План
• Політика як
суспільне явище.
• Взаємодія
політики з іншими суспільними сферами.
• Політологія
як наука.
• Методи
політології.
Політологія
— наука про політику. Для розуміння предмета потрібно з'ясувати суть
поняття «політика». Термін «політика» походить від давньогрецького
слова поліз (місто-держава), політіа (конституція),
політіке (мистецтво управління), державний діяч, громадянин.
Стосовно розуміння
цього поняття можна виділити декілька аспектів.
1. Політика як
державне, регіональне і муніципальне управління.
2. Політика як
партійна діяльність у процесі розподілу політичної влади.
3. Політика як
діяльність груп тиску, спрямована на відстоювання інтересів соціальних груп на
державному рівні.
4. Політика як масова
участь у політичних процесах: виборах, референдумах, мітингах, маніфестаціях
тощо.
5. Політика як
сукупність політичних інститутів, які здійснюють владу й управління
суспільством.
Якщо в чотирьох
перших випадках акцентується розуміння політики як специфічної форми суспільної
діяльності, то в п'ятому — як сукупності певних структур і закономірностей їх
функціонування, що їх можна об'єднати у поняття «політична система». Отже, якщо
політичні явища розглядаються в їхньому діяльному аспекті — вживається термін
«політика», якщо в структурно-функціональному — «політична система».
Політику треба
розуміти як форму суспільної діяльності, спрямовану на здобуття, використання,
підтримку і повалення державної влади, реалізацію інтересів особи, соціальних
груп на державному рівні.
Політика в
суспільстві завжди виражає і представляє певні суспільні інтереси. Інтерес — це об'єктивно
зумовлений мотив діяльності окремої людини, соціальної спільноти, суспільства
в цілому, спрямований на досягнення мети. Політичний інтерес має
пряме або опосередковане відношення до влади для досягнення певних цілей:
задоволення матеріальних потреб, піднесення добробуту, стабілізації суспільства,
забезпечення умов для безпеки і свободи особи, реалізації власних владних
амбіцій, а також розв'язання соціальних проблем, піднесення престижу тощо.
Політичний інтерес
виявляється як інтерес окремих осіб та соціальних груп передусім у формі
всезагального, тобто у формі, яка має примусову силу для всього суспільства.
Тим загальним є здебільшого необхідність збереження єдності й цілісності
суспільства, становлення людини як вільної, унікальної і неповторної істоти.
Отже, політика є,
по-перше, виявом інтересів окремих осіб, соціальних груп, їх зіткненням і
протиборством, по-друге — способом певної субординації цих інтересів, підпорядкування
їх найвищому началу, більш значущому й обов'язковому.
Якщо у примітивних суспільствах
політика служить
Усвідомлення
політичних інтересів соціальними групами робить їх суб'єктами політики, а
нерозуміння цих інтересів — об'єктами політики. Суб'єкти політики —
це особи і соціуми, а також створені ними установи й організації, які
беруть активну, свідому участь у політичному процесі. Об'єктами політики є
всі явища політичного та суспільного життя, на які спрямована діяльність
суб'єктів політики. Ними можуть бути елементи політичної, економічної,
правової і культурно-духовної підсистем суспільства, а також соціуми й окремі
особи.
Соціальні
групи та особи, які не усвідомлюють своїх соціальних інтересів, не здатні
виразити їх безпосередньо або через організовані форми тиску, стають об'єктами
політичного маніпулювання, жертвами обману і самообману, тому що не
розуміють, чиї інтереси виражає та чи інша ідеологічна течія. Наприклад, ідея
про підтримку низьких цін державою за рахунок дотацій є для більшості в
Україні популярною, але вигідна вона тільки монопольним структурам для
власного збагачення і шкідлива для суспільної більшості, оскільки така
підтримка розкручує спіраль інфляції.
