Мусульманські релігійно-політичні рухи

Мусульманські релігійно-політичні рухи

ІСЛАМСЬКИЙ ФУНДАМЕНТАЛІЗМ

Виявляється він у радикальному та войовничому неприйнятті прихильниками традиційного ісламу принципів, форм та цілей будь-якої його модернізації, оновлення, неухильне відстоювання ісламських традицій. Характерні риси його — протидія процесам загальної відкритості мислення, діяльності, життєвих форм, протиставлення їм абсолютної переконаності у власній непогрішимості, непорушності сповідуваних ідеалів, засудження будь-яких альтернатив їм, відсторонення від решти суспільства.

Сучасний ісламський фундаменталізм постає як категорична й непримирима вимога радикальної ісламізації суспільства на всіх рівнях — політичному, економічному, духовно-культурному.

Розрізняють три категорії ісламських фундаменталістських течій.

радикальний фундаменталізм

Представники його вдаються до військової боротьби проти існуючої влади, насильства, терору та ін. Об'єктами їх боротьби є не тільки уряди, а й іноземці: журналісти, дипломати.

ПОМІРКОВАНИЙ ФУНДАМЕНТАЛІЗМ

Вплив його прибічників найбільш помітний у сільській місцевості. Багато уваги вони приділяють роботі шкіл, лікарень, благодійній діяльності, прагнучи проілюструвати й змоделювати ісламський дух та етику.

легальний фундаменталізм

Представники його намагаються легально увійти в парламент, місцеві органи влади, здійснити соціальну реформу, втілюючи в життя ісламський ідеал в межах чинного законодавства. У Лівані в 1992 р. вони здобули перемогу на парламентських виборах, ймовірна була перемога і в Алжирі, але там вибори було відмінено.

Насправді розбіжність між цими рухами не завжди чітко окреслена. Інколи угруповання об'єднують різні методи з метою адекватного реагування на зміни ситуації. Навіть палестинський "Хамаз" визнає тимчасове перемир'я з "ворогами", не відмовляючись від "священної війни".

ІСЛАМСЬКИЙ ЕКСТРЕМІЗМ

Йому властива схильність до крайніх поглядів і надзвичайних дій у політиці та ідеологічному протиборстві, нетолерантність, не сприйняття й неприйняття інших думок, позицій та уподобань, релігійна нетерпимість до норм, принципів та цінностей неісламського суспільства.

Ідеологи його стверджують, що сучасні мусульманські суспільства втратили свій ісламський характер і насправді є суспільствами джахілії¹. Така оцінка поєднується з різкою критикою правлячих режимів та їх політики. Вона виходить з того, що політична еліта країни — невірні. Щодо основної маси населення деякі представники екстремізму стверджують, що невірні — всі, крім членів їх групи, інші ж вважають, що, попри помилковість переконань, більшість населення можна вважати мусульманами.

Прихильники ісламського екстремізму наголошують на необхідності негайних радикальних дій, в тому числі насильства, заради встановлення "ісламського порядку", можливого тільки внаслідок приходу до влади "істинних" мусульман. Відповідність таких дій законодавству не суттєва, оскільки головними вважаються лише норми шаріату (їхній власній інтерпретації).

Сучасний ісламський екстремізм є і релігійним, і політичним — релігійно-політично орієнтованим екстремізмом. Ґрунтуючись на релігії, він ставить перед собою політичну мету, активно діючи саме на політичній арені.

ІСЛАМСЬКИЙ ТЕРОРИЗМ

Він є однією з форм релігійно-політичної боротьби, в тому числі насильницькими методами, через дестабілізацію суспільства, державно-політичного ладу в країні.

Релігійна основа його виявляється в індивідуальній мотивації, фанатизмі членів угруповань. Вона визнає акції, спрямовані на самогубство, а загибель під час джихаду — прямою дорогою в рай. Тому більшість терористів не тільки готові, а й прагнуть загинути в такий спосіб, вбачаючи в терористичному акті не стільки засіб досягнення визначеної мети, скільки своє особисте спасіння в релігійному сенсі. Він вважається формою служіння Аллаху.

Тероризм у будь-яких його проявах неприйнятний. У правовому суспільстві неприпустимою є сама ідея застосування сили, нагнітання загрози життю людей.

Іслам в Україні

Перші відомості про іслам, мусульманський світ наші предки отримували під час торговельних подорожей і військових походів. Арабські купці діставалися до Києва, подорожуючи на північний захід, але постійної арабської колонії у Києві не було. Цей етап ознайомлення Русі-України з ісламом має своєрідну кульмінацію. Йдеться про вибір віри великим київським князем Володимиром (X ст.). Згідно з літописними відомостями, у полі зору Володимира були іслам, християнство та іудаїзм. Володимир почав "випробування віри" через особливі посольства. За допомогою одного з цих посольств і відбулося ознайомлення київського владики з ісламом на землях Булгарстану (Поволжя). Надалі ж мусульмани, які з'являлися час від часу на наших землях, зустрічалися вже з християнізованою Руссю. Першими мусульманами на її теренах були представники народів, які кочували від Приазов'я до Дону.

У XI ст. на службі в київського князя була кіннота з мусульман-печенігів. Першу мечеть в Україні було зведено в м. Остеню за велінням князя Костянтина Острозького (XVI ст.) для татар-мусульман, що були у нього на службі. Після прийняття ісламу Золотою Ордою в 20-х роках XVI ст. у Києві протягом 40 років постійно перебувала група мусульман-ординців.

Поява ісламу в Криму пов'язана з приходом монголо-татар у 1223 р., там був утворений улус (намісництво) Золотої Орди. Осілий тюркський етнос іслам прийняв дещо пізніше. Після завершення золотоординського періоду Кримський улус виокремився в самостійне державне утворення, на основі якого і виникло незалежне татарське ханство.

'Джахілія — "перед ісламське варварство" — мусульманський термін, який вживався раніше стосовно перед ісламського стану суспільства, зокрема Аравії до пророцтв Мухаммеда. Його також вживають щодо будь-якого неісламського суспільства (особливо сучасного), висловлюючи різко негативне ставлення до нього.

У 1475 р. почався новий період в історії ханства. Турки-османи, вторгнувшись на Кримський півострів, підпорядкували собі кримськотатарську державу. Правителі Криму стали підвладними Стамбулу, який вимагав неухильного дотримання законів шаріату. Під впливом ісламу сформувалися національна культура кримськотатарського народу, його побутові й сімейні традиції, мова, спосіб життя, система виховання дітей.

Крим як один з форпостів мусульманської цивілізації відіграв помітну роль у поширенні ісламу на південноукраїнських землях. Однак ознайомлення українців з основними ідеями ісламу, з мусульманським способом життя відбувалося за гострих збройних конфліктів. Коли вони згасали, налагоджувалися торгівля, спільне використання природних угідь, татар приймали козаками в Запорозьку Січ, а деякі козаки роками жили в Криму.

Політичні діячі України в пошуках виходу зі скрутних політичних ситуацій часом звертали погляди на південь, до сусідів-мусульман. У лютому 1648 р. у Бахчисараї було укладено союз між українським гетьманом Богданом Хмельницьким і Кримським ханом Ісламом-Гіреєм III. A в 1654 р. Хмельницький розмірковував про встановлення державного протекторату Туреччини над Україною. Прихильником турецької орієнтації був гетьман Петро Дорошенко (1627-1698).

Особливо делікатним є питання щодо українців-мусульман. Літературні джерела свідчать про осідання українців з числа полонених в Туреччині. Вони, прийнявши іслам, ставали домоправителями, ковалями, садівниками. Частина невільників залишалася в Криму. Адаптувалися в мусульманському середовищі й ті, хто поселявся з метою заробітку, — аргати.

Мусульманські громади в різний час існували в Хаджибеї (Одеса), Азанеї (Азов), Акермані (Білгород-Дністровський), Ачи-Калс (Очаків), Кам'янці-Подільському.

У 20—30-х роках XX ст. в Україні під тиском радянської влади було закрито мечеті, мусульманські школи — мектеби і медресе, майже весь мусульманський актив було репресовано. У 1944 р. з Криму було виселено майже 189 тис. татар.

