КУЛЬТУРА СХІДНИХ СЛОВ'ЯН

1. Джерела вивчення культури стародавніх слов'ян.

2. Основні етапи розвитку стародавньої культури східних слов'ян.

3. Ранні релігійні вірування та міфологія східнослов'янських

1. Джерела вивчення культури стародавніх слов'ян

Дати характеристику культури східнослов'янських племен над­звичайно важко. Відомостей про культуру стародавніх слов'ян дуже мало, а джерела її вивчення обмежені і в ряді випадків сумнівні. Часто буває важко встановити, які фрагменти в стародавніх історичних творах є вірогідними, а які є пізніми вставками різних переписувачів. Деякі автори робили довільні вставки, не турбуючись про достовірність висвітлення історичних фактів. Необхідно зважати й на те, що ду­ховна культура стародавніх слов'ян виражалася в ранніх релігійних віруваннях і міфології.

Стародавні історики та філософи, особливо християнської орієн­тації, ставились до так званої поганської культури зневажливо і тен­денційно. Християнство, наприклад, знищило дохристиянську релі­гійну культуру. Ситуація ускладнилась і тим, що християнські пись­менники розглядали дохристиянську культуру як поганську, і про неї "неетично" було писати. Джерела про культуру стародавніх сло­в'ян нерідко ігнорувались.

Походження слов'ян та їх культури проблема досить складна і суперечлива. Слов'яни — це один з величезних давньоєвропейських етносів, що, на відміну від інших народів, з певним запізненням вклю­чився в сферу тих історичних подій. Ці події, як відомо, більш-менш повно висвітлені в літературних джерелах. Однак в історіографії, як відомо, існує чимало припущень відносно прабатьківщини слов'ян та походження їх культури. Власне, можна умовно виділити чотири концепції.

Перша і найдавніша концепція пов'язана з ім'ям літописця Нестора. У "Повісті врем'яних літ" він писав, що "по довгих же часах сіли слов'яни по Дунаєві, де є нині Угорська земля і Болгарська. Від тих слов'ян розійшлися вони по всій землі і прозвалися іменами своїми, в залежності від того, де сиділи, на котрому місці". Ця кон­цепція дістала назву дунайської і увійшла в літературу як карпато-дунайська теорія.

Друга концепція пов'язана з іменами польських вчених Ю. Ко-стишевського та М. Рудницького, які пов'язують походження слов'ян з приморсько-підкльошовою і пшеворською культурами, що існува­ли на території Польщі. Ця концепція дістала назву вісло-одерської теорії.

Прихильники третьої концепції намагаються розширити межі території можливого проживання стародавніх слов'ян між Дніпром і Віслою. Матеріали археологічних розкопок підтверджують належ­ність ряду культур цього регіону до слов'янського типу. Але ця подібність не виходить за межі першого тисячоліття н. е.

Згідно з четвертою концепцією на рубежі III—II тис. до н. е. з індо­європейської етнічної спільноти виділилася германо-балто-слов'янська група, яка обіймала територію в межиріччі Одри і Дніпра. Ця пра­слов'янська спільнота, на думку багатьох вчених, представлена тщи-нецько-комарівською культурою. Б.О. Рибаков пов'язує подальшу ди­ференціацію праслов'ян у першому тисячолітті до н. е. з лужицькою і поморсько-підкльошовою культурами в Середній Європі та скіфськи­ми землеробськими культурами лісостепового регіону України.

Матеріали археологічних розкопок засвідчують, що стародавні слов'яни, починаючи з часу їх виділення з індоєвропейської групи і аж до раннього середньовіччя, постійно змінювали місця свого про­живання. Тому стосовно того чи іншого періоду розселення слов'ян наведені концепції є справедливими, оскільки вони відповідають істо­ричній правді. Проте стародавні слов'яни, як підкреслюють етногра­фи, до раннього середньовіччя ніколи не займали одночасно усієї території між Дніпром і Одрою.

Важко окреслити й межі регіону, на якому проживали стародавні слов'яни на тому чи іншому етапі свого розвитку. Тому визначити етнічну належність археологічних культур глибокої давнини, не зіставляючи їх з пізнішими етнічно визначеними культурами, прак­тично не можливо.

За такого становища є лише один шлях вивчення старослов'ян­ської культури: реконструкція культури слов'янських племен на основі вивчення літописів, стародавніх історичних хронік, спогадів купців і мандрівників, фольклору, мови, археологічних даних, старо­давньої історичної літератури тощо. Наприклад, в літописах розпо­відається про укладання київськими князями договорів з греками в 907 і 971 роках. Крім опису історичних подій, у них є згадка релігійного характе­ру, що проливає світло на деякі аспекти культури стародавніх сло­в'ян. Коли князь Олег, а потім Святослав підписували договори, то вони клялися своєю зброєю, іменем бога Перуна і богом "Волосом, богом скотьїм". Царі візантійські на вірність договору цілували хрест. В обох клятвах київських князів присутнє ім'я бога Волоса (Велеса) із додатком "бог скотій".

Відомий дослідник української культури Дмитро Антонович вва­жає, що цей додаток "бог скотій" треба розуміти як вказівку на те, що скотина в ті самі часи була "монетною одиницею". Грошей не вистачало, і замість них розплачувались худобою. У стародавніх сло­в'ян бог Волос був богом торгівлі, покровителем купців і в тих ви­падках, коли договори мали комерційний характер, вони мали бути скріплені, крім військового елементу, ще й комерційним елементом, тобто посиланням на авторитет бога торгівлі. Отже, стародавні літо­писи проливають світло не лише на релігійну, але й на політичну культуру стародавніх слов'ян.

Різні літературні джерела відтворюють давні історичні події з запізненням у часі. Щодо історії української культури, то вона ви­світлювалась не завжди достовірно, в ряді випадків тенденційно і фальсифіковано. Першими, хто залишив відомості про наших предків, були римські історики Тацит, Пліній, Птоломей, грецькі й арабські філософи, пізніше німецькі, польські, шведські купці та мандрівни­ки. Достовірнішими, на думку дослідників історії культури, є архео­логічні, лінгвістичні, етнографічні джерела, аналіз яких дає підставу вважати, що формування східнослов'янських племен та їх культури почалося ще в кам'яному віці, тобто в другому тисячолітті до н. е.

Письмові джерела фіксують культуру стародавніх слов'ян досить виразно і прив'язано до певної території. Але фіксація починається з того часу, коли наші далекі предки вийшли на історичну арену Європи як більш-менш сформована суспільно-політична сила (при­близно середина І тис. н. е.). Візантійські вчені в VI ст. (зокрема Йордан, Менандр Протиктор, Прокопій Кесарійський, Феофалій Сімо-катта, Маврикій Стратег) пишуть про слов'ян, називаючи їх антами, венедами і склавінами. Вони характеризують слов'ян як численний, культурний і соціальноактивний народ, який бере участь у політич­ному й культурному житті Швденно-Східної Європи.

Йордан у VI ст. написав працю "Готика", яку присвятив герман­ським племенам-готам. У ній він розповідає про слов'янські племе-«на антів, венедів і склавінів, з якими спілкувалися готи. Про венедів "у своїх працях згадують Пліній Старший (23—79 рр.), Тацит (55— 120 рр.), Птоломей (100—178 рр.) і визначають їх територію на схід від Вісли. Прокопій Кесарійський розповідає про культуру антів, які проживали між Дніпром і Дністром. Він вважав склавінів і антів єди­ним народом. Зазначимо, що у візантійських авторів не було достатньо відомостей про землі східних слов'ян, тому вони, характеризую­чи їх спосіб життя, вживали надто загальну термінологію щодо оцінки культури.

