Розділ VII

ВИНИКНЕННЯ І РОЗВИТОК МАРКСИСТСЬКОЇ

ЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ

 

Марксизм виник у 40-х рр. XIX ст. як напрям класичної по­літекономії, що претендував на вдосконалення методу теоретичних досліджень і створення нової соціальної картини світу.

Засновники марксизму Карл Маркс та Фрідріх Енгельс були сучас­никами і свідками утвердження капіталістичних відносин, отже форму­вання марксистського економічного вчення відбувалося тоді, коли поступальний розвиток капіталізму зазнав перших глибоких криз. Цей процес супроводжувався загостренням суспільних суперечностей, про­явом яких були заворушення, повстання, соціальні потрясіння.

Так, 1825 р. у Англії став початком пори криз, банкрутств та збільшенням безробіття на тлі бурхливого росту промисловості. Робітничий клас, що повністю залежав від успішного розвитку капі­талістичного виробництва, бо не мав інших засобів до існування, крім праці, чутливо реагував на погіршання свого становища. Поча­лось формування профспілок, які розгортають широкомасштабну боротьбу за економічні інтереси робітничого класу.

1836 р. в Англії виникає чартистський рух, що проіснував близь­ко чверті століття. Його організованість, масовість, економічні та, головне, політичні гасла свідчили про те, що у суспільстві народжу­ється нова могутня сила.

Розвиток капіталізму в Німеччині, на батьківщині Маркса й Ен­гельса, відбувався шляхом повільної реформації феодальних відно­син, що болісно позначалося на основній масі населення. Повстан­ням сілезьких ткачів 1844 р. розпочався новий напрямок у робітничому русі: виступи робітників почали набирати комуністич­ного забарвлення. Саме тоді уперше постало питання про теоретич­не обґрунтування революційної боротьби.

У Франції 1831 та 1834 рр. суперечності розвитку капіталізму від­билися в повстаннях ліонських ткачів. Революція 1848 р., коли па­ризькі робітники вийшли на барикади з буржуазно-ліберальними га­слами, та післяреволюційні події підготували нові підходи до ви­значення мети боротьби робітничого класу за свої права.

Капіталізм усім своїм розвитком готував собі ворогів, не виправ­довуючи ні ліберальних сподівань, ні теоретико-економічних обґрунтувань його прогресивності. Тому одночасно з еволюцією класичної економічної теорії відбувається формування нового на­пряму — марксизму, що спочатку обмежувався обґрунтуванням ре­волюційно-демократичної теорії перебудови суспільства.

Карл Маркс та Фрідріх Енгельс розпочинали свою діяльність як революційні демократи та теоретики революційної боротьби, але згодом створили власну теоретичну систему, яка охопила всі соці­альні науки і не залишила поза увагою ні політику, ні економіку, ні закономірності соціального та духовного розвитку суспільства.

Теоретичними джерелами марксизму, крім класичної англійської політекономії, були німецька філософія і французький утопічний соціалізм.

Усе це позначилось на методології дослідження. Маркс і Ен­гельс використали хронологічний підхід до аналізу явищ, що тради­ційно зв'язується з історичним методом і уможливлює розгляд го­ловних складових розвитку суспільства з позиції генези кожної з них. Метою вивчення суспільних явищ в історичному аспекті було перетворення економічної науки на науку емпіричну (в Німеччині цей напрямок набрав націоналістичного забарвлення).

Історичний метод аналізу, що базувався на вивченні історич­них фактів та визнанні їхньої взаємозалежності, передбачав розу­міння прогресу, як безперервного еволюційного процесу. Людині тут надавалася пасивна роль «частки» великого суспільного органі­зму, інтереси якої не є визначальними і повністю залежать від реалі­зації основного, державного інтересу.

Поряд з цим вони скористались підходом, характерним для кла­сичної школи, що відзначався глибиною проникнення в суть явища, відокремлюванням найголовнішого, визначального в суспільному економічному розвитку. Цей метод отримав назву наукової абстра­кції. Класичну школу не раз піддавали нищівній критиці саме за цей метод, який, на думку багатьох, заважав економічній теорії стати практично застосовною. Відповідно до класичної теорії основою поступального розвитку суспільства є задоволення індивідуальних інтересів, і сила їхнього протистояння визначає напрямки розвитку суспільної економіки.

Марксистська політична економія у тому вигляді, як її було за­початковано Карлом Марксом та Фрідріхом Енгельсом, увібрала в себе всі методи дослідження, доповнивши їх новим підходом — ви­значенням економічних процесів як фази соціально-економічного розвитку, економічні сили котрого визначаються мотиваціями та боротьбою протилежних, конфліктуючих інтересів. Суспільство розглядається з погляду боротьби класів.

Класики, особливо Давид Рікардо, дотримувалися думки, що власники праці й капіталу — землевласник, капіталіст та найманий робітник — змагаються один з одним за більшу частку кінцевого продукту. Відповідно теорія розподілу кінцевого продукту часто була центральною в їхньому економічному вченні.

Саме цей підхід було покладено Марксом і Енгельсом в основу економічної теорії. Боротьба між двома класами — власниками і найманими робітниками, позбавленими власності, розглядалася ними як одна із засадних характеристик суспільного розвитку. Отже, вони розглядали людину не як вільну економічну індивіду­альність, а як соціально-класову істоту, основну продуктивну силу суспільства, що є центром суспільних процесів і сама може впли­вати на них.

 

 

 

 

1. Зародження марксистської економічної теорії в 40-50-х рр. XIX ст.

Карл Генріх Маркс (1818—1883) народився в Трірі в сім'ї ад­воката. Після закінчення гімназії 1835 р. вступає до Боннського уні­верситету, згодом навчається в Берлінському університеті на юри­дичному факультеті, який закінчує 1841 р., отримавши вчений ступінь доктора філософських наук. У січні 1842 р. Маркса запро­сили до Кельна очолити «Рейнську газету». Саме тоді він знайоми­ться з Фрідріхом Енгельсом, який цілком поділяє погляди Маркса на проблеми соціально-економічного розвитку.

Фрідріх Енгельс (1820—1895) народився у Бремені в сім'ї фаб­риканта. Не закінчивши гімназії, 1838 р. він був змушений працюва­ти в Бременському торговому домі, але постійно займався самоосві­тою. З 1839 р. його статті з проблем робітничого класу друкує жур­нал «Телеграф».

З 1841 р. Енгельс відбував військову службу в Берліні і там при­мкнув до лівогегельянців. Однак уже 1842 р. порвав з ними, уважа­ючи, що політичного реформаторства недостатньо для перебудови суспільства, необхідна соціальна революція. Він починає активну літературну діяльність у «Рейнській газеті», хоча на той час уже жи­ве в Манчестері й працює в торговому домі свого батька.

1843 р. прусський уряд закриває «Рейнську газету» і висилає Маркса з країни. Він виїздить у Париж, де засновує разом з Арнольдом Руге новий журнал «Німецько-французький щорічник». У світ вийшов лише один номер щорічника (1844 р.). У ньому було викла­дено погляди Маркса та Енгельса на державу, право, релігію.

Водночас Маркс і Енгельс беруть участь у роботі  революційних груп у Парижі. Паризький період відіграв вирішальну роль у житті

Маркса та Енгельса, вони стали на шлях професійної революційної діяльності.

Спільною рисою ранніх наукових праць Маркса та Енгельса бу­ло намагання поєднати нове філософське бачення світу із соціаль­ною теорією, довести необхідність зміни суспільного ладу. У вступі до «Критики гегелівської філософії права» Маркс пише, що акту­альність теорії зумовлюється потребою в ній суспільства і що ця те­орія може перетворитись на грізну силу, як тільки вона оволодіє ма­сами. Ця теза стала визначальною для дальшого творчого пошуку. У подальшому Маркс та Енгельс поставили собі за мету обґрунтувати власні революційні погляди за допомогою економіко-теоретичного дослідження закономірностей розвитку суспільства.