Нормалізація життя мусульманських громад почалася в Україні з проголошенням незалежності.

Нині іслам в Україні репрезентований трьома Духовними управліннями - ДУМК, ДУМУ, ДЦНМГУ.

ДУХОВНЕ УПРАВЛІННЯ МУСУЛЬМАН КРИМУ (ДУМК)

Кадіат (Духовне управління) мусульман Криму створено у 1991 р. зі статусом Мухтасібату — канонічно самостійної адміністративної одиниці, очолюваної імамом-мухтасібом. Першим муфтієм Криму було обрано хаджі Сеїджаліля Ібрагімова. Кадіат об'єднує віруючих переважно з кримських татар сунітського напряму.

У релігійному аспекті ДУМК визнає авторитет муфтія. Головною метою вважає втілення в життя вимог Корану, поширення вчення Пророка Мухаммеда, створення умов для виконання мусульманами їхнього обов'язку перед Аллахом.

духовне управління мусульман україни (ДУМУ)

Створено 9 вересня 1992 р. на чолі з громадянином Лівану Шейхом Ахмедом Тамімом. Видає газету "Мінарет" російською й арабською мовами та окремі сторінки іншими мовами. У 1994 р. засновано Київський ісламський університет, який має п'ять факультетів, де навчаються студенти різних національностей.

ДУМУ має науково-дослідний центр, який підготував 25 брошур та посібників з ісламу російською мовою, а також підручники арабською та англійською мовами для дітей шкільного віку.

Головна мета — об'єднання навколо себе всіх мусульман України, пропаганда та поширення ісламу, втілення в життя вимог Корану та ін.

ДУХОВНИЙ ЦЕНТР НЕЗАЛЕЖНИХ МУСУЛЬМАНСЬКИХ ГРОМАД

україни (ДЦНМГУ)

Очолює його Рашид Брагін. Центр знаходиться у Донецьку, має представництво в Києві — "Ісламський культурний центр". У Києві виходить газета "Аль-Баян", яка, окрім суто мусульманської тематики, висвітлює й етноісторичні питання життя татар.

Нині іслам — найпоширеніша після християнства релігія в світі. Мусульмани живуть у більш як 120 країнах, в 35 становлять 95—99 відсотків населення, у 28 — іслам є державною релігією (Іран, Пакистан та ін.).

РОЗДІЛ

нетрадиційні релігії

Нетрадиційні релігії породжені глибинними процесами суспільного життя XX ст. і виявилися не тільки у відновленні ортодоксальних релігійних традицій, а й у пошуку нових цінностей, духовних орієнтацій. На позначення цього явища вживають багато синонімічних термінів: "неорелігії", "неосекти", "неокульти", "нетрадиційні вірування", "псевдо релігії", "неомістицизм", "релігії Нового віку", "позаконфесійні об'єднання", "квазірелігії" та ін. Вітчизняне релігієзнавство поняттям "нетрадиційні релігії" пропонує позначати не усталені для нашої культури віровчення — буддизм, іслам тощо. Терміни "неокульти ", "нові релігійні вірування " застосовують до явищ сакрального життя, що виникли в сучасну епоху внаслідок пошуку нових духовних орієнтирів — неохристиянські, неоорієнталістські рухи, неоязичництво, синтетичні неорелігії. Поняттям "релігії Нового віку" позначають

сайєнто-логічні рухи та найновіші наукові досягнення, які лише умовно відносять до релігійних течій.

Неорухи породжені кризою традиційної релігійності. У XX ст. позиції усталених релігійних течій підірвав передусім науковий світогляд. Досягнення НТР висунули проблеми, перед якими офіційна церква виявилася безсилою.

Певну роль відіграли розчарування багатьох людей у політичних засобах вирішення гострих соціально-економічних проблем, труднощі молоді в процесі її соціального становлення, що часто породжувало намагання віднайти нові духовні орієнтири. Такі пошуки нерідко приводили до неокультів, які пропонували своїм прибічникам богорівний шлях самовдосконалення. Багатьох

приваблюють заклики до само творчості, спасіння душі саме за життя, а не в потойбічному світі. Часто вони вдаються до методів психічного впливу.

Нетрадиційні релігії не обмежені одним віровченням, спрямовані на міжрелігійний синтез, не тільки поєднують у собі елементи багатьох релігій, а й використовують ідеї та концепції окультизму, спіритизму, теософії, антропософії, сучасної філософії, астрології тощо.

Окультизм (лат. occultus — прихований, таємний) — містичне вчення, яке визнає існування надприродних сил, можливість безпосереднього спілкування з ними за допомогою магічних обрядів, таємних ритуалів.

Спіритизм (лат. spihtus — душа, дух) — містично-ідеалістична течія, яка ґрунтується на вірі в існування потойбічного "світу духів" і можливості спілкування з ними за допомогою спеціальних ритуалів.

Нові культи здебільшого приваблюють людей з високим інтелектуальним рівнем, які розмірковують над проблемами сенсу життя. Але якщо традиційні релігії всіляко оберігають свою унікальність, турбуючись про збереження своїх змісту і форм, то неорелігії спираються на містичний досвід у злитті з Абсолютом. Вони байдужі до догматичних доказів істинності якоїсь релігійної системи, визнають істинність усіх релігій, існування та месіанську роль усіх пророків, відкриті для нових ідей та вчень. Але свого месію вважають найбільш адекватним для даної епохи. Йому поклоняються, шанують, вважаючи божим посланцем, часто створюють навіть культ учителя (гуру), який набуває рис божества. Уявлення про Бога не персоніфіковані. Його трактують як Абсолютний розум, Духовну сутність, Об'єктивний закон.

Нетрадиційні релігійні вірування класифікують у сім груп.

Неохристиянські течії, вірування на загально

християнській основі

Вони представлені релігійними утвореннями, сформованими в лоні традиційного християнства, які намагаються пристосувати його до мінливих особливостей часу. Більшість їх, сформувавшись за рубежем у 90-ті роки XX ст., проникла на терени України. Це — Міжнародна християнська місія, Християнська місія "Емануїл", Армія спасіння, Лівобережна церква Христа, Християнська церква "Калварі Чапел", Новоапостольська церква, Церква повного Євангелія, "Нове життя", "Хвала і поклоніння", мормони та ін. Сюди належать християнські об'єднання українського походження: Спілка християнської міжконфесійної згоди "Лога", Собор євангелістських церков, а також трансформована в Росії Церква воскресаючої Богородиці.

Усі течії спираються на Біблію як головне джерело віросповідання і на особу Ісуса Христа як центральну фігуру релігійних доктрин, критикують ортодоксальне християнство за відхід від первісних традицій, оголошують свою церкву, секту винятково істинним, відроджувальним рухом євангельського християнства, навіть месіанським щодо спасіння Христової віри. Досконале знання Біблії поєднують з вільним інтерпретуванням її, а визнання Ісуса Христа межує з визнанням керівника церкви Пророком, посланцем Бога. Неохристиянство від традиційного християнства відрізняється своїм розумінням Трійці, природи Ісуса Христа, сутності Святого Духа, пекла й раю тощо.

церква воскресаючої богородиці

Організаційно сформувалася у 80-х роках в Росії, зареєстрована в 1992 р. Того ж року її общини з'явилися в Україні.

Проголосила себе Церквою царства Божого, яке Божа Мати за дорученням Святої Трійці повинна збудувати на Землі, підготувавши другий прихід Ісуса Христа. Своєрідно тлумачить вона православне віровчення, обряди. Так, євхаристію розглядає як таїнство втілення в людину Христа через Марію. Символіка храму, одягу священнослужителів відображає вшанування Діви Марії. Священики сповідаються перед віруючими. Велику увагу приділяють "пластичній молитві", медитації. Обов'язково три рази на день здійснюється розарій — вінок молитов з роздумами про важливі події земного життя Господа і Богородиці.