Про географію розселення слов'ян-венедів і поширення їхньої культури свідчить таке раннє джерело, як Певтінгерова карта (кінець ПІ — початок IV ст.). На цій карті ареал культури венедів-сарматів визначений у Дакії й Межиріччі Нижнього Дністра і Дунаю. У вісім­десяті роки двадцятого століття українські і молдавські археологи виявили в цьому регіоні археологічні пам'ятки III—V століття, що за стилем житлового будівництва, формою поховального обряду та характером кераміки дуже близькі до слов'янських пам'яток Верх­нього і Середнього Подніпров'я. Це було історичним підтверджен­ням археологічного припущення про заселення слов'янами-венеда-ми в III—IV ст. ландшафту між Нижнім Дністром і Дунаєм.

У дослідженні культури слов'янських народів важливе місце на­лежить лінгвістичній науці, оскільки вивчення мови нерозривно пов'язане з історією народу. Мовознавство зробило значний вклад у вивчення загальнослов'янської мови як лінгвістичної одиниці в мовній культурі народів. Доведено, що загальнослов'янська мова має давню історію, успішно з'ясовано питання про її своєрідність і відно­шення до інших індоєвропейських мов. На цій основі слов'янство виділено і охарактеризовано як окрему етнічну спільність в сім'ї народів земної цивілізації.

Особливе місце в лінгвістиці має картографування архаїчних сло­в'янських гідронімів і топонімів, що дозволяє визначити шляхи і райони розселення стародавніх слов'ян. В.М. Топоров і О.М. Тру-бачов, застосувавши цей метод, виявили, що слов'янські назви най­більш виразно локалізовані на півдні від Прип'яті до Десни. Узагаль­нюючи дані картографування слов'янських архаїзмів, І. Удольп зро­бив висновок, що стародавні слов'янські гідроніми компактно розсіяні у верхів'ї Пруту та Середньому й Верхньому Подністров'ї і дося­гають аж верхів'я Вісли.

Отже, територія формування слов'янської етнокультурної спіль­ноти була досить обширною. На шляху розв'язання проблем по­ходження і розвитку слов'янської культури ще зустрічаються чима­лі труднощі, оскільки порівняльне мовознавство має власні слабкі місця. Так, поняття "історія мови" та "історія культури" народу не тотожні. Останнє поняття значно ширше і багатше, оскільки «оно включає в себе ряд інших явищ, що недоступні лінгвістиці як об'єкт Дослідження. Крім того, мовні явища, як правило, практично не­можливо датувати історично, а це значно звужує їх історико-пізна-вальні можливості.

Останніми роками вивчення культури стародавніх слов'ян здій­снюється шляхом ретроспекції від відомого до невідомого. Такий підхід, виявився досить плідним, особливо після відкриття поселень дзєдзіцької, коломийської, пеньківської і празької культур V—VII ст., що дозволило заповнити хронологічну прогалину між культурою першої і другої половини першого тисячоліття. Поселення старо­давніх слов'ян густо покривали величезну територію, їх географія охоплювала землі від верхів'я Дніпра і Прип'яті на півночі до Бал-канського півострова на півдні; потім від верхів'я Десни і Сейму на сході до межиріччя Ельби і Заале на заході. Виявилося, що пам'ят­ки колочинської, пеньківської та празької культур перехрещуються у Подніпров'ї на Київщині.

Далі відбувається розсіювання пам'яток культури: колочинська культура поширюється на північний схід по притоках Дніпра (Десні, Сейму, Сожу, Березині) — на південь по лівих і правих притоках Дніпра та по Південному Бугу до Дністра; празька культура розповсюджується по Прип'яті на південний захід, по Верхньому Дністру і Пруту до Дунаю, а звідти аж до верхів'я Ельби; пам'ятки дзєдзіцької культури заполо-рили територію Центральної і Північної Польщі. Отже, культура ста­родавніх слов'янських етносів позначена багатьма спільними рисами, що свідчать про єдність етнокультурних процесів.

Вивчення культури слов'ян V—VII ст., особливо характеру жит­лового будівництва, поховальних обрядів, керамічних виробів, засвід-нує, що вона тісно пов'язана з більш ранніми слов'янськими культу­рами. Виявляється, що колочинська і пеньківська культури мають типологічну спорідненість з київською культурою III — початку V ст. Крім того в колочинській культурі чітко виражений балтський, а в пеньківській — тюркський компоненти.

Основу празької культури складають черняхівська культура, зокре­ма її пам'ятки типу Бовшев-Теренці III — поч. V ст., і деякі елементи київської культури. Черняхівська культура генетичне пов'язана з волинсько-подільською і пізньозарубинецькою культурами І—II ст., а останні мають коріння в зарубинецькій культурі кінця III ст. до н. е. Таким чином, культури слов'янських етносів генетичне взаємозв'яза­ні і розвивались на основі спадкоємності, їх носії належали до спорід­нених груп населення, яке мешкало на величезній території (в межи­річчі Дніпра і Вісли) і започаткувало формування східнослов'янської етнічної спільноти та її культури.

Археологічні дослідження стародавньої культури допомогли роз­крити складність процесів етнокультурного розвитку на території Швденно-Східної Європи на рубежі І тисячоліття до н. е. — І тися­чоліття н. е. Цей період характерний безперервним заселенням сло­в'янськими племенами територій і розвитком їх культур, а також зовнішніми впливами на слов'янську культуру (зокрема іранського, фракійського, германського, балтського і тюркського культурних компонентів).

Наприклад, помітний вплив на слов'янську культуру здійснили готи, які були носіями вельбарської культури, їх прихід на слов'янські землі в кінці II — на початку III ст. н. е. привів до зміни політичної ситуації в Південно-Східній Європі та істотного впливу на черня-хівську культуру. Вони очолили племінні союзи, куди входили сло­в'яни, скіфи, сармати, фракійці, і вели війни з прикордонними рим­ськими гарнізонами. Виділення в складі черняхівської культури різноетнічних груп населення, відокремлення або поступова асимі­ляція місцевим народом усіх здобутих культурних цінностей — одна з важливих закономірностей історичного розвитку культури старо­давніх слов'ян.

Проте ретроспективно-типологічний метод досліджень не слід абсолютизувати, оскільки він дає позитивні наслідки лише при наяв­ності матеріалів усіх ланок хронологічного ланцюга, що знаходять­ся в полі вивчення. Будь-яка прогалина звужує можливості типоло­гічних порівнянь і врешті приводить до помилкових висновків. На­приклад, вразливим місцем у дослідженні слов'янської культури донедавна були пам'ятки V—VII ст., всебічне вивчення яких розпо­чалося лише в 50-х роках XX століття. Поява нових матеріалів до­корінно змінила погляди вчених на слов'янську культуру третьої чверті І тисячоліття.

Виявилось, що стародавнім слов'янам довільно приписувались археологічні культури, що були знайдені на окремих територіях, за­селених слов'янськими народами від пізнього середньовіччя й донині. Пізніші культури розглядалися як чергові ланки в ланцюгу історич­ного розвитку слов'янства. Подібні теоретичні побудови довелось відхилити, оскільки вони у світлі нових відкриттів виявились неспро­можними.

Відкриття поселень празької, колочинської, пеньківської й дзєдзі-цької культур V—VII ст. вдалося пов'язати з письмовими відомос­тями про слов'ян. Густа мережа слов'янських поселень мала вели­чезну географію, що подекуди виходила за межі Східної Європи. Знайдені пам'ятки слов'янської культури V—VII ст. грунтовно ви­вчаються, що дає можливість заповнити хронологічну нішу в ланцюгу пам'яток слов'янської культури першої та другої половини І тися­чоліття.

Питання про історію та витоки української культури є складним і дискусійним. Одні дослідники вважають, що розвиток української культури почався в епоху середньовіччя, а до того культуротворчий процес не раз руйнувався внаслідок активних міграційних процесів та нападів різних завойовників. Інші твердять, що витоки культури треба шукати з епохи бронзи (II тис. до н. е.).

Безумовно, впродовж тисячоліть населення України не залишалось етнічно і культурно однорідним. Міграції племен, їх контакти з інши­ми народами були явищем досить поширеним. Але ці процеси не приводили до повної асиміляції племені, абсолютної руйнації його Історичної пам'яті та культури. Окремі етноси можуть виникати і гинути, розквітати і занепадати, але культурні надбання, принаймні якась їх частина, зберігаються і передаються, примножуючись, у спа­док новим поколінням. Спадкоємність є закономірністю розвитку культури.

