Питання про виникнення людини хвилює людство
здавна. У XIX ст. склалося два погляди на дану проблему: релігійний
і близькі до нього (наприклад, життя занесене на Землю інопланетянами),
суть яких в тому, що життя і людина є неземного походження;
та еволюційний, який, виходячи із сучасних наукових знань, пояснює
виникнення людини поступовим розвитком і ускладненням форм матерії. Перший
погляд не вимагає доказів, а приймається, як правило, на віру. Ми будемо виходити з другого погляду.
В еволюційній теорії на
сьогоднішній день аксіомою є твердження, що людина — це підсумок космічної,
біологічної та культурної еволюції. Всесвіт
виник приблизно 20 млрд років тому в результаті Великого
вибуху, згідно з уявленнями сучасної космології, і життя людства залежить від організації космосу, від
процесів, які протікають у ньому.
Близько 3 — 4 млрд років тому в результаті
космічної еволюції створились сприятливі
умови для виникнення життя. Дальший розвиток життя хоч і залежав,
безперечно, від космічної еволюції, та більшою
мірою визначався еволюцією біологічною: 3,5 — 4 млрд
років тому починається процес антропосоціогенезу.
Матеріально-енергетичний вплив ближнього космосу як частини Всесвіту і
протікання на Землі процесу антропосоціогенезу
здійснювалися по двох каналах: через зміну
неорганічної природи (клімату, ландшафтів тощо) і через зміну органічної природи (мутації, природний
добір). Залежність зміни клімату,
ландшафту і біологічних процесів, що відбуваються на Землі, від характеру й ступеня сонячної
активності доведені багатьма
вченими. Зокрема, радянський вчений А.Л. Чижевський ще в 30-ті роки переконливо довів, що періодичні й
епізодичні коливання магнітного
поля Сонця безпосередньо впливають на нервову систему, особливо на центр блукаючого нерва, що регулює серцеву
діяльність.
Наука нагромадила великий матеріал
про вплив космічних факторів на еволюцію живих
істот, людини. Наприклад, періодична зміна магнітних полюсів Землі приводить до
послаблення електромагнітного поля, що захищає біосферу від космічної
радіації. У результаті різко зростала іонізуюча радіація
космічного походження, що принаймні вдвоє збільшувало частоту мутацій в
зародкових клітинах гомінід. Геолог Г.Н. Матюшин робить спробу довести збіг
часу магнітних інверсій з часом змін фізичної будови людини. Найбільш відчувають космічну радіацію в процесі цих
коливань екваторіальні області Африки. Багато дослідників вважають
південно-східну Африку
прабатьківщиною людства,
Вітчизняні вчені підтримують
гіпотезу, згідно з якою австралопітек як новий біологічний вид —
попередник людини — виник в результаті
мутацій людиноподібних мавп (горил, шимпанзе, орангутангів) під впливом зміни
радіаційної обстановки. Справа в
тому, що 4—3 млн років тому у південно-східній Африці
починається активний рух земної кори, землетруси, вихід на поверхню землі магми, уранових руд, що також
сприяло підвищенню радіаційного фону
та зміні генофонду людиноподібних мавп (вищі мавпи — 48 хромосом, австралопітек — 46 хромосом). Італійським генетиком Бруно Кіареллі
висловлена гіпотеза про злиття у далекого предка людини двох пар
хромосом, в результаті чого "зміцніли" саме ті, які визначають розвиток мозку і нервової системи.
Як наслідок мутації виникли мавпи-потвори, що мали
спрямлений хребет, слабке волосяне
покриття, досить розвинений мозок (450 г) і пересувалися на двох ногах — вони були названі австралопітеками. Таким чином перехід до прямоходіння
відбувався близько 4 млн років тому без допомоги знарядь праці. Навпаки,
прямоходіння сприяло тому, що
австралопітек все частіше використовував природні знаряддя праці (палицю, каміння) для захисту від
хижаків і полювання. Це положення є
нині загальноприйнятим у світовій науці. Щоправда, прямоходіння і появу
австралопітека багато зарубіжних вчених пояснюють
не стільки факторами, пов'язаними з космічною еволюцією (хоча й не заперечують їх), скільки
факторами біологічної еволюції.
Американський вчений Оуен Лавджой пов'язує появу прямоходіння з розмноженням.
