8

8 розділ. свобода совісті як ЗАГАЛЬНОЛЮДСЬКА ЦІННІСТЬ

Свобода совісті — право громадян сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної, відправляти релігійні культи або дотримуватися атеїстичного світогляду.

Як одна з найважливіших і невід'ємних свобод людини, загальнолюдська соціальна та духовна цінність, свобода совісті є конкретним виявом свободи людини в суспільстві, важливим етичним і правовим принципом. Водночас це важлива філософська, правова та релігіезнавча категорія.

Свобода совісті є найширшою свободою думки про світ, свободою людини по-своєму розуміти його. Людина може обирати собі той світогляд, який вважає правильним. Тому свобода совісті є цілковитою свободою світогляду. В широкому розумінні поняття "свобода" передбачає свободу особистості, її діяльності як усвідомленої необхідності, а також її духовну свободу. Вона є своєрідним комплексом гарантій, які забезпечують людині право і можливість чітко формулювати свої моральні принципи, визначати обов'язки, здійснювати моральний самоконтроль і моральну самооцінку.

Формування головних засад свободи совісті закорінене у багатовіковій боротьбі за право вільно мислити й діяти, у реальній практиці вільнодумства.

Історичні форми критичного

розгляду релігії

На всіх етапах розвитку духовної культури людства разом з міфологічними, релігійними уявленнями існували різноманітні форми їх критичного аналізу як на рівні буденної свідомості, в різноманітних єресях, так і у формі історичного, філософського, природничого та інших видів аналізу, охарактеризованих як вільнодумство (термін вперше вжив англійський філософ XVIII ст. А. Коллінз).

ВІЛЬНОДУМСТВО ДАВНЬОГО СВІТУ

Як і вірування, воно було безпосереднім, наївним. Писемні пам'ятки Давнього Сходу свідчать, що вже в ранній період ідейна опозиція релігійно-міфологічним традиціям виявлялась у сумнівах щодо особистого безсмертя, існування потойбічного світу, доцільності релігійних обрядів, аскетизму. Наприклад, "Пісня арфіста" сприймалася давньоєгипетськими жерцями не тільки як вираз сумніву щодо існування потойбічного життя, а й як заклик до спротиву релігії та жерцям.

У давніх державах релігійні доктрини не претендували на винятковість і не заперечували релігійних уявлень інших народів. Багатобожжя створило сприятливі умови для утвердження ідей релігійної терпимості, значущості людини у світі, що знайшло відображення у культі героїв.

Системніше розглядало релігію вільнодумство давніх Індії та Китаю. Так звана школа локаята (чарвана), стверджуючи, що все в природі складається з чотирьох елементів — вогню, повітря, води і землі, не сприймала релігійно-ідеалістичного тлумачення природи та людини.

Помітного розвитку набуло вільнодумство в античному світі. Так, філософ Ксенофан (кін. 570 — після 478 до н.е.), критикуючи антропоморфізм грецького пантеону богів, якому він протиставляв єдине світове божество, висунув ідею, що саме люди створили богів за власною подобою. Філософ-матеріаліст Демокріт (прибл. 460—371 до н.е.) заявляв, що віра в богів виникла зі страху людини перед силами природи.

Теорії, які підривали традиційні релігійні вірування, сприймалися вкрай негативно владою та офіційними ідеологами. Вже у V ст. до н.е. в Афінах, де існувала свобода слова, думки, під суворою забороною були релігійне

вільнодумство та атеїзм, який на той час мав стихійний характер, а народні збори міста-поліса прийняли рішення віддавати під суд тих, хто не вірує в богів. Саме з цих причин філософ Протягом (480—410 до н.е.), який піддав сумніву існування богів, був змушений втекти з Афін. Анаксагора (прибл. 500—428 до н.е.) звинувачували за те, що він назвав Сонце глибою, наскрізь пройнятою вогнем. Навіть Сократ (469—399 до н.е.), який вважав, що шанує релігійні традиції, був звинувачений у неповазі до богів. Звинувачували його і в розпусті молоді хибними ідеями. Насправді філософські пошуки Сократа були спрямовані на раціональне пояснення природи людини, її моральних ідеалів, що суперечило традиційним формам вірувань.

Не менш авторитетний філософ Платон (427—347 до н.е.) у творах про державу викривав безбожників, закликав карати їх смертю, теоретично обґрунтовував необхідність державного переслідування осіб, які порушують релігійно-міфологічні традиції, стверджуючи необхідність державної релігії, яка повинна сприяти формуванню однодумства у громадян та зміцненню влади.

Критикував античну релігію й Епікурню авторитету церкви. Альтернативою церковної влади повинна стати міцна державна влада як необхідна умова забезпечення індивідуальної свободи віросповідання.

Поширенню ідей вільнодумства особливо прислужилися народні антиклерикальні рухи (павлікани — у Візантії, холларди — в Англії, таборити — в Чехії). Передусім це був протест селянства, міських низів проти феодальної експлуатації, який зливався з виступами проти державної релігії.

Своєрідними центрами вільнодумства ставали університети в Кембриджі, Оксфорді, Парижі, Тулузі, Неаполі.

ВІЛЬНОДУМСТВО ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ

На цей період припадає розклад феодальних відносин, вихід на авансцену історії буржуазії, а разом з нею нової суспільної ідеології, нового бачення ролі й місця релігії в житті суспільства.

Утвердження в соціальній структурі нового класу — буржуазії, формування нових виробничих сил супроводжувались ідеологічною боротьбою між ними. Феодальна верхівка не хотіла поступатися своїми правами та привілеями, а буржуазія, прагнучи політичного та економічного панування, намагалась обмежити владу церкви, пристосувати релігійну ідеологію до своїх потреб.

