6  РОЗДІЛ

СВІТОВІ РЕЛІГІЇ

 

буддизм

 

Соціально-економічні та історичні умови виникнення

 

У Північній Індії в VI—IV ст. до н.е. відбувалися складні історичні процеси. У виробництві почали застосо­вувати залізо, що зумовило розвиток землеробства та ре­месел, активізувало торговельні зв'язки між общинами, племенами, містами-державами. В середині VI ст. до н.е. тут існувало 16 махаджананад ("великих держав"), багато дрібних (за деякими даними — 175), які утворювали різні об'єднання. Центром їх була держава Магадха, в її історії особливу роль відіграла династія Маурья. Тому цей період (друга половина І тис. до н.е.) в історії Давньої Індії отри­мав назву Магадахсько-Маурійського. На цей час припа­дає і виникнення першої світової релігії — буддизму.

У середині І тис. до н.е. в Індії відбувся остаточний розпад сільської общини. Брахманізм, що освячував родо­племінні та певною мірою рабовласницькі відносини, се­бе вичерпав. Розпочалися пошуки нової релігії на засадах вчення брахманізму. В їх епіцентрі були численні проповідники-скитники, які прислужилися виникненню буд­дизму: вони заперечували авторитет Вед, соціальних, мо­ральних норм, що базувалися на них, активно зверталися до проблем етики.

Тоді ж сформувалася релігійно-філософська течія санкхья ("та, що перелічує істинні принципи"), її при­хильники твердили, що основу світу становить матерія (пракриті), існування якої має матеріальні і психологічні   стадії. Разом з пракриті існує незалежне духовне начало -— пурушу. Воно функціонує в етичній сфері, в душі людини разом з нею бере участь у могутньому процесі існування сансарі, зазнаючи там страждань. Зіткнення пурушу з криті збуджує в людини прагнення вийти із сансари, бути абсолютної свободи — мокші. Отже, вища мета людини, в якої існує душа, вийти із сансари.

На відміну від брахманізму, який уже не задовольняв духовних потреб народу, вчення санкхья проголошувало новий шлях спасіння душі — цілковиту відмову від чуттєвого світу і заглиблення її в істину завдяки самоспо­гляданню, самозаглибленню. Усе це доступне всім, бо лю­ди рівні в стражданні. Однакові можливості у них щодо спасіння. Отже, варни втрачають своє значення, раб зрівнюється з вільною людиною, а заміна рабовласництва \ феодальними відносинами — не кінець світу, а його вдос­коналення.

Санкхья як оригінальна філософська течія, в якій по­єднуються матеріалістичні та ідеалістичні тенденції, існу­вала до XV ст. н.е. Згодом її філософські аспекти злива­ються з ведантою. Санкхья, будучи важливим ідейно-філо­софським провісником буддизму, вплинула на нього зосе­редившись на філософських проблемах, хоч низку ідей буддизм трактує по-своєму.

Сформувавшись унаслідок релігійних пошуків у І тис. до н.е., буддизм став першою світовою релігією. Заснов­ник її — Сіддхартха Гаутама, який згодом набув ім'я Буд­да — "просвітлений" (людина, боголюдина, яка досягла найвищої святості).

Щодо реальності існування Будди побутують різні думки. Критики буддизму вважають, що ніякого Будди не було. Але такі міркування теж уразливі для критики, бо жодна ідея неможлива без автора. Дослідник релігії Індії А. Бар не без підстав стверджував, що буддизм є справою Будди  як християнство є справою Христовою, іслам — справок Магомета. Французький дослідник буддизму Л.Фер у праці "Будда  і буддизм"  (перекладеній українською  мовою І.Франком) рішуче опонує тим, хто не визнає Будду реальною історичною особою.  Його біографія містить батат міфологічного. Мабуть, він не був автором усіх теоретичних положень і практичних настанов. Але те, що він — автор "Чотирьох істин", сумніву не підлягає.

Його життя і діяльність, за різними даними, тривали між 550 і 480 pp. до н.е. або 563 (566) — 483 (486) pp. Батько його був царем невеликого племені Шакья у Північній Індії поблизу кордону з Непалом. Звідси ще одне ім'я Буд­ди — Шакья-Муні ("пустельник з роду Шакья"). Мати бу­ла старшою дружиною царя. Пізніші міфи розповідають, що він народився від непорочної цариці Майї надприрод­ним чином, а його народження передбачали мудреці. Ма­ти померла, коли він був дитиною, виховувала його тітка, яка згодом стала черницею. Вирісши, Будда одружився із царівною Ясодхарі, з якою мав сина Рахулу. До 29 років Будда жив у палаці свого батька, але одного разу захотів побачити життя поза ним. Незважаючи на те що за нака­зом царя царевич не мусив бачити людського горя, він усе-таки зустрів злидня, скаліченого старістю. Згодом на прогулянці побачив хворого, який страждав у пилюці при дорозі, а ще через якийсь час — похорон (так він дізнався про смерть). Це настільки вразило царевича, що він крадь­кома покинув палац і пішов рятувати світ від страждань. Шість років мандрував, був пустельником, віддавався роз­думам про світ, вів аскетичне життя. Бувало, за день спо­живав тільки одну зернину рису, надовго затримував ди­хання тощо. За ці роки страшенно схуд і ослаб. Та одного разу зрозумів: умертвління тіла не дає звільнення. А в день травневого повного місяця раптом прозрів, став "просвіт­леним" — Буддою (І.Франко переклав термін "Будда" — "збуджений", "прояснений", "такий, що дійшов зро­зуміння"). Будда — дієприкметник від дієслова "пробуд­жуватися", "будити". Сам Сіддхартха просив не називати його особовим ім'ям, а саме так — Будда.

Він заснував першу чернечу общину (сангху), в якій спочатку було п'ять його учнів. Очоливши її, обрав собі долю мандрівного проповідника, почав творити дива. Так обійшов він усі села, міста, долини середнього Гангу. Пер­шу проповідь виголосив у місті Бенаресі. Його релігійне вчення отримало назву "вчення Будди", "буддихадаршана", "буддхагама", "дхарми" (дхарма — "праведний за­кон"). Проповіді мали неабиякий успіх, ширилися ряди учнів. Звали їх "буддхамі" ("прибічники Будди"), "шакьями". Крім Будди виступало тоді чимало проповідників, але він їх усіх перевершив. Мав співчутливий, людинолюбний, м'який характер.

Помер Будда в місті Кушінарі. Перед смертю за­повідав: "Всі складові буття минулі; ретельно працюйте для вашого спасіння". Щодо причин його смерті існують різні версії. Один з біографів зазначав, що Будда, усе життя остерігаючись м'ясної страви, на 80-му році з'їв "нездо­рове м'ясо" як спокуту, але за що — невідомо.

Будду поховали з особливими почестями. Його тіло за­горнули в п'ятсот нових саванів, поклали у два залізні ящики і спалили на духмяному вогнищі на березі Гангу. Після спалення не було ні попелу, ні сажі — лише самі кістки. На їх залишки як на реліквії претендувало чимало правителів і народів Індії. Було вирішено поділити їх на вісім частин, захоронити у буддійських каплицях (ступах), збудованих царем Ашокою, який вславився як завзятий послідовник Будди.

Учення Будди відразу знайшло прихильників у індійському суспільстві, оскільки було запереченням брахманістського освячення кастового ладу. Ідея рівності всіх людей, незалежно від касти, і можливість спасіння для всіх зробили буддизм прийнятним для найширших мас — він одразу став народною релігією. Раби і нижчі касти вбача­ли в ньому шлях до спасіння, хай і в неземному житті, в наступних перевтіленнях (буддизм цілком успадкував брахманістське вчення про перевтілення душ після смерті). Водночас буддійська проповідь соціальної пасив­ності, відмови від боротьби, підкорення долі, цілковите нехтування дійсністю забезпечили йому підтримку пере­дусім вищих верств суспільства.

Поширення буддизму після смерті Будди відбувалос за сприятливих для нього умов. Економічний розвиток Зі часів рабовласництва стимулював товарно-грошові відносини,  зростала продуктивність праці. Для утриманню рівноваги в суспільстві потрібна була могутня держава. Та­кою стала рабовласницька деспотія, яка набула особливо­го розвитку на сході Індії.

В цей період Індія зазнала іноземного вторгнення. В 330—325 pp. до н.е. Олександр Македонський здійснив похід до Північної Індії й повернувся річкою Інд назад до узбережжя Аравійського моря. Але вже приблизно 305 р. до н.е. цар Чандрагупта (317—293 до н.е.), засновник ди­настії Маурья, повернув землі, а цар Ашока (268—232 до н.е.) під своєю владою тримав уже всю Індію і навіть час­тину нинішнього Афганістану. Він був ревним адептом буддизму, сприяв його зміцненню і поширенню в Індії, усвідомивши, що ця релігія допоможе подолати племінну роздрібленість, сприятиме утвердженню державної єд­ності. За нього буддизм став державною релігією.

Протягом VI ст. до н.е. — V ст. н.е. буддизм зазнав переможного розквіту і стрімкого падіння у боротьбі з брах­манізмом, джайнізмом, а потім — з індуїзмом, який усу­нув буддизм із суспільної арени Індії. Це було спричинене тим, що буддизм виявився неадекватним індійському національному мисленню, яке вимагало глибшої духов­ності й ширшого простору для уяви. Індійцям потрібні бу­ли етичні принципи, які б обґрунтовували феодальне роз­шарування й одночасно усували б проблеми, породжені багатоетнічністю народу, розгалуженістю вірувань.

Натомість неабияку активність виявили буддійські місіонери. До середини І тис. н.е. вони поширили буддизм на Цейлоні, в Індонезії, в Індокитаї, на початку н.е. — у Китаї та Тибеті, у IV—VI ст. — у Кореї та Японії, в XVI— XVII ст. — в Монголії, у XVIII ст. — в Бурятії, спричинив­ши значний вплив його на політичну історію, культуру, мистецтво, літературу, філософію, науку народів цих країн.

Однак у Китаї він був помітно потіснений конфуціан­ством, в Японії — синтоїзмом. В Індії буддизм з початку І тис. н.е. втрачає вплив і до XII ст. н.е. зливається з індуїзмом. Ортодоксальних буддистів в сучасній Індії приблизно 1,7 % всього населення.