Розмноження — основа буття. У біологічному світі
існують дві стратегії розмноження: Ч-стратегія,
коли тварина відкладає багато яєць і у подальшому не піклується про
своє по-томство
(крайнім прикладом Ч-стратегії є поведінка устриці,
яка відкладає 500 млн
яєць на рік); К-стратегія, коли у тварини невелике потомство, але вона ретельно доглядає його. З
появою хребетних, розвитком мозку
посилюється К-стратегія: зменшується кількість нащадків, але
поліпшується турбота про них. У зайців на рік буває
12 дитинчат, у лева — 2.
К-стратегія знаходить свій найвищий вираз у
людиноподібних мавп, які мають одне мавпеня
за п'ять-шість років. Між тим, у природі
часто трапляються непередбачені зміни, епідемії і просто нещасливі випадки, в результаті яких потомство може
загинути, а вид припинить своє
існування. Таким чином, біологічна еволюція поставила людиноподібних мавп на межу вимирання. Щоб
вижити, слід було змінити стратегію розмноження, адаптуватись до
навколишнього середовища. Змінився спосіб
пересування, з'явилося прямоходіння, яке
сприяло більшому збереженню енергії. Менша рухливість — вже адаптація. У результаті зміни способу життя самка
людиноподібних мавп могла тривалий
час доглядати двох-трьох дитинчат. Причому виживало потомство тієї особини, яка забезпечувала кращий догляд. Ретельна
турбота прищепити потомству навички й поведінку, необхідні для життя,
приводили до подальшого розвитку нервової системи,
мозку як самки, так і її дітей. По цій лінії йшов природний добір.
Виникає питання: хто ж має годувати самку та її
потомство, якщо освоєна нею територія і спосіб
пересування обмежені? Біологічний світ не знає
прикладів, коли самець довгий час годує самку та потомство. Вперше це виникає в австралопітеків, стаючи основою зародження сім'ї.
"Шлюбні пари" у зграї австралопітеків виникають в результаті
біологічної еволюції, зникнення еструса — стану сексуальної сприйнятливості,
який триває у мавп кілька днів. У зграї передлюдей,
як стверджують вчені, було набагато менше самок, що пов'язане з ускладненнями пологів при переході до
прямоходіння і це могло б — при
збереженні еструса — викликати жорстокі конфлікти і привести зграю до самознищення. Така перебудова
організму закріпилася у генотипі. Вчені розглядають це як вкрай
важливий момент розвитку від тварини до
людини. На основі сексуальних симпатій у стаді австралопітеків складаються "шлюбні пари", які існують
певний час, розпадаються, далі виникають нові. Маргарет Мід, один з провідних
етнографів світу, вважає "інститут батьківства" тією біологічною основою, на якій грунтується
культурна, соціальна еволюція.
Що ж відрізняє передлюдину
(австралопітека) від людини? Відколи можна говорити про людське суспільство,
що формується? У чому його відмінність від зграї? Можна таким критерієм вважати
використання і навіть виготовлення знарядь
праці, чи тільки становлення
мислення, волі, мови означає зародження суспільства?
Сучасні дослідники показали, що людиноподібні мавпи здатні використовувати знаряддя праці. Первісна
виробнича діяльність ієнурала
в рефлекторній формі у австралопітеків (зробити край каменя гострішим або в
окремих випадках навіть надати йому зручнішу форму).
Виготовлення знарядь праці окремими індивідами епізодично зустрічалось і у Ното паЬШз, і все ж навіть їх більшість антропологів не вважає
людьми, бо вони не мали стандартизованих знарядь праці. У стандартизованому знарядді праці втілена ідея,
яка виходить за межі не лише кожного
індивідуального моменту, але й кожного окремого індивіда, зайнятого
конкретним відтворенням цього знаряддя. Одним
словом, це поняття соціальне. Відтворити зразок — значить знати його, а це знання зберігається і передається
суспільством.
Поява стандартизованого знаряддя пов'язується з початком
становлення мислення, волі, мови, отже — з
початком становлення суспільства. Стандартизовані знаряддя праці
з'являються 1 млн років тому у Ното
егесіиз (пітекантропів), і їх безперечно відносять
вже до людей, хоча поки ще не готових, а
таких, що формуються. Процес становлення
людини і суспільства завершився 40—35 тис. років тому.
Культурна еволюція — це еволюція
поведінки і здібностей людини. Щоб зрозуміти
специфіку розвитку людства, оцінити його можливості, необхідно збагнути особливості як біологічної, так і культурної еволюції.