Російську православну церкву розглядає як "притулок Сатани", а її патріарха як "червоного дракона". Визнаючи необхідність покаяння Росії перед Всевишнім, усім світом за утвердження "диявололюдської цивілізації" — комунізму, за вбивство "богородичного імператора Миколи II", Церква воскресаючої Богородиці водночас утверджує ідею месійної ролі Росії в світі. Шанує святих східного і західного християнства. Входить до Міжнародної ради общинних церков, має своє громадсько-просвітницьке утворення "Фонд Новой Святой Руси".

МОРМОНИ

Вважають себе членами Церкви Ісуса Христа Святих останніх днів. Заснована в 1830 р. у США. За твердженням її засновника Й. Сміта, ангел, явившись йому, вказав місце, де знаходились дошки з давніми письменами книги ізраїльського пророка Мормона. "Книга Мормона" подає життєпис двох давніх народів, які залишили Ізраїль і переселилися до Америки. Вона, а також писання Сміта "Вчення і завіти", "Дорогоцінна перлина", англійський переклад "Біблії" короля Якова становлять мормонський канон.

Віровчення увібрало християнські, ісламські, буддійські, давньогрецькі та давньоримські релігійні положення, тлумачення самого Сміта. Мормони вважають себе богообраними людьми і сподіваються на щасливий кінець свого життя, вірять у божественне одкровення, можливість побудови "Сіону" на американському континенті, визнають обряд хрещення через занурення у воду, покаяння. Церква має чітку ієрархічну організацію. Очолює її президент, якого вважають пророком, він керує громадами за допомогою 12 апостолів, кворуму сімдесяти, "Керуючого єпископату" та патріарха церкви. Вся влада перебуває в руках священства мормонів, яке поділяється на Ааронове (молодше) та Мельхиседекове (старше). Центр мормонів у м. Солт-Лейк-Сіті штат Юта (США). Громади церкви є в Англії, Скандинавії, Німеччині. В Україні — 23 громади.

новоапостольська церква

Виникла в Англії у 1832 р. внаслідок руху за відродження первісного вчення Христа. Центр знаходиться в Цюріху, очолює його першоапостол, рішення якого з церковних питань обов'язкові. Діє у 190 країнах. Священнослужителі — єпископ, староста, пастор і проповідник — ведуть богослужіння безкоштовно. В церкві здійснюють таїнства: хрещення водою, закарбування Духом Святим й причастя. Громади діють у більшості областей України. Видається журнал "Наша сім'я".

церква христа

Своєю метою вважає відновлення християнства у первісному вигляді, проголошує Біблію основою віросповідання і діяльності, вимагає від віруючих дотримуватися викладених у ній постулатів віри. Не визнаючи бюрократичних організаційних утворень, не має власних органів управління, керівного центру.

Кожна община автономна. Громадою керує обраний старійшина, богослужіння веде місцевий диякон. Відправи складаються з п'яти ритуалів: співу, молитви, проповіді, складання дарів, хлібопереломлення та причастя вином. Визнають хрещення у свідомому віці, яке проводиться короткочасним зануренням у воду. Виникла в США. У різних країнах є кілька тисяч громад.

НОВА ЦЕРКВА (ЦЕРКВА НОВОГО ЄРУСАЛИМУ)

Утворена послідовниками шведського теософа-містика, політика Е. Сведенборга (1688—1772). Основу віровчення становлять 33 томи його теологічних творів, зокрема книги "Небесні таємниці", "Про небо, його чудеса та пекло", "Вчення Нового Єрусалиму", які у Швеції тривалий час були заборонені, а їх автора звинувачували в єресі. Лише після смерті Сведенборга з'явилися гуртки його шанувальників (перший у Лондоні у 1788 p.). Нині громади існують у країнах Європи, Америки. Церква видає журнал "Шлях до себе", має богословські семінарії в Англії, США. Громади Нової церкви є у Львові та Донецьку.

Релігії орієнталістського напряму

Вони представлені неорелігіями східного походження: неоіндуїзмом (Міжнародне товариство свідомості Кришни, Товариство Шрі ауробіндо, Товариство ведичної культури, Міжнародне товариство "Всесвітня чиста релігія"), течіями буддійського спрямування (дзен-буддизм, тибетський буддизм, ламаїзм).

НБОІНДУЇЗМ

Він є невід'ємним елементом релігійного життя не лише Індії, а й багатьох країн Європи та Америки. Виник у першій половині XIX ст. в межах індуїзму як його сучасне прочитання для інтелектуапізованих верств Сходу і Заходу. Спирається на давню ведичну традицію, використання цінностей інших культур, релігій. В неоіндуїстських вченнях популярні ідеї універсалізму, синкретизму, рівності всіх релігій як пошуків шляхів до Бога, духовного оазису в реконструкції суспільства. Обов'язкова наявність гуру як провідника вчення і провідника духовних пошуків особистості, групи, течії.

МІЖНАРОДНЕ ТОВАРИСТВО СВІДОМОСТІ

КРИШНИ (РУХ "ХАРЕ КРИШНА")

Це модернізований варіант одного з відгалужень вішнуїзму — релігії чайтантинів. З невеличкої групи рух виріс до всесвітньої конфедерації. У США, наприклад, — 100 тисяч кришнаїтів. Центри є в Канаді, Австралії, європейських та латиноамериканських державах. Перші громади кришнаїтів з'явилися в Україні у 80-х роках XX ст. нелегально, їх діяльність було дозволено в 1990 р., а в 1996 р. зареєстровано Всеукраїнський центр свідомості Кришни. Він є керівним органом 46 громад, які діють в усіх областях України.

Основою вчення є віра в Кришну як Верховну Особу Господа та необхідність відданого служіння йому. Кришнаїти пропагують ведичні знання про космос, людину, суспільство, поширюють брахманічну культуру, практикують бхакті-йогу, ведуть праведне життя (не вживають м'яса, риби, яєць, кави, чаю, наркотиків, не грають в азартні ігри тощо), займаються благодійництвом, працюють у в'язницях.

Послідовники шрі сатьї саї баби

Він один з наивідоміших в Індії й усьому світі гуру (народ, у 1926). Його вважають чудотворцем, аватарою (втіленням Бога), який зцілює людей духовно і фізично. Свою місію вбачає в утвердженні праведності (дхарми),

відродження в людині прагнення до духовності, а в людстві — бажання жити в мирі та співпраці. Це вчення визнає всі релігії, наявність в них істини, допомогти усвідомити яку покликаний Саї Баба. Діяльність центрів спрямована на освіту, допомогу хворим, людям похилого віку, розумово відсталим, всім нужденним. Кодекс поведінки і Десять принципів життя послідовників Саї Баби близькі до релігійних заповідей загальнолюдського змісту. В Україні послідовники з'явились у 90-х роках XX ст.

центри Шрі Чінмоя

Послідовниками індійського поета, музиканта, філософа, громадського діяча (народ, у 1932) є ті, хто сповідує шлях любові, відданості й самозречення, який дає змогу швидко досягти духовного прогресу. Його філософія любові виражає глибинний зв'язок Людини і Бога, які є аспектами однієї й тієї ж сутності. Людина втілює себе у Всевишньому, усвідомлюючи, що Бог — найвища сутність людини. Всевишній розкриває себе через людину, яка є його інструментом у вдосконаленні світу. Головна мета — духовне і фізичне вдосконалення особистості через пізнання своєї сутності, духовних істин. Центри проводять лекції, концерти, театральні вистави, екскурсії, спортивні змагання тощо. В Україну рух прийшов наприкінці 80-х — на початку 90-х років XX ст. Центри (громади) Шрі Чінмоя діють в 24 містах.

ОШО-ЦЕНТР

Створений у Києві в 1991 р. прихильниками індійського філософа, гуру, проповідника Ошо (Бхага ван Шрі Раджніш) (1931 — 1991). Відомий він ще під своїми духовними іменами: "Бхагаван Шрі" (Благословенний) і "Ошо" (Океанічний, розчинений в океані). Раджніш у 1974 р. заснував міжнародну комуну з центром в м. Пуна (Індія), з 1981 р. намагався створити "просвітлену общину" Раджнішпурам (місто майбутнього) у США, але був депортований звідти. Популярність Ошо з його оригінальними роздумами про Всесвіт, Бога, людину на початку 80-х років XX ст. була дуже високою. Він не нав'язував ніяких заповідей, виступав за свободу людини, схвалював її прагнення до самопізнання, самовдосконалення. Своє вчення розглядав як допомогу тим, хто на шляху духовних пошуків. Воно є своєрідним синтезом східних і західних філософських вчень, духовних традицій, різних релігій (йоги, суфізму, індуїзму, буддизму, тибетської тантри тощо). У 22 країнах світу діє понад 500 центрів раджнішизму. При українських центрах працюють групи з медитації, лікування та астрології.