Економічні ідеї наявні вже в ранніх працях Маркса та Енгельса. Висновки, які роблять автори, підкорено одній меті — довести, що економічний розвиток капіталістичного суспільства призведе до йо­го краху, а революційні перетворення є необхідними для приско­рення цього процесу.

У «Німецько-французькому щорічнику» було опубліковано стат­тю Енгельса «Нариси до критики політичної економії» (1844), в якій він розглядає буржуазну політичну економію від меркантилізму до Сміта, Рікардо, Мальтуса, Мак-Куллоха, Мілля, як науку, що захищає капіталізм, побудований на приватній власності.

Енгельс писав, що за умов існування приватної власності не мають сенсу категорії «національне багатство» та «національна еко­номіка», бо в суспільстві все підкорено інтересам власника. Моно­полія приватної власності є причиною криз та зубожіння, протисто­яння у виробництві, на ринку та в суспільстві. З усуненням приватної власності буде вирішено проблему суперечностей, почи­наючи з конкурентної боротьби і до боротьби класів.

У цій праці Енгельс розглянув питання приватної власності, вар­тості, ціни, конкуренції і монополії як її породження, заробітної плати та ін. Хоч його погляди на ці економічні категорії ще не були підтверджені теоретичними викладками, але вони суттєво різнилися від визначень інших економістів.

Праця Маркса «Економічно-філософські рукописи 1844 року» не призначалась до друку, але була важливим етапом становлення його економічних поглядів. У ній Маркс звернувся до проблеми відносин між працею та капіталом, яку визнав за головну в суспіль­них відносинах. У цьому контексті він розглядає капітал як накопи­чену чужу працю. Усі форми доходів, що існують у суспільстві, ма­ють експлуататорську природу. Лише заробітна плата є результатом зусиль найманого робітника, але її капіталіст намагається постійно зменшити, користуючись своєю монополією на власність щодо за­собів виробництва.

Основу життя суспільства Маркс убачає в матеріальному вироб­ництві, форма якого зумовлюється формою власності. За капіталіз­му — це власність на засоби виробництва й робочу силу. Розвиток приватної власності в такій формі веде до її загибелі, а отже, до змі­ни існуючого ладу.

В «Економічно-філософських рукописах» Маркс стверджує, що досі політекономія як наука захищала існуючий лад, відповідала йо­го потребам. Нині її предметом мають стати відносини між працею  та капіталом.

Дві праці, написані Марксом та Енгельсом спільно (1844—1846), демонструють єдність їхніх поглядів на економічні закономірності та перспективи розвитку капіталізму. Це «Святе сімейство» та «Ні­мецька ідеологія». Будучи філософськими по суті, вони містять ряд висновків  щодо  детермінованості  суспільного  устрою  панівною формою власності. Маркс і Енгельс стверджують, що капіталізм сам створює свого руйнівника в особі пролетаріату, місія якого полягає у знищенні приватної власності, і буржуазна «політична економія, що приймає відносини приватної власності за людяні та розумні, безперервно впадає в протиріччя з основною передумовою — при­ватною власністю»¹, тобто еволюція форм зв'язується з розвитком продуктивних сил суспільства. Звідси випливає висновок, що суспі­льний поділ праці веде до прискорення прогресу продуктивних сил і, як наслідок, до формування відповідних виробничих відносин, що завжди мусять відповідати рівню розвитку цих сил. Суперечності між рівнями розвитку є джерелом руху суспільства: коли вони дося­гають апогею, то можуть бути вирішені тільки революційним пере­творенням суспільства.

Суть держави вони визначають як диктатуру економічно панівного класу, а категорії прибутку, ренти, процента зв'язують з існуванням приватної власності. Диктатура пролетаріату, що ліквідує приватну власність, на їхню думку, забезпечить існування суспільства нового типу, що в ньому розподіл буде здійснюватись за потребами, а влас­ність стане суспільною. На той час Маркс і Енгельс не визнавали ре­формістських шляхів переходу до комуністичного суспільства, а ба­чили такий перехід тільки через пролетарську революцію.

1845 р. Енгельс публікує свою працю «Становище робітничого класу в Англії». У ній він відобразив загальні закономірності розви­тку капіталізму, показав, що капіталістичне суспільство будує свій добробут на зубожінні робітничого класу і, тим самим, підштовхує

його до боротьби.

¹ Маркс К., Енгельс Ф, — Твори. — Т. 2. — С. 27.

 

Дві праці Карла Маркса «Злиденність філософії» (1847 р.) та «Наймана праця і капітал» (1849 р.) були першим кроком на шляху   до створення цілісної економічної доктрини. Вони свідчать про те, що погляди його вже повністю сформувались.

Питання, на які намагається дати відповідь Маркс, полемізуючи з «Філософією злиденності» Прудона, стосуються проблеми можливого вдосконалення капіталістичного суспільства. Аналізуючи категорії виробництва — вартість, заробітну плату, ренту, він доводить, що ці економічні явища об'єктивно зумовлені формою власності, рівнем розвитку суспільства, їх не можна довільно створити, чи відмінити.

Суть економічних відносин у капіталістичному суспільстві, при­родна суть капіталу, на його думку, визначаються поняттям вартос­ті. З цієї позиції, за Марксом, можна пояснити всі економічні явища, передовсім відносини експлуатації. Він розкриває суть капіталісти­чного нагромадження і його наслідки, заробітної плати як життєво­го мінімуму робітника, вказує на існування генетичного зв'язку грошей та товару, критикує номіналістичну теорію грошей Прудона. Маркс досліджує явище конкуренції і доводить, що вона формує монополізм.

«Наймана праця та капітал» стала дальшим розвитком економіч­них ідей, викладених у попередній праці. У цьому творі Маркс знов повертається до проблеми заробітної плати й капіталу, досліджує вплив нагромадження капіталу на становище робітничого класу, вплив різноманітних чинників на рівень цін, розкриває механізм дії закону вартості. Він уперше визначає показник ступеня експлуата­ції, тобто співвідношення заробітної плати та прибутку, аналізує чинники, котрі впливають на рівень заробітної плати, та висловлює засадну думку марксизму, що наймане рабство перетворює робітни­ка на товар, який має свою ціну, і ця ціна (заробітна плата) змінює­ться під впливом попиту та пропозиції.

Ранні праці Маркса не тільки мали соціальну спрямованість і працювали на революційну ідею, але водночас були й першими спробами систематизації економічної теорії.

Особливе місце в теоретичній спадщині цього періоду займає «Маніфест комуністичної партії» (1848). Це перший систематичний виклад особливого класового світогляду. У «Маніфесті» подано ха­рактеристику капіталізму, визначено його історично прогресивну роль, розкрито його суперечності. Політекономічний аспект твору полягає у висвітленні перспектив капіталістичного суспільства і йо­го трансформації в суспільство комуністичне. Зокрема, розглянуто характеристику класової структури докапіталістичних формацій, стадій розвитку капіталізму, показано, як капіталістичні виробничі відносини сприяли прогресу продуктивних сил, а потім почали їх сковувати.

У «Маніфесті» окреслено також головні риси економіки майбут­нього комуністичного суспільства, побудованого на суспільній власності, та шляхи його становлення: експропріація земельної власно­сті, високий прогресивний податок, державна централізація кредиту та транспорту, збільшення державної власності та її вдосконалення через централізоване планування, обов'язковість праці для всіх, по­єднання землеробства з промисловістю, ліквідація відмінностей між містом і селом, виховання дітей за рахунок суспільства тощо. Перед пролетаріатом ставиться завдання завоювання політичної влади як перший крок до повалення влади буржуазії і ліквідації приватної

власності.

Ідеї, викладені в ранніх працях Маркса та Енгельса, потребували теоретичного обґрунтування і з 1850 р. за прямого сприяння Енге­льса та за його матеріальної підтримки (Енгельс виявився досить здібним підприємцем) Маркс розпочинає роботу зі створення фун­даментального економічного вчення.

