План
• Сутність політичного
процесу і його суб'єкти. Політичні конфлікти.
• Політичні
рішення.
• Політичний
процес в Україні.
Під
політичним процесом розуміють сукупну діяльність суб'єктів політики —
державно-владних структур, партій, соціально-класових груп, еліт і окремих
осіб, завдяки якій забезпечується функціонування і розвиток політичної
системи.
Політичний процес
охоплює різноманітні види політичної діяльності в рамках політичної системи, а
також у взаємодії з іншими суспільними системами. Він включає такі види
діяльності: політичну участь і політичне функціонування.
Політична
участь передбачає масові акції з метою формування певних
позицій, вимог, настроїв, а також формування державних і муніципальних органів
влади. Це, зокрема, участь у виборах, референдумах, демонстраціях,
маніфестаціях, мітингах, зборах тощо.
Політичне функціонування
— професійна політична діяльність, спрямована
на розробку правових норм, управління різноманітними політичними Інститутами.
Сюди належать парламентська, державно-управлінська, муніципально-управлінська
діяльності, партійний менеджмент і виборчий маркетинг. Політичне функціонування
забезпечує створення і вдосконалення політичних інститутів та регулювання
і вдосконалення суспільних відносин.
До першого виду
діяльності відносяться розробка та прийняття конституції, утворення органів
влади через вибори або насильницьке захоплення, законотворча діяльність щодо
визначення статусу центральних і місцевих органів влади, створення політичних
організацій (партій, лобістських груп, рухів) та вироблення норм їх діяльності
(програм, статутів, декларацій тощо).
Другий вид діяльності
— регулювання і вдосконалення суспільних відносин, що стосується окремих сфер
суспільного життя: економічної політики (бюджетної, кредитної, податкової,
регулювання грошового обігу), соціальної політики (встановлення мінімальної
заробітної плати, соціальне страхування, допомога малозабезпеченим),
культурної політики (визначення пріоритетів держави в галузі освіти, науки,
засобів інформації), міжнародної політики, політики щодо забезпечення
законності і порядку.
Ці два види
політичного функціонування взаємопов'язані, оскільки через удосконалення
системи політичних інститутів на основі чіткого визначення їхньої правової компетенції
забезпечується високий рівень ефективності управління суспільством.
За вектором
суспільного спрямування політична діяльність може бути інноваційною (зорієнтованою
на впровадження нових політичних інститутів), стабілізуючою (спрямованою
на збереження всього цінного в існуючих структурах, недопущення деструктивних
змін), консервативною (націленою на збереження старих інститутів
і форм взаємодії), реакційною (зацікавленою у відновленні
інститутів минулого).
В інноваційній
політичній діяльності розрізняють
Суб'єктами
політики є окремі особи і соціальні групи.
Особа виступає як
учасник політичного процесу, представником якоїсь групи або як громадянин,
наділений політико-правовою суб'єктністю. Виділяється
декілька рівнів політичної суб'єктності особи: громадянин, що бере участь
у політиці через виконання громадських обов'язків або через громадську організацію;
член політичної партії; громадсько-політичний діяч; адміністратор; депутат;
політичний лідер.
Груповим
суб'єктом політики може бути будь-який елемент соціальної
структури (етнонаціональної, соціально-класової,
професійної, територіальної, конфесійної), який усвідомлює власні групові
інтереси і намагається їх виразити на державному рівні, а також групи тиску,
громадські організації, політичні партії і владні структури різного рівня
(державного, регіонального, місцевого).
Залежно від сили
впливу суб'єктів на процес прийняття політичних рішень суб'єкти політики
поділяються на первинні (базові), вторинні і безпосередні.
До первинних
суб'єктів політики належать соціальні групи, етноси, класи, територіальні,
демографічні, професійні і релігійні об'єднання, які, по-перше, виникли
природно-історичним шляхом, спонтанно, а не внаслідок цілеспрямованої дії,
по-друге, виражають власні інтереси (соціально-економічні, територіальні,
професійні й культурні) не прямо, а опосередковано через політичні організації,
по-третє, створюють різноманітні політичні організації, надають їм усіляку
підтримку; по-четверте, через власні соціальні інтереси визначають зміст і
вектори сучасної політики, забезпечують утвердження принципу політичного плюралізму.
