План
• Політичні
ідеї мислителів княжої доби (IX— XIV ст.).
• Політична думка в
Україні за литовсько-польської доби (XIV—XVII ст.) і козацько-гетьманської держави
(XVII—XVIII ст.).
• Демократично-народницький
напрям розвитку політичної думки.
• Соціал-лібералізм.
Консерватизм. Націоналізм.
• Націонал-державницький (націонал-демократичний) напрям розвитку політичної думки.
• Націонал-комунізм.
Політичні
ідеї, що формувалися в Київській Русі у IX—XIV ст., у княжу добу,
закарбовані в творах видатних державних і церковних діячів, літописців. Митрополит
Іларіон у «Слові про Закон і Благодать», Ярослав Мудрий у «Руській
правді», монахи-літописці Нестор і Сильвестру «Повісті временних літ», Володимир
Мономах у «Повчанні дітям» висвітлювали проблеми сутності, походження і легітимності
влади, взаємовідносин світської і духовної влади, місця Русі серед держав
світу.
Мислителі
Київської Русі розуміли державну владу як відносини панування і підкорення,
коли воля людей, що стоять на вершині ієрархічної суспільної драбини, рухає нижчими
верствами суспільства з волі божої та згоди людей на такий порядок у
суспільстві. Основними ознаками влади вважали справедливість —
«правду» і примус — «силу». Влада, на їхню думку, забезпечує захист, порядок,
справедливість і спасіння, і тому її слід визнавати і коритися їй.
Походження державної
влади літописці пов'язували з покликанням Рюрика, якого вважали засновником династії київських
князів. Отримана в результаті договору між ним і народними зборами слов'янських
племен влада покликана забезпечити надійний захист від нападу чужинців і ліквідацію
міжусобиць. Договір між Рюриком — правителем знатного походження і представниками
племен був не тільки актом вияву народної волі, а й основою для обгрунтування легітимності князівської влади, яка визначалася
також «богообраністю» і «благоеловенністю».
Сутність «богообраності» полягала в тому, що бог ставив князя
на владу через церкву, а «благословенність» — у тому,
що бог оберігав весь княжий рід, а через нього всю землю Руську.
Крім цього, літописці
обгрунтували й інші аспекти легітимності: право на
владу за заповітом чи волею попереднього князя згідно з міжкнязівськими
договорами, підтвердженими хресним цілуванням; право на владу, отримане згідно
з народною волею, висловленою вічем.
У зв'язку з тим, що
поняття влади в політичній думці княжої доби часто ототожнювалося з владою
князя, проблема ідеального правителя в ній посідала одне з провідних
місць. Найбільш повно ідеал князя розкритий Володимиром Мономахом у «Повчанні дітям». Для нього ідеальний
володар — мудрий, справедливий і милосердний, вірний слову, шанує духовних
осіб, родичів, гостей, дбає про підданих.
Центральною проблемою
того часу були взаємовідносини світської і
церковної влади. Виділялися дві концепції:
«богоугодного» володаря і князівського одновладдя.
Представниками першої концепції були Феодосій Печерський і відомий
літописець Нестор. Вони сформулювали ідею «духовного проводу над
світською владою»; ідею необхідності захисту князем православної віри, сприяння
її поширенню і процвітанню; ідею об'єднання київських князів навколо церкви, а
не навколо великокнязівського престолу; ідею божественної природи влади, її
обов'язку творити богоугодні справи.
Київський
митрополит Іларіон вбачав у сильній монархічній владі князя запоруку територіальної
цілісності держави, вважав, що церква повинна служити державі та її володарю,
охороняючи загальнодержавний централізм.
На думку мислителів
Київської Русі, народна воля, слабкість котрої полягала у надмірній свободі
кожного з її носіїв, повинна бути обмежена волею князя, який несе відповідальність
як перед народом, так і перед богом. Піддані повинні коритися владі, прагнути
її захисту, опіки й заступництва.
Між княжою і
козацько-гетьманською добою Україна перебувала під владою Литви і Польщі. В цей
час політична думка розвивалася в руслі гуманістичної традиції, яка
простежувалася в працях Юрія Дрогобича та Станіслава Оріховського.
Ю. Дрогобич — доктор
філософії та медицини Болонського університету,
займався політичним прогнозуванням, зокрема намагався передбачити становище
імператора Священної римської імперії Фрідріха III, а також ворогуючих сторін на
Апеннінському півострові. Він був прихильником сильної королівської влади,
визнавав зверхність світської влади над церковною.
С. Оріховський замолоду виступав проти божественного
походження влади, відстоював принцип невтручання церкви в державні справи.
Держава, на його думку, подібна до живої істоти, яка має своє тіло
(посполиті), душу — (шляхетний стан), розум — (король). Мета держави — збереження
набожності, добробуту і свободи громадян.
У праці «Про природне
право» С. Оріховський одним із перших в Європі
розробив концепцію природного права, відстоював пріоритетність закону над
рішенням монарха чи інших посадових осіб. Проте за декілька років до смерті в
праці «Польські діалоги політичні» він відійшов від передових поглядів,
відстоював зверхність папської влади над королівською. Цей принцип
письменник-публіцист застосував при розробці піраміди влади у Польщі, котра б
нагадувала трикутник, вершиною якого була духовна влада, у лівому куті — священослужителі, а у правому — король.
Полемічна література
здебільшого торкалася питань релігійного життя, реформи церкви, але в контексті
цих проблем порушувались і політичні питання. Виявлялися два
напрями: перший був орієнтований на унію православної й католицької церков,
другий тісно пов'язувався з антиуніатською боротьбою
та реформою православної церкви.
Головним теоретиком
першого напряму вважають Петра Скаргу, автора книги «Про єдність церкви
божої». Він критикував православну церкву за відступництво східної церкви від
апостольського Риму через пихатість константинопольських патріархів і тиранію
візантійських імператорів; за шлюби духовенства; за вживання в літургії
слов'янської мови; за втручання світської влади в церковні справи. Все це, на
думку П. Скарги, згубно впливало на рівень християнської науки, розхитувало
моральні основи духовенства. Єдиний порятунок для русинів він вбачав в унії
церков, яка передбачала виконання трьох умов:
1) визнання влади
папи православними;
2) єдність віри;
3) послух перед
папою.
