величезна за обсягом, вона стосується конкретних умов і параметрів поточної діяльності у галузі економіки. Характер знання, покладеного в основу еволюції ринкового порядку, повністю виключає, на думку Хайєка, саму можливість будь-якого втручання у цей процес без загрози часткового або повного його руйнування. Ринковий порядок, твердить Хайєк, принципово відрізняється від природних і технологічних об'єктів і систем, знання про які у вигляді конкретних даних, формул, графіків і т.п. легко піддаються формалізації і можуть бути використані для управління такими об'єктами і системами.

Хайєк вважає, що провідна роль у формуванні і поширенні практичних поточних знань про господарство належить механізму ринку, який через систему цін, зміну співвідношення попиту і пропозиції, рекламу тощо систематично передає інформацію про те, що, де, як, коли виробляти, купувати і продавати, і тим самим забезпечує координацію дії учасників ринку. Ринок, таким чином, розглядається як своєрідний інформаційний механізм, який забезпечує отримання не фрагментарних, а системних знань про економіку, без яких неможлива скільки-небудь ефективна господарська діяльність. З цих позицій Хайєк вступає у полеміку з іншими представниками неокласичної школи, які вважають, що ринок – соціальний механізм, що розподіляє обмежений і до того ж відомий обсяг ресурсів відповідно до обсягів і згідно зі структурою потреб покупців. З точки зору Хайека, якби проблема полягала у такого роду розподілі, то ринок із властивою йому конкуренцією був би не потрібен. З таким завданням цілком справилася б система планового розподілу виробничих факторів із єдиного центру. Ринок же сам здатний ефективно розподіляти ті ресурси, що раніше не були і не могли бути враховані, на господарські цілі, які раніше не були і не могли бути виявленими. Конкуренція, писав Хайєк, це ефективний спосіб направлення невідомих ресурсів на невідомі цілі. Ці завдання ринок може виконувати, відмічає Хайєк, в силу того, що він спроможний виявити, розповсюдити й ефективно використати раніше невідомі дані про потреби, ресурси і технології, тобто виступити у ролі специфічної інформаційної системи.

Як пояснює Хайєк, спонтанний характер ринкового порядку означає, що будь-яке втручання в нього може лише підірвати механізм ринку і паралізувати господарську систему в цілому. Більше того, всякий свідомий контроль над господарським життям, будь-яка економічна політика, націлена на отримання певних результатів – чи то буде політика повної зайнятості, чи економічного росту, чи боротьби з інфляцією або економічним спадом, чи балансування попиту і пропозиції грошової маси, – на думку Хайєка, у принципі неможлива, оскільки вона не в змозі врахувати і використати той масив знань, який необхідний для її успішної реалізації. І таке втручання у ринковий порядок з метою його реформування або удосконалення, незалежно від того, якими намірами керувалися особи, посягаючи на цей порядок, може мати лише руйнівні наслідки. Ринковий порядок, відмічає Хайєк, розвивається на основі власної внутрішньої логіки, не маючи нічого спільного з морально-етичними нормами, які відстоюють представники тих чи інших соціальних верств і класів, вимагаючи "великої справедливості", тобто більшої рівності у розподілі доходів і майна.

Протиставлення монетаризму і кейнсіанства Ідею спонтанного розвитку ринкового порядку Хайєк поширював і на гроші. Останні, на його думку, не МОЖУТЬ виступати у ролі інструменту економічної політики держави, яка має на меті (як вважали монетаристи. –Авт.) забезпечення постійного темпу приросту грошової маси в обігу відповідно до попиту на гроші. З точки зору Хайєка, це суперечить самій природі цього явища. Стабільність грошової системи може бути досягнута, як думав Хайєк, лише на шляху її лібералізації, яка передбачає відміну урядової монополії на емісію грошей і заміну її конкуренцією приватних емітентів. Такого роду конкуренція відповідала б ринковій природі грошей і була б спроможна, на погляд Хайєка, не допустити інфляції та економічних спадів, що породжуються політикою державного регулювання економіки. Ця позиція Хайєка спрямована як проти монетаризму, так і проти кеинсіанської концепції, що розглядала гроші як один з інструментів державного впливу на економіку.

Кейнсіанство взагалі стало одним із основних напрямів критики Хайєка. Виступаючи проти нього, Хайєк використовував свою концепцію спонтанного ринкового порядку, котра у принципі виключає будь-яке втручання держави в економічне життя суспільства. Разом з тим, Хайєк у цій боротьбі опирався на своє розуміння «неявного» знання господарюючих суб'єктів, докоряючи Кейнсу, що він переоцінює можливості економічної науки, яка дає лише абстрактні, а тому неповні знання про найбільш загальні тенденції економічного життя, залишаючи осторонь головне – практичні знання господарюючих агентів, які покладені в основу реальних економічних процесів. Неприйнятним для Хайєка виявився і підхід Кейнса до явищ ринкової економіки з позицій макрорівня. За Хайєком, цей рівень економічних залежностей не має аналогів у реальній діяльності, де всі економічні рішення приймаються лише індивідами з урахуванням їх суб'єктивних оцінок і переваг.