Серед цих
суб'єктів найвпливовішими у політичному житті є етноси, нації і
соціально-класові групи.
Етноси і
нації виступають суб'єктами політики за таких обставин:
на етапі боротьби за національну державу або національно-адміністративну
автономію; при визначенні національних пріоритетів у період становлення
політичних інститутів; у міжнародних відносинах; у процесі захисту на
державному рівні етнокультурної специфіки національних меншин.
Соціально-класові
групи — це спільноти, які різняться між собою за
матеріальним становищем, владою, престижем, освітою, способом життя (звичками,
манерами, звичаями). За цими ознаками класи поділяються на вищі, середні, нижчі
та люмпенізовані верстви. Вони мають різні інтереси (часто діаметрально
протилежні) і різні можливості виявити ці інтереси на державному рівні.
Скажімо, якщо вищі і середні класи зацікавлені у зниженні державних видатків на
соціальні потреби, то нижчі, навпаки, — у їх збільшенні.
У цих класів також
різні можливості реалізації власних інтересів через політику, адже вищі класи
мають кращі фінансові, організаційні й інтелектуальні передумови для
відстоювання вигідних позицій, ніж нижчі або навіть середні класи. У країнах
колишнього соціалістичного табору вищим панівним класом виступала номенклатура
(перелік посад, затверджених вищими партійними органами). В сучасному
цивілізованому світі відбувається процес вирівнювання можливостей різних
соціально-класових груп у їхній здатності впливати на розподіл влади в
суспільстві.
Вторинні суб'єкти
створюються як специфічні інститути здійснення влади або
впливу на неї задля захисту інтересів базових суб'єктів, реалізації їхніх
цілей і цінностей. Ці суб'єкти мають специфічні політичні інтереси щодо здобуття
і здійснення державної влади. До вторинних суб'єктів політики належать групи
тиску і партії. Групи тиску включають всі об'єднання громадян (профспілки,
промислові і торговельні асоціації, культурологічні товариства тощо), які
Лобі в
політиці — це неформальні кулуарні об'єднання
високооплачуваних агентів тих суспільних груп, які домагаються пріоритетного
врахування своїх інтересів в політиці. Сьогодні лобізм у західних демократіях,
особливо в США й Англії,
набув статусу легітимності: його діяльність регулюється законодавством. Групи
тиску впливають на законодавчий процес, виборчі кампанії, адміністративні
органи, виходячи з інтересів соціальних груп, які висунули їх на політичну арену,
надають їм фінансову й ідеологічну підтримку.
Партії як
вторинні суб'єкти політики безпосередньо борються за владу, тісно
взаємодіючи з різними групами тиску й електоратом.
До
безпосередніх суб'єктів політики належать владні структури, керівні органи
політичних і громадських організацій, політичні лідери, які беруть
безпосередню участь у прийнятті й виконанні політичних рішень. На цьому рівні
виникає і функціонує політична еліта, під якою розуміють групу людей, що
займає провідні позиції у різних структурах політики. Для здобуття і збереження
влади престижу політичні еліти використовують партії, групи тиску, соціальні
групи і масові спільноти, виражаючи дійсно або уявно їхні інтереси. Проте
справжні наміри еліт для більшості залишаються незрозумілими.
Суб'єкти
політики мають як відкриті, так і приховані групові інтереси. Останні
характерні для таких груп, як кліки, мафії, родинно-земляцькі угруповання.
Кліка — це мала
група, що намагається шляхом закулісних дій зайняти панівне становище у певній
політичній структурі (партії, групі тиску, уряді). Скажімо, партійний лідер і
його найближче оточення мають найбільший вплив у партії незалежно від того, що
це оточення за офіційним статусом може поступатися іншим впливовим угрупованням
цієї організації.
Мафія як строго ієрархізована і глибоко законспірована організація намагається
досягти користолюбних цілей у рамках не тільки якоїсь організації, а й усього
суспільства. Для цього вона використовує як законні, так і незаконні засоби.
На відміну від організованої злочинності, мафія завжди тісно пов'язана з політикою.
Родинно-земляцькі
угруповання здебільшого існують на нижчих рівнях влади, але підтримують
контакти з представниками вищих політичних кіл. Такі зв'язки можуть
відігравати важливу роль при формуванні вищих ешелонів влади. Скажімо,
президент при формуванні кабінету міністрів надає перевагу особам з близького
йому оточення.