Крім того, П. Скарга
виступав на захист централізму в церковному житті, за обмеження доступу до
розгляду питань віри світських осіб і нижчого духовенства.
Серед яскравих
постатей другого напрямку можна виділити автора «Апокрисису»
Христофора Філалета. В полемічній боротьбі з Петром
Скаргою він відстоював ідею демократизащї церкви, в
дусі протестанського віровчення захищав право
світських людей на участь у церковних справах, на вибори духовної влади, був
прихильником релігійної терпимості.
Христофор Філалет дотримувався думки, що відносини влади і
народу грунтуються на суспільному договорі, згідно з
яким король і піддані повинні суворо дотримуватися закону. Порушення прав і
свобод підданих з боку як короля, так і шляхетного стану підриває державу,
спричинюється до її занепаду. Христофор
Філалет заперечував
абсолютизм не лише монарха, а й папи римського, вважав незаконним його
втручання у світські справи.
Іван Вишенський
— визначний український письменник-полеміст
— висунув концепцію колективної соборності правління християнською церквою,
засновану на ідеї рівності всіх людей перед богом. Принцип соборності як вияв
демократизму він відстоював також у відносинах між церквами. В цьому ж контексті
І. Вишенський заперечував не тільки абсолютизм духовної влади — папи римського,
а й абсолютизм світської влади — королів і царів, вважав, що будь-який володар
отримує владу від бога і не може користуватися нею на свій розсуд.
У козацько-гетьманську
добу політична думка України розвивалася в контексті правових документів, які відображали
аспекти державного устрою і міжнародних відносин України, а також у руслі
концепції просвітників щодо суспільства і держави. До важливих правових
документів того часу можна віднести «Березневі статті», «Гадяцький трактат», «Угоду та Конституцію» Пилипа Орлика.
В них було закладено правову основу міжнародних договорів України з іншими
державами, чітко простежувалися атрибути суверенітету української державності,
визначалися конституційні засади державного і суспільного ладу.
«Березневі статті»
передбачали збереження козацьких, міщанських і шляхетських
прав, вольностей; право українців самим вирішувати, хто до якого стану має належати; право самостійно
збирати податки; збереження права обирати гетьмана, самостійно вирішувати
питання міжнародної політики (за винятком Росії і Туреччини). Зміст статей
розкривав, з одного боку, демократичну сутність української державності, яка
грунтувалася на принципі виборності вищих посадових осіб і
суддів, з іншого — правові зобов'язання української сторони перед Московським
царством, які передбачали військово-політичну єдність України і Московії та
недоторканість суспільно-політичних порядків в Україні.
«Гадяцький
трактат», розроблений Юрієм Немиричем 1658 р., містив такі основні положення:
1) Україна на
федеративних засадах як Велике князівство Руське входить до Речі Посполитої;
2) гетьман стає
цивільним і військовим правителем України, а спільний для всіх король
обирається трьома народами;
3) передбачається
існування власної скарбниці, монетного двору, війська, генерального трибуналу;
4) без дозволу
українського уряду коронне військо не має права входити на територію
князівства;
5) православне
духовенство урівнюється в правах з римо-католицьким, а права унії обмежуються
територією, на якій вона існує. Київська академія прирівнювалася до
Краківської.
«Пакти і
Конституції законів та вольностей Війська
Запорозького» складалися з 16 статей і починалася з урочистої
декларації: «Україна з обох боків Дніпра має бути на вічні часи вільною від
чужого панування». Визначалися кордони України з Польщею і Московією,
передбачалося після закінчення війни підписання трактату зі шведським королем
як постійним протектором України, закріплювалося право запорожців на
повернення всіх відібраних у них земель і поселень, на відновлення колишнього
статусу православної церкви під зверхністю царгородського
патріархату.
Конституція
передбачала розподіл влади між гетьманом як вищою виконавчою владою,
генеральною радою як вищою представницькою владою і генеральним суддею. Хоч
прерогативи органів влади не були ще чітко визначені, все ж тогочасна
конституція наближалася до реалізації принципу розподілу влади.
Отже, названі правові
документи закріплювали державний статус України, визначали конституційні
основи суспільного і державного ладу, її міжнародно-правову суб'єктність.
Просвітницький
напрям в політиці знайшов глибоке відображення в працях Феофана Прокоповича і Михайла Козачинського.
Ф. Прокопович
у трактатах «Правда волі монаршої», «Духовний регламент» створив першу в
Росії й Україні концепцію освіченого абсолютизму. Використовуючи думки Т. Гоббса і С. Пуфендорфа про
природний стан, Ф. Прокопович сформулював тезу, що в додержавному стані існували
як мир, любов, добро, так і війна, ненависть, зло. Для того, щоб надійно
захистити природні права від зовнішніх ворогів і внутрішнього розбрату, народ
передає свою волю монарху. Ф. Прокопович, як ІТ. Гоббс,
вважав, що договір між підданими і монархом є суворо однобічним, і тому засуджував
усякі виступи проти влади монарха. Він також обгрунтував
необхідність підпорядкування духовної влади владі монарха.
М. Козачинський у праці «Громадська політика» розробляв
питання природного права як складової людської природи, поділяв людські закони
на громадські й канонічні, вивчав проблеми військової політики, намагаючись
викласти своє розуміння причин воєн, їх типологізацію
(справедливі й несправедливі, зовнішні та внутрішні).
Демократично-народницький
напрям започаткувало Кирило-Мефодіївське братство, головним ідеологом
якого був Микола Костомаров. Його «Закон божий (Книга буття українського народу)», що синтезував
романтичні ідеї з радикальними політичними і соціальними ідеями та християнськими
цінностями, був програмою кирило-мефодіївців. Ця
програма містила такі ідеї:
1) визнання
української етнокультурної ідентичності;
2) створення
самостійної української республіки в рамках федерації слов'янських народів;
3) знищення кріпацтва
й утвердження суспільного ладу на засадах правової і соціальної рівності в дусі
християнського заповіту;
4) протиставлення
українських демократичних традицій традиціям аристократичної Польщі й
самодержавної Росії.
