3. Праці К. Маркса та Ф. Енгельса 70—90-х рр.

Після видання першого тому «Капіталу» виникла потреба в дальшому розвитку економічної теорії, її адаптації до потреб ча­су. Полемізуючи з економістами, соціологами, революціонерами, Маркс і Енгельс коментують свої теоретичні узагальнення, поглиб­люють трактування деяких проблем.

Продовжуючи роботу над «Капіталом», 1871 р. Маркс публікує працю «Громадянська війна у Франції», де підсумовує досвід Пари­зької комуни. Він дає оцінку не лише революційним, а й економіч­ним її досягненням та помилкам, визначає історичну перспективу  революційних перетворень. Пізніше, у праці «Націоналізація зем­лі» (1872) він визначить своє бачення основ суспільних відносин соціалізму.

У «Критиці Готської програми» (1875) Карл Маркс сформулював своє бачення закономірностей розвитку майбутнього комуністично­го суспільства.

Учення про суть капіталістичного виробництва, побудованого на експлуатації найманої праці, було спрямоване на те, щоб показати його історичну безперспективність. За визначенням Маркса, капіта­лізм сам готує свою загибель і на зміну йому прийде інший лад, по­будований на суспільній власності. Але Маркс та Енгельс, хоч і бу­ли впевнені в неминучості революційної зміни існуючого ладу, не залишили всебічно обґрунтованої теорії соціалізму.

Критикуючи Прудона, Маркс дійшов висновку, що будь-якому способу виробництва відповідає своя форма власності, а точніше, саме вона визначає суспільний лад. Соціалізм, на його думку, абсолютно не сумісний з приватною власністю. У першому то­мі «Капіталу» Маркс показує, як у межах капіталістичного ви­робництва визрівають паростки суспільної власності — відбуває­ться процес усуспільнення праці внаслідок її дальшого поділу, концентрації і спеціалізації. З іншого боку, визріває потреба в су­спільній власності, що змогла б сприяти усуненню капіталістич­них суперечностей, головною з яких є суперечність між суспіль­ним характером праці та капіталістичною формою привласнення її результатів.

Суспільна власність на засоби виробництва та планування — дві основні риси, що визначатимуть, на думку Маркса, суть майбутньо­го суспільства. У «Націоналізації землі» (1872) він пише, що влас­ність у соціалістичному суспільстві мусить мати не групову, а за­гальнонародну форму, чому сприятиме національна централізація засобів виробництва. Лише тоді вона зможе стати національною ос­новою суспільства, якщо буде складатися «з об'єднання вільних і рівних виробників, які займаються суспільною працею за загальним і раціональним планом»¹.

У «Критиці Готської програми» Маркс детальніше спиняється на характеристиці особливостей цього суспільства, виходячи з тези про визначальну роль виробництва щодо розподілу. Цей принцип аналі­зу відносин розподілу він протиставляє лассальянській тезі про не-урізаний дохід членів майбутнього комуністичного суспільства, згі­дно з якою справедливий розподіл означає, що весь створений продукт має надходити однаковими частками в розпорядження всіх членів суспільства на підставі рівності їхніх прав.

¹ Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — Т. 18. — С. 55.

Критикуючи цю тезу, Маркс визначає принципи розподілу су­спільного продукту. Основним його посиланням є те, що майбутнє комуністичне суспільство у своєму розвиткові знатиме дві фази, перша з яких — соціалізм, відрізнятиметься від другої, власне ко­муністичної, рівнем розвитку продуктивних сил, ставленням до праці, а отже, і принципами розподілу. Відтак суспільний продукт по-різному розподілятиметься на кожній з двох фаз.