Приховані групові
інтереси, як і приховані угруповання, існують у будь-якому суспільстві,
незалежно від політичного режиму. Масштаб їхньої діяльності і політичного
впливу залежить від соціальної і політичної структурованості суспільства,
рівня правової і політичної культури, досконалості ринкових механізмів суспільної
взаємодії. Там, де ці чинники перебувають на нижчому рівні розвитку порівняно
з сучасними цивілізованими країнами, приховані інтереси можуть мати перевагу
над відкритими, легальними.
Взаємодія
суб'єктів політичного процесу не може відбуватися без конфліктів. Уся історія
людства супроводжується різноманітними соціальними конфліктами, в тому числі
політичними. В основі політичного конфлікту лежить зіткнення інтересів з
приводу розподілу влади, панування і престижу, а також матеріальних ресурсів.
Теорія конфліктології виділяє функції політичного конфлікту, що
сприятливо впливають на суспільство: це отримання інформації про стан
суспільних процесів, характер вияву групових інтересів, підтримка балансу сил
між владними центрами, стимулювання нормотворчості і
соціального контролю, сприяння створенню нових політичних інститутів.
Конфлікт завжди зумовлений
нерівним доступом до розподілу матеріальних ресурсів, цінностей, влади і престижу між індивідами і соціальними групами, а також зіставлення
їхніх життєвих шансів. Конфлікти виникають або на рівні розуміння несумісності
інтересів суб'єктів соціальної взаємодії, або на рівні провокування одними
групами інших задля реалізації своїх інтересів, що лише частково збігаються.
У конфлікті
виділяються чотири стадії: передконфліктна, конфліктна,
розв'язання конфлікту, післяконфліктна. Своєю чергою
кожна стадія проходить ряд фаз.
Перша стадія є латентною
(прихованою) і включає дві фази. Початкова фаза характеризується нагромадженням
незадоволення через глибокі розбіжності інтересів і цінностей суб'єктів
конфліктної ситуації. Друга фаза починається з інциденту, який штовхає
конфліктуючі сторони до боротьби. На цій фазі відбувається не тільки
усвідомлення протилежності інтересів і цінностей конфліктуючих сторін, а й
формується їхня психологічна готовність до боротьби.
Конфліктна
стадія характеризується гострим протистоянням між
конфліктуючими сторонами, яке виражається у взаємному прямому чи опосередкованому
блокуванні намірів і інтересів, цілей. На цій стадії відбувається зіставлення
сил конфліктуючих сторін, оцінка їхніх шансів у боротьбі. Під силою розуміють
здатність суб'єкта конфлікту реалізувати свої цілі всупереч волі своего опонента. Розрізняють фізичну силу (в тому числі
технічні засоби насильства), інформаційну форму застосування сили, соціальний
статус, інші ресурси (гроші, територія, ліміт часу, кількість прихильників).
Конфліктуючі групи на
цій стадії можуть вибирати такі лінії поведінки:
1) досягнення своїх
цілей за рахунок іншої сторони і тим самим доведення конфлікту до кризової
ситуації, яка призведе до війни, революції, партизанської війни і тероризму;
2) зниження рівня
напруги, переведення конфліктної ситуації в більш приховану фазу за рахунок
взаємних поступок;
3) пошук способів повного
розв'язання конфлікту. Якщо обрана третя лінія поведінки, то настає третя
стадія —розв'язання конфлікту.
Повне розв'язання
конфлікту передбачає зміну як об'єктивної, так і суб'єктивної ситуації, тобто
такої перебудови свідомості, при якій образ ворога перетворюється на «образ
партнера», а психологічна установка до боротьби — на орієнтацію до співпраці.
Часткове розв'язання конфлікту змінює тільки зовнішню поведінку, але зберігає
внутрішню установку до продовження протиборства.
Сучасна конфліктологія передбачає ряд ефективних засобів
розв'язання конфлікту:
1) під час
переговорів пріоритет повинен надаватись обговоренню тих питань, що призвели
до конфлікту;
2) учасники конфлікту
повинні прагнути зняти психологічну і соціальну напругу, демонструючи взаємну
повагу один до одного;
3) сторони
переговорів повинні створити атмосферу публічного рівноправного обміну
думками, відкрито обговорювати взаємно незручні питання;
4) учасники
переговорів повинні прагнути до компромісу. Компроміс передбачає насамперед
взаємні поступки або поступки слабшій стороні, або тій стороні, яка зуміла обгрунтовано довести свої вимоги тому, хто добровільно
відмовився від частини своїх вимог.