2. Основні етапи розвитку стародавньої культури східних слов'ян

Предки українців проживали на досить обширній території, яка має давню історію. Стародавні слов'яни мали тісні зв'язки з різними народами стародавнього світу та їх культурами. Сучасна наука роз­різняє такі основні етапи розвитку культури стародавніх слов'ян: мізинський, трипільський і черняхівський.

Деякі вчені висловлюють думку про те, що вже епоха пізнього палеоліту (близько 25 тис. років до н. е.) засвідчує існування на те­риторії України певного рівня культури. Так, розкопки біля сіл Мізинь (Чернігівська область), Добраничівка (Київська область) та Гінці (Полтавська область) виявили житла стародавніх мисливців. Ці житла були споруджені з дерева і кісток мамонта, вони мали ви­гляд наметів. Було знайдено крем'яні знаряддя праці, невеликі ста­туетки, що відображали образ матері і прикраси з слонової кістки з геометричним орнаментом.

У той період стародавні слов'яни навчилися добувати вогонь, вміли користуватися ним. Вони не лише виготовляли, але й вдосконалю­вали знаряддя праці. Людина з печери вийшла жити в наземні будівлі, навчилася споруджувати житло. Головним заняттям було полюван­ня. З'являються примітивні релігійні вірування, зокрема магія, фети­шизм, анімізм. Разом з ними формуються елементи первісного мис­тецтва.

Знахідки культурних пам'яток старокам'яної доби (або так зва­ної мізинської культури) зустрічаються і в інших районах України, зокрема на Київщині, Полтавщині й Тернопільщині. Це засвідчує, що людина епохи палеоліту вже мала певний рівень культури.

У період мезоліту (близько 15 тис. років до н. е.) тодішня людина здатна була вдосконалювати знаряддя праці, появились кам'яні со­кири, молоти, долота, ножі, було виготовлено лук і стріли, приручено собаку. Розвивається рибальство, житлові споруди з'являються на берегах річок і озер. У ті часи вдосконалюються форми організації первісної племінної спільноти людей, формується матріархат, який стає основою суспільного розвитку. Виникають більш досконалі релі­гійні вірування, зокрема тотемізм і землеробські культи.

Для доби неоліту (близько 7 тис. років до н. е.) був характерним перехід людини від збирання і полювання до хліборобства та ско­тарства, вдосконалюються знаряддя праці, розвиваються гончарне мистецтво і ткацтво, появляється елементарна культура обробітку землі і сіяння зерна. Все це істотно полегшувало життя тодішніх людей. У цю епоху значно розвинулось орнаментальне шнурове мистецтво, коли керамічні вироби прикрашалися прямими лініями у вигляді шнурів, розмальованих білим, чорним і червоним кольо­рами. Столовий посуд прикрашався жолобковими рисунками і пишно розмальовувався.

В Україні вищого рівня розвитку в добу неоліту набула трипільська культура (V—III тисячоліття до н. е.), її назва походить від села Трипілля біля Києва, де київський археолог В. Хвойка провів свої знамениті розкопки. Розвиток цієї культури тривав понад дві тисячі років і охоплював не лише новокам'яну, але й бронзову та залізну епохи. Характерні особливості трипільської культури такі.

По-перше, трипільці вели господарство колективно, основним дже­релом їх існування було хліборобство і скотарство. Не цурались вони мисливства й рибальства.

По-друге, поселення зводились на відкритих місцях, без оборон­них споруд. Вони мали форму кола, середина залишалась порожньою й використовувалась як загін для худоби. Хати будувались каркасні, до 140 кв. м площею. Стіни розписувались яскравим орнаментом. Житло було поділене на окремі кімнати, які призначались для різних членів родини. Хату опалювали зведеною з глини піччю. У ній мог­ло проживати до 20 осіб, а поселення, за підрахунками етнографів, на­лічувало понад 500 чоловік.

По-третє, трипільці жили великими родами, які очолювались жін­ками. Дослідження засвідчують, що суспільним устроєм у них був матріархат.

По-четверте, поряд з високою культурою землеробства і скотарства у трипільців на той час існував великий інтерес до мистецтва. Знач­ного поширення набуло виготовлення різних керамічних виробів побутового призначення, зокрема, горшків, мисок, глечиків, декоратив­ної кераміки для прикраси житла. Ці вироби мали яскравий декора­тивний розпис і привабливий естетичний вигляд, їхній художній рівень на той час був дуже високий.

По-п'яте, трипільці мали досить розвинуті релігійні вірування та поховальні обряди. В їхніх житлах знайдено жертовники, що мали форму рівнокінечного хреста. Цей хрест розмальовувався вохрою і був прикрашений концентричними колами. Він знаходився на підви­щенні, а біля нього розташовувались антропоморфні фігурки. Хресто­видні підвищення слугували місцями жертвоприношень богам, яким поклонялись трипільці.

Трипільська культура мала широку географію. Племена слов'ян заселяли на той час Придніпров'я, особливо густо був заселений пра­вий берег Дніпра, а також Придністров'я. Вторгнення войовничих кочових племен зі Сходу знищило трипільську цивілізацію, дещо загальмувало розвиток її культури. Окремі елементи культури, а іноді й цілі її пласти були успадковані іншими народами, що проживали в Україні. Вони були збережені, переосмислені й розвинуті в куль­турі цих народів.

Наприклад, культ Родової матері — образ наймудрішої жінки, яка очолювала рід, і культ Рожаниці — богині родючості, а також обря­ди, пов'язані з поклонінням Місяцю, збереглися в Київській Русі аж до запровадження християнства. У пізніші часи із скарбниці куль­тури, що розвинулась на грунті трипільської цивілізації, наші далекі предки успадкували навики ремісників, технологію будівельників, культуру землеробства.

Трипільська культура цікава не лише своєю географією, а й тим, що в ній виражено розквіт, вершину первісного землеробського мис­тецтва, багатого космогонічним та міфологічним змістом.

Для розвитку української культури характерний її взаємозв'язок з культурами сусідніх етносів, особливо йдеться про вплив культури народів Сходу і Заходу. Вже в епоху бронзи (кінець IV — поч. І тис. до н. е.) маси людей були охоплені міграцією, оскільки вони шукали нових місць поселення. Відбувається активна асиміляція або місце­вого населення, або прибульців. У результаті порушується стабільність культурного процесу, виникає неокресленість меж тогочасної куль­тури, з'являються нові елементи культури.

Творці нової культури за походженням були різні. Частина з них належала до індоєвропейської спільноти. Індоєвропейці, на думку відомого історика О. Пріцака, принесли на територію України важ­ливі культурні елементи: в суспільній сфері — патріархат, в духов­ній — культ Сонця, флективну мову (мова, для якої властиве утво­рення граматичних форм слів шляхом зміни їх закінчень або звуків основи).

Друга частина творців асимільованої культури належала до пле­мен так званих "шнуровиків" які прийшли з півночі, тобто з країн Прибалтики і Центральної Європи. Відбулося змішування двох ет­носів та їх культур. У цей період, що дістав назву "пізнє Трипілля", культура східних слов'ян зазнає істотних змін: хлібороба замінив вершник, мирного жителя — воїн, вола — кінь і т. д. Поселення ви­носяться на високі стрімкі берегові масиви, вони оточуються рова­ми, селище набуває ознак городища. Змінюється характер житла, зво­дяться малі будинки або напівземлянки, замість печі використовуєть­ся відкрите вогнище. Зміни відбуваються в системі господарства, різко збільшується поголів'я коней, що посилило швидкість пересування і військову мобільність.