Суспільно-політичні
засади кирило-мефодіївців слугували орієнтиром
українському рухові, який був оформлений у мережу громад — напівконспіративних
гуртків демократично зорієнтованої інтелігенції. Одним із лідерів цього руху
був історик Володимир Антонович, який першим назвав Київську Русь
українською державою, обгрунтував природне
походження нації, охарактеризував основні принципи життя трьох народів:
українців (принцип демократизму, що забезпечує права для особи), поляків (принцип
аристократизму, що призводить до боротьби між різними соціальними групами),
росіян (принцип авторитету державної влади, що спричинюється до
самодержавства).
Політична
думка в Україні у XIX—XX ст. формувалася в
умовах, коли зникав традиційний сільськогосподарський уклад життя і його
змінювало індустріальне суспільство, коли відбувалися процеси
національно-культурного й національно-політичного відродження України. Якщо
попередня політична думка в Україні розвивалася в руслі релігійних,
династичних та козацько-станових традицій і не була оформлена у відповідну
теоретичну та ідеологічну систему, то в XIX—XX ст. вона
набула рис, властивих європейським ідеологічним напрямкам і течіям.
Так, Іван Лисяк-Рудницький, спираючись на ідеологічні цінності,
виділяє у тогочасній політичній думці такі напрями: демократично-народницький,
націоналістичний, консервативний, комуністичний. А Володимир Потульницький на основі методології історичного дослідження
суспільно-політичного життя в Україні наголошує на народницькому, консервативному і національно-державницькому
напрямках.
Аналізуючи політичну
думку в Україні, ці підходи можна поєднати, оскільки вони доповнюють один
одного, незважаючи на відмінності у критеріях класифікації. Варто виділити ще
один напрям у політології — лібералізм, хоч в українському контексті він
лише частково збігався з подібною течією в Європі.
До демократично-народницького
напряму належать Михайло Грушевський, Ростислав
Лащенко, Сергій Шелухін.
Вони відстоювали такі принципи:
1) визнання народу
рушійною силою історичного процесу;
2) розуміння
українського народу як окремої культурної одиниці;
3) обгрунтування ідей народоправства у вигляді народно-демократичної
республіки;
4) федеративний
устрій України;
5) відстоювання
автономії України в складі федеративних чи конфедеративних союзів;
6) надання переваги
колективним формам власності як історично традиційним.
У праці «Українська
партія соціалістів-революціонерів та їх завдання» М. Грушевський захищав
ідею пріоритету інтересів народу, суспільства над інтересами держави. У
схемі викладу історії України він обґрунтував думку про український народ як
окрему етнокультурну одиницю, що є спадкоємницею Київської Русі та сформувала
свої етнокультурні риси в умовах Галицько-Волинської та Литовсько-Польської
держав.
М. Грушевський
розглядав українську націю як виключно хліборобську, що внаслідок чужоземного
панування втратила вищі класи; підкреслював як позитивні
риси українського народу (вроджену логічність думки, високі культурні й соціальні
інстинкти, високу красу побуту), так і негативні (відсутність національної
свідомості, слабкість національного інстинкту,
низький рівень освіти, культурного та політичного виховання).
У поглядах на державу
М. Грушевський дотримувався думки, що національним інтересам України найбільш
відповідає статус автономії в складі Російської Федерації. Він вирізняв два
шляхи становлення федерації — через об'єднання двох і більше держав з їх
ініціативи або з ініціативи зверху, коли унітарна держава стає федерацією,
поділивши суверенітет з територіями. Правда, після ліквідації УНР більшовицькою
Росією, М. Грушевський визнавав необхідність існування української незалежної
держави, але лише тимчасово, орієнтуючись у майбутньому на входження Росії й
України в загальноєвропейську федерацію.
Політичні погляди Р.
Лащенка — вченого-правознавця дещо відрізнялися
від поглядів М. Грушевського. Концентруючи увагу переважно на історії народу,
він відстоював думку про те, що в історії України перепліталися як демократична,
так і аристократична традиції, вважав приватну власність історично традиційною.
С. Шелухін вважав, що тільки самостійні держави можуть
об'єднатись у федерацію, і, будучи противником федеративного союзу України з
Росією і Польщею, схилявся до думки про можливість Чорноморсько-адріатичної
федерації.
Лібералізм в Україні мав
свою специфіку і відрізнявся від класичного лібералізму в Європі. Крім власне
ліберальних ідей, він містив ідеї соціалізму (переважно прудонів-ського
типу), а також ідеї демократично-народницької ідеології. До основних ідей
українського лібералізму можна віднести: пріоритетність політичних і
громадянських прав особи перед державою і нацією; конституціоналізм і правова
держава; приватна власність як основа господарювання; державна автономія
України в складі Російської федерації; самоврядування як основа державного
устрою; загальнолюдські цінності на національному грунті.
Представниками українського лібералізму були Михайло Драгоманов, Богдан Кістяківський.
М. Драгоманов
піддав критиці методологічні принципи народницької школи, що грунтувалися на ідеї народоправства та інтересу «трудового
народу», і розвинув учення про суспільство і державу в руслі позитивізму.
Оцінюючи історичні події в Україні з точки зору еволюційного розуміння
прогресу, він на противагу вченим-народникам визнавав справедливими лише ті
народні рухи, що сприяли духовно-ліберальному, економічному та політичному
розвитку краю.
Політичні погляди М.
Драгоманова знайшли найбільш повне відображення в проекті програми «Вольний Союз — Вільна Спілка», в якій обґрунтовувалися головні
засади російського конституціоналізму. Найважливішими з них він вважав громадянські
свободи і децентралізацію Росії. Децентралізація в свою чергу була основою
для утвердження самоврядування (самоуправа громад, волостей, повітів, земель).