Політика як суспільна
діяльність співвідноситься з іншими формами суспільної діяльності —
економікою, правом, мораллю, релігією. Що стосується співвідношення політики з
економікою, то в колишньому СРСР панувала думка, що економіка важливіша, ніж
політика, що більше треба займатися економікою, ніж політикою. Така думка є
трансформацією в масовій свідомості марксистської ідеології «про первинність
економіки щодо політики». Інша справа, що найважливішою стає політика в галузі
реформування економіки, оскільки без неї неможливо розв'язати інші суспільні
проблеми.
Співвідношення
між економікою і політикою в історичному вимірі можна виразити таким
чином:
1) закони
економічного розвитку визначають зміст і соціальний вектор політики через
економічні інтереси соціальних груп, зміну структури виробництва і споживання,
технологічні інновації;
2) політичні
інститути залежать від економічного розвитку, особливо у примітивних
суспільствах;
3) політика стримує
економічний розвиток або коригує його відповідно до соціальних і національних
інтересів, особливостей історичної ситуації;
4) політика,
враховуючи закони об'єктивного економічного розвитку, забезпечує спокійний
перехід від одного економічного укладу до іншого;
5) політика має
вирішальний вплив на економіку в перехідних суспільствах, оскільки може стабілізувати
або дестабілізувати фінансову систему, стримати інфляцію або розкрутити
інфляційну спіраль, створити нову економічну модель і тим самим дати поштовх до
культурної модернізації або допустити стагнацію при еклектичному існуванні
елементів старої і нової систем.
Політика і мораль
як сукупність цінностей і норм неправового характеру пов'язані
між собою. Громадськість намагається оцінити політику і політиків категоріями
справедливості, честі, чесності, виходячи з тих цінностей і норм, що існують
в суспільстві. Однак колективна мораль не завжди збігається з універсальними
цивілізаційними моральними принципами і тому етична оцінка політичної діяльності
може мати спотворений характер відносно цивілізаційних моральних стандартів.
Так, на Заході подружня
невірність може зашкодити політичній кар'єрі, а у посткомуністичних країнах
звинувачення у корупційній діяльності не часто можуть перешкодити політичному
успіху.
Крім цього, відсутність
жорсткої політичної конкуренції, наявність договірних «нічиїх» між політичними
угрупованнями, відсутність правових механізмів цивілізованого усунення
своїх конкурентів з арени не дає змоги громадськості адекватно оцінити моральні
якості політиків.
Співвідношення між
політикою і мораллю можна звести до таких принципів:
1) політика завжди
аморальна;
2) для досягнення
високоморальних цілей (здобуття незалежності, утвердження слави і величі
держави тощо) всі засоби (в тому числі і насильницькі) мають моральне
оправдання;
3) ніяка мета не може
виправдати аморальні засоби (насильство, брехню, підступність).
Останній принцип
дедалі більше знаходить підтвердження у політичній практиці сучасного
цивілізованого суспільства. При цьому треба сказати, що моральність політиків в
ЇЇ універсальному цивілізаційному значенні залежить не стільки від їхніх
особистісних якостей, скільки від ситуації, в якій функціонує політика, а саме:
1) ефективності
соціального контролю над владними структурами;
2) умов політичної
конкуренції;
3) рівня політичної
культури політичних еліт і мас.
Стосовно співвідношення
політики і права потрібно зазначити, що ефективність правового
регулювання залежить від рівнодії інтересів
соціальних груп на політичній арені, а також від рівня економічного і
культурного розвитку країни. Така рівнодія інтересів
є основою для створення права, яке служить всьому суспільству, а не тільки
окремим соціальним групам, як це має місце в посткомуністичних державах.
Врівноваження інтересів
соціальних груп є умовою вироблення таких правил гри, які не дають змоги одним
жити за рахунок праці інших, тобто безжалісно відкидають паразитичні способи
мислення і діяльності. Крім цього, правова система залежить від попередньої
правової (а також політичної) культури та економічного розвитку, міжнародних відносин. Наприклад,
серед сучасних політиків, незалежно від їхніх ідеологічних орієнтацій, знань
чи певних інтересів, мало знай деться таких, які прямо нехтували б принципами міжнародного
права.