На останній
стадії остаточно долаються конфліктні суперечності і
припиняється боротьба. Врегульований конфлікт має позитивний суспільний сенс:
сприяє розв'язанню важливих суспільних проблем і поліпшує соціально-психологічні
характеристики суб'єктів групової взаємодії, оскільки вчить їх великому
політичному мистецтву — цивілізовано боротися і відстоювати свої інтереси та
права.
Політичні
конфлікти можуть відбуватися між такими суб'єктами політичної дії:
— національними
державами або групами національних держав;
—
— між державою
і соціальними групами (етнічними, соціально-класовими, регіональними і політичними
організаціями), політичними елітами, кліками, мафіями, політичними організаціями
(партіями, групами тиску), політичними лідерами, політичними лідерами й організаціями,
політичними організаціями й соціальними групами.
Конфлікти мають не
тільки позитивний сенс, але можуть призвести до тяжких соціальних наслідків.
Тому розробка цивілізованого механізму діагностики передконфлікт-них
ситуацій і розв'язання конфліктів є одним із компонентів сучасної політики.
Від правильного політичного рішення значною мірою залежить стабілізація
суспільства, своєчасне попередження передконфліктних
ситуацій, оскільки врахування і узгодження соціальних інтересів — це завжди
складна політична проблема.
Політичне
рішення є основною ланкою і одночасно результатом політичної дії
зокрема і політичного процесу в цілому.
Процес
прийняття політичних рішень передбачає такі фази: висловлення інтересів
і підготовка громадської думки, аналіз проблеми і підготовка проекту рішення,
прийняття рішення, виконання рішення.
На першій
фазі відбувається фіксація вимог, пов'язаних із проблемою
задоволення потреб, інтересів, цінностей індивідуальних і групових суб'єктів
політики у різних політичних документах (резолюціях, заявах, деклараціях,
маніфестах тощо), а також організація масових акцій (маніфестацій,
демонстрацій, пікетувань тощо). Ця фаза передбачає масовий характер політичних
дій з метою привернення громадської уваги до існуючих проблем.
На стадії
підготовки рішення відбувається складний процес погодження
різних позицій зацікавлених сторін. Він проходить на рівні експертної оцінки
проекту рішення із залученням групи радників, науковців, спеціалізованих
комісій.
На стадії прийняття
рішення використовуються правила колективної дискусії,
в якій беруть участь представники влади, політичних організацій, експерти.
Рішення найчастіше приймається такими двома способами: консенсусом і голосуванням.
Консенсус використовується для досягнення групової згоди, коли інтереси всіх
учасників частково збігаються і їх об'єднують певні цінності. Спосіб голосування
передбачає надання переваги позиції, яку підтримує більшість. Як правило,
такий спосіб прийняття рішення часто супроводжується помилками.
Виконання рішень
відбувається на рівні адміністративно-управлінських органів, які в цьому
процесі використовують легальні засоби примусу, агітацію, маніпуляцію громадською
думкою, тобто спекулюють на стереотипах і міфах масової свідомості. Виконання
рішення значною мірою залежить від того, наскільки оптимальне це рішення.
Для прийняття
оптимального рішення потрібно врахувати як інтереси зацікавлених груп, так і
протилежні інтереси, позицію експертів та безпосердніх
виконавців, зовнішні обставини, що можуть вплинути на його впровадження. У
протилежному випадку рішення можуть виявитися неефективними.
Політичні
рішення класифікуються за такими основними критеріями:
суб'єктами прийняття
(закони і постанови парламентів, нормативні акти центральної виконавчої влади,
рішення місцевих органів влади і самоврядування, рішення політичних партій і
груп тиску);
терміном дії і
масштабністю цілей (стратегічні, тактичні і оперативні). Стратегічні рішення
охоплюють загальні і перспективні цілі суспільного розвитку. Тактичні рішення
стосуються безпосередньо виконання стратегічних рішень, а оперативні — поточних
політичних завдань;
ступенем соціальних
наслідків (функціональні, що забезпечують стабільність соціальної системи,
і дисфункціо-нальні, що порушують її рівновагу).