Кожна самоуправа повинна мати внутрішню самостійність щодо інших самоуправ.
Центральна влада зосереджувалася у земельному соборі як вищому законодавчому
органі, що функціонував на засадах американського бікамералізму (двопалатності). Отже,
держава, за М. Драгомановим, — це «вільна спілка»
самоуправ, а центральна влада — лише орган координації між ними.
Національне
питання України М. Драгоманов
розглядав у контексті забезпечення прав і свобод громадян та пов'язував
його успіх з конституційними реформами в Росії. Український національний рух
він висвітлював у такій послідовності: культурно-просвітницька діяльність з метою пробудження і розвитку національної
свідомості та піднесення освітнього рівня народу; боротьба за політичну свободу,
запровадження конституції; розв'язання соціальних проблем.
У політиці М.
Драгоманов відкидав принцип «мета виправдовує засоби», вважаючи, що для
здійснення справедливих цілей потрібні високоморальні люди. Соціалізм він
розумів як засіб утвердження соціальної справедливості, підвищення добробуту
народу.
Б. Кістяківський був прихильником методологічного
плюралізму в суспільних науках, що передбачав взаємну доповнюваність і взаємну
обмеженість наукових методів. Становлення правової держави він поставив у
залежність від рівня правової культури суспільства. Аналізуючи суспільно-політичну
думку Росії, Б. Кістяківський дійшов висновку, що
закон і право там не визнаються, як у країнах Заходу, самостійними цінностями.
У Росії й інтелігенція, і бюрократія, і простий народ сприймають право як
писаний закон, як примус з боку державної влади і тому часто трактують його,
виходячи з етичних критеріїв, продиктованих політичними мотивами розуміння
справедливості.
Б. Кістяківський розглядав також проблему співвідношення
правової і соціалістичної держави. На його думку, правова держава не в змозі
розв'язати соціальні питання найманого робітника, а соціалізм — розв'язати
суперечність між державним контролем господарського життя на користь прав
робітника та збереженням гарантій свободи власника. Якщо соціалістична держава
відкине основний принцип правової держави — обмеження влади правами людини і
громадянина, то майбутнє народовладдя перетвориться на деспотію народу чи
деспотію від імені народу.
Б. Кістяківський дійшов висновку, що між правовою державою і
державою, котра здійснить соціальну справедливість, не повинно бути якісної
різниці, а тільки кількісна, тобто розширення сфери соціального забезпечення з
боку цієї держави не повинне обмежувати права особи.
Розглядаючи право в
системі культури, Б. Кістяківський вказував на пряму
залежність рівня правової культури від загального культурного рівня народу.
Тобто культурна людина більшою мірою намагається жити за загальнолюдськими
принципами та правилами. Він виділяв два типи особи залежно від її ставлення до
права: правову і революційну.
Поведінка
революційної особи, незважаючи на її інтелектуальний рівень, вступає, на думку
Б. Кістяківського, в суперечність не тільки з
державними нормами, а й з традиціями і звичаями. Б. Кістяківський
визнавав культурну самобутність правових систем, виходячи з того, що культура,
традиції, закони в усіх народів різні, зумовлені природними і соціальними
чинниками.
Український
консерватизм грунтувався на засадах пріоритетності
держави, нації над правами особи; монархічної форми державного правління;
територіального патріотизму; провідної ролі аристократії у державотворчому
процесі; непорушності приватної власності як основи господарювання,
вирішальної ролі моральних, релігійних чинників у суспільному поступі;
українського історичного легітимізму.
Консервативна
думка започаткована «Історією русів» — історико-політичним
трактатом невідомого автора, написаним у XVIII ст. У цій праці
сформульовано концепцію українського історичного легітимізму, згідно з якою
Україна має право розірвати договір з Росією і повернути
втрачену автономію, оскільки за Переяславським договором українська нація
добровільно прийняла протекторат Росії, яка до того ж цей договір постійно
порушувала.
Консервативну
традицію в Україні продовжив Пантелеймон Куліш, який критично
переглянув засади народницької ідеології, зокрема наївне захоплення селянською
масою, виправдання і вихваляння руйнівної стихії селянських і козацьких
заворушень, недовіру до еліти як провідної верстви в політичному житті
цивілізованого суспільства. Однак він не зміг протиставити конструктивну альтернативу
народництву.
Консервативні погляди
характерні також для Миколи Міхновського, який у брошурі «Самостійна
Україна» закликав до відновлення самостійної України на підставі Переяславської
угоди, порушеної російським царизмом. Погляди М. Міхновського також збігалися
з ідеями національно-державницького напряму, зокрема з ідеями про широкі політичні
й громадянські права, самоврядування земель, про суд присяжних,
а також з ідеєю національно-демократичної держави у вигляді президентської
республіки з двопалатним парламентом (радою представників і сенатом).
Думки М. Міхновського
про необхідність рішучого відмежування України від Росії, акцент на силових
методах досягнення національно-визвольної мети, а також проголошення виключно
етнічного принципу формування нації (Україна для українців) лягли в основу
націоналістичної ідеології. Погляди М. Міхновського грунтувалися
на консервативному, національно-державницькому й націоналістичному ідеологічних
напрямах.
Найбільш системного
і глибокого розвитку українська консервативна думка досягла в працях В'ячеслава
Липинського, Степана Томашівського
і Василя Кучабського.
В. Липинський грунтовно висвітлив концепцію
політики у праці «Листи до братів хліборобів». Він вбачав повноцінний розвиток
української нації в розбудові власної держави. Така держава має існувати у
формі монархічного правління, що відповідає державницькій традиції, започаткованій
Б. Хмельницьким. За В. Липинським, ця монархія повинна
грунтуватися на таких п'яти підвалинах: аристократія,
класократія, територіальний патріотизм, український
консерватизм, релігійний етос.
Гетьман як спадковий
монарх репрезентує державу, уособлює її авторитет. Разом з гетьманом
управління державними і суспільними сферами здійснює аристократія — кращі
представники усіх класів і станів: промислового (фабриканти, інженери,
робітники); хліборобського (поміщики, селяни, сільські робітники); фінансового
і купецького (всі, хто живе з обміну продуктами); комунікаційного (залізничники,
шофери), інтелігенція.
