релігії давнього китаю

 

Конфуціанство

 

Конфуціанство — давньокитайська філософська шко­ла, а пізніше найвпливовіша разом з даосизмом і буддиз­мом релігійно-філософська течія Китаю. Заснував ЇЇ відомий вчений, філософ, релігійний реформатор Кон­фуцій (Кун-цзи, Кун Цю, Кун Фу-цзи, Кунг-Ксю, ще од­не ім'я — Чжун-Ні). Народився в 551 р. до н.е. в місті Цюйфу князівства Лоо (Лу) у вельможній, але збіднілій родині.

Спочатку перебував на державній службі, але покинув її й став навчати. Через деякий час його знову покликали на державну службу, де він дослужився до міністра юс­тиції. І все ж там він себе не знайшов і зосередився на про­повідницькій діяльності. Конфуцій мав понад 3 тис. учнів, 72 з них стали видатними людьми Китаю, 12 завжди були поруч з ним. Після смерті Конфуція послідовники записа­ли його бесіди і висловлювання перед учнями, що ввійшли в книгу Лунь-юй — "Бесіди і судження".

Конфуцію було 65 років, коли помер його син Лі, че­рез рік — його учень Ієн-Хву. Він, дійшовши висновку, що смерть близька, промовив: "Моє вчення пройшло свій шлях, а я невідомий". Він поспішав завершити свої праці. Останні роки життя були тяжкими, він сумував за мину­лим і не бачив нічого доброго в майбутньому. В 479 р. до н.е. Конфуцій помер у Цюйфу. Учні поховали його над річкою Си і три роки оплакували на могилі. Тепер там пантеон Конфуція та його учнів.

На тому місці, де був його будинок у Цюйфу, у XII ст. споруджено храм Конфуція. Він має форму імператорсь­кого палацу, оточеного стіною з червоної цегли і з чотир­ма вежами на кутах. Симетрично розташовано ряд бу­динків. Головний з них — Дачандянь — Палац вищої дос­коналості, там стоїть статуя Конфуція і здійснюють жерт­вопринесення. Храм реконструйовано у 1724 p., він є справжнім музеєм китайської культури.

Розвиток вчення Конфуція продовжив його учень Мен-цзи (прибл. 372—289 до н.е.). Він написав трактат "Мен-цзи", де обміркував питання про "справедливого володаря", яке було в основі політичної концепції кон­фуціанства. Одночасно поглибив конфуціанське релігій­но-моральне вчення, визнавав за народом право змінити    правителя, який пішов проти нього. Народом вважав зем­левласників, чиновників, монахів.

Із зростанням авторитету конфуціанства відбувався і процес канонізації особи Конфуція. З 555 р. обов'язковою стає наявність храму Конфуція в кожному місті. У храмі спочатку поклонялися поминальним табличкам Кон­фуція, потім — його скульптурам. За часів династії Тан Конфуція стали вважати "першим святим". За династії Сун було розроблено церемонію поклоніння Конфуцію на його могилі, а йому присвоєно титул "наставника держа­ви". За династії Мін його стали називати "великим вчите­лем нації". У 1906 р. вдова-імператриця Цисі замінила "середні жертвопринесення" Конфуцію "великими жерт­вопринесеннями". Культ Конфуція зберігся і після падіння династії Цін у 1912 p., хоча жертвопринесення Небу, Сонцю і Місяцю було скасовано. Лише в КНР культ Конфуція припинив своє існування на державному рівні, але в побуті зберігся дотепер.

До Конфуція давньокитайська релігія вже остаточно сформувалась. Це було вчення про Небо, духів і душі предків з відповідною системою релігійного культу. Національний менталітет китайців, їх любов до порядку зумовили чітке впорядкування і релігійного культу. Але їх релігія ввібрала в себе у застиглому вигляді дуже давні вірування, не мала духовенства, священних писань і бого­слов'я. Головними були зовнішні дії, зумовлені звичаями. Конфуцій все це сприйняв як абсолютну істину. Він не вважав себе релігійним реформатором. В існуючу систему анімістичних і фетишистських уявлень з дуже бідною міфологією, але з розвинутою магією вніс ідеї, яких потре­бувало суспільство, оповнене соціального напруження і протиріч. Його вчення — не стільки релігійне, скільки етико-політичне. Іншими словами, Конфуцій у релігійно-філософському вченні зробив наголос на етико-політичних проблемах.