 

Трипітака — священна книга буддизму

 

Канонічна буддійська література Трипітака ("три кор­зини") створювалась в Індії і на Цейлоні протягом ос­танніх двох—трьох століть до нашої ери і перших століть нашої ери. Очевидно, тексти спочатку писали на пальмо­вих листках і складали в корзини. Звідси й пішла назва. Мовою буддійської літератури були палійська і санскрит.

Найповніше збереглася палійська версія Трипітаки. її канонічні тексти поділяються на три частини. Перша — Віная-пітака ("корзина статусу") — описує обов'язкові правила прийому до буддійських общин, приписи про життя періоду дощів, правила щодо житла, одягу тощо.

Друга частина — Сутта-пітака ("корзина повчань") — найповніша збірка буддійських повчань і промов, голо­вними серед яких є промови Будди та його учнів. Тут вміщено діалоги, вірші, легенди, афоризми, йдеться про переваги буддизму над брахманізмом, критикується аске­тизм, якому протиставляються любов, співчуття, добро­зичливість. Разом з міфами про створення світу вміщено

оповідь про останні дні життя Будди, обставини його смерті, спалення його тіла і розподіл останків після спа­лення. Книга містить численні відомості про звичаї, на­родні традиції, особливості релігійної думки.

Третя частина — Абідарма-пітака ("корзина тлумачен­ня вчення") в метафізичному й психологічному аспектах розглядає буддійське вчення. Чуттєвий світ тут тлумачить­ся як породження свідомості людини. Релігійні та філо­софські питання подано як одкровення Будди. Ця части­на Трипітаки найпізніше ввійшла до канону, і тому деякі буддійські богословські школи не вважають її священною.

 

Філософська концепція буддизму

 

Буддизм має особливу філософську насиченість. Серед його дослідників навіть виникали суперечки: чим він є — релігією чи філософією. І це небезпідставно, бо індійська філософська думка завжди звернена до релігії, а релігія тяжіє до філософії.

Відомий російський дослідник азіатської культури М.Реріх вважав, що філософія буддизму має два аспекти: 1) вчення про природу речей; 2) вчення про шляхи пізнан­ня. Отже, як філософія, буддизм має свої онтологію і гно­сеологію. Будда невизначено ставився до основного пи­тання філософії, тобто не вважав себе ні матеріалістом, ні ідеалістом, але висловлював глибокі філософські мірку­вання. Його учні теж не пристали ні до матеріалізму, ні до ідеалізму. Тому буддизм не можна віднести до жодного з цих філософських напрямів.

У буддизмі існує концепція дхарм, яка своєрідно обґрунтовує розуміння світу. Згідно з нею, реальний на­вколишній світ є ілюзорним виявом великого містичного начала, представленого найдрібнішими духовними час­тинками, психофізичними елементами (дхармами). У буддійській, як і ведичній та індуїстській, літературі, термін "дхарма" багатоплановий, вживається і для позна­чення понять "закон", "вчення", "правило" тощо (санскр. — "те, що тримає"). Все існуюче — дхарми, які мають власну сутність. Релігія — теж дхарма, вона утримує людей і захищає від лиха. Дхарма — початок матеріально­го і духовного світу. З дхарм він утворений. Дхарми рухомі, тому і світ рухомий. Вони то з'являються, то зникають, переходять в інший стан, в іншу річ, інше явище, але не руй­нуються. Це зумовлює рухомість світу.

Буддійське вчення про дхарми подібне до атомістичної концепції давніх греків, але та концепція мала ма­теріалістичну спрямованість. У буддизмі ж дхарми — оду­хотворені елементи світу. На противагу матеріалістичному протиставленню матеріального і духовного буддизм поєднує їх в єдиний, нероздільний комплекс. Подібно гераклітовому розумінню світу як вогню, що одвічно спала­хує і згасає, буддизм уявляє світ як полум'я, підкреслюю­чи важливість не того, що було, а того що відбувається.

За буддизмом, з дхарм складається і потойбічний, над­природний світ, навіть сам Будда і його душа. Завдяки своєму прозрінню він — сутність надприродна. Надпри­родні — святі, дива, Будди, бодхисатви (люди, в яких втілилися Будди) тощо. Природне і надприродне утво­рюються з дхарм волею надприродного "Я". Це "Я" є ду­ховною цілісністю, цілком звільненою від матерії, воно протистоїть матерії, творить її. Це — майже Бог (в інших буддистів — Бог дхарми). Усе є продуктом вольового рішення "Я". Буття — теж його продукт. Але буддизм ніколи не уявляв буття як щось матеріальне, не вважав йо­го існуванням і рухом матерії за об'єктивними законами. Матеріальне буття — це буття психологічного процесу в свідомості людини, яка не залежна від матеріального світу, бо вона живе в ньому, пов'язана з ним. Як бачимо, і в да­ному випадку ідеальне передує матеріальному. Отже, он­тологія (вчення про буття) буддизму не є ні матеріалістич­ною, ні ідеалістичною. А філософія буддизму уникає роз­гляду співвідношення духу й матерії, суб'єкта й об'єкта. Але в Будди немає ні слова про створення світу Богом. Світ наче існує одвічно. Він зосередився на рухові душі в матеріальному світі. Онтологічна проблема (проблема світу — його одвічність чи створення) у Будди не має філо­софського вирішення. Він і не ставив такої мети, в центрі його вчення — душа людини.

І гносеологічні проблеми (вчення про пізнання світу) у буддизмі пов'язані з буддійським ученням про душу. Ду­ша — не якась нематеріальна окрема сутність, як в іудеїв, християн і мусульман, а психологічна єдність, що скла­дається з дхарм. Вона творить особистість людини, пізнає світ, передусім людину, через саму себе. Тому процес пізнання — споглядання і самоспоглядання через самозаглиблення. І в цьому буддизм не виявляє ні ма­теріалістичних, ні ідеалістичних рис.

Ці філософські положення буддизму з часом були де­тальніше розроблені, але філософської єдності так і не досягли. У І—V ст. н.е. у ньому склалися філософські шко­ли вайшешиків, саутрантиків, мудхямиків, йогосарів. Стрижнем буддійського віровчення є його анімістична концепція. Як відомо, в анімістичних побудовах усіх релігій основою є вчення про Бога і душу. Буддійське містить чимало суперечностей. З одного боку, Будда — Сіддхартха Гаутама — не Бог. Він не творив світ і не ке­рує ним, а є одним із будд, які засновували, розвивали вчення і згодом зникали. Приходив новий будда і "рухав колесо закону". Так буде й надалі. Будда вважав, що влас­не його вчення через 500 років зникне і прийде новий будда. Навіть називають ім'я наступника — Майтрея. Буд­да прагне змінювати світ, хоч і бачить його вади. Він не може скасувати покарання за гріхи (карму), а може лише посприяти людям уникнути жорстокої карми облагородженням їх поведінки. До того ж Будда — смертний. Але він — сутність надприродна, нікому не підлегла, значущіша, ніж будь-які інші боги.

Він не мав вчителя, за своєю волею зазнав перевтілень, народився і вмер. Коли він виголосив першу проповідь у Бенаресі, а його перші п'ять учнів звернулися до нього: "Друже Гаутама", — він звелів, щоб його звали Татхататою ("тим, хто вірно йде"). Отже, Будда ставив себе найвищим серед богів. А його послідовники — перші п'ять учнів, які пішли за ним одразу, визнали його Богом.

У твердженні, що ранній буддизм був релігією без Бо­га, можна визнати лише те, що він не сповідував єдиного Бога-творця. Та й це твердження спірне, адже буддизм сприйняв брахманістський пантеон богів. Він тільки за­кликав утриматися від жертвопринесень цим богам, про­голошував зверхність Будди над ними. Визнаючи богів, не заперечував їх творчих можливостей.

Будда вчив, що Бог є духовним началом усього сущо­го, він перебуває у стані абсолютного спокою — нірвані (угасанні, зникненні). Поруч з ним існують численні дрібні божества: будди, бодхисатви — святі, які керують світом і допомагають людям досягти нірвани. Такою є за­гальна схема буддійського анімізму.

Буддійське розуміння Бога як безмежного небуття, найвищого начала, з якого все виходить і в яке все повертається, не набуло в теології раннього буддизму достатньо­го обґрунтування. Цим зумовлене твердження про "вели­ке мовчання" Будди, що дало привід навіть оголосити буд­дизм "атеїстичною релігією". Насправді це не так, оскільки буддизм не уникає віри у надприродне, має своє уявлення про Бога.

Недосконалість буддійського вчення про Бога компен­сується вченням про людину:— всі аспекти його віровчен­ня звернуті до людини, її особи, душі, присвячені її спасінню.

Буддизм запозичив з брахманізму концепцію пересе­лення душі з тіла однієї істоти в іншу. В цьому розумінні душа — безсмертна. Але він істотно уточнив цю кон­цепцію. Згідно з буддійським ученням, душа складається з окремих дхарм, які після фізичної смерті людини не зни­кають, а лише втрачають місце в композиції, що існувала, бо вона теж зникає. І негайно утворюється нова компо­зиція, доля якої визначена життям тієї людини, яка була носієм душі, що зазнає змін. Залежно від того, як ця лю­дина жила, як виконувала карму, дхарму, джамму (в дано­му разі вони — синоніми терміну "закон", правила висо­коморального способу життя), буде здійснюватися нове втілення перекомпонованої композиції дхарм» Якщо лю­дина не виконувала вимог закону, то її душа вселиться у тіло людини, яка матиме гірше життя, ніж попередня, а то і в тіло нижчої істоти — тварини. Якщо виконувала, — в тіло людини вищого суспільного рангу — монаха, архата (святого).

Так відбувається ціла система перетворень. Але вони не виводять людину із сансари. Лише в останній їх ланці (існуванні душі в тілі архата) душа готується до виходу із сансари, а після смерті архата припиняє перевтілення. Зви­чайні люди не знають про перевтілення своєї душі в мину­лому. Про це знав тільки Будда. Але Далай-лама XIV, ви­кладаючи основи буддійського вчення, припускає, що лю­ди можуть зберігати пам'ять про попередні переродження.