Працюючи над поставленими проблемами, Маркс підготував так званий чорновий рукопис. Згодом він підкреслював, що написав цей рукопис не для публікації, а виключно з метою систематизації влас­ного уявлення про майбутню теоретичну систему.

Проте «Чорновий рукопис 1857—1858 року» був досить завер­шеним твором, оскільки містив уже виклад тих принципів, якими керувався Маркс у своїй наступній діяльності: формулювання пред­мета та методу політекономії, визначальної ролі виробництва та відносин, що виникають у його межах, міра співвідношення абстра­ктного та конкретного, історичного та логічного в економічному до­слідженні. Цій праці ще бракувало систематичності в аналізі проб­лем, але Маркс указує на ті питання, які мають бути досліджені, щоб можна було створити економіко-теоретичну картину суспільно­го життя.

До цих питань він відносив абстрактні визначення загального характеру, категорії, що характеризують капіталізм: капітал, найма­на праця, земельна власність, класи, кредит, обіг та ін. Він не обхо­дить увагою проблеми національних економік, підкреслюючи, що вивчення їх починається з аналізу населення, класів, природних ре­сурсів, галузей виробництва, зовнішньої торгівлі. Тут спостерігаєть­ся вплив німецької історичної школи, що здійснювала дослідження, виходячи з національних характеристик суспільства.

Твір було присвячено двом основним проблемам — досліджен­ню суті грошей та капіталу. Маркс з'ясовує генетичний характер походження грошей і стверджує, що їхня суть розкривається через аналіз товарного виробництва й товару, заперечуючи ідею Прудона стосовно можливого «вдосконалення» капіталізму з допомогою

«скасування» грошей.

 

 

Основна частина рукопису — це розгляд поняття капіталу. Маркс трактує гроші як форму руху капіталу, а мінову вартість — як передумову його утворення. Тут проаналізовано категорії додат­кової вартості, її маси та норми, експлуатації найманої праці, робо­чої сили (працездатності), обігу капіталу, початкового нагрома­дження капіталу. Аналіз цих категорій провадився на основі історичного методу дослідження і починався з вивчення форм дока­піталістичних формацій.

У загальних рисах у рукопису досліджено процес виробництва додаткової вартості, її абсолютну та відносну форми. З цією катего­рією Маркс зв'язує розуміння природи постійного та змінного капі­талу, виділяючи основний та оборотний капітал. Маркс аналізує та­кож процес перетворення додаткової вартості на прибуток та утворення середньої норми прибутку.

Працюючи над рукописом, Маркс склав план наступної теоретико-дослідницької роботи. Основна ідея цього плану полягала в тім, щоб обґрунтувати теорію капіталу з позицій аналізу додаткової вар­тості, дослідити всі економічні явища, притаманні капіталізмові, а також умови виникнення та функціонування капіталу.

Приступивши до праці над економічним твором, який признача­вся до видання, Маркс уже 1859 р. випустив два розділи першої книги під загальною назвою «До критики політичної економії». Перший із них —«Товар» — присвячено теорії трудової вартості. У ньому критично проаналізовано погляди на цю проблему попе­редників: Петті, Сміта, Рікардо та інших. У другому розділі «Гро­ші, або простий обіг» розглядаються питання, що їх було викладено у чорнових рукописах. Тут також суттєва увага приділяється кри­тиці теорії «робочих грошей» Прудона, але позитивну частину його вчення сприйнято і доповнено розглядом функцій грошей у зв'язку з їхньою суттю. Пізніше, у «Капіталі», викладаючи цю проблему, Маркс значно скоротив досить об'ємний матеріал, кот­рий у названій публікації є фактично окремим фундаментальним дослідженням.

Після невеликої перерви Маркс знову повертається до своїх досліджень (1861 р.) і 1863 р. закінчує рукопис «До критики полі­тичної економії», що, по суті, була вже другим рукописним варіан­том «Капіталу». Сюди, крім розглянутих уже питань, увійшла тео­рія відтворення, перетворення прибутку на середній прибуток, вар­тості— на ціну виробництва, проаналізовано джерела абсолютної ренти. Зміст майбутнього, четвертого тому «Капіталу» — «Теорії додаткової вартості» — майже повністю було викладено в цьому рукопису.

Третій рукописний варіант «Капітану» (1864—1865) призначався для публікації, а тому матеріал у ньому було подано в більш систе­матизованому вигляді. Змістом його став ґрунтовний теоретичний аналіз капіталістичного виробництва.

 

2. Теоретичні проблеми «Капіталу» К. Маркса

Праця над цим фундаментальним твором тривала понад п'ятнадцять років, її було задумано як критичний огляд поширених у ті часи економічних теорій. Кілька рукописних варіантів «Капіта­лу» (1857—1865) («Критика політичної економії», «До критики по­літичної економії», другий та третій попередні варіанти «Капіталу») у вигляді нарисів та закінчених теоретичних викладок давно були готові до друку, однак Маркс намагався надати цьому твору харак­теру вичерпної, логічно закінченої теорії. Головною метою дослі­дження, за словами Маркса, було «відкриття економічного закону руху сучасного суспільства» .

Однак вихід у світ одночасно всіх томів «Капіталу» не пощасти­ло забезпечити: праця тривала надалі, а обсяги опрацьованих мате­ріалів зростали. Було прийнято рішення про видання першої, в ці­лому завершеної частини.

Перший том «Капіталу» вийшов з друку 1867 р., і йому Маркс дав заголовок — «Процес виробництва капіталу».

Центральною проблемою цього тому є проблема виробництва додаткової вартості як основи розвитку й виразника відносин між капіталом та працею. Теза, з якої виходить Маркс у своєму аналі­зі, _ це визначальна роль виробництва щодо розподілу, обміну та

споживання.

Дослідження починається з визначення ролі грошей та товару у становленні капіталізму. Аналізуючи просте товарне виробництво, Маркс доводить, що існування в докапіталістичну добу товарного виробництва й торгівлі, яка обслуговувалась за допомогою грошей, історично зумовлює виникнення капіталу.

Категорії товару і його вартості було достатньо досліджено представниками класичної школи та їхніми послідовниками, але та­кого суворо логічного визначення, як Маркс, величині вартості то­вару не дав ніхто.

Передовсім визначивши товар, як продукт, призначений суто для обміну, а не для власного споживання, Маркс звертає увагу на те, що товар має дві властивості, перша з яких забезпечує йому по­пит на ринку (споживна вартість) і характеризує товар як корисну у конкретному відношенні річ; друга (вартість) — забезпечує йому можливість обмінюватися на інші речі, порівнюватися з ними неза­лежно від того, в якій формі вони виступають, які конкретні потре­би задовольняють.

¹ Маркс К., Енгельс Ф. — Твори. — Т. 23. — С. 12.

Отже, різноманітні речі можуть обмінюватися одна на одну за­вдяки двом притаманним їм властивостям: потреба в конкретній речі є причиною обміну, а вартість, закладена в кожній з них, забезпе­чує його. Пропорції в процесі обміну (мінова вартість) визначають­ся через порівнювання вартостей.

Дві властивості товару зумовлено двома характеристиками праці, що створює цей товар: конкретною працею, яка потребує особливих навичок і результатом котрої є якась конкретна річ, що забезпечить конкретну користь, та абстрактною працею, яка споріднює всі види праці, бо є результатом витрат певних зусиль (розумових, фізичних) на виробництво товарів.

Аналізуючи процес обміну товарами на основі порівнювання їх­ньої вартості, Маркс в історичній ретроспективі показує розвиток обміну і виникнення грошей як закономірного наслідку цього роз­витку. За Марксом, гроші — це також товар, який виступає у спе­цифічній формі, але завдяки їх участі в процесі обміну вартість на­бирає форму ціни, яка може дорівнювати вартості, а може від неї відрізнятись.