Біологічна еволюція, будучи саморозвитком органічних форм
— що визнається нині більшістю вчених, грунтується
на мутаційній мінливості, на боротьбі за
існування і на природному доборі. Біологічна наступність при цьому забезпечується майже повною незмінністю спадкових
ознак (генетичною пам'яттю) біологічних видів. Тільки мутація приносить зміни в генетичну інформацію, оскільки є єдиним джерелом
нових організмів у біосфері. Природний добір закріплює лише ті зміни, які збільшують здатність живої істоти до здобування їжі,
самозахисту, розмноження, тобто спрямовані на підвищення її шансів на
виживання, пристосування до життя.
Біологічна еволюція людини — також результат мутацій, що
виявилися у зміні діяльності центральної нервової системи, розвитку мозку. В
основі біологічної еволюції лежить зміна інформації, а не організмів як таких.
Культурна еволюція багато в чому схожа на біологічну — інфор. мація передається
наступним поколінням, але не через розмноження з допомогою ДНК, а шляхом наслідування, навчання і оволодіння знаннями і
навичками.
Еволюція культурна пов'язана із
здатністю зберігати всю нагромаджену інформацію і передавати її наступному
поколінню.
Культурна еволюція не залежить повністю від випадковості
— людина здатна активно шукати нову
інформацію, свідомо обираючи напрямок своїх пошуків. Вона може також
одержати її шляхом роздумів, відкриваючи
нові факти, взаємозв'язки, форми поведінки методом дедукції. У
культурній еволюції для усунення шкідливої інформації
не потрібна загибель індивідів. Людина здатна свідомо від неї відмовитись. У біологічній еволюції нові
властивості можуть набуватись лише
ціною втрати колишніх. Наприклад, мутація, завдяки якій у птаха
з'являється дзьоб, може позбавити його здібності розколювати зерна або вловлювати комах. Навпаки, набуття нової інформації
в ході культурної еволюції звичайно не позначається негативно на колишніх здібностях індивіда. Тим-то культурна еволюція може відбуватись значно швидше: адже нові
властивості не витісняють існуючі, а
лише доповнюють їх. Вона має кумулятивний характер, і її темпи з плином часу зростають.
З допомогою культурної еволюції людина виробила таку
поведінку, яка постійно підвищує пристосованість до життя. За
дуже короткий термін людство освоїло і
вдосконалило більшість специфічних навичок, якими інші організми оволодівали
протягом всієї біологічної еволюції: ми
літаємо вище птахів і пересуваємося по воді швидше за будь-яку рибу.
Людина — єдина жива істота,
специфічною особливістю якої є культурна еволюція як
засіб виживання і пристосування до оточуючого
середовища. За допомогою культурної еволюції людина постійно підвищує свою пристосованість до життя шляхом удосконалення своєї
поведінки, свого ставлення до оточуючої дійсності.
Таким чином, особливості культурної еволюції та її
відмінність від біологічної полягають, по-перше,
у способах передавання інформації — у наслідуванні
(показі, прикладі), навчанні, оволодінні знаннями і навичками у процесі спілкування з допомогою мови та інших знакових систем. По-друге, в характері, змісті і оформленні, закріпленні
інформації — нагромадженні знань, оформленні їх у науку: мистецтво, моральні норми, матеріальні об'єкти
тощо. Знання стало найпершим і невичерпним джерелом засобів виживання
людства. Людина постійно помічала,
відкривала і засвоювала із користю для себе все нові й нові
взаємозв'язки і закономірності типу "якщо-то", що дало їй можливість перетворювати оточуючий
світ відповідно до своїх потреб. По-третє, в результатах її —
особливостях організації людської життєдіяльності, становленні соціальних
взаємин, суспільства. Коли виник Ното заріепз, всі екологічні ніші на Землі були зайняті іншими
біологічними видами. І тільки завдяки виникненню нової форми життєдіяльності — суспільства, людство змогло вижити,
розселитись по всій планеті і стати домінуючим біологічним
„видом.
Для того, щоб краще зрозуміти сутність культурної
еволюції як [ процесу формування поведінки
людини, звернемось до її генезису.