За таких умов питання про владу знаходило відображення і в проблемі віросповідання. Прогрес виробництва та науки супроводжувався утвердженням соціальної значущості буржуазної інтелігенції — лікарів, юристів, педагогів, художників, які симпатизували ідеалам світського гуманізму, всебічного розвитку особистості, релігійної свободи. Гуманісти зверталися до культури та філософії античності, відроджували її ідеї та ідеали. Важливу роль у становленні нової ідеології відіграв перехід від теоцент-ристського світогляду до антропоцентризму, що розглядав людину як центр буття.

Епоха Відродження дала світові плеяду вчених, митців (Д. Бокаччо, Ф. Рабле, М. Казанський, Д. Бруно, М. Коперник, Л. да Вінчі, М. Монтень), які виробили нову систему цінностей, у центрі буття розглядали вільну людину. Загальнолюдські цінності стали мірилом соціального буття. Це стимулювало теорію та практику антиклерикалізму, секуляризацію церкви, свободу віросповідання, підштовхнуло процес реформування церковного життя, передусім у католицькому світі.

Початком Реформації стали віттенберзькі тези 1517 р. німецького ченця, доктора теології Мартіна Лютера, в яких свобода совісті пов'язана з вимогою вільної проповіді та безперешкодного поширення Святого Писання. У цей період буржуазно-демократичні гасла тісно перепліталися з вимогами свободи віросповідання, кожна з яких пропонувала свої засоби перетворення політичної, економічної та соціальної сфери життя суспільства. На шляху цих перетворень стояла церква, і тому дві різні течії злилися в єдиний потік.

Загалом рух Реформації у соціальному аспекті був надзвичайно різноманітним. Наприклад, бюргерська опозиція обмежувалась лише конституційними вимогами. Плебейські угруповання пов'язували боротьбу за свободу совісті з боротьбою за соціальні перетворення, її лідер То-мас Мюнцер вимагав рівності всіх перед Богом і навіть всіх на землі, проголошував, що людина повинна мати свободу вибору ставлення до релігії. Розуміння свободи совісті Лютером і Мюнцером суттєво різнилися, відображаючи різні соціальні інтереси та ідеали, різне ставлення до свободи совісті буржуазії та народних мас. Історичною заслугою Реформації можна вважати появу в житті суспільства поняття "свободи віросповідання" у формі вільного вибору віруючим однієї з конфесій християнства.

Утвердження в економіці, ідеології, політиці європейських держав буржуазно-демократичних ідеалів та уявлень висунуло на порядок денний необхідність нового бачення свободи совісті й віросповідання людини. Закони буржуазної держави проголошувались "природними", вічними та незмінними, що постали з природи речей, суспільства та моралі. Сутність та походження християнського світогляду пояснювали наявністю надприродної божої сили, потребою людини вірити в неї. З урахуванням такого статусу релігії, свобода релігійної совісті розглядалась як особисте право та цивільна свобода кожного.

Філософи-просвітники Т. Гоббс (1588—1679), П. Бейль (1647-1706), К. Гельвецій (1715-1771), Б. Спіноза (1632—1677) висловлювали думку про можливість ширшого тлумачення свободи совісті, яке передбачає право не лише на свободу віросповідання, а й на можливість бути атеїстом. Дехто з них виступив за відокремлення церкви від держави, школи від церкви.

(прибл. 341 — 270 до н.е.), виступаючи за звільнення людства від страхів та забобонів, що проростають із віри у надприродне. Оскільки світ складається з комбінацій атомів, участь богів у його створенні він виключав, хоч і не заперечував їх.

Римський філософ Тіт Лукрецій Кар (99—55 до н.е.) у поемі "Про природу речей" причини виникнення релігії вбачав у безкультур'ї людей, їх страхах перед непізнаними явищами природи.

Отже, наявність у давніх державах настанов на обов'язкове дотримання релігійних традицій, обрядів та одночасне скептичне ставлення до них свідчать, що вже на ранніх етапах суспільного розвитку сформувались різні підходи до релігії, згодом зафіксовані в поняттях свободи совісті та віросповідання.

вільнодумство середньовіччя

З утвердженням феодалізму остаточно сформувалися, зміцнили свої позиції релігії більшості країн світу. Релігійна ідеологія стала домінуючою, охопивши усі сфери суспільного життя. Але й за таких умов вільнодумство знаходило можливості для самовираження.

Наприкінці X — на початку XI ст. видатний таджицький філософ, поет, лікар Ібн Сіна (Авіценна, 980—1037) у теорії "двоїстої істини" намагається обґрунтувати незалежність науки і філософії від богослов'я, вивести їх розвиток з поля зору духовенства.

Ще один таджицький філософ Омар Хайям (1040— 1131) у своїх "Рубаях" неприховане скептично ставився до закликів відмовитися від земних благ задля блаженства у потойбічному світі.

Утвердження християнства як домінуючої релігії в Європі супроводжувалося придушенням інакомислення, яке залежно від конкретно-історичної ситуації виявлялося в містичних вчинках, пошуках "кращої релігії", в ідеалізації раннього християнства, а інколи у формі радикальних соціально-політичних рухів.

Основою для виникнення різних єресей у християнстві найчастіше була Біблія. Відсутність єдиної думки про те, які її книги слід вважати божими, спричинило протистояння між католицькою та православною церквами.