Щоб довести природний зв'язок товарів та грошей, Маркс аналі­зує функції грошей у процесі обміну. У вирішенні цієї проблеми він іде далі класичної школи, визначаючи п'ять функцій грошей: як мі­ри вартості, засобу обігу, засобу створення скарбів (золото та сріб­ло) та засобу нагромадження, засобу платежу та світових грошей. Різні етапи розвитку суспільства зумовлюють різний рівень реаліза­ції цих функцій.

Докладне дослідження суті товарів та грошей передує викладу го­ловної ідеї першого тому «Капіталу» — проблеми перетворення прос­того товарного виробництва на капіталістичне, що відбувається в ме­жах еквівалентного обміну на підставі закладеної в товарах вартості.

Маркс показує, як гроші виходять з товарної форми і стають першою формою прояву капіталу. Однак він не ототожнює гроші і капітал, а підкреслює, що лише за відповідних умов вони виконують цю функцію.

Різниця між грошима за простого товарного виробництва та грошима за умов капіталістичного виробництва полягає в тім, під­креслює він, що за капіталізму гроші, виконуючи функцію посеред­ника в процесі еквівалентного обміну і перебуваючи в процесі обігу, само зростають: причиною зростання грошей в обігу є, за Марксом, особливі виробничі відносини, побудовані на експлуатації.

Виникнення капіталізму знаменується якісним розширенням ко­ла товарів. На ринку пропонується новий товар — робоча сила, власники якого змушені обмінювати його на засоби існування. Ці власники є особливою категорією людей, позбавлених засобів виро­бництва, але вільних розпоряджатися собою.

Як будь-який товар, робоча сила має вартість і споживну вар­тість. Перша — це сума всіх вартостей, які має спожити найманий    робітник, щоб підтримувати своє життя та забезпечити відтворення робочої сили. А споживна вартість (його корисність для капіталіста) полягає в тім, що найманий робітник постійно створює додаткову вартість, забезпечуючи «самозростання» грошей.

Маркс підкреслює нерівноправність на ринку власників товару «робоча сила» і власників капіталу, які можуть диктувати свої умо­ви, оскільки найманий робітник, позбавлений власності, а отже, і за­собів існування, не може тривалий час чекати чогось ліпшого.

Досліджуючи процес праці та процес зростання вартості, Маркс особливу увагу приділяє ролі факторів виробництва. Капіталіст, організовуючи виробництво, придбає не лише робочу силу, а й за­соби виробництва, тобто минулу уречевлену працю, яка відіграє па­сивну роль у виробництві і вартість котрої відшкодовується живою працею, що її носієм є робоча сила, суб'єктивний фактор. Маркс на­зиває уречевлений фактор постійним капіталом, а живу працю — змінним, оскільки в процесі виробництва вона не лише відтворює вартість засобів виробництва (постійний капітал), та власну вар­тість, а й створює для капіталіста додаткову вартість, яка після реа­лізації товару виступатиме у формі прибутку.

Додаткова вартість у кількісному вираженні — це надлишок вартості товару над вартістю спожитих засобів виробництва й робо­чої сили.

Якісна характеристика додаткової вартості будується на визна­ченні її природи (витрати додаткової праці), а кількісна — на де­монстрації способів її отримання, а також на визначенні міри впли­ву кожного фактора на загальну вартість товару.

Маркс, протиставивши працю капіталу, робить висновок, що лише частину робочого часу найманий робітник витрачає на відтво­рення власної вартості, решта йде на відновлення вартості засобів виробництва, що належать капіталісту, та на створення додаткової вартості, яка також привласнюється капіталістом.

Відношення розмірів додаткової вартості до величини вартості робочої сили вказує на ступінь експлуатації робочої сили. Цей пока­зник Маркс називає нормою додаткової вартості Він аналізує способи збільшення додаткової вартості, отже і її норми, пов'я­зуючи їх з абсолютним та відносним зростанням використовуваної маси живої праці. Під абсолютним зростанням маси живої праці Маркс розуміє збільшення кількості зайнятих у виробництві робо­чих рук та збільшення тривалості робочого дня, а під відносним — підвищення інтенсивності праці, що може стимулюватись новими формами організації праці, її механізацією, а також ситуацією на ринку праці.

У зв'язку з аналізом форм додаткової вартості та поділом її на абсолютну та відносну Маркс особливу увагу приділяє закономірній зміні співвідношення цих форм, що зумовлюється прогресом виробництва, підкреслює зростання значення відносної додаткової вартості.

Марксу належить визначення капіталу, як вартості, що само-зростає. У цьому визначенні криється розуміння ним суті капіталі­стичного виробництва: по-перше, форма власності на засоби вироб­ництва закріплює за капіталістом право диктату щодо виробництва й розподілу; по-друге, поєднання робочої сили із засобами виробни­цтва відбувається з волі капіталіста і в тій формі та мірі, що його влаштовують; по-третє, за робочою силою закріплюється лише пра­во на створення вартості, частку якої капіталіст виділяє робітникові для відтворення робочої сили; по-п'яте, робоча сила стає часткою використовуваного капіталу, відбувається формальне та реальне підкорення праці капіталу; нерівноправні відносини між робочою силою і капіталістом стають причиною постійного економічного та соціального протистояння.

Відносини між капіталістом та робітником, підкреслює Маркс, тільки на перший погляд здаються вартісними. Це було б правиль­но, якби в процес обміну вступала сама праця, однак на ринку про­понується на продаж лише здатність до праці. У процесі виробницт­ва ця здатність використовується лише в тій мірі, яка необхідна, щоб відшкодувати вартість спожитих засобів виробництва, створити додаткову вартість, а також створити вартість, яку б робітник, обмі­нявши її на ринку, міг використати для задоволення своїх потреб.

Цікаво, що розміри цієї частки вартості (необхідного продукту) залежать від вартості предметів споживання, які необхідні робітни­ку та його сім'ї, а оцінку їй дає капіталіст, перетворюючи вартісний вираз потреб на ціновий. Тому необхідний продукт набирає форми заробітної плати, тобто вартість товару «робоча сила» виступає у формі ціни, яка підлягає тим самим ринковим законам, що й ціна будь-якого іншого товару.

Проаналізувавши фактори, що впливають на заробітну плату, форми та системи заробітної плати, національні відмінності в заро­бітній платі, Маркс зробив висновок, що людям лише здається, ніби ціну праці зв'язано з її кількістю, вона змінюється чи залишається незмінною залежно від впливу різних факторів у межах загальної ціни праці. Ці межі «встановлюються лише шляхом постійної боро­тьби між капіталом та працею»¹.

Боротьба за заробітну плату, підкреслює Карл Маркс, — це лише один із проявів того протистояння, яке становить основу капіталіс­тичних виробничих відносин. На більш високому суспільному рівні це проявляється як антагонізм класів, що руйнує суспільство.

¹ Маркс К., Енгельс Ф. — Твори. — Т. 16. — С. 351.

Основний висновок із теоретичних узагальнень першого тому «Капіталу» Карл Маркс робить у зв'язку з аналізом процесу нагро­мадження капіталу.

На відміну від інших дослідників, процес капіталістичного на­громадження Маркс зв'язує з безперервністю процесу виробництва (відтворенням) і зростанням додаткової вартості. Виокремлюючи два типи відтворення за капіталізму — просте і розширене, він по­казує, що основою розширеного відтворення є додаткова вартість, за рахунок якої капіталіст збільшує кількість засобів виробництва і ро­бочої сили, з метою продовження процесу виробництва, але вже на розширеній основі.

Капіталізація частини додаткової вартості, тобто перетво­рення її на капітал, є процесом капіталістичного нагромадження, який здійснюється під впливом конкурентної боротьби з метою збільшення обсягів виробництва та прибутку.

Аналіз розширеного виробництва дав можливість Марксу зроби­ти висновок, що характерною рисою капіталізму є перетворення за­конів капіталістичного нагромадження на закони привласнення, адже розширене відтворення означає постійне відтворення на новій основі права власності капіталіста на додаткову вартість, що зростає завдяки зростанню обсягів виробництва.