Хайєк протиставляє теорії Кейнса не лише загальні основи своєї концепції, але і деякі спеціальні аргументи, спрямовані проти центральних положень кейнсіанства. Він, наприклад, вважає необгрунтованою кейн-сіанську концепцію ефективного попиту на тій підставі, що вона залишає поза увагою проблему співвідношення структури попиту і структури пропозиції. При значному розходженні цих структур, відмічає Хайєк, товари не будуть реалізовані, незалежно від загального обсягу сукупного попиту. На думку Хайєка, необгрунтованим є пояснення Кейнсом причин безробіття. Воно виникає не в наслідок недостатнього рівня ефективного попиту, як вважав Кейнс, а через високий рівень заробітної плати, зумовлений непомірними вимогами профспілок, що призводить до невиправданого скорочення прибутку підприємств і до відповідного зменшення попиту на працю. Оскільки причиною безробіття виступають профспілкові організації, твердить Хайєк, немає ніяких підстав перекладати відповідальність за безробіття на уряд, і тим більше уряд не зобов'язаний вживати заходів щодо його усунення. Потрапила під вогонь критики Хайєка і кейнсіанська концепція регулюваної валюти. Хайєк твердить, що використання помірної інфляції як засобу боротьби з безробіттям насправді лише посилить безробіття і доповнить його інфляційним процесом. Справа в тому, пояснював Хайєк, що це призведе до нерівномірності росту цін, а отже, і до нераціонального використання ресурсів, оскільки вони будуть направлятися в галузі зі штучно високою кон'юнктурою, визначеною ростом цін. Для підтримки цієї кон'юнктури будуть потрібні нові грошово-кредитні ін'єкції, що посилить інфляційний процес, а структурні диспропорції, які виникнуть у зв'язку з цим, посилять безробіття. Розв'язання перелічених проблем слід шукати не на шляху міфічної «кривої Філліпса», відмічав Хайєк, а в рамках вільного ринкового господарства.

Критика соціалізму Учення про спонтанний характер ринкового порядку, а також концепцію "неявного" знання Хайєк широко використовував і в своїй критиці соціалізму. Концентрація економічної влади в руках планових органів видавалася йому такою, що мала виключно негативні наслідки з цілого ряду причин. На його думку, вона підриває природний хід суспільно-історичного процесу, позбавляю-чи його внутрішніх рушійних сил розвитку. Вона нав'язує суспільству довільно вибрану шкалу цінностей, якою воно має керуватися у своїй господарській діяльності. Така шкала за необхідності відбиває боротьбу різних груп у центральних, у тому числі планових органах, а інколи і волюнтаристські зигзаги найвищих посадових осіб, а тому дезорієнтує при визначенні конкретних цілей господарювання і заходів їх досягнення. Централізована планова економіка, на думку Хайєка, позбавлена тих механізмів компенсації помилок господарюючих суб'єктів, які діють у ринковій економіці. В цій останній, пояснює Хайєк, господарські рішення приймаються всіма без винятку суб'єктами економіки. З цієї причини помилки одних неминуче компенсуються успішною господарською діяльністю інших. У плановій же економіці допущена помилка може бути помічена і виправлена лише після того, як господарству вже завдано непоправних збитків. Планова економіка не в змозі ні використати покладені в основу господарської діяльності "неявні" знання, ні замінити їх чимось адекватним. Така система ліквідує економічну свободу громадян і перетворює їх із активних самостійних суб'єктів господарювання у пасивних об'єктів планової економіки.

Негативне ставлення викликає у Хайєка і зв'язана із соціалізмом ідея соціальної справедливості, яка має на меті послаблення на користь малозабезпечених верств населення, у тому числі і за допомогою прогресивної системи оподаткування. Ця ідея, вважає Хайєк, позбавлена раціонального змісту, оскільки етичні положення не можуть бути застосовані до спонтанних соціально-економічних процесів, як незастосовні вони до фізичних процесів, що відбуваються, скажімо, у межах Сонячної системи. До того ж політика соціальної справедливості підриває адаптивні якості ринкового порядку, який передбачає систематичне відмирання тих галузей і сфер господарства, які перестають відповідати потребам і стають причиною безробіття, зниження доходів і т.п.

