III. КИЇВСЬКА РУСЬ

1. Особливості світорозуміння людини часів Київської Русі.

2. Мислителі Київської Русі. Книжна справа.

3. Зародження і розвиток шкільної освіти. Наукові знання.

4. Софія Київська як світоглядна ідея та як художній шедевр.

5. Образотворче мистецтво: іконопис, фреска, мозаїка, книжкова мініатюра.

6. Ткацтво, килимарство та вишивка.

7. Театральне мистецтво. Музика. Танок.

1. Особливості світорозуміння людини часів Київської Русі

Культура Київської Русі — видатне явище світової середньовіч­ної культури. Хронологічно вона охоплює IX — сер. XIII ст. Культу­ра ця розвивалася у загальному контексті світової культури, але мала лише їй властиві риси, зумовлені конкретними історичними обста­винами і східнослов'янськими традиціями, що найяскравіше вияви­лося у плануванні й забудові міст, у композиційних особливостях архітектурних ансамблів і окремих споруд, своєрідності декоратив­но-прикладного мистецтва й пластики.

Вирішальне значення в історичному розвитку держави відіграва­ла далекоглядна реформа князя Володимира — запровадження хри­стиянства.

Доба Володимира Великого і особливо Ярослава стала визначним етапом розвитку Київської держави. Ніколи більше вона не була та­кою єдиною і могутньою. Київська Русь мала великий міжнародний авторитет і широкі зовнішні зв'язки, з її можновладцями ріднилися представники королівських династій Європи і навіть могутні візан­тійські василевси. У час християнізації Русь могла диктувати власні умови Візантії, державі, звідки до Києва прийшло християнство і мистецтво якої було тоді передовим у Європі. Тому й сам процес запровадження християнства, і запозичення тих чи тих елементів культури відбувалися не механічно, вони постійно переосмислювалися в контексті дійсності, творчо перероблялися, набуваючи нового націо­нального забарвлення.

Після запровадження християнства державні та релігійні діячі Київської Русі стали домагатися у Візантії самостійного обирання митрополитів, відзначення своїх національних свят і їх встановлен­ня, а головне — вимагати вести церковне богослужіння старослов'ян­ською мовою. Так, Ярославу Мудрому вдалося проголосити перши­ми національними святими братів Бориса і Гліба, підступно вбитих своїм молодшим братом. Пам'ять їх щорічно врочисто вшановува­лась 24 липня і цей день вважався на Русі великим святом.

Цікава історія свята, встановленого в XI столітті на честь святого Георгія. Відомо, що князь Ярослав при хрещенні дістав ім'я Георгія. Сприймаючи його як покровителя, наказав "по всей Руси творити праздник Св. Георгия месяца листопада 26 день". Такого осіннього свята грецька церква не знала у своєму календарі. На Русі воно здо­було популярність як свято покровителя сільськогосподарських робіт, землеробів та хліборобів. Християнство загалом, зустрівшись з новими історичними умовами, істотно змінилося порівняно з візантійським варіантом.

Створена Володимиром Святославовичем величезна держава мала

надто тривкі економічні і політичні зв'язки з різними землями. Для

підтримання єдності вимагалися розвинена суспільна мораль, почуття честі, відданості, самопожертви, висока патріотична свідомість та належний рівень розвитку словесності — жанрів політичної публіцистики, жанрів, які оспівують любов до рідної землі, епічних жанрів.

Всього цього не могла дати перекладна візантійська і болгарська література, яка виникла за інших політичних обставин. Київським мислителям довелося створювати відповідні літературні форми, спи­раючись на народну історичну свідомість, на фольклор, який був і залишався переважно язичницьким, з деякими вкрапленнями хри­стиянства. Це багато в чому визначило таку рису давньоруської літе­ратури, як потяг до філософського осмислення життя, мистецтва, твор­чої праці, їй були глибоко чужі пристрасні містичні поривання візан­тійських мислителів. Навіть у церковній літературі переважав кон­кретний інтерес до релігійної філософії, історії, до питань житейської моралі, до апокрифів, які містили багато елементів народної каз­ковості. І надалі зв'язок з життям, мораллю, релігією буде прикмет­ною рисою філософії українського народу.

Другою причиною видозміни християнства на Русі було те, що християнська релігія прийшла до нас у "готовому" вигляді. Вона насаджувалася згори, зустрічаючи тривалий опір широких мас насе­лення, яке дотримувалося віри батьків і дідів. Та й сама централізо­вана княжа влада, відстоюючи державну самобутність Русі, часто підтримувала давні слов'янські традиції. Звідси активна взаємодія християнства і язичництва, характерна для давньоруської культури майже протягом усього її існування. Поступово склався світогляд­ний синкретизм, відбулося злиття народної релігії та церковного християнства при визначальній ролі першої.

Наприклад, Великдень був головним християнським святом укра­їнського народу доби Київської Русі. Воно увібрало в себе також і передхристиянські обряди, що тісно пов'язувались із хліборобським господарством, поминанням померлих, величанням і віншуванням, весільним та обрядовим співанням пісень. Це було свято радості й веселощів, що об'єднувало весь рід, плем'я спільним торжеством.

Свято Великодня збігалося в ті часи з поганським святом весня­ного воскресіння природи. Звідти й українські писанки зі знаками Сонця, рослин та звірів, звідти й наші гаївки (давньоукраїнські на­родні пісні-веснянки). Тому й утвердилися тут паралелі: воскресає вся природа і воскресає її Творець — Христос.

Святий Юрій (6 травня за ст. календарем) — ще одне весняне свято українського народу доби Київської Русі. За народним календарем Юрій — це первісна персоніфікація весни, зрілої та розвиненої. З ним було пов'язано багато народних обрядів: у цей день виганяли на пашу домашню худобу, господар мав ще з ранку викачатися в росі на своє­му полі — на добрий урожай. У народі побутувала тоді легенда про святого Юрія як про переможця над злом.

Зелені Свята, або П'ятидесятниця, — перше за чергою літнє свято. За християнською легендою — це пам'ятка Зіслання Святого Духа на апостолів на початку Христової Церкви. Ці свята так і зберегли свою дохристиянську назву — "Зелені". В це свято "маїли" (заквіт­чували, клечали) хати, церкви та господарські будівлі.

Купала — в своїй основі хліборобське свято — справлялося на по­чатку жнив. Після запровадження християнства воно локалізувалося і з'єдналося зі святом Іоанна Хрестителя — Предтечі Христового (24 червня за ст. календарем), перебравши від нього чимало християн­ських рис. В уяві наших давніх предків це був святковий і чудодійний час. Предки вірили, що в цей день "сонце в воді купається", отже й вода мала очищувальну силу. Таку ж силу мав і вогонь. Тому хлопці та дівчата розводили вогнища і стрибали через них.

Свято Петра й Павла (29 червня за ст. календарем). За народни­ми обрядами українці доби держави Київської Русі виступали як ратаї, головна господарська роль у чому відводилась Петру. Він "зажинав" жито і був сторожем поля, врожаю і бджільного вжитку. Він же орав поле на озимину. День святого Петра вважався дуже великим свя­том. Тому всі хати чепурили, а прийшовши з церкви, розговлялися. У Петрівку обов'язково відбувалися "ярмарки на дівчат".

Жниварські звичаї та обряди групувалися навколо трьох свят: °в. Іллі, Маковея та Спаса, що після запровадження християнства перебрали на себе ролі Велеса й Перуна. З особою св. Іллі (20 липня за ст. календарем) пов'язувалася віра в опікунський вплив цього святош на достигання урожаю. Дуже великий тут був вплив церкви ^и Духовенства, що намагалися використати старі поганські обряди або * пристосувати їх до церковних святкувань.

Своєрідною рисою українського язичництва було "оживлення" природних стихій: божественністю наділялись всі предмети і явища реальної дійсності. Підтвердженням цьому служить теологічна кон­цепція літопису "Повість врем'яних літ".

Один з літописців, як відомо, всупереч євангелістській вимозі не любити світу і того, що в світі, довіряє весь світ управлінню ангелів. Ангели, міркує він, приставлені до будь-якої "тварі": є ангели хмар і темряви, снігу і грози, зими й осені, весни і літа — словом, ангели є при кожній речі, де б вона не перебувала. У кожного християнина — і в першу чергу в благовірного князя — свій ангел-хранитель. Христи­янські ангели у світобаченні давніх українців заступили місце язич­ницьких оберегів. Серед ангелів чільне місце відводиться архангелу Михаїлу, якого звичайно тлумачили як найбезпосереднішого і дійово­го помічника у ратних справах. Саме тому в домонгольські часи Михаїлу було присвячено багато храмів, він був обраний охоронцем Києва.

Вплив народного світобачення на розуміння християнських догма­тів особливо вражаюче виявився в тому, що на Русі, водночас з куль­том місцевих святих, який склався на грунті родоплемінного шану­вання ідолів, першорядного значення набуває культ Богородиці, в основу якого лягли слов'янські уявлення про благодійну жіночу істо­ту, предка українського народу — Рожаницю.

Переакцентація релігійного поклоніння з культу Христа на культ Богоматері відповідає давньоукраїнській ментальності, оскільки Бо­городиця, на відміну від Христа, що був "спасителем" тільки людської душі, "спасає" весь світ і тим самим робить "тварне буття" причет­ним до святості й небесного блаженства. Природа, взагалі мирське перестають бути джерелом гріха і порочних спокус.

Давньоукраїнська людина, спираючись на своє традиційне уявлення про добрих ("білих") і злих ("чорних") богів, проголошує причиною гріха, на противагу візантійській церковній доктрині, не плоть, не людські пристрасті, а ангелів "лукавого сатани". Вона дуаліст, але її дуалізм своєрідний: вона розрізняє не просто дух і плоть, а плот-ськодуховне і божественно-таємниче. Для неї є світ людський і світ божественний. Як людське складається із двох частин: плоті і духу, так і божественне — з доброго і злого. Зле як частина людського, оволодівши людиною, підпорядковує її в якійсь одній частині; в цьому випадку вона догоджає лише собі, забуваючи про інших — близьких кровно та за звичаями. Навпаки, добре як частина людського веде до розумного вдоволення потреб духу і тіла, сприяє душевній рівновазі людини, її благополуччю, щастю.

Під впливом цієї язичницької етики давньоукраїнська людина інакше осмислювала й саме християнське благочестя: благочестивою вона визнавала не того, хто ревний у постах і молитвах, а того, хто доброчесний у житті. "Слово про митарства" — пам'ятка XII ст. —відносить до гріховних саме світські моральні явища: неправду, за­здрість, гнів, пиху, насильство, крадіжку, блуд, скнарість та немилосердя.

Християнізація не означала, таким чином, повного розриву з тра­дицією народного язичництва, а отже, і з емпіричним ставленням до _світу, що було її істотною ознакою. Християнство сприймалося у мирському середовищі крізь призму традиційного світогляду, більше того — було піддане переробці відповідно до його принципів. Про це кардинал д'Елі повідомляв Рим у XV ст.: "Руські такою мірою збли­зили своє християнство з язичництвом, що важко сказати, що пере­важало в утвореній суміші: чи християнство, яке увібрало в себе язичницькі начала, чи язичництво, яке поглинуло християнське віро­вчення".

Християнство в Київській Русі засвоювалося від початку переваж­но з боку зовнішньої обрядовості, оскільки це характерно і для язич­ницької релігійності. Християнство стає дедалі більш "мирським", "обрядовим". Пізніше, з формуванням церковно-монастирської органі­зації і державної юрисдикції митрополії в Київську Русь приходять норми візантійського церковного законодавства, але й вони значно змінюються під впливом місцевого княжого права. Отже, національна культура інтернаціоналізується на грунті і в межах власної традиції.

Хоча запровадження християнства означало перехід до якісно нової системи ідеологічних цінностей, однак їх практична реаліза­ція, перетворення на фактор політичного і соціального життя давньо­українського суспільства відбувались лише в міру їх "об'язичуван-ня", пристосування до історичних місцевих легенд.

Християнізація поступово входила в усі галузі суспільного жит­тя. Вона буквально наповнювала його. Церкви та собори ставали головними осередками громадського й освітнього життя. При церк­вах та монастирях засновувалися і діяли школи, переписувалися й зберігалися книги, творилися літописи. Духівництво впливало на все суспільне життя: єпископи брали участь у радах князів, а князі шанували їх за великий розум і кмітливість; митрополити часто керували київським віче і мали більший вплив на їх рішення, ніж слабосильні київські князі другої половини XII ст. Вони ставали символом колишньої єдиної Русі. Відповідно до зростання ролі й авторитету духівництва, зростала й кількість єпархій. На 1240 рік їх У нас було вже 16.