вселенська чиста релігія

Походить з Індії, де в 1970 р. її засновниця Шрівастава Нірмала — Шрі Матаджи Нірмала Деві (народ, у 1923) відновила давню систему духовного сходження і само оздоровлення — сахаджу йогу. Згідно з ученням, кожна людина володіє енергією чистого бажання, відродження Святого Духа. За допомогою медитації, молитви людина усвідомлює власний дух, пробуджує життєву силу чистого бажання. Завдяки цій енергії в людині народжується світло, в якому вона бачить себе, розуміє, що їй треба робити, набуває здатності само зцілення.

Сахаджу йогу вважають квінтесенцією всіх релігій, серед її прихильників —- мусульмани, іудеї, християни. Послідовники з'явилися в Україні в 1989 р. Діє Український центр Сахаджи йоги.

Езотеричні об'єднання

Сюди належать різноманітні течії, які, увібравши в себе езотеричні (гр. esotrikos — таємний, внутрішній) традиції різних епох і народів, доробки сучасних езотериків сформували віру в існування надприродного світу, містичні уявлення про нього, магічні засоби спілкування j ним, підпорядкування його своїм інтересам. Теософія, Братство Грааля, Реріхівське товариство, Асоціація "Живої етики" виникли на межі XIX—XX ст. як опозиція традиційним східним релігіям. Засновники стверджують, що тільки вони дають надзвичайно глибокі, приховані віл "непосвячених" позитивні знання про світ.

теософія

Це — релігійно-філософське вчення про можливість містичного та інтуїтивного пізнання Бога завдяки безпосереднім контактам з надприродними силами. Базується на суб'єктивному містичному досвіді, внаслідок якого людина отримує одкровення Боже, вибудовуючи його у певну систему поглядів.

Одна з найпомітніших постатей — уродженка України Олена Блаватська. Сформульована нею у багатотомній праці "Таємна доктрина" специфічна езотерична система претендує на універсальну релігію. Будучи синтезом різних релігійних доктрин (езотеричного буддизму, тибетського ламаїзму, індійського містицизму, каббали, єгипетської та грецької міфологій, спіритуалізму, масонства тощо), вона прагне розкрити тотожність таємного змісту всіх релігійних символів. О. Блаватська детально схематизує космологічні й антропологічні процеси, подаючи еволюцію Всесвіту, людства відповідно зі східними езотеричними традиціями, які стверджують існування семичленної ієрархії "планів" (рівнів). Послідовники О. Блаватської, об'єднані у Всесвітнє теософське товариство. Діє в багатьох країнах, у тому числі й в Україні. В 1995 р. при Київському ліцеї ім. Муравйова-Апостола відкрито Школу теософії.

братство грааля

Як міжнародний рух виник у Німеччині в 1928 р. Започаткувало його начебто явлене людству Одкровення Св. Грааля, яке отримав Абру-ру-шин (Оскар Ернест Бернхарт (1875—1914). У книзі "У світлі істини" він запропонував релігійне розуміння світобудови, місця і призначення в ній людини, причин духовної смерті, способу переходу в стан апокаліпсису, характеру жіночого і чоловічого начал, їх ролі у творінні тощо. Метою руху є поширення істинного знання, розвиток самосвідомості, особистої відповідальності особи, одухотворення всіх здібностей людини. Організаційно Братство Грааля виникло із зареєстрованого в 1932 р. у Берліні "Натурфілософського Союзу послідовників Грааля", поступово поширюючись в інших європейських країнах. Особливий розвиток рух отримав у 1950 р. з утворенням Міжнародного фонду Одкровення Грааля. Братство має свої круги (філії) в більшості європейських країн, США, Канаді, Австралії.

Неоязичництво

Представлене сукупністю течій та рухів, які з'явилися внаслідок намагань відродити дохристиянські вірування та обрядовість. До них належать: Рідна віра, РУНвіра, Собор рідної віри, ладовірство, ягновірство, орантійці та ін. Діють в Україні. Одні організаційно оформлені, мають певну структуру, інші обмежилися лише обґрунтуванням свого вчення — специфічного язичницького бачення світу, Бога, людини. Окремі громади поширені й в інших країнах, де компактно проживають українці. Деякі зберегли вірність пантеїзму, інші на основі певної модернізації українського язичництва сповідують монотеїзм — вшанування Дажбога. Сучасне відродження язичництва підтверджує, що прадавня віра не була абсолютно втрачена з прийняттям християнства й асимілювалася ним. Це дало підставу М. Грушевському назвати її "Народним християнством". Рідновірство охопило окремі кола національне орієнтованої інтелігенції, яка вбачає в християнстві чужу для України релігію, а процес відродження язичництва розглядає як домінанту відродження українства.

РІДНА ВІРА

Самостійний напрям в українському неоязичництві, започаткований у 1934 р. професором В. Шаяном. Вивчаючи етнічну релігію українців до прийняття християнства, елементи якої збереглися в так званому двовір'ї, В. Шаян у книзі "Віра предків наших" пропонує повернутися до батьківської традиції, до коренів української духовності. Осередком Рідної віри українців має стати Орден Бога Сонця, головним лицарем якого вважається сам засновник. Максимально зберігаючи давню українську обрядовість, Рідна віра спрямовує своє вчення на вдосконалення людської особистості, піднесення її національної самосвідомості. Рідновірці вдаються до автетичних язичницьких молитов і співів.

Найбільша громада — при Святині Дажбожій у Гамільтоні (Канада). Існує декілька десятків громад в Україні

(Києві, Харкові, Чернігові, Львові, Одесі та інших містах і селах).

РУНВІРА (РІДНА УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ВІРА)

Засновник — Л. Силенко, українець за походженням, який емігрував у США. Вважається посланцем Бога, учителем і пророком, який, реформуючи політеїстичну дохристиянську віру, запропонував нову монотеїстичну систему поглядів на світ, стверджуючи, що Бог явлений українцям під ім'ям Дажбога. Він — свідомість світу, вічна енергія несвідомого і свідомого буття, свята правда. Головні положення РУНвіра викладено в "Святому Писанні" — "Мага Вірі" й катехізисі "Повчання. Пісні. Молитви". Основна культова споруда РУНвіри — собор святої матері України поблизу Нью-Йорка (США). Рунвісти не визнають зображення Дажбога, оскільки він — І Святий Дух, і Воля, і Правда, і Любов, і Милосердя. В РУНвірі відправляють обряди вінчання, освячення дитини, поховання, специфічні молитви і свята. Громади (станиці) є в Америці, Канаді, Англії та інших країнах, де проживають українці. В Україні понад ЗО громад.

собор рідної віри

Це — одна з течій українського язичництва, що виникла в 1994 р. на Вінниччині. Послідовники вважають своїми ідейними попередниками В. Шаяна, М. Шкавритка, Л. Силенка, С. Кокряцького, кожний з яких зробив помітний внесок у творення основ Рідної віри, але не зміг повністю здійснити історичного завдання щодо її відродження, їх праці, взаємодоповнюючи одна одну, утворюють цілісне вчення, поширити яке покликаний Собор рідної віри. Його місія зумовлена тим, що Поділля є «серцем України», тут найдовше (до 1620 р.) Болохівські князі боронили «рідну віру». Послідовники цієї течії толерантні щодо інших рідновірівських громад.

Синтетичні релігії

У своїх догматах, культах спираються на поєднання елементів різних традиційних релігій, створюючи власні вчення, систему обрядових дійств, церковну організацію, претендуючи на статус надрелігії. У них розвинуті кульг лідера, авторитет власних віросповідних джерел, наявна ідея богообраності їх послідовників. До цієї групи належать Біле братство, Церква єднання, або Церква уніфікації, Всесвітня віра Бахаї.