У тваринному світі є також пОзагенетичний
спосіб передавання досвіду від однієї особини до
іншої. Наприклад, досліди з вищими мавпами свідчать про те,
що їх можна навчити використовувати знаряддя праці і
навіть користуватись примітивною мовою глухонімих. Мавпа, яка знає мову глухонімих, може навчити її інших особин. Це дало підставу
деяким авторам говорити про існування у тварин елементарної культури чи пракультури. Тварини
мають елементарний засіб передавання досвіду, однак тут відсутні позагенетичні засоби закріплення цього досвіду всередині виду чи популяції. У людини з виникненням виробничої діяльності з'явились й інші, крім статевих
клітин, матеріальні структури, в яких фіксувався і з якими, разом з тим, передався від покоління до
покоління попередній досвід. Такими
матеріальними структурами були виготовлені знаряддя. З початком фіксування у засобах виробничого
досвіду кожне нове покоління,
вступаючи у життя, одержало у своє розпорядження матеріалізований досвід
попередніх поколінь, збагачувало його і передавало далі. Виникнення нового засобу фіксування і передавання досвіду мало своїм наслідком появу особливого
матеріального процесу — еволюції
знарядь. Врешті-решт розвиток знарядь праці приходив у суперечність з морфологічною будовою організму людини і починав вимагати приведення його у відповідність
з потребами дальшого прогресу. І ця
суперечність долалась з допомогою грегарно1-індивідуального добору. Про природний
індивідуальний добір не може йти
мови, бо здатність до виробничої діяльності не давала ніяких біологічних переваг індивіду, та наявність їх в
об'єднанні людей робила всіх членів
колективу, разом взятих, більш здатними до пристосування. Специфіка цього добору була в тому, що його спрямування визначалося не особливостями середовища, а
особливостями процесу еволюції знарядь. Відтоді, як виникла еволюція знарядь
праці, головний напрям розвитку
організму пішов по лінії не прямого пристосування до середовища, а пристосування його до виробничої діяльності і тільки тим самим до середовища. У силу всього
цього даний добір можна
характеризувати як виробничий. Особливостями виробництва визначалось
те, що добір був не індивідуальним, тобто та зграя передлюдей краще пристосувалась до середовища і виживала, яка мала досконаліші
знаряддя праці. Виробничий грегарно-індивідуальний добір був особливою формою, якісно відмінною від
форм природного добору. І спроби
поставити його в один ряд з добором, що призвів до пристосування одного
виду тварин до життя у норах, іншого — до життя
на деревах, не мають під собою грунту.
Під впливом виробничої діяльності
змінювалась і сама організація передлюдей — від зграї (біологічної) до
суспільства (соціальної).
Взаємини у зграї будуються, як правило, на принципі
домінування сили. Виготовлення знарядь праці
передбачає ускладнення центральної нервової системи,
передусім головного мозку, здатність до тонших і точніших рухів, але аж ніяк не розвиток м'язів. Взаємини, що існують у зграї на основі сили, з певного моменту зробили фактично неможливим
розвиток виробничої діяльності. Треба було або відмовитись від удосконалення
знарядь праці, а отже, від адаптації до оточуючого
середовища (що означало б припинення еволюції виду і його деградацію), чи обирати інший шлях — вийти за
межі біологічної організації до соціальної, де провідними відносинами
стають виробничі, які й визначають
особливості поведінки людей, передусім рівний доступ до їжі.
Поступово формуються комуналістичні відносини, тобто рівноправний доступ всіх
членів колективу до існуючої власності: їжі, знарядь
праці, одягу тощо, які зустрічаються у народів, що перебувають у першій фазі первісного суспільства. Велику
роль у нейтралізації біологічного
індивідуалізму і формуванні суспільних відносин (спочатку як відносин
рівноправ'я) відіграли табу. Табу становили собою норми поведінки, що виражались у забороні якоїсь дії. Ця норма
начебто іззовні нав'язувалась суспільству якоюсь
сторонньою силою, з якою не можна було не
рахуватись. Так виражала себе громадська
воля. Об'єднання, в яких табу порушувалося, зникало з неминучістю. Суспільні відносини остаточно
утвердились, коли вимоги колективу
до індивіда стали внутрішньою потребою кожного члена, причому сильнішою за його біологічні інстинкти.
Це трапилося десь 40—35 тис. років тому. З цього часу культурна еволюція почала
визначати розвиток людства, який пішов швидшими темпами, збільшилося
число альтернативних форм поведінки людини у взаємовідносинах з навколишнім
середовищем.