Він не змінив релігійних обрядів, а дбайливо збирав, об'єднував обрядові правила і норми, з повагою ставився до традицій, вважався знавцем культу, виконував всі обря­ди і навчав цього інших.

Віра в надприродне наявна в усіх міркуваннях Кон­фуція про природу, суспільство і людину. Його релігійно-філософська концепція має виразне соціальне спрямуван­ня, в основі її — відносини людини, держави і суспільства. Конфуцій визнавав сучасну йому суспільну структуру непорушною, існуючий суспільний лад — досконалим. На його думку, людина має пізнати існуючий лад і суворо до­тримуватись його порядків. Держава, яка забезпечує цей лад, — вища над усе, особа — ніщо перед державою. Це повинна утверджувати й підтримувати релігія.

Конфуцій не заперечував війн у вирішенні міждержав­них проблем, але вважав можливою альтернативу їм — по­ширення на ці країни його вчення, яке забезпечило б без­конфліктну гармонію під егідою китайських імператорів.

Дуже важливим, за Конфуцієм, є вчення "про імена": будь тим, хто ти є за своїм становищем у суспільстві: хлібороб має бути хліборобом, чиновник — чиновником, раб — рабом. Кожна соціальна група має свої норми по­ведінки — лі, кожен повинен дотримуватись свого лі та поважати предків. Державу мають очолювати мудрі люди і особистим прикладом виховувати підлеглих. За потреби вони мусять "виправляти імена": ставити кожного на своє місце в суспільстві.

Конфуцій не приховував соціальної скерованості своїх поглядів. Він вчив, що відмінність між вельможним пан­ством і простим народом не може бути стертою: "Що то за держава, якщо в ній панство і прості люди будуть рівні? Знатні люди — мудрі люди. Саме Небо надало їм владу. А прості люди — нерозумні. Вони мають працювати на ла­нах і годувати шляхетних панів". Тому суспільство і поділяється на "благородних мужів" — цзюньцзи, які ма­ють високі моральні якості, і "нікчемних людей" — сяо-жень, долею яких є відданість першим — чжун.

Основою суспільних відносин вважав гуманність. Для впорядкованості суспільства, бездоганності дій держави потрібно послідовно впроваджувати принципи гуман­ності — жень. Конфуцій старанно аналізує їх сутність. Це, по-перше, сяо — повага до батьків. Потім — ті — повага до старших за віком і вищих за суспільним становищем; чжун — вірність, відданість; шу — прощення; лі — добро­чесність; чжі — знання; юн — хоробрість; гун — шаноб­ливість; куань — великодушність; сінь — вірність; мінь — кмітливість; чуй — доброта. Ці моральні риси прикрасять людину. В них простежуються принципи загальнолюдсь­кої моралі, що є вагомим доробком конфуціанства. Саме це забезпечило йому стабільний авторитет протягом двох з половиною тисяч років.

Релігійно-філософське вчення Конфуція за двісті— триста років міцно вкоренилось у свідомість китайського суспільства. Але у нього були серйозні опоненти. Один з них — філософ наступного покоління (народився в рік смерті Конфуція) Мо-цзи (479—381 до н.е., за іншими да­ними 468—376 до н.е.) — заперечував вчення Конфуція про імена і про лі. Мо-цзи твердив, що в основі всього має бути принцип всезагальної любові — цзянь-ай. Але він теж виправдовував суспільний поділ на бідних і бага­тих, визнавав владу Неба. Послідовники Мо-цзи, які роз­вивали матеріалістичні тенденції його вчення в галузі те­орії пізнання — моїсти (мочже), вели ідейну боротьбу з конфуціанцями.