Маркс розробляє модель розширеного відтворення за соціалізму. Він зазначає, що на першому етапі цей розподіл передбачатиме формування фонду заміщення спожитих засобів виробництва, фон­ду розширення виробництва (фонд нагромадження) і резервного, або страхового, фонду, їх формування є економічною необхідністю. Із загального доходу вираховуватимуться також загальні витрати на управління, що не є безпосередньо виробничими. Утримання не­працездатних і інші форми спільного споживання (школи, лікарні тощо) будуть забезпечуватись за рахунок коштів суспільних фон­дів споживання. Фонди індивідуального споживання формуватиму­ться після всіх цих відрахувань. Частина, що призначена для індиві­дуального споживання, на першій фазі розподілятиметься за пра­цею, щоб відігравати роль стимулу, а на другій стадії — за потребою. Зрештою, весь продукт за комунізму буде належати тим, хто його створив, оскільки використовуватиметься в інтересах усьо­го суспільства.

Маркс розкритикував «залізний закон заробітної плати», ніби розмір заробітної плати регулюється законом народонаселення і завжди тяжіє до мінімуму засобів існування. Він спростовує цю тезу лассальянців, спираючись на докази, викладені в першому томі «Капіталу».

У цій праці також розглядалася проблема ролі держави на кож­ній з фаз розвитку комуністичного суспільства. Маркс підкреслив класову суть будь-якої держави і вказав, що держава перехідного до комунізму періоду є виразником інтересів пролетаріату, знаряддям його диктатури.

Важливим науковим досягненням цього періоду стала також книжка Фрідріха Енгельса «

Анти-Дюрінг», де проблемам політич­ної економії присвячено два розділи. Енгельс указує на переваги ме­тоду, використаного Марксом у «Капіталі», тобто поєднання діалек­тичного матеріалізму та історичного методу дослідження.

У розділі «Політична економія» Енгельс визначає сам предмет науки: «Політична економія, у самому широкому розумінні, є нау­кою про закони, що керують виробництвом і обміном матеріальних життєвих благ у людському суспільстві»¹.

¹ Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — Т. 20. — С. 136.

Енгельс підкреслює, що   закони ці мають Історичний характер, вони характеризують окремі епохи. Вони не є проявом суб'єктивної волі держави, як це ствер­джував Дюрінг.

Критикуючи вчення Дюрінга про насильство та його роль в істо­ричному розвитку, Енгельс підкреслює, що поділ суспільства на класи є історичним процесом, який зв'язаний із розвитком відносин власності, еволюцією способу виробництва матеріальних благ, зрос­танням продуктивності праці, її суспільним поділом. Насильство лише захищає експлуатацію, а не створює її. Однак Енгельс виправ­довує насильство, що, на його погляд, може відіграти важливу роль у створенні нового суспільства.

На особливу увагу заслуговують ті фрагменти книжки, де Ен­гельс дає визначення основних політекономічних категорій: вартос­ті, додаткової вартості, капіталу, земельної ренти та інших. Енгельс доповнює положення Маркса, викладені в «Капіталі», зокрема трак­тування основної суперечності капіталізму: він визначає конкретні форми її прояву, що з них анархія виробництва та кризи є, на погляд Енгельса, явищами суто економічного походження.

Розглядаючи економічну кризу, як одну з форм прояву основної суперечності капіталізму, Енгельс дає розгорнуту характеристику всіх фаз капіталістичного циклу, показує, що усуспільнення процесу праці з появою акціонерного капіталу сприяє вирішенню проблеми анархічності та   кризовості капіталістичного виробництва. Але Ен­гельс не визнає досить поширеної тоді тези про соціалістичний ха­рактер акціонерної та державної форм власності, уважаючи за необ­хідну передовсім політичну умову її соціалізації — диктатуру пролетаріату.

Один з підрозділів цієї книжки написав Карл Маркс. Він містив критичний огляд економічних теорій, починаючи з Платона та Арістотеля до класичної політичної економії, становлення якої Маркс зв'язує з ім'ям Петті та з школою фізіократів.

Останній, третій розділ «Анти-Дюрінга» є викладом марксистсь­кого розуміння сутності соціалістичного ладу, основних принципів його організації. Енгельс вказує на можливості планового розвитку суспільного виробництва на основі пізнання об'єктивного характеру дії економічних законів та використання цих знань. Вирішальною умовою для цього є суспільна власність на засоби виробництва.