Відзначаючи особливості культурної еволюції, ми
підкреслювали, що вона грунтується
на збереженні знань, надбанні нових і передаванні їх наступним поколінням. Щоб зберегти і розвинути всю свою нову суспільну
сутність, соціалізувати в належному напрямку кожного індивіда, людству треба
було передати йому всю сукупність свого соціального
життя — виробничі здібності, принципи взаємин (табу), а також духовний світ, що почав формуватись:
думки, почуття, стани людей. У
верхньому палеоліті (35 тис. років тому) виникла ситуація, за якої
значна частина суспільної життєдіяльності не могла бути закодована, втілена і передана існуючими засобами. Які ж засоби мала в
наявності культурна еволюція на вищезгаданий момент?
1. Передусім, як вже зазначалось,
розвиток знарядь праці, передавання виробничого досвіду в процесі навчання
молодших старшими.
2. Існувала мова як засіб спілкування,
щоправда, вкрай примітивна, нерозвинена.
3. Певні моральні уявлення вже регулювали поведінку
людей, визначали їх ставлення один до одного, до колективу, до осіб іншої статі, оточуючого світу. Цьому навчали з
дитинства.
4. Міфологія через одухотворення
природи намагалась дати зв'язану і загальну картину
світу, хоча і в не усвідомленому, а швидше у змодельованому, "картинному", образному вигляді.
5. Передмагія служила засобом практичного впливу
на світ і давала людині впевненість в
успіхові передбачуваної справи, передавала досвід у різних сферах життєдіяльності. Зокрема, дуже ймовірно, що у первісних людей полюванню передувала його
репетиція. Ускладнення мисливської діяльності неминуче вимагало на
певному етапі попереднього вироблення плану дій. Через крайню конкретність мислення первісної людини вироблення плану
полювання і розподіл ролей могли
відбуватися лише у вигляді інсценізації полювання, яка початкове не носила магічного характеру, але
надалі неодмінно мала перетворитись на обряд, — так виникає магія.
Всі засоби, про які йшлося вище, зберігали наявні соціальні відносини і духовний світ людей. Обмеженість їх була
в тому, що кожен із цих засобів мав вузьке поле застосування у
соціальному житті (знаряддя праці — економіку, табу — моральне життя тощо).
Вони були факторами зовнішньої взаємодії людини і світу. У первісному суспільстві, напевне, досить часто траплялися
сплески індивідуалізму, що виявляли себе в різних антигромадських проявах,
отже, необхідний був засіб, який,
відтворюючи суспільні цінності і "необхідну модель життя",
безпосередньо й непримусово впливав на світовідчуття
людини, регулюючи її поведінку.
Духовний світ особистості, що ускладнювався,
ніякою мірою не в силі був відобразити і зберегти жоден із названих засобів.
Ці завдання могли бути розв'язані тільки з появою на світ
мистецтва. Мистецтво здатне увібрати і передати всі
можливі ситуації взаємодії людини і світу, всі ситуації взаємин людей, без
будь-якого локального обмеження.
Відображенню мистецтвом доступні як матеріальні,
так і духовні сторони суспільного життя. Мистецтво цілісно відтворює дійсність: може у відбитому вигляді
зберегти матеріальну сторону життя і
ті людські стани, ті види людського реагування на дійсність, які з ними
пов'язані. При художньому сприйнятті вся життєдіяльність,
відображена в мистецтві, "оживає" навіть для людини, яка не має в особистому досвіді чогось
подібного. Завдяки цьому індивід
виявляється здатним воскрешати, а отже, зберігати і передавати досвід, думки, почуття громади.
Мистецтво є найдоступнішою формою
засвоєння знань, оскільки воно сприймається в конкретній формі
справжньої життєдіяльності.
Величезна роль мистецтва у розвитку
людства полягала в тому, що воно сприяло
розвиткові творчих засад в індивіді. Справа в тому, що первісний лад був консервативним, вимагалося чітке додержання табу, ніяких індивідуальних тлумачень не дозволялося, що заважало виявленню ініціативи, свободі особистості. Мистецтво ж — за самою своєю природою і характером впливу на сприймача
вимагає від людей творчості (добудова відкритої моделі,
співвіднесення досвіду того, хто передає і того, хто
сприймає; вплив думок і почуттів, закон уподібнення, розкріпачення при
сприйнятті). Мистецтво, завдяки ефектові передаваної інформації у тому, хто сприймає, не консервувало
життєдіяльність, а робило її "справжньою" реальністю, життям, відродженим
у думці, почутті, стані, спонуканнях. Таким чином, мистецтво виявилось і засобом, здатним найкращим чином передавати суспільне необхідну життєдіяльність за
допомогою воскресіння її в індивіді,
і засобом, що сприяє нейтралізації, або навіть певною мірою зняттю зоологічного індивідуалізму в поведінці.