Отже, право — це
результат погодження суспільних інтересів політичних суб'єктів через механізм
державної влади з метою досягнення певного стану рівноваги, з одного боку, з
іншого — умова розв'язання суспільних проблем у межах принципу права, а не
принципу сили.
Якщо
зіставити релігію і політику, то побачимо, що в історії домінування
як церкви над державою, так і держави над церквою мало негативні наслідки. Тому
сьогодні використання церкви в політичних цілях, а також втручання церкви в
державні справи є суспільно-небезпечним явищем.
Держава покликана
забезпечити правові гарантії свободи людини і безпеки нації, а церква — умови
для внутрішньої свободи людини, морального відродження народу.
Політика як
суспільна діяльність має такі ознаки:
1) мета політики —
забезпечити панування одних соціальних груп над іншими, одних інтересів над
іншими або узгодження соціальних інтересів; створення механізму реалізації
спільної волі і спільного інтересу;
2) соціальна функція
політики — управління соціальними процесами;
3) суб'єкти політики:
держава, партії та соціальні групи, особи, які усвідомлюють свої інтереси,
спроможні їх виразити і захистити на державному рівні;
4) політика
передбачає поєднання практичної діяльності, науки і мистецтва. Тому політик
повинен не тільки мати досвід політичної діяльності, але й володіти глибокими
гуманітарними знаннями (юридичними, соціологічними, економічними), вміти
впливати на людей, вибирати найбільш оптимальні варіанти комунікації з масами;
5) засобами політики
є сила, право і мораль. Сила як сукупність матеріальних та організаційних
засобів примусу й насильства домінувала
в політиці впродовж всієї історії людства. В сучасних цивілізованих країнах
переважають здебільшого право і мораль. Оптимальне поєднання сили,
права і моралі незалежно від історичної ситуації потрібне завжди. Якщо не
буде розумного співвідношення цих засобів, політика втрачає свою здатність
виразити інтегрований суспільний інтерес. Скажімо, якщо сила влади не обмежена
правом — це деспотія, і навпаки, якщо влада не спроможна забезпечити виконання
правових норм — це розгул анархії й охлократії. Співвідношення між правом
і силою в політиці здебільшого залежить від морального стану суспільства.
Низький рівень морального стану суспільства потребує збільшення сили влади,
а високий — посиленого правового регулювання.
Політологія
як наука про політику вивчає певні закономірності та тенденції
політичного життя. Законам політичного життя не властиві такі ж стійкість і
необхідність, як законам природи. Політичні закономірності — це стійкі й
необхідні зв'язки між політичними явищами і процесами, на підставі яких можна
прогнозувати майбутні політичні події. Однак про достовірність цього
передбачення не можна стверджувати з такою точністю, як на підставі природного
закону.
Наприклад, мало хто з
політологів точно передбачив путч 1991 р. у Москві або швидкий розпад СРСР. Тому багато вчених
вважають більш доцільним вживати замість терміна «політична закономірність»
інший — «політична тенденція» як певний напрям розвитку в різних варіантах.
При цьому треба сказати, що в політичному житті завжди існують альтернативні
варіанти, і мистецтво політика полягає у виборі саме того варіанта, який би
завдав якнайменше шкоди суспільству.
Політик повинен
враховувати якомога більшу кількість взаємодіючих факторів, виявити певні
закономірності. Унікальність політичної ситуації полягає в тому, що вона завжди
неповторна, включає такі елементи, які не мають аналогів у світовій історії.
Разом з тим, у кожній
ситуації можна виявити якісь ознаки, котрі мають здатність повторюватися при
збігу тих чи інших факторів, нехтувати котрими не можна і котрі відносяться до
поняття «закономірність». Наприклад, політичною закономірністю можна вважати
неможливість здійснення реформ при слабкій виконавчій владі або неможливість
ефективного управління за відсутності чіткого розподілу функцій державних
органів тощо.