БІЛЕ БРАТСТВО

Заснував його у Києві в 1990 р. фахівець у галузі кібернетики Ю. Кривоногов. Має ще одну назву — "ЮСМА-ЛОС", яке розшифровується: ЮС — Юоан Свамі (сам Ю. Кривоногов), ма — Марія Деві (його дружина М. Цвигун), лос — Логос (Ісус Христос). Під аналогічною назвою в 1993 р. Біле братство друкувало газету. Воно проголосило себе над релігією ("епохальною релігією прийдешнього"). Основні ідеї Біле братство запозичило з різних віровчень, еклектично поєднавши їх сучасною науковою термінологією. Суспільство характеризувало як сатанинське (позначене "числом звіра" 666), якому загрожував кінець (мав відбутися в листопаді 1993 p.). Марію Цвигун було проголошено "Богом Живим Марією Деві Христос" тобто Христом у другому своєму пришесті в тілі матері, В. Кривоногова — Юоаном Свамі, втіленням Іоана Богослова. Інші проповідники отримали ймення біблійних пророків та новозавітних апостолів. Завдяки активній місіонерській діяльності рух швидко зростав за рахунок молоді. Громади Білого братства виникли в різних регіонах України і поза її межами. Коли діяльність Білого братства стала набирати відверто анти суспільного спрямування, його було заборонено. У 1994—1996 pp. відбувся суд над його організаторами.

церква єднання (церква уніфікації)

Одна з найпоширеніших новітніх релігійних течій, \ якій поєднані риси східних релігій і християнства, різних філософських і соціальних вчень. Засновником і керівником церкви є кореєць Сан Мьон Мун. У 1954 р. він заснував "Асоціацію Святого Духа для уніфікації світового християнства". У 1960 р. переїхав до США, де розгорнув активну релігійну діяльність. Головні положення викладено в творах Муна, які заперечують вихідні засади традиційного християнства, пропонують своє прочитання Біблії. Мун проголосив себе та свою дружину Хак Джа Мун "Істинними Батьками", третіми Адамом і Свою, які за дорученням Бога створили "досконалу сім'ю" — джерело спасіння всіх сімей. Члени церкви, які бажають одружитися, мають пройти через відповідний шлюбний обряд. Тільки з благословення самого Муна підбираються шлюбні пари. У церкві Єднання існує сувора регламентація стосунків, чітка ієрархія. Під егідою церкви діють міжнародні організації: Федерація жінок за мир в усьому світі, Академія професорів "За мир в усьому світі", Міжнародний релігійний фонд тощо. Церква підтримує понад 200 різних наукових, соціальних, навчальних, гуманітарних та інших проектів, її прибічники є у 160 країнах світу, в тому числі в Росії, Балтії, Україні (з 1991 р. — в Києві, Харкові, Донецьку та інших містах).

всесвітня віра бахаї (бахаізм)

Виникла в Ірані в середині XIX ст. як різновид одного з модернізованих ісламських напрямів — бабізму. її засновник — Мірза Хусейн Алі Нурі (1817—1892), відомий під ім'ям Баха-Улла ("Блиск Аллаха"). У 1863 р. оголосив про свою Божественну місію — об'єднати людство на основі єдиної релігії. Головною в бахаїзмі є ідея єдності Бога, релігій, людства. Вона визнає принцип рівних прав, можливостей і привілеїв чоловіків та жінок, необхідності обов'язкової освіти, ліквідацію крайнощів (бідності й багатства), заборону рабства, аскетизму, монашества, вживання алкоголю, наркотиків, припис одношлюбності й подружньої вірності, невтручання в політику, повагу до уряду, законів держави.

Бахаїзм визнає усі релігії та їх засновників — «вчителів людства». Баха-Уллу вважають одним з останніх явлених вчителів. Общини бахаї виникли в США (1896), Канаді (1987), Англії та Франції (1898), Німеччині (1906), наприкінці XIX ст. — в Ашхабаді. Нині бахаїзм сповідує приблизно 4,5 млн. осіб, які проживають у понад 100 країнах світу, їхнім вченням цікавився Л. Толстой. Храми богослужіння бахаїстів є круглими спорудами з дев'ятьма входами, відкритими для всіх людей світу. У них немає ритуалів, не проголошують проповідей.

Сайєнтологічні рухи

Це нетрадиційні релігійні рухи, в яких орієнтація на досягнення науки і техніки поєднується з практикою вульгаризованого психоаналізу, фантастикою. Засновник — відставний американський військовий, письменник-фантаст Л. Хаббард. В Україні їх представляють течії діанетика, АСТІКА, наука розуму, християнська наука. Сюди належить система Порфирія Іванова.

ДІАНЕТИКА (НАУКОЛОГІЯ)

Засновник течії — відставний військовий, відомий письменник-фантаст Л. Хаббард (1912-1986). В 1950 р. він видав одну з найпопулярніших у світі книжку США "Діанетика". У 1954 р. в Каліфорнії зареєстрована Церква наукології, яка, маючи 6 млн. прихильників, поширена у всьому світі. Вчення Хаббарда поєднує новітній буддизм, інші світові релігії, фантастику, науково-технічні досягнення, психоаналіз. У ньому багато власних термінів ("то-тан”

істота-дух, що періодично вселяється в якусь життєву форму; "інграм" — накопичений протягом багатьох перевтілень певний життєвий досвід людини, від якого вона прагне звільнитися). Діанетика пропонує технологію звільнення від циклів перевтілень, завдяки якій людина отримує владу над собою, здійснює контроль над матерією, енергією, часом і простором. Мета вчення — досягнення внутрішнього спокою, мудрості, міцного здоров'я і найвищої душевної досконалості.

наука розуму (релігійна наука)

Сучасний синтетичний ідейний рух, що прагне в межах свого релігійно-філософського вчення синтезувати ідеї гностицизму, теософії, метафізики, індуїзму, окультизму, об'єднавши східну містику і Біблію. Претендує на

абсолютну істину, гармонійність законів науки, філософських поглядів та одкровень релігії відповідно до людських потреб і прагнень. Засновник його — американський лікар-психотерапевт Ернст Холмс (1887—1960) сформулював основні положення в книгах "Творчий розум і успіх" (1919) та "Наука розуму" (1926). У вченні фігурують східні мотиви єдності всіх релігій, у яких втілена одна істина, одна дійсність. Бог для Холмса безособистісний, Ісус Христос — лише людина, Дух Святий — жіночий аспект Божественної Трійці, людина, в якій людське поступається божественному. Холмс твердив, що негативне мислення продукує негативний досвід, а позитивний дух — позитивну діяльність. Перші общини Церкви науки розуму були зареєстровані у США (1927), згодом поширилися по всьому світі. Нині налічується майже 25 млн. послідовників Науки Розуму. В 1991 р. створено "міжнародний альянс нового мислення", куди входить Київський центр Науки Розуму. Громади є в Донецьку, Криму.

християнська наука

Рух виник в XIX ст. у США з ініціативи Мері Бейкер-Едді (1821—1910), яка в основу свого вчення поклала принцип духовного зцілення без використання медикаментозних методів. У книгах "Наука здоров'я" та "Ключ до Писання" подає "єдино вірне тлумачення" Біблії, її одкровення сприймаються прихильниками на рівні біблійних, а сама М. Бейкер — наступницею Христа. Нині рух налічує до півмільйона осіб, об'єднаних в 3000 конгрегацій в усьому світі.

Сатанізм

Сюди належать течії, яким властиве обожнення сил зла, поклоніння Сатані (Дияволу, Люциферу).

