ПЕРЕДМОВА

Посилення уваги до проблем розвитку української культури нині супроводжується розширенням наукових досліджень, підготовкою фундаментальних праць, монографій, з'ясуванням нових фактів і, як наслідок, впровадженням нових курсів лекцій, створенням оновлених навчально-методичних програм, більш ефективних методик її вивчення.

Пропонований посібник "Українська і зарубіжна культура" вперше на новій методологічній основі розкриває світ української культури, панораму її історичного розвитку в контексті світової культури знайомить з численними маловідомими фактами, подіями і джерелами.

Матеріал подається за культурними епохами з підкресленням у кожній з них культуроформуючої ідеї. Такий підхід дає змогу відпо­відним чином упорядкувати багатий і різнобічний матеріал, зробити його більш зрозумілим для студентів. Домінуюче місце відведене художній культурі, яка має здатність найбільш повно акумулювати духовний досвід поколінь.

Особлива увага приділена авторами розділам, присвяченим культурі Київської Русі та козацької доби. Відомо, що саме тоді і було закладено основи національної свідомості, які в наш час є фундамен­том національного і культурного відродження України. Широко розкривається історія розвитку української культури XVIII — по­чатку XX століть. Це період титанічної боротьби за збереження й збагачення української культури, досягнення цього періоду, як відомо, стали вагомим внеском у розвиток світової культури.

Завершується посібник розглядом стану культури України сучасної доби, шляхів і проблем духовного відродження, детальним аналізом державної політики у галузі культури, пошуків найбільш ефективних моделей її реформування і подальшого розвитку. Така структура посібника дозволяє авторам не тільки відповідним чином упо­рядкувати багатий і різнобічний матеріал з історії української культури, а й поновому подивитися на особливості її розвитку, виявити і висвітлити ряд нових аспектів і тенденцій.

Як свідчать дослідження науковців XX ст., знання історії і теорії культури має не тільки виховне, а й надзвичайно важливе політичне значення. У зв'язку з цим важливо привернути увагу читача насам­перед до оціночної та інформаційної функцій знання історії національної та світової культури.

Кожна освічена людина, громадянин держави, а тим більше політик, повинен уміти правильно оцінити сучасний стан культури, бачити і розуміти постійні зміни в різноманітних сферах, уміти відрізняти усталені, чи нові, життєздатні культурні форми від застарілих, позбавлених життєвої сили. Без цього неможливо визначити оптимальні шляхи і засоби подальшого розвитку культури, ефективно впливати на цей розвиток. Це по-перше.

По-друге, знання історії культури дає змогу оцінити досягнення національної культури у порівнянні з надбаннями інших народів світу. Діяльність, спрямована на відродження і розвиток національної культури, самосвідомості, посилена увага до власного менталітету, звеличення культурних надбань свого народу часом призводить до певної замкненості національної культури, ізолювання від світо­вих культуротворчих процесів.

І по-третє, політики досить часто використовують посилання на "культурний фактор" для виправдання загарбання чужих земель і багатств, поневолення інших народів. Як не раз було в історії ще з часів античності при цьому просторікують про "цивілізованість" свого народу і "варварство" народу, проти якого здійснено агресію. До такої демагогії вдавалися і поневолювачі українського народу. Тому українські історики, культурологи з давніх часів дбали і мусять завжди дбати про пошуки нових фактів, які свідчать про самобутність культури українського народу, вагомість її внеску в розвиток світо­вої культури.

Вивчення і ґрунтовне знання культури українського народу — одна з найважливіших складових формування наукового світогляду сту­дентської молоді, високого рівня культури особистості, виховання ви­соких моральних якостей громадянина України, поваги і любові до своєї Батьківщини, готовності до захисту і примноження її матеріальних і духовних цінностей.

Посібник повністю відповідає програмі курсу "Українська та зарубіжна культура" для студентів вищих навчальних закладів. Але автори не претендують на істину в останній інстанції і будуть вдячні читачам за доповнення і пропозиції, спрямовані на вдосконалення

 

Частина    1

 ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ КУЛЬТУРИ І КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ПІДХІД ДО АНАЛІЗУ КУЛЬТУРИ

1. Методологічні засади розуміння національної культури.

2. Поняття "культура".

3. Функції культури.

1. Методологічні засади розуміння національної культури.

Культура українського народу розвивалася не ізольовано від культур інших народів, а перебувала, закономірно, в контексті світового культурного процесу. Українці віками творили власну самобутню культуру, успадковуючи культурні цінності своїх предків, переймаючи і творчо осмислюючи надбання інших народів. Цим самим вони розвивали не лише національну культуру, але й зробили вагомий внесок у скарбницю світової. Характерною особливістю української культури є її відкритість і стабільність, здатність сприймати й українізовувати різні культурні впливи. Завдяки цьому українська культура протягом своєї історії двічі змогла відродитись і зберегти ду­ховний генофонд нації в умовах колоніального гніту.

Українська культура століттями розвивалась в лоні литовської, польської, російської. Тому вона оцінювалась окремими дослідника­ми як похідна та "провінційна". На розвиток української культури негативно впливала відсутність власної державності, єдиної націо­нальної політики в галузі культури. В умовах колоніальної залежності сковувався творчий дух і самобутність нації, гальмувались або ставали неможливими культурні процеси.

Здобуття Україною незалежності, розбудова самостійної держави, зростання самосвідомості нації і складний процес переходу до ново­го суспільства на зламі епох вимагають нового висвітлення культурологічних проблем, відкривають нові обрії розвитку української культури. Все це зумовило зростання інтересу до історії та проблем української культури, який, на жаль, задовольняється недостатньо, оскільки в науковому плані особливості української культури досліджені фрагментарне.

Розкрити сутність і національні особливості української культури можна на основі сучасної теорії культури, яку прийнято називати культурологією. Це порівняно молода наука, хоча своїми витоками вона сягає аж до античного світу. Серед перших дослідників, які користувались терміном "культурологія" при аналізі проблем культури, був американський антрополог Леслі Уайт (1900—1975 рр.). Цей термін вийшов за академічні межі й набув значного поширення після публікації праць Л. Уайта, в яких була викладена загальна теорія культури і обгрунтована її об'єктивність.

Проблема систематизації культури і розкриття її структури є до­сить складною. Це обумовлено тим, що людство нагромадило вели­чезні матеріальні й духовні цінності, створені в різні епохи різними народами, котрі тепер стали загальнолюдським культурним сплавом. Крім того, культурний процес — це жива людська діяльність, що опирається на культурну спадщину сотень поколінь людського роду, які збагатили культуру своїми знаннями, творчістю, новими відкриттями, досвідом, навичками і вміннями. Через обмін цінностями культури розкривається зміст культурного прогресу.

Сучасній науці вдається виявити і проаналізувати структурні частини культури. Для цього важливо знайти обгрунтований критерій такого поділу. Структурні частини культури в наш час при­йнято виділяти на основі її носіїв. На цій підставі в культурі правомірно виділяти світову і національну культури. Світова культура — це синтез кращих зразків національних культур різних народів, що стали загальнолюдським надбанням. Національна культура є синтезом цінностей, створених різними соціальними групами людей і класами даного суспільства. Своєрідність національної культури, її неповторність та оригінальність виявляються в духовній сфері, перш за все в мові, літературі, музиці, живописі, філософії, традиціях, релігії. Матеріальну сферу національної культури складають лад економіч­ного життя, традиції праці й виробництва, культура господарювання тощо.

За конкретними носіями виділяється культура міська і сільська, класова і етнічна, професійна і молодіжна, культура сім'ї чи окремої людини. Загальновизнаним є виділення непрофесійної культури, яку іноді називають народною творчістю. Відомий російський вчений Н.О. Лосський підкреслював, що "національна культура стає відомою в цілому світі лише тоді, коли цінності, розвинуті в ній, стають досяг­ненням всього людства". Перш за все світове значення мала культу­ра Стародавньої Греції і Стародавнього Риму. В наш час таке значення притаманне культурам Англії, Франції, Німеччини, Америки. Світо­вого звучання поступово набуває й українська культура.Проблема співвідношення національного, інтернаціонального і кла­сового в культурі — актуальна і досить складна проблема сучасності. При розгляді цього питання важливо мати чіткі критерії і об'єктив­но історичний погляд на культуру, позбавлений ідеологізації та полі­тичних пристрастей. Абсолютизація принципу класового підходу, що панувала в СРСР, призвела, як відомо, до перекручень і нівелювання національного у розвитку культури. Протиставлення національного інтернаціональному, загальнолюдському, призводить до самоізоляції культури і в кінцевому підсумку до її деградації.

На основі різновидностей людської діяльності сучасна наука ви­діляє дві форми культури: матеріальна і духовна. Зрозуміло, що цей поділ доволі умовний, оскільки в реальному житті ці форми культу­ри взаємопов'язані.

До матеріальної культури належать такі її різновиди: здобутки праці й матеріального виробництва; культура побуту; культура ре­гіону і місця проживання; особиста культура; фізична культура. Ма­теріальна культура не рівнозначна матеріальному виробництву. Вона характеризує матеріальну діяльність людей з точки зору її впливу на розвиток особи і створення умов для реалізації творчих здібнос­тей та обдарувань людини.

Духовна культура утворює досить складну систему, що включає пізнавальну культуру (науку, освіту, філософію), моральну, художню, правову, педагогічну та релігійну культури.

На думку багатьох фахівців, існує чимало різновидів культури, які відносяться і до матеріальної, і до духовної сфери. Вони по вер­тикалі пронизують всю систему духовної культури. До таких різ­новидів відносять політичну, економічну, екологічну та естетичну культури.

Можливе виділення інших елементів культури. За ознакою акту­альності можна вирізнити сферу культури, що є найбільш популяр­ною і має масове поширення. Кожна епоха створює притаманну їй актуальну культуру. Це підтверджується наявністю моди не лише в одязі, але й щодо культури. Актуальність культури — це безпосе­редній, живий процес, в якому щось народжується, набирає сили, роз­квітає, а потім завмирає чи зникає взагалі.