Реформування
політичної системи в Україні проходить повільно і незбалансовано,
і як наслідок цього, сповільнюються процеси реформування в інших сферах
суспільного життя, насамперед в економічній.
В Україні ще
не сформована нова соціальна структура, суб'єкти якої були б зацікавлені у
сучасній цивілізованій політичній системі. Основним активним
суб'єктом соціальної дії є колишня номенклатура, яка намагається процеси
становлення незалежної держави, демократії і ринкової економіки скерувати у вигідне для себе русло. Прикриваючись
гаслами про розбудову Української держави, номенклатура стримує процес
ринкової реформи, для того щоб вигідно для себе розподілити державну
власність, накопичити величезний стартовий капітал для майбутньої приватизації.
Сучасна номенклатура в Україні неоднорідна: одна частина виступає проти
української незалежності і проти реформ взагалі, інша ставши власником, почала
підтримувати курс на швидку ринкову реформу, ще інша займає половинчасту
позицію в цьому процесі (трохи капіталізму, трохи соціалізму, трохи вільного
ринку, трохи державного контролю).
У більшості
населення не сформовані ще соціальні інтереси і соціальний статус, і тому вона
часто є об'єктом маніпуляції між різними політичними силами. Крім цього, в
умовах різкого погіршення життєвого рівня населення швидко проходить процес
створення маргіналізованих і люмпенізованих груп, які
орієнтуються в перспективі на соціальну і політичну нестабільність,
екстремістські дії у повсякденному соціально-політичному житті.
Середній
клас, наявність якого, як показує досвід цивілізованих країн,
є найголовнішим чинником політичної стабільності в суспільстві, в Україні є
малочисельним. Основу його становлять дрібні
та середні підприємці, а також частина інтелігенції (здебільшого представники
престижних сьогодні професій).
Отже, така соціально-класова
структура українського суспільства не дає змоги забезпечити рівне представництво соціальних груп у правлячій еліті і контре літі.
Слабко
кристалізована соціально-класова структура в Україні негативно позначається на
діях вторинних суб'єктів політичного процесу — групах тиску і партіях. Не маючи
широкої соціальної основи, ці організації здебільшого замикаються на своїх
власних проблемах або стають політичним прикриттям номенклатурних угруповань у
боротьбі за їхні інтереси.
Політичний процес в
Україні характеризується зіткненням різних групових інтересів і цінностей у
боротьбі за розподіл влади і власності, що призводить до політичних конфліктів.
У найбільш відвертій
формі конфлікти простежуються між такими суб'єктами політичної дії:
—гілками влади
(законодавчою і виконавчою) за розширення прерогатив;
—державою і працівниками
державного сектора економіки;
—партіями лівої,
центристської і правоцентристської орієнтації;
—різними регіональними,
промисловими та підприємницькими структурами за перерозподіл бюджетних коштів,
а також за контроль над зовнішніми ринками збуту товарів.
Зіткнення різних
інтересів і тенденцій виявилося у протистоянні між Президентом і Верховною
Радою. Це протистояння зводиться не тільки до розширення прерогатив між двома
гілками влади, а частково відображає протиборство між прихильниками
незалежності України і реформ та їх противниками. На головній лінії боротьби
позначаються побічні суперечності (регіональні, партійні, релігійні).
Якщо Президент і його
команда головним чином зорієнтовані на реформи, то значна частина депутатів
(переважно лівої орієнтації) намагається їх блокувати. Крім цього, розбіжності
між силами реформістського спрямування викликані певними кон'юнктурними міркуваннями,
а також недостатньо послідовними і збалансованими реформістськими діями президентської
команди, призводять до того, що парламентові вдається заблокувати найбільш радикальні урядові рішення.
Ця тенденція простежується особливо в конституційному процесі.
Ряд конфліктних
ситуацій в Україні виникає через поспішність прийняття і недостатню обгрунтованість політичних рішень.
Основними недоліками
прийняття політичних рішень є: відсутність цивілізованого механізму погодження
інтересів різних соціальних груп на стадії обговорення рішення через легальне
лобіювання, а також врахування оцінок незалежної наукової експертизи; дефіцит
кадрів із сучасною управлінською освітою; не забезпечений механізм
противаг і стримувань, а також юридичної відповідальності між різними центрами
прийняття політичних рішень. У сучасному політичному процесі України домінуючою
стає тенденція зміцнення інститутів Української
держави, надання їм сучасного демократичного змісту шляхом конституційної
реформи, а також прискорення процесу економічної модернізації.