Буддійська інтерпретація перевтілення душ не відво­дить Богові ніякої ролі в цьому процесі. Перевтілення відбувається за законами карми, і ніхто, навіть Будда, не може вплинути на нього. Очевидно, цим зумовлена нероз­виненість у буддизмі вчення про Бога, який виявився не­потрібним Будді для побудови його системи.

Виходячи із сансари, душа людини потрапляє у нірвану.

Нірвана — заспокоєння, згасання, стан, за якого вірую­чий звільнений від відчуттів, уявлень, свідомості, прист­растей, страждань.

Ланцюг перевтілень розривається. Зникає життя, на­стає нове небуття. Поняття "нірвана" ("ніббана") є одним з найскладніших у буддійському віровченні. У махаяні во­но доповнене поняттям раю, який знаходиться в країні Сукаварті. Там в розкішних садах перебувають душі пра­ведників, їм залишилося перевтілитися ще раз, і вони по­траплять до нірвани.

Своєрідно вирішує буддійське вчення проблему особи й особистості. Дехто з дослідників твердить, що буддизм занижує роль особистості, оскільки вона — лише мить у ланцюгу перетворень. Але це не зовсім так, адже особа як конкретна комбінація карм втілює в собі певні якості та можливості. Від неї залежить, як вони будуть реалізовані. Щоправда, особистість скута надприродною Надособою — Божественним буттям. Як безкрайнє море породжує хвилі зі своїх вод, а через якийсь час вони перетворюються на морську гладінь, так Бог народжує із себе світ і знову вби­рає його в себе. Людина при цьому — ніщо. Пе­ревтілюється Єдине Божественне. Але це не приниження людини, бо вона єдиносуща з Божеством, вияв Божества. Головна проблема людини в тому, що вона не знає цього. Ця концепція відмінна від християнської, згідно з якою, душа — творіння Боже, але наділена свободою вибору і відповідальністю перед Богом. Людини не було. Бог ство­рив її подібною до себе. Спасіння її —- не в розчиненні в Богові, а в приєднанні до нього.

У буддизмі людина — комплекс реального матеріаль­ного тіла й духовної сутності (душі), вона через складну систему самоперетворень належить потойбічному світові, а її перебування в єдності з матеріальним тілом тимчасо­ве. Але буддизм не тлумачить душу як окрему духовну сутність всередині людини, яка, покинувши згодом тіло, мандрує в потойбічності, підкоряючись волі Бога. Душа — органічна єдність комбінацій дхарм (карм), які породжу­ють і матеріальне, і духовне. Особливі комбінації дхарм становлять п'ять скандх (частин) душі:

1) чуттєве буття, фізіологічне існування людського ор­ганізму;

2) наслідки зіткнення людини у своєму фізіологічно­му існуванні із зовнішнім світом —- емоції, переживання, уявлення, діяльність думки;

Буддизм   195

3) вольові імпульси, породжені вимогами карми;

4) перехід діяльності душі у сферу моралі;

5) свідомість людини.

Сукупність скандх утворює душу людини — атман. Ат­ман і є людиною, її "Я". Це тлумачення особи у буддизмі відрізняється від уявлень матеріалізму, що розглядає її як прямий продукт матерії, та об'єктивного релігійного іде­алізму, що вбачає у ній окрему, незалежну від матеріаль­ного світу сутність.

Буддійське розуміння душі відкриває простір для її вдосконалення, бо одвічною сутністю є не вона, а потік психофізичного існування як поступове накопичення ду­ховних заслуг через низку прогресуючих існувань. У цьо­му полягає прогрес особистості. А проблема особи зведе­на до проблеми удосконалення душі через перевтілення.

Атман як сума скандх у різних комбінаціях існує доти, доки триває зв'язок між ними. Смерть розриває його. В цьому розумінні душа смертна. Та коли виникає нове ут­ворення, нова комбінація скандх, вона наслідує добро і зло з попередніх утворень, продовжуючи існувати у зміне­ному вигляді. Отже, вона безсмертна.

Буддійські концепції душі, її перевтілень, сансари та нірвани, позначені елементами брахманізму, покладено в основу оригінального вчення, яке втілює буддійське ро­зуміння людини. Це "Чотири благородних істини", виго­лошені Буддою у першій проповіді в Бенаресі. Ці істини теоретично обґрунтовують доктрину спасіння людини.

Перша істина полягає в тому, що існує страждання. Страждає усе, стражданням сповнений весь світ, все буття є стражданням: життя, старість, хвороба, смерть. Страж­дання — це не перебування у певному стані, а очікування його, очікування наслідків страждання, емоції, пов'язані з таким очікуванням: страх, неспокій, напруженість, невдо­воленість тощо. Усі ці емоції мають здебільшого соціальне походження.

Друга істина гласить: страждання має причину, це — жадоба буття. Вони є сутністю всіх життєвих процесів, усієї сансари. Бажання заповнює сансару впродовж усього ланцюга перероджень. Щоб звільнитися від страждання, треба усунути їх причину — жадобу буття. Остаточне звільнення від страждань можливе лише в нірвані внаслідок позитивних перероджень. Буддизм засуджує прагнення людини до задоволення своїх потреб, до щастя і добробуту, до здоров'я, бо воно породжує страждання.

Третя істина встановлює: оскільки страждання має причину, воно має початок, а отже і кінець, тобто воно може бути припинене, а людина звільнена від нього. Ця істина фіксує стан звільнення від страждання та шлях до цього звільнення. Ним є подолання жадоби буття, приду­шення в людині не тільки бажання жити, а й всіх бажань. Найвищий ефект досягається усуненням факту буття.

Ототожнення буття зі стражданням змусило буддизм виробити відповідне уявлення про смерть, оскільки, за йо­го вченням, сансара вічна, ланцюг перетворень довгий до нескінченності. Буддизм конкретизує уявлення про сансару як нескінченний кругообіг народжень і смертей, порівнює її з колесом ("колесо сансари"). Смерть — це пе­рехід з однієї фази життя в іншу, а не кінець життя. Тому вона не є трагедією, породжує сподівання. Вона не кара і не нагорода, а факт руху душі, рівноцінний факту народ­ження людини.

В перших трьох "благородних істинах" йдеться про страждання і звільнення від нього як про певний суб'єктивний стан людини, її переживання. Суть і вирішення цих проблем супроводжують життя людини. Пізніше в буддизмі виникли й космічні мотиви страждань.

Четверта істина повідомляє про наявність способу спасіння. Це запропонований Буддою "Восьмискладовий шлях спасіння" — вісім вимог до віруючого, вісім наста­нов йому в практичному житті:

1) праведне бачення, праведні погляди , тобто тверда й беззастережна віра в Будду, засвоєння його вчення, особливо "Чотирьох благородних істин";

2) праведні бажання, які полягають у готовності жити відповідно до вчення Будди і в устремлінні до нірвани;

3) праведне слово — не брехати, не зводити наклепи, не лжесвідчити, не грубіянити;

4) праведна поведінка — нікому ні в чому не шкодити, не вбивати;

5) праведний спосіб життя — працювати чесно, дотри­муватися законів;

6) праведне устремління — послідовність у протидії шкідливим думкам і порадам, самоконтроль у думках І діях;

7) праведне мислення — не відступати від засвоєнь буддійських положень;

8) праведне самозаглиблення — відмова від усього земного, від усіх радощів, збереження спокою, вміння досяг­ти глибокого медитативного трансу.

"Восьмискладовий шлях спасіння" Будда називав се­рединним, бо дотримання його допомагає уникнути край­нощів.

Серед цих настанов нема жодного слова про обряди, ритуали, культові вимоги. Вони, за буддизмом, зайві, як і звернення за помилуванням, прощенням гріхів до богів, навіть до самого Будди. Все — у людині, в її самовдоско­наленні, у "Восьмискладовому шляху спасіння". Він фіксує елементарні норми моралі, без яких неможливе існування суспільства. Захист загальнолюдських норм мо­ралі надає буддизму чіткого гуманістичного спрямування.

Буддійське вчення містить три принципи (трилакшани), які відрізняють його від попередніх релігій:

— анітья — визнання змінності світу;

— анатта (анатман) — відсутність вічної безтілесної душі;

— духкха — визнання життя як постійне страждання.

Буддійська космологія виходить з того, що світ — по­родження спокою, без початку і кінця, у ньому є імпуль­си, що породжують активну природу. Ця природа скла­дається з психічних (пуруша) і фізичних (пракриті) начал. З них і формується буття. Так виникають світи. Окремі ча­стини буття обмежені в просторі й часі, згодом зникають. Світи гинуть.

Вищою психічною субстанцією є космічне коло Будди-Абібудди — повсюдно існуюче тіло, яке співчуває істо­там чуттєвого буття, що живуть у сансарі. Воно може самоматеріадізуватися, щоб допомогти людям подолати гор­диню і пиху ("Червоного півня"), невігластво і всеїдність ("Чорну свиню"), злобу і підступність ("Зелену змію"). Так космологічні уявлення у буддизмі зливаються з мо­ральними настановами.

Морально-етичні принципи буддизму

 

Стрижнем віровчення буддизму є людина. Про неї йдеться у "Чотирьох благородних істинах", у "Восьмис­кладовому шляху спасіння". Чітко визначена мета людсь­кого існування: самовдосконаленням домогтися зупинен­ня перевтілень, вирватись із сансари і досягти нірвани. Для цього непотрібні жертвопринесення, культові церемонії. Звернення до людини — релігійне новаторство буд­дизму, воно має моральний аспект.

До Будди моральність визначали за приналежністю до касти, соціальним станом людини. Будда оголосив усіх рівними в духовній сфері. Матеріальний бік людського буття як вияв сансари він ігнорував. Тому заперечував право приватної власності, національну обмеженість, проголо­шував загальне братерство людей, позбавлених права при­ватної власності. Він був упевнений, що людство рухати­меться до самовдосконалення, незалежно від віри в Бога.

Етична система буддизму містить основні норми за­гальнолюдської моралі. Смиренність, лагідність, любов до всього живого, терпимість, співчуття, готовність до вза­ємодопомоги та інші моральні якості — це кроки до спа­сіння.