У політологічній
літературі вирізняють три групи законів політичного життя: закони
структури, функціонування, розвитку. Закони структури виявляють сталість, визначеність
зв'язків певної політичної структури (держави, партії). Так, закономірність олігархізації партії значною мірою зумовлена її
авторитарною організаційною структурою. Закони функціонування торкаються
сталості й визначеності зв'язків у процесі політичної діяльності в певному
часовому вимірі. Наприклад, закономірністю можна вважати відчуженість
політичної участі мас у тоталітарному режимі. Закони розвитку характеризують
сталість і визначеність зв'язків при переході від однієї політичної системи до
іншої. Сюди треба віднести закономірності реформ, революцій.
Отже, політологія
— це наука про закономірності й тенденції функціонування і розвитку політики,
політичних систем та окремих політичних інститутів, їх взаємодію з різними
підсистемами суспільства.
На сучасному етапі
термін «політологія» переважно вживається в країнах колишнього СРСР, а в інших
країнах застосовується термін «політичні науки», який об'єднує політичну
філософію, політичну соціологію і політичну психологію.
Стосовно
розуміння предмета політологи виділяють два підходи: плюралістичний і
моністичний. Прихильники плюралістичного підходу включають до
політології різні дисципліни: історію політичних і правових учень, політичну
соціологію, політичну філософію, політичну географію. Прихильники моністичного
напрямку розглядають політологію як окрему галузь дослідження зі
специфічними методами. Так, у французьких та італійських посібниках термін
«політологія» застосовується на позначення дисципліни, яка вивчає політичні
режими, інститути, елементи громадянського суспільства. У англо-американській
традиції відповідна дисципліна називається «порівняльним правлінням».
Політологія в
моністичному значенні включає два аспекти: етатистський
(державознавчий), який охоплює коло проблем,
пов'язаних з функціонуванням державних інститутів; краніологічний, що
вивчає владні відносини на всіх рівнях суспільства.
На сучасному етапі
розвитку проблематика політологи тісно переплітається з проблематикою
соціологи. Деякі західні політологи, зокрема Р. Бендікс
і С. Ліпсет, розрізняють політологію і соціологію на
тій підставі, що перша вивчає вплив держави на суспільство, а друга — вплив
суспільства на державу. Це твердження не є незаперечним у світлі дедалі
більшого зближення політології і соціології в площині спільного використання
методів досліджень. Йдеться про те, що методологія сучасних політологічних
досліджень змістилася до конкретно-соціологічного аналізу політичних явищ і
процесів, тобто соціолого-поведінковий аспект досліджень визначає специфіку
сучасної політології. Отже, політологія сьогодні зводиться до одного з
підрозділів соціології — соціології політики.
Політологія
тісно переплітається з політичною філософією. Відмінність між
політологією і політичною філософією, на думку багатьох політологів, полягає в
такому: 1) філософія розглядає більш умоглядні, абстрактні проблеми, а
політологія — ті явища, які можна експериментально перевірити; 2) філософія
говорить про те, «що має бути», а політологія — про те, «що є».
Політологія як будь-яка
гуманітарна наука виконує такі функції:
1) описову, суть
якої полягає в констатації фактів політичної реальності, на підставі чого
можна отримати відповідь, якою є ця реальність;
2) пояснювальну, що
дає змогу зрозуміти суть політичних явищ, причини їх виникнення,
закономірності функціонування. Пояснювальна функція дає відповідь на запитання:
чому саме ці, а не інші факти мають місце в політичній реальності;
3) прогностична функція
зводиться до передбачення, якою буде політична дійсність у майбутньому
(наприклад, прогнози щодо успіху на виборах);
4) інструментальна
функція полягає в розробці певних проектів прийняття рішень для досягнення
конкретного політичного результату;
5) ідеологічна функція
орієнтує на вибір певної системи ідеологічних цінностей. Вона дає змогу
зрозуміти, яким чином уникнути фальшивих, безглуздих цінносних
орієнтацій.
Політологія як
наукова теорія грунтується на певній методології.