Християнізація Русі відіграла прогресивну роль в історичному розвиткові українського народу, сприяла зміцненню єдності держа­ви, всебічному збагаченню культури, встановленню та зміцненню дер­жавно-політичних і культурних зв'язків Київської Русі з країнами Близького Сходу й Західної Європи. Органічно увійшовши в давню Українську культуру, християнство посутньо визначало зміст і особ­ливості становлення й утвердження українського національного духу, найхарактерніших рис нашої національної ментальності.

 2. Мислителі Київської Русі. Книжна справа

Опісля християнізації Київської Русі починає швидко розвиватись книжна справа.

Князь Ярослав Мудрий наказав перекладати й переписувати кни­ги: "зібрав багато писців і перекладав з грецького на слов'янське письмо, і списали книги много". З часом кількість таких фахових переписувачів значно збільшилася. Готова до читання книга цінува­лася дуже дорого. 8 гривень коштував один молитовник, а в той же час ціле село можна було купить за 50 гривень.

Довго й ретельно виготовляли обкладинку книги. Як правило, оправляли її в тонко стругані дошки, покриті шкірою, оздоблювали золотом, сріблом і дорогоцінним камінням, майстерно виготовляли різні орнаменти.

Накопичення книжок дуже скоро привело до заснування при митрополії у Києві першої відомої на Русі бібліотеки, про яку згадує літопис під 1037 роком. Організація бібліотеки при Софійському соборі — велика культурно-історична подія, яка свідчить про нагро­мадження в той час великої кількості книг. На думку вітчизняних дослідників, тільки в цій бібліотеці вже за Ярослава Мудрого налічу­валося понад 1000 примірників перекладної та оригінальної літера­тури з різних галузей знань — художньої, юридичної, історичної.

Окрім книгозбірні при Софійському соборі, дещо пізніше виник­ла велика бібліотека при Києво-Печерському монастирі, до складу якої увійшло багато книг, зібраних Миколою Святошею — одним з ченців монастиря, колишнім чернігівським князем. Незабаром з'яви­лися (порівняно великі — від кількох сот до кількох тисяч книжок) бібліотеки в Новгороді, Чернігові, Переяславі, Білгороді, Турові, Галичі та інших давньоукраїнських містах. Усе це дає нам підстави говори­ти про те, що книжна справа Київської Русі була добре розвинутою індустрією.

У ній чітко виділяється два напрями: передовсім — це перекладна література, оригінали творів якої йшли на Русь з Болгарії чи Сербії, Візантії чи Риму, з інших країн Заходу та Сходу; а також — оригі­нальна література, яка творилася своїми авторами на місцевому, на­ціональному грунті. Якщо подивитись на співвідношення переклад­ної й оригінальної літератури, то протягом усього періоду тут пере­важала перекладна література. Захоплення книжною справою не було для великого князя Ярослава Мудрого самоціллю; воно виступало складовою частиною його зусиль, спрямованих на визволення з-під візантійського духовного опікування. Цим, зокрема, пояснюється та, на перший погляд, парадоксальна обставина, що книжки з велико­князівської бібліотеки були перекладом не візантійських джерел, а переважно авторів IV—VIII ст., тобто грецької церковної класики. Це церковні піснеспіви-канони, стихирі, кондаки, ікоси патріарха Іоанна Дамаскіна, Григорія Нізіанзина, твори Афанасія Олександрійського, Василя Великого, Іоанна Златоуста, Єфрема Сиріна та ін. Вони складали похвальні пісні Богові, Богородиці, святим, про­славляли християнські свята.

Найпопулярнішим видом християнської гімнографії, який полю­бився українцям у перекладах давньоукраїнською мовою, був канон, що прославляв святих, розповідав про євангельські події. Інший вид популярної перекладної гімнографії — кондак, який складався з кількох пісень, що розкривали суть християнських свят, проповіду­вали євангельські та житійні легенди. Втричі більшими від кондаків були ікоси, що розповідали про всі обставини християнського свята або життя святого. У поєднанні з кондаками утворювали складне ціле — акафісти. Вміщували переклади церковної лірики у збірках "Мі-ней" та "Тріодей".

Гімнографічна стилістика, запозичена через переклади церковної лірики, справила помітний вплив на твори оригінальної літератури Київської Русі. Вітчизняні гімнографи створювали служби на місце­вому матеріалі (наприклад, канон Борисові та Глібові тощо).

Найулюбленішою перекладною старозаповітною книгою на Русі був Псалтир. Українців приваблювали тонкий ліризм, палкий пафос, глибока поетичність і яскрава образність твору. Псалтир став під-ручниковою книгою, багато хто знав його напам'ять. Він використо­вувався і як книга богослужбова, і як навчальна, і як призначена для домашнього душеспасенного читання, і, нарешті, як магічна, за якою можна було ворожити в скрутну хвилину. Ще популярнішим були переклади Нового Заповіту, особливо "Четвероєвангелія" та "Апосто­ла". Найдавніші з відомих нам перекладів Євангелія належать до XI—XII ст. (Архангельське, Галицьке, Мстиславове). Найдавніші ж "Апостоли" датуються 1195 і 1220 рр.

Біблійна література Київської Русі була представлена також апокри­фами і житійною літературою.

Апокрифи (від грецького — таємничий, прихований) — так тоді називалися твори, що не визнавалися церквою канонічними й забо­ронялися нею. Це так звані позабіблійні твори про створення світу, про життя і пригоди перших людей на Землі, про злигодні стародавніх народів, про народження, життя і загибель "сина Божого", про діяль­ність його учнів, про "кінець світу", "страшний суд" і долю людських Душ у пеклі й на небесах. Це твори християнського фольклору і письменства.

Житійна література (опис чийогось життя, найчастіше святого) ~~ Це агіографічна література, яка була прямим продовженням біог­рафічних традицій Біблії. У ній оспівувались і звеличувались под­виги найвидатніших християнських діячів — святих, змальовувалось ^Іхнє життя й ті чудеса, що їх вони начебто творили з ласки Божої за йснття і по смерті. Зародилася ця література відразу після виникнення християнства. Переклади творів цієї літератури на Русі з'явилися відразу після її схрещення. У добу Київської Русі були відомими переклади житія Сави Освященного, Антонія Великого, Федора Сту-дита, Андрія Юродивого, Василя Нового, Георгія Побідоносця, Федора Тирона, Іоанна Златоуста, Миколая Мирлійського, Олексія, чоловіка Божого та ін.

Особливе місце серед перекладів агіографічних оповідань того часу належало патерикам (від лат. райег — отець). Укладалися вони не за календарем, а за так званим топографічним принципом. Це — оповідання про подвиги пустельників певної території, наприклад, Палестини, Сирії, Єгипту, Італії або ченців якоїсь певної общини чи групи общин, скажімо, Синаю чи Афону. Відомі переклади Єгипет­ського, Єрусалимського, Синайського, Скитського, Римського та ін. патериків. Найпопулярнішими з них на Русі в XI ст. були Єгипет­ський та Синайський патерики.

Перекладна література світського характеру була представлена повістю, історичним і природничо-науковим жанрами.

Природничо-наукова література (пов'язана з вивченням приро­ди, природознавча література). Серед інших перекладних літературних пам'яток Русі значне місце посідають перекладні енциклопедичні книги природничо-наукового змісту, в яких подавалися тогочасні відомості з усіх основних галузей знання: анонімний "Фізіолог", "Шестоднев" Іоанна Екзарха та "Християнська топографія" Козьми Індикоплова.

Переклади природничо-наукової літератури на Русі, окрім науко­во-просвітницького та пізнавального значення, мали також естетичне призначення. Художній вплив на читачів справляли багаті фантас-тико-поетичні ілюстрації, а також словесні додатки перекладачів, які не скупилися на найщедріші характеристики героїв, країн, тварин, місцевостей та ін. Переклади цієї літератури з'явилися на Русі в кінці XII — початку XIII ст.

Історична література. Інтерес українців до подій світової історії задовольнявся перекладами Біблії та візантійських історичних хро­нік. У Київській Русі були відомі в перекладі хроніки Іоанна Мала-ли ("малао" — по-сирійському "проповідник"), Георгія Амартоли ("амартос" — по-грецькому "грішник") та Георгія Синкела ("синкел" — по-грецькому "секретар"). Твори цих авторів становили собою компілятивні збірники, були не стільки науковими трактатами, скіль­ки читанками, хрестоматіями повчальних та цікавих оповідань на історичні теми.

Повісті. Цей жанр перекладної літератури на Русі користував­ся чи не найбільшою популярністю, був найпоширенішим і найулюб­ленішим серед читачів. Порівняно з іншими перекладними твора­ми писемності, він представлений найповніше, найбільшою кількістю книжок. Особливо це стосується повісті "Александрія", що оповідає про життя і подвиги знаменитого героя античності Александра Ма­кедонського. Неабияку популярність на Русі мали переклади повісті про Варлаама і Йосафа, поступаючись у цьому хіба що Біблії. Пере­кладено цю повість з оригіналу, тобто з грецької, десь в XI ст.

У середині XI ст., мабуть ще за часів Ярослава Мудрого, було пере­кладено з грецької й повість про Іудейську війну (або "О полонений" чи "О разорении Иерусалима") Йосифа Флавія. До нас твір дійшов у списку XV ст. "Іудейська війна" — це великий твір, у якому опис численних подій зроблено так образно і майстерно, що він справедли­во вважається видатним літературним явищем стародавнього світу. Повість про "Девгенієве діяння" перекладена на Русі в XII—XIII ст. Відомо на сьогодні три списки перекладів цього твору. Найхарактер­нішою рисою його є билинно-богатирський дух, що виявляється і в образах повісті, і в зображенні битв, і в стилістично-художній структурі.

У стародавній Україні любили переклади творів афористичного характеру, що були ніби енциклопедією тогочасної житейської муд­рості. До таких творів належить повість про Акира Премудрого — одна з найдавніших літературних пам'яток Сходу, засвоєних Руссю.

У домонгольські часи Русь була обізнана і з подіями Троянської війни (XII ст. до н. е.), але не за "Іліадою" Гомера, а за повістю "О троянских временах" ("Троянські діяння") із хроніки Іоанна Мала-ли. Це — малохудожній твір, що характеризувався описовістю. Ху­дожнього змалювання воєнних дій тут дуже мало. Великої популяр­ності цей переклад на Русі не мав.

Оригінальна література. Окрім багатої різножанрової переклад­ної літератури, писемність доби Київської Русі характеризується наявністю власної, оригінальної літератури, що сформувалася і роз­вивалась далі на місцевому, національному грунті. В оригінальній літературі найповніше відтворено народні традиції, національну са­мосвідомість і прагнення володарів Київської Русі відстояти свою і державну незалежність у боротьбі як із зовнішніми ворогами (пере­важно кочівниками), так і з внутрішньою роздробленістю та відцент­ровими силами.

Серед мислителів цієї пори виділяється передусім Лука Жидята. Головне місце в його "Повчанні до братії" посідають не релігійні, а етико-соціальні проблеми. У ньому міститься заклик бути правди­вим, піклуватися про злиденних і слуг, уникати сварок, жадібності і лихослів'я. ,_

Прикметною рисою "Повчання" Луки Жидяти є також його до­мінуюча орієнтація на стародавні регламенти. Київська Русь засвою­вала християнство початкове не в євангельському, а в біблійному варіанті — тому що релігійно-світоглядні принципи старозаповітної системи за змістом були близькі русичам.

Справді, ці біблійні тексти не містять вчення про потойбічне життя, не заперечують культури пращурів, не сіють зневаги до реального, земного життя. Пекло у Старому Заповіті — це звичайне місце похо­вання людей. Без огляду на визнання єдиного Бога, повністю збері­гається віра у буття інших (чужих) богів, і сам старозаповітний Бог все ще мислиться у зв'язку з матеріальним: він виказує себе лише завдяки "чуду", природному знаменню.

Все це в основних моментах збігалося з тим, у що вірив і чим жив руський язичник.

Богословський напрям, представлений Лукою Жидятою, істотно вплинув на розвиток давньоруського проповідництва. Однак йому не вистачало виднокола, широти розуміння тих завдань, які ставила пе­ред собою великокняжа влада.