Середньовічний філософ І. Еріугена (810—877) наполягав на домінуванні розуму над релігійними догматами. Заклик до вільного раціонального пошуку істини підхопив і розвинув французький філософ, теолог і поет П'єр Абеляр (1079—1142), який вважав, що Святе Письмо, як і церковні таїнства, не підлягає усвідомленню, адже авторитет церковної догми не повинен доводитись розумом. Його теологічні твори двічі були засуджені на Соборах католицької церкви (1121 і 1140). Вагомим внеском у розвиток опозиційно-єретичного напряму було вчення Й. Флорського (1132—1202), який спробував обґрунтувати принципи релігійної свободи та свободи світогляду.

У Північній Італії, Південній Франції, Болгарії та Німеччині в X—XI ст. набув поширення рух богомольців, які не визнавали вчення офіційної церкви, її ієрархії та обрядів. В середині XII ст. існував рух за секуляризацію церковного майна (перетворення церковної власності на світську), учасники якого вважали, що обмеження матеріальних можливостей церкви сприятиме утвердженню принципів свободи віросповідання.

Англійський філософ, природознавець Роджер Бекон (1212—1294) стверджував, що християнство у своєму ортодоксальному прояві не може бути істиною для всіх часів, бо його вчення — лише окремий історичний етап у розвитку людства, а в існуючому вигляді воно слугує лише зміцненню авторитету церкви. Альтернативою церковної влади повинна стати міцна державна влада як необхідна умова забезпечення індивідуальної свободи віросповідання.

Своєрідними центрами вільнодумства ставали університети в Кембриджі, Оксфорді, Парижі, Тулузі, Неаполі.

ВІЛЬНОДУМСТВО ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ

АТЕЇЗМ ЯК РАДИКАЛЬНА ФОРМА ВІЛЬНОДУМСТВА

Розвиток науки, нові суспільні відносини, що утверджувалися в межах капіталістичної системи, дедалі менше залишали підстав для віри в залежність людини від надприродних сил. Навпаки, вони потребували особливо діяльних особистостей. У цей період вільнодумство поставало у формі деїзму — визнання Бога як верховного розуму й одночасного матеріалістичного тлумачення явищ природи. Одним з найпомітніших виразників його був французький філософ, письменник Вольтер (1694—1778).

Більш-менш чітко атеїстична форма вільнодумства окреслилася у працях французьких енциклопедистів: Ж. Ламетрі (1709-1751), Д. Дідро (1713-1784), П. Гольбаха (1723—1789), які заперечували ідею Бога, відкидали релігію.

Ще радикальнішу позицію щодо релігії займав німецький філософ і релігієзнавець Л. Фейербах (1804—1872), досліджуючи з позицій матеріалізму походження і сутність її, виступаючи проти догм ортодоксального християнства про безсмертя людської душі.

Радикалізація атеїстичного вільнодумства пов'язана з діяльністю російської революційно-демократичної інтелігенції (М. Чернишевський (1828—1889), О. Герцен (1812-1870), М. Добролюбов (1836-1861), В. Бєлінський (1811-1848)), а особливо з появою на історичній арені марксизму, який розцінював релігію як форму втечі людини від дійсності, суттєву перешкоду на шляху прогресу людини га суспільства. Намагання розглядати її як інструмент класового гноблення трудящих, пов'язати атеїзм з класовою боротьбою зумовило низку потворних явищ, пов'язаних з руйнуванням храмів, репресіями служителів культу в колишньому СРСР, гіпертрофоване тлумачення однієї з найважливіших невід'ємних свобод людини — свободи совісті.

Сутність свободи совісті й умови її забезпечення

У практичному вжитку поняття "свобода совісті¹' функціонує як категорія права, тісно пов'язана зі становленням суспільства і держави, декларованим і реалізованим ставленням до світоглядних орієнтацій людей, передусім до їх релігійного вибору.

Релігієзнавча сутність свободи совісті реалізується через поняття "свобода релігії", "свобода віросповідання", "свобода в релігії", "толерантність". Важливе значення в цьому контексті має і саме поняття "совість".

Совість — здатність особистості формулювати свої моральні обов'язки, вимагати від себе їх повного виконання, здійснювати моральний самоконтроль і самооцінку своїх думок і вчинків.

У розуміння совісті вкладається відчуття людиною внутрішньої відповідальності перед собою за свої вчинки, їх оцінка з певних моральних позицій, внутрішній самоконтроль щодо виконання своїх обов'язків перед суспільством та іншими людьми, здатність до морального самовдосконалення. Вона менш за все спирається на примус з боку суспільства та держави, на застосування норм права. Дія совісті виходить з того, що людина, маючи почуття і розум, має також і свободу вибору в своїх думках і вчинках, тобто людина має певну свободу в моралі.

Свобода в моралі, як і будь-яка інша свобода, не може бути абсолютною та необмеженою. Це означає, що людина не може ні за яких умов бути цілком вільною від відповідальності за свої думки та вчинки, адже вона існує в суспільстві разом з іншими людьми, в яких є свої інтереси та права. Отже, свобода має певні межі, зумовлені існуванням інших людей і суспільства.

Оскільки релігійні відносини — складовий елемент суспільних відносин, суб'єктами яких є релігійне та нерелігійне населення, держава зобов'язана законодавче регулювати їх.

Гарантуючи при цьому можливість сповідувати або не сповідувати ту чи іншу релігію, держава водночас повинна опікуватися дотриманням чинного законодавства, права і свободи всіх громадян. У цьому контексті конституція Японії, наприклад, свободу віросповідання поєднує з необхідністю дотримання суспільного спокою, виконанням інших громадських, виробничих обов'язків. Навіть у декларації Ватикану про релігійну свободу зазначається, що релігійні організації та віруючі повинні виконувати вимоги світської влади, дотримуватися фомадського порядку, а громадянське суспільство вправі захищатися від зловживань під релігійними гаслами.