Деякі вчені в структуру культури включають субстанціональні і функціональні елементи, що характеризують сутність культури. Так, згаданий американський вчений Л. Уайт у структурі культури ви­діляє три підсистеми: технологічну, до якої належать знаряддя праці і техніка їх використання (знаряддя праці, сировина, технологія ви­робництва, засоби нападу і захисту); соціальну, яка включає стосун­ки між людьми і відповідні типи поведінки (економічна, політична, моральна, військова і професійна культури); ідеологічну, до якої вхо­дять знання, ідеї, філософія, наука, художня культура, міфологія, зви­чаї і традиції, релігія. Визначальною, на думку вченого, є технологіч­на система, оскільки від неї залежить вся життєдіяльність людей.

Відомий російський культуролог Л.Н. Коган виділяє два блоки в системі культури: субстанціональний і функціональний. Субстан­ціональний блок включає цінності культури, тобто речі і твори, що опредмечують культуру даної епохи, а також норми культури і вимоги, які пред'являються до кожного члена суспільства. Сюди ж входять норми права, моралі, релігії, норми повсякденної поведінки та спілку­вання людей (етикет). Лише неухильне виконання названих норм і вимог дає право людині претендувати на звання культурної. Субстан­ціональний блок складає основу культури.

До функціонального блоку входять традиції, обряди, звичаї, різні заборони (табу), що забезпечують функціонування культури. Ці за­соби не узаконені правовими нормами і в народній культурі вважа­лися головними. З появою професійної культури виникають спеці­альні інститути, що забезпечують відтворення, збереження, передачу і споживання культури. Вказані блоки культури взаємозв'язані між собою.

Отже, структура культури є досить складним і багатогранним явищем. Всі складові її елементи взаємодіють між собою, утворю­ючи єдину систему культури. У широкому розумінні культура — це штучне явище, створене людиною. Саме через культуру пізнається людина як суспільна істота і соціально-діяльна особа, реалізується людське "Я".

Невипадково тепер культурологи ведуть мову про "культурне поле" людської діяльності. В історичному аспекті це поле формується штуч­но і певною мірою виступає як надприродне середовище, в якому реалізується життєдіяльність людини. У такому розумінні культура виконує функцію середньої ланки в системі взаємозв'язків "людина — природа", тобто утворюється система "природа — культура — людина". Такий зв'язок є істотним, оскільки через нього опосередко­вано виражається єдність природи і людини.

Методологічні засади дозволяють розкрити сутність та особливості національної культури. Вона охоплює систему різноманітних форм національного життя, серед яких — географічні, господарські, побу­тові, ідеологічні, державно-правові, релігійні чинники. Вони забезпе­чують збереження й відтворення економічного та морально-духовного потенціалу нації, формують почуття національної свідомості, інтег­рують культуру нації у світову культурну співдружність. У струк­турі національної культури виділяються такі складові, як матеріальна, побутова, політична і правова культура, як наука, освіта й філософія. Особливість національної культури полягає в тому, що вона характе­ризує інтегральні моменти національного життя, які складають ос­нову нації і забезпечують подальший національно-культурний про­цес. До них відносяться мова, звичаї, традиції народу, релігія, худож-ня культура, національний характер, національна самосвідомість,

і   почуття національної гідності.

Сучасна теорія культури виходить з широкого розуміння націо­нальної культури як певної сторони життєдіяльності суспільства в усіх її сферах — не тільки в духовному, але й у матеріальному ви­робництві, суспільно-політичній діяльності, побуті. Культура з цієї точки зору виступає як процес розвитку сутнісних сил людини та їх практичного вияву в усіх сферах, а разом з тим як система матеріаль­них і духовних цінностей, створених людьми й застосованих в їх діяль­ності, норм її регулювання, способів організації поведінки та спілку­вання людей.

Досліджуючи конкретний зміст цієї системи, обумовлений тим чи іншим способом матеріального виробництва, теорія культури вияв­ляє її елементи, взаємозв'язок між ними, співвідношення загально­людського і конкретно-історичного, національного й інтернаціональ­ного у кожному з цих елементів. Вона з'ясовує, якою мірою куль­турний рівень індивідів відповідає духовному багатству суспільства, наскільки повно втілюються духовні цінності, нагромаджені суспіль­ством.

Поступальний розвиток людства вимагає, з одного боку, глибоко­го освоєння культурної спадщини, розширення обміну неосяжними культурними цінностями між народами, а з іншого — вміння вийти за межі звичних, підтримуваних консервативною силою традиції, але вже застарілих уявлень. У вирішенні цих проблем помітну роль відіграють знання й адекватне сучасності розуміння історії світової і національної культури.

Динаміка культурних цінностей розкривається у процесі зістав­лення їх у минулому й сучасності. Глибина соціального запиту на взаємопроникнення історичних часів настільки велика, що усталена формула "минуле-сучасному" легко трансформується. Саме оберта­ючись у такій ціннісній двоєрідності, сучасна людина відшукує свої "горизонти пам'яті", свою доріжку від суті до сутності.

Відомо, що в історії нерідко виникає мода на старовину. Однак сьогоднішній поворот до цінностей культури минулого аж ніяк не данина моді, а симптом глибоких соціальних перемін, що відбуваються у світі. Спостерігаємо критичний момент історико-культурного роз­витку, оскільки вже не окремі країни, а людство загалом почуваєть­ся на краю атомної безодні та екологічної катастрофи. У таких умо­вах неминуче зростає вселюдська потреба пильно вдивитися в мину­ле, щоб спроектувати його досвід на сучасне та майбутнє.

Реалії світу, що склалися нині, привели до зламу в свідомості людини, її погляди розширилися до турботи про долю всього люд­ства. Закономірною тенденцією стає усвідомлення себе в контексті історичного часу, в орієнтації на соціально-культурні ідеали та мож­ливості їх реалізації в аспекті розширення міжнародних зв'язків. Значні соціокультурні зміни, що стосуються практично всіх аспектів громадського життя різних країн і народів, з особливою гостротою ставлять питання про міжнародну взаємодію, її роль в еволюції ет­нічних культур та розвиткові загальносвітової культури.

Культурологія досліджує закономірності культурно-історичного процесу й особливості національної культури з допомогою наукових понять, категорій. Органічний зв'язок культурології з іншими гума­нітарними науками виявляється, зокрема, у тому, що вона викорис­товує ряд категорій, вироблених цими науками. Зрозуміло, що куль­турологія не може розвиватись без таких категорій, що давно увійшли до наукового обігу, як "культура", "творча діяльність", "мистецтво" і т. ін. Але, запозичуючи ці категорії у філософії, психології та реш­ти гуманітарних наук, теорія й історія культури розглядає їх через призму власного предмета. Водночас вона розробляє ряд специфічних категорій: "суб'єкт культури", "культурні цінності", "культурна само­бутність", "культурний прогрес", "національна культура" тощо. Пред­метом культурології є вивчення історії і сутності культури, законо­мірностей її розвитку в різноманітних виявах.

2. Поняття і сутність культури

Існує багато визначень культури. Одні під культурою розуміють цінності духовного життя, інші, звужуючи це поняття, відносять до культури лише ідеологію, яка покликана обслуговувати сферу вироб­ництва. Деякі культурологи вважають, що на сьогодні існує понад 500 визначень культури. Це пояснюється багатогранністю феномена і широким вживанням терміна "культура" в конкретних дисциплі­нах. У галузі історичних, філософських, етнографічних, соціологічних, філологічних та інших досліджень зустрічаються різноманітні уяв­лення про культуру. Кожна дисципліна підходить до з'ясування поняття з власними вимогами і завданнями. Проте теоретична склад­ність проблеми не вичерпується розмаїтістю визначень. Відомий дослідник культури В.М. Межуєв писав, що "фундаментальна теоре­тична значимість (і складність) поняття "культура" для сучасної науки обумовлена глобальністю й багатогранністю самої проблеми культури в ситуаціях і обставинах XX століття".

Культура постає перед нами як багатогранна проблема історично­го розвитку. Незважаючи на різноманітність визначень культури, в них можна виділити синтезуюче ядро, що об'єднує різні точки зору. Таким ядром виступає саме слово "культура", що походить від ла­тинського сиШІга і в перекладі означає обробіток, вирощування, догляд. Первісне це стосувалося землеробської праці. Згодом термін почав Уживатися в ширшому значенні. Вже Ціцерон у "Тустуланських бесідах" (45 р. до н.е.) називає філософію "культурою душі". Від справжнього філософа, на його думку, вимагається наполегливе вдос­коналення власних розумових здібностей. Саме в культурі мислен-^

ня Ціцерон вбачав шлях до розширення духовного світу людини. такому розумінні термін "культура" ввійшов до всіх європейських мов, у тому числі й до української.

Термін "культура" у початковому його тлумаченні не позначав якогось особливого предмета, стану або змісту. Він був пов'язаний з уявленням про дію, зусилля, спрямовані на зміну чогось і тому вжи­вався з певним доповненням, позначаючи завжди культуру чогось: культуру духу, культуру розуму тощо. Пізніше культуру стали розу­міти як "людяність", що виділяє людину з природи, варварського ста­ну. Культура стала мірою того, що відрізняє римлянина від варвара, цивілізовану людину від дикуна, природне від неприродного (тобто штучного).

Світ культури, будь-який її предмет або явище сприймаються як результат діяльності людей, спрямованої на обробку, перетворення того, що дано безпосередньо природою. В такому розумінні культура ви­ступає як міра співвідношення природного і позаприродного (створе­ного штучно), віддалення людини від природи. Подібне розуміння культури розвивалось в минулі віки, особливо в епоху Просвітницт­ва XVII—XVIII ст. Філософія цього часу, заснована на ідеї всезагаль­ності людського розуму та його законів, природним чином пов'яза­ла культуру з тими перевагами і благами, які несуть людині вдоско­налення й застосування розуму. І оскільки розум був визнаний іма­нентною властивістю людини, то різниця між людьми, їх спільнота­ми і народами на цій основі виражалась тільки мірою розумності, кількістю тих прирощень, які несе з собою вдосконалення розуму. Звідси був зроблений ряд висновків принципового значення. По-пер­ше, люди і народи не відрізняються наявністю або відсутністю куль­тури, а тільки рівнем культурності; по-друге, культура має єдине джерело і загальнолюдський характер; по-третє, усякі культурні відмінності між людьми й народами — наслідок їхньої різновідда-леності від первісного природного світу й мають суто вимірний, а не сутнісний характер. У цих висновках містяться вже й принаймні три важливі світоглядні ідеї — ідея одвічної єдності усього людського роду, ідея історизму як руху суспільства шляхом просвіти та ідея прогресу, пов'язана зі спадкоємним розвитком історії, з успадкуван­ням та нагромадженням людського досвіду.