Безпосередня розробка нової соціологічної теорії державного центра­лізму і самобутності Київської держави належить Іларіону, видатно­му мислителю і публіцисту вітчизняного середньовіччя, авторові "Слова о Законі і Благодаті". Іларіон був першим митрополитом Київської Русі, введеним у сан без згоди візантійського патріарха. Обрання його було приурочене до завершення будівництва Софійсько­го собору й знаменувало проголошення незалежності Київської цер­кви від Константинопольської.

Іларіон виходить з переконання, що "закон" і "благодать", Старий Заповіт і Новий Заповіт, — протилежні, виключають одне одного. Однак мислитель переводить питання з площини віросповідної в соціологічну, розв'язує проблеми не богословські, а мирські, державні.

"Закон", на його погляд, роз'єднує народ, підносячи одних і прини­жуючи інших, він засвідчує рабський стан людства. Інша справа — істина. Вона — універсальна, всеохоплююча і, внаслідок цього, тотожна "благодаті".

За допомогою алегоричного тлумачення біблійних текстів Старо­го і Нового Заповітів Іларіон реабілітує поганство, проголошує язич­ницькі народи істинними спадкоємцями Христа. Вони відкриті істині, спрямовані до неї. Християнська віра нероздільна з єдинодержав-ством. Іларіон ішов від євангельської доктрини, але підпорядкову­вав її світській політиці, перетворюючи на ідеологію централізова­ної влади.

Позиція Іларіона, спрямована проти "візантизації" київської цер­кви, мала принциповий характер. Аргументом для неї слугувала теза про те, що благодать, заперечуючи закон, прокламує свободу.

Клим Смолятич — другий після Іларіона український митропо­лит Київської держави, обраний на цю високу посаду поза волею константинопольського патріарха. Клим — продовжувач лінії Іларі­она, його наступник у боротьбі за незалежність Української Церкви від Візантії. Він є автором "Посланія пресвитеру Фоме" і кількох (за приписом) "слів".

Кирило Туровський — автор притч, повістей, казань, "слів", послань, молитов. Його перу дослідники приписують такі пам'ятки, як: "Притча о человечестій души й о телеси" (про сліпця і хромця), "К Васи-лию игумену Печерському" (про безтурботного царя і його мудрого рад­ника), "Сказание о черноризьчьстім чину" (тобто про чернечий стан), вісім похвальних "слів" тощо. Він видатний майстер урочистого крас­номовства. Усі його твори писалися з пропагандистською метою.

Такі жанри оригінальної літератури Київської Русі, як "повчан­ня" ("Повчання" Володимира Мономаха, послання Феодосія Печер-ського до князя Ізяслава Ярославича) та житійна література також відстоювали ідею самобутності Київської церкви.

Житійна література — це література XI—XIII ст., яка поділяєть­ся на дві тематичні групи. Перша з них — твори, у яких прослав­ляється подвиг хрестителів Русі, "рівноапостольних" княгині Ольги та її онука князя Володимира. До другої належать твори про князів, яких спіткала мученицька смерть: Борис і Гліб, Михайло Чернігів­ський, Андрій Богословський та інші. Всі оповідання про Ольгу грун­туються на детальній (досі ще не знайденій) церковній повісті про хрещення і смерть першої української княгині-християнки. їх зміст складається зі стислої біографії Ольги і короткої похвали святій.

Про хрестителя Русі Володимира Великого, очевидно, також існу­вала якась повість (знову ж таки, нам невідома), що вплинула на подальшу творчість агіографів. Вона входила до складу найдавнішого літописного зведення. Хрестителя Русі визнали святим ще в XI ст., тобто тоді, коли було складено "Пам'ять і похвалу" йому. Авторство твору приписується "мніху Іакову". Твір складається з біографічної, власне житійної і панегіричної, риторичної частини. Невдовзі після "Пам'яті" виникає коротке проложне житіє Володимира, як наслідок його офіційної канонізації. Опісля виникло ще кілька проложних житій Володимира, в основі яких лежало коротке проложне житіє.

Найпопулярнішими і найулюбленішими святими на Русі були сини Володимира — Борис і Гліб. Відразу ж після трагедії (їх насильни­цької загибелі) виникає кілька оповідань про них. Окрім літописної повісті 1015 р., з'являється анонімне, приписуване монахові Іакову "Сказаніє й страсть й похвала святую мученику Бориса й Гліба" (відо­ме вже в списку XII ст.) та "Чтеніє о житій й о погубленій блажен­ную страстотерпцу Бориса й Гліба" Нестора Печерського, створені на межі XI—XII ст. Перу Нестора належить також і житіє Феодосія Печерського (1108 р.). Це перший оригінальний зразок староукраїн­ської агіографії і, підкреслимо це особливо, у ньому зображено подвиги аскета, ченця, засновника українського чернецтва. Автор подає повну біографію Феодосія — "от юньї верстьі" до його смерті в 1074 р.

Говорячи про жанр житійної літератури доби Київської Русі слід зазначити, що тогочасні агіографи створили, окрім зазначеного, ряд канонів і молитов місцевим святим, наслідуючи при цьому візан­тійську гімнографію. Такими є канон Борису і Глібу митрополита Іоан-на І, канони і молитви інока Григорія, Кирила Туровського та ін.

На особливу увагу заслуговує розгляд оригінальної, на думку до­слідників, української збірки легенд і житій початку XIII ст. — "Києво-Печерського патерика". В її основі лежать порівняно невеличкі за обсягом легенди та усні перекази раніших часів. До нас дійшли вони у вигляді послань київського ченця Симона та оповідань ченця Киє­во-Печерської лаври Полікарпа. Обидва автори прагнули довести особливу святість Києво-Печерського монастиря. Обгрунтуванню святості місця заснування монастиря присвячено цілий цикл легенд, особливо — про спорудження головної печорської церкви, Успен­ського собору. Святість монастиря виявляється й у подвижництві його чорноризців. Описові їх подвигів присвячено переважну більшість легенд "Патерика". За цими легендами, печерські святі люди — особ­ливого складу, вони будь-що прагнули досягнути аскетичного ідеалу життя.

Паломницька література. Паломництво як суспільне явище на Русі виникло відразу після запровадження та зміцнення християнства. Це — ходіння до "святої землі", до Палестини, "Гробу Господнього". Матеріали про мандри українців бачимо і в творах усної народної творчості (билина про Василя Буслаєва), і в літописах (за 1163 р.), і в книжних легендах ("Києво-Печерський патерик") та ін. Пілігрими (мандрівники) розносили По світах відомості про Русь і знайомили українців з тими дивами, які їм пощастило побачити в чужих краї­нах. Ті ж паломники, що не вдовольнялися усними розповідями, бра­лися за перо. Так виникла паломницька література або літератур­ний жанр так званих "хожденій". Найвидатнішою пам'яткою цього жанру є "Житіє й хоженье Данила, руськьія земли игумена". "Книга-паломник" і "Странник" — паломницькі записки, що вийшли з під пера Добрині Яндрейковича, який відвідав Царгород у 1200—1204 рр. і описав усе бачене.

"Слово о полку Ігоревім". Найкращим твором староукраїнсь­кого письменства й гордістю всієї української культури є "Слово о полку Игореве, Игоря, сьіна Святослава, внука Ольгова". Знайшов цей знаменитий твір під кінець XVIII ст. граф Мусін-Пушкін у Спасо-Ярославському монастирі на Московщині й у 1800 році видав. Про автора "Слова" на сьогодні нічого певного нам невідомо. Очевидно, ним був князівський дружинник, сучасник описуваних подій і лю­дина світська.

Велич "Слова" полягає в тому, що за невдалим походом Ігоря автор зумів роздивитись суть суспільних процесів свого часу, піднестися до високих регістрів історичного мислення, висловити найпрогресивніші на той час думки, що зводилися до ідеї: тільки під знаменом єдності може розквітати українська земля.

"Слово про погибель Руської землі" — це лірична ламентація (скарга, нарікання), плач по втраченій могутності й величі Русі, твір, за жанром дуже близький до "Слова о полку Ігоревім". Найімовірнішим є припущення, що "Слово" створене між 1225 і 1238 роками. Автор його невідомий, лише є гадка, що він міг бути вихідцем з півден­ноукраїнських земель. Фрагмент "Слова", який дійшов до нас у чо­тирьох списках XV—XVI ст., композиційне розпадається на три ча­стини. У творі оспівано красу, велич і багатство Київської Русі; ко­лишню ЇЇ могутність; після цього починається плач про лихоліття, пов'язане з татаро-монгольською навалою. У "Слові" поєднано еле­менти книжкового стилю з уснопоетичними формами пісенної мови.

"Моленіє" Данила Заточника. Це також один із цікавих творів доби Київської Русі. "Моленіє" ("Слово", "Посланіє") творилося на межі XII—XIII ст. Автор його невідомий. В основі твору лежить ідея сильної князівської влади. В авторському баченні князь — опора і надія всіх своїх підданих. Тільки у нього варто шукати порятунку і захисту від усіляких бід та напастей. Князь — джерело багатства й слави для всіх, хто йому служить.

Важливою подією в давньоукраїнському письменстві стала поява літописання. Коли і як саме виник цей феномен у духовному житті нашого народу, сьогодні відповісти з повною достовірністю просто неможливо. Спершу це — записи подій, ведені ченцями в монасти­рях, поволі вони перетворювалися на літературно-наукові твори. До порічних записів стали вносити докладні описи подій, спостережен­ня, характеристики дійових осіб, різного характеру сентенції (висло­ви повчального характеру). Порічні записи поступово перетворюва­лися на "енциклопедії, збірки найрізноманітнішого літературного матеріалу" (Д. Чижевський). Автори літописів висловлювали в них свої погляди, власну ідеологію, редагували в них праці попередників і цими прикметами дали підстави дослідникам, наприклад, О. Шах-матову, виділяти з літописів окремі фрагменти і встановлювати за ними хронологію редакцій. Виходячи з цього, вчений визначив, що перший вітчизняний літопис був написаний у 1037—1039 роках при Софійському соборі в Києві і названий ним найдавнішим Київським зводом.

Другим за часом творення є Новгородський літопис, складений близько 1050 року. З другої половини XI ст. літописання продовжу­вало розвиватися і в Києво-Печерському монастирі. Тут 1073 року високовчений чернець Никон склав перший Печорський літописний звід. Він включив до нього розповіді про походи на греків київських князів: Аскольда, Олега, Ігоря та Святослава. У 1093—1095 роках ігумен Іоанн написав другий Печорський звід, названий О. Шахма-товим Початковим. У ньому знайшли своє відображення зростання міжкнязівських усобиць та боротьба Русі з половцями. Всі згадані вище літописи не збереглися до нашого часу.

Першим найвидатнішим історичним твором Русі, що дійшов до Нас, вважається "Повість врем'яних літ", яку написав мудрий чернець Києво-Печерського монастиря Нестор у 1113 році. За змістом — це складний твір. До нього увійшли всі попередні зводи та різні допов­нення, зроблені як самим Нестором, так і його наступниками та ре­дакторами. Головна мета, яку поставив перед собою Нестор — з'ясу­вати походження Русі. Досліджуючи це питання, він першим серед істориків створює "норманську" теорію, виводячи князівську динас­тію від варягів. Це треба було йому для того, щоб довести незалежність Русі від Візантії, яка на ті часи становила реальну небезпеку для молодої держави українців.

"Повість врем'яних літ" — літературно-енциклопедичний твір, у якому читач знаходив відповіді на всі питання історії, що його ціка­вили. Тут ми бачимо першу спробу серед вітчизняних дослідників описати історію східних слов'ян, визначити місце Русі в загально-історичному процесі, пов'язати свою історію зі світовою.

У XII ст., в період загострення міжкнязівських чвар та дроблення земель, характер літописання значно змінюється. З'являється так зване обласницьке літописання. Виникають нові літописні центри у Чернігові, Переяславі, Холмі, Володимирі-Волинському, Переяславі-Заліському, Володимирі-на-Клязьмі, продовжується літописання у Новгороді та інших містах. З'являються його нові форми: сімейні та родові князівські літописи, життєписи князів, твори про княжі доброчинності і злочини тощо. Київське літописання XII ст, продов­жувалося у Видубицькому монастирі. Тут за князя Рюрика Рости-славича ігумен Моїсей склав власний, своєрідний Київський літопис­ний звід, гідний продовження "Повісті" Нестора. Завершується цей звід на останніх роках того ж століття.

У середині XIII ст. важливим центром літописання стає галиць­ке місто Холм. Тут було складено початкову частину Галицько-Во-линського літопису — звід Данила Галицького, доведений до 1260 року. Головну увагу літописець приділив описові боротьби з крамо­лою (бунтом) бояр, звеличенню князів Данила та Василька Романо­вичів, котрі після смерті батька Романа Мстиславича упродовж со­рока років наполегливо й послідовно відновлювали створене батьком Галицько-Волинське князівство.