Буддизм вибудував цілісну моральну систему без дог­матичних норм поведінки, без канонізації зовнішніх форм (звідси нехтування культових проблем). Він визнає істо­ричну і просторову різноманітність моральних норм, що сприяє співіснуванню протилежних моральних підходів. Наприклад, засуджує будь-яке вбивство, навіть комахи, і водночас дозволяє споживання м'яса. Подібно розглядає проблеми провини і відповідальності, злочину і кари.

Але загалом буддизм послідовно розвиває гуманістич­ну концепцію особи, відстоює цінність її, вимагає поваги до неї. Провідним мотивом його моральної концепції є людинолюбство. Він домагається утвердження духовної рівноваги людини, внутрішньої віддаленості від усього, бо світ (сансара) — найбільше зло. Водночас буддизм визнає необхідність жити і діяти, як і те, що людина не може жи­ти в суспільстві й бути незалежною від нього. Але при цьо­му він наполягає на акцентуванні уваги людини на своєму внутрішньому бутті, психологічному стані, на самозаглиб­ленні та відповідному моралізуванні.

Поглиблюючи моральні настанови "Восьмискладового шляху спасіння", Будда формулює "Десять великих доброчинностей": щедрість у подаянні, дотримання етичних норм, терпимість, щирість, лагідність, смирення, само-обожнення, не гнівливість, не заподіяння зла живим істо­там, милосердя, не протидія силою силі. Найбільші "П'ять поганей" — убивство, крадіжка, перелюбство, брехня, пи­яцтво, їх людина повинна уникати. Зазначає буддизм і "Десять зол" — це згадувані "П'ять поганей", а ще обжер­ливість; надмірна захопленість музикою, співами, танцями і театром, бо це розбещує слух; надмірна любов до нати­рань, запахів, квітів, коштовностей, бо це розбещує зір і нюх; пристрасть до м'якого ложа, бо це розбещує відчут­тя; користолюбство.

Буддійську мораль сучасний глава духовенства Далай-лама XIV розглядає через призму не доброчинностей: три фізичні не доброчинності — вбивство (від комахи до люди­ни), крадіжка, розпуста; чотири не доброчинності мови — брехня, злослів'я, грубість, пустослів'я; три не доброчинності розуму — заздрість, зловмисність, хибні погляди.

Але буддизм не проповідує аскетизм, хоч і не запере­чує його. Він наполягає на стриманості щодо матеріальних благ, дотриманні середнього шляху, заперечує як заглиб­леність у чуттєві насолоди, так і умертвління плоті.

Дещо своєрідною сприймається проповідь любові та милосердя до всього живого в етичних положеннях буддиз­му, який не вбачав різниці між добрим і злим, корисним і шкідливим. Буддист споживає воду, користуючись ситеч­ком, щоб, бува, комаха випадково не постраждала при цьо­му. А йдучи дорогою, гілкою розчищає шлях перед собою, щоб не наступити на живе. Це стосується і людей: нікому не заважати, нікого не образити, нікому не вчинити шкоди.

Буддизм пропагує рівне ставлення до всіх, закликає до особливого співчуття людям, чиї інтереси ущемлено, вва­жає зайвим захищати людину від насильства, карати за не­добрі вчинки, навіть за вбивство. Він проголошує, що, відповідаючи насильством на зло, люди лише множать йо­го. Тому до всього слід ставитися спокійно, не виявляти пристрасті до зла, ухилятися від нього. Коли всі так роби­тимуть, зло зникне.

Новизна буддійського вчення не стільки у вирішенні моральних проблем, утвердженні загальнолюдських цінно­стей (це було відомо до нього), скільки у практичних реко­мендаціях щодо їх досягнення. Ще одна особливість його моральної концепції — в наданні особливого значення не зовнішнім чинникам, що впливають на людину, а силам її особистості. Спасіння людини залежить не від жертвопри­несення, не від молитви, не від чийогось покровительства чи заступництва, а тільки від її самовдосконалення.

Самовдосконалення у буддизмі пов'язане з уявлення­ми про істинне знання, скероване не на зовнішній світ, а на самоспоглядання. Воно досягається шляхом медитацій, практикою буддійської йоги чи так званої дхьяни. Завдя­ки медитативному трансу людина має досягти чотирьох    щаблів сходження, чотирьох вищих станів: доброзичли­вості, піднесеної радості, співчуття до близьких, цілкови­тої безпристрасності. Щоб стати праведною, вона повин­на виробити у собі здатність постійно перебувати в одно­му з цих станів. Це забезпечить їй незалежність щодо сансари внаслідок набуття чотирьох найвищих доброчинств. Допоможуть людині в цій справі вісім досконалостей (певних стадій зосередженого міркування) та відповідні здібності:

1) відсторонення від зовнішніх подразників;

2) відключення внутрішніх подразників;

3) цілковите припинення розумово-емоційної діяль­ності;

4) екстатичний стан цілковитої відчуженості;

5) подолання відчуття простору і часу;

6) усвідомлення хибності "Я" і вихід за його межі;

7) усвідомлення "пустоти" всього сущого;

8) подолання антиномії (суперечності) "свідоме— несвідоме".

Завдяки цьому можна осягнути чотири вищі мудрості:

1) радість, що виникає внаслідок відмежування від зовнішнього світу і концентрації мислення на важливій ідеї;

2) спокій, який зупиняє розумову діяльність;

3) захоплення, що виникає внаслідок відключення відчуттів;

4) транс, що забезпечує цілковиту ізольованість від будь-яких подразнень, повну самозаміненість душі.

 

Буддійський культ

 

Ранній буддизм заперечував брахманістський культ з його жертвопринесеннями. Буддійський культ був про­стим і всім доступним. Але з ускладненням культів усіх релігій, що пов'язано як із запозиченням окремих культо­вих елементів з інших релігій, так і зі створенням своїх оригінальних культових норм, складнішим ставав і буддійський культ. Формувався і розвивався він разом з розвитком сангхи — чернечої общини. Згідно з ученням, спасінню підлягали лише ченці. Общини з часом ставали могутніми релігійними організаціями, а монастирі зосере­джували у своїх руках велику власність, перебираючи на себе роль і своєрідних політичних центрів.

Кандидатів у ченці готують з восьмирічного віку. До 20 років вони вивчають священні книги і коментарі до них. На двадцятому році, за згодою батьків, їх посвячують у ченці. Кандидат повинен бути здоровим, розвинутої ста­тури, не мати боргів. Ченці ведуть аскетичний спосіб жит­тя, їм може належати тільки вісім предметів: одяг (три предмети), пояс, віяло, мило, бритва і ситечко для води. Харчуватися дозволяється двічі на день. Взагалі ченець му­сить сповідувати аскетичний спосіб життя. У розмові з жінкою може сказати тільки п'ять слів, закриваючись від неї віялом. Обов'язково повинен голити голову, обличчя, навіть брови. Живуть ченці за рахунок подаяния, більшість з них мандрує, будучи членом певної сангхи (чернечої громади, об'єднаної навколо монастиря).

Сангхи бувають чоловічі та жіночі. Монахині звуться бікхуні (жебрачки). Життям сангхи керують збори. Будда ретельно розробив правила їх проведення: на них повинні бути присутніми не менш десяти (у виняткових випад­ках — п'ять) монахів; новачки та жінки не мають права го­лосу, винесення питань для обговорення; рішення прий­мають більшістю голосів.

Буддизм визнає необхідність шанування Будди та інших численних божеств. Звідси — складний культ по­клоніння їм, який охоплює особисте і громадське життя віруючих. Це — щоденні молитви і жертвопринесення статуям Будди Гаутами та іншим буддам, паломництво до святих місць, обходи ступ (меморіальних і поховаль­них храмів). Поклоніння буддам і бодхисатвам — обо­в'язкова плата за допомогу у спасінні, без цього воно не­досяжне.

Буддійський культ вимагає поклоніння численним реліквіям — мощам Будди і святих, предметам, що їм на­лежали і якими вони користувалися або були виготовлені на їх честь. До реліквій також відносять об'єкти приро­ди — дерева, гаї, річки, пагорби та Споруди, пов'язані з життям Будди і святих. Кількість таких реліквій незлічен­на. Але особливо священними є місця, де Будда народив­ся, став просвітленим, виголосив першу проповідь, а та­кож місце його смерті, звідки він пішов у нірвану. Згодом виникло поклоніння статуям і зображенням Будди. Це найпопулярніші об'єкти поклоніння, встановлені вони в публічних місцях, садибах, будинках віруючих. Найвищу статую Будди споруджено у Гонконгу, на острові Вандао — заввишки 34 м, вагою 27 т.

Буддизм виробив специфічну форму культової практи­ки — бхавану, яка полягає у заглибленні у свій внутрішній світ з метою роздумів над вченням Будди.

У буддизмі не існує єдиної централізованої церкви, а лише об'єднання в національних чи державних межах. Не уникнув він теоретично-богословських розбіжностей, ад­же ще в V ст. до н.е. у його лоні було 18 сект. Для подо­лання розбіжностей було скликано собори: перший — в Раджагрихі (прибл. 477 до н.е.), другий  в Райшалі (прибл. 367 до н.е.), третій — в Паталіпутрі (3 ст. до н.е.). Ці собори повної єдності не досягли і церковної ор­ганізації не створили, але сприяли активнішому поширен­ню буддійської релігії.

Перші три століття буддизм мирно співіснував з брах­манізмом і джайнізмом. Бувало, в одній релігійній общині мирно уживалися віруючі трьох релігій. Але згодом визна­чилася перевага буддизму як релігії, що більш відповідала тому часові. Буддизм не був опозиційним ні до якої влади. Швидко він став державною релігією багатьох впливових держав, що існували на теренах Індії.

Стрімке поширення буддизму було зумовлене його соціальним змістом — він виявився потрібним людям в умовах жорстокого рабовласництва. Будда дав їм надію на спасіння. На початку І тис. н.е. буддизм охоплює всю південну частину азіатського материка, а наприкінці йо­го — територію від Каспійського моря до Тихого океану, від Якутії до Індонезії. Цей масштабний вихід на історич­ну арену наштовхувався на місцеві культи, що супровод­жувалося взаємними асимілятивними процесами. Цьому сприяли пластичність віровчення буддизму і не розробленість його культових аспектів.