Ідеологічно готуючи перемогу буржуазного суспільства над фео­дальним, французькі просвітителі XVIII ст. вважали, що до справед­ливих, розумних соціальних порядків приведе розвиток розуму й моральності людей. Поняття культури набуває світоглядно-мораль­ного змісту. Проте революція у Франції (1789—1794 рр.) розчарува­ла тих, хто вірив у розумність та справедливість буржуазних відно­син, поділяв натуралістичні уявлення про природу людини.

Цілком природно, що основоположник німецької класичної філо­софії Імануїл Кант (1724—1804) бачив основу культури не в самій природі людини, а в сфері її морального існування. При цьому він вважав, що принципово неможливо примирити цю сферу з емпірич­ною сферою існування людини. В кантівському розумінні культура _ це здатність індивіда піднестись від обумовленого його тваринною природою емпіричного, чуттєвого існування, при якому мета його по­ведінки визначається зовнішнім світом, до морального існування, яке дозволяє йому вільно діяти в ім'я цілей, які він сам перед собою висуває, зважаючи на веління морального обов'язку.

Своєрідну спробу розв'язати кантівську суперечність між природ­ним та моральним, між чуттєвою насолодою і моральним обов'яз­ком зробив великий німецький поет і драматург Фрідріх Шіллер (1759—1805). Завдання культури, на думку Шіллера, полягає в гар­монійному примиренні фізичної і моральної природи людини, чут­тєвого і розумового, насолоди й обов'язку. "Культура, — писав він, — повинна віддати справедливість не тільки розумній спонуці на про­тивагу чуттєвому, але й останньому на противагу першій. Таким чином, завдання культури двояке: по-перше, охорона чуттєвості від посягань свободи, по-друге, охорона особистості від сили відчуттів. Першого вона досягає розвитком здатності почувати, другого ж — розвитком розуму".

Проте Шіллер усвідомлював, що таке розуміння завдань культу­ри не відповідає її реальному станові в сучасному суспільстві. Він дав блискучий аналіз суперечностей цієї культури, яка відірвала люди­ну від природи і надала її розвитку обмеженого, однобічного харак­теру. Відновити цілісність людини, позбавити її світ від властивих йому суперечностей і тим самим здійснити головне завдання куль­тури може мистецтво, тобто "царство прекрасної видимості". На думку ІШллера, саме у мистецтві примирюються та згладжуються протилеж­ності фізичного й морального життя людства.

Ідея чисто естетичного подолання суперечностей дійсності як го­ловного завдання культури знаходить свій завершений вияв в ідео­логії німецького романтизму. Брати Шлегелі (Фрідріх (1772—1829) і Август Вільгельм (1767—1845)), Новаліс (1772—1801), ЛюдвігТік (1773—1853) та інші представники цього напрямку заперечували бур­жуазну цивілізацію як суспільний стан, ворожий людині. Протистав­ляючи свободу творчості суспільним вимогам, Ф. Шлегель писав, що творче самовираження поета не повинне підкорятися ніякому зако­нові. Єдиною сферою, котра дозволяє людині піднестись над супереч­ностями дійсності і зберегти свою індивідуальну цілісність, романтики вважали мистецтво, в якому нібито знаходять своє втілення вищі ірраціональні вияви людської душі. "Природній людині" просвіти­телів, яка узгоджувала свої вчинки з вимогами природи, романтики протиставили суб'єктивну могутність генія, безмежну силу худож­нього уявлення, котре творить світ за власними законами.

Спроба подолати з позицій об'єктивного ідеалізму протилежність просвітницького й романтичного витлумачення культури була зроблена Г. Регелем (1770—1831). Сутність культури, за Регелем, визна­чається не природною детермінованістю людської поведінки і не творчою фантазією видатних осіб, а прилученням індивіда до світо­вого цілого, котре включає в себе як природу, так і історію. Та оскільки це ціле є, за Регелем, лише породженням і втіленням "світового духу", то й прилучення індивіда до нього стає можливим лише в понятті, в думці, у формі філософсько-теоретичного знання. Розвиток мислен­ня як вищої духовної здатності людини і становить, з погляду Реге­ля, справжній зміст культури. "В цьому розвиткові всезагальності мис­лення, — писав він, — полягає абсолютна цінність культури."

У працях сучасних вітчизняних вчених аналіз феномена культу­ри здійснюється в рамках наукового напрямку, відомого під назвою діяльнісного підходу. Представник київської культурологічної школи В.П. Іванов розглядає культуру як певний вимір і специфічну форму життєдіяльності людського суспільства. Вона виникає з історичною необхідністю як особлива інфраструктура в побудові усього людського світу, перш ніж її принципи і закони починають використовуватись членами суспільства. Тому генетичні корені культури сягають фун­даментальних основ суспільно-людського ладу життя, а її властивості об'єктивним, природним чином складаються в суспільній організації раніше, ніж стають свідомими точками опори, правилами й нормами поведінки і творчості членів суспільства. Інакше кажучи, культурна форма як така од вічно є сутнісною визначеністю людини, способом людського буття, котрий реалізується у різногранності культурного існування індивідів та людських спільнот.

Культура є похідною від людської діяльності у тому загальному сенсі, в якому діяльність творить людський світ. Але так само, як світ не є простою сумою виробленого, а організований у природний світо-порядок певного соціуму, так і діяльність, що створює культуру, є не тільки цілеспрямована праця з виробництва предметів культурного призначення.

Власне культура (подібно до мови, суспільної організації укладу життя та інших суспільних форм взагалі) не виробляється у вигляді безпосереднього продукту певної діяльності, її створює вся сукупність суспільної життєдіяльності, циклічний і повторюваний характер якої (історія людства) в кінцевому рахунку утворює ряд стійких і за-гальнозначущих станів, котрі мають силу регулятивів людського буття. В культурі ці регулятиви набувають сутнісного, внутрішнього характеру, тобто властивостей домінанти людського в людині. Якщо, за відомим визначенням, людина є "світ людини", то культура утво­рює "світ людського буття", тобто ту сукупність умов і певностей, за допомогою яких людина виявляє себе у повноті своїх здібностей, в істин­ній мірі свого буття. Культура — це не просто одна зі специфічних сфер життя суспільства, вона розглядається як культурна реальність, системний людський спосіб буття, що визначає увесь спектр практичної й духовної діяльності людей, їх ставлення до навколишнього світу 0 до самих себе.

Зрозуміти сутність культури можна лише через призму діяльності людини, суспільства, народів, що населяють нашу планету. Культура не існує поза людиною, її виникнення обумовлено тим, що людина постійно шукає сенсу свого життя та діяльності. Разом з цим, не існує ані суспільства, ні соціальної групи, ні людини без культури чи поза нею. В культурі розкривається духовний світ людини, її сутність, тобто: здібності, потреби, світогляд, знання, вміння, соціальні почуття, національний характер тощо. Будь-яка людина в процесі свого жит­тя оволодіває тією культурою, яка була створена її попередниками. Разом з тим вона вносить свій вклад в культуру суспільства, оскіль­ки результати її трудової діяльності мають культурне значення. За створеними в ту чи іншу епоху цінностями можна судити про рівень культури даної епохи.

В широкому розумінні культура трактується в наш час багатьма вченими як процес і наслідок людської діяльності. Інакше кажучи, культура виступає як міра людського в природі, а також і у самій людині. Такий підхід дозволяє включити в сферу культури всі види людської діяльності: матеріальну і духовну діяльність в усіх формах їх прояву. Тому феномен культури можна визначити як творчу діяль­ність людей і сукупність матеріальних та духовних цінностей, вироб­лених людством у процесі історії, а також взаємовідносини, що скла­лися в процесі розподілу культурних надбань. Дане визначення дає змогу з'ясувати сутність і структуру культури, її гносеологічні та аксіологічні аспекти, закономірності розвитку і соціальні функції.

У відповідності з таким розумінням одні вчені виділяють в куль­турі матеріальну і духовну сфери, а інші — матеріальну, політичну і духовну. Такий поділ, на їхню думку, базується на основних напрямах життєдіяльності людей, оскільки праця є джерелом всякого багатства і будь-якої культури. Зрозуміло, що виділення складових елементів культури — доволі умовне, тому що культура є стрункою, цілісною, динамічною системою, і чітке виділення її взаємопереплетених скла­дових частин практично неможливе. Але структурний підхід до ана­лізу культури дає можливість розкрити специфіку кожної її части­ни й показати її роль у подальшому розвитку суспільства, прогресі людської цивілізації.

Сучасною наукою розроблено критерій виділення основних сфер суспільного життя людей. Цей критерій, на думку відомого філосо­фа А.К. Улєдова, включає "типи діяльності людей, суспільні потреби, на задоволення яких спрямована діяльність, і суспільні відносини як форма діяльності, і соціальні суб'єкти діяльності та відносини". Якщо соціальне явище відповідає всім вимогам даного критерію, то його правомірно розглядати як специфічну сферу життєдіяльності людей.. На основі різних форм життєдіяльності виділяються основні частії ни культури. В одному випадку деякі вчені в структуру духовної куль­тури включають науку, мистецтво і мораль, в іншому — всі форми суспільної свідомості, систему виховання й освіти, засоби пропаган­ди та інформації, систему установ культури тощо. Виділення струк­турних елементів духовної або матеріальної культури дозволяє до­слідити глибинні пласти її розвитку і функціонування. Разом з тим слід відзначити, що проблема структуризації культури остаточно ще не розв'язана. Так, надзвичайно мало зустрічається наукових праць, в яких би система свят і обрядів суспільства виділялась як складо­вий елемент духовної культури.