Критикували конфуціанство і так звані законники, чи легісти. Один з них Шан Ян (390—338 р. до н.е.) написав у IV ст. до н.е. трактат "Шан цзюнь шу" ("Книга правите­ля області Шан"), де обґрунтував принципи необмеженої монархії, засуджував освіту народу, схвалював війни як найкращий засіб вирішення економічних і політичних проблем. Легізм став ідейною основою імператорських ре­жимів. Давній імператор Цін Ші-хуан (259—210 до н.е.), відомий як деспот, схвалював легізм і був запеклим анти-конфуціанцем. У 213 р. до н.е. він закопав живцем 460 конфуціанців і спалив конфуціанські книги.

Та все ж конфуціанська проповідь покори, суворого дотримання суспільної ієрархії, суспільного консерватиз­му забезпечувала йому авторитет серед правлячої верхівки. У II ст. до н.е. конфуціанство зближується з легізмом. Далі воно набуває абсолютно чітких ідеологічних рис, які зро­били його офіційною ідеологією феодального Китаю.

 

Даосизм

 

Даосизм — одна з провідних релігійно-філософських течій Китаю, виник одночасно з конфуціанством (друга половина І тис. до н.е.). Засновником його вважають дав­ньокитайського філософа Лао-цзи, відомості про якого дійшли до наших днів з легенд. За легендою, мати носила його кілька десятків років, народивши старим (звідси ім'я — "Стара дитина"). Той самий знак "цзи", щоправда, означає і "філософ". Прямуючи на Захід, Лао-цзи подару­вав служителю застави свій трактат "Дао де цзин", який містив його вчення.

Провідна ідея даосизму полягає в тому, що природа, суспільство, кожна людина окремо підкоряються не Небу, а всезагальному закону — дао, який вносить порядок в ха­ос речей. Дао має об'єктивний характер. Порушення його спричиняє ненормальний стан. Особливо це позначається на житті суспільства, коли нерозумний правитель забуває про дао.

Дао — не божество, а щось близьке до розуму, приро­ди, шляху чи закону. Воно не персоніфіковане, але пере­дує всім особам. Дао — першопочаток всього, в тому числі й неба, з нього все починається і ним все закінчується, во­но регулює все існуюче. Це загальний закон природи, дже­рело матеріального і духовного буття, їх мета. Дао немож­ливо сприймати безпосередньо, воно — поза відчуттями людини. Тому все, що людина відчуває, — це не дао, а ли­ше його вияв. Пізнання дао може бути дано тільки самим дао.

Згідно з ученням, людині надзвичайно важливо зро­зуміти сутність дао. Оскільки воно спершу існувало абсо­лютно, але не виразно, а нині його сутність розкрита мис­лителями для людей, вони мусять пізнати дао і жити відповідно до його вимог. Так буде добре і для людей, і для держави.

Пізнання дао відбувається через наслідки його дій, а вони виявляються через де — доброчесність, там де вона є, там діє дао; хто доброчесний, той виконує закон дао. Внаслідок пізнання дао відбувається повернення людини до світової гармонії, злиття її з природою. Всі порушення нормального існування речей в природі (посуха, повені, непогода тощо) є порушеннями її гармонії. Несправед­ливість, порушення сусального порядку — теж порушен­ня гармонії, але в суспільстві. Потрібна дія дао, щоб усу­нути ці порушення. Втручання людини неприпустиме. Людина повинна дотримуватися принципу "не діяння". Тому даосизм схвалює пустельництво, пасивне життя, яке віддає людину у владу стихійного розвитку подій.

Даосизм тривалий час виступав лише як філософські концепції. Ідея дао більш-менш точно відображала всезагальний зв'язок явищ і предметів об'єктивного світу, на­близилась до розуміння причинності, до визнання об'єктивності закономірностей світу. Але дао тлумачили і як духовну першооснову речей. Тому філософію даосизму не можна цілком віднести ні до матеріалізму, ні до іде­алізму.

Невиразно виступає в даосизмі й ідея надприродного. Тому даосизм для безпосередніх учнів Лао-цзи релігією ще  не був. Він зовсім не був пов'язаний з релігійним культом і релігійних рис набув через 500 років після смерті Лао-цзи. Даосизм як релігія — зовсім інша сутність, ніж філо­софський даосизм. Перетворившись на релігію, він виро­бив свою анімістичну систему, міфологію, розбудував фе­тишизм і магію на основі релігійного культу, до якого раніше вдавалося конфуціанство.