3. Зародження і розвиток шкільної освіти. Наукові знання

Шкільна освіта. Виникнення та поширення писемності сприя­ли швидкому розвиткові освіти, науки й взагалі культури на Русі. Особливо позитивно цей вплив позначився на процесах подальшого розвитку шкільної справи. Свідчень про поширення освіти на Русі в дохристиянські часи ми не маємо. А от відомостей про те, що у нас були в ті часи писемні люди, маємо немало. Це засвідчують укладені договори українських князів, різні написи на предметах матеріаль­ної культури, згадки авторів візантійських, римських та інших хронік.

Цисьмо і книжка в ті часи не були чимось небаченим. Князі та вищі стани Русі давали освіту своїм дітям за кордоном, здебільшого пер­винні навички освіти здобували самотужки (особливо щодо читання).

Запровадження християнства активізувало процеси поширення освіти, спричинило організацію та розвиток шкільної справи. Проте спершу "книжне письмо" не набуло більш-менш значного поширен­ня, обмежувалося невеликим числом "луччих людей" або "нарочи­тих чадей". Є відомості, що Володимир після схрещення Русі 988 року створив у Києві при Десятинній церкві першу школу для дітей місце­вої аристократії. З літопису відомо, що син Володимира Ярослав Мудрий у Новгороді 1054 р. створив школу для 300 дітей старост і духовних осіб. Навчання велося рідною мовою, а навчали у цій школі читанню, письму, основам християнського віровчення та лічбі.

Обставини того часу та потреби життя вимагали певного знання, бо освічені люди були потрібні й для церкви, й для держави, для за­міщення церковних урядів та різних посад адміністративного харак­теру, для підтримання широких торговельних зв'язків, ведення ве­ликих господарств у боярських маєтках та ін.

Бурхливе палацо-, храмобудівництво, що розгорнулося після за­провадження християнства, вимагало висококваліфікованих майстрів-художників для їх оздоблення, співаків для церковних відправ. Тому окрім загальноосвітніх шкіл на Русі почали створювати окремі школи співу, малярства, різьбярства, гутництва, художнього ковальства тощо.

Дипломатичні й торгівельні зв'язки Русі з Візантією та іншими країнами вимагали від українців високої освіти з обов'язковим знан­ням грецької та латинської мови, її вивчення було необхідним для практичної діяльності тогочасного дипломатичного корпусу і різних торговельних, культурних та інших зв'язків Русі з закордоном. З цією метою у новозбудованій Софії Київській Ярослав року 1037 створює школу, яка продовжуючи кращі традиції Володимирової та візан­тійських шкіл, була по суті вже школою нового типу. Це перший вітчизняний вищий навчальний заклад, який з'явився, до речі, на століття раніше, ніж перші вузи Західної Європи. Рівень знань, що їх одержували тут діти, був не нижчим за візантійські вищі школи. Вчилися у цій школі діти найвищої знаті Русі: майбутній митропо­лит Іларіон, посадники Остромир та Ратибор, кодифікатори (ті, що зводили в єдине ціле кодекси "Руської правди") Коснячко й Ники-фор Киянин, діти самого Ярослава, з десяток шляхетних іноземців — претендентів на корони королів. За деякими відомостями, в різні часи в школі Ярослава навчалися діти англійського короля Едмунда Залізнобокого, угорський королевич Андрій, наступник датського пре­столу Герман, норвезький конунг Гаральд, син норвезького короля Олаф та інші іноземці.

Які ж науки вивчали у цій високій школі? Літопис називає поряд з богослов'ям філософію, риторику, граматику, історію, грецьку мову, висловлювання античних авторів, географію та природничі науки. З її стін вийшло багато діячів української культури.

Після смерті Ярослава Мудрого школи створювали при єпископ­ських осередках для підготовки духівництва. У них учили навикам читання, писання, церковного співу, основ віри й моралі, потрібних для священиків. По парафіях, при церквах, існували школи початкової освіти для дітей простих людей.

Процеси поширення освіти на Русі мали свої особливості. Найго­ловнішою з них була та, що до освіти прилучалися, опановували її діти не лише чоловічої статі. Шкільна освіта поширювалася, хоч і не в таких масштабах, серед дітей жіночої статі. Щодо цього є цікаве свідчення відомого історика XVIII ст. В. Татіщева, який наводить такий приклад з літопису, датованого 1085 роком: онука Ярослава Мудрого Янка (Ганна) Всеволодівна в цьому ж році відкрила (фун-дувала) в Києві спеціальну школу для 300 дівчат, у якій окрім гра­моти навчали ще й різному рукоділлю. Надзвичайно високоосвіче­ними були чернігівська княгиня Параскева, Параскева Полоцька та інші жінки у княжих родинах. Причому вони вивчали і добре знали не лише "афинейські премудрости", а й "философию, риторию й всю грамматикию". Вчили їх тут співу, шляхетної поведінки, гаптуван­ня, вишивки, кравецтва. Та ж Параскева Полоцька "бьіла умна книж­ному писанню" і сама писала прекрасні книжки.

Багато корисного у справу розвитку освіти вніс Києво-Печерський монастир. Вже в XI ст. тут виникає центр підготовки вищого духо­венства, художників, лікарів, каліграфістів, перекладачів. Тільки до татаро-монгольського нашестя зі стін монастиря вийшло понад 80 єпископів. Тут з'явився і набув свого розвитку феномен літописан­ня. У цьому монастирі працювали відомі літописці Нестор, Никон, Сильвестр; у XII ст. був складений "Києво-Печерський патерик" — визначний твір, історичний первісток Київської Русі.

Окрім грамоти у вузькому розумінні цього слова — вміння чита­ти й писати — на Русі добре знали й арифметику. Знання її здобували в цих же школах. Літопис доніс до нас такий цікавий приклад: нов­городський диякон Кирик року 1136 обчислив, скільки днів минуло від створення світу — 29 120 652. В "Руській правді" подавалися обрахунки приплоду худоби на сотні тисяч. Окрім знання чотирьох правил арифметики, на Русі знали тоді й дроби та користувалися ними при найрізноманітніших обрахунках.

Такий спосіб шкільної освіти на Русі, що утворився під впливом візантійських шкіл XI—XII ст., відповідно до обставин культурного життя ставав традиційним. Від центральних районів він пізніше поширився на північно-новгородські та московські землі, століття­ми знаходив собі там гарячих прихильників та оборонців і зберігся серед народних мас як доступний їм спосіб здобування освіти.

Поява і поширення писемності та розвиток освіти на Русі позитивно вплинули на процеси розвитку тут і наукових знань. Науко­вими центрами на Русі в період розквіту Київської держави були передовсім Київ, Новгород, а поряд з ними велике значення мали Полоцьк, Чернігів, Галич, Володимир-Волинський. Там існували шко­ли, в першу чергу засновані духовенством. Серед них було багато вчителів, письменників, ораторів, художників, літописців, творців то­дішньої української науки, яка, як і вся давня культура, перебувала спершу в повній залежності від Візантії, що на той час, поряд з Ри­мом, мала славу другого світового центру науки та літератури.

Осердям тогочасної науки була, звичайно, теологія, часто забарв­лена філософським змістом, її твори пов'язувались не тільки з дум­ками святих отців Церкви й античної філософії (характерною щодо цього є полеміка Клима Смолятича з Хомою близько 1147 року про використання теології Гомера, Платона й Арістотеля), а й з власною народною мудрістю та її оригінальним світоглядом. Спираючись на теологію й міфологію, тогочасна наука опрацьовує також інші галузі знання — історію, право, природознавство, математику, астрономію — в таких більш-менш обсягах, як це було у Візантії та західноєвропей­ських країнах. В історичних знаннях виділяються переклади візантій­ських хронік І. Малали, Г. Амартоли і Г. Сінкела, "Історії Палестини" Йосифа Флавія; природознавству присвячений "Шестоднев" Василя Великого та перероблений болгарським екзархом Іоанном, у якому характеризуються окремі царства природи відповідно до днів їх тво­рення за Біблією; про різних тварин, почасти про рослини та каміння оповідає "Фізіолог", а "Космографія" Козьми Індикоплбва подає загаль­ну характеристику світобудови. Церковне право розроблялося в бага­тьох "кормчих" книгах. Поширеними були й збірники статей енцикло­педичного характеру ("Ізборники" князя Святослава 1073 і 1076 рр.) та збірники афоризмів ("Пчела", "Ізмарагд", "Златая цепь" тощо).

Вітчизняні оригінальні наукові досліди в ту пору розпочиналися, як правило, в таких ділянках науки, якими Візантія не цікавилася й нічого нам дати не могла, оскільки слов'янські землі там знали тільки поверхово. Тому наші предки почали самі мовити про себе. Спробу цього бачимо вже на перших сторінках знайденого літопису. Літо­писець широко займається історією людства від створення світу й до відомостей, які він почерпнув з Біблії та грецьких джерел, додає свій виклад про походження слов'ян, їхню мову, етнографічну прина­лежність, їхню мандрівку та описує звичаї племен, що належали до Київської держави.

Успішно розвивалася історична наука. На зразок історичних хро­нік Візантії розроблялася й тодішня історіографія, що займалася історією нашої держави, наше літописання. Найстарішими з тих, що Дійшли до нас, є, безумовно, "Велесова книга" та ін., що збереглися у пізніших списках, зосібна літопис 1039 року, складений, мабуть, при Дворі київського монастиря такими ченцями, як Никон Великий та славний Нестор-літописець, автор "Повісті врем'яних літ". Літопис­ну роботу вели й ченці Видубицького монастиря — зокрема ігумен Сильвестр; цією справою займалися й інші монастирі. Поряд з мо­настирськими існували й приватні історики-літописці, при княжих дворах.

Найстаріший слов'янський правовий кодекс XI—XII ст. — "Руська правда" — свідчить про довголітню його підготовку й порівняльні дослідження візантійського, західноєвропейського та власного, дав­ньоукраїнського, звичаєвого права. Ця збірка законів князя Яросла­ва та його наступників лягла в основу Литовського статуту і законо­давства гетьманської доби. Вона цікава ще й своєю майже чистою східнослов'янською мовою, без церковнослов'янських елементів, про­зорою будовою речень та словником сьогодні вже не вживаних слів-термінів.

Окремо від інших наук варто згадати медицину. Першими ліка­рями на Русі були ворожбити і знахарі, усілякі "віщуни" та "кудес-ники" — чоловіки й жінки. Лікували замовляннями і заклинання­ми. Існувала отже своєрідна медицина, яка, окрім різних зел, мастей, порошків тощо, передбачала також водолікування, термотерапію (на­грівання, прогрівання тіла, його охолодження) тощо. Поодинокі згадки маємо про хірургічне втручання до організму хворого.

4. Софія Київська як світоглядна ідея і художній шедевр

Княжіння Ярослава стало періодом найвищого злету давньорусь­кого мистецтва. Значною мірою це пояснюється міцністю централі­зованої влади і зосередженням у Києві духовних та матеріальних цінностей. Поза сумнівом, стрімкі темпи і розмах будівництва за Ярослава вимагали як концентрації матеріальних засобів, так і на­явності підготовлених ремісників. Дався взнаки і набутий вже досвід містобудівництва та освоєння давньоруськими майстрами особливо­стей візантійської архітектури.

Перейняти основи і принципи цього мистецтва прагнули у всіх країнах, та не всім це було під силу. Київська Русь зуміла блискуче розв'язати це завдання, художні досягнення Києва XI ст. набагато випередили здобутки сусідніх романських народів і були провідни­ми в культурі середньовічної Європи, особливо в архітектурі. Лише в Угорщині за св. Стефана розквіт нового християнського мистецт­ва був таким же вибуховим і блискучим, як на Русі. Храмова архі­тектура Польщі, Чехії, Східної Німеччини становила собою тоді, на відміну від давньоруських соборів, особливо Софійського (з їх склад­ними планами і розвинутою системою перекриттів), лише невеликі ротонди і скромні базиліки без склепінь; ні за художніми, ні за тех­нічними характеристиками вони не могли зрівнятися з кам'яною архітектурою, що утворилась на Русі після запровадження християн­ства. Західноєвропейські хроністи називають Київ XI ст. гідним суперником Константинополя.