Методологічна основа політичної науки включає такі елементи:
1) загальнотеоретичні
дослідження політики на рівні філософського обгрунтування
її природи, основних принципів генезису і функціонування політичних
інститутів, ролі особи в політичному процесі;
2) теорії середнього
рівня, спрямовані на дослідження і формування окремих концепцій політичного
маркетингу;
3) конкретні
емпіричні дослідження різних елементів політичної ситуації.
Серед загальнотеоретичних
методів дослідження суспільства можна виділити такі:
1)
структурно-функціональний (Толкотт Парсонс, Роберт Мертон);
2) конфліктології (Ральф Дарендорф, Льюїс Козер);
3) символічного інтеракціонізму (Джорж Мід і Герберт
Блумер);
4) біхевіоризму і
обміну (Беррес Скінер, Джордж Хоманс, Пітер Блау);
5) структуралізму
(Клод Леві-Стросс і Міпіель
Фуко);
6) постмодернізму
(П'єр Бурдьє).
Структурно-функціональний
метод грунтується на розумінні
суспільства як системи інтегрованих елементів, що прагне до стабільності на
основі вибору певної системи цінностей. Криза цінностей породжує соціальні дисфункції. Стан функціонування політичної системи, а також
тенденції її розвитку можна визначити, виходячи із аналізу цінностей. Коли,
наприклад, у свідомості переважають егалітарно-колективістські цінності на
кшталт несприйняття приватної власності, пріоритету
права над владою, оцінка політиків за їх ідеологічними орієнтаціями, а не
діловими якостями, то така політична система не має перспективи набути найближчим
часом ознак розвинутої політичної системи.
Суть сучасних
конфліктологічних теорій зводиться до
розуміння конфлікту як необхідної умови природного розвитку суспільства на
основі зіткнення інтересів різних соціальних груп і окремих осіб навколо
розподілу влади, матеріальних ресурсів, а також психологічних відмінностей.
Якщо з позицій структурно-функціонального методу система цінностей забезпечує
стабільність суспільства, то з точки зору конфліктології
— створення ефективних механізмів розв'язання соціальних конфліктів.
Символічний
інтеракціонізм розкриває зміст та інтенсивність
можливостей взаємодії як необхідної умови становлення і трансформації соціальних
інститутів. Ця інтеракція залежить від розуміння
смислових значень зовнішніх стимулів (слів, предметів, логічних конструкцій).
Часто в політичному житті конфлікти виникають на грунті не тільки зіткнення інтересів, а й нерозуміння політичних
термінів. З позицій цього методу можна простежити, як міжособові контакти впливають на формування політичних інститутів.
Часто нерозуміння вигоди суспільної взаємодії призводить до негативних соціальних
наслідків. Сьогодні в Україні політичні діячі ще не звикли мислити ринковими
категоріями взаємодії, що є однією з причин сповільненого процесу утворення
сучасних партій. Отже, розуміння взаємодії залежить від
ментальності її суб'єктів, а остання — від теоретичних знань і досвіду, набутого
в якісно новій ситуації.
Теорія обміну
пояснює зміст політичної діяльності співвідношенням
таких стимулів, як винагорода і покарання. Згідно з цією теорією, людина здатна
повторювати ті дії і в тих обставинах, за які вона отримує винагороду, і чим
більша ціна цієї винагороди, тим більше зусиль прикладає людина для її досягнення.
Покарання, навпаки, обмежує суспільно шкідливі дії людей. Тому цей метод можна
вважати перспективним з огляду на досягнення співвідношення процедур заохочення
і покарання в різних політичних структурах: політичному керівництві, державному
апараті, партійній діяльності тощо.
Метод
біхевіоризму передбачає дослідження реальної поведінки суб'єктів
політики незалежно від тієї інформації, яку вони подають про себе або яка
надходить від інших. Тут аналізується поведінка, обумовлена не певними цінностями,
нормами, а ситуацією. Тобто, за теорією біхевіо-ристів,
ми можемо очікувати від політика будь-якої дії залежно від ситуації.
