З І тисячоліття н.е. суспільно-політична думка на Сході й на Заході
розвивалася переважно завдяки старанням представників богослов'я. Адже з
економічним, політичним, моральним, інтелектуальним занепадом Греції та Риму
земна держава поставала як втілення зла, беззаконня, несправедливості, терору,
експлуатації, розбещеності. Така політична реальність створила сприятливі
умови для бурхливого розвитку християнства.
Згідно з його ученням, людина — вершина творіння Бога, носій образу і
подоби Божої, духовно-тілесна істота, що об'єднує матеріальне і духовне
начала, вічна, безсмертна, раціональна, наділена даром творчості, вільна як
перед Богом, так і перед дияволом. Вона відповідає за лад у світі та в самій
собі. Але гріхопадіння Адама і Єви, гріхи їх нащадків порушили первісну
богоподібність, невинність, і людина стала носієм гріховності. Першим переможцем
гріховної сили став Ісус Христос, який приніс нове вчення,
взяв на себе гріхи світу і врятував людство. Однак страждання у християнстві —
не самоціль, а сила в боротьбі зі злом у собі та навколо себе. Призначення
людини — не аскетичність, а самовдосконалення, законо-послушність, виконання
Божих заповідей і покірність церкві. Християнство виходило з ідеї свободи і рівності
людей, закликало до вияву доброї волі, взаємного прощення, любові й
справедливості незалежно від звань, станів, титулів, багатства і віку.
Якщо протягом перших трьох століть римські імператори нещадно нищили
прихильників та послідовників християнства, то у 313 р., за царя
Константина Великого, воно було проголошено пануючою
релігією в імперії.
Хоча римські імператори вважали себе намісниками Бога на землі, необмеженими
ніякими законами, церква все більше прагнула утвердити в суспільному житті
зверхність духовної влади над світською. Єпископ Аврелій Августин (354—430) у праці «Про град Божий» виступав за верховенство
церкви в політичному житті. Держава, на його думку, — сукупність людей, об'єднаних
суспільними зв'язками, її зусилля повинні спрямовуватися не лише на задоволення
земних потреб, а й на нищення ворогів церкви, запобігання злочинові проти
Бога. Надмірне насильство небажане, але необхідне; рабство суперечить
Виправданням феодального устрою, що виявилося у формулі «церква — сонце,
держава — місяць», позначені суспільно-політичні теорії схоластів, які
вважали, що людина взагалі (як родове узагальнення) не існує, реальними є лише
окремі особи. Англієць Ансельм Кентербе-рійський (IX ст.) — батько схоластики — використовуючи
постулати логіки, доводив необхідність втілення Бога в людині. Француз Іоанн
Солсберійський (XII ст.) високо оцінював роль римського права у вихованні людини, виправдовував
тираноборство. Італієць Йоахим Флорський (XII ст.) засуджував насильство, яке назавжди
переможе дух свободи, любові й миру. Німець Альберт Великий (XIII ст.) понад усе
ставив совість людини, завдяки якій вона втілює універсальні принципи моральної
поведінки.
Найпомітніша постать цього періоду — Фома Аквін-ський (1224—1274),
домініканський теолог, автор праць «Сума проти язичників» та «Сума теології».
Особистість він розглядає як найвище з творінь розумної природи. Якщо інтелект
у Богові — сутність, то інтелект у людини — потенція сутності. Заперечуючи
августиніанство (пріоритет інтуїції), залишаючись на позиціях релігійного
догматизму, звертався до розуму, здорового глузду людини. Водночас поділяв
людей на вищий клас — правителів, середній — воїнів, суддів, чиновників,
вчених, священиків і дворян, нижчий — найманців, ремісників, «брудний люд».
Природні закони, які водночас визначають і моральні норми, на його думку,
поступаються і підпорядковуються законам вічним, божественному розуму, але не
суперечать йому. Людські закони (право народів і позитивне право) можуть
розходитись з природними, а божественні, відображені у Священному Писанні,
виправляють недосконалість людських законів. Мета державної влади —
забезпечити благо суспільної істоти — людини. Ідеал форми державного правління
— влада одного (монархія). Фома Аквінський
обґрунтовує право народу на скинення тирана, який порушує принципи
справедливості. Церква має панувати над громадянським суспільством, духовна
влада — над світською. Єретики підлягають смертній
карі, а монахи-домініканці перетворюються на «псів Господа». Аквінський
теоретично обґрунтував необхідність інквізиції і розробив вчення про
індульгенції.
Традиції класичної схоластики продовжували згодом монах-францисканець
Вільям Оккам (1285—1349), французький схоласт Жан Бурідан (1300—1358).
Провісником свободи совісті й права народу на законодавчу владу став у XIV ст. італійський мислитель Мар-силій Падуанський (1280—1343), який вважав,
що Євангеліє — не закон, а вчення, і тому щодо віри не може бути примусу,
вона — справа совісті людини. Він першим у середньовічній політичній думці
чітко розрізняв законодавчу і виконавчу влади, розвинув ідею суспільного договору,
народного суверенітету. Водночас був прихильником станової монархії, поділу
суспільства на дві станові категорії: 1) правляча категорія — духовенство,
адміністрація і військові, до компетенції якої належать керівні суспільні
функції; 2) підлегла категорія — землероби, ремісники і торгівці, які повинні
турбуватися лише про особисті інтереси.