Для з'ясування особливостей характеру давньоруського мистецт­ва важливо те, що Русь запозичила християнську іконографію як певну завершеність. На відміну від країн, наприклад, християнсько­го Сходу, що прийняли нову релігію значно раніше і творили хри­стиянські образи паралельно з Візантією, на Русі вони були запози­чені з Візантії і Балкан, де досягли вже класичної зрілості. Це справді важливо, але не менш важливо й те, що Київська Русь усе перелицьо­вувала на власний лад. Були успішно засвоєні нові прийоми ювелір­ного й прикладного мистецтва, яке вже мало свої самобутні традиції.

Вітчизняні умільці піддали переробці й архітектуру з властивими їй попередніми надбаннями. Русь славилась рубленими дерев'яними хоромами, замками, фортецями. Особливо вишуканими майстрами були новгородці, жителі північних лісових окраїн. Кам'яне зодчество було для слов'ян новим, але їх навички в будівництві стали основою для дивовижно швидкого засвоєння законів кам'яного будівництва. Про­відна роль у мистецтві Київської Русі належала архітектурі, яка, вже завдяки своїй специфіці, підпорядковувала собі монументальний жи­вопис і впливала на стиль ювелірних прикрас в інтер'єрі.

Першою сакральною спорудою Києва був храм, присвячений Бого­матері, на спорудження якого Володимир віддав десяту частину кня­жої казни, звідси й назва храму — Десятинний. Храм увінчували двадцять п'ять бань. Така їх кількість пояснювалась необхідністю освітлювати великі хороми, що відкривалися у центральний підку-польний простір. Багатокупольність, якої не знала візантійська архі­тектура, стане згодом специфічною рисою давньоруської архітектури.

Чимало спільного з Десятинною церквою має Спасо-Преображен-ський собор у Чернігові, будівництво якого було завершено у 30-ті роки XI ст. Споруджений майстрами константинопольської школи, цей тринефний п'ятиглавий храм становить собою просторовий організм, що поєднує риси хрестово-банної будівлі з базилікальною. В архітек­турі собору яскраво виявлена одна з характерних рис давньоруських храмів — відповідність інтер'єру екстер'єрові: внутрішнім стовпам відповідають лопатки на фасадах, пучковим стовпам другого ярусу аркад — втоплені багатопрофільні пучкові пілястри ззовні, які є най­характернішою деталлю храму.

Композиція культових споруд відзначається грандіозним масшта­бом, яскраво вираженою пірамідальністю, що складає своєрідність зодчества доби Ярослава в цілому. Сформовані тут принципи архі­тектури продовжують розвиватись і вдосконалюються в Софійсько­му соборі Києва, закладеному в 1037 р. Ярославом.

Собор замислювався, будувався і прикрашався як головний храм Держави, осередок її духовного життя. Поняття "Софія" на той час сприймалося як символ світла християнського вчення і як прилу­чення до мудрості цього вчення. Для молодих християнських народів Софійські храми в образній формі знаменували перемогу християн­ства над язичництвом.

Візантійське духовенство схильне було розглядати впроваджен­ня християнської релігії серед "варварів" як справу своїх рук, а Софійські собори трактувалися як головні вогнища пропаганди но­вої релігії. Для Київської Русі ці ранні собори стали яскравим ху­дожнім втіленням значно ширших ідей — не лише релігійних, а й державних.

"Слово о Законі і Благодаті" Іларіона допомагає зрозуміти, як Яро­слав і близькі до нього кола тлумачили процес прилучення Русі до християнства: не як нав'язування чужої релігії молодому народові іноземним духовенством, а як вільний вибір цим народом своєї власної віри. Іларіон зазначає, що Володимир прийшов до Христа "токмо от благого помьісла й остроумия". Християнство, подібно морській воді, покривало всю землю, і жоден народ не мав права хва­литися своїми перевагами у справах віри. Всесвітня історія бачить­ся Іларіону як поступове поширення християнського вчення на всі народи світу, в тому числі і на русичів. Він уявляє Русь рівноправ­ною з усіма країнами, і вона не має потреби в чиємусь опікуванні. Таким є справжній смисл тієї назви "Софія", яку Ярослав дав спо­рудженому собору.

Софія Київська стала не лише пам'ятником перемоги християн­ства на Русі, а й водночас монументом слави, бо була поставлена на тому місці, де Ярослав отримав перемогу над печенігами. Печеніги були найстрашнішим степовим напасником, їх розгром надовго убезпечував кордони давньоруської держави.

Зведений на кошти великого князя київського, храм св. Софії мав також уславити самого Ярослава як одного з могутніх володарів Європи, і не тільки уславити, а й утвердити у свідомості народу непо­рушність тієї феодальної ієрархії, яка очолювалась князем, що сидів на київському столі. На бокових стінах і на західній стіні централь­ного нефа розміщувались портрети Ярослава.

Весь образ грандіозного п'ятинефного собору, увінчаного тринад­цятьма главами, мав наочно втілити ідею прилученості Русі до світо­вої християнської цивілізації, до розумно впорядкованого світу.

Як і в чернігівському соборі, у Софії Київській стовпи, пілони, арки сприймаються як одиниці урочистого просторового ритму, що охоп­лює всі частини колосальної будови. Поступово наростаючи, він до­сягає кульмінації при переході з двоярусних нефів у центральний підкупольний хрест, який розкривається на всю висоту чотирма підня­тими до купола підкружними арками. Арка і склепіння так високо і круто піднесені над п'ятами, так широко розчахнуті, а прольоти такі численні, що саме просторове ядро храму сприймається як найістотліший художній елемент архітектури. Воно перестає тут здаватися "порожнечею" між розсунутими стінами й опорами.

Стягуючись до центральної підкупольної частини, вливаючись у неї, простір набуває пластичне певної форми. Саме цей рух фіксуєть­ся поглядом, який весь час знаходить усе нові перспективи і ніде не зустрічає площину стіни. Там же, де погляд може зануритися у гли­бину простору центральної глави і центральної апсиди, йому відкри­вається поверхня мозаїк, що зблискують золотом, та потоки світла назустріч.

Композиція храму з його центральним внутрішнім простором і пірамідальне зовнішніми обсягами втілює універсальний принцип об'єднання множини рівновеликих частин в єдине ціле. Ця строга ієрархічна система є своєрідною моделлю Божественного Космосу, очищеного від усього випадкового, тлінного. У сприйманні тогочас­них людей храм виглядав зримим образом неба не землі.

Архітектура Київської Русі — це не тільки культові споруди, а й мистецтво фортифікаційних споруд та житлових будівель.

Фортифікаційна архітектура — оборонні споруди для успішного ведення бою і захисту від дій ворога. Для доби Київської Русі вона залишалася переважно традиційною — укріплення-городища обно­сили земляними валами та ровами з дерев'яними частоколами. З часом цю фортифікацію почали вдосконалювати. Земляний вал на­сипали на міцну основу. Уздовж нього ставили по 4—5 клітей. На валу ще ставили "заборола" (щити з дерева, пізніше з каменю, які захищали оборонців від ворога), в них влаштовували вузькі стрільниці, через які можна було стріляти з луків та кидати на напасника, що облягав місто, каміння і лити гарячу смолу.

У валах робили проїзди з ворітьми. У Києві за часів Ярослава Мудрого було троє таких воріт — південні Лядські, західні, пізніше названі Львівськими, та парадні Софійські Золоті. Переяслав мав також троє воріт — Княжі, Єпископські та Кузнецькі. У Новгороді-Сіверському — Чернігівські та Курські ворота. У Володимирі — Київські та Гридшині. Це були на той час складні споруди. Київські Золоті ворота, наприклад, мали два поверхи: перший був власне воріть­ми в землянім валу зі стінами, опорядженими цеглою та каменем, а на другому поверсі була церква Благовіщення з банею, вкритою зо­лотими листами. У Володимирі-на-Клязьмі також існували Золоті ворота, що нагадували київські. Такий тип укріплень був типовим Для більшості міст Русі, що засвідчують археологічні розкопки в Києві, Чернігові, Білгороді, Путивлі, Василеві та інших містах. З часом на валах почали ставити вежі для слідкування за околицями міста, так звані "сторожові башти".

Археологічними дослідженнями виявлено залишки ряду кам'я­них будівель цивільного призначення, їх, правда, було не так багато, ^ак Дерев'яних. За даними сучасної археологічної науки найстаршою архітектурною пам'яткою, зведеною із каменю в Києві у середині X ст., був палац Ігоря та Ольги. Це велика двоповерхова споруда зі стінами з каменю та цегли. Палац прикрашали мармурові колони, мозаїка, фрески, позолота.

Володимирова доба характеризується вже наявністю значної кіль­кості мурованих цивільних споруд. У Києві знайдено фундаменти трьох великих будівель світського характеру. Одна з ним мала ве­лику центральну кімнату. Це могла бути, на думку дослідників, грид-ниця (зал для прийому гостей) або ж тронний зал, у якому Володи­мир міг приймати послів та влаштовувати учти. Археологами вияв­лено рештки будинків поблизу Десятинної церкви. На їх думку, це, можливо, терем єпископа та школа.

Чимало мурованих будинків за князя Ярослава Мудрого значно збільшується. Було зведено новий княжий палац, який дістав назву "великого" або "Ярославового двору". Неподалік колишньої Іринин-ської церкви виявлено залишки великої кам'яної споруди. Свої пала­ци зводили Ізяслав, згодом син Мономаха — Мстислав, їх архітек­тура нам невідома, але літописні свідчення вказують на те, що вони були двоповерховими, мали "сіни" та галерею, що сполучала дві по­ловини будівлі, великі гридниці-зали, у яких відбувалися урочисті зустрічі послів, учти і таке інше. Рештки цих будівель свідчать про їх пишноту: наявна орнаментація золотом, мармуром, мозаїками, фрес­ками. Сам київський "кремль" або "дитинець" характеризувався наявністю в ньому багатьох кам'яних споруд — це й двір митропо­лита, обнесений кам'яним муром, неподалік від храму св. Софії, дво­ри багатьох бояр з теремами та "домашніми" церковками тощо. Літо­пис навіть поіменно позначає, де і які стояли тут палаци та інші спо­руди, називає ці двори — Бориславль, Воротиславль, Глібов, Чюдін, Ратьшин, Путятін і тощо.

Кам'яне цивільне зодчество ширилося й поза межами Києва. Сьо­годні з певністю можна казати, що пишними палацами були прикра­шені й Чернігів, Переяслав, Білгород та інші князівські міста. Що­правда, від цих будівель у кращому разі досі залишилися лише фун­даменти та уламки стін, але й вони є мовчазними свідками того, що тут за часів Київської Русі стояли пишні, оздоблені золотом та роз­кішними розписами князівські палаци.

5. Образотворче мистецтво: іконопис, фреска, мозаїка, книжкова мініатюра

У Софії Київській чудово збереглися мозаїки і фрески, створені в ЗО—40 роки XI ст. грецькими майстрами й їхніми місцевими учнями-Як матеріал (золото, кубики кольорового скла і смальти), так і стиль живопису мали навіювати людині, яка молиться, думку, що світ, до якого вона потрапила, абсолютно реальний та істинний. Такому враясенню сприяє насичена і різнобарвна палітра фарб, особлива щільність кладки кубиків смальти, непохитність могутніх форм, твердість гли­бинних складок, статурна монументальність поз і жестів, жива, май-ясе портретна вірогідність облич апостолів, святителів, мучеників, погляди яких спрямовані безпосередньо у простір храму.

Для стилю мистецтва XI ст. характерне те, що зображення не маскують масив стіни, не стирають його, а органічно зливаються з поверхнею склепінь, арок, стовпів, виявляючи їх тектоніку.

Наступне новаторство — сполучення фресок та мозаїк у розписах інтер'єру. Для візантійських храмів типовим було сполучення мар­мурового облицювання стін з мозаїками. Таке облицювання створю­вало блискучу поліровану поверхню в нижній частині стін, підкрес­люючи художні ефекти мозаїки, що вкривала верхні частини інтер'є­ру. У Софії Київській застосовано інший прийом — протиставлен­ня матової поверхні фресок і мерехтливих переливів мозаїки. У роз­міщенні фресок відсутність суворої геометричності, симетрії порушує принципи візантійської тектоніки.