Вищим божеством даосизму є нефритовий імператор Юй-хуан. За даосистською міфологією, він має земне по­ходження, це імператор глибокої старості, який доб­ровільно залишив престол, став пустельником, допомагав в усьому людям, а потім перетворився на нефритового імператора, який володіє раєм і пеклом. Він стежить за до­триманням справедливості, чинить суд над усіма після їх смерті. Все, до чого доторкнулися Юй-хуан і його послідо­вники — безсмертні святі, є священним.

Важливою в даосистському пантеоні є богиня Західно­го неба Сіван-му. Живе вона в палаці в горах Куньлунь, на краю світу, де нема ніякого життя. Вона володіє персико­вими садами, що дають плоди раз на три тисячі років. Це — плоди безсмертя. Всі, хто живе в її палаці, без­смертні. Сіван-му уособлює жіноче начало — інь, її чо­ловік — князь Сходу Дун Ванчун-ян. У Сіван-му раз на рік збираються боги, щоб пригощатися персиками безсмертя, тоді відбувається врочистий бал. Ідея безсмертя та вічної молодості, довголіття посідає значне місце в даосистсько­му віровченні.

Людина є об'єктом дії 33 тисяч духів, і їх дію потрібно скерувати на довголіття, цьому служать численні талісма­ни, легенди, замовляння, ворожіння тощо. На це спрямо­вані й спеціальні фізичні вправи, системи дихання, хар­чові норми, які містять раціональний досвід, хоч у дао­сизмі вони повиті містикою.

Безсмертя теж є темою даосистської міфології. У ній йдеться про безсмертних святих, земне життя яких було сповнене дивами. Ці святі знали магічні засоби безсмертя, таємні формули і заклинання, що і забезпечило їм пере­творення на вічних духів. Про їх доброчесність і високу моральність мало відомостей, оскільки головна роль у цьо­му належить містичному знанню магії.

Даосизм активно взаємодіяв з примітивними народни­ми віруваннями, їх магічною практикою, обрядами во­рожінь і заклинань, надавав своєму релігійному культові

практичного характеру, що стимулювало його перетворен­ня з філософського вчення на релігійне.

З виникненням у Китаї буддизму даосизм запозичив у нього багато елементів культу: врочисті богослужіння, ве­дичні храми, духовенство й чернецтво. Він набув певної організаційної системи і став церквою.

Якщо конфуціанський культ здебільшого мав родин­ний, домашній характер, то даосистський вимагав значної жрецької кваліфікації, складних технічних умов, спеціаль­них місць для культових ритуалів. Духовенство внаслідок тривалого навчання мало ґрунтовну духовну освіту, ме­дичні та інші знання, володіло засобами психологічного впливу на людей, вивчало давні книги, усну традицію, розвивало даосистський культ, китайську культуру.

Нижче духовенство було далеким від даосистського бо­гослов'я, його культова практика була на рівні ремесла. Його представники знали безліч прийомів і засобів во­рожіння, вдавалися до шаманства, не гребували місти­фікацією та обманом, спекулювали на марновірстві про­стих людей.

 

 

 

релігії давньої Японії

Синтоїзм

 

У III ст. н.е. в Японії утворився великий племінний со­юз Ямато, який став основою давньояпонської держави. Правителів Ямато називали "тенно" — імператор. Одно­часно з племінним союзом сформувалася релігія — синто ("шлях", "вчення богів"), в основу якої покладено одухо­творення природи і культ предків. Численні духи, а серед них найвпливовіші — камі вважалися богами, правителя­ми світу, а тому були об'єктом великої уваги і поклоніння. Камі уявляли тваринами, рослинами, камінням, явищами природи і навіть людьми. Поклоніння їм сформували спе­цифічний культ синтоїзму. Його релігійні церемонії скла­далися з очищення — харі, жертвопринесення — синсей, молитов — норито і вливань рідин — наораі.