Сатанізм не можна вважати модерновим явищем, оскільки він був відомий давно. Як культ прийшов з давнього Іраку, набув особливого поширення в Європі в середні віки. Сучасний сатанізм — різновид напіврелігійного руху, заснованого Е. Кроуді на рубежі XIX—XX ст., відновленого в 60-х роках XX ст. в Америці. За світоглядною суттю, типом об'єднання, формами діяльності сатаністи різноманітні. Найвідоміша група — родина Менсона, найорганізованіша — "Церква Сатани" Е. Лавея (США). Наприкінці 70-х років XX ст. у Росії, на початку 80-х в Україні сатанізм заявив про себе як організована в декілька громад релігійна течія, віросповідні догмати і культові дії якої, будучи своєрідним антиподом християнства, побудовані на його дзеркальному відображенні. Сатаністи вшановують не Бога, а Сатану, читають Біблію навпаки, проводять так звані "чорні меси" з використанням чорних свічок, перекинутих розп'ять, проклять, ритуальних жертвопринесень тощо. Моральна програма сатаністів насичена крайнім індивідуалізмом, прагматизмом, егоїзмом, культом сили. Прихильники цієї течії є і в Україні, здебільшого серед молоді.

Новітні релігійні утворення активно шукають можливостей розвитку взаємовідносин з державою, громадськістю, традиційними церквами, відчуваючи потребу інтегрування в конкретну соціально-економічну, політичну, ідеологічну, ментальну ситуацію. В Україні вони, будучи за своєю суттю позанаціональними, позадержавними, намагаються поєднати універсальність своїх віровчень із прилученням до державотворчого процесу.

розділ

свобода совісті як

ЗАГАЛЬНОЛЮДСЬКА ЦІННІСТЬ

Свобода совісті — право громадян сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної, відправляти релігійні культи або дотримуватися атеїстичного світогляду.

Як одна з найважливіших і невід'ємних свобод людини, загальнолюдська соціальна та духовна цінність, свобода совісті є конкретним виявом свободи людини в суспільстві, важливим етичним і правовим принципом. Водночас це важлива філософська, правова та релігіезнавча категорія.

Свобода совісті є найширшою свободою думки про світ, свободою людини по-своєму розуміти його. Людина може обирати собі той світогляд, який вважає правильним. Тому свобода совісті є цілковитою свободою світогляду. В широкому розумінні поняття "свобода" передбачає свободу особистості, її діяльності як усвідомленої необхідності, а також її духовну свободу. Вона є своєрідним комплексом гарантій, які забезпечують людині право і можливість чітко формулювати свої моральні принципи, визначати обов'язки, здійснювати моральний самоконтроль і моральну самооцінку.

Формування головних засад свободи совісті закорінене у багатовіковій боротьбі за право вільно мислити й діяти, у реальній практиці вільнодумства.

Історичні форми критичного

розгляду релігії

На всіх етапах розвитку духовної культури людства разом з міфологічними, релігійними уявленнями існували різноманітні форми їх критичного аналізу як на рівні буденної свідомості, в різноманітних єресях, так і у формі історичного, філософського, природничого та інших видів аналізу, охарактеризованих як вільнодумство (термін вперше вжив англійський філософ XVIII ст. А. Коллінз).

ВІЛЬНОДУМСТВО ДАВНЬОГО СВІТУ

Як і вірування, воно було безпосереднім, наївним. Писемні пам'ятки Давнього Сходу свідчать, що вже в ранній період ідейна опозиція релігійно-міфологічним традиціям виявлялась у сумнівах щодо особистого безсмертя, існування потойбічного світу, доцільності релігійних обрядів, аскетизму. Наприклад, "Пісня арфіста" сприймалася давньоєгипетськими жерцями не тільки як вираз сумніву щодо існування потойбічного життя, а й як заклик до спротиву релігії та жерцям.

У давніх державах релігійні доктрини не претендували на винятковість і не заперечували релігійних уявлень інших народів. Багатобожжя створило сприятливі умови для утвердження ідей релігійної терпимості, значущості людини у світі, що знайшло відображення у культі героїв.

Системніше розглядало релігію вільнодумство давніх Індії та Китаю. Так звана школа локаята (чарвана), стверджуючи, що все в природі складається з чотирьох елементів — вогню, повітря, води і землі, не сприймала релігійно-ідеалістичного тлумачення природи та людини.

Помітного розвитку набуло вільнодумство в античному світі. Так, філософ Ксенофан (кін. 570 — після 478 до н.е.), критикуючи антропоморфізм грецького пантеону богів, якому він протиставляв єдине світове божество, висунув ідею, що саме люди створили богів за власною подобою. Філософ-матеріаліст Демокріт (прибл. 460—371 до н.е.) заявляв, що віра в богів виникла зі страху людини перед силами природи.

Теорії, які підривали традиційні релігійні вірування, сприймалися вкрай негативно владою та офіційними ідеологами. Вже у V ст. до н.е. в Афінах, де існувала свобода слова, думки, під суворою забороною були релігійне

вільнодумство та атеїзм, який на той час мав стихійний характер, а народні збори міста-поліса прийняли рішення віддавати під суд тих, хто не вірує в богів. Саме з цих причин філософ Протягом (480—410 до н.е.), який піддав сумніву існування богів, був змушений втекти з Афін. Анаксагора (прибл. 500—428 до н.е.) звинувачували за те, що він назвав Сонце глибою, наскрізь пройнятою вогнем. Навіть Сократ (469—399 до н.е.), який вважав, що шанує релігійні традиції, був звинувачений у неповазі до богів. Звинувачували його і в розпусті молоді хибними ідеями. Насправді філософські пошуки Сократа були спрямовані на раціональне пояснення природи людини, її моральних ідеалів, що суперечило традиційним формам вірувань.

Не менш авторитетний філософ Платон (427—347 до н.е.) у творах про державу викривав безбожників, закликав карати їх смертю, теоретично обґрунтовував необхідність державного переслідування осіб, які порушують релігійно-міфологічні традиції, стверджуючи необхідність державної релігії, яка повинна сприяти формуванню однодумства у громадян та зміцненню влади.

Критикував античну релігію й Епікурню авторитету церкви. Альтернативою церковної влади повинна стати міцна державна влада як необхідна умова забезпечення індивідуальної свободи віросповідання.

Поширенню ідей вільнодумства особливо прислужилися народні антиклерикальні рухи (павлікани — у Візантії, холларди — в Англії, таборити — в Чехії). Передусім це був протест селянства, міських низів проти феодальної експлуатації, який зливався з виступами проти державної релігії.

Своєрідними центрами вільнодумства ставали університети в Кембриджі, Оксфорді, Парижі, Тулузі, Неаполі.

ВІЛЬНОДУМСТВО ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ

На цей період припадає розклад феодальних відносин, вихід на авансцену історії буржуазії, а разом з нею нової суспільної ідеології, нового бачення ролі й місця релігії в житті суспільства.

Утвердження в соціальній структурі нового класу — буржуазії, формування нових виробничих сил супроводжувались ідеологічною боротьбою між ними. Феодальна верхівка не хотіла поступатися своїми правами та привілеями, а буржуазія, прагнучи політичного та економічного панування, намагалась обмежити владу церкви, пристосувати релігійну ідеологію до своїх потреб.

За таких умов питання про владу знаходило відображення і в проблемі віросповідання. Прогрес виробництва та науки супроводжувався утвердженням соціальної значущості буржуазної інтелігенції — лікарів, юристів, педагогів, художників, які симпатизували ідеалам світського гуманізму, всебічного розвитку особистості, релігійної свободи. Гуманісти зверталися до культури та філософії античності, відроджували її ідеї та ідеали. Важливу роль у становленні нової ідеології відіграв перехід від теоцент-ристського світогляду до антропоцентризму, що розглядав людину як центр буття.

Епоха Відродження дала світові плеяду вчених, митців (Д. Бокаччо, Ф. Рабле, М. Казанський, Д. Бруно, М. Коперник, Л. да Вінчі, М. Монтень), які виробили нову систему цінностей, у центрі буття розглядали вільну людину. Загальнолюдські цінності стали мірилом соціального буття. Це стимулювало теорію та практику антиклерикалізму, секуляризацію церкви, свободу віросповідання, підштовхнуло процес реформування церковного життя, передусім у католицькому світі.

Початком Реформації стали віттенберзькі тези 1517 р. німецького ченця, доктора теології Мартіна Лютера, в яких свобода совісті пов'язана з вимогою вільної проповіді та безперешкодного поширення Святого Писання. У цей період буржуазно-демократичні гасла тісно перепліталися з вимогами свободи віросповідання, кожна з яких пропонувала свої засоби перетворення політичної, економічної та соціальної сфери життя суспільства. На шляху цих перетворень стояла церква, і тому дві різні течії злилися в єдиний потік.