Значне місце в загальній системі розписів належить орнаментам, які репрезентовані зовсім не візантійським характером. Велика кількість орнаментів як в інтер'єрі, так і в екстер'єрі надала Софії власне київського колориту, стала специфічною національною рисою. Інтер'єр Софії Київської має цілий ряд особливостей, без огляду на які неможливо збагнути систему розподілу мозаїк та фресок. Голов­на його прикмета — складність розв'язання простору і нерівномір­ність освітлення. Світло, що втрапляє через великі вікна головного куполу, виокремлює високий простір центрального хреста, простір бокових нефів і західної частини; над ним знаходяться хори. Апси­ди, дістаючи менше світла, ніж підкупольний квадрат, разом з тим порівняно добре освітлені. Така послідовність розподілу світла тісно пов'язана з театральним характером богослужіння, в якому видо­вищний момент був особливо підкреслений.

Основна літургічна дія розгоралася у підкупольному квадраті, де стояв амвон, що був реальним центром всього могутнього архітек­турного ансамблю. Звідси виголошувалися проповіді, сюди підніма­лися ті, хто читав, прокламував, співав.

У Софії Київській монументальний живопис нерозривно пов'яза­ний з архітектурою інтер'єру і його цільовим призначенням. Мозаї­ки, тобто найдовговічніший і найкоштовніший вид монументально­го живопису, виділяють головні частини храму, в яких розгорталося богослужіння. Фресці відводиться в Софії Київській другорядне міс­це. Мозаїки та фрески вкривають стіни собору не у вигляді окремих панно, а у вигляді суцільного килима, що підкреслює монументаль­ний розмах живопису.

Мозаїки є найбільш ранньою частиною Софії Київської, вони вкри­вають купол, стіни і конху апсид, барабан і підпружні арки.

У куполі представлена гігантська напівпостать Христа Вседержи­теля: вона здіймається над усім простором храму. Правою рукою Христос благословляє, а лівою — тримає закрите Євангеліє, яке згідно з апокаліпсичним віщуванням буде відкрите в день Страшного суду. Образ Вседержителя трактувався у середні віки як образ глави "цер­кви небесної", Бога-творця. Тому йому й відведене центральне місце у загальній системі декорації храму. З висоти куполу Христос на­чебто оглядає всю землю.

Христа оточує небесна сторожа у вигляді чотирьох архангелів (збе­рігся лише один, інші написані олією). Вони вбрані у пишний імпе­раторський одяг і поставлені так, щоб їх постаті утворювали навколо медальйона з Пантократором суворо симетричну групу.

Після Пантократора у куполі найпомітніше місце посідає велич­на постать Марії-Оранти. Марія зображена у молитовній позі з підне­сеними руками. Вона начебто звертається до грізного Бога, виступаю­чи заступницею за рід людський, її центральне положення пояснюєть­ся тим, що візантійські теологи відводили їй у небесній ієрархії перше, після Христа, місце.

У Візантії образ Марії-Оранти розглядався як образ символічно­го покровительства Божої Матері візантійським царям і місту Кон-стантина. На підставі "Слова о Законі і Благодаті" Іларіона ми впевне­но можемо стверджувати, що Ярослав та його наближені мали Марію-Оранту за покровительку Києва і всіх його жителів.

Прикметна особливість: у всіх київських храмах апсиди, як пра­вило, прикрашалися постатями Марії в типі Оранти. Вона була пред­ставлена в Десятинній церкві, в Успенському соборі Києво-Печерської лаври, в Михайлівському Золотоверхому соборі. Вона виступала час­тиною догматичної візантійської схеми, але в самій Візантії викори­стовувалась й інша система, в якій Богоматір зображали також із не­мовлям на руках чи сидячою на престолі. У прихильності Київської Русі до типу Оранти вбачається перегукування цього типу з улюбле­ним язичницьким образом "великої богині", яку зображали прямо-висно стоячою з піднятими руками. Так ранній слов'янський культ підготував грунт для сприйняття християнського образу Марії-Оранти.

Постать Марії вишукана за колоритом, у якому ефектно сполу­чається блакитний колір хітона з пурпуровим мофорієм, складки якого підкреслені золотом. Постать, здається, ширяє в сяйві золотих променів, причому золоті кубики різної світлосили створюють вра­ження, що вона то наближається до нас, то віддаляється. Декоратив­ні властивості мозаїки було підкреслено за допомогою своєрідного прийому: грунт під зображенням Оранти покладений так, що надає поверхні хвилеподібного характеру. Перша хвиля проходить на лінії плечей, друга — на рівні тазового поясу, третя — на рівні колін. Оз-доблювачі застосували одне з своїх умінь — на ввігнутих, не плос­ких поверхнях особливо виявляється блищання смальти.

Розв'язання постаті Оранти близьке до Пантократора — в них виявилось свідоме прагнення майстра збільшити і спростити малю­нок драпуванням, щоб досягти ефекту монументальності. З цього погляду композиція є видатним набутком монументального мистец­тва. Але жорстка трактовка прямолінійних згорток і непропор­ційність постаті надають їй архаїчного характеру. Автором постаті Оранти був той же майстер, що виконав Пантократора і архангела. Його творінням притаманна велика сила — він, очевидно, спеціалі­зувався на великих формах зображення і володів тут неабияким досвідом, про що свідчить зрілість його монументальних прийомів. Водночас його образи позначені архаїзмом. У відчутті колориту він посідає одне з перших місць серед оздоблювачів Софії Київської.

Під постаттю Марії-Оранти в апсиді вміщено пояс із зображенням "Євхаристії". Ця велична урочиста композиція тісно пов'язана з основним обрядом літургії — причастям. "Євхаристія" — найбіль­ша за масштабом композиція — дає найповнішу уяву про монумен­тальний стиль софійських мозаїк.

"Євхаристія" є за стилем однією з найархаїчніших частин мозаїч­ного ансамблю. Приземисті постаті, відносно мало диференційовані типи облич, одноманітність поз і жестів, сувора симетрія побудови — все свідчить про прихильність до архаїчних традицій. Однак у цілому художнє вирішення всієї сцени викликає двоїсте почуття — майстри ще мало володіли гнучкими і різнобічними засобами виразності, але глибоко розуміли специфічну природу монументального мистецтва.

Найбільш довершені мозаїки знаходяться під "Євхаристією" і відділені від неї широким орнаментним поясом — це святитель­ський чин. Святителі розміщені в нижньому регістрі не випадково — в середньовіччі їх розглядали як засновників "церкви земної". Тут зображено найпопулярніших у православному світі святителів, котрі, як правило, присутні у всіх монументальних ансамблях XI—XII сто­літь: Григорій Богослов, Миколай Чудотворець, Василій Великий, Іоанн Златоуст, Григорій Ниський і Григорій Чудотворець. Некано-нічними в цьому ряді є зображення Єпіфанія Кіпрського та папи рим­ського Климента. Твори Єпіфанія були відомі на Русі в XI ст. в слов'янських перекладах, а постать Климента введена тому, що Воло­димир Великий привіз із Корсуня його реліквії, які стали на Русі національною святинею і зберігались у Десятинній церкві.

Святителі подані в суворо фронтальних позах. З великою майстер­ністю художні умільці характеризували кожного з них, їхні обличчя ^виразно індивідуалізовані, що вказує на відміну від традицій елліні­стичного живопису. Є в обличчях і дещо спільне — це вираз глибо­кої зосередженості. Святителі заглиблені в себе, їх погляди звернені У простір, обличчям притаманна та суворість, що наближує їх до ікон. Порівняно з динамічною рухливістю "Євхаристії", святительський чин Набуває особливої статичності й урочистості.

Весь мозаїчний розпис храму, взятий у цілому, утворює струнке ціле, глибоко продуману систему, яка символізує ідею церкви вічної. Пред­ставлений у куполі Христос, глава "церкви небесної", через Богоро­дицю, апостолів, святителів і мучеників перебуває у вічному єднанні з "церквою земною".

Складніше з фресковим ансамблем Софії Київської. Фрескам, на відміну від мозаїк, властива — і щодо добору сюжетів, і щодо їх розподілу — значно більша свобода. Тут уже не доводиться вести мову про беззастережне дотримання візантійського канону. Передусім це стосується добору євангельських сюжетів, де маємо ряд істотних відхилень від традиційного для візантійської церкви циклу релігій­них свят.

Євангельські сцени, зображені в трансепторії Софії, дібрані за пев­ними принципами: вони акцентують голгофську жертву ("Христос перед Кайафою", "Зречення Петра", "Розп'яття"), воскресіння ("Жінки-мироносиці біля гроба Господня", "Зішестя до пекла", "Явлення Христа жінкам-мироносицям", "Запевнення Фоми") і поширення християн­ського вчення ("Надіслання учнів на проповідь", "Зішестя Святого Духа").

Надіслання учнів на проповідь (окремий епізод, що наявний в Євангелії від Матфея) був свідомо введений до числа зображень Софії Київської, бо він наочно ілюстрував слова воскреслого Христа, звер­нені до апостолів: "Отже йдіть, навчіть всі народи, хрестячи їх...". Тут містився прозорий натяк на недавнє хрещення Русі і утвердження віри християнської у новонаверненого молодого народу. Кидається у вічі відсутність сцен з циклу "дитинства Христа". Укладачі про­грами розписів Софії Київської вчинили довільно з традиційним фондом євангельських сюжетів, розмістивши на найкраще освітле­них місцях ті, які повніше відповідали намірові підкреслити три основні пункти християнського вчення: догму про хресну жертву, догму про воскресіння і діяльність апостолів як вчителів христи­янства.

Особливе місце у системі розписів посідають фрески на світську тематику, до яких належить композиція "Сім'я Ярослава Мудрого", а також розписи в північній і південній вежах. Зображення родини князя вміщено навпроти вівтаря, на стінах хорів, де вона перебувала під час богослужіння.

Тематика розписів у сходових вежах запозичена з візантійських джерел і покликана підкреслити розкоші княжого життя, його на­ближеність до розкошів візантійських імператорів. Правдоподібно, візантійського походження є сцена в південній вежі, де зображений іподром, а також композиція "Скоморохи". Інші сцени в обох вежах — "Полювання на вепра", "Полювання на ведмедя", "Полювання з гепардом на диких коней", "Змагання ряжених" — близькі за тема­тикою до життя князів Київської Русі та їх розваг. »_{<,ч> '361

Нині переглянуто точку зору на хронологічний час створення фресок. Виявилось, що вони виконані в XI ст., одночасно з розписа­ми всього інтер'єру, хоча їх окремість і світські за характером сю­жети припускали їх створення у XVII ст.

Розписи Софійського собору характеризуються певною стилістичною єдністю. Вони є одним з найдавніших етапів розвитку монументального мистецтва Київської Русі. І, хоча багато що пов'язує Київську державу з Візантією, незаперечним залишається той факт, що його вірне розум­іння можливе лише в контексті давньоруської культури.

Мозаїкам і фрескам Софії притаманні свіжість та безпосередність. У них немає властивих чисто візантійським пам'яткам витонченості і надмірного спіритизму, як немає і того сліпого копіювання антич­них зразків, від чого так страждає багато творів візантійського ми­стецтва, овіяних духом холодного класицизму. Образи Софії Київ­ської сповнені величавого спокою і мужньої сили. І, хоча в цих обра­зах є ще чимало від архаїчної скутості, вони вражають монументаль­ним розмахом, могутністю, повнокровністю.

Художники, що працювали в Софії Київській, віддавали перевагу приземленим постатям з великими рисами обличчя. Типове поло­ження постаті — строго фронтальне, що мало підкреслити іконний характер образу. Головний психологічний акцент — в зображенні очей, чий зосереджений погляд фіксується на глядачеві. Постаті, навіть у складних поворотах, як-от євангеліст Марк на вітрилі, завжди тяжі­ють до площини, яка завжди сковує рух. Композиційний ритм бага­толюдних сцен глибоко статичний. Вся розповідь ведеться у спокій­ному, епічному тоні, величному й урочистому. Композиції повільно розгортаються вздовж площини, архітектурні куліси також повністю підпорядковуються площинному ритмові: вони ніколи не створюють ілюзії просторової глибини, а, навпаки, підкреслюють площинність стіни. Настільки ж площинно трактуються й предмети обстановки. Хоча основним засобом опрацювання форми є лінія, однак у ній немає нічого від пізнішої каліграфічної стриманості: лінії не подрібнюють форми й не огортають її як тонке павутиння, а енергійно членують її на спокійні площини, причому самим лініям властива яскрава мо­нументальна виразність. Не меншою монументальністю позначена й колористична гама, в якій послідовно проведено принцип укрупнен­ня кольорових плям та їх ритмічного повторення.