ВИСНОВКИ
1. Під політичним
процесом треба розуміти сукупну діяльність суб'єктів політики: державно-владних
структур, партій, соціально-класових груп, еліт і окремих осіб, завдяки якій
забезпечуються функціонування і розвиток політичної системи.
2. Політичний процес
поділяється на два основні види: 1) політичну участь, що полягає у здійсненні
масових акцій (участь у виборах, референдумах, демонстраціях, маніфестаціях
тощо); 2) політичне функціонування, що передбачає професійну політичну
діяльність (парламентську, державно-управлінську).
3. Суб'єктами політики є окремі особи і соціальні групи. До групових
суб'єктів політики належать: 1) первинні (етноси, нації, класи, територіальні,
демографічні і конфесійні групи); 2) вторинні (групи тиску, лобі і партії);
3) безпосередні (владні структури, керівні органи політичних і громадських
організацій, лідери). Якщо первинні суб'єкти політики виникають стихійно і
намагаються через політику реалізувати різний спектр соціальних інтересів,
то вторинні і безпосередні суб'єкти політики утворилися як специфічні інститути
здійснення влади або впливу на неї для захисту інтересів соціальних груп.
4. Політичний
конфлікт — це зіткнення протилежних інтересів, цінностей з приводу розподілу
влади, панування, престижу, а також матеріальних ресурсів. Політичні конфлікти
відбуваються між такими суб'єктами політичної дії: національними державами або
групами національних держав, державою і соціальною групою, політичними організаціями,
елітами, кліками, мафіями, політичними лідерами. Конфлікти дають змогу
збалансувати суспільні інтереси, розв'язати важливі суспільні проблеми лише
тоді, коли існує цивілізований механізм їх попередження і розв'язання.
5. Політичні рішення
є основною ланкою і одночасно результатом політичного процесу. Процес
підготовки рішень складається з таких фаз: 1) висловлювання інтересів і підготовка
громадської думки; 2) аналіз проблеми і підготовка проекту рішення; 3)
прийняття рішення; 4) виконання рішень.
6. До політичних
рішень належать: закони і постанови законодавчого органу, нормативні акти
центральної виконавчої влади та місцевих органів влади, ухвали політичних
партій і груп тиску. Політичні рішення класифікуються за такими основними
критеріями: суб'єктами прийняття, терміном дії і масштабністю цілей, ступенем
соціальних наслідків.
7. Політичний процес
в Україні спрямований на розбудову інститутів незалежної держави та їх трансформацію
з
8. Механізм прийняття
і виконання політичних рішень в Україні потребує значного вдосконалення. Це,
зокрема, стосується процедури узгодження інтересів між різними суб'єктами
політики, експертної оцінки проектів, нормативної основи чіткого визначення
компетентності й відповідальності керівних центрів прийняття рішення, а також
формування адміністративної еліти.
Контрольні
запитання
1. Чи є складовою частиною політичного процесу профспілкова
діяльність?
2. За яких обставин соціальні групи перестають бути
суб'єктами політики?
3. Яка відмінність між первинними і вторинними суб'єктами
політики?
4. Чим відрізняються мафії від клік і організованої
злочинності?
5. За яких обставин мафія є активним суб'єктом політики?
6. Яка відмінність між партіями і групами тиску?
7. Які позитивні і негативні моменти конфлікту ви
можете назвати?
8. Перелічіть основні засоби розв'язання конфлікту.
9. Від яких
чинників залежить ефективність політичного рішення?
10. Назвіть
приклади стратегічних, тактичних і оперативних рішень.
11. Як
суб'єкти соціально-класової структури впливають на політичний процес в Україні?
12. Які
чинники спричинилися до основних політичних конфліктів в Україні?
13. Чи
поділяєте ви думку, що в посткомуністичних перехідних суспільствах парламенти,
як правило, є інструментом гальмування реформ?
14. Які з відомих
вам типів політичних рішень в Україні найбільш, некомпетентні?
15. Що
необхідно для вдосконалення механізму прийняття і виконання політичних рішень?