Загалом рух Реформації у соціальному аспекті був надзвичайно різноманітним. Наприклад, бюргерська опозиція обмежувалась лише конституційними вимогами. Плебейські угруповання пов'язували боротьбу за свободу совісті з боротьбою за соціальні перетворення, її лідер То-мас Мюнцер вимагав рівності всіх перед Богом і навіть всіх на землі, проголошував, що людина повинна мати свободу вибору ставлення до релігії. Розуміння свободи совісті Лютером і Мюнцером суттєво різнилися, відображаючи різні соціальні інтереси та ідеали, різне ставлення до свободи совісті буржуазії та народних мас. Історичною заслугою Реформації можна вважати появу в житті суспільства поняття "свободи віросповідання" у формі вільного вибору віруючим однієї з конфесій християнства.

Утвердження в економіці, ідеології, політиці європейських держав буржуазно-демократичних ідеалів та уявлень висунуло на порядок денний необхідність нового бачення свободи совісті й віросповідання людини. Закони буржуазної держави проголошувались "природними", вічними та незмінними, що постали з природи речей, суспільства та моралі. Сутність та походження християнського світогляду пояснювали наявністю надприродної божої сили, потребою людини вірити в неї. З урахуванням такого статусу релігії, свобода релігійної совісті розглядалась як особисте право та цивільна свобода кожного.

Філософи-просвітники Т. Гоббс (1588—1679), П. Бейль (1647-1706), К. Гельвецій (1715-1771), Б. Спіноза (1632—1677) висловлювали думку про можливість ширшого тлумачення свободи совісті, яке передбачає право не лише на свободу віросповідання, а й на можливість бути атеїстом. Дехто з них виступив за відокремлення церкви від держави, школи від церкви.

(прибл. 341 — 270 до н.е.), виступаючи за звільнення людства від страхів та забобонів, що проростають із віри у надприродне. Оскільки світ складається з комбінацій атомів, участь богів у його створенні він виключав, хоч і не заперечував їх.

Римський філософ Тіт Лукрецій Кар (99—55 до н.е.) у поемі "Про природу речей" причини виникнення релігії вбачав у безкультур'ї людей, їх страхах перед непізнаними явищами природи.

Отже, наявність у давніх державах настанов на обов'язкове дотримання релігійних традицій, обрядів та одночасне скептичне ставлення до них свідчать, що вже на ранніх етапах суспільного розвитку сформувались різні підходи до релігії, згодом зафіксовані в поняттях свободи совісті та віросповідання.

вільнодумство середньовіччя

З утвердженням феодалізму остаточно сформувалися, зміцнили свої позиції релігії більшості країн світу. Релігійна ідеологія стала домінуючою, охопивши усі сфери суспільного життя. Але й за таких умов вільнодумство знаходило можливості для самовираження.

Наприкінці X — на початку XI ст. видатний таджицький філософ, поет, лікар Ібн Сіна (Авіценна, 980—1037) у теорії "двоїстої істини" намагається обґрунтувати незалежність науки і філософії від богослов'я, вивести їх розвиток з поля зору духовенства.

Ще один таджицький філософ Омар Хайям (1040— 1131) у своїх "Рубаях" неприховане скептично ставився до закликів відмовитися від земних благ задля блаженства у потойбічному світі.

Утвердження християнства як домінуючої релігії в Європі супроводжувалося придушенням інакомислення, яке залежно від конкретно-історичної ситуації виявлялося в містичних вчинках, пошуках "кращої релігії", в ідеалізації раннього християнства, а інколи у формі радикальних соціально-політичних рухів.

Основою для виникнення різних єресей у християнстві найчастіше була Біблія. Відсутність єдиної думки про те, які її книги слід вважати божими, спричинило протистояння між католицькою та православною церквами.

Середньовічний філософ І. Еріугена (810—877) наполягав на домінуванні розуму над релігійними догматами. Заклик до вільного раціонального пошуку істини підхопив і розвинув французький філософ, теолог і поет П'єр Абеляр (1079—1142), який вважав, що Святе Письмо, як і церковні таїнства, не підлягає усвідомленню, адже авторитет церковної догми не повинен доводитись розумом. Його теологічні твори двічі були засуджені на Соборах католицької церкви (1121 і 1140). Вагомим внеском у розвиток опозиційно-єретичного напряму було вчення Й. Флорського (1132—1202), який спробував обґрунтувати принципи релігійної свободи та свободи світогляду.

У Північній Італії, Південній Франції, Болгарії та Німеччині в X—XI ст. набув поширення рух богомольців, які не визнавали вчення офіційної церкви, її ієрархії та обрядів. В середині XII ст. існував рух за секуляризацію церковного майна (перетворення церковної власності на світську), учасники якого вважали, що обмеження матеріальних можливостей церкви сприятиме утвердженню принципів свободи віросповідання.

Англійський філософ, природознавець Роджер Бекон (1212—1294) стверджував, що християнство у своєму ортодоксальному прояві не може бути істиною для всіх часів, бо його вчення — лише окремий історичний етап у розвитку людства, а в існуючому вигляді воно слугує лише зміцненню авторитету церкви. Альтернативою церковної влади повинна стати міцна державна влада як необхідна умова забезпечення індивідуальної свободи віросповідання.

Своєрідними центрами вільнодумства ставали університети в Кембриджі, Оксфорді, Парижі, Тулузі, Неаполі.

ВІЛЬНОДУМСТВО ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ

АТЕЇЗМ ЯК РАДИКАЛЬНА ФОРМА ВІЛЬНОДУМСТВА

Розвиток науки, нові суспільні відносини, що утверджувалися в межах капіталістичної системи, дедалі менше залишали підстав для віри в залежність людини від надприродних сил. Навпаки, вони потребували особливо діяльних особистостей. У цей період вільнодумство поставало у формі деїзму — визнання Бога як верховного розуму й одночасного матеріалістичного тлумачення явищ природи. Одним з найпомітніших виразників його був французький філософ, письменник Вольтер (1694—1778).

Більш-менш чітко атеїстична форма вільнодумства окреслилася у працях французьких енциклопедистів: Ж. Ламетрі (1709-1751), Д. Дідро (1713-1784), П. Гольбаха (1723—1789), які заперечували ідею Бога, відкидали релігію.

Ще радикальнішу позицію щодо релігії займав німецький філософ і релігієзнавець Л. Фейербах (1804—1872), досліджуючи з позицій матеріалізму походження і сутність її, виступаючи проти догм ортодоксального християнства про безсмертя людської душі.

Радикалізація атеїстичного вільнодумства пов'язана з діяльністю російської революційно-демократичної інтелігенції (М. Чернишевський (1828—1889), О. Герцен (1812-1870), М. Добролюбов (1836-1861), В. Бєлінський (1811-1848)), а особливо з появою на історичній арені марксизму, який розцінював релігію як форму втечі людини від дійсності, суттєву перешкоду на шляху прогресу людини га суспільства. Намагання розглядати її як інструмент класового гноблення трудящих, пов'язати атеїзм з класовою боротьбою зумовило низку потворних явищ, пов'язаних з руйнуванням храмів, репресіями служителів культу в колишньому СРСР, гіпертрофоване тлумачення однієї з найважливіших невід'ємних свобод людини — свободи совісті.

Сутність свободи совісті й умови її забезпечення

У практичному вжитку поняття "свобода совісті¹' функціонує як категорія права, тісно пов'язана зі становленням суспільства і держави, декларованим і реалізованим ставленням до світоглядних орієнтацій людей, передусім до їх релігійного вибору.

Релігієзнавча сутність свободи совісті реалізується через поняття "свобода релігії", "свобода віросповідання", "свобода в релігії", "толерантність". Важливе значення в цьому контексті має і саме поняття "совість".

Совість — здатність особистості формулювати свої моральні обов'язки, вимагати від себе їх повного виконання, здійснювати моральний самоконтроль і самооцінку своїх думок і вчинків.