Велике значення в первісній японській культурі відво­дилося магії, яку застосовували як засіб впливу на надпри­родні сили. Одночасно виникло жрецтво, оскільки здійснення синтоїстського культу потребувало про­фесійної підготовки. Коли імператор став верховним жерцем, було сформовано жрецьку ієрархію. Відправлення культу, яке раніше здійснювали старійшини родів і вожді племен, стає професійною справою каннусі — господарів камі, жерців, які успадковували своє суспільне становище. У VIII ст. каннусі стають чиновниками департаменту в справах синто. Тоді ж було здійснено "облік" богів, їх ви­явилось 3132. Поступово склалася їх ієрархічна система на чолі з богинею Сонця Аматерасу. її було оголошено прародителькою нації, передусім імператорської родини. Культ Аматерасу зберігся до нашого часу.

У VI ст. в Японію з Китаю через Корею проникає китаїзований, доповнений конфуціанством і даосизмом буд­дизм. Існував він у Японії відокремлено, але взаємо­впливів із синтоїзмом не уникнув.

Спершу синтоїзм не мав Священного Писання, ідеї одкровення. Віровчення передавалося і відточувалося у традиціях. З V—VI ст. синтоїзм став державною релігією Японії, а імператор — верховним жерцем. У VII—VIII ст. усна традиція була піддана письмовому оформленню текстів, а водночас — відбору і редагуванню.

За первісною міфологією японців, спочатку існували Небо і Земля, згодом з'явилися три божества, потім ще два, а після них — ще п'ять парних божеств. Усі вони уо­соблювали різні сили природи. Остання пара богів Ізанагі (він) та Ізанамі (вона) за допомогою списа з наконечни­ком з коштовного каміння, яке символізував фалос, ство­рила в океані великий острів Оногоро, а потім низку дрібних. Так виникла Японська країна. Зробивши це, Іза­намі від осквернення вмерла і потрапила в пекло. Ізанагі, відвідуючи її, створює з лівого ока Аматерасу (богиню Сонця), а з правого — Сузано (бога дощу і бурі). Сузано спустошує країну, від чого Аматерасу ховається в печері, а на землі настає морок. Боги виманюють її з печери, а Су­зано вбиває богиню їжі Цзюнь, з якої виростають хлібні злаки. Так починається життя на, землі. Аматерасу стає го­ловною богинею.

За іншим міфом, шлюб Ізанагі та Ізанамі спочатку ви­явився невдалим, бо був укладений з ініціативи Ізанамі, а така ініціатива мала виходити від чоловіка. Великий дух запропонував подружжю взяти шлюб ще раз, уже з ініціативи Ізанагі, що і було зроблено. У них народилося багато дітей, і всі боги, найкраща серед них — Аматерасу.

Релігійне вчення синтоїзму містить оригінальну анімістичну концепцію. Це безумовний, послідовний політеїзм (світ камі). Камі — верховні божества, покрови­телі стихій і світів, вони — й локальні божества, покрови­тельство яких зводиться навіть до окремих об'єктів: струм­ка, каменя, дерева, квітки тощо. Камі — це і душі предків, а поклоніння їм — поклоніння предкам. Синтоїзм сповідує поклоніння космосу і предкам. Мета життя — злиття з космосом і служіння предкам. Такі анімістичні уявлення обожествляють природу. Звідси — своєрідність і синтоїстського фетишизму (для синтоїста природа, світ — суцільний фетиш, об'єкт поклоніння), і синтоїстського містицизму (камі живуть поруч, у цьому світі). Синтоїст не думає про потойбічний світ, нічого не чекає від нього, він переймається лише тим, як турбуватимуться нащадки про його дух після його смерті. А що дух його залишиться у земному світі, у нього сумніву нема.

Ставлення до різних богів неоднакове: одних (сильних, добрих) поважають, інших (кволих та злих) зневажають. Постають вони як люди, звірі, птахи, гори, ріки, трава, де­рева. Усе незвичне викликає благоговіння і страх, усе це — камі, наділене надприродною силою.