Культура має власні закони розвитку і функціонування. Істотні зміни, що відбуваються в культурі, не завжди можна пояснити соці­альними причинами. Сучасна культурологічна наука, наприклад, і досі чітко не пояснила того факту, що культура не переставала роз­виватися в найкритичніші періоди тієї чи іншої епохи. Вона про­довжувала розвиватись в умовах гострої кризи рабовласницького і феодального суспільства, а також у роки фашистських диктатур та за тоталітарних режимів.

Феномен культури — це діалектична єдність перервного і непе­рервного. Законом розвитку культури є спадковість. Будь-яка куль­тура одночасно традиційна і новаторська. Саме єдність перервного і неперервного дозволяє виділяти в культурі певні етапи й періоди її розвитку, навіть цілі епохи та цивілізації. Загальновизнаним є, на­приклад, виділення епох античної культури і Відродження. В історії української культури виділяється культура Київської Русі, козаць­кої доби, Галицько-Волинського князівства тощо.

Культура як продукт суспільної практики здійснює активний вплив на людей, на їхню життєдіяльність. Люди не лише створюють культуру в процесі матеріальної та духовної діяльності, але й оволо­дівають добутими знаннями, тобто зайняті засвоєнням культури. Будь-яка діяльність — практична чи теоретична, матеріальна чи духовна, поряд із творчим аспектом включає й аспект функціонуван­ня, тобто засвоєння культури. Чим ширші масштаби створення куль­турних цінностей, тим більший обсяг діяльності необхідний для успад­кування культури, для її передачі новим поколінням, творчого від­творення. Законом функціонування культури є її засвоєння, збе­реження і передача наступним поколінням. Суспільство формує різно­манітні форми і способи передачі культурних цінностей. Передача і засвоєння культури здійснюється різними способами: шляхом ви­ховання, навчання, освіти, мови, через звичаї і традиції, шляхом на­слідування і копіювання кращих зразків. Такі способи дістали на­зву традиційних форм передачі. У межах соціальної спільноти лю­дей (нації, класу, соціальної групи) ці форми утворюють досить склад­ну ієрархічну систему, яка акумулює і відтворює духовні цінності, погляди, ідеї, принципи, зразки поведінки і діяльності, мислення і почування, риси національного характеру. В ході історії відбуваєть­ся не лише оволодіння набутим досвідом, але й подальший розвиток і вдосконалення культури, створюються нові культурні цінності, змі­нюються традиційні форми передачі і засвоєння культури. В найбільш загальній формі можна виділити два аспекти діяльності: професій­ну й непрофесійну, що спрямовані на збереження духовності.

Вивчення походження, сутності культури має свою історію. Воно передусім пов'язане з такими галузями знань, як етнографія, мистец­твознавство, історія і філософія, і знайшло свій вияв у різних теоріях культури. Серед них найбільш типовими є еволюціоністська, антро­пологічна, філософська, революційно-демократична, а також цикліч­на концепція (або концепція культурних круговоротів) та інші.

Еволюціоністська теорія культури представлена в працях амери­канського вченого Л. Моргана (1818—1881) і англійського історика Е. Тейлора (1832—1917) та інших дослідників, її виникнення пов'я­зане з узагальненням емпіричних етнографічних матеріалів і визна­ченням закономірностей розвитку історії культури. Сутність еволю­ціоністської концепції культури полягає в тому, що висувається і обґрунтовується принцип єдності людського роду та спорідненості потреб різних народів у формуванні культури. Аналізуючи культу­ру первісного суспільства, Е. Тейлор дійшов висновку, що розвиток того чи іншого народу відбувається прямолінійно, від простого до склад­ного. Л. Морган у розвитку суспільства виділяє такі основні стадії: дикість, варварство, цивілізацію. На різних ступенях розвитку наро­ди живуть окремо і відповідно створюють власну культуру. Але по­силення контактів між державами, зближення народів, обмін досяг­неннями культури зумовлює спільність культурних цінностей і за­своєння їх людством. Провідна ідея еволюціонізму — це прямоліній­ність культурного прогресу і обов'язкова вимога для кожного наро­ду пройти всі необхідні стадії розвитку.

Основоположником концепції циклічного розвитку культури (або циклічного коловороту) вважається італійський філософ Дж. Віко (1668—1744). Кожний народ, на думку вченого, проходить цикл у своєму розвитку, який включає три епохи: дитинство, або бездержав­ний період, де провідна роль належить жерцям; юність, для якої ха­рактерне формування держави і підкорення героям; зрілість люд­ського роду, де відносини між людьми регулюються совістю та усвідом­ленням свого обов'язку. Формою правління в цей період є монархія або демократична республіка. Досягнувши вищого ступеня розвит­ку, людство знову падає на нижній. Епоху середньовіччя Віко трак­тує, наприклад, як "друге варварство".

Концепція циклічності у розвитку культури дістала дальший розвиток у працях М. Данилевського (1882—1885), О. Шпенглера (1880—1936), А. Тойнбі (1889—1975) та інших вчених. М.Я. Дани-, що зробив спробу теоретично левський — відомий російський природознавець обгрунтувати концепцію багатолінійного і замкненого розвитку культури на основі застосування методології систематизації в біологічній науці. В історії людства він виділив одинадцять само­бутніх типів культури: індійську, китайську, іранську, єгипетську, хал­дейську, грецьку, римську, аравійську, германо-романську і слов'ян­ську. Кожний культурно-історичний тип виникає з етнографічного матеріалу, після того входить у період розквіту, а потім зазнає зане­паду. Інакше, кожний тип культури проходить в основному три фази свого розвитку: етнографічну, державну та цивілізаційну. Перехід до цивілізації характеризується розтратою культурного потенціалу. Са­мобутність культури, на думку Данилевського, в особливому складі душі народу, тому його національний характер залишається незмін­ним при взаємодії культур. Його концепція стала одним з теоретич­них джерел теорії панславізму і шовінізму.

Найбільш поширеною в наш час стала теорія культури О. Шпенг-лера, який виклав її у своїй знаменитій книзі "Занепад Європи". Він відкинув концепцію лінійного розвитку світового культурного про­гресу і обгрунтував теорію рівноцінного циклічного розвитку куль­тур. На його думку, кожна культура є "живим організмом" і має свою історію. Він заперечував існування загальнолюдської культури, до­водячи, що всесвітня історія складається з історії восьми замкнених у своєму розвитку великих культур. До таких культур вчений відно­сив китайську, індійську, єгипетську, аполлонівську, візантійсько-араб-ську (магічну), західноєвропейську (фаустівську) і культуру майя. На історичну арену виходить російсько-сибірська культура, яка перебу­ває у стадії становлення. Кожна культура, на думку вченого, має свою долю і живе приблизно 1000—1500 років. Потім культура вмирає і сліди від неї залишаються у формі цивілізації. Концепція долі є ос­новоположною у філософії культури ОгШпенглера.

Розглядаючи історичні етапи розвитку культури, О. Шпенглер вірно вловлює своєрідність їх метафізичних основ. Еллін не відділяє себе від космосу, його боги у всьому схожі на нього, у них тільки житло на Олімпі. Грек перебуває у світі, в ньому живе відчуття вічності. Свідомість індуса надісторична. Єгиптянинові його життя уявляєть­ся єдністю минулого і майбутнього (звідси, мабуть, прагнення до уві­ковічення тіла — муміфікації). "Фаустівська культура" вивела на арену раціональну душу. Матеріалістичні та ідеалістичні методи мислення оголили культурні шари, утвердили штучні стани людського існування. На противагу становленню вони легалізували стан куль­тури і цим самим зумовили старіння, неодмінний занепад історич­но надбаних цінностей. На думку О. Шпенглера, наближається час смерті "фаустівської культури" і в двохтисячному році вона продов­жить своє існування у формі європейської цивілізації. А перехід до цивілізації означає відмову від демократії, політичних свобод, лібе­ралізму, прав людини і перехід'до жорстокої диктатури. Загрозу земній історії О. Шпенглер вбачає в надміру раціоналізованій і вкрай запрагматизованій діяльності людей.

Послідовником О. Шпенглера в поглядах на культуру був відомий ^англійський історик і соціолог А. Тойнбі. Як прихильник концепції історичного коловороту у розвитку локальних культур, він розділив історію людського суспільства на окремі цивілізації, їх досліджен­ню вчений присвятив 12-томну працю "Дослідження історії". Спо­чатку А. Тойнбі виділив для аналізу 21 цивілізацію, потім скоротив їх перелік до 13 найрозвинутіших, серед яких називалися антична, західна, православна, індійська, китайська, ісламська та інші. Цивілі­зації, що раніше розглядалися самостійними, були віднесені до циві-лізацій-супутників. Згодом перелік було ним звужено до п'яти дію­чих, а саме західної, іспанської, індійської, китайської та православної.

У розвитку кожної цивілізації вчений виділяє й аналізує чотири фази: виникнення, ріст, надлам і розпад. Після загибелі цивілізації її місце займає інша. Якщо на перших двох фазах рушійною силою виступає творча меншість, що є носієм "життєвого пориву", то останні дві фази пов'язані з "виснаженням життєвих сил". Коли творча ел­іта не здатна задовольнити потреби, висунуті культурно-історичним розвитком, тоді вона втрачає авторитет і утверджує свою владу насиль­ством. На арену виходить "внутрішній пролетаріат", — пише А. Тойнбі, — це спільність людей, які не здатні ні до праці, ні до захисту бать­ківщини, але завжди готові до протесту з будь-якого приводу. По сусідству з цивілізацією з'являється "зовнішній пролетаріат" — це народи, які з тих чи інших причин не змогли піднятися до рівня цивілізованості. Відчуження "внутрішнього пролетаріату" від прав­лячої еліти штовхає його до пошуку союзу з варварами або "зовнішнім пролетаріатом". Встановлення такого союзу приводить до руйнуван­ня і в кінцевому підсумку до загибелі локальної цивілізації.

А. Тойнбі гостро критикував західну цивілізацію за втрату духов­ності і надмірний розвиток меркантильних інтересів та споживаць­кої психології. Нестримна індустріалізація і гонка озброєнь, на думку вченого, приведе до загострення екологічної кризи й посилення бо­ротьби за сировинні ресурси. Індустріальні країни зустрінуться з ворожою позицією технічно відсталих країн, що неминуче завершить­ся глобальним конфліктом, і в кінцевому підсумку настане еконо­мічний занепад. У політичній сфері це приведе до відмови від демо­кратії і встановлення диктаторських режимів.