Енгельс уважає, що планомірна, свідома організація суспіль­них економічних процесів сприятиме безкризовому розвитку, що забезпечуватиметься також і зникненням товарного виробництва, влади товару над виробником. Соціалізм характеризується, на дум­ку Енгельса, і відсутністю поділу суспільства на класи та відмиран­ням держави. У цій книжці він дає критичний огляд утопічних ідей соціалізму, історії їх розвитку, що згодом знайшло відображення

в наступній книжці Енгельса «Розвиток соціалізму від утопії до науки» (1880).

Без огляду на те, що ідеєю побудови майбутнього суспільства проникнуті всі праці Маркса та Енгельса, закінченого теоретичного вчення про соціалізм ними створено не було. Положення про основи соціалістичного устрою суспільства: суспільна власність на засоби виробництва (кооперативна її форма у тім числі), безпосередньо су­спільний характер праці та розподілу, відмирання товарного вироб­ництва та планомірна організація суспільного відтворення, що умо­жливлює забезпечення його стабільності, сформульовані в їхніх працях, згодом були догматизовані їхніми послідовниками.

Як відомо, після смерті Маркса роботу з видання його теоретич­ної спадщини у вигляді цільної економічної доктрини завершував Енгельс. Він також часто виступав у пресі, відповідаючи на крити­ку, захищаючи та роз'яснюючи основні ідеї «Капіталу». Особливе місце щодо цього належить його «Додаткам до III тому «Капіталу», де Енгельс намагається довести, що не існує суперечності між тео­ріями вартості та ціни, між першим та третім томами. Пояснення суті капіталістичного виробництва через додаткову вартість не су­перечить розгляду цього процесу з погляду основ ціноутворення. Він стверджує, що третій том є не наслідком еволюції поглядів Маркса під впливом змін, що відбувались в економічному житті су­спільства, а лише дослідженням форм прояву суттєвих економічних відносин.

Захист трудової теорії вартості ускладнювався тією обставиною, що розвиток продуктивних сил суспільства, рівень виробництва та зростання продуктивності праці вже тоді сприяли усуненню цілої низки проблем, притаманних першій стадії капіталізму, але поро­джували нові, зв'язані з концентрацією та централізацією капіталів. Цей час ознаменовано започаткуванням нового напрямку в економі­чній теорії, що базується на класичних підходах, але заперечує по­яснення ціноутворення з вартісних позицій — теорії граничної ко­рисності. Енгельс, спираючись на метод, використаний Марксом, захищав категорію вартості як історично зумовлену товарною фор­мою виробництва і властиву йому аж до повного його відмирання. Водночас Енгельс у своїх пізніших дослідженнях намагався ураху­вати ті зміни, що відбувались у суспільстві.

У праці «До критики проекту соціал-демократичної програми 1891 року» він указує на швидке зростання картелів та трестів, дає характеристику їхньої економічної та організаційної природи, мети та причин утворення, як засобу протистояння анархії, ^конкуренції, кризам надвиробництва. Функціями цих економічних новостворень є регулювання виробництва через визначення обсягів та розподіл між підприємствами, а також регулювання цін та прибутку.

Енгельс зазначає, що з виникненням нового економічного яви­ща, зумовленого розвитком продуктивних сил суспільства, від­буваються зміни у виробництві та обігу, знову на перший план виступає проблема протекціонізму в міжнародній торговельній політиці, а отже проблема втручання держави у сферу економічної діяльності.

Усі ці явища, по суті, були загрозою класичній доктрині, однак Енгельс, що досить чітко визначив їхню природу, не простежив до­лю основних категорій за нових умов — у процесі монополізації капіталу. На його думку, монополістичні об'єднання вступають у конкурентну боротьбу за тими самими законами, що й немонополізовані підприємства, хіба що сама боротьба набуває запеклішого характеру, та в межах монополістичного об'єднання виникає нова форма функціонування виробництва — планування.

Це, по суті, означає, що Енгельс уже передбачав «генетичну» можливість переходу монополістичного управління виробництвом у державно-монополістичну форму. Однак теорія революційного пе­ретворення суспільства (навіть з огляду на помічені Енгельсом принципово нові явища) не зазнала жодних змін.