Такий принцип
формування аристократії (правлячої еліти) В. Липинський
називав класократією, яка також передбачала
співпрацю всіх класів. Принципи класократії
заперечували буржуазний парламентаризм як такий, що роз'єднує нації за
партійними ознаками, соціалізм — за класовими ознаками і
націоналізм — за етнічними ознаками.
Територіальний
патріотизм В. Липинський розумів як солідаризацію
усіх мешканців України на грунті любові до рідної
землі, незалежно від етнічного походження, соціально-класової належності,
віросповідання.
Консерватизм,
за В. Липинським, — це утвердження серед
громадян України організованих сил авторитету, дисципліни, правопорядку,
політичної культури, здатних приборкати анархію і свавілля, і, нарешті,
релігійний етос — основа становлення морального
порядку, без якого неможливо сформувати націю, збудувати державу.
Форму
державного правління вчений вбачав у дуалістичній конституційній
монархії, за якої:
гетьман як суверен
української нації, голова кабінету міністрів зосереджує в своїх руках виконавчу
владу;
законодавчу владу
утворюють дві палати: територіальна (нижня), до якої входять представники
місцевих земельних рад (по 3—4 від кожної землі на підставі загального,
рівного, таємного виборчого права), і трудова (вища), до якої делегують своїх
представників професійні спілки всіх класів і соціальних верств.
Державницька
концепція С. Томашівського грунтувалася на ідеях особливої ролі Галичини та
уніатської церкви в майбутньому державотворенні; українського консерватизму;
об'єднуючої національної ідеї; європеїзації українського руху з опорою на
власні (особливо в Галичині) традиції. В поглядах на державу С. Томашівський дотримувався ідеї мирної еволюції існуючих
форм правління, вважаючи, що республіканська форма правління може бути
найгіршою деспотією, рівно ж як і монархія — демократичною, якщо вона не є
абсолютною.
На думку С. Томашівського, майбутня українська держава повинна формуватися
на основі автономії західноукраїнських земель, яка матиме власне законодавство,
адміністрацію, освіту, армію. Автономія має спиратися на традиції Галицько-Волинського князівства
та Австро-Угорської монархії і польського республіканського правління.
За зразок політичної
організації для галицької автономії С. Томашівський
взяв англійську парламентську монархію з широкими повноваженнями громад,
округів і територій. У такій державі законодавча влада належала б палаті
представників місцевих органів влади; виконавча влада — державній раді, до складу
якої б входили представники духовних (греко-католицької церкви) і світських
органів. Символом держави був би монарх, який обирався б членами державної ради
або був би спадковим.
Виходячи з того, що в
Україні була відсутня спільна для всіх українців національна ідея, С. Томашівський відкидав соборність, обгрунтував
ідею необхідності окремого процесу державотворення для Галичини і
Наддніпрянської України. На думку вченого, лише Галичина зберегла український
дух завдяки своїй близькості до Заходу та підтримці церкви і держави. Головна
роль у цій тріаді відводилася греко-католицькій церкві, тому що вона відкрила
доступ до західноєвропейської культури і врятувала українців від денаціоналізації.
На відміну від С. Томашівського і В. Липинського,
які у своїх державотворчих концепціях спиралися на ідеї «клерикальної
монархії» та «легітимної трудової монархії», В. Кучабський
називав свою концепцію позитивним мілітаризмом. За цією концепцією,
провідну роль у побудові монархічної держави має відіграти військова еліта з
сильним вождистським характером, військовим хистом і
аристократизмом національного почуття.
В. Кучабський дотримувався ідеї «українського П'ємонту»,
виходячи з того, що завдання державотворення може виконати не етнічне
об'єднання українців у межах чужої держави, а нація, психічний склад якої може
бути сформований лише на певній території. Таким «П'ємонтом», на його думку,
могла стати Галичина, в якій склалися для цього найсприятливіші умови.
Націоналістичний напрям
був започаткований Братством тарасівців, а також уже згадуваними ідеями
М.Міхновського. Він включав такі основні
принципи:
нація як етнічна
спільність — основний чинник державного і суспільного життя;
волюнтаризм — один із
світоглядних принципів;
національна диктатура
— перехідна форма державного будівництва;
активна меншість — віддані
національній ідеї патріоти організовують і ведуть пасивну масу на боротьбу за
українську державу;
національна революція
— основний засіб досягнення державності.
Головним
ідеологом націоналістичного напряму був Дмитро Донцов, який основні засади
своєї доктрини виклав у праці «Націоналізм». Він не заперечував певного впливу
М. Міхновського на становлення свого світогляду, однак свою націоналістичну
концепцію (волюнтаристську, ірраціональну, елітарну) протиставляв народницькій
демократичній концепції останнього.
Д. Донцов виділив п'ять принципів своєї ідеології інтегрального,
або чинного, націоналізму.
Перший принцип
проголошував, що національна ідея має будуватися не На розумі, а на волі —
інстинктивному прагненні нації до життя, влади і панування.
Другий принцип передбачав
виховання в народу стремління до боротьби, усвідомлення ним кінцевої мети.
Третій принцип грунтувався на романтизмі і фанатизмі, який надавав національним
почуттям релігійного змісту, а ідеям — догматичного характеру і спонукав маси
до експансії насильства за торжество своїх ідей.
Четвертий принцип —
це проголошення імперіалізму як легкого синтезу між націоналізмом і
інтернаціоналізмом, що мало б загальнолюдський характер, оскільки цивілізувало
б народи, нездатні управляти собою.
П'ятий принцип ставив
за мету формування національної еліти — ініціативної меншості, яка продукує для несвідомої
маси ідеї і мобілізує цю масу на боротьбу за них. Для забезпечення перемоги
ініціативна меншість повинна використовувати «творче насильство».