Врятування західної цивілізації від загибелі А. Тойнбі вбачав в онов­ленні духовності. Особливі надії він покладав на релігію, яка виступає головним інтегратором культури. Саме вселенська релігія, створена на основі синтезу різних релігій, здатна забезпечити "єднання в дусі" різних народів. Володіючи багатим історичним матеріалом, А. Тойнбі форму­лює "закон культурної радіації", згідно з яким між цивілізаціями існу­ють широкі культурні контакти, різнобічні взаємини.

В поглядах на історію людської цивілізації і розвитку культури А. Тойнбі був оптимістом. Він писав, що XXIII ст. буде епохою на­родження загальнолюдської цивілізації, яка в сфері організації еко­номіки буде соціалістичною, а в сфері духовного життя — "вільно­думною". Очолюватиме нову цивілізацію "світовий уряд", але лідер­ство в ній переміститься від європейського Заходу до азіатського Сходу.

Антропологічна, або функціональна, концепція культури представ­лена в працях видатного англійського етнографа і соціолога Б.К. Ма-линовського (1884—1942), французького етнолога і соціолога К. Леві-Строса (1908—1991), американського етнографа А. Кребера (1876— 1960) та багатьох інших. Сутність цієї концепції полягає в тому, що виникнення й розвиток культури пов'язується з потребами людства. Б.К. Малиновський потреби, що обумовили виникнення культури, ділить на первинні, похідні та інтегративні. Первинні потреби спря­мовані на продовження роду і забезпечення його життєдіяльності, їм відповідає розвиток знань, освіти, житлових умов. Похідні потре­би спрямовані на виготовлення і вдосконалення знарядь праці, їм відповідає розвиток економіки і культури господарювання. Інтегра­тивні потреби проявляються в необхідності згуртування і об'єднан­ня людей, в потребі авторитету. Задоволенню цих потреб відповідає політична організація суспільства. Відмінність між культурами обу­мовлена різними способами задоволення потреб.

На основі обробки великого етнографічного матеріалу Б.К. Мали­новський сформулював основні принципи функціонального аналізу культури. По-перше, кожна культура, як функціональна єдність су­спільства, є цілісною. По-друге, кожний тип цивілізації, кожна тради­ція чи звичай (або вірування) виконують важливу для культури функцію. По-третє, кожний елемент культури є незамінним, оскіль­ки він забезпечує цілісність культури. Культура в інтерпретації вче­ного постає як складне утворення, повна система взаємозв'язаних та взаємообумовлених соціальних інститутів, що задовольняють біо­логічні і власне культурні потреби людей. Відсутність рівноваги між соціальними інститутами приводить до руйнування культури як цілісного організму.

Вагомий вклад у розвиток антропологічної концепції вніс відо­мий французький вчений К. Леві-Строс, застосувавши теорію інформа­тики і методи структурної лінгвістики. Основну увагу він приділив вивченню процесу виділення людини з природи і переходу її до куль­тури. Тому об'єктом його дослідження стала культура первісного суспільства. Вчений розвиває принцип ієрархії культурних систем, розкриває ізоморфний характер зв'язку між ними і робить висновок, що людська культура є цілісним утворенням. Леві-Строс відстоює ідею європоцентризму і доводить необхідність відновлення єдності чуттєво­го і раціонального начал культури, що втратила західна цивілізація. Вчений намагається зблизити гуманітарні науки, в центрі уваги яких вивчення людини, і природничі науки, що досліджують закономірності природи. Такий підхід дозволяв йому більш предметне дослідити особливості культури даної цивілізації, розкрити її роль у взаємо­зв'язку людини і природи.

Антропологічну концепцію розвивав американський етнограф А. Кребер, доповнивши її теорією стилів фундаментальних форм куль­тури. Вчений вважав, що стиль властивий всім великим культурам та їх основним формам, поширюючи поняття стилю на науку, ідео­логію, мораль і спосіб життя. Визначають стиль епохи або цивілізації, на його думку, геніальні особи, які вносять істотний вклад у розви­ток тієї чи іншої галузі культури. Володіючи значним етнографіч­ним матеріалом, американський вчений зробив вдалу спробу узагаль­нити різні стилі локальних культур і сформулювати концепцію стилів загальнолюдської цивілізації.

Серед різних концепцій культури вагоме місце посідає соціологіч­на. Вона представлена в працях багатьох вчених, зокрема П. Соро-кіна (1889—1968), Г. Маркузе, Т. Адорно та ін. Сутність соціологічної концепції полягає в тому, що культура розглядається як цілісне утво­рення, складна ієрархічна система культурних і соціальних систем. Так, відомий соціолог культури Питирим Сорокін (російський вче-ний-емігрант, згодом — президент американської соціологічної асо­ціації) сформулював теорію суперсистем культури. Він виділив три основних типи культури, що лежать в основі суперсистеми. Серед них чуттєвий тип, для якого властиве чуттєве сприймання навколишньо­го світу; ідеаціональний тип, для якого характерний раціональний підхід до дійсності; та ідеалістичний тип, що грунтується на інтуїти-вістському методі пізнання. Кожна форма культурної суперсистеми, зокрема мова, мистецтво, мораль, релігія, філософія тощо, має свою пер­шооснову, яка складає матеріальне й ідеальне начала. Саме ці начала визначають тип культури і відповідний йому світогляд. Культурну систему П. Сорокін розглядає як вихідний і вирішальний фактор соціального розвитку. "Саме культурний фактор, — пише він, — здійснює визначальний вплив на появу, існування і структуру соціаль­них груп (систем), а не навпаки..."

Сорокін відкидає концепцію локального розвитку культур, відстою­ючи принцип історичного коловороту суперсистем. Культура одного народу взаємозв'язана з культурою іншого. Контакти між культу­рами були завжди і стають тепер більш інтенсивними. Характеризу­ючи соціальну і культурну динаміку, Сорокін пише: "Зрозуміло без слів, що соціокультурні феномени міняють свої позиції як у фізич­ному, так і в соціальному просторі. Вони неперервно мігрують, цир­кулюють і пересуваються з місця на місце, від однієї групи до іншої, від одного класу до другого, назад і вперед, згори вниз в різноманіт­ному стратифікованому соціокультурному універсумі. Автомобіль і ленінський комунізм, безрукавки, короткі зачіски, ванни і радіо, джаз і губна помада, теорії революції і симфонії Бетховена, захисні тари­фи і теософія — всі ці практично культурні об'єкти і цінності руха­ються із Сполучених Штатів у Китай, з Відня в Сідней і Калькутту, з Детройта в Москву, від вищих класів до нижчих, з міст до сіл, від аристократів до пролетаріату і навпаки".

Розвиток науки, філософії, моралі, релігії, мистецтва, як правило, пов'язаний з досягненнями культури минулого. Вся історія соціокуль-турного світу, на думку П. Сорокіна, проявляє себе як завжди нова, невичерпна у своїй творчій здатності, різноманітності, перетвореннях і відмінностях у будь-який момент свого існування. У будь-якій сфері культури часто нова система замінює віджилу. "Певні стилі у мис­тецтві, наприклад готична архітектура, — пише вчений, — виникли, розвивались, досягли повного розквіту і тоді, вичерпавши свої мож­ливості, зупинялись або муміфікувались в епігонських повтореннях, або гинули, давши простір новому стилю". Це саме властиве й іншим сферам культури, в тому числі й економічній політиці, соціальній організації суспільства тощо.

Аналізуючи динаміку культури, П. Сорокін ставить питання: в якому напрямку відбуваються зміни у цій сфері людського буття? На його думку, нинішня пануюча матеріальна суперсистема поступово замінюється релігійним, ідеалістичним типом культури. Занепад сучасної західної культури створює можливість появи іншої куль­турної системи. Прихід нової суперсистеми, зумовленої дією "прин­ципу іманентних змін", означатиме народження нової культури, що здатна виправити, якось оновити "ту систему культури", що дегра­дує. Цикл культурних процесів відбувається у власному колі, прохо­дить "у холостому русі", відірвано від суспільної практики. В кінце­вому підсумку, на думку П. Сорокіна, одні ідеї породжують і за­мінюють інші ідеї.

Увагу багатьох дослідників привертає криза сучасної західної культури. Г. Маркузе, Т. Адорно та інші вчені пов'язують виникнен­ня кризи з такими суттєвими характеристиками культури, як ре­пресивність та раціональність. Руйнування традицій, раціоналізм, про­никнення наукових методів пізнання в усі сфери знання не лише підірвали, на думку Г. Маркузе, основи діяльності та емоційний світ людини, але й придушили утопію, фантазію, спричинили кризу віри. Все це привело до появи глибоких внутрішніх суперечностей у сфері культури.

Основною суперечністю культури вважається суперечливість між високою (елітарною) і низькою (масовою) культурами. Теоретично обгрунтувати виникнення цієї суперечності і розкрити її сутність намагався іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гассет (1883—1955). У своїй книзі "Повстання мас" він протиставив культуру еліти як твор­ця духовних цінностей і культуру мас як споживача культури. Споясиваючи духовні цінності, народ перетворює справжню культуру ї'цшрвжиток", що дістав назву "масова культура". Остання має утилі­тарне призначення і є бездуховною за своїм змістом. Вторгнення масової культури в сферу елітарної, високої розцінюється як наступ "варварства в культурі" або "контркультури". Аналізуючи внутрішньо-культурні суперечності, вчений протиставляє науку і культуру. Серед різноманітних видів духовної діяльності людей найбільш стабільною і живучою виявилась наука, її істини незалежні від людини, вони в наш час набули великого значення в усіх сферах духовного життя; значно зросли технічні засоби поширення досягнень науки і культу­ри в цілому. Все це, на думку вченого, призводить до деградації гума­ністичної культури. Погляди, що наука забезпечує блага людству, а її прогрес приносить користь, є проблематичними в наш час для бага­тьох вчених. Істини культури мають утилітарне призначення. Вони мають сенс і сприймаються людьми лише тоді, коли стають частиною їх життєдіяльності, сприяють задоволенню певних потреб. Світ, в якому живе людина, — це не лише природне середовище, але й той "світ людини", що створений самою людиною. Наука і культура проти­стоять одна одній.