 

4. Розвиток В. І. Леніним марксистського економічного вчення

Ортодоксальне сприйняття теорії марксизму зв'язується з ім'ям В. І. Леніна, що вів запеклу боротьбу з будь-якими спробами крити­чного переосмислення чи доповнення марксистської економічної та революційної доктрини. Догматизувавши та перетворивши економі­чне вчення Маркса і Енгельса на партійну науку, він вульгаризував його, сприяв його протиставленню всім іншим напрямкам розвитку економічної думки.

З часом ставало все очевиднішим, що практичне використання марксистської теорії для обґрунтування революційної боротьби вичерпало свої можливості, оскільки час вносив суттєві зміни в суспільно-економічну ситуацію. Новий етап розвитку капіталіс­тичного суспільства демонстрував його гнучкість і широкі можли­вості адекватної реакції на потреби демократизації економічного устрою.

У Росії 90-х рр., країні, де капіталістичні відносини тільки заро­джувались і ще не проникли в усі сфери суспільного життя, сприй­няття марксистського вчення, особливо політичного його аспекту, було досить високим. Однак це не означало, що не розвивались інші напрямки економічної думки, які точніше відображали проблеми капіталістичного суспільства. Тому пристосування марксизму до   потреб революційної боротьби, його використання як теоретичного обґрунтування необхідності соціальної революції здійснювалося за умов безкомпромісної теоретичної боротьби.

Наприкінці XIX ст. в поле зору економічної теорії потрапляє проблема забезпечення суспільно-економічної рівноваги. Головним стає питання про засоби забезпечення економічної стабільності, мі­сце держави (допустимі межі її втручання) та ринкових відносин в цьому процесі.

Проте послідовники марксизму зосередились на проблемі по­шуку доказів неможливості регулювання будь-яких суспільних процесів за капіталізму, а відтак обов'язкової його загибелі. Як осо­бливість марксистської економічної думки в Росії можна назвати також і те, що вона формувалась на фоні економічного романтизму та ліберального народництва, які заперечували об'єктивність існу­вання капіталізму та доводили переваги змішаного, переважно дріб­нотоварного господарства. Усе це зумовило догматизацію марксиз­му як науки.

Розвиток Леніним теорії марксизму полягав не стільки в позити­вній творчості, скільки в доведенні винятковості марксистського економічного вчення, його справедливості щодо всіх етапів розвит­ку капіталістичного суспільства та щодо всіх країн.

Ленін повністю поділяв марксистське формаційне розуміння розвитку суспільства, в основу якого покладався класовий принцип. В одній із перших своїх статей він пише про зародження капіталіс­тичних відносин в сільському господарстві та розшарування селянс­тва на класи внаслідок розвитку товарного виробництва. Він указує на невідворотність наступу капіталізму і його проникнення в усі сфери економічного життя. Ця робота була відповіддю російським народникам, що обстоювали тезу про «необов'язковість» капіталіз­му для Росії та відсутність внутрішнього ринку як важливої умови його існування і розширеного відтворення.

Виходячи з тези про особливості розвитку капіталізму в Росії, аграрній країні, в якій процес переходу від феодального устрою ще не завершився, Ленін намагається визначити перспективи роз­витку внутрішнього капіталістичного ринку. Він аналізує етапи пе­реростання натурального господарства в товарне і товарного в капі­талістичне. На прикладі сільського господарства досліджує процес відокремлення безпосереднього виробника товару від засобів ви­робництва, що знаменує собою утвердження капіталістичних відно­син. Його характеристики товарного виробництва є достатньо ви­черпними.

Висновок про те, що внутрішній ринок для капіталізму створюється самим капіталізмом в процесі його розвитку, Ле­нін обґрунтовує у працях «З приводу так званого питання про

ринки» (1893), «До характеристики економічного романтизму» (1897), «Розвиток капіталізму в Росії» (1899), «Зауваження щодо питання про теорії ринків» (1898) та «Ще до питання про теорію реаліза­ції» (1899).