І, подібно до того, як на архітектурі Софійського собору позначи­лося повнокровне і здорове народне почуття тілесного, в розписах Цього храму можна зазначити послаблення візантійського спіритуа­лізму, що поступився місцем значно ціліснішому вираженню фізич­ної й духовної сили. У них побільшало прямого звернення до людей, Що зайвий раз доводить, як багато нового й свіжого вносили у серед­ньовічне мистецтво молоді християнізовані народи, які самобутньо переробляли візантійську спадщину.

Таким чином, розписи Софії Київської, зберігаючи всю мальов­ничість і лінійну вишуканість зрілого візантійського стилю, несуть відбиток демократичності, простоти, навіть простонародності давньо­руського мистецтва.

Прекрасні фрески мав Михайлівський Золотоверхий собор XI— XIII ст., більшість яких загинула під час його зруйнування в радянські часи. Тоді ж було втрачено фрески й інших церков XII—XIII ст., а в 1941 році загинув з його фресками й Успенський собор Києво-Пе­черської лаври. Дуже цінні фрески Кирилівської церкви, будівниц­тво якої розпочав 1136 року Всеволод II, а закінчила його вдова (зокре­ма ті, що зображують сцени з життя св. Кирила).

Храми Чернігова, Переяслава, Білгорода, Володимира та інших міст були також розмальовані фресками. Здебільшого вони загинули, але подекуди їх рештки залишились. Поширення фрескового розпису по храмах княжих міст Русі свідчить про те, що малярство як вид ми­стецтва було досить високо розвиненим і знаним по всій державі.

Окрім монументального, на Русі значного розвитку набуло й стан­кове малярство. Станкове мистецтво — термін, яким позначають твори образотворчого мистецтва, що мають самостійний характер (щодо доби Київської Русі — то це іконопис). Визначним майстром цього мистецтва був чернець Києво-Печерського монастиря Алімпій (Олімпій, Аліпій), який освіту художника здобував, за твердженням літопису, в Царгороді. Алімпій розмальовував Успенський собор Ки­єво-Печерської лаври, виконував багато замовлень від князів та бояр. Очевидно Алімпій мав свою школу при монастирі. За легендою, йому допомагали навіть самі ангели. Перекази приписують Алімпію з-поміж іншого і так звану Ігореву ікону Божої Матері, названу так тому, що перед нею у Федорівському монастирі молився князь Ігор 1147 року, коли під час молитви його було вбито. Окрім Алімпія, літопис зберіг для нас ім'я ще одного художника — Григорія.

Творів станкового мистецтва XI—XII ст. дійшло до наших днів дуже мало. Одна з них — ікона "Борис і Гліб" з Київського музею російського мистецтва. Вона тісно пов'язана з історією Русі і з літе­ратурними джерелами, зокрема "Сказанням про Бориса і Гліба". Художник передає одяг і атрибути в іконі в їх історичній конкрет­ності: мечі в руках Бориса і Гліба — символи їх княжої влади. Моделювання облич позбавлене того живописного ліплення, яке спо­стерігалось у пойменованих іконах, постаті теж позбавлені об'єму, граничне сплощені. Відсутність згорток на тканинах надає постатям скутості й статичності. Стилістика ікони свідчить про відхід від візан­тійських форм в іконописі і утвердження місцевих рис.

Осібним видом мистецтва Київської Русі була книжкова мініа­тюра. Книгу на Русі любили й шанували. Рукописні книги були дуже дорогими, їх переплітали в міцні оправи з металевими замками, при­крашали численними ініціалами, заставками, мініатюрами. Якщо ікони можна було привозити з Візантії, то книги треба було або пере­кладати, або писати місцевою мовою. Книжкова мініатюра (хоч вона часто мала перед собою візантійський оригінал) виконувалася й ілю­струвалася руськими писцями і художниками. До наших днів збе­реглося кілька рукописних книг XI—XII століть, переписаних та оздоблених київськими майстрами. Найдавніша з них — "Остроми-рове Євангеліє", написане у 1056—1057 рр. "Виконував" цю книгу диякон Григорій. Це урочистий, великий фоліант, написаний на пер­гаменті гарним урочистим шрифтом — так званим уставом. Зміст книги — євангельські щоденні читання. Переписано її з болгарського оригіналу, як і більшість давньоруських церковних книг того часу, прикрашено численними ініціалами, заставками та трьома великими, на весь аркуш, мініатюрами з зображенням євангелістів Іоанна, Марка та Луки. Колористична гама зображень яскрава, насичена і водночас вишукана.

Барвисті орнаменти довкола зображень подібні до орнаментів Софійського собору і, очевидно, мають спільним джерелом орнамен­ти візантійських та болгарських рукописних книг. Проте, як відзнача­ють дослідники, особливістю мініатюр "Остромирового Євангелія" є їхня близькість до славетних київських перегородчастих емалей. Це підкреслюється ще й тим, що лінії в зображеннях виконано золотом.

Друга книга — "Ізборник Святослава", витворена дияконом Іоан-ном у 1073 р., цікава зображенням сім'ї Святослава Ярославовича, а також заставками і малюнками на полях.

На мініатюрах латинської книги "Трирський псалтир" приверта­ють увагу портретні зображення князя Ярополка, княгинь Ірини і Гертруди, зображення Богоматері, "Розп'яття" і "Різдво Христове". Мініатюри виконані між 1078 і 1087 роками, очевидно кількома майстрами і мають візантійські й романські риси. Загалом мініатю­ри виконувались у плоскій, графічній манері, характерній для ми­стецтва XII ст.

Особливо слід відзначити мініатюри Радзивіллівського літопису, який дійшов до нас в копії XV ст. з оригінала лицевого, тобто ілю­строваного зводу 1205 року. Мініатюри відображають основні події історії Київської Русі. Вони доносять безцінні відомості і про архі­тектурні споруди Київської Русі, одяг та зброю, речі домашнього вжит­ку, є "вікнами" у світ, що давно зник. Для мініатюри Стародавньої Русі характерна площинність, графічна манера письма. Часто зустріча­лися стилізовані силуети храмів, геометричний і стилізований рослин­ний орнамент. Орнамент також пов'язаний з мотивами ювелірного та декоративно-ужиткового мистецтва. Заставки оточені численни­ми зображеннями людей, тварин, птахів.

Найпоширенішим видом мистецтва Київської Русі було декора­тивно-ужиткове мистецтво. Воно охоплювало всі верстви населення І тому увібрало в себе і місцеві багатовікові традиції, і народні риси,364

і стилістичні тенденції світового художнього процесу, оскільки Київ­ська Русь вела широкий торговельний та культурний обмін з інши­ми народами.

Ще з дохристиянських часів у декоративно-ужиткове мистецтво входить язичеська й епічна тематика. Це добре видно на відомому срібному окантуванні рога тура з Чорної могили (Чернігів), де зобра­жено сюжет чернігівської билини.

З художніх ремесел найвідоміша металопластика, інші ж — кістко-різьбляне, деревообробне, ткацьке — відомі менше. Майстри працю­вали на замовлення князів та бояр, а часом і широкого загалу, створю­ючи коштовні й високохудожні вироби.

Майстерність давньоруських ювелірів віртуозна, особливо у практи­ці виготовлення витончених предметів із золота та срібла. Так, наприк­лад, на площині у вісім квадратних сантиметрів ювелір розміщував багато коштовних квіток на тонких золотих стеблинках.

Одним з найпоширеніших видів металообробного ремесла на Русі було художнє ливарство. Давньоруські майстри відливали безліч різноманітних предметів — від малесеньких ґудзиків до великих панікадил-хоросів і церковних дзвонів.

Прикладом художнього ливарства е великий хорос, знайдений на Подолі. На бронзових ланцюгах підвішений широкий декоративний

•орнамент-обруч, обабіч — штирі для свічок, перед якими стоять пта­хи. Це жар-птиці, символи світла. Хорос прикрашено на литій лам-

*паді — тут майстерно виконано постаті святих.

Характерними виробами були широкі браслети, на яких зображу-'вались складні орнаментальні композиції, звірі, птахи, казкові персо­нажі, танцюристи, музиканти.

Ювеліри широко застосовували техніку скані (орнаменти з най­меншого дроту), штампування і тиснення.

Вершиною ювелірної техніки Київської Русі були вироби з пере-городчастої емалі — золоті княжі діадеми. Широко відома, наприклад, діадема з с. Сахнівки на Черкащині. Золоті пластинки діадеми при­крашені різнобарвним рослинним орнаментом, що був символом життєдайної сили, та перлинами; на середній пластинці зображено Олександра Македонського, що злітає на небо, — мотив, у якому вба-лають не тільки ілюстрацію до середньовічної легенди, а й образ ка й покровителя Русі.

Володимира і Ярослава нова культура, активно прагнула промовляти мовою монументальних зотворчих форм, то в останню третину XI — на Ізотворча мова стає більш динамічною, здатною щіаціями думку. Утверджується смак до вишу-форм.

6. Ткацтво, килимарство та вишивка

На Русі був дуже розвинений ткацький промисел, передусім —* виробництво з льону й конопель. Було багато й привозної матерії, головним чином з Візантії — полотняні, вовняні й шовкові ("наво­лока", "оловир"), а також візерунчасті з протканими золотими та срібними нитками ("дібаджа"). Як свідчать знахідки незначних реш­ток матерій у могилах на Чернігівщині, Київщині й Полтавщині, матерії старокняжої доби мали, окрім дрібних рослинних і геомет­ричних орнаментів, переважно великі кола, в яких зображувались різні знаки й тваринні мотиви (зірки, хрести, грифи, леви, птахи). Тоді ж приходили до нас і матерії західноєвропейських держав, в основно­му з Франції. Місцеве тк~ацьке виробництво на Русі було відоме ще з домонгольських часів. Були створені не лише ткацькі верстати, а й цехи, які вже знали спеціалізацію, тобто ткали килими, сукна, руш­ники, гафти (гаптування), араси.

Найстаріша літописна згадка про килими на Русі походить з 997 р. Це опис смерті й похорону деревлянського князя Олега в Овручі, де говориться: "положиша його на коврі". Також і далі згадується про звичай класти пораненого або мертвого князя "на коврі"; в 1015 р. У нього загорнули тіло св. Володимира, в 1097 р. — князя Василька у Звенигороді біля Києва. На з'їзді князів у Вітичеві 1100 р. Воло­димир Мономах сказав до князя Давида Ігоровича: "да се єси при-шел і сідиш с своєю братьєю на єдиному коврі". У цих літописних текстах немає ані опису "коврів", ні згадки про їх походження (чи це був місцевий виріб, чи імпортовані товари), зате ці дані стверджують, що "коври" належали до предметів ужитку князівського двору, були атрибутом похоронного ритуалу, їх використовували для відпочин­ку. Не виключено, що це слово тоді могло й не означати "килим", а можливо — "підстилку" або ж навіть "постіль".

Можна пов'язувати початки килимарства на Русі з тривалим перебуванням тут кочових народів (печеніги, половці, тюрки, берендії, чорні клобуки), що як пастуші племена вівчарювали і, ймовірно, ви­робляли з вовни тканини, але ці впливи не доведені. А історичні джерела стверджують довіз до Києва тканин (наволок) і шовкових матерій з Візантії, зі Сходу, але вже тоді на Русі міг витворитися й власний килимарський досвід.

Вибійки — окрема галузь виробництва тканин (нейстра, мальован­ки, димки) — відбивання, чи точніше, відтискування на білому полотні орнаменту за допомогою дерев'яних кліше плоскої або вальцевої форми. Дуже поширений був на Русі цей промисел. На вальцях, по­дібних до кухонного валка, вирізували (різьбили) орнамент, далі весь валець намащували відповідно олійною фарбою й качали по пблотні, Де відбивався рисунок. У народному побуті вибійки уживалися пе­реважно для декорування хати: на наволоки подушок і перин, накривки, фіранки, фартушки й чоловічі штани. Вибійки були поши­рені по всій Русі. Були вони геометризовані, на зразок візантійсько­го орнаменту, і рослинні, у формі дрібних квіточок, листків у сполуці з дрібними геометричними елементами, як зірочки, кола, крапки, три­кутники.

З інших різновидів народного ткацтва поширеними на Русі були полотняні скатертини, обруси, верети, рядна, частини жіночого одя­гу: запаски, крайки, перемітки, плахти, а також рушники, паси, на-ліжники, наволочки, доріжки, коци (грубе вовняне однотонне вкри­вало з насічками, або ж ворсовий пристрижений однобічний килим).