У розуміння совісті вкладається відчуття людиною внутрішньої відповідальності перед собою за свої вчинки, їх оцінка з певних моральних позицій, внутрішній самоконтроль щодо виконання своїх обов'язків перед суспільством та іншими людьми, здатність до морального самовдосконалення. Вона менш за все спирається на примус з боку суспільства та держави, на застосування норм права. Дія совісті виходить з того, що людина, маючи почуття і розум, має також і свободу вибору в своїх думках і вчинках, тобто людина має певну свободу в моралі.

Свобода в моралі, як і будь-яка інша свобода, не може бути абсолютною та необмеженою. Це означає, що людина не може ні за яких умов бути цілком вільною від відповідальності за свої думки та вчинки, адже вона існує в суспільстві разом з іншими людьми, в яких є свої інтереси та права. Отже, свобода має певні межі, зумовлені існуванням інших людей і суспільства.

Оскільки релігійні відносини — складовий елемент суспільних відносин, суб'єктами яких є релігійне та нерелігійне населення, держава зобов'язана законодавче регулювати їх.

Гарантуючи при цьому можливість сповідувати або не сповідувати ту чи іншу релігію, держава водночас повинна опікуватися дотриманням чинного законодавства, права і свободи всіх громадян. У цьому контексті конституція Японії, наприклад, свободу віросповідання поєднує з необхідністю дотримання суспільного спокою, виконанням інших громадських, виробничих обов'язків. Навіть у декларації Ватикану про релігійну свободу зазначається, що релігійні організації та віруючі повинні виконувати вимоги світської влади, дотримуватися фомадського порядку, а громадянське суспільство вправі захищатися від зловживань під релігійними гаслами.

Держава може обмежити, регламентувати право на свободу совісті. Звужуючи або розширюючи межі цього права, вона регулює лише межі суспільних можливостей зовнішнього вияву свободи совісті — публічних дій індивіда в духовній сфері, проте неспроможна надати або забрати свободу совісті індивіда.

Свобода совісті як релігієзнавча, правова категорія певною мірою розкриває свою сутність через поняття "свобода релігії", яке містить усі аспекти свободи совісті, самовизначення особистості у сфері релігійного світогляду, релігійних ціннісних орієнтацій, а також зовнішнє самовираження на їх основі.

Свобода релігії — правові, суспільно-політичні, економічні можливості й гарантії для вільного самовизначення та самореалізації особистості, незалежного функціонування релігійних організацій та їх інститутів.

Поняття "свобода совісті" й "свобода релігії" взаємопов'язані, але не тотожні. Якщо перше охоплює широку сферу духовного, світоглядного буття людини, в якій вона самовизначається і само реалізується, то друге постає як свобода вибору і самоствердження індивіда лише в системі релігійних координат.

Як один з аспектів структурних елементів свободи совісті, свобода релігії реалізує себе через свободу віросповідання та свободу церкви.

Свобода віросповідання — законодавче гарантоване право особистості вільно, без зовнішнього примусу обирати, сповідувати будь-яку релігію, задовольняти свої релігійні потреби, здійснювати інші культові дії відповідно до своєї релігійної орієнтації.

Вона передбачає рівність віруючих усіх конфесій перед законом, відсутність дискримінації за релігійним принципом. Свобода віросповідання дає право не лише обирати будь-яку релігію, але й не обирати жодної. Тобто право вибору передбачає і право відмови від вибору.

Свобода релігії має внутрішній і зовнішній аспекти вияву — свободу вибору певного релігійного світогляду та публічне сповідування релігії. Для віруючої людини важливе значення має "зовнішнє сповідування віри", яке, наприклад, християнство вважає суттєвою ознакою християнської совісті й розглядає його як необхідну умову перебування у християнстві, твердячи, що справжня релігійна совість не може існувати потаємно, а повинна виявляти себе зовні. Воно навіть оголошувало єретиками тих прихильників християнства, які заперечували необхідність зовнішнього вияву своїх релігійних переконань, вважаючи достатньою лише внутрішню (у совісті) належність до християнства.

Першим правовим актом, який проголосив "свободу сповідання релігії", був підписаний у 313 р. римським імператором Костянтином і його співправителем Лацінієм "Міланський едикт про віротерпимість". Поняття "свобода віросповідань" відображає можливість вільно, без зовнішнього примусу дотримуватись будь-якої релігії, відправляти публічно чи приватно релігійні культи, вільно змінювати свої релігійні уподобання, рівність перед законом як віруючих, так і релігій.

Ще одним важливим чинником реалізації свободи совісті, свободи релігії є свобода в релігії.

Свобода в релігії — межі свободи, в яких, згідно з віросповіданням, може реалізовуватися ініціатива та самодіяльність віруючих щодо тлумачення головних положень віровчення, відправлення культів.

Вона є одним з аспектів свободи совісті, виражається здебільшого через свободу думки щодо релігійних цінностей, норм, установок тощо. Реалізація її нерідко є проблематичною й розцінюється як єресь.

Кожна людина має сама визначити форми, способи, шляхи пізнання істини, свого єднання з Богом. Вона від народження має право бути вільною, суверенною і незалежною у виборі й захисті своїх ідей, переконань, суджень, свого погляду на світ, сенс і призначення людського життя. Це справа її совісті. Сфера совісті — приватна сфера особистості. Держава не повинна втручатись у цю делікатну царину людського буття. Вона не повинна нав'язувати своїм громадянам той чи інший світогляд, прагнути до встановлення істин віри або форм богослужіння силою своїх законів.

Обов'язок держави — забезпечити (законодавче, економічно та політичне) гарантії вільного самовизначення та самореалізації особистості в духовній, в тому числі релігійній, сфері. Різні світоглядні, релігійні концепції, різне світобачення повинні мати право на буття в суспільній чи індивідуальній свідомості.

Одним з принципових положень свободи в релігії є можливість для індивіда добровільно об'єднуватися з іншими одновірцями в релігійні спільноти з метою! публічної відправи богослужіння, пропаганди своїх! релігійних поглядів, місіонерської діяльності. Релігійна І організація як вільне утворення громадян-одновірців має! свої структуру, статут, який регламентує не тільки проблеми, пов'язані зі сповідуванням релігії, культовими діями, | а й норми поведінки віруючих тощо.

Тобто реалізація принципу свободи совісті тісної пов'язана з дотриманням гарантій не лише свободи релігії,) свободи в релігії, а й свободи церкви.

Свобода церкви — законодавче закріплене й гарантова-1 не державою право на вільну діяльність церкви та інших \ релігійних організацій в межах їх функціонального призначення, організаційно-управлінських потреб.

Це поняття відображає ступінь автономності церкви,! незалежності від втручання держави в її внутрішні справи] тощо.

Тісне поєднання офіційної релігії та державного апара-1 ту породжує різні варіанти клерикальної держави. В одних країнах (Саудівська Аравія, Пакистан) клерикальний вплив поширюється на різні сфери суспільного буття. Наприклад, в Саудівській Аравії державною релігією є іслам, атеїзм заборонений і переслідується законом. В інших країнах формально декларується свобода віросповідання, але водночас існують привілейовані релігії й релігійні течії: в арабських країнах — іслам, в латиноамериканських і західноєвропейських — католицизм, у Греції — православ'я. Визнання особливого становища певної церкви зафіксовано в конституціях 42 держав; законодавство ЗО країн обумовлює зайняття вищих посад в державі прийняттям релігійної присяги; в 17 країнах посаду глави держави можуть обіймати тільки ті особи, які належать до офіційної церкви. Існує чимало держав, у яких офіційної державної релігії немає, наприклад США, Україна.

Поняття "свобода церкви" передбачає свободу створення, управління, функціонування релігійних організацій, їх господарської, фінансової діяльності тощо. Законодавче врегулювання свободи церкви в Україні, як і релігійної свободи загалом, узгоджується з вимогами і! нормами міжнародного права, відображеними, зокрема, у 2-й і 5-й статтях Декларації ООН про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на основі релігії й переконань від 25 листопада 1998 p., у 16—18-х статтях Підсумкового документу Віденської зустрічі представників держав — учасниць Наради з безпеки і співробітництва в Європі у 1989 р.