Факторами, котрі впливають на процес капіталістичного нагро­мадження, є ступінь експлуатації робітничого класу, продуктивність суспільної праці, розміри тієї частини додаткової вартості, що йде на особисте споживання капіталіста, розмір амортизаційних відра­хувань, розмір авансованого капіталу. Усі ці фактори спричиняють зростання обсягів виробництва додаткової вартості і тієї її частини, що йде на нагромадження.

Для дальшого аналізу Маркс запроваджує поняття органічної * будови капіталу, за яким співвідношення двох частин капіталу — постійної і змінної (вартості засобів виробництва і вартості робочої сили) під впливом науково-технічного прогресу змінюється на ко­ристь постійної частини капіталу. Маса матеріалізованої праці зрос­тає швидше, ніж живої. Це означає, що капіталістичне розширене відтворення призводить до збільшення безробіття.

Це один з наслідків процесу капіталістичного нагромадження.

Іншим наслідком цього процесу є концентрація та централі­зація капіталу.

Концентрація капіталу, за визначенням Маркса, — це процес зростання індивідуального капіталу за рахунок нагромадження під впливом конкурентної боротьби. Суспільний капітал, як сума інди­відуальних капіталів в результаті цього також зростає.

Централізація капіталу — об'єднання кількох індивідуальних капіталів в один, що впливає лише на розміри індивідуального капіталу, але не змінює суспільного, оскільки є тільки перерозподілом капіталів між окремими капіталістами.

Обидва ці напрямки зростання капіталів зрештою ведуть до по­силення загальної тенденції нагромадження капіталу — зменшення частки змінного капіталу.

Маркс усебічно аналізує залежність між процесом нагромаджен­ня капіталу та становищем робітничого класу і формулює закон відносного перенаселення за капіталізму. Він пише: «Робітниче на­селення, створюючи нагромадження капіталу, тим самим в зроста­ючих розмірах виробляє засоби, які роблять його відносно надлиш­ковим населенням»¹.

Це перенаселення виявляється в кількох формах, що мають влас­ні особливості, та всі вони, на його думку, породжені капіталістич­ним нагромадженням. Отже, наслідки капіталістичного нагрома­дження — це закон, відповідно до якого зі збільшенням нагромад­ження погіршується становище робітничого класу, зменшується йо­го частка в національному доході, а водночас зростає і загроза кла­сової боротьби, яка приведе до зміни існуючого ладу. Щоправда, на дію цього закону, як і всіх інших, на думку Маркса, можуть вплива­ти різні обставини.

На визначення самого Маркса, найкращим у першому томі «Ка­піталу» є те, що в ньому закладено основи підходів до аналізу ви­робництва за капіталізму: 1) підкреслений вже в першому розділі двоїстий характер праці, дивлячись по тому, виражений він у спо­живній чи міновій вартості (на цьому засноване все розуміння фак­торів); 2) здійснено дослідження додаткової вартості незалежно від її особливих форм: прибутку, процента, земельної ренти і т. д.

Саме з висновку про двоїстий характер праці (суперечність між вартістю і споживною вартістю, що є наслідком суперечності між абстрактною та конкретною працею, між суспільним та приватним характером праці) виводить Маркс свою теорію класового проти­стояння. Матеріально це протистояння відображається в додатковій вартості, яка стає результатом експлуатації найманого робітника і привласнюється капіталістом.

До цього можна додати, що з погляду неокласичного аналізу за­слугою Маркса є те, що в першому томі «Капіталу» він досконально дослідив роль одного з факторів виробництва — праці, відкрив та описав причини безробіття, проаналізував різні теорії грошей і обґрунтував власну теорію.

¹ Маркс К., Енгельс Ф. -

-Твори. —Т. 23. —С. 598. 188

Досконалою вважають також його теорію заробітної плати. У цій частині фундаментальної праці міститься ще багато нових концепцій: це, зокрема, теорія органічної будови капі­талу, що увібрала в себе всі досягнення теорії факторів виробництва, під іншим кутом зору відобразила закони, відкриті попередни­ками Маркса.

Водночас критики вважають Марксову теорію капіталу досить суперечливою, особливо в тій частині, що стосується природи та структури капіталу, а також не погоджуються із визначенням додат­кової вартості як продукту лише додаткової праці.

Другий том «Капіталу». Другий та третій томи «Капіталу» ви­йшли в світ завдяки Фрідріху Енгельсу, що, виконуючи заповіт Маркса, доопрацював його рукописи і забезпечив їх видання. Вони були логічним продовженням та розвитком ідей першого тому.

Другий том «Капіталу» має заголовок «Процес обігу капіталу».

Розглянувши проблеми виробництва капіталу, Карл Маркс, ви­значаючи його суть, указував, що капітал виникає в обігу та поза обігом одночасно. Обіг зумовлюється виробництвом і набирає тих форм, які відповідають вимогам виробництва.

Проблема, що її Маркс намагається вирішити в другому томі «Капіталу», — це визначення ролі обігових форм у створенні додат­кової вартості та капіталу, а також дослідження суперечностей обігу за капіталізму.

Визначаючи сферу обігу капіталу, Маркс починає аналіз із вивчення руху абстрактного суспільного капіталу, який він розгля­дає як суму індивідуальних капіталів.

Цей капітал зазнає під час обігу низки перетворень. На першій стадії він виступає в грошовій формі. Натомість робоча сила та за­соби виробництва перебувають на ринку праці та товарів у товарній формі. Капіталіст купує робочу силу та засоби виробництва, пере­творюючи капітал із грошового на товарний і закладаючи переду­мову для об'єднання робочої сили та засобів виробництва, тобто створення продуктивного капіталу.

Друга стадія є тимчасовим припиненням процесу обігу, перехо­дом товарного капіталу у виробничу, продуктивну форму. Під час цієї стадії відбувається об'єднання двох видів товарної форми капі­талу — робочої сили та засобів виробництва, що є обов'язковою умовою здійснення процесу виробництва. Створені під час вироб­ництва товари мають вже іншу, більшу, ніж початкова, вартість, оскільки в процесі виробництва до вартості робочої сили та засобів виробництва приєднується додаткова вартість. Власне, заради зрос­тання вартості відбувається рух капіталу.

Третя стадія — це відновлення процесу обігу і продаж капіталі­стом вироблених товарів, тобто зворотний процес перетворення то­варної форми капіталу на грошову, але тепер капіталіст має в своє­му розпорядженні більшу суму.

Перша та третя стадії руху капіталу належать до сфери обігу, друга, де відбувається реальна зміна форм, — до виробництва. Капітал послідовно змінює три форми: грошову, продуктивну, товарну і, перебуваючи в кожній з них, виконує особливу функцію, а тому Маркс називає їх функціональними формами капіталу, відокрем­люючи капітал-власність від капіталу-функції, засоби виробниц­тва від капіталу, гроші від грошового капіталу, чого не зробили його попередники і що логічно випливало з теорії Сміта та Рікардо.

Маркс робить висновок, що загальний рух капіталу підпорядко­вано єдиній меті й мотиву капіталістичного виробництва — вироб­ництву додаткової вартості. Цю мету прямо відображено в процесі обміну, а її суть розкривається в процесі виробництва. Єдність про­цесу виробництва та процесу обігу забезпечує зростання вартості.

Далі Маркс докладно аналізує функціональне призначення кож­ної з форм. Він розмежовує поняття грошей та грошового капіта­лу, пояснюючи це їх різним призначенням та виконуваними функці­ями. Грошовий капітал реалізує основну функцію — само збільшення і передбачає існування ринку праці, тоді як гроші — ринку това­рів. Крім того, гроші здійснюють п'ять функцій, а капітал лише одну названу.

Друга функціональна форма — продуктивний капітал, на відміну від грошового та торгового капіталу, що перебувають у сфері обігу, він є основною формою, що зумовлює й забезпечує існування інших форм через виробництво додаткової вартості.