 

Напрями, течії буддизму

 

Ще за життя Будди його послідовники намагалися до­повнити і прокоментувати його вчення. Були у нього й відкриті супротивники. В Джатаці є розповідь про колиш­нього учня і навіть родича Будди — Девадату, який поки­нув общину, забравши із собою 500 ченців, не згодних зі статутом чернечого життя. За іншими версіями, Девадата відокремився від Будди, створив свою секту, яка вимагала посилення аскетичності, суворіших вимог до ченців. Згадується і якийсь Кокаліко, який спочатку був разом з Девадатою, а потім відокремився від нього.

Проблема єдності у віровченні та культі дуже турбува­ла буддійських богословів. І вже перший собор (прибл. 477 до н.е.) виявив неоднорідність буддійського руху, а другий (прибл. 367 до н.е.) зафіксував активну діяльність секти махасангхиків ("великої общини"), яка вважала, що претендувати на краще переродження душі (а потім і до­сягнення нірвани) можуть не лише ченці, а всі, хто увійде до общини. Це засвідчило розкол у ранньому буддизмі. Богословські дискусії точилися понад 500 років, протягом яких він ускладнювався й удосконалювався, поширювався поза Індією. У наступні 500 років (І—V ст. н.е.) склалися три основні релігійно-філософські школи буддизму: тхеравада, хінаяна і махаяна.

 

ТХЕРАВАДА

 

Це найбільш рання школа буддизму. Прибічники її на­магалися зберегти у пам'яті кожне слово, кожен жест і кожний епізод з життя Будди. Головним у їх діяльності бу­ли зібрання ченців-вчених (сангіті), під час яких відтво­рювали епізоди з життя Будди. Тхеравадини вважають Будду земною істотою, яка досягла просвітлення завдяки 550 переродженням і з'являється серед людей кожні п'ять тисяч років.

 

ХІНАЯНА

(МАЛА КОЛІСНИЦЯ, ВУЗЬКИЙ ШЛЯХ СПАСІННЯ)

 

Вона утвердилася на півдні Індії та в Південно-Східній Азії. Прибічники її вважали себе ортодоксальними послідовниками Будди та його першої общини. Згідно з їх ученням, спасіння настане тільки для тих, хто цілком віддався релігії, служить лише їй, тобто лише для ченців. Це обмежувало сферу впливу буддизму, бо всі ченцями стати не можуть. До того ж, якщо всі підуть жебракувати (а саме це було головною справою ченців), хто ж тоді їм подаватиме?

махаяна

(велика колісниця, широкий шлях спасіння)

 

Утворилася в середині І ст. н.е. За махаяною, вряту­ються всі, хто виконуватиме вимоги вчення Будди, ведучи звичний спосіб життя. Але їм необхідна допомога ченців, якими керують святі та боги. Махаяна міцно утвердилася на півночі Індії, звідти поширилася в країни материкової Азії. Засновником її вважають буддійського філософа, бо­гослова і поета Ашвагхоша (прибл. 80—150 н.е.), а найвидатнішим діячем — богослова Нагардджуна (прибл. 2-— З ст. н.е.). Йому приписують авторство понад 200 бого­словських, медичних та інших праць, хоча припускають, що за цим ім'ям стоять декілька авторів, які жили протя­гом майже шести століть.

Махаяна та хінаяна змінювалися у процесі поширення на північ і північний схід від Індії. Вони активно засвою­вали місцеві вірування, вводили місцевих богів і демонів у свої пантеони і демонологію, адже Будда особливо напо­лягав на шануванні чужих богів.

Велике значення в махаяні мало вчення про вищі анімістичні сутності — будди, бодхисатви, архати. Архати — особи, які пройшли шлях чотириступеневого ду­ховного вдосконалення. Ними були найближчі учні й послідовники Будди. Бодхисатви вважалися на ранг ниж­чими від Будди, були, так би мовити, буддами, незримо присутніми у світі, щоб рятувати інших. Найповажніший серед них — засновник вчення — Будда Шакьямуні, але він тепер, згідно з ученням, перебуває в стані нірвани й ні в що не втручається. Ось-ось мають прийти будда Майтрейя — майбутній Будда, який правитиме світом, будда Адибудда — творець світу; будда Амітаба — володар раю. Буддійські богослови нараховують 995 (за іншими версі­ями — 1000) будд, які правили чи правитимуть світом, 35 будд, які відпускають гріхи. Буддами стали боги інду­їстського пантеону: Шива, Вішну та ін. Усе це засвідчує наявність у буддизмі рис політеїстичної релігії. Широко практикується зображення будд, утвердилися їх канонічні образи. Розгорнулося будівництво храмів і ступ (каплиць) на честь богів, що стимулює розвиток мистецтва й архітек­тури. Почався період розвитку буддійської цивілізації.

Махаяна активно розвинула буддійський культ: розши­рився фетишизм, удосконалилася магія, з'являється безліч молитов, заклинань, обрядів і церемоній. Храми і монас­тирі набувають пишності.

 

ваджраяна (алмазна колісниця, буддійський

ТАНТРИЗМ ЧИ ТАНТРАЯНА)

 

Цей напрям буддизму зародився у середині І тис. н.е. в лоні махаяни. Вона складається із тантри (санскр. — хит­росплетіння, потаємний текст), втіленої в настанови щодо підготовки і проведення магічних обрядів, покликаних за­безпечити добре здоров'я, успіх у справах, краще пе­ревтілення і спасіння. Тантрійські обряди, пройняті духом еротики, відображають первісно-магічні уявлення про зв'язок родючості землі та плодючості худоби із статевою активністю людини, особливо з функціями жінки-матері. Первісний зміст слова "тантра" — розмноження; акт, ме­та якого — розмноження. У цих обрядах чимало елементів, спільних для буддизму та індуїзму.

Хінаяна і махаяна як релігійні течії не протистоять од­на одній. Махаяна є наступним після хінаяни етапом роз­витку початкового буддизму. Свій зв'язок з ним вона по­яснює тим, що начебто Нагараджуна силою своєї святості проникнув до палацу демонів і виніс звідти рукописи Буд­ди. Офіційно буддійська історіографія заперечує наявність записів учення Будди за його життя. Насправді махаяна містить чимало новацій, які є наслідком історичного роз­витку буддизму, його поширення серед інших народів, де він вбирав у себе окремі положення віровчення і культу місцевих вірувань.

Єдиного буддизму, як і єдиного християнства чи ісла­му, не існує. Численні секти і напрями можна поділити на три течії.

 

ПІВДЕННИЙ І ПІВДЕННО-СХІДНИЙ БУДДИЗМ

 (ТХЕРАВАДА, ШДОБУДДИЗМ)

 

Проповідує нагромадження релігійних заслуг у повсяк­денному житті й не сподівається на досягнення духовного просвітлення віруючого. Духовенство є обов'язковим на­ставником віруючого, а монастирі — необхідними центра­ми соціально-релігійного життя. Цей варіант буддизму ніс індіанізовану культуру народам, серед яких поширювався, доповнював політичні системи азіатського середньовіччя в Шрі-Ланці, Бірмі, Таїланді, Камбоджі, Лаосі, В'єтнамі, Малайзії, Індонезії, на Філіппінах.

далекосхідний буддизм

(дао-буддизм)

Він активно розробляв ідею бодхисатви — мудреця, який веде людей до спасіння. Виступав за автономність релігійних общин. У його лоні сформувалося багато шкіл і течій, які, наполягаючи на дотриманні спільних засадничих питань, деталізують учення, зважаючи на особу вчите­ля. Цей вид буддизму поширився у Китаї, Кореї, Японії.

центральноазіатський

(тантричний) буддизм

Сформувався на початку II тис. н.е., коли намітився занепад буддизму. Головною метою релігійної практики вважає удосконалення особи під керівництвом гуру — вчителя, наставника. Він швидко реформувався в ламаїзм. Поширений в Тибеті й Монголії.

ламаїзм

(тибетський буддизм)

Це один з організаційно незалежних різновидів махаяністського напряму в буддизмі, що склався в Тибеті в VII—XIV ст. внаслідок проникнення махаяни й тантризму, поєднання їх з релігією тибетців бон-no (форма шаманізму).

Тибетське нагір'я в Центральній Азії було заселене ще в середині І тис. до н.е. У VII ст. н.е. там з'явилося земле­робство, відбувся перехід від родоплемінної общини до організованої держави, у VII—IX ст. існувала імперія. Тоді ж з'явилася писемність, швидко формувалися феодальні відносини.

У тибетців у ті часи існувала шаманська релігія бон-по — безпосередня спадкоємиця їх первісних релігійних уявлень. Це була племінна релігія, яка не задовольняла по­треби феодальної держави. Саме тоді в Тибеті з'являються перші проповідники буддизму.

Про прийняття феодальною верхівкою Тибету буддиз­му існує чимало легенд. За однією з них, міфічному цареві Лхатоторі впала з неба скриня зі священними книгами і предметами. Цар спочатку недбало поставився до пода­рунка неба, але в країні почалися біди. Тоді він став по­клонятися священним предметам, і все пішло на добре. За іншими легендами, священні книги та предмети привіз буддійський чернець, а голос з неба пояснив цареві їх зна­чення.

За царя Тісонгдецена (755—791), в період розквіту Ти­бетської імперії, в 787 р. буддизм був визнаний її держав­ною релігією. Майже через 50 років, за імператора Лангдарми (836—842), його було піддано переслідуванням, та після вбивства імператора держава розпалася на феодальні князівства, і буддизм зміцнився в них, підтриманий дрібними феодальними властителями.

У XI—XII ст. виникають впливові буддійські монас­тирі, утворюються теократичні князівства, розгортається боротьба між буддійськими сектами, які по-різному при­стосували класичний буддизм до історичних умов. Посту­пово складається специфічний напрям буддизму — ла­маїзм. Його формування тісно пов'язане з історією ти­бетського народу. Тривалий час процес утворення і розпа­ду колосальних імперій в Центральній Азії та Китаї не тор­кався Тибету, відгородженого гірськими хребтами. Але в XIII ст. Тибет більш ніж на століття потрапив у залежність від монголів. У XIV—XVII ст. там точилася боротьба за владу між феодальними родами, кожний з яких спирався на одну з численних буддійських сект.