Синтоїзм як релігія не набув стрункої системи, не має відпрацьованих ритуалів. Він наче розраховує на допов­нення інших релігій, зокрема буддизму. Синто — національна релігія японців, у неї вірують лише японці, японець не може не бути синтоїстом. Камі —- тільки японські боги. Синтоїзм, вийшовши з найдавніших племінних культів (культів родини), залишився культом нації. Ці особливості синтоїзму зумовили його готовність до співробітництва з будь-якою іншою релігією, щоб ком­пенсувати свою релігійну незавершеність.

Синтоїстському культові теж властива незавершеність. Він майже цілком зведений до поклоніння конкретним камі та духам конкретних предків, які оселилися в храмі. Синтоїстський храм має дві обов'язкові частини: хон-ден — святилище, де зберігається священний предмет, в якому перебуває божество — синтай, і залу для тих, хто прийшли молитися, — хайден. Будівлі споруджують у чіткому храмово-архітектурному стилі. Зображень богів нема, тільки синтай. Але бувають зображення тварин: ли­сиць, мавп чи оленів, яких супроводжують відповідні бо­жества. Біля вівтаря — скринька для пожертвувань. Треба кинути монети, плеснути декілька разів у долоні, виклас­ти словами чи подумки свою справу — і вся церемонія.

Крім храмів, бувають невеликі вівтарі в домах віруючих, перед ними теж читають молитви (норіто) і приносять жертви. Існують і складніші храмові обряди, які здійсню­ються за допомогою каннусі — жерця. Мета обряду — вик­ликати задоволення конкретних камі та духів, зробити їм приємне, нагадати про свою повагу і відданість, принагідно висловити їм своє прохання. Для цього застосо­вують молитви, заклинання, співи, музику, священні танці (кагура), жертви (реальні й умовні). Оскільки спра­ва ця делікатна, бо все треба зробити так, щоб не викли­кати нарікань божеств, а тим більше — їх невдоволення і злості, вона повинна бути доручена фахівцям — каннусі. Тому здійснення багатьох обрядів має професійний харак­тер.

Починається обряд з очищення, символічного чи ри­туального миття рота і рук біля храму. Потім звертаються до жерця, викладають йому свої потреби, той записує на спеціальну жертовну дощечку, отримує відповідну плату, а далі вже сам звертається до божества. Присутність вірую­чого при цьому необов'язкова. А щоб ймовірність успіху була вищою, непогано б звернутись до богів іншої релігії, наприклад буддизму.

Щоб стати каннусі, потрібно закінчити відповідний навчальний заклад, одержати один з чотирьох ступенів освіченості (мати духовний сан). Жінка теж може бути каннусі, але це трапляється зрідка. В імператорському храмі обов'язково разом з верховним жерцем є верховна жриця з принцес. У храмі каннусі носить спеціальний одяг: біле кімоно, білу чи кольорову спідницю-плісе, чор­ну шапочку. Поза храмом — одяг звичайний.

В системі синтоїстського культу є і свята — мацурі, раз чи два на рік, протягом одного чи декількох днів. На свя­та храм вичищають, вимивають і прикрашають. Сюди прибувають служителі сусідніх храмів. Обряди в ці дні на­бирають особливої пишності, перетворюються на театра­лізовані вистави. Ритуальні процесії містять і карнавальні елементи, часто не релігійного характеру. Обряди, які су­проводжують мацурі, мають традиційний і притаманний саме цьому храму місцевий характер, у них чітко виявля­ються ментальність, звичаї жителів окремої місцевості. Ці обряди виникли у II—III ст., на їх формування вплинуло первісне шаманство .

Із синтоїзмом пов'язане повсякденне життя японця — народження дитини, початок її навчання, повноліття, заручини, укладення шлюбу, спорудження будинку, придбання квартири, вирушання в мандрівку чи повернення з неї. У будь-яких родинних святах, інших подіях повинні брати участь камі й духи предків. Синтоїстські звичаї гли­боко проникли в побут японців, хоч це не заважає їм звер­татись і до інших культів, зокрема буддистського.

Відносини між синтоїзмом і буддизмом в Японії скла­далися по-різному: були періоди зближення (IX—X ст.), віддалення і навіть ворожнечі. Однак процес релігійного культового синкретизму Японію не минув. У відзначенні народження дитини, укладанні шлюбу, під час місцевих свят, поминок багато буддійських елементів.