Наприклад, патріот може бути коруп-ціонером, а
колишній злочинець — чесним політиком, якщо одна ситуація стимулює попит на
корупційні дії, а інша ці дії обмежує або взагалі виключає. Отже, впровадження
цього методу в наукових дослідженнях дає змогу зняти маску лицемірства з
політиків і показати їхні реальні дії.
Структуралізм
розглядає в дусі старого позитивізму соціально-політичні явища, які є незалежними
від різних духовно-ментальних настанов і орієнтацій людей і детермінують їхню
поведінку. До них структуралісти відносять об'єктивні суспільні структури,
які розвиваються за законами, аналогічними природним (економічні, політичні,
ідеологічні, духовно-ментальні). Цей метод дає можливість простежити, як руйнування
старих політичних, економічних та ідеологічних структур впливає на свідомість
еліти і мас. Якщо виходити з позицій структуралізму, то треба показати, що
реформістський потенціал владної еліти й електорату
буде збільшуватися в міру остаточної вичерпнутості
старих структур, а видима боротьба ідеологій є не що інше як конфлікт політичних
угруповань за перерозподіл ресурсів. Отже, аналіз міфів, мови, економіки (об'єктивних
структур) дає змогу зрозуміти спосіб мислення і поведінки політиків.
Постмодернізм
намагається наблизити об'єктивістський і суб'єктивістський підходи до
політичної реальності. Згідно з його концепцією, існують об'єктивні структури
(політичні, економічні, ідеологічні відносини) — поля, що детермінують
розуміння, спосіб відчуття, осмислення та оцінки суб'єктів політики, політичної
реальності — габітус. Посередником між полями і габітусом є практика, в
процесі якої відбувається їх взаємне формування. Отже, цей метод дає змогу
розкрити зміст політичної діяльності, виходячи з аналізу політичної ситуації
(взаємодії різноманітних полів) і способу мислення, вибору тих стратегій, які
можуть загальмувати чи прискорити суспільний процес.
Засвоєння сучасної
зарубіжної методології політологічних досліджень значно розширює силове поле
наукового пізнання політичної реальності у різних її виявах.
До емпіричних
методів належать методи вибіркового дослідження, польового дослідження,
прихованого спостереження, експерименту.
Суть методу
вибіркового дослідження полягає в тому, що вчений вивчає не весь об'єкт
дослідження (генеральну сукупність), а лише його частину — вибіркову
сукупність. Наприклад, при вивченні соціальної групи (студентів) для
дослідження обирається тільки один відсоток від загальної кількості.
Метод
польового дослідження грунтується на вивченні
людей у реальних життєвих ситуаціях. Він має перевагу над методом вибіркового
дослідження, оскільки дає змогу спостерігати об'єкти дії.
Дослідження, при якому
люди, чия поведінка вивчається, не знають про це, називається прихованим
спостереженням. Цей метод характеризується тим, що зводить
нанівець вплив дослідника на поведінку людей.
Істотна риса експерименту
— створення контрольованої ситуації у процесі дослідження. В експерименті
часто використовують дві групи — експериментальну, котра залежить від впливу
стимулу, і контрольну, що не залежить від цього впливу. Наприклад, вивчаються
виступи політичного лідера у двох групах: серед його прихильників і в
нейтральній аудиторії. На підставі зіставлення двох виступів виводиться оцінка
його впливовості.
Отже, використання
загальнотеоретичних та емпіричних методів зарубіжної соціології у
політологічних дослідженнях забезпечує зміщення акцентів української
політології з описових на інструментальні.
ВИСНОВКИ
1. Політику треба розуміти
як форму суспільної діяльності, спрямовану на здобуття, використання, підтримку
і повалення державної влади, реалізацію інтересів особи, соціальних груп на
державному рівні. В широкому розумінні політика охоплює всю суспільну діяльність,
спрямовану на розв'язання суспільних проблем на державному рівні. В такому
розумінні до політики можно віднести і боротьбу профспілок за поліпшенню умов
праці вільнонайманих працівників, і діяльність екологічних рухів, і участь
людей у політич них масових акціях: виборах, референдумах,
мітин гах, маніфестаціях тощо.