Розвиток бронзового лиття, виникнення поливного землеробства, поява кочового скотарства, вдосконалення знарядь праці, зростання суспільного продукту висунуло потребу в охороні суспільного багат­ства. Основною фігурою тоді стає воїн на коні, головною зброєю — лук і стріли. Відбувається мілітаризація суспільства. Деградує мистецтво, зокрема керамічне виробництво, втрачається його технічна й художня досконалість, розписна кераміка зникає, орнамент спрощуєть­ся. Все це призвело до занепаду культури східних слов'ян. У той же час, як відзначили деякі західні вчені, трипільська культура збагати­ла Західну Європу.

Наступним етапом формування культури східнослов'янських племен була скіфська культура (VI—II ст. до н. е.). З численних іранських племен найбільше культурних пам'яток залишили в Укра­їні скіфи. Історично ця назва охоплювала багато місцевих племен південних районів Східної Європи. У південній Право- і Лівобереж­ній Україні залишилась велика культурно-мистецька спадщина скіфської доби. Знайдено великі городища, де були насипані курга­ни, оточені глибокими ровами або високими валами. У них ховали скіфських царів, вельмож і воїнів.

Розкопки показали, що з небіжчиком клали його зброю, коштов­ності й побутові речі, забитих коней і слуг. Скіфське мистецтво зба­гатило слов'янську культуру, зокрема — житлове будівництво. Відо­мий дослідник української культури М. Семчишин слушно вважає, що скіфське мистецтво було одним з джерел слов'янської культур­ної спадщини.

На культуру скіфів значно вплинули традиції античного світу, безпосередньо — міста-колонії на узбережжях Чорного і Азовського морів. У VI ст. до н. е. на колоніальних територіях виникають грецькі міста-поліси: Ольвія — на березі Буго-Дністровського лима­ну; Тирас — у гирлі Дністра; Пантикапей — на місці сучасної Керчі; в V ст. до н. е. було засновано місто Херсонес біля сучасного Сева­стополя.

Виникнення грецьких колоній істотно вплинуло на економічний та суспільний розвиток скіфських племен. Стародавня Греція стала постійним ринком збуту продуктів скіфського господарства: зерна, худоби, шкіри тощо. Частина кочівників осіла поблизу міст і стала займатися хліборобством та ремеслом. Розвивається гончарне і юве­лірне мистецтво, виготовляються прикраси зі штампованого й кова­ного золота, виникає складна технологія виготовлення кольорової емалі, чорніння срібла тощо. Грецька колонізація Причорномор'я сприяла включенню культурної традиції східних слов'ян до еллін­ського культурного поля.

У скіфському суспільстві утверджується рабовласництво, розви­вається державність, виникає Скіфське царство, територія якого про-стяглась від Дунаю до Дону (VI—IV ст. до н. е.).

Коли до кордонів скіфської держави наблизились межі Римської імперії, скіфська культура зазнала істотного впливу римської. На­приклад, на лівому березі Дніпра біля м. Заліщики знайдено сліди Укріплень римського імператора Траяна. З того часу як римський легіонер вступив на землю скіфської держави, зав'язуються торговельні та культурні зв'язки між двома країнами. Це підтверджуєть­ся археологічними знахідками скарбу римських монет в м. Києві, а також скляного посуду та емалі римського походження.

Скіфські племена, як пише М. Брайчевський, становили особли­ву етнічну групу, споріднену з іранцями, фракійцями, балтами, слов'я­нами, але не тотожну з цими етносами. Стародавній історик Геродот (VI ст. до н. е.) описав соціальну диференціацію скіфського су­спільства. На його думку, воно поділялось на три суспільні групи: царських скіфів, скіфів-воїнів, що заселяли причорноморські степи і займалися скотарством, та скіфів-землеробів, які жили в основному у лісостеповій зоні Подніпров'я.

Все це засвідчує, що в Скіфії мало місце соціальне і майнове роз­шарування суспільства. Так, у могилі, розкопаній біля міста Майкоп, при покійному скіфському вельможі знайдено предмети, виготовлені із золота, срібла, міді, оздоблені зображенням звірів і орнаментом, що «нагадував ландшафт Кавказьких гір. Кожний суспільний прошарок походив від одного із синів першого скіфа Таргітая і мав свій свя­щенний атрибут. Для воїнів атрибутом була бойова сокира, для царів і жерців — чаша, для землеробів — плуг і ярмо. За скіфською міфо­логією, ці золоті предмети впали з неба на початку світу й відтоді стали об'єктом поклоніння. Скіфське суспільство зазнало впливу індоіранських культурних традицій.

В історію скіфи ввійшли як вправні вершники, що мали досить могутню "варварську" державу і велику армію, їхні стосунки з сусі­дами не завжди були дружніми. Могутність скіфської держави піді­рвали перси, особливо знесилив їх похід царя Дарія. Довершив роз­гром цієї імперії перський цар Антей та македонський цар Філіпп

— батько Олександра Македонського. Остаточно скіфська держава була знищена готами. Після цього скіфи розчинилися серед інших племен і були асимільовані ними.

Скіфська культура становить собою синкретичний сплав культур­них традицій скіфського суспільства, що своїм корінням сягають до мідного віку, та античної культури грецької цивілізації. Підтвер­дженням цього служить скіфська кераміка, прикрашена тисненим геометричним орнаментом, і декоративне мистецтво скіфів, основою якого є анімалістичний стиль, тобто зображення тварин.

Шедеврами скіфського мистецтва є малюнки на відомих вазах з Гайманової та Чортомлицької могили; гребінь із Солохи та пектораль з Товстої могили. Художній вигляд мають скіфські кам'яні статуї із зображенням воїнів. Оригінальна пам'ятка скіфської скульптури

— зображення бога Папая, що знайдене на Лисій горі в Дніпропе­тровській області. Від скіфів, на думку О. Пріцака, українці успадку­вали деякі елементи одягу (білу сорочку, чоботи, гостроверху коза­цьку шапку), окремі деталі озброєння (сагайдак, пернач), запозичили окремі слова (собака, топір та ін.).

Деякі вчені вважають, що скіфи були сміливими, хоробрими і здібними воїнами-вершниками, але поганими ремісниками, їхні мис­тецькі твори виконувались переважно іноземними майстрами, зокрема грецькими. Існує точка зору, що культура скіфського періоду має міфологічний характер. При цьому деякі вчені спираються на міф про походження скіфів, що записаний Геродотом. У міфі сказано, що "на березі Бористена від скіфських богів Папая і Апі — доньки Бо-ристена народився перший скіф Таргітай (або Таргітаон). Таргітай мав трьох синів: Іпоксая, Арпоксая і Колаксая. Папай подарував вну­кам золоті плуг, ярмо, сокиру і чашу, що впали з неба. Підійшов до золота старший син — воно загорілося, потім середульший — знову загорілося, лише молодший зумів узяти ті речі холодними і тому став за головного царя над скіфами". Для скіфської культури, зокрема для мистецтва, властива міфотворчість, але ця риса характерна й для культур інших народів.

З'ясувалося, що осмислення навколишнього світу грунтувалося на міфологічному мисленні. Для вираження міфологічної картини світу необхідні символічні знаки й образи, яких у скіфів не було. Вони запозичують символіку в культурі інших народів, але осмислюють її по-своєму. Це приводить до виникнення так званого звіриного (ані­малістичного) стилю у скіфському мистецтві. Згодом цей стиль стає надбанням не лише української, але й європейської культури.

Скіфи мали свій пантеон богів. За даними Геродота, особливою пошаною у них користувались сім головних богів. Перше місце по­сідала Табіті — богиня вогню і стихії. Вона вважалася найбільш свя­щенною у всіх стародавніх індоіранських народів. На другому місці було вшанування подружньої пари Папая і Апі — богів неба і землі, що вважалися прабатьками людей і творців усього земного світу. Третє місце в пантеоні скіфських богів посідали чотири божества, що вва­жалися покровителями всього земного світу, їх імена невідомі. Один з цих богів мав вигляд старовинного залізного меча, Геродот розпові­дає, що скіфи на честь цього бога будували із гілля величезний вівтар, на вершині якого ставили рівнокінечний хрест, і приносили цьому богові в жертву домашніх тварин і кожного сотого полоненого.