Товарний капітал відрізняється від грошового та продуктивного капіталів як за формою, так і за вартістю. Товар стає товарним капі­талом завдяки тому, що включає в себе додаткову вартість, яка слу­житиме надалі базою для розширеного відтворення, виконавши функцію носія додаткової вартості у процесі реалізації.

Промисловий капітал у процесі свого руху перебуває одночасно в усіх формах і на всіх стадіях. Особливо це стосується суспільного капіталу, оскільки індивідуальні капітали можуть тимчасово припи­няти свій рух, наприклад, коли товар не реалізовано і немає додат­кових засобів для відновлення виробництва, чи в періоди криз над­виробництва.

Послідовну зміну форм від грошової через товарну та продук­тивну знову до товарної та грошової Маркс називає кругообігом капіталу.

Крім послідовної зміни форм, Маркс розглядає окремо кругообіг кожної з них, їхній рух від початкової до кінцевої величини, яка вже включає додаткову вартість. Він визначає особливості кожної з них і вказує на проблеми, що виникають.

Так, наприклад, аналіз кругообігу товарного капіталу дає можли­вість з'ясувати чинники виникнення проблеми реалізації. Маркс ро­бить висновок, що безперервність кругообігу капіталу залежить від виробничого та індивідуального споживання.

Розглядаючи капітал як безперервний рух вартості, в результаті якого створюється додаткова вартість, Маркс доповнив вчення мер­кантилістів, які визнавали лише існування товарного капіталу, і вчення Сміта та Рікардо, які визнавали лише безперервність руху продуктивного капіталу. Єдність кругообігів трьох форм, на думку Маркса, визначає існування капіталу.

Сфера обігу не обмежується лише зміною форм капіталу, а й ві­діграє належну роль у зростанні вартості. Тому Маркс аналізує ви­трати обігу, розподіляючи їх на чисті та додаткові, що збільшують вартість товару.

Крім зазначених проблем, у другому томі «Капіталу» Карл Маркс досліджує вплив різноманітних чинників на швидкість зміни форм капіталу, його зростання. Він визначає категорію обороту капіталу: кругообіг капіталу, узятий не як окремий акт, а як періо­дичний процес. Час, за який авансований капітал проходить сферу виробництва та обігу і повертається з додатковою вартістю, він на­звав часом обороту капіталу. Тобто, час обороту, за визначенням Маркса, включає час виробництва та час обігу. Швидкість обороту вимірюється кількістю оборотів за певний проміжок часу.

Особливості обороту різних частин капіталу в процесі виробниц­тва Маркс зв'язує з їхніми характеристиками: основним він називає той капітал, що бере участь у виробництві повністю, але свою вар­тість на вартість товару переносить частками; оборотним — той, вартість якого переноситься за один оборот і повністю повертається до власника після закінчення виробничого циклу. Матеріальними носіями оборотного капіталу є, як правило, предмети праці й робоча сила, а основного — засоби виробництва.

Детально розглянуто проблему морального та фізичного зно­шування капіталу в процесі виробництва, вплив цих чинників на нагромадження та відтворювальні процеси. Представники неокла­сичного напрямку в політичній економії вважали, що теорія мо­рального старіння капіталу є найліпшою ілюстрацією закону спад­ної віддачі одного з факторів виробництва.

На першій та третій стадії капітал перебуває у сфері обігу, що означає вилучення його зі сфери виробництва. Маркс нази­ває його капіталом обігу (обіговий капітал). Отже, щодо обігу капіталу, його структура розглядається дещо інакше, ніж це було зроблено Марксом стосовно виробництва. Поділ капіталу на осно­вний та оборотний щодо сфери обігу дав змогу більш глибоко дослідити закономірності обігу різних його частин та функції форм суспільного капіталу. Маркс підкреслює, що таке розуміння структури капіталу не скасовує його поділу на постійний та змін­ний, але маскує проблему класового характеру виробництва. Він звертає увагу на цю обставину і зазначає, що саме через неї класична політична економія не спромоглася розкрити суть різних форм доходів.

Дослідження загального (середня величина оборотів його скла­дових) та реального (повне відтворення капіталу) оборотів капіталу дало змогу Марксу зробити висновок, що матеріальна основа еко­номічних криз криється в масовому оновленні основного капіталу та в суперечності між обсягами виробництва і платоспроможністю. Цей висновок є актуальним і сьогодні. Він уможливлює розмежу­вання циклічних криз надвиробництва та структурних і проміжних криз. Його визнають всі школи політичної економії.

Аналіз категорій сфери обігу завершується у Маркса вивченням впливу тривалості часу виробництва, часу обігу та робочого періоду на зростання вартості, що дало можливість виявити причини поділу капіталу на діючий та недіючий, авансований та реально використо­вуваний, визначити причини виникнення кредитів.

Досліджуючи рух індивідуального капіталу Маркс зробив низку припущень, у тім числі таке, що умови відтворення індивідуального капіталу не перешкоджають метаморфозам форм капіталу суспіль­ного. Однак у суспільстві, побудованому на приватному інтересі, важливе значення мають взаємовідносини всієї сукупності індивіду­альних капіталів, їхня поведінка на спільному для всіх ринку. Тому Маркс ще раз повертається до проблеми руху всього суспільного капіталу.

Він стверджує, що нормальний процес відтворення суспільного капіталу може відбуватися лише тоді, коли товарний капітал усіх капіталістів набере грошової форми. Головна проблема будь-якого товарного виробництва — це перетворення товару на гроші. Тому основна умова відтворення суспільного капіталу — вирішення проблеми реалізації сукупного суспільного продукту, величезної маси різнорідних товарів.

Для забезпечення цих умов необхідно, щоб ринок пропозиції то­чно відповідав ринкові попиту (тоді реалізацію товарів буде гаран­товано) та щоб було витримано необхідні пропорції в суспільному виробництві. За капіталізму, коли панує анархія, створення таких умов неможливе, але Маркс виходить з припущення, що кожен то­вар на ринку знаходить свого покупця.

З важливих припущень, необхідних для теоретичного аналізу умов відтворення суспільного продукту, можна також назвати: по­діл суспільного продукту на два великі підрозділи — засоби вироб­ництва (І) та предмети споживання (II) і співвіднесення їх із вартіс­ною формою; відповідність цін і вартостей; існування лише двох класів у капіталістичному суспільстві — капіталістів та найманих робітників; постійна величина норми прибутку; незмінність органі­чної будови капіталу; абстрагування від різниці між основним та  оборотним капіталом та від кредитних грошей, міжнародної торгів­лі, невиробничої сфери, оподаткування, земельної ренти.

Крім того, Маркс спочатку аналізує умови реалізації суспільного продукту за простого відтворення і лише потім будує схему обміну за розширеного відтворення.

Він доводить, що помилкою Адама Сміта було зведення всього суспільного продукту лише до нової створеної вартості (чистого продукту, чи національного доходу), що призвело до ігнорування фактора виробничого споживання. На думку Маркса, саме цей вид споживання відіграє вирішальну роль у формуванні пропорцій су­спільного відтворення. Причому розподіл засобів виробництва у межах першого підрозділу визначає не лише частку другого у відтворювальному процесі, а й зумовлює його структуру та структуру споживання. Згодом саме цією думкою скористається Дж. М. Кейнс, створюючи свою теорію «ефективного попиту».

Основним завданням теорії реалізації Маркс уважав встановлен­ня пропорцій між двома основними підрозділами суспільного від­творення з метою визначення шляхів без кризового розвитку суспі­льства. Він указував, що об'єктивні вимоги пропорційності за капі­талізму торують собі шлях через загальні диспропорції.