Саме в цей час зароджується ламаїзм. Це тісно пов'яза­не з діяльністю Цзонкаби (1357—1419) — видатного релігійного діяча тієї епохи. Він вийшов з родини бідного скотаря, з дитинства вражав своєю обдарованістю і релігійністю. У два роки його віддали до монастиря, а у 16 — послали на навчання до Центрального Тибету. Знан­ня священних книг, текстів, мандрівки святими місцями розвивали богословські здібності, і в 25 років він отримав духовне звання гелугпа. Йому мали видати червону шап­ку, та оскільки такої не знайшлося, видали жовту. Цей колір і став кольором його послідовників. У 1390 р. Цзонкаба дістає найвищий ламаїстський титул, з 1394 р. осе­ляється у монастирі поблизу Лхаси і засновує свою общи­ну — гелугпу (секту доброчинності)! У 1408 р. починає культові реформи, а в 1409 р. остаточно оселяється в запо­чаткованому ним монастирі Галдан поблизу Лхаси, де і прожив останні роки. Там пише скорочений виклад Лам-риму для віруючих — "Малий Ламрим", виробляє складну систему ієрархії, особливо пишні й урочисті богослужіння. Поступово секта гелугпа стає домінуючою серед буддійських груп Тибету.

Якщо буддизм вважав, що Будда лише відкрив довгий

і важкий шлях до нірвани, а кожен віруючий мусить осяг­ти та здійснити його сам, то за гелугпою досягнення нірва­ни можливе коротшим шляхом — культовим вшануванням численних будд і бодхисатв, духів, а головне — завдяки до­помозі лам, які є якщо не живими богами, то, принаймні, їх безпосередніми представниками. Спасіння можливе ли­ше за допомогою буддійського священика — монаха-лами. Отже, духовенство має не втікати від життя для власного спасіння, а йти до кожного віруючого, щоб керувати ним, вести по життю.

Вже з XV ст. н.е. встановлюється найвищий титул для керівництва тибетською державою і ламаїстською церк­вою — далай-лама ("великий, як океан")- Він — найви­щий ієрарх ламаїстської церкви, вважається земним втіленням бодхисатви Авалокітешвари, душа якого живе в тілі верховного лами. Зі смертю носія душі вона пересе­ляється у тіло обраного нею новонародженого. Завдання високопоставлених лам — знайти за особливими ознаками і з особливими магічними церемоніями цього нового да­лай-ламу. З обраних у такий спосіб трьох дітей жеребку­ванням визначали одного. Обраний отримував усі належні почесті й поклоніння, але до його повноліття країною і церквою керував призначений ламською верхівкою ре­гент. Цих двох ієрархів ламаїстської церкви звуть зубілган-гами — переродженцями, вони — надприродні особи, живі боги. Тому отримують відповідне становище в суспільстві й державі, їх влада у феодальному Тибеті не знала меж.

З 1642 р. далай-лама стає світським і духовним главою Тибету, який перетворюється на теократичну державу. Тоді ж встановлюється посада другої в ламаїстській ієрархії особи — пансен-лами ("вченого великого лами"), якого вважають втіленням Будди-Амітабхи. Але зберегти свою незалежність тибетська держава не змогла. В сере­дині XVIII ст. частина її областей, а наприкінці — всі ос­новні райони увійшли до складу Китайської імперії. Вла­да ще перебувала в далай-лам, але в столиці держави — Лхасі контрольні функції здійснював китайський амбань-резидент.

Революція 1911—1913 pp. в Китаї дала свободу Тибету, яку довелося відстоювати зі зброєю в руках. Після утво­рення КНР Тибет отримав національну автономію у складі КНР, а в 1965 р. — утворено Тибетський автономний ра­йон. Це не задовольнило національно-патріотичні сили та

Буддизм   209

релігійні кола Тибету, вони ведуть боротьбу за національ­не визволення.

Дотепер було 14 далай-лам і сім пансен-лам. З XVIII ст. вони живуть у палаці "Потала" ("палац другого кормчого") поблизу м. Лхаси — столиці Тибету. Те­перішній, Далай-лама XIV Агван-Лобсан Тенцін-гьяцо (або Данцзаан Джамухо) народився в 1935 р., у трирічно­му віці був визнаний зубілгангом. У 1959 р. після невдало­го антикитайського повстання вимушений був емігрувати до Індії в м. Дхарасалу. Почалося переслідування ламаїзму. Із 3800 монастирів залишилося лише 12. У 1989 р. Далай-ламі присуджено Нобелівську премію миру.

Ламаїзм вважають відносно самостійною формою релігії. Його віровчення дуже близьке буддизмові. Проте він має самостійний збірник канонічних текстів Ганджур (тибет. — "переклад одкровень Будди"), що становлять 108 томів, і коментарі Данджур ("переклад тлумачень") у 225 томах. Незаперечне богословське значення має "Ти­бетська книга мертвих" — збірник настанов вмираючому і померлому (у ній стверджується, що між смертю і новим народженням проходить 49 днів). Існує численна бого­словська ламаїстська література, що відображає еволюцію ламаїзму в процесі становлення феодалізму в Азії.

Головною причиною еволюції буддизму в ламаїзм, оче­видно, слід вважати утвердження монотеїзму. "Абсолют", "перебування" в нірвані найвищого бога буддизму за­мінюється конкретнішим Буддою — творцем і правителем світу. Адибудда — первісний вічний Будда — виділяє особ­ливу енергію, що породжує нових богів. Ці боги люті й кровожерні, вони весь час вимагають жертв, створюють конкретні форми страждань, безпосередньо управляють світом. За Адибуддою ідуть будди, які систематично з'явля­ються серед людей і втілюються в обраних, щоб вивести усе живе із сансари у нірвану. Серед них — засновник ламаїзму Цзонкаба, його учні, далай-лами. Потім — бодхисатви (бо­жества конкретних справ спасіння), за ними — безліч духів і дияволів, які добром або злом охороняють закон, управ­ляють окремими предметами і явищами.

Релігійний культ ламаїзму багато запозичив з шаман­ства, йому властиві фетишизм і магія. Церемонії мають те­атралізований характер. Існує і спрощений культ, напри­клад молитва за допомогою молитовних млинів (хурде), які приводять в рух віруючий або вітер.

Особливе значення має учення про Калачкру, який рухає "колесо часу" — так відображена циклічність розвит­ку. Адибудда створив світ, що народжується, руйнується. Світ цей непостійний і нематеріальний. Реальний світ — це примара, міраж. Розвиток світу охоплює величезні періоди — калпи. Кожна калпа складається з руйнування, пустоти, заснування і встановлення, а ті — з 12 послідов­них моментів.

Нині, згідно з ламаїзмом, світ перебуває на етапі вста­новлення поточної калпи, він розвивається за вченням четвертого будди — Шакьямуні. На цьому етапі буде ще 996 будд, за Шакьямуні йде будда Майтрея. Ламаїзм роз­виває вчення буддизму про переродження. "Добре" пере­родження, тобто переселення душі віруючого після смерті в тіло ченця, святого, праведника і далі — в Будду, має бу­ти головною турботою віруючого, але успіх у цій справі не­можливий без участі "добрих друзів" — ченців-лам. Звідси і назва — ламаїзм.

Відомо чотири щабелі ієрархії "добрих друзів": лама, бодхисатва, Будда, втілений у людське тіло, Будда безтілесний у нірвані. Кожний віруючий повинен мати свого ламу, підкорятися його вказівкам і покладатися на його молитви. Це і визначає особливе становище лам у суспільстві. В Тибеті ламою обов'язково стає кожний первісток у родині. З населенням автономії приблизно 1 млн осіб їх — до 300 тис. осіб

Через Тибет ламаїзм поширився на Монголію (XVI— XVII ст.), а з кінця XVII ст. — і на територію Росії, де був сприйнятий бурятами, тувинцями, калмиками. Тривалий час він був однією з поширених релігій у Середній Азії, але згодом його витіснив іслам.

У колишньому СРСР ламаїзм було піддано жорстким утискам. Тепер у Росії діє Центральне духовне управління буддистів (ЦДУБ), яке має три відділення: бурятське, ту­винське і калмицьке.

Послідовники ламаїзму є і в Україні.

у VI—VII ст. починається занепад буддизму, у XII—XIII ст. він майже цілком зник в Індії. Але його спад­щина наклала довічний відбиток на її культуру. Буддизм став найважливішим відкриттям Індії, її внеском у цивілізацію Азії.

Єдиної буддійської церкви, як і єдиного вчення, немає. У Таїланді, наприклад, буддійську церкву очолює король, так було колись і в Лаосі; у Бірмі та Шрі-Ланці взагалі

відсутня централізація общин. Існують міжнародні ор­ганізації буддистів. Найвпливовіша з них — Всесвітнє братство буддистів, створене в 1950 р. на Міжнародному конгресі у Коломбо.

Розгалуження буддизму на численні течії й школи (секти) є наслідком пристосування загально буддійських положень до політичної, етнічної, культурної та інших особливостей історичного розвитку країн, де вони форму­валися.

християнство

Історичні передумови виникнення

Християнство — одна з найпоширеніших світових релігій, яка має три головні напрями — православ'я, като­лицизм та протестантизм.

Зародилося воно в середині І ст. н.е. в східних провінціях Римської імперії. Головною соціально-політичною причиною його виникнення було безсилля пригноблених, які безуспішно боролися за своє визволен­ня. Жорстокі розправи над ними посилювали апатію та відчай. Щоб жити в таких умовах, потрібно було мати хоч якусь надію. Та частина рабів і пригноблених, яка відмо­вилася від боротьби, знайшла розраду в релігії.

У формуванні християнства відіграли помітну роль й інші соціальні обставини. Централізація державної влади сприяла виробленню уявлення про єдиного Бога на небі. Активізація економічного, політичного та ідейного спілку­вання між народами внаслідок утворення Римської імперії живила у свідомості людей уявлення про наднаціонально­го Бога, який обіцяв спасіння усім людям незалежно від національності. Розпад рабовласницького ладу вимагав від можновладців ідеологічних засобів впливу на маси і зумо­вив їхню підтримку християнської релігії.