Наступним етапом розвитку культури стародавніх слов'ян була так звана черняхівська культура, яку археологи датують від II до V ст. н. е. Цей період в історії України характеризується вченими як культура антів. Вперше на історичній арені анти з'явилися в період наступу тюрксько-монгольських племен на Європу. Розгромивши готів (375 р.), анти заволоділи Україною і розселилися по всій її етнографічній те­риторії в нинішніх кордонах. Анти займалися хліборобством. Вони Жили окремими родами, які утворювали "город" для спільного обро­бітку землі і боротьби з ворогами. Це, очевидно, було територіальне об'єднання подібне до хуторів чи гірських карпатських сіл XIX ст.

Згодом навколо города виростали "остроги" як торгові центри, в яких поселялися купці і ремісники. Осідали в цих місцях і багаті люди. Етнографічній науці відомо більше двох тисяч таких поселень.

Анти були хоробрими войовничими племенами, вони вели довгі війни з візантійським царством і багато запозичили культурних цінно­стей інших народів. Громадсько-політичний устрій антів нагадував демократію грецького типу. Так, візантійський історик Прокопій Ке-сарійський писав, що "слов'янами і антами не править один муж, але здавна живуть вони громадським правлінням, і так усі справи, добрі чи лихі, вирішують спільно". Племена антів часто не жили в злагоді між собою, але в часи небезпеки вибирали талановитого полководця або князя і тоді авторитет його влади визнавав весь народ. Поступово розширювалися культурні і економічні стосунки антів з іншими на­родами, в тому числі і з Візантією. Деякі вчені, зокрема М. Семчишин, вважають, що анти були безпосередніми предками праукраїнців.

Культуру антів характеризують знахідки в могильниках біля с. За­рубинці, а потім біля с. Черняхів на Київщині. Так звану заруби-нецьку і черняхівську культури характеризує керамічне мистецтво, яке має певні особливості. Кераміка зарубинецькоі культури вироб­лялася в основному вручну і мала чорний колір, а кераміка черня-хівської культури вироблялася з допомогою гончарного кругу і мала сірий колір.

Найбільш цінним, на думку археологів, виявились знахідки біля <с. Черняхів, де було розкопано 250 поховань. Виявилось, що в одних могильниках були поховані спалені покійники згідно зі звичаєм старо­давніх слов'ян, а в інших — покійника закопували в могилі. Останній спосіб поховання, на думку деяких істориків, був запозичений у візан­тійських християн.

У розкопаних могильниках була знайдена кераміка, глечики, миски, кістяні гребінці, упряж, намиста та інші прикраси. У декількох го­родищах було знайдено обвуглені рештки проса і пшениці, що вказує на досить високий рівень хліборобської культури антів, в інших го­родищах знайдено склади озброєнь, що засвідчує високий рівень вій­ськової культури антів.

У житті антів важливе місце посідало мистецтво: одяг чоловіків і жінок був прикрашений вишивками, дівчата носили намиста, вінки, орнаментом прикрашувались побутові речі і зброя. Знахідка скарбів в околицях середнього Дніпра, зокрема Мартинівського скарбу, за­свідчила, що золоті, срібні та бронзові прикраси інкрустувались само­цвітами. Розкопки археологами сотень селищ і городищ антської доби засвідчують, що Правобережна Україна від Києва до Карпат була густо заселена праукраїнськими племенами, що мали високий рівень куль­тури. Ця культура формувалась упродовж століть під впливом тра­дицій місцевих народів, особливо тих, що жили в полі грецької куль­тури Причорномор'я. Вона мала самобутній характер і стала осно­вою формування культури Київської Русі.

3. Релігійні вірування та міфологія східнослов'янських племен

Серцевиною культури стародавніх слов'ян, як і культури будь-якого народу є світогляд. Уяву про світогляд стародавніх слов'ян дають їхні релігійні вірування та міфологія, їх вивчення вимагає екскурсу в глибини стародавніх епох, оскільки вони почали форму­ватися ще на світанку людської цивілізації. Крім того, етнографія слов'янських народів дає нам багатий і дорогоцінний матеріал для вивчення релігійних вірувань стародавніх слов'ян та їх залишків у сучасній релігійній культурі.

Дослідники стародавньої культури відзначають, що первісні релі­гійні вірування мали характер практичний, домашній і господарський, необхідний людині на кожному кроці життя. За характером ці віру­вання були натуралістичного спрямування, тісно пов'язані з навко­лишнім світом. Людина прагнула бути в єдності і найкращих сто­сунках з природою, оскільки вона на кожному кроці переконувалась у своїй залежності від неї. Тому в первісних релігіях відображено шанобливе ставлення людини до навколишнього середовища — перш за все до сонця, води, землі, дерев і т. д., а особливо до тварин і птахів.

Ранні релігії стародавніх слов'ян були анімістичними (лат. апіта, апшшз — душа, живе). Людина вірила, що все навколо неї живе: почуває, розуміє, має свої бажання, бореться за існування. Тому до природи стародавні слов'яни ставились як до живої істоти. Культ природи лежав в основі первісного релігійного світогляду. Основу ані­містичного світогляду складають три елементи: аніматизм — ожив­лення, анімізм — одухотворення і антропоморфізм — уособлення (олюднення). Анімістичний світогляд був основою всіх стародавніх вірувань, він глибоко проник в художню культуру, навіть нашу мову. Ми й тепер говоримо: сонце сходить і заходить, ударив грім, буря виє, вітер свище — усе це вирази анімістичного світогляду, хоч ніхто те­пер не вірить в їхній реальний зміст, а сприймаємо це як фразеологічні трафарети. Але для стародавньої людини це була реальна правда.

Ранні релігійні вірування майже всіх народів Землі у своєму роз­витку, крім анімізму, пройшли такі стадії: фетишизм, магія, тотемізм, землеробські культи, шаманство.

Фетишизм — віра в надприродні властивості різних предметів або об'єктів. Фетиші — це, як правило, матеріальні предмети, яким при­писуються надприродні властивості. У східних слов'ян це — стріла, плуг, чаша, пізніше — меч.

Магія (буквально — чаклунство) — віра в існування надприрод­них засобів впливу на природу і людину. Існує багато різновидів магії; виробнича, лікувальна, землеробська, рибальська, військову ^тощо. У стародавніх слов'ян — це ворожбитство, замовляння, за­клинання та ін.

Тотемізм — віра в те, що людина має родинні зв'язки з певним видом тварин. Тотем вважався покровителем роду, його шанували і забороняли вбивати. Пізніше родинних зв'язків стали шукати з рослинами, явищами природи (вітром, снігом, дощем, сонцем, зорями і т. д.).

Землеробські культи — це поклоніння богам-покровителям зем­леробства, тваринництва та інших господарських занять. Особливо шанувалися богині, що впливали на родючість полів, розвиток рос­линного і тваринного світу.

Шаманство — це віра в методи екстатичного спілкування з над­природними силами спеціально визначених для цього осіб. Вірили, І що дух (злий чи добрий) може вселитися в шамана і чинити певнії дії. Шаманам приписувалась здатність передбачення, узнавання, су- [ проводжувати померлого у підземному світі, впливу на довкілля, за-1 безпечення успіху для роду, його захист від різних негод. Шамани" — прообраз штатних служителів культу в розвинених релігіях.

Всі ці форми ранніх релігійних вірувань були властиві релігії і міфологічному світогляду стародавніх слов'ян. З допомогою ранніх форм релігійних вірувань люди вчились узагальнювати свій життє­вий досвід, розвивати уяву про навколишній світ, шукати першопри-_§ чину буття. Так у стародавніх слов'ян складалась уява про богів і| першооснову світу, про походження життя (з'єднання небесного вог-І ню і води, за стародавніми віруваннями, творить життя).