Мистецтво не створює копію, зліпок
світу (дійсності) — в такому варіанті воно було б непотрібне індивіду. Предметом його є цінність
людського буття, те, що розвиває в
індивіді його людську сутність.
Культурна еволюція з виникненням
мистецтва2 — цього універсального механізму збереження і
передавання соціальної інформації від покоління до
покоління — набула незворотного і прискореного характеру. Мистецтво — це самосвідомість культури. Універсальність мистецтва як засобу збереження життєдіяльності з віками не тільки не втратилась, а навпаки, зросла, тому що в ньому з'явились нові види і жанри. Стали різноманітнішими художньо-виражальні засоби, а це призвело до того, що життя суспільства, людини стало можливо втілити у мистецтві багатогранніше й досконаліше.
Таким чином, культурна еволюція в той період, коли
повністю сформувалися суспільство і людина,
була представлена такими інформаційними
каналами: еволюція знарядь праці, мова, моральні норми, міфологія,
мистецтво, релігія (її перша форма — магія), зміст яких визначала, "фіксувала" своєрідність поведінки, світовідчуття
людини в епоху верхнього палеоліту.
Які ж основні етапи культурної
еволюції людства? Загальноприйнятим у культурології є поділ людської
історії на три великих етапи: дикість,
варварство, цивілізацію, запропоновані ще в кінці XVIII ст. шотландським філософом Анрі Фергюссоном.
У XIX ст. американський
етнограф Л. Морган, а потім Ф. Енгельс пов'язували
виділення кожної з цих епох з певним рівнем матеріальної культури, з конкретними
формами розвитку господарства. Епосі дикості відповідають такі господарства, що "привласнюють" (збирання,
полювання і рибальство), епосі
варварства — ті, що виробляють (раннє землеробство і скотарство), епосі цивілізації — розвинена аграрна культура, промислова і науково-технічна культури.
Таким чином, ми
бачимо, що основним критерієм етапів культур
ної еволюції є розвиток виробничих сил і поява
нових ідей, які
врешті-решт визначають і своєрідність
культурно-історичних епох.
З культурною еволюцією — еволюцією людського духу — ідеальні
фактори в свою чергу істотно
впливають на матеріальну культуру су
спільства.
В теорії культури поняття "цивілізація" дуже зблизилося з поняттям
культури. Нам важливо визначити сутність цих понять. Як зазначалося вище,
поняття "цивілізація" було введено у науку як назва певного етапу в культурній еволюції людства, що починається з 3500 року до н.е. і триває по сьогоднішній день.
В ході дискусії щодо древніх міст,
яка відбувалася 1958 року в Чикаго, вчені запропонували три ознаки
цивілізації: монументальна архітектура, писемність, міста. Вказана тріада виразно характеризує цивілізацію в першу чергу саме як культурний комплекс, тоді як
соціально-економічну сутність даного явища становлять поява класового
суспільства і держави. Пам'ятки архітектури
показові з точки зору виробничого потенціалу суспільства, що їх створило.
Поява писемності характеризує відділення розумової праці від фізичної, що дозволило зосередити зусилля окремих
груп людей на розвиткові мистецтва і різних форм позитивного знання. Міста виконували
специфічні функції у суспільній системі: були центрами сільськогосподарської
округи, центрами ремесел і торгівлі та свого роду
ідеологічними центрами. Саме в пору перших цивілізацій ідеологічна сфера, систематизована і централізована, стала справді величезною силою.