Д. Донцов, на відміну від В. Липинського,
вважав, що передумовою створення власної держави є формування української нації
як самосвідомої культурної і політичної спільноти. Його націоналізм був ідеологічною
основою програми революційної ОУН до III Надзвичайного збору
в серпні 1943 р., коли стався відхід від тоталітарних принципів боротьби за
українську державу.
Концептуальні засади
націоналізму Д. Донцова використав при розробці доктрини нового націоналізму
Микола Сціборський. У праці «Націократія»
він сформулював основні риси своєї доктрини:
1) українська держава
повинна бути авторитарною і спиратися на працюючі верстви української нації;
2) політичним
суб'єктом влади має стати національна диктатура;
3) форма правління
передбачає сильну законодавчу і виконавчу владу. Законодавчий орган — Державна
Рада обирається всіма громадянами, голова держави і одночасно прем'єр-міністр —
Національними Зборами, що складаються з депутатів Державної Ради, Всеукраїнської
Господарської Ради, представників крайових рад та синдикатів.
Національно-державницька
ідеологія на відміну від чинного націоналізму висувала ідею нації
політичної (як сукупності громадян держави), відстоювала синтез національних
і загальнолюдських інтересів, а також принцип самовизначення народу в етнічних
кордонах через національно-демократичну державу. Представники цього напряму
відстоювали можливість участі України як самостійної держави у конфедеративних
і федеративних об'єднаннях.
Попередником
національно-державницького і національно-демократичного напряму був Іван Франко, який одним із перших
в українській політичній думці сформулював
1) основною причиною
гальмування економічного і культурного розвитку народу є відсутність його
національної
2) без ідеалу
національної самостійності неможливо реалізувати ідеали політичної свободи і
соціальної рівності;
3) українські політичні
сили, кращі його представники, такі як М. Драгоманов, зазнавали невдач на
шляху здійснення своїх цілей через те, що вони не
мали ідеалу політичної
4) цей ідеал, хоч
він, на перший погляд, неосяжний, можна реалізувати тільки активною копіткою
працею борців-революціонерів;
5) для повноцінного
національного розвитку необхідне відтворення повної соціальної структури, тобто
всіх верств (вищих, середніх і нижчих), які б підтримували ідеал політичної
самостійності України.
У площині
вирішення соціальних питань І. Франко стояв на позиціях соціалізму.
За цими поглядами він наближався до М. Драгоманова, тобто відстоював
федеративно-громадський принцип, який передбачав свободу й автономію у
відносинах між собою і громадою, громадами і народом. Соціалістична концепція
І. Франка містила також ідеї кооперації, колективної громадської власності,
соціальної взаємодопомоги між трудівниками, боротьби проти соціального
гноблення та ін.
Соціалізм І. Франка
докорінно відрізнявся від марксизму. Ця різниця полягала в тому, що І. Франко
відкидав ідеї економічного детермінізму й історичного фаталізму (історичної
необхідності), диктатури пролетаріату і державної централізації, суспільства.
Отже, політичні переконання І. Франка грунтувалися
як на національно-демократичних, так і на соціалістичних
поглядах.
Ідеї
національно-державницької ідеології відстоював правник і політолог Станіслав Дністрянський.
Базовими поняттями концепції С. Дністрянського є поняття нації і держави.
Головними ознаками держави він вважав: територію; людей, котрі проживають на
ній; організацію суспільного ладу з її характерними ознаками — автономією,
авторитетом і автаркією. Люди, територія і народна культура — основні ознаки
нації незалежно від величини державної організації. Терміном «люди» С.
Дністрянський позначав певний суспільний зв'язок, що склався на основі родового
походження і загального почуття кровної спорідненості. У поняття «культура»
вчений включав народну мову, історичні звичаї. Поняття «територія» має для
держави політичне, а для нації — етнічне значення, оскільки ідея самовизначення
народу може вирішуватися в межах його етнічної території, котра потім стає
державною.
Ідея
федерації, яку С. Дністрянський розглядав у контексті своєї
концепції єднання народів, грунтується на чотирьох
основних засадах:
1) питання про
об'єднання народів має розв'язуватися лише після міжнародного визнання їхньої
державної самостійності;
2) вирішувати питання
вступу до міжнародного об'єднання повинні національні парламенти;
3) кожний
національний парламент, який дав згоду на утворення об'єднання, має висунути
однакову кількість депутатів для вироблення спільної угоди;
4) заснування
спільного адміністративного трибуналу, наділеного судовими функціями для
вирішення спірних питань.
Володимир Старосольський, який також був правником і
політологом, доповнив державницьку концепцію С. Дністрянського ідеями про
соціально-класову структуру суспільства, приділивши увагу саме тим класам у
процесі державотворення, які є носіями національної свідомості. - Сучасною
можна вважати концепцію формування нації, запропоновану Ольгердом
Бочковським. її суть зводиться до таких моментів:
1) створення широкої
мережі громадських інституцій і підтримка середніх класів;
2) утворення власної
держави з власною територією, яка поглиблює етногенез, перетворюючи його в націогенез;
3) розвиток
капіталізму і демократії, які виводять на історичну арену колись пасивні
суспільні класи — робітництво і селянство.
Степан
Рудницький, виходячи із розуміння того, що Галичина і Наддніпрянщина
становлять єдину етнічно-національну територію як складову Східної Європи,
розвивав ідею М. Грушевського про можливість створення Балтійсько-Чорноморської
федерації у складі Фінляндії, Латвії, Естонії, Білорусії й України.
Поява в Україні такої
течії суспільно-політичної думки, як націонал-комунізм, зумовлювалася
двома обставинами:
нерозривним зв'язком
попереднього національного руху з соціалізмом;
порушенням політичних
і національно-культурницьких прав Української Радянської Республіки з боку
більшовицької Росії.
Основною
працею «національного» комунізму був трактат Сергія Мазлаха
і Василя Шахрая «До хвилі (Що діється на Україні і з Україною)», в якому було
піддано нищівній критиці політику більшовиків стосовно України. Трактат обгрунтував необхідність незалежної УСРР, об'єднаної з
Радянською Росією та іншими соціалістичними державами на основі справжньої
федерації, і незалежність української комуністичної партії, поєднаної з
Російською комуністичною партією через комуністичний Інтернаціонал.