З давніх часів кожне плем'я стародавніх слов'ян поклонялося своєму богові, але з часом склався пантеон слов'янських богів. У літописі Нестора під 980 р. зазначається, що Володимир Великий після вокняжіння в Києві звів пантеон язичницьких богів: "І поставив князь кумирів на пагорбі за теремним двором: дерев'яного Перуна із срібною головою та золотими вусами, далі Хорса, Дажбога, Стрибо-га, Симаргла і богиню Мокош. І приносили їм жертви, називаючи їх богами". Довгий час вчені вважали, що в цьому пантеоні князь об'єд­нав богів з метою створення уніфікованої державної релігії, яка б задовольняла потреби феодального суспільства в централізації дер­жавної влади. На перше місце було поставлено Перуна — бога-гро-мовержця. Далі йшли боги місяця (Хоре), сонця (Дажбог), вітру, а можливо, і війни (Стрибог), охорони посівів (Симаргл) і єдине боже­ство жіночої статі (Мокош) — покровителька домашнього вогнища, любові і розмноження. Двоє з названих Нестором богів, Хоре і Си­маргл, вважаються за походженням іранськими богами. Це підтвер­джує думку про те, що населення Давньої Русі мало поліетнічний характер, тому в пантеоні слов'янських богів були й неслов'янські, в даному випадку іранські.

Однак на початку XX ст. з'явилася версія, згідно з якою Володимир не лаштував пантеону слов'янських богів, а встановив культ єдиного верховного бога Перуна, виявивши тим самим прагнення до монотеїстичної релігії. Деякі документальні свідчення дають підставу вважати, що у 980 р. в Києві, а потім у Новгороді та інших великих містах Стародавньої Русі було поставлено дерев'яні скульптури са­мого Перуна. Пантеон же, ймовірно, народився в уяві християнських книжників кінця XI і початку XII століття, які вважали, що язич­ництво мало політеїстичний характер і цим воно відрізняється від християнства.

Особливу шану в стародавніх слов'ян мали жіночі божества. Боги­нею — матір'ю світу була Лада, ім'я якої часто зустрічається в укра­їнському фольклорі. Поряд з чоловічим богом Ладом-Живом завжди стояло жіноче божество Лада-Живо. Символічним зображенням цих божеств було немовля, повний колос, виноград або яблуко, що висту­пали як символ продовження життя.

Перехід до землеробства утвердив у стародавніх слов'ян культ Матері-Землі і Золотого Плуга. Іпатіївський літопис повідомляє, що бог Сварог дав людям плуг і навчив їх обробляти землю. Матір-Зем-лю символізувала у слов'ян богиня Берегиня. Земля вважалася цент­ром Всесвіту, уособленням його було Прадерево Світу, яке й досі вишивають на рушниках у вигляді дивовижної квітки, дерева життя.

Професор Е. Анічков твердить, що Київська Русь мала три релігії: князь і його дружина своїм головним богом мали Перуна, купці і міщани визнавали свого бога торгівлі, Велеса, "скотья бога", простий народ цих богів не визнавав, але мав власних божків. Коли київські князі завойовували інші народи, то боги цих підкорених народів включались до пантеону своїх богів і були підлеглими щодо голов­ного князівського бога. Пантеон Володимирових богів, на думку Е. Анічкова, мав на меті політичне об'єднати племена Київської Русі. Це були виключно княжо-дружинні боги, на чолі яких стояв Перун.

Стародавні слов'яни мали свій особливий добре розроблений релі­гійний календар. Його характерною рисою був тісний зв'язок з при­родою та хліборобством, він охоплював увесь господарський цикл. Усі свята в цьому календарі були пов'язані з однією ідеєю: вшанування Сонця і його супутних богів, боротьба літа з зимою, тепла з холодом. Усе це складає основу хліборобства, важливого для селянина. Склався цей календар у полян, які в числі перших слов'янських племен перей­шли до землеробства. (Поляни — східнослов'янське племінне об'єднан­ня, що проживало в Придніпров'ї і низинах приток Дніпра (Прип'яті та Росі) в VI—IX ст. н. е.) Релігійний календар полян зазнав чимало впливів: східної і західної культури, римських впливів часів Чорно­морське-Дунайської доби. З римської святкової культури стародавні слов'яни перейняли русалії, коляду, новорічні карнавали тощо.

Основний пантеон слов'янських богів доповнювала низка божеств нижчого рангу: Лель, Леля, Діванія, Дівонія, Дана, русалії, домовики, водяники, лісовики та ін. У кожного з них люди шукали мудрості, зверталися до них за щастям, ворожили, приносили жертви. Кожне з цих божеств було покровителем певного виду діяльності, роду, сім'ї. Підкреслимо, що для слов'ян не практикувалось принесення людей у жертву богам.

У світогляді стародавніх слов'ян, на думку багатьох вчених, ніко­ли не домінувало зло, перевага віддавалась добру. Ці дві сили уособ­лювали Білобог і Чорнобог. Один був народжений світлом, інший — пітьмою, перший будував, другий руйнував.

Разом з віруванням у різних богів древні слов'яни обожнювали різних духів та сили природи: сонце, місяць, зірки, град, повітря, вітер та ін. Щороку 25 грудня пишно відзначалося слов'янами Різдво Всесвіту — час, коли народилась тріада світил: Сонце, Місяць і Зоря. Головним божеством тріади виступав Місяць, назва якого Дідух (в іранців Дадвах — бог-творець). Народний звичай зберігає святкування Щедрого вечора — свята народження Місяця, коли ліпилися пироги як жертовна страва богові, влаштовувались посівання і співання щедрівок, тобто величальних гімнів богові як володареві води, рос­линного і тваринного світу.

Особливу шану стародавні слов'яни віддавали деревам і птахам, що вважалися основоположниками або покровителями якогось роду, племені (прояв тотемізму). Перше місце у вшануванні займав дуб, особливо старий, — символ міцності; ясень — символ Перуна; клен і липа — символи подружжя; береза — символ чистої матері-природи.

Священними вважалися птахи й тварини. Зокрема, зозуля — про­вісниця майбутнього; голуб — символ кохання; ластівка — доля людини; ворони — священні птахи; сова — символ смерті та пітьми. Багатьом птахам приписувався дар пророцтва. . З тварин священними вважалися коні та воли, а з комах — бджо-і|Іа й сонечко.

¹ Стародавні слов'яни вірили у безсмертя душі, але досить своєрід­но. Вони вважали, що після смерті небіжчика в залежності від його чеснот душа могла вселитись в раба, стати добрим духом дерева, птаха або тварини, могла вселятися в іншу людину. Незалежно від пере­втілень душі, вона завжди відгукувалась добром на поклик людини.

Отже, релігійні вірування стародавніх слов'ян максимально набли­жались до життєвих реалій і відображали у міфологічній формі прагнен­ня єднання з природою, навколишнім середовищем, їх охорони. Вони формували думку про те, що добрі сили завжди мають перевагу над злими, що тільки мир і злагода дають змогу гідно продовжувати життя, забезпечують процвітання роду чи племені.

Вагомою складовою частиною світогляду стародавніх слов'ян була міфологія. За функціями й актуальністю слов'янська міфологія ді­литься на декілька рівнів.

Вищий рівень характеризується найбільш узагальненим типом функцій богів (ритуально-юридична, військова, господарсько-природна), їх зв'язком з офіційним культом. До вищого рівня слов'янської міфології належали два праслов'янських божества: Перун та Велес, а також пов'язаний з ними персонаж жіночої статі, праслов'янське ім'я якого залишилось нез'ясованим. Ці божества втілювали в собі військову і господарсько-природну функції. Вони пов'язані між со­бою як учасники громового міфу: бог грому Перун, що сидить на небі, переслідує свого ворога, що живе внизу, на землі. Причина їх ворож­нечі в тому, що Велес краде людей, тварин, а в деяких міфах — вкрав дружину Перуна. Велес, перетворившись у змія, ховається під дере­вами, камшням, перетворюється на коня, корову, людину. Перун стріляє в нього вогняними стрілами. Перемога завершується рясним дощем, що сприяє врожаю. Знання про повний склад праслов'янських богів вищого рівня дуже обмежені. Правда, деякі дослідники вважають, що вони складали своєрідний пантеон. Крім названих богів, до нього входили інші — Сварог і Сварожня, Дажбог і Ярило. До середнього рівня слов'янської міфології відносилися божества, пов'язані з гос­подарськими циклами робіт і сезонними обрядами, а також боги — покровителі племен і різних родів, такі як Чур і Рід. Можливо, до цього рівня відносилась значна кількість жіночих божеств — Мокош, Лада та ін. Функції цих божеств дуже абстрактні. Це дозволяє іноді розглядати їх як персоніфікацію основних протилежностей первіс­ного колективу — Доля-Лихо (Недоля), Правда-Кривда. І. Огієнко вважає, що з назвою долі, щастя, божества, очевидно, пов'язано загаль­нослов'янський термін "Бог". Наприклад, багатий (має долю, багат­ство) — небога (нещасний, бідний). Термін "бог" входив в імена різних слов'янських божеств — Дажбог, Чорнобог та ін.