Перерозподіл доходів на користь відживших свій вік видів господарської діяльності здатний лише знизити економічну ефективність і уповільнити економічний ріст. Тим часом, відмічає Хайєк, саме прискорений економічний розвиток, неодмінною умовою якого є невтручання у стихійно діючі сили ринкового порядку, якраз і може компенсувати зниження доходів у неперспективних галузях. Разом з тим, Хайєк вважав, що держава, створюючи загальні передумови для функціонування вільної ринкової економіки, має надати суспільству деякі соціальні послуги, які не може запропонувати ринок. Насамперед – це пенсійне забезпечення, розвиток системи охорони здоров'я й освіти, страхування від безробіття тощо.

Головна праця Хайєка, яка спрямована проти соціалізму – це вже згадана вище книга "Фатальна концепція: помилки соціалізму". В ній протиставляються капіталізм, представлений Хайєком як "розширений порядок людського співробітництва", що виник природним чином у результаті дотримання, як він висловлюється, певної моральної практики, і соціалізм, який в уяві Хайєка виступає як штучно сконструйована соціально-економічна система. З його точки зору, єдиний можливий шлях розвитку людства – це капіталізм. Тому проблему вибору між капіталізмом і соціалізмом він трактує як питання про саме існування людського суспільства. "Спір про ринковий порядок і соціалізм,– писав він,– є спір про виживання – ні більше, ні менше. Наслідування соціалістичній моралі привело б до знищення більшої частини сучасного людства і зубожіння основної маси суспільства". Хайєк вважав, що система, котра виникла спонтанно, природним чином, завжди досконаліша від штучно створеної. Не випадково, відмічає він, при ринковому порядку виробляється і нагромаджується більше знань і багатства, ніж це можливо при централізовано-керованій економіці. Адже справа в тому, що капіталізм "має найбільшу здатність використовувати розсіяні знання" завдяки властивій йому ринковій конкуренції, яка являє собою єдиний відомий людству спосіб інформування господарюючого суб'єкта про напрями діяльності, що можуть дати максимальний результат.

Протиставляючи капіталізм і соціалізм, Хайєк виділяє два принципи регулювання відносин між людьми. По-перше, це інстинкти, які відіграють велику роль на початковому етапі розвитку людства – стадному. По-друге, це правила розширеного порядку як спонтанна складна система людської поведінки у суспільстві. До цієї системи слід віднести чесність, дотримання домовленостей, приватну власність, конкуренцію, прибуток і власне життя. Ці останні правила, на відміну від інстинктів, які передаються біологічним шляхом, поширюються через традиції, навчання і наслідування. Людям доводиться жити у двох системах правил, які знаходяться у конфлікті одна з одною, оскільки правила розширеного порядку примушують утримуватися від того, до чого спонукає їх інстинкт – до захоплення чужої власності, порушення договорів та інше.

Порівнюючи ці дві системи правил, із яких перша зумовлена біологічною природою людини, а друга має суто соціальний характер, Хайєк відмічає, що розширений порядок являє собою штучне утворення. Він писав, що цей порядок має «неприродний характер, оскільки не відповідає біологічній суті людини». Разом з тим, вчений відмічає, що такий порядок не більше штучний, ніж вся людська цивілізація, мова, розум, мистецтво і т.п. «В іншому розумінні розширений порядок – це досить природний порядок, тому що, подібно до біологічних феноменів, він природно розвивався у процесі природного добору». Першу систему правил, яка грунтується, за словами Хайєка, на природних інстинктах людини з характерною для них мораллю солідарності, альтруїзму, групового прийняття рішень і т.п., він засуджує, оскільки вбачає в них перепону до поширення і використання "розсіяних" знань і зростання багатства. Разом з тим, ці інстинкти, за оцінкою Хайєка, являють собою "головне джерело колективістської традиції". Діяльність реформаторів, які намагаються внести у процес суспільного розвитку "свідоме досягнення відомих і безпосередньо відтворюваних корисних цілей", трактується Хайєком як "пережиток інстинктивності й оглядової мікроетики малого стада".

Основна ідея книги Хайєка, відбита в її назві, полягає в тому, що "згубну самовпевненість" реформаторів і насамперед соціалістів він вбачав у перебільшенні ними ролі розуму в суспільному розвитку, через що вони вважають можливим втручання в спонтанний хід суспільної еволюції. "Моральні норми і традиції, а не інтелект і розважливий розум дозволили людям, – зазначав Хайєк, – піднятися над рівнем дикунів". Характерно, що до норм моралі він відносить, "зокрема, наші інститути власності, свободи і справедливості". Хайєк засуджує цю згубну самовпевненість, трактуючи її як уявлення про здатність людини "ліпити" навколишній світ відповідно до своїх бажань. Тут соціальне реформаторство виведене ним як прояв справжнього волюнтаризму.

Поводься з людьми добре, коли тобі добре, бо зустрінешся з ними за власних негараздів.

Поводься з людьми добре, коли тобі добре,
бо зустрінешся з ними за власних негараздів.