Маркс формулює умови реалізації суспільного продукту для простого та розширеного відтворення, підкреслюючи, що обмін продуктами праці в межах підрозділу та між підрозділами суспі­льного виробництва має сприяти відшкодуванню спожитих факто­рів виробництва в натуральному та вартісному виразі. За простого відтворення всі обмінювані частини мають бути тотожними. За розширеного відтворення, яке відбувається через нагромаджен­ня, капіталізацію частки додаткової вартості, ці співвідношення можна математично виразити нерівностями, оскільки суспільство створює більше засобів виробництва, ніж потрібно для заміщення зношених. Різниця визначається розмірами нагромадження, його нормою.

Проаналізувавши закономірності процесу відтворення, Маркс показав теоретичну можливість реалізації всього суспільного про­дукту за умов дотримання пропорцій виробництва. Однак, на думку Маркса, це суто теоретична можливість, оскільки суперечності ка­піталізму є постійним джерелом виробничих криз.

Порушення економічної рівноваги в суспільстві призводить до загострення не лише економічних, а й соціальних суперечностей.

Третій том «Капіталу». Процес руху капіталу, що розглядає­ться Марксом як єдність процесу виробництва та обігу, не може да­ти повного уявлення про всі форми капіталу, що забезпечують су­спільне відтворення. Тому Маркс повертається до аналізу процесу капіталістичного виробництва, взятого у єдності всіх його сторін.

Він намагається знайти і показати ті форми, що виникають з проце­су руху капіталу, що проявляються на поверхні економічних явищ унаслідок взаємовпливу різних капіталів та конкуренції між ними. Саме цим проблемам присвячено III том «Капіталу», що вийшов у світ 1894 р. під назвою «Процес капіталістичного виробництва, узя­тий в цілому».

Увесь попередній аналіз капіталістичного виробництва будував­ся на припущенні, що в середньому всі ціни товарів, які реалізують­ся, дорівнюють їхній вартості. З цього випливало, що капіталіст по­винен отримувати стільки прибутку, скільки створено додаткової вартості. Однак практика показувала, що маса прибутку не є в пря­мому зв'язку з величиною змінного капіталу (кількістю занятих у виробництві), а залежить від розмірів усього авансованого капіталу та його органічної будови. Крім того, на розміри прибутку впливає низка економічних та неекономічних чинників.

Маркс, наближаючись тим самим до неокласиків, визначає ціну товару як перетворену форму його вартості, основу якої стано­вить не витрачена праця, а увесь капітал, котрий був використаний для виробництва цього товару.

«Те, чого вартий товар капіталістам, — пише Маркс, — вимірю­ється витратами капіталу; те, чого товар справді вартий, — витрата­ми праці»¹. З погляду капіталіста варті уваги лише витрати вироб­ництва, оскільки саме вони зумовлюють отримання прибутку. Як­що, на думку Маркса, ціна — це грошова оцінка вартості товару, то прибуток є проявом реалізованої додаткової вартості, а витрати ви­робництва — сумою постійного та змінного капіталу.

Прибуток як перетворена форма додаткової вартості є ме­тою і мотивом діяльності капіталіста, показником ефективності роз­витку капіталістичного виробництва. Відношення прибутку до ви­трат виробництва (норма прибутку) сигналізує про доцільність діяльності, віддачу одиниці капіталу та ступінь його зростання, стан справ на ринку товарів і, частково, на ринку праці.

Фактори, що визначають норму прибутку, — це, на думку Маркса, норма додаткової вартості, швидкість обороту капіталу, орга­нічна будова капіталу та ін. Особливу увагу він приділяє аналізу впливу органічної будови капіталу на зміну норми прибутку, зазна­чаючи, що зі зростанням розмірів постійного капіталу внаслідок запровадження досягнень науково-технічного прогресу норма при­бутку має тенденцію до спадання через збільшення витратної час­тини створюваної вартості. Виникає конфлікт між розширенням ви­робництва і самозростанням вартості. Цей процес супроводжується скороченням кількості зайнятих у виробництві, тобто зменшенням

використаної живої праці, а отже, створеної додаткової вартості. Щоправда, існує ціла низка протидіючих чинників.

¹ Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — Т. 25. — Ч. II. — С. 37.

З позиції теорії вартості Маркс зміг пояснити, чому, коли товари продаються за їхньою вартістю, за різної органічної будови і різної швидкості оборотів у різних галузях виробництва капіталісти на од­наковий капітал отримують однакову норму прибутку, за рахунок яких чинників відбувається вирівнювання норми прибутку.

У третьому томі «Капіталу» показано механізми вирівнювання норми прибутку під впливом основного чинника — конкуренції. Маркс на теоретичному прикладі показав, що в результаті міжга­лузевої конкуренції відбувається переливання капіталів до тієї галузі, яка гарантує більший прибуток. Відтак забезпечуються такі пропор­ції у розподілі капіталів між галузями, що, незалежно від їхньої органічної будови і швидкості оборотів, однакові капітали забезпе­чують однаковий прибуток за рахунок перерозподілу створеної в масштабах суспільства маси додаткової вартості.

Але все це передбачає встановлення певного рівня цін для кож­ного виду товарів, цін, котрі не збігаються з вартістю. До того ж встановлюється середній рівень цін на товари, котрий Маркс нази­ває ціною виробництва і котрий гарантує однаковий прибуток на однаковий капітал. Тобто за міжгалузевої конкуренції вартість на­бирає перетвореної форми ціни виробництва.

Міжгалузева конкуренція не дає жодних переваг капіталам з ви­сокою чи низькою органічною будовою. Головним рушієм процесів запровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробниц­тво з метою підвищення продуктивності праці є внутрішньогалузева конкуренція. Тут за формування ціни товару більшого значення на­дається його вартості, отже, більшого значення набувають індивіду­альні витрати праці.

Більш продуктивна праця впливає на вартість у бік її зменшення, отже індивідуальна ціна товару буде меншою, що означає перевагу виробника на ринку: за продажу товару за середньою ринковою ці­ною більший прибуток матиме капіталіст з вищою продуктивністю праці. Але вища продуктивність праці досягається, головне, за ра­хунок додаткових витрат на постійний капітал. Слід зазначити, що на ринку капіталісти також вступають у конкурентну боротьбу за збут товарів, а за сталого попиту виграватиме той, ціна виробництва якого нижча.

Учення про ціну виробництва Маркс також використав для обґрунтування теорії класової боротьби: він стверджував, що експлуатація робітничого класу здійснюється не кожним окремо взятим капіталістом, а всіма ними разом, оскільки вони спільно перерозподіляють додаткову вартість і заінтересовані у зростан­ні її маси.

Як відособлені форми промислового капіталу розглядає Маркс у третьому томі торговий та позичковий капітал, що мають свою специфіку. Він підкреслює різницю між товарним та торговим капі­талом і показує механізм переходу одного в інший, що зумовлено розвитком виробництва та спеціалізації.

Торговий капіталіст бере на себе функцію реалізації товару, чим сприяє прискоренню обороту промислового капіталу, а отже, і збільшенню його кількості у виробничій сфері та скороченню ви­трат обігу. Тому промисловий капіталіст, за теорією Маркса, посту­пається частиною свого прибутку на користь торгового капіталіста, причому ця частина відповідає середній нормі прибутку на вкладе­ний капітал. Звичайно й тут ідеться лише про перерозподіл додатко­вої вартості між представниками двох видів капіталу, тобто теорія торгового прибутку не суперечить теорії вартості.

Маркс показує процес утворення середнього прибутку та ціни виробництва з урахуванням функціонування торгового капіталу: ці­на продажу фіксується на рівні ціни виробництва, а прибуток є час­тиною додаткової вартості, оскільки торговий капіталіст купує то­вар у промислового за ціну, нижчу від вартості.

Особливість торгового капіталу полягає в тім, що на відміну від промислового швидкість його обороту не впливає на норму прибут­ку. Затрачений капітал має приносити (і приносить) тільки середній прибуток.

У зв'язку з проблемами торгівлі Маркс досліджує перехідну до позичкового капіталу форму торгівлі грошима: грошово-торговий капітал.