Держава може обмежити, регламентувати право на свободу совісті. Звужуючи або розширюючи межі цього права, вона регулює лише межі суспільних можливостей зовнішнього вияву свободи совісті — публічних дій індивіда в духовній сфері, проте неспроможна надати або забрати свободу совісті індивіда.

Свобода совісті як релігієзнавча, правова категорія певною мірою розкриває свою сутність через поняття "свобода релігії", яке містить усі аспекти свободи совісті, самовизначення особистості у сфері релігійного світогляду, релігійних ціннісних орієнтацій, а також зовнішнє самовираження на їх основі.

Свобода релігії — правові, суспільно-політичні, економічні можливості й гарантії для вільного самовизначення та самореалізації особистості, незалежного функціонування релігійних організацій та їх інститутів.

Поняття "свобода совісті" й "свобода релігії" взаємопов'язані, але не тотожні. Якщо перше охоплює широку сферу духовного, світоглядного буття людини, в якій вона самовизначається і само реалізується, то друге постає як свобода вибору і самоствердження індивіда лише в системі релігійних координат.

Як один з аспектів структурних елементів свободи совісті, свобода релігії реалізує себе через свободу віросповідання та свободу церкви.

Свобода віросповідання — законодавче гарантоване право особистості вільно, без зовнішнього примусу обирати, сповідувати будь-яку релігію, задовольняти свої релігійні потреби, здійснювати інші культові дії відповідно до своєї релігійної орієнтації.

Вона передбачає рівність віруючих усіх конфесій перед законом, відсутність дискримінації за релігійним принципом. Свобода віросповідання дає право не лише обирати будь-яку релігію, але й не обирати жодної. Тобто право вибору передбачає і право відмови від вибору.

Свобода релігії має внутрішній і зовнішній аспекти вияву — свободу вибору певного релігійного світогляду та публічне сповідування релігії. Для віруючої людини важливе значення має "зовнішнє сповідування віри", яке, наприклад, християнство вважає суттєвою ознакою християнської совісті й розглядає його як необхідну умову перебування у християнстві, твердячи, що справжня релігійна совість не може існувати потаємно, а повинна виявляти себе зовні. Воно навіть оголошувало єретиками тих прихильників християнства, які заперечували необхідність зовнішнього вияву своїх релігійних переконань, вважаючи достатньою лише внутрішню (у совісті) належність до християнства.

Першим правовим актом, який проголосив "свободу сповідання релігії", був підписаний у 313 р. римським імператором Костянтином і його співправителем Лацінієм "Міланський едикт про віротерпимість". Поняття "свобода віросповідань" відображає можливість вільно, без зовнішнього примусу дотримуватись будь-якої релігії, відправляти публічно чи приватно релігійні культи, вільно змінювати свої релігійні уподобання, рівність перед законом як віруючих, так і релігій.

Ще одним важливим чинником реалізації свободи совісті, свободи релігії є свобода в релігії.

Свобода в релігії — межі свободи, в яких, згідно з віросповіданням, може реалізовуватися ініціатива та самодіяльність віруючих щодо тлумачення головних положень віровчення, відправлення культів.

Вона є одним з аспектів свободи совісті, виражається здебільшого через свободу думки щодо релігійних цінностей, норм, установок тощо. Реалізація її нерідко є проблематичною й розцінюється як єресь.

Кожна людина має сама визначити форми, способи, шляхи пізнання істини, свого єднання з Богом. Вона від народження має право бути вільною, суверенною і незалежною у виборі й захисті своїх ідей, переконань, суджень, свого погляду на світ, сенс і призначення людського життя. Це справа її совісті. Сфера совісті — приватна сфера особистості. Держава не повинна втручатись у цю делікатну царину людського буття. Вона не повинна нав'язувати своїм громадянам той чи інший світогляд, прагнути до встановлення істин віри або форм богослужіння силою своїх законів.

Обов'язок держави — забезпечити (законодавче, економічно та політичне) гарантії вільного самовизначення та самореалізації особистості в духовній, в тому числі релігійній, сфері. Різні світоглядні, релігійні концепції, різне світобачення повинні мати право на буття в суспільній чи індивідуальній свідомості.

Одним з принципових положень свободи в релігії є можливість для індивіда добровільно об'єднуватися з іншими одновірцями в релігійні спільноти з метою! публічної відправи богослужіння, пропаганди своїх! релігійних поглядів, місіонерської діяльності. Релігійна І організація як вільне утворення громадян-одновірців має! свої структуру, статут, який регламентує не тільки проблеми, пов'язані зі сповідуванням релігії, культовими діями, | а й норми поведінки віруючих тощо.

Тобто реалізація принципу свободи совісті тісної пов'язана з дотриманням гарантій не лише свободи релігії,) свободи в релігії, а й свободи церкви.

Свобода церкви — законодавче закріплене й гарантова-1 не державою право на вільну діяльність церкви та інших \ релігійних організацій в межах їх функціонального призначення, організаційно-управлінських потреб.

Це поняття відображає ступінь автономності церкви,! незалежності від втручання держави в її внутрішні справи] тощо.

Тісне поєднання офіційної релігії та державного апара-1 ту породжує різні варіанти клерикальної держави. В одних країнах (Саудівська Аравія, Пакистан) клерикальний вплив поширюється на різні сфери суспільного буття. Наприклад, в Саудівській Аравії державною релігією є іслам, атеїзм заборонений і переслідується законом. В інших країнах формально декларується свобода віросповідання, але водночас існують привілейовані релігії й релігійні течії: в арабських країнах — іслам, в латиноамериканських і західноєвропейських — католицизм, у Греції — православ'я. Визнання особливого становища певної церкви зафіксовано в конституціях 42 держав; законодавство ЗО країн обумовлює зайняття вищих посад в державі прийняттям релігійної присяги; в 17 країнах посаду глави держави можуть обіймати тільки ті особи, які належать до офіційної церкви. Існує чимало держав, у яких офіційної державної релігії немає, наприклад США, Україна.