Значного поширення набула марксистська концепція культури, її основоположниками були К. Маркс (1818—1883) і Ф. Енгельс (1820— 1895). Вона грунтується на принципі, що визначальним у походженні і розвитку культури є матеріально-перетворююча суспільна діяльність людей, яка спрямована перш за все на задоволення матеріальних потреб, а також на формування висококультурної людини як су­спільного суб'єкта діяльності. В системі культури марксизм виділяє два рівні: матеріальну і духовну культури. Особливістю матеріальної є те, що вона не рівнозначна виробництву і матеріально-перетворюючій діяльності людей. Матеріальна культура характеризує діяльність людей з точки зору її впливу на розвиток людини, виявлення того, в якій мірі ця діяльність сприяє розвиткові обдарувань і творчих здібно­стей особи, наскільки вона реалізує її сутнісні сили, сприяє вдоскона­ленню людини. Духовна культура спрямована на перетворення ду­ховного світу людини і його соціального буття, її цінності існують не лише в опредмеченій формі, але й в різних видах діяльності, що зв'язані з процесом духовного виробництва (гра актора на сцені або в кіно, лекція викладача вузу або урок вчителя в школі, діяльність художника або письменника і т.д.). Для духовних цінностей влас­тива довговічність існування. Матеріальні цінності обумовлені рівнем задоволення потреб (скажімо, потреба в їжі, одязі, побутових умовах і т.ін.). В духовнш сфері, наприклад, насичення знаннями, естетични­ми цінностями не знає ніяких меж. Безмежність споживання духов­них цінностей обумовлена перш за все пізнавальною, моральною, ес­тетичною, творчою діяльністю людей. Перше місце в духовнш куль­турі посідає творча діяльність.

Згідно з марксистською концепцією поділ культури на матеріальну і духовну має умовний характер, оскільки між ними існує діалектич-, ний взаємозв'язок. Вони активно взаємодіють між собою; в епоху науково-технічної революції їх інтеграція значно посилилась. З од­ного боку, зросла роль матеріальної культури в духовному житті суспільства в особі засобів масової інформації і пропаганди, а з дру­гого — через виробничу естетику, розвиток культури виробництва, перетворення науки в безпосередню виробничу силу тощо. На межі матеріальної і духовної культур виникають такі соціальні явища (архітектура, дизайн, наукові дослідження, виробниче навчання і т.ін.), які одночасно є матеріальними і духовними. Все це — свідчення цілісності й системності культури.

Особливістю марксистської концепції є те, що вона грунтується на принципі формаційного підходу до аналізу культури. К. Маркс і Ф. Ен­гельс історію суспільства ділили на три великі формації, яким, у свою чергу, відповідали "три великі форми поневолення": рабство, кріпос­ництво і наймана праця. Ф. Енгельс у своїй праці "Походження сім'ї, приватної власності і держави" писав, що суперечності докапіталі­стичного суспільства були приховані становим розшаруванням, релі­гійними і політичними ілюзіями. К. Маркс підкреслював, що "істо­рія культури в цьому випадку повністю являється історією релігій і держави". Капіталістична епоха, якою керує нестримне прагнення до наживи, розірвала старі зв'язки між людьми. "У крижаній воді его­їстичного розрахунку, — підкреслюється в "Маніфесті Комуністичної партії", — втопила вона священний трепет релігійного екстазу, ри­царського ентузіазму, міщанської сентиментальності". Подальше зростання продуктивних сил суспільства неминуче призвело до того, що приватна власність стала перешкодою для розвитку суспільного виробництва. Вона "неминуче породжує варварство всередині капі­талістичної цивілізації". Вихід з такої ситуації класики марксизму бачили у соціалістичній революції, яка повинна знищити приватну власність на засоби виробництва, а отже — усунути антагонізм класів і побудувати новий тип культури, створити "асоціацію" вільних гро­мадян, себто "комунізм" — стрибок з "царства необхідності в царство свободи". Це якісно нове суспільство, справжня висока цивілізація з відповідно розвинутою культурою. Саме з комунізму, на думку кла­сиків марксизму, розпочнеться справжня історія суспільства та його культури.

Ця широкомасштабна і захоплююча ідея переходу людства до вищого типу культури, царства свободи була теоретично обгрунтова­на на основі критичного аналізу антагоністичних суспільно-економіч­них формацій, зокрема капіталізму. Як гадали творці марксизму, цивілізація досягла високого рівня розвитку в середині XIX століття, а потім розпочалась її деградація і занепад, оскільки приватна влас­ність в існуючій формі гальмувала суспільний характер виробництва. Капіталізм повинен поступитися місцем комуністичному су­спільству, яке у своїх працях К. Маркс і Ф. Енгельс охарактеризува­ли лише в загальних рисах, залишивши дальшу розробку цієї теорії своїм послідовникам.

Серед культурологічних теорій помітне місце посідають теологічні концепції культури. Основна суть цих концепцій зводиться до роз­гляду релігії як базової основи розвитку культури. Так, на думку німецького богослова С. Пуфендорфа, культура — це проміжна лан­ка між Богом і людиною, її розвиток відбувається по волі Всевиш­нього. Будучи залежною від Бога, культура впливає на природу лю­дини і визначає її діяльність.

Концептуальні основи технологічного розуміння культури були започатковані ще основоположниками і провідними богословами християнства. Так, Аврелій Августин (354—430) у своїх працях "Спо­відь" і "Про град Божий" зробив спробу аналізувати динаміку все­світньої історії і культури людства. Історію людства він розділив на два етапи: "Град Божий", що заснований на любові до Бога і "пре­зирстві людини до себе", та "Град земний", що грунтується на "лю­бові людини до себе" і на "презирстві до Бога". Перший етап найбільш повно уособлює церква, яка є зразком гармонії соціальних взаємовід­носин, другий етап представлений державою, що є уособленням зла і карою за гріховність людини. Тільки Божа благодать, на думку Ав-густина, здатна вивести людину з гріховного стану і забезпечити її спасіння.

Подібний методологічний підхід властивий майже для всіх сучас­них теологічних концепцій культури. Розглядаючи культуру як "дар Божий", "іскру Божу" в людині, сучасні богослови всі досягнення духовної культури розглядають як похідні від релігії, а культурний розвиток людства трактують як процес пошуку божественної першо­основи. Наприклад, католицька культурологія грунтується на прин­ципі, що культура є наслідком божественного одкровення, етапи куль­турного прогресу людства — не що інше як наближення до пізнання мудрості Творця і його волі. "Людям сьогоднішнього дня, — пише французький філософ Жак Марітен, — призначено підготувати про­яв його мудрості в культурі". У книзі "Християнство і цивілізація" католицький соціолог Е. Вінтер пише, що саме релігійне мислення є Домінуючим в усій історії культури. У пастирській конституції, при­йнятій другим Ватиканським собором (1962—1965 рр.) підкреслено, Що християнське віровчення оновлює духовну культуру, опромінює її з середини і дає животворні паростки в людське серце.

Православна культурологія грунтується на принципі, що культу­ра виникла з релігійного культу. На думку М. Бердяєва, культура зв'язана з культом предків, обрядами, міфами, традиціями. Всі скла­дові культури, зокрема філософська думка, поезія, живопис, музика, архітектура і т.ін., в органічній цілісності перебувають в церковному культі. Диференціація форм і видів культури, на думку філософа, приводить до втрати сакрального, розкладу релігійних і духовних основ. Православний філософ і богослов П. Флоренський доводив, що саме релігійний культ визначає естетичну спрямованість, пізнаваль­не значення та виховну роль духовних цінностей. Л. Карсавін у своїй книзі "Восток, Запад й русская идея" підкреслював, що саме релі­гійність складає зміст культурно-історичного процесу — бо вона за­безпечує вирішення "основного завдання культури". (Завдання ж це полягає у здобутті перемоги над забуттям і часом, над минулим і майбутнім, над смертю.) Оскільки західна культура під впливом матеріалістичного соціалізму деградує, то її можна врятувати лише шляхом розвитку релігійності. В цьому аспекті, вважав Карсавін, завдання православної або російської культури є універсальним і вод­ночас індивідуально-національним.

Для протестантської культурології характерний принцип: лише в Бозі і через Бога необхідно розглядати першооснови виникнення та розвитку культури. Релігія розглядається як субстанція духовної діяльності людини, форма осмислення і правильного сприйняття культурних цінностей. Подібні ідеї розвиває протестантський теолог П. Тілліх (1886 — 1965), який вважається одним з основоположників "теології культури". Все, що називається культурою, писав учений, пронизане відношенням людини до творця, отже, містить релігійний досвід. Філософський аналіз цього досвіду і є теологією культури. У сучасних умовах, з точки зору Тілліха, релігія і культура протисто­ять одна одній. Це обумовлено тим, що в умовах земної історії або релігія підпорядковує собі культуру, або культура стає автономною від релігії, втративши при цьому смислові основи. Обидві крайнощі шкід­ливі, оскільки в них виявляється деструктивне начало. Завдання теології, підкреслює філософ, — відновити втрачений синтез христи­янства та культури, дати відповіді на ключові питання людського буття. Шукати Бога необхідно не в потойбічному світі, а в "глибині людського буття". Сучасна цивілізація сприяє відчуженню людини від Бога, від світу і самої себе. Як ідеал історії Тілліх висуває прин­цип гармонії "теономної" і секулярної культури, подолання відчужен­ня. Носієм "нового буття" на думку філософа, є Іеус Христос — не Бог, що став людиною, а людина, якою вона повинна бути, і в цьому розумінні "образ Божий" втілений у людині. На цій основі субстан­ція (релігія) і форма (культура) постійно спрямовані до синтезу і збереження творчої напруги історії. Ідеї Тілліха стали основою еку­менічного руху, спрямованого на подолання релігійних відмінностей церков на засадах християнства.

Німецький соціолог Р. Демоль пише, що культура — це прагнення до розвитку і підвищенню своїх здібностей, найблагородніший культ душі, несення служби Бога в нас. Розглядаючи релігію як основу розвитку культури, він висуває принцип відповідності всієї творчої діяльності людини нормам релігійне ї етики.