2. Метою політики є
забезпечення пануванні одних соціальних груп над іншими (як це має місці в
примітивних суспільствах) або узгодження соці альних інтересів, створення механізму реалізаці
спільної волі та спільного інтересу.
3. Засобами політики
є сила, право і мораль, які мають розумно поєднуватися. В іншому випадку вони
не виражатимуть інтегрованого суспільного інтересу.
4. Політика
співвідноситься з іншими суспільними системами — економікою, правом, мораллю і
релігією. Співвідношення політики й економіки зводиться до того, що закони
економічного розвитку визначають зміст і соціальний вектор політики через
економічні інтереси соціальних груп, зміну структури виробництва і споживання,
технологічні інновації, а політика, якщо вона враховує об'єктивні економічні
закони, може забезпечити стабільність та ефективність економічної системи.
Щодо співвідношення
політики і моралі треба зазначити, що «моральність» політики залежить:
по-перше, від
ефективності соціального контролю над владними структурами,
по-друге, від умов
політичної конкуренції, по-третє, від рівня політичної культури в суспільстві.
Взаємодія політики і права зводиться до того, що, з одного боку, цивілізована
політика здатна забезпечити ефективність правового регулювання, а з іншого —
політика може плідно впливати на суспільні процеси лише в рамках сучасної
цивілізованої правової системи. Зіставляючи релігію й політику, треба зазначити,
що використання церкви у політичних цілях, а також втручання церкви у державні
справи неприпустиме з точки зору демократичного розвитку суспільства.
Держава покликана забезпечити правові гарантії свободи людини, безпеки нації,
а церква — умови для внутрішньої свободи людини, морального відродження народу.
5. Політологія — це
наука про закономірності й тенденції функціонування та розвитку політики,
політичних систем і окремих політичних інститутів, їх взаємодію з різними
підсистемами суспільства.
6. Політичні
закономірності є результатом історичного досвіду і дій політичних сил у
конкретній історичній ситуації. Вони відображають певні необхіднії
стійкі зв'язки між політичними явищами, процесами! подіями. Розуміння політичних
закономірностей і використання на користь чи на шкоду суспільству залежать від
розуму, волі та інтересів тих політичних сил, які домінують у суспільстві.
Часто політичні закономірності ігноруються на догоду певним соціальним
угрупованням, а також через невисокий рівень управлінської культури.
7. Політологія як
наука використовує загальнотеоретичні та емпіричні методи дослідження.
Загальнотеоретичні методи передбачають аналіз політичної реальності в рамках
певної теорії. В політології допустиме використання методів, що застосовуються
в соціології: структурно-функціонального, конфліктологічного,
символічного інтеракціоніз-му, обміну та біхевіористського структуралізму і постмодернізму.
Емпіричні методи передбачають конкретні способи, процедури нагромадження,
обробки політичних фактів. До них можна віднести методи вибіркового та
польового дослідження, прихованого спостереження й експерименту.
Контрольні
запитання
1. Чи можна
включити в поняття «політика» навчання студентів?
2. В яких
ситуаціях людина стає суб'єктом політики?
3. До якої
влади можна віднести владу викладача над студентом?
4. За яких
умов політика може бути моральною, а за яких — аморальною?
5. За яких
умов бухгалтерський облік є категорією економіки і за яких -— категорією політики?
6. Чи може існувати
цивілізована правова система, якщо в суспільстві домінують інтереси одних соціальних
груп, а інші — пасивні?
7. Як
співвідносяться засоби політики (сила, мораль, право)?
8. Чим відрізняються закономірності політичні
від закономірностей природних?
9. Чи збігаються
поняття «закономірності» та «тенденції»?
10. Чим
відрізняється структурно-функціональний метод від біхевіористського?
11. Коли
здійснюються приховані спостереження?
12. Коли
релігійні справи стають політичними?
13. Яка різниця
між методами символічного інтеракціонізму і біхевіористським?
14. Яка
відмінність між структуралістським і постмодерністським методами?
15. Яка
відмінність між етатистським і кратологічним
підходами до предмету політології?