Міфологізація історичної традиції приводить до появи міфологіч­ного епосу. Героями слов'янського епосу виступають Кий, Щек, Хорив та їхня сестра Либідь, які вважаються засновниками м. Києва. Для праслов'янської міфології взагалі характерна реконструкція рівня генеалогії героїв. Противниками цих героїв виступають персонажі змієподібної форми та різні чудовиська. Пізнішими варіантами об­разів цих персонажів слід вважати Солов'я-Розбійника, Змія Гори-нича, а також казкові персонажі: баба-яга, кощій, чудо-юдо, лісовий цар, водяний цар, морський цар тощо. Казкові персонажі належали до класу шкідливих, від яких людина відмежовувалась.

До нижчого рівня слов'янської міфології відносяться різні групи неантропоморфної нечистої сили, духів, тварин, що пов'язані з усім міфологічним простором від дому до лісу, від чистого озера до брло-та. Це домовики, мавки, водяники, мара, кикимора, болотяники, кри-ничники, очеретяники, польовики, гайовики, перелесники, чорти, дия­воли тощо. Всі ці персонажі пов'язані з негативними явищами в житті людини, і вона різними способами їх позбавлялася, уникаючи зла.

Універсальним синтезом рівнів слов'янської міфології виступає Дерево світу. У слов'янських фольклорних текстах цю функцію ви­конують вирій, райське дерево, береза, явір, дуб, сосна, горобина, яблуня. До трьох основних частин світового дерева, за міфами, приєднані різні тварини: до вершини і гілок дерева — птахи (сокіл, соловей), сонце і місяць; до стовбура — бджоли; до коренів — хтонічні твари­ни (змії, бобри). Світове дерево в цілому порівнюється з людиною, особливо жінкою. За допомогою світового дерева в образній формі моделюється потрійна вертикальна структура світу — три царства: небо, земля, підземелля; чотиривимірна горизонтальна структура: північ, захід, південь, схід; життя і смерть (в календарних обрядах зелене і квітуче дерево формувало сприйняття цілісної картини світу).

Творцем Всесвіту в українській міфології виступає один з богів під назвою Род. Він жив на небі, їздив на хмарах, дарував життя всьому живому, проливав дощ на посіви жита і пшениці, дарував людині долю. Він єднав усю родину: померлих предків, живих нащадків і майбутні покоління. Цей бог залишився довго в пам'яті народу і, на думку етнографа Г.С. Лозко, вшановувався подекуди аж до XIX ст. Йому відповідало жіноче божество Рожаниця, що була покровителькою плодючості і мала таємний зв'язок з зірками. Стародавні слов'яни уявляли душу як іскру небесної зорі, яку запалює бог при народженні дитини і гасить, коли людина помирає.

Археологи знаходять найдавніші зображення Рода і Рожаниці у вигляді скульптур, які, вірогідно, мала кожна сім'я, їх зображення збереглися на вишитих рушниках і в наші часи, у формі стилізова­них мотивів дерева життя. Етнографічні знахідки фіксують, що в деяких селах зображення родовідного дерева на дверях хат практи­кувалось ще на початку XX ст. Чоловіків зображували у формі листків цього дерева, а жінок — у формі квіточок. У випадку смерті людини біля її імені малювали хрестик, а коли народжувалась дитина, то домальовували нову гілку з листками або квіточками.

Деякі етнографи вважають, що культ Рожаниці виник в епоху матріархату, згодом це божество було втілене в образах Лади та її доньки Лелі. Ці образи нерідко зображували у вигляді близнюків, які в народі і до наших днів вважаються священною ознакою високої плодючості. У суспільній свідомості наших пращурів образи Лади та Лелі ототожнювалися з сузір'ями Великої та Малої Ведмедиці. Щодо походження культу Рода, то він виник, на думку деяких дослідників, в епоху патріархату, тобто бронзи. Згодом це божество перетворило­ся в хатнього домовика, який за народними повір'ями проживає біля домашнього вогнища і є його охоронцем.

У давнину на честь Рода і Рожаниці жерці приносили жертву у вигляді хліба, меду, сиру та куті. Перед вживанням ритуальної їжі (куті) на різдво глава сім'ї кидав першу ложку вгору (в стелю) як жертву богам. Етнографи фіксують побутування цього звичаю і в наші дні в багатьох селах України.

Міфологічні погляди стародавніх слов'ян включають міфи про створення світу з яйця-райця. Сонце в цих міфах зображене в образі Жар-птиці, яку хоче викрасти злий чарівник (Зимовий холод). Жар-птиця встигає знести золоте яйце, яке стає навесні новим джерелом світла і тепла, пробудження і воскресіння природи. Воно опромінює, зігріває землю, розганяє тумани, викликає рясні дощі. Внаслідок цьо­го настає весна, а потім літо. З яйця-райця з'являється все живе на Землі. Деякі дослідники вважають, що уява про сакральний харак­тер яйця як відродження душі померлого була характерна для куль­тури скіфів. Наприклад, покійників скіфи ховали в яйцеподібних курганах, а поховальні ніші обсипали жовтою глиною на зразок жовт­ка. З уявою про те, що яйце є джерелом усього живого, пов'язаний звичай розписувати писанки до Великодня. В Україні дуже розви­нуте писанкарство як різновид образотворчого мистецтва. У дні Ве­ликодніх свят писанки дарують у супроводі обрядового цілування з побажанням здоров'я і довголіття. В поминальні дні українці на могили родичів кладуть писанки і паску, вшановуючи пам'ять про своїх предків.

Міфологія стародавніх слов'ян включає погляд на походження людини. Первісним матеріалом, з якого створено людину, було дере­во. Це перш за все дуб, ясен, бук або просто пеньок. Але для ожив­лення потрібна жива іскра, небесний вогонь. Тому міфологія слов'ян, як і інших народів, пов'язує оживлення з блискавкою. В індійській міфології перший чоловік народився від блискавки. За грецькою міфологією, Прометей викрав у богів небесний вогонь і оживив ним першу людину. Слов'янський Дажбог таємно зійшов на землю і своєю життєдайною іскрою в чудесний спосіб запліднив дочок Отця Русі. У належний час дочки народили потомство. Бог земного достатку Велес прийняв пологи і забезпечив дітям щасливий добробут. У міфі відображено ідею єдності духовного (небесного) і матеріального (зем­ного), яка була характерна для світогляду стародавніх слов'ян. З тих пір, згідно з міфом, слов'яни стали вважати себе дітьми Дажбога. Існу­ють міфи про божественне походження інших народів. Так, за міфо­логією, євреї походять від сина бога Яхве, а родоначальником німців є бог Один тощо. Наші далекі предки продовження роду розглядали як священну справу, отже, при цьому шукали покровительства над­природних сил. Віра в божественне походження народу формувала впевненість людей в їх історичному призначенні, виховувала почут­тя злагоди, милосердя, поваги і любові до народу та рідної землі.