Активно в наш час розвивається ісламська культурологія, яка вирішальну роль у розвитку культури, науки, етики відводить Кора­ну. В 1980 р. іслам був проголошений "цивілізаторською релігією". При цьому підкреслювалось, що мусульманський світ зобов'язаний саме ісламу будівництвом міст як осередків поклоніння Богу, центрів розвитку знань, науки і культури.

Характерним для теологічних концепцій є протиставлення духов­ної і матеріальної культури. На думку богословів, духовна культура досягає високого розвитку лише на основі релігії, оскільки вона про­низана світлом божественного розуму. Що стосується людської діяль­ності і матеріальної культури, то вони вражені секуляризмом і ате­їзмом, що є причиною занепаду життя суспільства і гальмом культур­ного прогресу людства.

Вагомий вклад у розвиток концепцій культурно-історичного про­цесу внесли українські вчені, їхня суспільно-політична і філософська думка була тісно пов'язана з науковими надбаннями Заходу і Сходу. Вони створили ряд оригінальних концепцій культури, основною тезою яких була ідея самоцінності національної культури і її взаємозв'язку з культурами інших народів.

Належний вклад у розробку феномена культури зробила україн­ська культурологічна думка в XVI ст. У козацьких літописах та працях К. Саковича було висунуто оригінальну теорію розвитку куль­тури, яка грунтувалася на виділенні іманентних рис українців (героїзм, волелюбство, товариськість, лицарська вірність, почуття гідності), що нібито були успадковані "козацьким народом" від могутнього пле­мені сарматів та хозар.

Своєрідна концепція Г.С. Сковороди (1722—1794) грунтується на теорії трьох світів. Перший світ — це природа, або "макрокосмос" (всесвіт), другий світ — це суспільство і людина, або "мікрокосм", третій світ — це Біблія, або "світ символів". Кожний із світів, на дум­ку Г. Сковороди, має двояку природу, "дві натури" — зовнішню, видиму, або "матеріальну натуру", і внутрішню, або "духовну натуру". Аналі­зуючи культурно-історичний процес, мислитель вдавався до алего­ричного пояснення біблійних оповідей і міфів. Внаслідок цього вче­ний створює теорію "світу символів", або третього світу. Значення символів може бути різним, навіть протилежним щодо їх справжнього смислу. Наприклад, Біблія може символізувати добро і лукавство, спасіння й загибель, істинність і хибність, мудрість і безумство. Все залежить від того, який основний принцип береться за основу тлу­мачення. Сковорода вважає, що все в світі, включаючи Біблію, має подвійну природу: "Все мирьі состоят из двух естеств: злого й доб­рого". Людина також включає в собі два протилежні начала — "віч­ність" і "тлінність", піднесене й нице. У ній живе два ангели або де­мони — світлий і темний, добрий і злий, мирний і буйний, хранитель

і губитель. На думку вченого, філософська наука повинна розкривати істинний смисл предметів і явищ символічного світу, допомагати людині пізнати саму себе, свою духовність. На основі теорії "трьох світів" і "двох натур" Сковорода дійшов висновку, що вся природа "макросвіту" переломлюється і продовжується в "мікросвіті", в лю­дині. Для філософа Бог — це внутрішня сутність речей, закономірність світобудови, тому шукати "новий світ" і "нову людину" необхідно в самій людині, "в плотській нашій тіні", тому що "він в тобі, а ти в ньому". Все неживе і живе на небесах і на землі підпорядковане єдиним природним закономірностям. В історії української науки Г.С. Сковорода вперше заклав основи розуміння культури як окре­мої, специфічної сфери буття, в якій все божественне перебуває у сим­волічних формах. Принцип символізму й інтерпретації Біблії філо­соф поширив на сферу духовної культури, її історію та форми про­яву, зокрема дохристиянську, християнську та світську.

У науковому відношенні більш вираженою була культурологічна концепція Кирило-Мефодіївського братства, таємної політичної органі­зації, яка висунула ідею звільнення слов'янських народів від ярма гнобителів і створення федеративного "Союзу слов'янських республік" із столицею в Києві. Ідеї братчиків про соціально-політичну перебу­дову суспільства включали багато цінних думок про розвиток націо­нальної культури, що були висловлені у працях М. Костомарова (1817—1885), П. Куліша (1819—1897), Т.Г. Шевченка (1814—1861) та ін. Це передусім положення про державну самостійність слов'ян, вільний розвиток національної культури і мови, про характерні риси ментальності українців, зокрема — природний демократизм, прагнення до волі, поетичність, віротерпимість, відкритість у спілкуванні, дру­желюбність тощо. Братство мало свої філіали в різних місцях тодіш­ньої Росії. Понад 100 чоловік на Україні, в Польщі, Росії, Білорусії, Литві, Чехії підтримували тісні зв'язки з товариством. (Наприклад, в Галичині відома діяльність славнозвісної "Руської трійці" — М. ТТТпттт-кевича (1814—1843), І. Вагилевича (1811—1866), Я. Головацького (1814—1888).) Члени братства проводили велику просвітницьку ро­боту, активно виступали за навчання українською мовою, були органі­заторами видавничих проектів. Просвітницька діяльність Кирило-Мефодіївського братства сприяла формуванню і розвитку національ­ної свідомості українського народу.

Ще в XVII—XVIII століттях в усній народній творчості (зокрема в думах), у живопису, архітектурі, мистецтві розвивається стиль укра­їнського бароко, в центрі якого — ідея гуманізму, ідея людини, як творчої, активної і життєдіяльної особистості.

У кінці XVIII ст. формується концепція романтичного народниц­тва, відповідно до якої провідним началом в духовній культурі ви­ступає фольклор, який визначає писемну культуру. Творцем культу­ри е простолюд, селянство: панівні класи відсуваються на другий план.

Український романтизм мав значний вплив на польську, російcьку, німецьку, французьку культури в XIX ст. З шістдесятих років XIX ст. відбувається наукове осмислення українства, його специфі­ки порівняно з іншими національними культурами. Етнографи, істо­рики, фольклористи (М. Драгоманов, В. Антонович, Ф. Вовк, І. Рудчен-ко, О. Потебня, О. Русов, П. Житецький, М. Лисенко), спираючись на теорії компаративістики (запозичення та взаємовпливу) й міфологіч­ної європейської школи, виділяють національно-специфічні особли­вості культури.В працях І. Франка вперше зроблено філософсько-світоглядне опра­цювання цілісної концепції історії української культури від найдав­ніших часів (передхристиянської Русі) й до кінця XIX ст. Вся куль­тура розглядається в єдиному процесі розвитку матеріальних та ду­ховних складників і у зв'язку з соціальною боротьбою за ідеали спра­ведливості та рівноправності. Видатний вчений та державний діяч М. Грушевський у своїх працях грунтовно проаналізував процес укра­їнського культурного розвитку.

У працях І. Огієнка — відомого богослова, культуролога, філософа і письменника — висунуто концепцію історії культури українців від найдавніших часів. Наш народ як етноантропологічна цілісність, стверджував він, заносів собі просторове місце й усюди поклав свою ознаку багатої культури й яскравої талановитості.

Великий інтерес викликають його думки щодо виникнення й роз­витку української пісні, орнаменту, звичаїв і обрядів, побуту, літера­тури й театру. З-під його пера вийшла фундаментальна праця "Укра­їнська культура. Коротка історія культурного життя українського народу", яка побачила світ у Києві 1918 року й репринтно перевида­на в наш час.

Початок XX століття став добою посилення імпресіоністських тенденцій (творчість М. Коцюбинського, Л. Українки), розширився "становий принцип", тобто літературними героями ставали пролета­ріат, інтелігенція (І. Франко, В. Винниченко), опрацьовуються фрей­дистські та натуралістичні концепції. У прагненні перейняти кращі зразки світового мистецтва українські митці заперечували патологічні, урбаністичні мотиви.

До 30-х рр. стверджуються нові течії і напрямки, репрезентуючи модерністський калейдоскоп — футуризм, символізм, неокласицизм, "вітаїзм" тощо. Прикладом може бути творчість М. Хвильового. У праці за редакцією І. Крип'якевича "Історія української культури" (1937 р.) було зроблено глибокий аналіз побуту, літератури, музики й театру. Здійснено ряд спроб створити оригінальні культурницькі концепції (А. Козаченко "Українська культура, її минувшина та су­часність", М. Марченко "Історія української культури з найдавніших часів до середини XVII ст." та ін.)

Широко розгорнулися дослідження української культури в діас­порі. Були написані й видані курс лекцій для студентів Українськего технічно-господарського інституту в Подебрадах "Українська куль­тура" (за ред. Д. Антоновича, 1940 р.); тематична тритомна "Енцик­лопедія українознавства" (Мюнхен—Нью-Йорк, 1949 р.); "Нариси з історії нашої культури" Є. Маланюка в 50-х рр.; "Тисяча років укра­їнської культури" М. Семчишина (1965 р.) та ряд ін.

Різноманітність концепцій обумовлена багатоплановістю культу­
ри як системи. Складність культурно-історичного процесу, багатство
складових частин культури вимагають різних підходів до вивчення
цього феномену. Тому культура як соціальне явище, закономірності
її розвитку стали об'єктом дослідження для фахівців різних галу­
зей — філософів, соціологів, педагогів, психологів, істориків, мистецт­
вознавців ТОЩО.         І,

3. Функції культури

Вищезгаданий характер культури як суспільно-історичного яви­ща зумовлює її поліфункціональність. Серед її функцій виділяються пізнавальна, інформативна, світоглядна, комунікативна, регулятивна, аксіологічна, а також виховна.

Важливе місце серед них належить пізнавальній. В чому вона виражається? По-перше, у фіксації в кожну конкретну історичну епоху результатів пізнання навколишнього світу. При цьому подається цілісна картина світу, поєднуються результати наукового, ціннісного та художнього його відображення. У відповідності з рівнем духов­ної культури ми судимо про рівень пізнання світу в ту чи іншу епо­ху, а отже, про ступінь панування людини над стихійними силами природи і суспільства.