Відомі на Русі з давніх-давен і вишивки. На мініатюрі в "Ізборни­ку Святослава" (XI ст.), де зображені знаки зодіаку, одна жіноча по­стать має виразну вишивку на рукаві сорочки. На фресках Софії Київської бачимо і постаті чоловіків і жінок в одязі з вишивками по краях рукавів і на наплічниках. У літописі під 1216 р. є згадка про вишиті наплічники військових людей. Княгиня Танка в часи Воло­димира Мономаха керувала майстернею шитва. Князь Ярослав Все­володович наказав своїм дружинникам перед Липовецькою битвою вбивати полонених, хоч би вони мали навіть золотом вишиті на­плічники. Вишивалося й різноманітне церковне начиння: ризи, ко­рогви, покривала, плащаниці; вишивався пишний княжий одяг. Ви­шивання виконувалося шовком, золотом і сріблом. Привертає увагу відсутність геометричних форм при використанні багатого рослин­ного орнаменту. Через металеву нитку не можна було нюансувати візерунок, і подібний мотив у шовку або навіть у заполочі був багат­ший. Осередками церковного вишивкарства були монастирі Києва, Чернігова, Львова та інших міст.

Театральне мистецтво. Театр як синкретичне мистецтво в своїх витоках сягає фольклору, і тому початків театру на Русі треба шука­ти в первісному, танково-музичному, поетичному мистецтві. Найста­рішими елементами театру є міміка й танок, до якого долучається третя прикмета — малювання тіла, тобто перевдягання, що згодом перетворилося на костюмологію і характеризацію.

7. Театральне мистецтво. Музика. Танок

У добу Київської Русі театральне мистецтво найповніше втілюва­лося в народному і так званому княжому, дружинному театрі. На­родний театр здобув найширше вираження у весільній народній об­рядовості, про що вже йшлося. Основою княжого театру були скомо­рохи та шпільмани (елемент, запозичений з Німеччини чи з Візантії). Проте ні скоморохи, ні шпільмани, ні свистільники, хоч і лишивши по собі широку популярність (досі маємо навіть такі назви сіл в Україні), були чужі сценічному духові Русі. Вони театру не створи­ли. Княжий театр спирався на лицарську пісню, маючи за основу два елементи: речитатив та величання. Репертуар княжого театру скла­дався із драматичних поем, що, маючи речитативний характер, пода­валися на музичному тлі, в супроводі музичних інструментів. Тема­тично княжий театр користувався мотивами оборони батьківщини, служби князеві, помсти за покривджених, лицарської честі. З зане­падом давньої держави княжий театр передає народному театрові своїх персонажів: "князь", "княгиня", "бояри", "дружба" (дружина — військо) тощо.

Музичне мистецтво в добу держави Київська Русь розподілялося на три групи: музика народна, княжих салонів і церковна.

Народна музика Русі складалася з вокальних та інструменталь­них мелодій, що споконвіку творилися в усній традиції народу. Пісні з давніх часів були постійними супутниками наших далеких предків у їх праці, побуті та звичаях. Веселі й сумні пісенні мотиви викону­валися не лише голосом, а й за допомогою музичних інструментів. Щонайперше, це обрядова народна пісенність (колядки й щедрівки, гаївки й веснянки, купальські й обжинкові, весільні й хрестильні пісні, похоронні голосіння). Стилістично народна пісенність ділиться на дві основні групи: 1) вільний речитативний стиль; 2) стиль із чітким ритмом та формою. Твори першої групи мали несиметричний вільний ритм і по суті становили монотонне повторювання одного й того ж мотиву в різних варіантах, скороченнях і поширеннях, залежно від довготи речень імпровізованого тексту. Таку форму рецитації мали похоронні голосіння, що виконувалися монодично, без інструменталь­ного супроводу (як правило, професійними плакальницями). Друга (основна група) обіймала всю решту пісенних жанрів, тобто мелодій з чітким ритмом і виразним синтаксичним укладом фраз. Така упо­рядкованість музичних елементів переносилась і на тексти пісень, ви­творюючи в них правильні цезури і постійну кількість складів. Зразки найдавнішої музики цього типу зустрічаємо в архаїчних обрядових піснях, особливо між колядками, щедрівками й веснянками.

Про музику князівських салонів можемо судити тільки на підставі згадок у тогочасній літературі, описів інструментів та тогочасних фресок, головним чином Софійського собору. Репертуар цієї музи­ки напевне був дуже різноманітний — танковий, ліричний, побуто­вий, жартівливий та ін. Найчастіше зустрічаються згадки про "співан­ня слави" князям: військові та взагалі геройські подвиги князя або його предків ("Слово о полку Ігоревім"). Подекуди збереглися навіть імена осіб, які були водночас поетами, композиторами й виконавця­ми таких творів: Боян (XI ст.), Митуса (XIII ст.).

З інструментів вживалися свої, споконвічні: гуслі, дерев'яні тру­би, роги, бубни і різні свирілі, пищалі та сопілки. У княжих дворах вживалися ще й інструменти чужого походження: ковані, металеві або "рожані" труби та роги, орган, "смики" або "гудок", смичкові Інструменти: псалтир (старогрецький багатострунний музичний інструмент), лавута, навла, кимбал, бронзові та мідні дзвіночки та дзво­ни. Дзвіночки і дзвони прийшли до нас від іудеїв, їх охоче запози­чила собі християнська церква. Носіями музичної творчості були: 1) співці героїчних пісень; 2) скоморохи, що згодом стали мандрів­ними музиками. Скоморохи були не тільки музикантами. Вони роз­важали слухачів і глядачів різними способами: співом, танцями, до­тепами, магічними дійствами; 3) каліки перехожі, старці, творці по-захрамової побожної пісні, попередники пізніших лірників.

Церковна музика прийшла до нас із Візантії. З літературних дже­рел відомо, що разом з грецьким духівництвом спроваджували тоді на Русь і грецьких професійних музик "домественників", що органі­зували у нас церковно-співочу справу, були першими вчителями му­зики та диригентами ("протопсальтами") церковних хорів. Спершу ' ^а запозичена візантійсБка церковна музика. Починаючи з XI ст 5-і Іроваджується та поширюється українська церковна музика, що з першого вогнища церковного співу — Києво-Печерської лаври — швидко поширилася на церкви й монастирі всієї Русі. Це був так званий "Київський розспів", що став основою місцевої співочої тра­диції на довгі сторіччя. Знаємо навіть імена тодішніх професійних знавців, творців і виконавців такої музики: Стефан у Києві, Лука у Володимирі-Волинському, Дмитро у Перемишлі.

З княжої доби збереглося чимало нотних книг, писаних безлі-нійною нотацією (невмовою), що мала дві особливості. Кондакарна нотація вживалася в кондакарях, де були здебільшого вміщені кон­даки на цілий рік (кондак — коротка церковна пісня, що славить Бога, Богородицю або святих). Знаменною нотацією (знамя — нота) ното­вані всі інші богослужбові книги, як мінеї, ірмолої, тріоді, стихірарі тощо. Нотописи ще не досліджені як слід, отже і співів цих сьогодні докладно ще не відновлено.

Велик­день тощо) виконувалося по кілька десятків таких творів дзвонової музики. Тепер, у зв'язку з боротьбою проти міських шумів, кількість творів дзвонової музики, що їх виконують під час святкових христи­янських урочистостей, зведена всього до кількох. А шкода!.. Навіть нині, коли весь світ відзначав роковини найсумнішої дати сьогоден­ня — Чорнобильської трагедії 26 квітня, о 12-й годині дня христи­янські храми усіх країн світу одночасно вдарили в дзвони, а пере­важна частина наших храмів мовчала, бо в них немає дзвонів. Вийшло так, що вся планета через повноголосий перегук дзвонів сумувала, а Іаш сум виявився невисловленим..., хоч біда — наша.369

Народний танок на Русі — "пляс". Назва означала групові ігри з піснями. Назву "танець" ми перейняли від народів Західної Європи.

— композиція ритмічних кроків І рухір. чагтіттт" д^п музищ ніж до співу. Танці доби Київської Русі виконувалися в супроводі співу, музики (гуслі, сопілки, труби, бубни) та плескання в долоні. Літописець оповідає, що народ сходився на майдані або на вулиці для загальної розваги. Загальнонародні танці відбувалися під час бенкетів, весіль, вечорниць, на свята русалій, тобто вночі під Івана Купала. До професійних танцюристів на Русі відносимо скоморохів. Вони зде­більшого жили при княжих дворах і своїми мімічними танцями роз­важали гостей на бенкетах, родинних святах та при обрядових цере­моніях.

Хороводи ілюстрували зміст пісні рухами. Хоч це були й масові танці, та в них виділялися провідні особи та провідні солісти. Хороводи переважно складалися з ритмічних кроків, бігу, зміни місць, переходу попід з'єднаними руками партнерів. Характер хороводів мали веснянки, гагілки, ігри й танці в купальську ніч, та­нець "Журавель".

Друга група — народний танець (група виконавців поділялася на пари), їх зміст — залицяння й пантомімічне визнання кохання. Жіночі кроки здебільшого були іншими, ніж чоловічі, їх об'єднував лише спільний ритм.

Третя група — сольні танці. За характером це танці-змагання у різнорідності кроків і жестів. У групі танцювала одна або дві особи: жінки, чоловіки або ж мішана пара.

Розглянувши процеси культурного становлення та розвитку Київ­ської Русі, слід зазначити, що вони відбувалися під благотворним впливом як внутрішніх, так і зовнішніх факторів і завершилися створенням високорозвинутої, багатогалузевої культури нашого на-роду. МогутдьоюЗсюновото формування і розвитку самобутньої дав-

ньоукраїнської культури був багатий культурний спадок українців.

в V—VII ст. у них розмаїта усна народна поезія, яка залишалась не лише одним з важ­ливих компонентів культури наступних поколінь, але й справила величезний вплив на процеси творення оригінальної літератури.

Русь як держава формувалась і розвивалась на поліетнічній ос­нові, до її складу входили й неслов'янські племена. Елементи їхньої культури влились у давньоруську культуру, виявившись в етнічних та етнографічних особливостях давнього населення ряду територій України.

Українців (виникнення держави, формування давньоукраїнської народ ності тощо) призвели до якісних зрушень у розвиткові їх культури, в результаті чого вона за порівняно короткий історичний проміжок часу досягла високого рівня і посіла гідне місце у світовій середньо­вічній культурі. Тісна взаємодія народної культури і культури кня­зівських салонів, об'єднуюча їх ідея єдності та могутності Русі, спільне почуття патріотизму надавали всій культурі загальнонародного ха­рактеру та високої життєздатності.

Запитання для самоконтролю

1. Які першовитоки має культура Київської Русі?

2. У що вірили наші далекі предки?

3. Що таке язичництво?

 4. Як сприймали русичі процес християнізації?

5. Який вплив справило християнство на процеси розвитку куль тури Київської Русі?

6. Що нового було привнесено у державну систему освіти за часів князювання Ярослава Мудрого?

7. Які ви знаєте провідні жанри оригінальної літератури Київської Русі?

8. Чи стала перекладна література першоджерелом для процесів становлення і розвитку оригінальної літератури Київської Русі?

9. Кого ви назвете з видатних діячів культури Київської Русі?

10. Коротко охарактеризуйте основні жанри образотворчого мистецтва Київської Русі. Чи існували тоді художні школи, цехи, майстерні?

11. Що становлять собою мозаїки та фрески? Чи можна їх віднести до оригінального вітчизняного мистецтва?

12. Які види прикладного мистецтва набули високого розвитку :та поширення на  Русі?

Література

1. БьІчкоА.К. Народная мудрость Руси (Анализ философа). — К., 1988.

2. Брайчевський МЛО. Конспект історії України // Старожитності.

— 1991. — Ч. 2—3, 4, 5, 6.

3. Брайчевський МЛО. Утвердження християнства на Русі. —$&., 1988.

4. Грушевський М.С. Історія України-Руси. — К., 1991. — Т. 1.

5. Дорошенко Д.І. Нарис історії України. — Львів, 1991.         —

— 1ї. Златоструй. Древняя Русь X—XIII веков. — М., 1990.

7. Знойко ОЛ. Міфи Київської землі та події стародавні. — К., 1989.371

8 История культури Древней Руси. - М., 1948-1951. - Т. 1-2.

9. Історія України / За ред. Ю. Зайцева. - Львів, 1996.

10. Історія української культури. — К., 1993.

11  Рьібаков ЕЯ. Язичество древних славян. — М., 1981.

12 Семчишин М. Тисяча років української культури. Історичний огляд культурного процесу. - Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто,

13. Сочинський В. Чужинці про Україну. — Львів, 1991.