Світорозуміння у слов'янській міфології описується в дуалістичній формі (через парні протилежності), що визначає просторові, часові, соціальні характеристики світу. Дуалістичний принцип протистав­лення приємного і неприємного, сприятливого і несприятливого для людини чи роду реалізовувався через міфологічні персонажі, що мали позитивні або негативні функції, або через персоніфікованих членів опозиції. Такими є доля і недоля, щастя і нещастя. У праслов'ян позначення позитивного члена цієї позиції мало смисл: гарна частина — в ритуалі гадання; вибір між долею і недолею у балтійських слов'ян пов'язаний з протиставленням Білобога і Чорнобога, у східних слов'ян — Добра доля, Зла доля (лихо, злидні). Якщо боги були ми­лосердні, то вони давали людині добру долю. Але природний оптимізм праслов'ян знаходив способи вимагати у богів щасливу долю. Наприк­лад, Прокопій Кесарійський описав звичай антів приносити жертву богу Сварогу, якщо він збереже воїнам життя на війні і забезпечить перемогу. Коли після жорстоких боїв воїн залишався живим, тоді він приносив богові жертву і заявляв, що умилостивив свою добру долю.

В основі поглядів стародавніх слов'ян на створення світу теж лежить дуалізм. В одному з міфів розповідається, що Бог запрошує Сатанаїла творити світ і радиться з ним як з рівним. Чорт встанов­лює з Богом панібратські стосунки. Бог посилає чорта в безодню моря принести піску для створення землі. Чорт приносить пісок, але не весь віддає Богові, приховавши трохи в роті. Бог з отриманого піску ство­рює землю, чорт встигає внести і свою частку в процес творіння. Ви­пльовуючи пісок, він створює скелі і гори. Бог створив собі янголів, щоб прославляли його в небесах. Сатана й собі натворив різних бісів і чортів, щоб насолоджуватись славою у пеклі. Таким чином, Бог і Сатанаїл, за міфом, виступають як дві рівні між собою і вічні сили: сила добра і сила зла. Слов'янська міфологія, як вважають деякі вчені, зазнала впливу індо-іранської міфології.

Міфологія і релігійні уявлення кожного народу мають своє соці­альне підґрунтя, оскільки вони формуються в конкретно-історичних умовах. Саме цим обумовлюються характерні особливості міфології стародавніх слов'ян. Ці особливості виявляються порівняльним шля­хом. Наприклад, грецька міфологія складалася в умовах рабовлас­ництва, її легенди оспівували богів і героїв, які були далекі від зем­них справ та настроїв народу. Це були аристократичні боги. Старо­давні слов'яни не знали рабства в такій формі як це було у країнах Західної Європи. Вони жили дружніми родинами, де панувала общин­на рівність. Тому персонажі слов'янської міфології були простими, людяними, земними і доступними.

У грецькій міфології лише Прометей іде до людей, несе їм вогонь і тепло. Але це не бог, на його дії Олімп реагує жорстоко. Прометея приковують до скелі, де орел щоденно довбає його груди й пожирає печінку. У слов'янській міфології кожний бог іде до людей і допома­гає їм. Так, Сварог — бог Сонця, передає світло своєму синові Дажбогові і спускається на землю, щоб навчити людей користуватися вогнем і ковалювати. Він особисто виковує шлюбну обручку, запроваджує шлюб­ний обряд. Згодом він піклується про ліси, поля, засіває їх квітами і зіллям. Опіку над сонцем Дажбог на цей час передав Хорсу.

У грецькій міфології лише Пан є богом родючості лісів, садів і ланів. Але Пан — це напівлюдина і напівтварина, він є об'єктом глу­зування іменитих богів грецького Олімпу. У міфах стародавніх слов'ян багато богів опікує природу, води, ліси, різні насадження, худобу, сільське господарство (Велес, Мокош, Лада, Овсень, Ярило, Купайло, ЗКицень та ін.). Всі ці боги рівні між собою і мають нормальні сто­сунки з верховними богами і людьми.

Якщо у стародавніх греків народ святкував лише одне свято на честь бога виноградарства Діоніса, то стародавні слов'яни влаштовува­ли свята щомісяця на честь богів-покровителів. Масовими і весели­ми були свята Коляди — зустріч нового Сонця, Нового року; Лади — зустріч весни, Ярила — початок і кінець сівби; Жиценя — завершення всіх польових робіт і т. д. Характерним є те, що вказані свята були підпорядковані трудовому ритмові життя, порам року, сезонним цик­лам польових робіт. Важливою рисою вірувань слов'янської доби бу­ла життєрадісність і оптимізм наших предків. У слов'янському пантео­ні не існувало жорстоких богів. Наші предки жили у злагоді і єднанні з природою. Вони були дітьми природи, відчували її любов і ласку. Багато дохристиянських свят і обрядів, звичаїв і традицій, як зазна­чають окремі дослідники, були згодом пристосовані до нової релігії.

При всій різноманітності міфів за сюжетними лініями їх можна поділити на такі цикли: космологічні міфи — про створення світу і походження життя; теогонічні — про походження богів; антропо-гонічні — про створення людини; тотемічні — про походження то­темних предків, окремих племен, роду; есхатологічні — про кінець світу і майбутнє; календарні — про циклічну зміну пір року та по­в'язані з господарською діяльністю; історичні — про звитяжні вчинки героїв і контакти людей з богами. Тематичні сюжети міфів тісно переплітаються між собою. Наприклад, у міфах про добування вог­ню активно взаємодіють як люди, так і боги.

Міфологія стародавніх слов'ян, як припускають вчені, була своє­рідною системою фантастичних уявлень про навколишній світ. Але її цілісність була зруйнована в період суцільної християнізації українського суспільства. До наших днів дійшли лише окремі міфо­логічні тексти. Спроба створити цілісну систему старослов'янської міфології можлива лише шляхом реконструкції на основі вторин­них джерел.

У цілому в культурі стародавніх слов'ян можна виділити дві гру­пи релігійних вірувань: обожнення природи і культ роду. По-перше, Для стародавньої людини вся природа була живою, населеною без­ліччю різних божеств. У відповідності з такими поглядами у людей з'являлися своєрідні свята і обряди, пов'язані з порами року та зби­ранням врожаю, в них був відображений хліборобський і скотарський побут наших предків. По-друге, стародавні слов'яни вважали, що всі ДІЇ і вчинки в їх житті супроводжують предки, особливо під час весіл­ля, похорону та народження. Тому в них було багато свят і обрядів на честь предків, їм приносили жертви, вшановували пам'ять помер­лих. У ранній період історії слов'ян, як стверджують деякі вчені, постійних храмів і професійних жерців ще не було. Вони молились і приносили жертви богам та на честь предків на лоні природи. Лише напередодні запровадження християнства у слов'ян з'явилися місця для моління (капища) і професійні служителі культу (волхви). Релі­гійні вірування і міфологія стародавніх слов'ян стали культурним полем, на грунті якого поширювалось християнство, запроваджене в Київській Русі.

Запитання для самоконтролю

1. Загальна характеристика ареалу культури східнослов'янських племен.

2. Основні джерела вивчення культури стародавніх слов'ян.

     3. Особливості взаємозв'язків різних типів культури стародавніх Слов'ян.

4. Основні етапи розвитку старослов'янської культури.

5. Трипільська культура та її особливості. '    6. Культура скіфської доби.

7. Черняхівська культура та її особливості.

8. Характер релігійних вірувань стародавніх слов'ян.

9. Міфологія стародавніх слов'ян та її характерні риси.

    Література

  1. Рыбаков БА. Язычество древних славян. — М., 1981.

  2. Седов В£. Происхождение й ранняя история славян. — М., 1979.

3. Моця О., Ричка В. Київська Русь: від язичництва до християн­ства. — К., 1996.

4. Гуменна Д. Минуле пливе в майбутнє. Розповідь про Трипіл­ля. — Нью-Йорк, 1978.

5. Історія української культури / За ред. І. Крип'якевича. — К., 1995.

6. Семчишин М. Тисяча років української культури. — В., 1993.

7. Лозко Г.С. Українське народознавство. — К., 1995.

8. Попович М.В. Нарис історії культури України. — К., 1998. — С. 7—55.

9. Попович М.Б. Мировоззрение древних славян. — К., 1985.