По-друге, культура — це самосвідомість соціальних груп населен­ня, націй, класів, суспільства в цілому. Завдяки культурі соціальні спільноти пізнають самі себе, свої суспільні потреби та інтереси, свої особливості й місце у світовій історії, формують своє ставлення до інших суспільних систем.

З пізнавальною функцією культури тісно пов'язана її інформатив­на функція. Вона настільки важлива, що деякі вчені вважають її основною, а іноді навіть зводять культуру до інформації. Це питання проблематичне, хоча слід визнати, що без вивчення цієї функції не­можливе розуміння сутності культури.

Відомо, що соціальний досвід попередніх поколінь не може пере­даватись генетичною спадковістю. У культурі виявляються соціаль­на спадковість людства, його пам'ять. Опредмечуючись в тих чи інших знакових системах (усних переказах в давнину, пізніше — у літера­турній мові, нотах, в "мовах" науки та мистецтва і т.ін.), соціальний досвід попередніх поколінь розпредмечується і сприймається нови­ми поколіннями. Інформаційна функція виконує передачу, трансля­цію нагромадженого соціального досвіду як за "вертикаллю" (від попередніх поколінь до нових), так і за "горизонталлю" — обмін духовними цінностями між народами.

Завдяки культурі нові покоління людей мають можливість вико­ристати досвід, нагромаджений предками. Тепер вже відпала не­обхідність окремому індивідові особисто випробувати усе на власно­му досвіді. Його індивідуальний досвід може бути певною мірою замінений результатами досвіду посередників.

Інформаційна функція культури дозволяє людям здійснювати обмін знаннями, навичками, вміннями, здібностями, інакше кажучи, своїми сутнісними силами, які нерівні як в середині одного поколін­ня, так і між поколіннями. Відомий англійський драматург Бернард Шоу дотепно зауважив: "Якщо у вас яблуко і в мене яблуко, і ми обміняємось ними, то в кожного залишається по яблуку. Але якщо в кожного з нас по одній ідеї, і ми передаємо їх одне одному, то ситуа­ція змінюється. Кожен одразу стає багатшим, а саме — володарем двох ідей".

Інформаційна функція культури може виявлятись через спілку­вання людей, в їх практичній взаємодії, перш за все — в спільній трудовій діяльності. Тому інформаційна функція нерозривно пов'я­зана з комунікативною. Спілкування за своїм характером буває без­посереднім і опосередкованим. Безпосереднє спілкування — це пряме засвоєння надбань культури. Воно доповнюється непрямим, опосеред­кованим — коли реалізується через засвоєння культурної спадщини.

Прилучаючись до поезії Тараса Шевченка, романів Панаса Мир­ного, слухаючи музику Миколи Лисенка, вивчаючи твори філософів і вчених і т.д., ми сприймаємо їхні думки й почуття, ніби спілкуємось із ними. У наші дні, з появою і бурхливим розвитком засобів масо­вої інформації (преса, радіо, телебачення, комп'ютерна мережа), не-змірно зростає роль опосередкованого спілкування.

Культура, з одного боку, регулює пряме й непряме спілкування людей, а з іншого, збагачує й саме спілкування, яке правомірно роз­глядати як явище культури. Воно активно сприяє розвиткові людини, примноженню її духовного багатства, виступає важливим засобом подолання відчуження між людьми, яке стало однією з найдраматич­ніших ознак XX століття.

Спілкування між людьми здійснюється за допомогою різних за­собів, знакових систем, "мов" (у широкому значенні цього поняття, яке розкривається в спеціальній науці — семіотиці). Кожна нація має не тільки свою мову слів, але й мову жестів, танцю, музики і т.ін., а також — свою мову ритуалів, правил поведінки і норм спілкуван­ня. Поряд з національними мовами, які відображають історію наро-ДУ, своєрідність його психології, існують й інтернаціональні мови, що відіграють важливу роль у міжнаціональному спілкуванні людей. Такою, наприклад, інтернаціональною мовою є мова науки, мова по­нять та формул. Завдяки цій мові наукові досягнення одного народу стають набутком інших народів світу. Наука створює й умовні, спеці­альні мови, галузь застосування яких обмежена в основному елек­тронікою ("Алгол", "Фортран" тощо), на яких здійснюється комп'ю­терне програмування. Звичайно, ці "мови" ніколи не заміняють жи­вої мови повсякденного людського спілкування, але діапазон їх за­стосування з розвитком електронно-обчислювальної техніки зростає.

Культура уможливлює не тільки спілкування людей, але й регу­лювання їх взаємовідносин і діяльності. Регулятивна функція куль­тури реалізується з допомогою певних норм, засвоєння яких необхідне кожному для успішної адаптації в суспільстві. Нормативна функція культури включає надзвичайно широке коло вимог, які пред'являють­ся до духовного світу людини, її знань, світогляду, моральних якос­тей тощо.

Норми культури в їх зовнішньому виразі проявляються через символіку, певну знакову систему (наприклад, різні знаки уваги). Характерним прикладом такої символіки виступають правила ети­кету. Одначе не можна ставити знаку рівності між подібними пра­вилами й регулятивною функцією культури. У сфері культури до­сягнутим правомірно вважати лише те, що увійшло у побут та звич­ки. Про ступінь засвоєння норм культури ми судимо за реальною поведінкою людини в різних життєвих ситуаціях. У такому розумінні культура виробництва, побуту, обслуговування, торгівлі, себто — будь-яка культура діяльності людини є культурою її поведінки. Крім того, ми часто говоримо і про культуру поведінки в більш вузькому ро­зумінні слова, маючи на увазі нормативні вимоги до побутового спілку­вання людей.

У ролі регуляторів культури поведінки людини як у широкому, так і у вузькому сенсі виступають не тільки норми, але й зразки поведінки. Норма характеризує не лише вже досягнуте суспільством, але й те, що має статус загальної вимоги. Взірець — це вище, найкра­ще, досягнуте передовими людьми суспільства, найбільш наближене до ідеалу. У процесі історичного розвитку людства певні зразки по­ступово перетворюються у загальну норму поведінки, згодом їм на зміну приходять нові, більш досконалі. У цьому й виявляється регу­лятивна роль зразка.

Нормативна сторона культури яскраво виявляється у звичаях та обрядах. Звичаї — це історично сформовані способи поведінки, що мають вигляд доцільних дій, які здійснюються людьми тієї або іншої спільноти в силу трудової діяльності, під впливом громадської дум­ки, задля відтворення зразка. Звичаї передаються з покоління в по­коління. Набравши форми певного стереотипу поведінки, звичай ре­гулює діяльність людей.

Закріплюючись із плином часу, звичаї переростають в культурні традиції. В основі кожної традиції лежить досвід того соціального колективу, який ним володіє і постійно його відтворює. Провідне значення у функціонуванні будь-якої традиції має діалектика уста­леного і мінливого в ній. Відбувається безперервний процес зміни традицій, відмирання консервативних і виникнення прогресивних, що відповідають потребам та інтересам суспільства. У сфері побуту, праці і міжособових відносин культура робить істотний вплив на поведін­ку людей, регулює їх вчинки, обумовлює вибір тих чи інших матері­альних і духовних цінностей. Регулятивна функція культури підтри­мується такими нормативними системами, як мораль і право.

Культурі притаманна аксіологічна (оціночна) функція. Вона ви­ражає якісний стан культури. Культура як система цінностей фор­мує в людини певні ціннісні орієнтири й потреби. Людина, сприйма­ючи ту чи іншу річ або явище, дає їм позитивну або негативну оцін­ку. У відповідності зі ставленням людини до культури часто судять про рівень інтелігентності особи. У динамічному процесі функціону­вання культури відбувається формування духовного обличчя люди­ни, її світогляду, політичних, правових, моральних, художніх, релігій­них поглядів, виробляються певні ціннісні орієнтації, моральні уста­новки, культурні смаки, формується багатогранний духовний світ людини.

Особливе місце належить виховній функції. Культура не лише пристосовує людину до певного природного та соціального середови­ща, сприяє її соціалізації. Вона ще й виступає універсальним факто­ром саморозвитку людини, людства. Кожного конкретного індивіда або людську спільність правомірно розглядати як продукт власної культурної творчості. Остання полягає у невпинному процесі розвитку й задоволення матеріальних і духовних потреб, різноманітних люд­ських здібностей, продукуванні та здійсненні найзаповітніших мрій і бажань, висуванні перед собою і досягненні певних життєвих цілей, програм. Тому кожний новий етап у культурному поступові можна справедливо вважати новим кроком в напрямку розширення гори­зонтів людської свободи.

Світоглядна функція культури виявляється в тому, що вона син­тезує в цілісну і завершену форму систему чинників духовного світу особи — пізнавальних, емоційно-чуттєвих, оцінних, вольових. Світо­гляд забезпечує органічну єдність елементів свідомості через спри­йняття й розуміння світу не в координатах фізичного простору й часу, а в соціокультурному вимірі. Слід відзначити також, що й світогляд­не мислення, і світоглядне уявлення в історичному плані черпають свій зміст у міфології, згодом у релігії, й нарешті, у науковому пізнанні, тобто в тих формах суспільної свідомості, що складають зміст культури. Основним напрямком культурного впливу на людину є формування світогляду, через який вона включається в різні сфери соціо-культурної регуляції.

Запитання для самоконтролю    

1. Культурологія, її предмет і основні категорії.2. Дайте визначення культури.

3. Назвіть основні структурні елементи культури.

4. Висвітліть сутність поняття "національна культура".

5. Назвіть основні концепції культури, розкрийте їх сутність.

6. Поясніть особливості культурологічних концепцій українських вчених.

7. Перелічіть основні функції культури, розкрийте їх сутність.

Література

     

1. Толочко П.П. Древняя Русь: очерки социально-политической истории. — К., 1987.

2. Рыбаков Б.А. Первые века русской истории. — М., 1964

3. Брайчевський М.Ю. Походження Русі. — К., 1968.

4. Історія світової культури . За ред. проф. Л.Т. Левчук. — К., 1994.

5. Семчишин М. Тисяча років української культури. — К., 1993.

6. Історія України: Курс лекцій: У 2 кн. — К., 1991. — Кн. 1.

7. Павленко Ю. Історія світової цивілізації. — К., 1996. — С. 4 — 10; 15—165.