Найпомітнішими
діячами цього напряму були Володимир Винниченко, Микола Хвильовий.
В. Винниченко
визнав радянську владу в Україні і хотів працювати в її урядових структурах.
Повернувшись 1920 р. з еміграції, він поділяв ідею утворення федерації радянських республік. Разом з тим у «Листі до українських робітників
і селян» В. Винниченко звинуватив більшовицький тоталітаризм у тому, що:
1) існування УСРР як
самостійної, незалежної робітничо-селянської держави має місце тільки в
деклараціях;
2) декларативно існує
уряд УСРР, він не обраний, а призначений Політбюро ЦК РКП(б);
3) правляча
революційна партія — це машина, якою управляє невелика група людей;
4) партійні
організації втратили активність і перетворилися у бездушну, некритичну масу;
5) влади Рад в
Україні не існує, тому що принцип централізму виключає її;
6) в Україні все
мілітаризоване і централізоване;
7) така політика
спонукає українців-комуністів виступати проти національних прагнень свого
народу.
В еміграції В.
Винниченко проаналізував причини поразки української національної революції,
розробив концепцію колектократії, згідно з якою
перевага в майбутньому буде за колективними формами власності. Колектократія допускає приватну власність, але виключає
найману працю.
М. Хвильовий вважав, що
комунізм можна реалізувати на національному грунті,
відкинувши «російський шлях» розвитку у культурній сфері. А для цього потрібно
подолати «хохлацьку розляпаність», український
просвітянський провінціоналізм та орієнтуватися на
ідеал європейської людини-громадянина, творця історії. За його словами, необхідно
покінчити не тільки з малоросійством, українофільством,
а й москвофільством.
Отже, для ідеології
націонал-комунізму були характерні такі риси:
1) визнання
Української Соціалістичної Радянської Республіки як держави трудящих;
2) визнання комунізму
як прогресивного ладу, в межах якого можна реалізувати
національне-державницький ідеал;
3) підтримка ідеї
федерації незалежних державних республік;
4) критика
більшовицького режиму Росії як небезпечного ворога для української
незалежності;
5) розуміння
національної революції як продовження соціальної;
6) надання пріоритету
колективним формам власності.
1. Розвиток
політичної думки княжої доби характеризується такими ознаками: 1) відсутністю
цілісних політичних концепцій; 2) нерозривним зв'язком з політичними
концепціями Візантії; 3) релігійним і етичним характером політичних поглядів.
2. Основними
проблемами, сформульованими у творах державних і церковних діячів, літописців,
були проблеми взаємовідносин світської і духовної влади та легітимності
князівської влади. Стосовно цих проблем можна виділити дві концепції:
1) «богоугодного»
володаря (ігумен Феодосій), яка передбачала примат духовної влади над світською
і необхідність захисту князем православної віри;
2) князівського одновладдя (митрополит Іларіон),
яка передбачала сильну монархічну владу і підпорядкування церкви державі.
Легітимність
князівської влади обґрунтовувалася у двох аспектах:
1) визнання династії
Рюриковичів як давньоруських володарів на підставі договору між знатним
правителем і народом;
2) визнання принципу
старшинства у роді при наслідуванні великокнязівської влади і визнання
права вотчинного
престолонаслідування по лінії старшого сина.
3. У період, коли
Україна перебувала під владою Литви й Польщі, політична думка розвивалася в
руслі гуманістичної традиції Ю. Дрогобича і С. Оріховського,
а також в руслі полемічної літератури. Ю. Дрогобич займався питанням
політичного прогнозування, а С. Оріховський розробив
концепцію природного права, відстоював пріоритетність права і закону над
рішенням королівської влади, а в останні роки життя відійшов від своїх
попередніх поглядів і визнав зверхність папської влади над королівською.
Полемісти X. Філалет, І. Вишенський, М. Смотрицький у контексті
релігійної проблематики порушували питання демократизації церкви і суспільства,
виступали проти державного і церковного абсолютизму, відстоювали необхідність
дотримування королівською владою законів.
4. У період
козацько-гетьманської держави політична думка України найбільш повно виявилася
в контексті нових документів щодо державного устрою і міжнародних відносин
України, а також поглядів просвітників про державу і церкву. До важливих
правових документів козацької доби можна віднести «Березневі статті»,
«Гадяцький трактат», «Угоду та Конституцію» П. Орлика. У них розроблено
правові основи української державної автономії під протекторатом іноземних
держав (Росії і Польщі).
Якщо Гадяцька угода
визначала статус органів влади на кшталт польської держави і передбачала участь
у здійсненні влади різних суспільних станів (козацтва, духовенства,
міщанства), то конституція П. Орлика закріпила принцип козацького
республіканізму. Хоча в цій конституції були елементи розподілу влади на
виконавчу, представницьку і судову, проте в силу збереження станового
(козацького) принципу формування влади і відсутності ідеї громадянства вона не
піднялася до рівня розвитку пізнішого європейського конституціоналізму.
5. У руслі
просвітницького напряму проблеми політики розроблялись у працях Ф. Прокоповича
і М. Козачинського. Ф. Прокопович розвивав стосовно
Росії та України концепцію освіченого абсолютизму, згідно з якою влада монарха
передана йому народом внаслідок договору, є необмеженою і вільною від
договірних зобов'язань, народ не має права не тільки на повстання, а й посягати
на владу правителя. М. Козачинський розробляв
проблеми природного права і військової політики.
6. У політичній думці
XIX—XX ст. можна виділити декілька ідеологічних і
методологічних напрямів: демократично-народницький, соціал-ліберальний,
консервативний, націоналістичний, націонал-державницький, націонал-кому-ністичний.
7. Для
демократично-народницького напряму характерні такі ідеологічні елементи:
1) визнання народу
рушійною силою історичного процесу;
2) розуміння
українського народу як окремої етнокультурної одиниці;
3) обгрунтування ідеї народоправства у вигляді народної
демократичної республіки;
4) ідея федеративного
устрою України;
5) ідея державної
автономії України в складі федеративної Росії чи інших федеративних союзів;
6) надання переваги
колективним формам власності.