Поняття "свобода церкви" передбачає свободу створення, управління, функціонування релігійних організацій, їх господарської, фінансової діяльності тощо. Законодавче врегулювання свободи церкви в Україні, як і релігійної свободи загалом, узгоджується з вимогами і! нормами міжнародного права, відображеними, зокрема, у 2-й і 5-й статтях Декларації ООН про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на основі релігії й переконань від 25 листопада 1998 p., у 16—18-х статтях Підсумкового документу Віденської зустрічі представників держав — учасниць Наради з безпеки і співробітництва в Європі у 1989 р.

Реалізація принципів свободи совісті в Україні

Проблеми, пов'язані із забезпеченням свободи совісті в Україні, залишаються надзвичайно важливими щодо правового регулювання і досить складним напрямом внутрідержавної політики.

Відомо, що українцям властиве специфічне сприйняття і відображення у суспільно-історичній практиці ідеологічних постулатів та організаційних форм релігії. Впродовж своєї історії український народ зберіг трактування релігії як засобу збереження власних і загальнолюдських надбань: родинної моралі, виховання морально розвинутого молодого покоління, глибокої поваги до життя і прав інших людей, милосердя тощо. Чужі йому крайні форми релігійно-національної нетерпимості, релігійний екстремізм і почуття власної винятковості чи зверхності у взаєминах з іновірцями.

Потреба захисту власної релігійної самобутності, ототожнюваної з культурно-національною самобутністю, ставала причиною масових народних повстану, національно-визвольних воєн, важливим чинником у зовнішньополітичних відносинах. Наприклад, у Зборівській (1649) і Гадяцькій (1658) українсько-польських угодах декларувалися визнання політичної рівноправності українського і польського духовенства, відмова від польського релігійного прозелітизму (намагання навернути у свою віру послідовників інших віровчень) в Україні.

Після підписання Переяславського договору (1654) про входження України до складу Російської держави зрушень щодо формування прогресивних правових основ свободи совісті в Україні не відбулось. З 1721 р. православна церква стала, по суті, державним міністерством — головним знаряддям встановлення духовно-світоглядної монополії. Російська імперія була країною з найбільш невідокремленою" від держави церквою, отже, державна влада не уявлялась без церкви. Звід законів Російської імперії 1832р. та "Уложеніє о наказаниях уголовных и исправительных" 1845 р. проголошували російське православ'я панівною релігійно-церковною структурою Будь-яка критика цієї церкви чи її віровчення, зречення церкви чи перехід в інше віровизнання і навіть недотримання церковних правил вважалися у Росії державним злочином і каралися кримінальним законодавством. Обов'язковим було і розголошення на вимогу поліції таємниці сповіді священиком.

Правове регулювання релігійно-церковного життя на українських землях, що у 1340—1772 pp. входили до складу Речі Посполитої, теж мало специфічні дискримінаційні риси. Визначальним у політиці Польщі щодо церкви в тогочасній Україні було створення максимального правового, економічного і духовного комфорту для шляхти, яка після Кревської (1385) та Люблінської (1569) уній подалася на схід, відтісняючи від державного управління українців і литовців. Саме тоді польський католицизм і вся правова система Польщі набули рис різкої релігійної нетерпимості. Державна політика щодо церкви в Україні визначала модель правової та соціальної диференціації за схемою: домінуюча роль — католикам, другорядна — православним, греко-католикам, тобто місцевому українському населенню.

Існували відмінності у правовому регулюванні релігійно-церковного життя у Росії та Австро-Угорщині. Якщо в Російській імперії рух за встановлення цивілізованих норм щодо свободи совісті було започатковано лише у 1905 p., то в Австро-Угорській імперії основними державними законами від 25 травня 1868 р. і 9 квітня 1870 р. було гарантовано права "без конфесійних осіб" (атеїстів), визначено позиції церкви у приватноправових відносинах, скасовано обмеження щодо не католиків. Позитивним для подальшої долі українського народу (особливо Галичини) стало те, що після входження краю до складу Австро-Угорщини (1772), було припинено сваволю та правовий нігілізм польської шляхти, яка змушена була діяти в жорстких рамках австрійських законів. Українську греко-католицьку церкву в Галичині було зрівняно в правах з

римо-католицькою, її духовенство одержало реальне і матеріальне забезпечення за рахунок релігійного фонду, створеного на основі конфіскованих земельних володінь польських костьолів та монастирів.

На початку XX ст. громадсько-політичне життя України ознаменувалось утворенням перших політичних партій, які у політичних програмах та маніфестах формулювали своє ставлення і до релігії та церкви. Наприклад, програма Української народної партії (1902) передбачала забезпечення свободи "релігії, совісті, переконань", містила досить великий за обсягом розділ "Релігія". В ньому йшлося про відокремлення церкви від держави, невтручання державних органів у релігійні справи, відмову від будь-якої "пануючої" в Україні релігії, встановлення організаційно-канонічної незалежності української церкви, виборність духовенства; право релігійних громад вирішувати церковні справи, позбавлення церковних соборів будь-якої "адміністративної влади", утримання духовенства винятково за рахунок релігійних громад. Як вважали автори програми, тільки такий устрій церкви може забезпечити свободу релігії, переконань, свободу поширення поміж людьми різних знань, здобутків культури і науки.