Отже, цивілізація сформувалася лише на певному етапі
розвитку людства, являючи собою якісну межу на еволюційному шляху. Виділяють різні типи, етапи, рівні цивілізації. Принциповою позицією вчених радянського періоду було виділення формаційних типів цивілізації
(рабовласницький тип, феодальний тип і т.д.). Такий підхід відрізнявся від поглядів багатьох західних вчених, які в основному спираються на концепцію Арнольда Тойнбі. У
ЗО—50-ті роки нашого століття в роботах
"Цивілізація перед випробуванням" та "Дослідження історії" А. Тойнбі зробив спробу
пояснити одночасно хід розвитку всіх людських
культур, застосувавши поняття "цивілізація" до особливостей розвитку народів і культур різних регіонів і країн. В результаті всесвітня історія мала вигляд мозаїчного панно, складеного багатолінійним розвитком суверенних культур, які розташовані поруч і співіснують. Однак А. Тойнбі довів: при
всій відмінності і несхожості культур різних народів всі вони належать до
єдиної цивілізації і в своєму розвиткові
рано чи пізно проходять ідентичні етапи, які характеризуються однаковими
ідеями, і хоча мають свої особливості,
та сутність їх єдина. Наприклад, основні ідеї Просвітництва, без яких сьогодні неможливо уявити
сучасну цивілізацію: всі люди від
природи рівні, кожна людина — неповторна особистість, людина — мета розвитку суспільства, а не засіб, та
інші — це доробок європейської
культури XVIII ст. Трохи пізніше під знаком засвоєних
європейських ідей починає розвиватись східнослов'янська культура. Ці ідеї живили творчість українських, російських та білоруських просвітителів. І тільки з кінця XIX — поч. XX ст. ці ідеї починають панувати в культурах далекосхідних держав (Індії, Китаю, Японії та ін.), відбиваючи своєрідність цих народів. Парламент — феномен розвитку англійського генія культури, але поширившись як невід'ємний елемент демократії на всі країни, він є фактором сучасної цивілізації. Таким чином, поняття "культура" підкреслює неповторність, а в окремих випадках і тупикове відгалуження розвитку етносів, країн. Поняття ж "цивілізація" означає
безперервність, єдність, загальність
культурно-історичного процесу для всіх народів. Коли окремі ідеї культури
стають в силу умов, що склалися, стереотипами поведінки
великих груп людей, визначають особливості їх світобачення, тоді можна говорити про певний етап розвитку цивілізації.
Сьогодні більше ніж будь-коли вчені прагнуть осмислити
спеціальні галузі наукового знання (як гуманітарного,
так і природничо-наукового) в контексті культурної
епохи. Такий підхід у науці дістав назву цивілізаційного.
Він грунтується на загальнолюдських цінностях. Не відсуваючи в бік реальну конфліктність історії, ця концепція історії дозволяє зрозуміти її реальну безперервність, розкрити
механізми дій людей, витоки і зміст загальнолюдських цінностей. Моральні
переваги цивілізаційного підходу очевидні: стимулюючи практику, ідеї, настрої
мирно-цивілізаційної взаємодії людей, він відкриває тим самим великий простір
творчим тенденціям історії.
Етап цивілізації має свої культурно-історичні епохи. Критерій виділення культурно-історичних епох може бути
різним, в залежності від позиції та
інтересів дослідника. Раніше в радянській науці переважав формаційний
підхід. Він базувався на розумінні культури як сукупності матеріальних і
моральних благ. У свій час цінність цієї концепції була в тому, що вона
протистояла вузькому тлумаченню культури як лише сфери духовного життя
суспільства. Недолік цієї концепції в тому, що з поняття "культура"
фактично виключалось діяльнісне начало, думка
концентрувалась не на самій діяльності людини
як рушійній силі розвитку культури, а на кінцевих, ціннісних результатах цієї діяльності. Виділялись такі
культурно-історичні епохи, як первісна, рабовласницька, феодальна,
капіталістична та соціалістична культури.
При цьому підході не враховувалось, що протягом однієї формації може
змінюватись духовна атмосфера в суспільстві
та існувати декілька культурно-історичних епох. Наприклад, протягом первісно-общинної формації існувало два типи культури: 1) культура збиральництва і мисливства і 2)
культура раннього землеробства і скотарства. Протягом феодальної
формації існувала культура середньовіччя, культура Відродження, культура бароко
і рококо.