Особливу увагу приділено аналізу найбільш «фетишизованої» форми капіталу, що відособилась від промислового капіталу, — по­зичкової. Історично ця форма бере початок від лихварського капіта­лу, який не був безпосередньо зв'язаний з виробництвом. З виник­ненням промислового виробництва ця форма поступається місцем позичковому капіталу, що виконує функцію обслуговування вироб­ництва.

Маркс зазначав у другому томі, що частина грошових засобів, які тимчасово вивільнились із виробництва, перестає давати прибуток капіталісту, а отже, перестає бути капіталом. Тому ці гроші віддаю­ться у позичку іншим капіталістам (промисловим та торговим) для продуктивного використання. Це процес продажу грошей як особ­ливого товару, а ціною його є процент, плата за користування грошима.

Ця плата залежить від попиту і пропозиції і коливається в межах середньої норми прибутку. Природа процента полягає в тім, що промисловий капіталіст поступається частиною свого прибутку (привласненої ним додаткової вартості) на користь позичкового капіталіста. Таким чином, відбувається розподіл прибутку на процент та підприємницький дохід.

Маркс досліджує чотири форми капіталу, що дають проценти: позичковий, банківський, фіктивний та лихварський.

Банківський капітал він аналізує у зв'язку з розглядом кредитної форми позичкового капіталу, що має свої особливості й виступає у вигляді комерційного та банківського кредиту. Банки — це капіта­лістичні підприємства, що торгують грошовими засобами у вигляді позичок чи кредиту і через це стають учасниками процесу суспіль­ного відтворення. Вони сприяють прискоренню виробництва, кон­центрації та централізації капіталу, а відтак можуть стати дійовим важелем впливу на економіку.

Логічним наслідком розвитку кредиту Маркс вважає виник­нення акціонерного капіталу, що об'єднує кілька капіталів. Свід­ченням участі в акціонерному підприємстві є цінний папір — акція, що дає право на частку доходу, пропорційну вкладеному капіталу. У відповідний момент цей цінний папір, так само як векселі, облігації, починає власний незалежний від утіленого в ньому капіталу, рух на ринку цінних паперів, фондовій біржі. Так виникає фіктивний капі­тал, що не бере участі у виробництві, але відіграє активну роль у розподілі доходів.

Маркс аналізує кредит і грошовий обіг як реальну систему, що об'єднує капітали в одне ціле, робить їх взаємозалежними та залеж­ними від цієї системи. Одним із проявів цього є інфляційні процеси, що, на думку Маркса, також призводять до загострення соціальних суперечностей.

Дослідження перетворених форм додаткової вартості завершує­ться аналізом земельної ренти. Маркс показав, що розвиток капіта­лізму в землеробстві спричиняє відокремлення землі як головного засобу виробництва від її власника.

Економічно власність на землю реалізується через рентні відно­сини. Маркс визначає два види ренти, що відображають два види відносин: власника та користувача — абсолютну та диференційну ренту.

До Маркса ніхто не дав із позицій трудової теорії вартості пояснення суті абсолютної ренти та її джерел. Маркс це зробив, користуючись запропонованою ним категорією ціни виробницт­ва, через з'ясування особливостей ціноутворення в сільському господарстві.

Маркс звільнив теорію диференційної ренти Рікардо від примари «закону спадної родючості ґрунту». Він показав, що за умов конку­ренції виробників у сільському господарстві ціна на сільськогоспо­дарські продукти встановлюється як середня ціна виробництва на гірших землях, що забезпечує обробіток усіх видів земельних угідь,   забезпечує прибуток усім користувачам і, окрім того, диференційну ренту (двох видів) власнику землі та капітал істові-орендарю.

На думку Маркса, приватна власність на землю як форма моно­полізму стримує вільну конкуренцію, створює перепони для вклю­чення сільського господарства (як галузі виробництва) у міжгалузе­ву конкурентну боротьбу, оскільки є елементом некапіталістичних відносин у межах капіталізму — замкненою системою зі своїми принципами ціноутворення й особливою формою перерозподілу до­даткової вартості між класами (землевласники — орендарі — на­ймані робітники), що її репрезентують.

Крім того, теорія земельної ренти включає аналіз проблеми фор­мування цін на землю, ґрунтовне дослідження впливу внутрішніх (ренти) та зовнішніх (ставка позичкового процента, попит і пропо­зиція, податки тощо) факторів.

Ця частина дослідження містить також економічний, історичний, ретроспективний та перспективний аналіз становлення капіталісти­чних відносин у сільському господарстві.

Завершується дослідження проблем, винесених у третій том «Капіталу» розділом «Доходи та їх джерела», де Маркс протистав­ляє свою трудову теорію вартості, відповідно до якої саме праця є основним джерелом усіх доходів капіталістичного суспільства, тео­рії трьох факторів виробництва. Він підкреслює, що обґрунтування джерел доходів з допомогою триєдиної формули: земля — рента, капітал — прибуток, праця — заробітна плата є помилковим, оскільки не враховує того, що право привласнення визначається способом виробництва, за якого приватна форма власності зумов­лює існування експлуатації найманої праці і визначає пропорції розподілу її результату (додаткової вартості) відповідно до розмірів цієї власності. Маркс указує на історичну обумовленість існуючих форм розподілу та на їхню залежність від виробництва.

Четвертий том «Капіталу» — «Теорії додаткової вартості»  вийшов у світ в 1905—1910 рр. за редакцією К. Каутського, якому Енгельс заповів видання цієї праці. Цей том відповідає тій частині «Економічних рукописів 1861—1863 рр.», що в ній Маркс викладає майже двохсотрічну історію пошуків джерел додаткової вартості буржуазною політичною економією. На відміну від «Критики полі­тичної економії» (інша назва «Капіталу») ця частина є оглядом роз­витку теорії і коментарем до спроб проаналізувати механізми руху капіталістичного виробництва з позицій обігу та теорії вартості.

У цій праці розглянуто економічні погляди Джеймса Стюарта з його систематизацією вчень меркантилістів і зачатками фізіократи­чної теорії; Вільяма Петті, що започаткував класичну школу; Франсуа Кене з його «Економічною таблицею»; Адама Сміта з аналізом переваг та недоліків його трудової теорії вартості.

І 98

Особливо докладно Маркс аналізує теорію Давида Рікардо, стверджучи, що послідовники Рікардо вульгаризували його погля­ди, прискорюючи тим самим розпад класичної школи політичної економії.

Він критикує погляди Карла Родбертуса та Томаса Мальтуса, Джеймса Мілля та Джона

Мак-Кулоха, котрі, хоч і вважали себе по­слідовниками Рікардо, переглядали трудову теорію вартості.

Маркс помічає зародження економічних теорій пролетарського спрямування, однак критикує їх авторів за спрощені підходи до по­яснення суті класової боротьби, за нерозуміння значущості теорії Рікардо.

Четвертий том «Капіталу» був, по суті, першим дослідженням з історії економічної думки. Водночас у ньому розглядалася й низка важливих теоретико-економічних проблем: питання відтворення, криз, продуктивності праці, продуктивної та непродуктивної праці, абсолютної та диференційної ренти, прибутку, ціни виробництва. Саме цей том дає уявлення про велетенський обсяг опрацьованого Марксом матеріалу.

Отже, фундаментальна праця, що була задумана тільки як еко­номічне обґрунтування революційної теорії, стала дуже глибоким економічним дослідженням. Маркс спромігся розв'язати ті пробле­ми, на які вказувала ще класична політекономія, але вирішити їх з позицій теорії трудової вартості не змогла. В «Капіталі» він відобра­зив діалектику розвитку капіталістичного суспільства, проаналізу­вав усебічно все суттєве в економічних явищах та форми їхнього прояву, указав на генетичну спадковість цих форм. Маркс шукав і зміг дати визначення причин порушення економічної рівноваги та суперечностей у розвитку капіталізму, спираючись на теоретико-економічні аргументи, і тим самим продемонстрував можливості економічної теорії.