Програми Української демократичної партії та Української радикальної партії (1903) містили положення про свободу совісті з установленням права незалежності від жодної з релігій і відокремлення церкви від держави, націоналізації церковних і монастирських земель, рівності прав громадян незалежно від їх ставлення до релігії. Українська демократично-радикальна партія (1905) домагалася скасування національно-релігійних привілеїв та обмежень, надання громадянам права належати до будь-якої віри або не належати до жодної. Програма Української соціал-демократичної робітничої партії (1905) у цих питаннях обмежувалась вимогами знищення релігійних привілеїв і націоналізації церковного землеволодіння.

З-поміж завдань державотворення, що постали перед народом України після 1917 p., вирізнялися сформульовані у конституційних актах 1917—1920 pp. принципи забезпечення свободи совісті. У цих актах переважно закріплювались демократичні цивілізовані основи свободи совісті та державно-церковних відносин.

Свободу совісті гарантував третій Універсал Української Центральної Ради (7 листопада 1917 p.), Конституція Української народної республіки, Декларація Української Директорії (грудень 1918 p.), Закон про тимчасове верховне управління в Українській народній республіці (12 листопада 1920 p.).

Українська народна республіка (УHP) визнавала незалежне становище православної церкви як автокефальної на чолі з патріархом у Києві. Передбачалося прийняття окремого державного закону, який мав регулювати загальні основи організації православної церкви в межах

Української держави, гарантуючи її внутрішню автономію, не порушуючи канонічних установ, а також визначати її правове місце у державі.

У Законі "Про тимчасовий державний устрій України" періоду Гетьманату (29 квітня 1918р.) зазначалося, що всі, хто належить до православної віри Української держави, а також всі мешканці України користуються вільним відправленням своєї віри і богослужіння. Проект Конституції УНР передбачав: "Артикул 24. ...вільність сумління і релігії забезпечуються кожному... Не можна нікого змушувати до участі в релігійних чинностях чи обрядах або належати до якого-небудь віросповідання. Забезпечується кожному вільність зміни віросповідання. Ніхто з громадян не може ухилитися від виконання публічних обов'язків з причини своїх релігійних переконань.

Артикул 25. Всі визнані державою віросповідання перед державою рівно рядні й рівноправні, мають право опоряджувати публічні на божества, виконувати релігійні обряди і засновувати релігійні товариства; в межах законів вони мають внутрішню автономію. Члени віросповідання, що його досі не визнала держава, не мають права до публічних на божеств, у місцях зачинених вони можуть виконувати свої на божества і релігійні обряди, що не суперечать закону та публічній моралі.

Артикул 26. Порядок визнання віросповідання, що його досі держава не визнала, встановить окремий закон". (Конституційні акти України. 1917—1920. — К., 1992. — С. 129.)

Отже, правові орієнтири УНР у ставленні до релігії й церкви відповідали прогресивним на той час принципам і здобуткам суспільно-політичної думки в Україні, враховували конкретні соціальні, національні, релігійні особливості суспільства. УНР розпочала вироблення цілісної системи законодавства про свободу совісті та релігійні організації на демократичних, гуманістичних засадах. Крім декларованої свободи совісті, відокремлення держави від церкви, передбачалися заходи щодо збереження і розвитку національно-релігійних традицій українців, національних меншин, регламентувалось ставлення релігії до широкого спектра суспільних відносин і традицій (сім'ї, освіти, судочинства та ін.). В УНР була спроба здійснення правової профілактики і встановлення відповідальності за розпалення міжконфесійних конфліктів. Так, проект Конституції передбачав кримінальну відповідальність священиків

і проповідників за прояви релігійного екстремізму щодо іншої віри, обов'язок органів державної влади дотримуватися встановлених законом рівних прав усіх релігійних організацій, визначав механізм оскарження дій посадових осіб релігійних організацій.

Наведені проекти програм і конституційних актів через різні обставини так і не набули чинності, але кожен з них по-своєму спричинився до розвитку традицій правового регулювання релігійно-церковного життя, формування демократичних засад щодо реалізації свободи совісті.

Згодом насаджуваний в УРСР атеїзм став ідеологічним знаряддям зміцнення тоталітарного режиму. Формально відокремлена від держави церква перебувала під постійним контролем державних органів, зазнавала постійних втручань у справи релігійних організацій. Державні органи регламентували усі вияви суспільної активності релігійних організацій та внутрішнє життя кожної з них. Законодавчі акти, відомчі інструкції СРСР та УРСР базувались винятково на ідеологічних постулатах комуністичної партії та сваволі партійно-державних функціонерів.

Законодавче регулювання відносин, пов'язаних із здійсненням свободи совісті, почалося в УРСР з прийняття 19 січня 1919 р. декрету Тимчасового робітничо-селянського уряду України. Він був майже дослівним викладенням декрету Раднаркому РСФСР від 23 січня (2 лютого) 1918 р. "Про відокремлення церкви від держави та школи від церкви", декларуючи право громадян сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної, скасування усіх позбавлень прав, пов'язаних із сповіданням будь-якої віри або не сповіданням жодної", заборону будь-яких місцевих законів або постанов, які б "утискали або обмежували волю сумління чи встановлювали будь-які переваги та привілеї на підставі віросповідної приналежності громадян. Одночасно декрет скасовував викладання основ релігії в усіх державних, громадських, приватних учбових закладах, будь-які субсидії держави релігійним організаціям. Церква втрачала усі свої майнові права, не могла бути суб'єктом правовідносин. Відповідно до цього декрету було прийнято постанову Народного комісаріату освіти "Про релігійні обряди і викладання закону божого в радянській українській школі"

(4 лютого 1919 p.).