Розкривши взаємозв'язок внутрішнього ринку і генези капіталіз­му, Ленін аналізує процес становлення капіталістичних відносин у сільському господарстві Росії, характеризуючи механізм цього ста­новлення.

У згаданих працях Ленін доповнив теорію відтворення Маркса міркуваннями про суть та особливості капіталістичного відтворення і криз за нових історичних умов.

Він суворо дотримувався методологічних принципів, узагальнень та висновків Маркса, доводячи прогресивність капіталізму щодо попередніх форм організації суспільного виробництва, але вказуючи на його експлуататорську суть і об'єктивну природу всіх його анта­гонізмів.

У межах дослідження суті капіталістичного відтворення Ленін звертається до категорії вартості суспільного продукту, до питан­ня про роль його натуральної форми, категорії національного доходу, до характеристики відносин виробництва і споживання за капіталізму, умов і наслідків розширеного капіталістичного від­творення. Схему реалізації продукту він моделює з урахуванням впливу динамічних факторів на цей процес у часі. Він досліджує, як зростання органічної будови капіталу, що відображає процес розвитку продуктивних сил, впливає на пропорції суспільного від­творення.

Ленін сформулював закон про визначальну роль виробництва засобів виробництва щодо виробництва предметів споживання та вплив першого підрозділу на формування загальної структури су­спільного виробництва.

Особливу увагу він звертає на аналіз суперечностей капіталісти­чного виробництва, зауважуючи слідом за Марксом, що вони не зводяться лише до проблем пропорційності, тобто співвідношення виробництва та споживання.

Ленін також досліджує процес формування внутрішнього та зо­внішнього ринків, що зв'язує з розвитком суспільного та міжнарод­ного поділу праці. Він уважав, що зовнішній ринок не має нічого спільного з проблемою реалізації, а розвивається відповідно до іс­нуючих традицій міжнародної торгівлі, внутрішніх диспропорцій, а також переростання розширеним виробництвом меж окремої краї­ни. Тобто суперечності відтворення, а не проблеми реалізації, поро­джують боротьбу за зовнішні ринки.

Значне місце у творах Леніна присвячується доведенню одноти­пності дрібнотоварного та капіталістичного господарства, що було  наслідком полеміки з народниками. Ленін, використавши метод Маркса, показав генетичні джерела капіталістичного товарного ви­робництва.

Для підтвердження своїх висновків він використовує велику кількість статистичних матеріалів, що надає його роботам ілюстра­тивного, вірогідного характеру. У цілому праці Леніна кінця XIX ст. присвячено захисту марксизму та доказу того, що в Росії процес розвитку капіталізму відбувається за марксистською схемою, а тому й революційна теорія марксизму є справедливою і для Росії.

Внеском Леніна в розвиток економічної теорії можна вважати його аналіз монополістичної стадії капіталізму. Щоправда, ме­тод та мету дослідження знову ж таки запозичено в Маркса, а еко­номічну теорію спрямовано на доведення справедливості револю­ційної доктрини.

Маркс і Енгельс, досліджуючи капіталістичний спосіб ви­робництва, звернули увагу на виникнення в ньому нових тенден­цій, що були визначені ними як процес концентрації та централі­зації виробництва. Енгельс, зокрема, вказував, що ці процеси супроводжуються новими економічними явищами — плануван­ням виробництва та збуту, змінами в ціноутворенні. Однак ці зміни тоді ще не набули загального характеру, а тому не вплину­ли суттєво на зміст теоретичних узагальнень основоположників марксизму.

Проте в економічних теоріях пізніших шкіл та напрямків ці тен­денції знайшли відображення у вигляді нових підходів до аналізу процесу ціноутворення, співвідношення попиту та пропозиції, фак­торів розвитку та чинників економічної рівноваги, взаємовпливу лі­беральної (конкурентної) та монополізованої економіки.

Ленінська теорія монополістичної стадії капіталізму була орга­нічно вписана в марксистську класову, формаційну економічну теорію, її висновки збігалися з висновками «Капіталу». Вона була його прямим продовженням і розвитком його ідей. Водночас ця тео­рія містить ряд положень і узагальнень, які мають самостійну нау­кову вагу.