Представниками цього
напряму можна вважати М. Костомарова, В. Антоновича, М. Грушевського, Р. Лащенка і С. Шелухіна.
8. Лібералізм в
Україні містив як власне ліберальні ідеї, так і ідеї соціалізму (переважно прудонівського типу), а також ідеї народницької ідеології.
До основних ідей українського лібералізму можна віднести:
ідею пріоритету
політичних і громадянських прав особи над державою і нацією,
ідею
конституціоналізму і правової держави,
ідею державної
автономії України в складі Російської федерації, Ідею
самоврядування,
ідею національного
розвитку на грунті загальнолюдських цінностей.
Представниками цього
напряму були М. Драгоманов і Б. Кістяківський.
9. Український
консерватизм грунтувався на ідеях:
1) домінуючої ролі
держави в національному і соціальному розвиткові;
2) монархічної форми
державного правління;
3) територіального
патріотизму;
4) пріоритетності
приватної власності;
5) провідної ролі
аристократії у державотворчому процесі;
6) вирішальної ролі
моральних і релігійних чинників у суспільному поступові.
Теоретики
українського консерватизму дотримувалися різних поглядів стосовно майбутньої
форми держави. В. Липинський обгрунтував
концепцію трудової легітимної монархії, С. Томашівський
— клерикальної монархії, а В. Кучабський — мілітарної монархії.
10. Націоналістичний
напрям започаткував М. Міхновський ідеями про національну
незалежність України, необхідність силових методів для досягнення визвольних
цілей, етнічний принцип формування нації.
11. Д. Донцов сформулював засади
ідеології інтегрального (чинного) націоналізму, для якого характерними були
волюнтаризм, антидемократизм і елітарність кастового характеру.
і 12. М. Сціборський, спираючись на ідеологічні засади Д. Донцова, розробив
доктрину нового націоналізму — націо-кратії, сутність
якої зводилася до необхідності забезпечення панування нації у власній державі
з допомогою влади соціально-корисних верств України.
13. Представники
національно-державницької ідеології обгрунтували
принцип самовизначення нації в етнічних кордонах у формі
національно-демократичної держави, допускали участь України у федеративних чи
конфедеративних об'єднаннях як самостійної держави на підставі міжнародних
угод, заклали розуміння політичної нації як синтезу ідеї психокультурної
спорідненості людей, держави і території. Визначними представниками цього
напряму були юристи і політологи С. Дністрянський, В. Старосольський,
О. Бочковський і С. Рудницький,
14. Поява
націонал-комунізму зумовлювалася двома обставинами: нерозривним зв'язком
попереднього національного руху з соціалізмом і порушенням державних і
національно-культурницьких прав України з боку більшовицької Росії.
Націонал-комуністи визнавали УСРР як українську національну державу, вірили в
комунізм як прогресивний лад, у рамках якого можна реалізувати національно-державницький
ідеал, нещадно критикували російський більшовизм як такий, що всіляко обмежує
державні й культурні права українського народу. Визначними представниками
цього напряму можна вважати М. Хвильового (який вбачав майбутнє України у
відмежуванні від Росії, в орієнтації на європейську культуру, у подоланні малоросійства, українофільства і москвофільства), а також
В. Винниченка, світогляд якого в еміграції еволюціонував у бік соціал-демократії.
Контрольні
запитання
1. Порівняйте політичну
думку княжої доби з політичною думкою Стародавнього Сходу й античності.
2. Як розуміли легітимність
влади мислителі Київської Русі?
3. Які погляди С. Оріховського, на вашу думку, можна вважати передовими?
4. У чому сутність ідеї
І. Вишенського щодо соборності церкви?
5. Як розуміли полемісти
ідею суспільного договору між монархом і народом?
6. Які ідеї прихильників
православ'я збігалися з протестантизмом, а які були реакційними?
7. Чи можна вважати,
що основні положення конституції П. Орлика е прогресивнішими, ніж положення
Гадяцької угоди?
8. Чи можна вважати,
що конституція П. Орлика заклала принципи майбутнього європейського конституціоналізму?
9. У чому полягає суть
концепції освіченого абсолютизму Ф. Прокоповича?
10. Чому Ф. Прокопович
відстоював принцип російського монархізму, а не козацько-гетьманської автономії?
11. Яку схему класифікації
напрямів політичної думки в Україні можете запропонувати ви?
12. Чому М. Грушевського,
який став на позицію незалежної української держави, вважають представником
демократично-народницького напряму?
13. Що було спільного
і відмінного між представниками демократично-народницького напряму до початку
національної революції і після її поразки?
14. Яка відмінність
між консерватизмом і народництвом?
15. У яких питаннях
розходилися представники консерватизму В. Липинський,
М. Томашівський і В. Кучабський?
16. Чи можна вважати
М. Міхновського представником консерватизму?
17. У чому полягає специфіка
українського лібералізму?
18. М. Драгоманов — ліберал, соціаліст чи націоналіст?
19. Які погляди М. Драгоманова
можна вважати виключно ліберальними, а які — соціалістичними?
20. Чому Б. Кістяківський вважав, що для правової держави потрібна правова
людина, а не навпаки?
21. Як розумів соціалістичну
державу Б. Кістяківський?
22. Чим відрізнявся
націоналізм М. Махновського від націоналізму Д. Донцова?
23. Чи можна ідеологію
Д. Донцова вважати фашистською?
24. Як вирозумієте поняття «націократія»
М. Сціборського?
25. Чим ідеологія націонал-комунізму
відрізнялася від демократично-народницької ідеології?
26. Що ви вважаєте прогресивним
у націонал-комуністичній ідеології?
27. Як вирозумієте поняття «колектократія»
у В. Винниченка?
28. Яка відмінність
між демократично-народницькою і націонал-державницькою ідеологіями?
29. Чому ідею націогенезу
О. Бочковського можна вважати сучасною?