Конституційні норми щодо свободи совісті були сформульовані в Конституції УРСР, затвердженій 10 березня 1919 р. Всеукраїнським з'їздом Рад у м. Харкові, а в остаточній редакції — ВУЦВК (14 березня 1919 p.). Вона передбачала надання в УРСР притулку всім іноземцям, переслідуваним за релігійні злочини. На відміну від У HP, де релігійні організації мали право висувати своїх представників до законодавчого органу держави, Конституція УРСР позбавляла виборчих прав усіх священнослужителів і ченців.

Наприкінці 20-х років усі повноваження щодо "церковної політики" були надані Наркомату внутрішніх справ. У квітні 1929 p. HKBC подав вищому партійно-державному керівництву УРСР довідку про те, що релігійні організації протидіють заходам радянської влади і підбурюють проти неї селян. Наслідком цього стали судові та позасудові репресії проти віруючих і духовенства. Було розпочато кампанію з ліквідації духовних храмів. В середині 30-х років їх кількість зменшилася до 9 % дореволюційного рівня (у Російській Федерації — 35,6 %). Після вироку Верховного суду УРСР за сфабрикованою НКВС справою Спілки визволення України (СВУ), за якою допоміжною структурою СВУ оголошувалась Українська автокефальна православна церква, почалися масові закриття храмів і арешти тисяч священнослужителів УАПЦ, яка ще до згаданого судового рішення була "саморозпущена" як "контрреволюційна".

За радянських часів конституційні гарантії свободи віровизнання не мали жодного значення і не впливали на державну політику щодо церкви, яка зазнавала періодичних коливань у зв'язку зі зміною лідерів комуністичної партії. Про декларативний характер тодішніх правових гарантій свободи совісті свідчить те, що не було зареєстровано жодного випадку притягнення до кримінальної відповідальності посадових осіб за дискримінацію віруючих (наприклад, відмова віруючим багатодітним матерям у присвоєнні їм звання "Мати-героїня", цькування службовців, перешкоди у здобутті вищої освіти тощо).

Специфічні риси правового регулювання свободи совісті в УРСР: повна невідповідність його правової бази (Конституції, урядових постанов та інструкцій, директив партійних органів) інтересам та-реаліям релігійно-церковного життя; порушення конституційно-правових норм самою ж державною владою; нехтування Конституцією і чинним законодавством; систематична і масова антирелігійна пропаганда; компрометація церкви і духовенства; поступове скорочення кількості церков і священнослужителів; постійний нагляд над духовенством з боку органів державної безпеки; перешкоди в залученні до церкви нових віруючих, здійсненні богослужінь і обрядів.

У 1938 р. Російській православній церкві (РПЦ) було дозволено зберегти дореволюційну назву ("Російська") і "монархічну централізовану структуру" (патріархат). Одержавши дозвіл на поширення своєї юрисдикції на віруючих Балтії, Бессарабії та Північної Буковини (1940), зайнявши місця розстріляних і ув'язнених священиків забороненої більшовиками греко-католицької церкви, РПЦ репрезентувала модель нової історичної спільноти — радянського народу.

До нормативної основи законодавчого регулювання релігійно-церковного життя в Україні радянського періоду належали також прийняті 26 березня 1966 р. Президією Верховної Ради Української РСР Указ "Про адміністративну відповідальність за порушення законодавства про релігійні культи" і Постанова "Про застосування статті 138 Кримінального кодексу Української РСР". Указ передбачав адміністративну відповідальність керівників незареєстрованих релігійних організацій, а також відповідальність за проведення несанкціонованих релігійних обрядів та церемоній, за створення позакультових структур, груп тощо. У постанові йшлося, що порушення законодавства щодо відокремлення церкви від держави і школи від церкви підлягають кримінальній відповідальності. Це — відмова у прийнятті на роботу, до навчального закладу, звільнення з роботи або навчального закладу, позбавлення встановлених законом пільг або переваг, інші істотні обмеження прав громадян залежно від їх ставлення до релігії. Практичного застосування щодо посадових осіб ці норми не мали, а з юридичного погляду були далекими від демократичних принципів свободи совісті. Але вони широко застосовувалися до віруючих і священнослужителів. Так, штрафами карали священиків РПЦ, які відправляли богослужіння в період основних сільськогосподарських робіт, пресвітерів, які дозволяли виступ неповнолітніх з різдвяними віршами на молитовних зборах, "вели релігійну пропаганду" над труною небіжчика. Хоча за радянськими законами жоден релігійний обряд чи таїнство не мали юридичної чинності, пресвітерам заборонялось здійснювати водне хрещення неповнолітніх, приїжджий проповідник не міг виступати перед місцевою

громадою, не можна було бити у дзвони, нести хрест перед похоронною процесією тощо.

У 1976 р. було ухвалене "Положення про релігійні об'єднання в Українській РСР", яке зі змінами, внесеними Верховною Радою Української РСР у вересні 1990 p., діяло до прийняття Закону УРСР "Про свободу совісті та релігійні організації" (23 квітня 1991 р.). Ним розширювались повноваження Ради у справах релігій при Раді Міністрів Української РСР, яка перебрала від місцевих органів влади вирішення питань реєстрації релігійних об'єднань, користування культовими приміщеннями, контролю за дотриманням законодавства щодо релігійних культів тощо.

У 1978 р. Верховна Рада Української РСР прийняла нову Конституцію. В останній радянській конституції (ст. 56) проголошувалось: "Громадянам Української РСР гарантується свобода совісті, тобто право сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, висловлювати релігійні або атеїстичні погляди. Розпалювання ворожнечі й ненависті через релігійні вірування забороняється.

Церква в Українській РСР відокремлена від держави і школа — від церкви".