Основні положення ленінської теорії викладено в його книжці «Імперіалізм як вища стадія капіталізму» (1917).

Ленін виходить з того, що монополістичний капіталізм не є но­вою суспільно-економічною формацією, оскільки він зберігає всі основні ознаки капіталізму: приватну власність, анархію виробниц­тва, кризи та ін. Але ті зміни, що відбулися в економічній сфері, сприяли трансформації надбудови.

За основну ознаку зміни стадій Ленін узяв перехід від вільної конкуренції у сфері виробництва та збуту до панування монополій, що спричинило відповідні якісні перетворення. Він простежує, як концентрація та централізація виробництва сприяють виникненню монополій, і зазначає, що конкуренція є одночасно чинником і на­слідком цього процесу.

Досліджуючи форми монополістичних утворень у промисловос­ті, Ленін розглядає причини і напрямки монополізації як реакцію на обмеженість ринків сировини, збуту, як боротьбу за сталі гаран­товані прибутки, як засіб уникнення конкурентного протистояння. Тобто, суть монополії — це можливість контролю над виробницт­вом та збутом.

Ленін доводить, що монополія не знищує конкуренції, а дише змі­нює форми конкурентної боротьби, в результаті чого остання стає ще більш жорстокою.

Виникнення монополістичних об'єднань не обмежується ли­ше сферою виробництва. Ці процеси притаманні також іншим сферам: як наслідок концентрації та централізації промислового капіталу монополізується банківський капітал, відбувається зро­щування монополістичного промислового й монополістичного банківського капіталів з утворенням фінансового капіталу і фінан­сової олігархії.

У цьому контексті розглянуто роль банків як засобу керування економічними процесами. Зростання значення фінансового капіталу супроводжується виникненням нових форм його функціонування: поряд з банками постають страхові та інвестиційні компанії, позич­ково-ощадні асоціації, інші кредитні заклади.

Особливим видом панування монополій Ленін називає фінансову олігархію (владу небагатьох). Організаційною формою фінансової олігархії є фінансова група, що репрезентує і контролює мережу корпорацій, об'єднаних між собою взаємними інтересами. Головні методи панування фінансової олігархії — це система участі, що зв'язує окремі підприємства в єдине ціле, та особиста унія (взаємо­залежність її членів).

Існування фінансового капіталу зумовлює узурпацію економіч­ної та політичної влади. Ленін не бачить інших способів протисто­яння цьому процесу, що загрожує демократії в політиці та економі­ці, крім соціалістичної революції.

У цій книжці Ленін аналізує суто економічну проблему ціноут­ворення, зв'язуючи її з існуванням категорії монополько високого та монопольне низького прибутку. Він визнає, що ціноутворення за умов вищої стадії капіталізму зазнає суттєвої зміни, але намагається пояснити його з позицій вартості і додаткової вартості, аби довести, що воно відбувається за об'єктивними економічними законами капі­талістичного виробництва, довести, що основний закон капіталіз­му — виробництво додаткової вартості, закон експлуатації — спра­ведливий і для цієї стадії.

Досліджуються й інші ознаки та наслідки монополістичної стадії капіталізму. Це — вивезення капіталів, економічний та тери­торіальний поділ світу, формування колоніальної системи та пере­творення капіталізму на світову економічну систему.

Проблему вивезення капіталів Ленін вирішує, слідом за Марк­сом, з класичних позицій. Він розглядає причини вивезення капіталу як наслідок його надлишку в експортуючій країні.

Надлишок капіталу, на думку класиків, є тим капіталом, вико­ристання якого зумовлює спадання норми прибутку. Ленін підкрес­лює відносний характер цього надлишку, який полягає в тім, що у власній країні цей капітал не дає надприбутків. За умов, коли ри­нок пропозиції капіталів є досить обмеженим, що характерно для економік слаборозвинених країн, вивезений капітал забезпечує над­прибуток.

Надлишковий капітал вивозиться, за визначенням Леніна, у трьох основних формах — товарній, продуктивній (робоча сила та засоби виробництва) і грошовій — приватними власниками та державою.