Головними ідейними джерелами християнства були іудаїзм, релігійно-філософські вчення Філона та Сенеки, ідеологія кумранської общини, релігії східних народів Римської імперії. Християнство тісно пов'язане з іу­даїзмом, від якого воно успадкувало визнання Старого Завіту (в іудеїв він називається Танах) — найдавнішої час­тини Біблії. З нього взято багато сюжетів та образів для створення життєпису Ісуса Христа, який заснував нову

релігію. Навіть найважливіша частина імені — Христос — є перекладом грецькою мовою іудейського релігійного терміна "месія" (букв, "помазаник", у перекладі — посла­нець божий, рятівник людей). Дослідження не заперечують існування засновника християнства, оповіді про якого (Євангелія) створювалися після його смерті. З іудаїзму хри­стиянство запозичило вчення про єдиного Бога, пришестя месії, створення світу за шість днів, про кінець світу.

Іудео-елліністичний філософ Філон (прибл. 25 до н.е. — прибл. 50 н.е.) висунув ідеї про вроджену гріховність лю­дини, необхідність спасіння душі за допомогою аскетизму та страждання, розробив учення про логос, яке розвивало погляд іудейської релігії на месію. Він твердив, що месія є Богом. Християни теж визнали і свого месію Богом. У Се­неки (4 до н.е. — 65 н.е.) християни запозичили етичні ідеї про рівність людей перед Богом, спасіння душі як мету життя, презирство до земного життя, про любов до во­рогів, покірність долі.

Кумранською общиною називали іудейську релігійну секту, яка діяла в місті Кумран. Кумраніти вважали, що месія за своєю природою є людиною. Його перше прише­стя, під час якого він постраждав за людей, вже відбулося, і тепер потрібно чекати другого пришестя, з яким пов'яза­ний кінець світу. Ці ідеї були підхоплені християнськими проповідниками.

Багатий матеріал для творців християнської ідеології дали культи східних богів: Осіріса (Єгипет), Мітри (Персія), Адоніса (Фінікія), Аттіса (Фригія), Будди (Індія) та ін. У перші два століття нашої ери вплив різних східних релігій на широкі верстви населення Римської імперії був дуже великим. У міфах про східних богів простежується разючий збіг подій з подіями, викладеними в оповідях про Христа (переслідування немовляти злим царем, зцілення хворих та воскресіння мертвих, смерть і воскресіння Бога та ін.). Оскільки міфи про східних богів виникли значно раніше, ніж християнство, очевидно, вони були одним з найважливіших джерел життєпису Христа.

Античне християнство у своєму розвитку пройшло три етапи: первісне християнство (середина І ст. — середина II ст.), раннє християнство (середина II ст. — початок IV ст.) та пізнє християнство (початок IV ст. — кінець V ст.).

До общин первісного християнства належали соціальні низи. Представників заможних верств було мало, і вони не відігравали помітної ролі в общинах. Тому первісне християнство вважають релігією пригноблених. Церква тільки формувалася.

На етапі раннього християнства в общини активніше почали вливатися заможні люди, прибравши згодом до своїх рук керівництво ними. Християнські общини, які почали називати парафіями, об'єдналися у єпископії на чолі з єпископами та митрополії на чолі з митрополитами. Церква стала на захист існуючих порядків.

Період пізнього античного християнства характерний тим, що до християнської релігії в основному приєднали­ся рабовласники. За імператора Костянтина християнсь­ка релігія спершу була урівняна з усіма іншими релігіями, а в 324 р. стала державною, користувалася економічною, політичною та ідеологічною підтримкою держави. Поча­лася централізація церкви: єпископії та митрополії об'єднались у патріархії на чолі з патріархом. У першій половині IV ст. на території Римської імперії діяли три патріархії — римська, олександрійська та антіохійська. Наприкінці IV ст. до них приєдналася константино­польська, у V ст. — єрусалимська.

Значною подією в історії християнської церкви був перший Вселенський собор (зібрання духовенства) у 325 р. в м. Нікеї (Мала Азія). Він був названий Вселенським то­му, що на ньому було представлене вище духовенство усієї імперії. Собор зафіксував створення єдиної християнської церкви, в особі вселенських соборів духовенство отримало свій вищий керівний центр. Тоді ж було закріплено союз держави і церкви. Хоча вселенські собори скликали порівняно рідко (з IV по VIII ст. всього 7), вони об'єдну­вали зусилля духовенства, регулювали церковне життя, сприяли виробленню єдиної ідеології та обрядовості.

На етапі античного християнства сформувалася свя­щенна книга християн — Біблія.

Етап античного християнства змінився етапом фео­дального християнства (VI—XV ст.), коли стався розкол церкви на православ'я та католицизм (1054). Передумова­ми розколу були поділ Римської імперії наприкінці IV ст. на Західну з центром у Римі та Східну з центром у Кон­стантинополі та завоювання наприкінці V ст. Західної імперії германськими племенами. На території, що раніше належала їй, утворилися численні феодальні держави. Східна імперія проіснувала до кінця XV ст.

Біблія — священна книга християн

 

Біблія є основною книгою християн, однією з найвиз­начніших пам'яток світової релігійної думки, яка міцно вросла в духовність і культуру багатьох народів. Написана вона від XII ст. до н.е. по II ст. н.е., тобто її творили впро­довж майже півтори тисячі років. Складається Біблія із двох частин — Старого та Нового Завітів.

Старий Завіт написано в дохристиянські часи дав­ньоєврейською (окремі фрагменти — арамейською) мо­вою, Новий Завіт — ідеологами християнства давньо­грецькою мовою (кайне). Пізніше Старий Завіт було пере­кладено грецькою мовою (сентуагінта). Це перший в історії людства літературний переклад. Створений з IX ст. по 60-ті роки II ст. до н.е., займає чотири п'ятих усього тексту Біблії, відомий у двох варіантах. Масоретський текст (Танах) написаний давньоєврейською мовою і виз­наний іудаїзмом. Він складається з тридцяти дев'яти книг, об'єднаних у три великі групи. У ньому відображено кос­могонічні уявлення давніх євреїв про створення світу (в т.ч. людини), про вигнання людини з раю, всесвітній по­топ, про початок історії єврейського народу. Містить він вчення про месію. У більшості оповідей реальність тісно переплетена з міфологічністю, своїм змістом вони відоб­ражають різноманітні зв'язки давньоєврейської культури з культурами давніх цивілізацій, що населяли Близький Схід.

Людина є сферою боротьби добрих і лихих сил. У зв'язку з цим виникли поняття раю і пекла (запозичено з митраїзму). Рай — вічне пристанище душ праведників і святих після їх смерті. У Старому Завіті він постає закри­тим садом країни Едем, у Новому — раєм небесним.

Біблія визнає Бога джерелом буття, добра і гармонії. У Старому Завіті він триєдиний: творча сила (Елогіум), во­лодар світу (Адонай), особа (Єгова). Таким його уявляли давні євреї.

Християнство, перейнявши ідеї та сюжети Старого Завіту, у своєму віровченні зосереджується винятково на канонізованих текстах Біблії, ігнорує їх інтерпретації. Не­мало інтерпретацій біблійних сюжетів прижилося в ісламі, який, маючи свою священну книгу Коран, Біблію не виз­нає.

Новий Завіт сформувався протягом І—II ст. н.е., втіливши в собі ідеологію християнства. Він складається з  чотирьох Євангелій (від Матвія, Марка, Луки та Івана), в яких розповідається про непорочне зачаття, прихід Спаси­теля — Ісуса Христа, про його життя, смерть і воскресіння. В інших книгах (Діяннях і посланнях апостолів, Одкро­венні Івана Богослова — Апокаліпсисі) описується небес­не життя Христа, поширення християнства, тлумачиться віровчення, йдеться про страшний суд і кінець світу. Ка­нонізація Нового Завіту відбувалася у період, коли панівні сили намагалися приборкати бунтівний дух первісного християнства, спрямувати його на проповідування сми­рення та покірності. Остаточно було канонізовано його 364 р. на Лаодикійському церковному соборі.

Крім канонічних, католицькі та православні видання Біблії включають твори Старого Завіту, які не ввійшли в канон. До них ставляться як до літератури "біблійного ко­ла", корисної для навчання.

У 1205 р. кентерберійський єпископ С.Ленгтон усі 66 книг Біблії поділив на 1189 розділів. А в XV ст. було поді­лено її на вірші. Усього їх 31173. Саме в такому вигляді Біблія дійшла до наших днів.

Біблія містить різні за змістом і формою релігійні та світські твори, які засвідчують різноманітність способів пізнання, осмислення дійсності, формування нових світо­глядних засад людського буття, спроб заглянути в май­бутнє людства. У ній тісно переплетені реальне та ірреаль­не, міф і дійсність. Учені вважають, що більшість оповідей має під собою реальну основу, вони — закріплена в леген­дах справжня історія. Попри те, що немало сюжетів всту­пають між собою в логічну суперечність, вони об'єднані могутнім духовним змістом. Саме тому Біблію вважають книгою книг, на основі якої розвивалося як релігійне, так і світське мислення.

Біблія вражає жанровою розмаїтістю. Це передусім ко­смогонічні (про виникнення світу, Землі) та етіологічні (про походження явищ природи, суспільного життя) міфи. Немало її сюжетів є класичними легендами, байками, каз­ками.

Епос представлений сюжетно-описовою оповіддю про богатиря Самсона; в історії Йосипа зримо постають ком­позиційно-стильові особливості роману, а події у книзі Рут подані у формі, близькій до новели. Досить потужні есе представлені у книзі Екклезіастовій, а вся Біблія рясніє приповідками, афоризмами, які міцно вкоренилися у свідомість людства. Є тут історичні хроніки, юридичні кодекси, зразки ораторського мистецтва, весільні пісні, лю­бовна лірика.

Яскраво виражена філософічність, символічність, афо­ристичність Біблії заполонюють представників науки і ми­стецтва, живлять культури народів світу. Вона перекладе­на майже всіма мовами світу, сумарний її тираж найбільший у світі. При посиланні на Біблію зазначають не сторінки, а книги, розділ і вірш, наприклад: Еккл. 2, 5 (книга Екклезіастова, розділ 2, вірш 5).

На українську землю Біблія прийшла з Візантії. В часи Київської Русі вона (богослужбові тексти) поширювалася на наших землях у перекладі старослов'янською мовою, здійсненому в IX ст. солунськими братами Кирилом та Мефодієм. У XII ст. було завершено переклад інших її ча­стин.