Від попередніх ця конституція відрізнялася тим, що не просто проголошувала свободу відправлення релігійних культів, а й гарантувала свободу совісті, спричинивши цим досить жваву дискусію у суспільстві й сподівання віруючих та духовенства на можливу демократизацію державної політики щодо релігії й церкви. Однак до другої половини 80-х років, коли із зародженням руху за демократизацію суспільного життя активізувались процеси національно-культурного відродження, ця політика залишалася незмінною.

Проблеми законодавчого врегулювання державно-церковних відносин в Україні з особливою гостротою постали у другій половині 80-х років. Перші кроки щодо демократизації суспільства спричинили нечувану активізацію громадської діяльності віруючих і духовенства, яка в Україні набрала форм руху за реєстрацію нових громад домінуючої тоді РПЦ, релігійних організацій протестантської віросповідної орієнтації, вимог реабілітації незалежних від московського патріархату УГКЦ та УАПЦ. Свої законні претензії на повернення культових будівель заявили також зростаючі релігійні громади кримських татар та іудеїв.

Одночасно з кількісним зростанням посилювався вплив церкви на суспільні процеси і політику держави. Більшість релігійних діячів та організацій активно включалась у громадсько-політичну діяльність. Нові явища і тенденції у релігійно-церковному житті другої половини 80-х років досить вагомо впливали на правове регулювання свободи совісті, яке зумовило реалії нинішнього становища релігії й церкви в Україні.

Перебудова державно-церковних відносин розпочалася з дозволу громадам РПЦ користуватися храмами, закритими владою під час попередніх гонінь віруючих. Це було пов'язано з широким відзначенням тисячоліття запровадження християнства в Київській Русі. Духовенству було дозволено поширювати релігійну літературу, одержану від зарубіжних добродійних і місіонерських організацій, послабився натиск атеїстичної пропаганди у засобах масової інформації.

Українська держава після здобуття незалежності заявила про свою прихильність принципам демократії та правової держави. Нового змісту набув принцип свободи совісті. Конституція (ст. 35), законодавство України передбачають задоволення духовних потреб віруючих і атеїстів, забороняють дискримінацію громадян залежно від їх ставлення до релігії.

Це право передбачає свободу мати свою релігію чи переконання, переходити в іншу релігію чи переконання, змінювати релігію, одноосібно чи разом з іншими сповідувати свою релігію, відправляти культ, виконувати релігійні обряди, дотримуватися канонів своєї релігії у житті, право батьків (чи опікунів та піклувальників) виховувати дітей відповідно до своїх особистих переконань, право на таємницю сповіді тощо. Церква та релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа — від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова. Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони суспільного порядку, здоров'я та моральності населення.

Створено необхідні правові умови діяльності релігійних організацій, які прирівняні в правах до громадських організацій, мають статус юридичної особи. Питання власності, землекористування, підприємництва, релігійних організацій, трудові відносини у них врегульовано

чинним законодавством про власність, підприємництво, землю, соціальне страхування, трудовим законодавством.

Свобода совісті як конституційний принцип права конкретизується І захищається цивільним, кримінальним, адміністративним та конституційним законодавствами. Закони держави визначають обсяг прав і обов'язків віруючих і релігійних організацій у цих сферах життєдіяльності суспільства. Правове регулювання відносин держави і церкви здійснюється згідно із Законом "Про свободу совісті та релігійні організації в Україні" (1991 p.). Закон визначає статус релігійних громад, релігійних управлінь і центрів, монастирів і братств, духовних навчальних закладів. Зокрема, зазначається, що після реєстрації статуту релігійна організація стає юридичною особою, користується правами і виконує обов'язки відповідно до чинного законодавства і статуту. Релігійні об'єднання мають право: використовувати будівлі та майно, надане їм на договірних засадах державними, громадськими організаціями, громадянами; будувати власні культові та інші приміщення; засновувати видавничі, виробничі, реставраційно-будівельні підприємства, добродійні заклади.

На всіх працюючих у релігійних об'єднаннях поширюється чинне законодавство про працю, порядок оподаткування, соціального страхування і забезпечення. Доходи релігійних громад не оподатковуються.

Реалізацію державно-церковної політики покладено на Державний комітет України у справах релігій.

Це стимулювало розвиток релігійної інфраструктури: після проголошення державної незалежності більш ніж утричі виросла кількість духовних навчальних закладів та монастирів, у 8 разів — місій та братств. Функціонують недільні школи, пункти катехізації, зростає кількість періодичних видань. Значно поліпшилась матеріальна база церков. Держава повернула їм 3 тис. культових споруд, понад 8 тис. предметів церковного майна. Споруджено понад 1 тис. храмів, багато їх перебувають на стадії незавершеного будівництва.

Водночас, через різні обставини, останнє десятиліття XX ст. стало ареною міжконфесійних та міжцерковних конфліктів, в які втягнуто сьогодні найвпливовіші релігійні організації, відомих церковних діячів, десятки мільйонів віруючих. Міжцерковні протистояння в Україні глибоко вкорінені в Історичному розвитку нашої держави, є наслідком довготривалої відсутності державної самостійності України, перебування українських територій у складі сусідніх держав, які здебільшого безцеремонне втручалися у релігійне життя українців.

Отже, в Україні свобода совісті є конституційним принципом і нормою державного права. З одного боку, секуляризовано державно-правові відносини (церква позбавлена можливості регулювати відносини в освітній, соціальній, трудовій сферах), з іншого — окремі сфери суспільного життя повністю перебувають у віданні держави. Водночас релігійні організації діють в обсязі прав та обов'язків, встановлених законами держави, а релігія є особистою справою, якщо відправлення культів не наносить шкоди державі та суспільству.