Активізація процесу вивезення капіталу відбувалась одночасно зі зростанням кількості та могутності монополій. Тому Ленін назвав експорт капіталу однією з головних ознак цієї стадії капіталізму, її типовою рисою.

Економічним наслідком вивезення капіталів є інтернаціоналі­зація економіки, що веде до утворення міжнародних монополістич­них союзів і поділу світу між ними. Ці процеси, на думку Леніна, сприяють поширенню капіталістичних відносин та загостренню їх­ніх суперечностей, що для країн, котрі імпортують капітал, означає деформацію економічної структури, збільшення залежності від еко­номіки розвинених країн та перетворення на сировинний придаток останніх. Він також визначає соціальні наслідки цього процесу ви­ходячи з тези про посилення експлуатації.

Утворення монополістичних союзів як нової форми концентрації капіталу Ленін розглядає у контексті поділу світу між союзами капі­талістів і зазначає, що боротьба за його переділ є визначальною ри­сою імперіалістичної стадії розвитку капіталізму.

Саме через утворення міжнародних монополій формується світо­ва система капіталістичного господарства, утверджуються капіталі­стичні відносини. Однією з форм їхнього прояву є модифікація колоніальної системи, коли поряд з традиційними формами колоні­ального панування ведеться економічна та політична боротьба за сфери впливу, інвестування капіталів, ринки збуту, сировину і гос­подарську територію.

Дослідження імперіалізму Ленін завершує висновками уза­гальнюючого характеру, визначаючи п'ять його основних рис,    що свідчать, на його думку, про приреченість капіталізму, оскіль­ки в економічному відношенні цьому сприятиме монополізація, що означає перехід від свободи конкуренції до повного усуспіль­нення, а в політичному — війни, як засіб вирішення економічних проблем.

Аналізуючи ознаки та явища імперіалізму, Ленін постійно про­тиставляв марксистські методи аналізу іншим. Ортодоксальне спря­мування ленінських теорій вплинуло на рівень науковості дослід­ження, зумовило його певне обмеження. Так, Ленін не погоджував­ся, що вивезення капіталу виконує функції «переливання» капіталу і сприяє пом'якшенню циклічності розвитку, що монополізація економіки створює основи для її усуспільнення та плановості, що розв'язання окремих проблем капіталізму та його загальне вдоско­налення може виключити необхідність революційного перетворення суспільства.

Водночас у книжці «Імперіалізм як вища стадія капіталізму» на­водиться низка суттєвих ознак монополістичної стадії, наголошує­ться на завершенні процесу формування світової капіталістичної си­стеми та суперечливості її господарської будови, коли з монополістичними співіснують відносини вільної конкуренції і сама монополія посилює їх. Безперечно правильно визначається причина війн як засобу реалізації економічних інтересів.

У наступних працях, особливо в «Державі і революції» (1917), Ленін визначає ще одну рису, притаманну цій стадії, — зародження державно-монополістичної економіки, поєднання сили монополій із силою держави, створення передумов для регулювання економіки з одного центру.

Одержавлення економіки Ленін характеризує як процес по­глиблення суспільного характеру праці, створення умов для вико­нання державою нових економічних, політичних та соціальних функцій. «Зараз ми маємо пряме переростання капіталізму у вищу планомірну форму його», — писав Ленін у статті «Доповідь на за­хист резолюції про поточний момент» (1917)¹, завершуючи аналіз висновком про необхідність соціалістичної революції, яка означа­тиме перехід до планової економіки на ділі. Державно-монопо­лістичний капіталізм створює, на його думку, для соціалізму гото­ві форми.

Наступні праці Леніна було спрямовано на розвиток марксистсь­кої теорії про економічні та політичні основи соціалістичного суспі­льства. Вони ґрунтувалися на використанні марксистського методу та на догматизації положень Маркса і Енгельса щодо структури ви­робничих відносин майбутнього суспільства.

¹ Ленін В. І. Повне зібр. творів. — Т. 31. — С. 426.