Незважаючи на розвиток книгодрукування, Біблію пе­реписували в Україні до XIX ст. Таких книг існує декілька тисяч. Серед найвідоміших — Остромирове Євангеліє, Реймське Євангеліє, яке було привезене дочкою Ярослава Мудрого в Реймс для вінчання з французьким королем Генріхом І.

З друкованих перекладів першим в Україні було вида­но стараннями І. Федорова "Львівський апостол" (1574). А "Острозьку Біблію" (1581) вважають першим церковно­слов'янським перекладом.

Український переклад уперше був здійснений у другій половині XIX ст., в чому неабияка заслуга Кирило-Ме-фодіївського братства.

Над перекладом Біблії працювали П. Морочковський, М. Шашкевич, І. Нечуй-Левицький, М. Максимович. Особливо помітний доробок у цій царині П. Куліша й І.Пулюя, завдяки яким у 1880 р. вийшло "Святе Письмо Нового Завіту", у 1903 р. Старий Завіт, а роком пізніше — вся Біблія. Через кілька десятків років до цієї роботи взяв­ся І. Огієнко (митрополит Іларіон), який у липні 1940р. завершив її. Повністю Біблія українською мовою була ви­друкувана у 1962 р.

 

Хрест — священний знак християн

 

Знак хреста існує з дохристиянських часів. У середині XIX ст. група англійських археологів, проводячи розкопки одного з найбільших і найбагатших міст ассирійської держави Кальху, натрапила на кам'яний стовп з висіченим на ньому рельєфним зображенням ассирійського царя Цамші-Адада. Груди його прикрашав хрест на довгому ланцюгу. Цар-язичник носив точнісінько такий хрест, як віруючі християни. Але жив він задовго до християнства.

Наші далекі предки поклонялися хресту як символу вогню. Вогонь рятував їх від холоду, захищав від звірів, по­легшував життя. З його допомогою люди навчилися об­робляти дерево, метали. Він згуртовував навколо себе, сприяв формуванню нових трудових навичок і вмінь. То­му первісна людина, не вміючи пояснити, що таке вогонь, обожнювала його.

Пристрій з двох перехрещених шматків дерева, за до­помогою якого первісні люди добували вогонь, вважали священним. Дві перехрещені лінії стали священним зна­ком, символом "спасителя", що "дає блага". Це справило такий вплив на людство, що навіть тоді, коли було винай­дено інші способи добування вогню, багато народів вважа­ли, що робити це слід тільки тертям. У давньоримській круглій залі храму Вести з незгасаючим вогнем жриці-богині, дівчата-весталки з хрестами на шиї підтримували йо­го, не даючи згаснути. Слов'янські племена у день Івана Купала вогонь для святкових вогнищ добували також тер­тям. Дівчата й хлопці стрибали через вогнище, очищаючи себе від "злих духів". Люди почали вірити, що знак, який зображає вогонь, володіє надприродною силою. Так хрест став магічним божественним символом. Щоб відгородити себе від "злих духів", люди зображали цей знак на посуді, одязі, прикрасах. Тому часто на старовинних предметах епохи бронзового віку (починаючи від III тис. до н.е.) можна побачити зображення хреста. Є він на предметах трипільської культури (III—II тис. до н.е.). Католицькі місіонери, прибувши у XVII ст. на американський конти­нент з метою проповідування християнської віри серед індіанців Південної та Центральної Америки, були вра­жені, побачивши кам'яний хрест на одному з місцевих храмів. Йому поклонялися як персоніфікації небесного і земного вогню. Давній мексиканський бог вогню Квет-Цаль-Коатль теж зображений з хрестами в руках.

На островах Полінезії, Нової Зеландії зображували хрест як магічний знак вогню, сили життя. Тубільці Нової Зеландії, наприклад, ставили на могилах хрести, як це ро­биться за християнською традицією.

З найдавніших часів знак хреста вшановували в Китаї

та Індії. Зображення хреста зафіксовано й на грудях статуї Будди —• засновника буддизму, який виник за 600 років до християнства. Буддисти ще багато віків тому зображали цей знак на різних предметах, яким приписували чу­додійні властивості. Він прикрашає буддійську святиню ("відбитки ніг Будди"). Його вшанування в Індії було настільки поширене, що дехто з учених саме цю країну вважає батьківщиною хреста як священного символу.

Від первісних людей цей символ прийшов у релігії давніх держав. Головних єгипетських богів зображали з хрестом у руках. Величезними хрестами були розписані стіни гробниць. Владику підземного царства мертвих — бога Осіріса, який, за віруваннями давніх єгиптян, творив над померлими останній і страшний суд, теж зображували з хрестом.

У Давній Греції хрест був на глеках, вазах, тацях, зброї, знаряддях праці. Навіть римського бога кохання Амура уявляли з хрестом на голові.

Усе це свідчить, що хрест як священний знак, що сим­волізував вогонь, сонце, спасіння і вічне життя, значно давніший від християнської релігії. Перші християни навіть боролися з ним як із священним знаком язичників. Великим християнським символом він став пізніше, хоч серед теологів побутує думка, що вже перші прихильники християнства вважали хрест священним символом. На­справді християни вшановували хрест не завжди. Ранні християни навіть зневажали його, бо він нагадував їм зна­ряддя мученицької страти, яке застосовували в Римській імперії — стовпи з перекладиною зверху, що мали вигляд букви "Т".

Християнство почало претендувати на знак хреста як на один із символів своєї релігії у III ст., вшановуючи йо­го не як знаряддя страти, на якому загинув Христос, а як знак, що символізує образ Христа — небесного спасителя.

У IV ст. язичники поступово почали переходити у но­ву віру, оскільки християнські символи й обряди були подібні до звичної символіки й обрядності давніх релігій. Багато їх продовжувало носити хрест, який раніше уособ­лював їхніх богів, а тепер Бога-спасителя/

Християни вшановують різні форми хреста: чотири-, шести-,   восьмиконечні.   Існують  навіть  одинадцяти-вісімнадцятиконечні. Крім того, Христос міг бути страче ним на хресті у вигляді букви "Т". Однак Т-подібний хрес ніколи не був предметом поклоніння, ї в жодній з ранньої-християнських катакомб не знайшли зображення Христа, розіп'ятого на хресті. Спочатку зображення Христа було символічним — у вигляді агнця (ягнятка), пастиря, що не* се стомлену вівцю на плечах. Пізніше з'являється зобра­ження Христа з хрестоподібним знаком на голові (саме так за давнім звичаєм зображували язичницькі божества із знаком безсмертя й вічності). Згодом Христа почали зоб­ражувати людиною на тлі хреста. Спершу він був не розіп'ятим, а таким, що благословляє: руки його опущені, голову тримає прямо, очі відкриті, стоїть на землі або на Євангелії. І тільки у XII ст. Ісуса починають зображати розіп'ятим на хресті.

Так образ Христа, який страждає на хресті, став го­ловним символом християнської релігії. У середні віки він був поширений у багатьох країнах. На перехрестях доріг і вулиць стояли каплички з розп'яттям, на стінах соборів і церков, будинків і замків, на знаменах, печатках і гербах — всюди було розп'яття або хрест. Образ Христа був втілен­ням страждань усього людства, символом смиренності і терпіння, значущими для кожної людини, яка прагне за­служити потойбічне блаженство. Хресний шлях Ісуса Хри­ста був взірцем життєвого шляху. Кожен повинен терпля­че нести свій хрест, як Христос, який ішов на страту із знаряддям страти на плечах.

У давнину серед віруючих була поширена притча про людину, яка звернулася до Бога, нарікаючи, що на її долю незаслужено випав тяжкий хрест. Бог запропонував їй самій вибрати посильний хрест. З безлічі хрестів людина вибрала той, який видався їй найлегшим, сказавши, що його згодна нести все життя. То був саме той хрест, який вона несла і який був їй призначений з появою на світ. Ця притча переконувала, що кожна людина повинна покірно нести призначений їй Богом хрест, тобто призначені їй випробування. В цьому — суть християнської моралі, зна­чення культу хреста.

Однак культ хреста цим не обмежується. Знак хреста продовжує бути магічним знаком. І в сучасному христи­янстві хресту поклоняються не тільки як символу страж­дань Ісуса, а й як символу спасіння, вічного життя. Віру­ючі носять хрест на шиї як священний знак-амулет, що охороняє й оберігає від зла. В старовину селяни вішали коням і коровам на шию хрестики, щоб запобігти епідемії. На перехрестях доріг ставили хрест, щоб відганяв злих Духів. У Норвегії перед Різдвом і Новим роком на дверях і вікнах малювали хрести, щоб у будинок не проникала не­чиста сила.

Віра первісної людини в магічне значення хреста зумо­вила звичай встановлювати хрести на спорудах храмів. Ще давнішим є "хресне знамення". Цей жест походить з давніх часів, коли людина, поклоняючись своєму божест­ву і виражаючи готовність принести себе в жертву, вказу­вала на різні частини свого тіла. Ритуальний жест при сотворенні "хреста" вимагає особливого положення пальців. Теологи пояснюють його вірою в триєдиність сутності бо­жества — Бога-Отця, Бога-Сина і Бога-Святого Духа. Цей жест також запозичений з давніх релігій: віруючі вважали й вважають, що за допомогою хреста можна відгородити себе від нечистої сили.

Смисл хреста — магічний. Вважають, що звичай хрес­тити рот і говорити "на здоров'я" при чханні виник під час чуми в середньовічній Європі. Позіхання і чхання були її симптомами, тому люди намагалися відхреститися від зло­го духу чуми. В IV ст. Папа Римський Пелагій І наказав, щоб усі, хто чхає, обов'язково промовляли закляття "на здоров'я". У давніх євреїв був навіть дух чхання Аскарон. В Індії вважали, що душі виходять з тіла через ніздрі, і то­му, хто чхав, бажали здоров'я, щоб душа не втекла.

Віра в силу хреста породжувала думки, що він може бу­ти навіть засобом викриття злочинів. Магічні властивості хреста свідомо переносили і на деякі рослини, які своїм ви­глядом нагадували його. Існує повір'я, що лісова росли­на петрів хрест дістається тільки щасливим людям, допо­магає відшукати скарби, оберігає від нечистої сили.