При семіотичному підході до культури за критерій виділення
культурно-історичних епох береться розвиток мови. Різні сторони культури можуть бути представлені як своєрідні
системи знаків, що моделюють дійсність. Авторами концепцій, згідно з якими
культура детермінована мовою, є В. Гумбольдт і О.О. Потебня. В залежності від етнічного розвитку, існуючого укладу життя,
частково детермінованого кліматичними
і географічними факторами, формувалися особливості мови. Існують мови з
переважно дієслівним (динамічним) зображенням дійсності, але й існують мови з переважанням іменного (статистичного)
визначення понять. Мовні відмінності накладають значний відбиток на культуру
народів у цілому. Суттєво відрізняються культури
алфавітного типу від культур ієрогліфічного типу, де переважають неперервність, статичність,
споглядальність. Для лінгвістики такий
підхід є досить правомірним.
Ми ж будемо базуватися на найзагальнішому, філософському
підході до культури. Слід зазначити, що в філософії
на сьогоднішній день існує близько трьохсот визначень культури і загальним у
них є те, що так чи інакше в них
пов'язуються поняття особистості, суспільства, діяльності. Тільки через діяльність особистість може об'єктувати
свої духовні цінності, створюючи
матеріальні та духовні блага, і тим самим сприяти розвитку суспільства та історії;
і лише через діяльність особистість може засвоювати ті цінності, які
були накопичені суспільством, і тим самим
розвиватися. При філософському підході до визначення культури особистісний фактор може бути покладений в основу
періодизації культурно-історичного процесу. З розвитком історії змінюється особистість, її світобачення, світовідчуття, виникають нові форми людського пізнання, народжуються,
розквітають та гинуть ідеї, які
наповнюють живу свідомість людства і втілюються в мистецтві, культурі, практичній діяльності.
Духовний світ особистості, що
ускладнюється, потребує для свого вираження нових видів, жанрів мистецтва, нових художніх засобів. М. Мамардашвілі якось зазначив, що європейська
цивілізація — це сукупність емпірично намацаних механізмів реалізації людської
особистості. М. Бердяєв вважав, що про
прогрес в культурі говорити взагалі аморально, бо в цьому випадку особистість, яка живе в певну епоху,
відчуває себе і свою діяльність як основу, сходинку для наступних
поколінь, і це не дає їй можливості відчути
свою самоцінність, неповторність. У той же час, недооцінюється своєрідніість, непересічне
значення для людства кожної
сходинки в історії культури. Багато видатних істориків культури вважають, що культури переживають періоди
розвитку, розквіту, потім вмирання і
падіння. Вони думають, що в стародавньому світі були такі великі культури, в порівнянні з якими наступні часи є лише поверненням до минулого. Наприклад, стародавня
культура Вавилону, Стародавньої
Греції були настільки досконалими, що в багатьох відношеннях не поступаються нашій культурі XX століття. І, звичайно, перемога буржуазної цивілізації над епохою поетичного варварства не є абсолютним прогресом.
Якщо ми будемо розглядати культурно-історичний
прогрес з по*
гляду наповнення його особистісним началом, пов'язувати його роз
виток з удосконаленням самої людини як представника роду,
з еволю
цією внутрішнього світу особистості в напрямку більшої витонченості
душевних порухів, більшої сприйнятливості, рефлексії,
усвідомлення
своєї особливості, відповідальності і пошуку нових ідей,
художніх та
естетичних засобів вираження духовного світу особистості — то в
цьому випадку можна говорити про
поступальний розвиток в куль
турно-історичному процесі, не забуваючи, а навпаки,
підкреслюючи
самобутню цінність кожної сходинки і кожного народу в історії
культури. Ніщо в культурі не вмирає, все по крихтах вливається в
потік вічності.
Запитання для самоконтролю
1. У чому специфіка біологічної та
культурної еволюції.
2. Назвіть критерії визначення культурних епох.
3.Які фактори роблять мистецтво
важливим механізмом куль-
турної еволюції?
4. Які культурні епохи ви знаєте?
Література
1. Введение в культурологию:
Учеб. пособие для вузов / Рук. автор, кол. Е.В. Попов. — М., 1995. — С. 336.
2. Вернадский ВЛ. Философские мьІсли натуралиста. — М., 1988.
3. Бердяев Н.А. Смисл
истории. — М,, 1990.
4. Джонсон Д. Люси. Истоки рода человеческого.
— М., 1984.
5. Мид М. Культура
й мир детства. — М., 1988.
6. Канарский А.С. Диалектика зстетического процесса. Генезис чувственной культури. — К., 1982.
7. Кууси П. Зтот человеческий мир. — М.,
1988.
8. Тейяр де Шарден
П. Феномен человека. — М., 1987.