Державний організм, на погляд Марсилія, складається з двох частин:
фізичної, до якої належать люди, та нематеріальної — законів, що тяжіють над
суспільством. Римський папа не може претендувати на світську владу.
Новими рисами збагатив політичну ідеологію чеський мислитель Ян Гус (1371
—1415), який виступав проти привілеїв священнослужителів.
У XVI ст. з початком занепаду феодалізму нав'язаний схоластикою
аскетизм став поступатися культові людини, її інтересів і потреб, а божественне
— природному, людському. Гуманізм тоді ще не був масовим, здебільшого він мав
прихильників серед мешканців міст, представників інтелігенції, які в паростках
нового ладу вбачали силу, здатну звільнити людину від середньовічного
аскетизму. Нова епоха, що увійшла в історію під назвою Відродження
(Ренесансу), символізувала передусім відродження і широке використання
досягнень античної цивілізації.
Гуманісти-італійці слідом за Франческо Петраркою (1304—1374) засуджували політичний аскетизм, захищали ідею всебічного розвитку
особистості, заперечували тиранію. Леонардо Бруні створює теорію республіканізму
— найсправедливішого, на його думку, устрою суспільства, що є найголовнішою
умовою реалізації свободи волі як свободи особистості. У XV ст. політичну
ідеологію раннього гуманізму розвивають інші італійські мислителі, поглиблюючи
поняття свободи особистості як
Найвагоміший внесок у політичну думку зробив італієць Нікколо Макіавеллі
(1469—1527), який у трактатах «Государ», «Міркування на І декаду Тіта Лівія»
протиставив теологічному розумінню державної влади юридичний світогляд.
Вважаючи силу основою права, визначаючи поняття «держава» як загальний політичний
стан суспільства, Макіавеллі стверджував, що людина втілює в собі злобність,
агресивність, властолюбство, жадобу, брехливість, боязливість, малодушність,
невдячність, зрадництво, лицемірство, ненависть, нестриманість тощо. Необхідність
приборкання цих її рис і покликала до життя державу. Відстоюючи пріоритет
світської влади, гостро критикував духовенство, а дворянство закликав знищити
зовсім. Його ідеал державного устрою — сильна, жорстко централізована республіка,
де владарюють представники народу, молодої буржуазії та виборний глава
держави, який, враховуючи негативні якості людини, повинен бути «лисом, щоб
бачити гадів, і левом, щоб нищити вовків». Для об'єднання суспільства
правитель може використовувати будь-які засоби («мета виправдовує засоби»),
навіть аморальність, нечесність, жорстокість, устрашіння, демагогію, наклепи,
підступність, хитрість, віроломство тощо. Лише тоді республіка буде могутньою,
виправдає своє призначення, коли правитель, відкинувши закони й принципи моралі,
встановить правову авторитарну диктатуру «великого перетворювача». Держава, на
думку Макіавеллі, — вищий вияв людського духу, а служіння державі — зміст, мета
і щастя людини.
Сповідуючи і деякі гуманістичні ідеї, він неодноразово вказував на
полярність інтересів бідних і багатих, висловлювався про справедливий і
досконалий державний устрій, який повинен забезпечити політичну свободу людині,
демократичне міське самоврядування. Мрія Макіавеллі — сильна республіка, яка
гарантує своїм громадянам не лише розквіт свободи, а й рівність, привілеї,
пом'якшення майнових відмінностей. Лише свобода і рівність, на його думку,
здатні розвивати здібності особистості, втілювати у ній любов до загального
блага і громадянські чесноти.
Ідеї всезагальної рівності людей, примітивного зрівняльного комунізму,
усуспільнення майна, ліквідації приватної власності захищали ідеолог селянських
мас у Німеччині Томас Мюнцер (1493—1525) і німецькі анабаптисти. Вимоги
свободи мислення, свободи переконання, свободи совісті, рівності мирян і
духовенства розвивав знаменитий діяч Реформації в Німеччині, фундатор однієї з
найвпливовіших течій у протестантизмі Мартін Лютер (1483—1546). При цьому він
заперечував тезу про свободу волі, протиставляючи її власному гаслу про рабство
волі. Жорстоко полемізував з ним засновник християнського гуманізму Еразм
Роттердамський (1469—1536) у працях «Про свободу волі», «Похвала глупоті»,
«Заступник» та ін. Його ідеали — освічена і гуманна монархічна влада, свобода
духу, самоврядні міські громади, здоровий глузд, стриманість, миролюбність,
простота. В Англії ідеї майнової рівності людей, скасування приватної власності
як причини їх нерівності, урівняльного розподілу, заперечення багатства й
експлуатації людини людиною, обов'язковості праці для всіх, виборності органів
влади, віротерпимості, свободи совісті проповідував гуманіст і державний діяч
Томас Мор (1478—1535). Аналогічні погляди на межі XVI—XVII ст. висловлював й італійський мислитель Томмазо
Кампанелла (1568—1639).
У Франції після закінчення Столітньої війни на початку XVI ст. утвердився абсолютизм, який наштовхнувся на опір певної частини дворянства.
А політична ідеологія французького суспільства розвивалася завдяки старанням
переважно юристів. Один з них — засновник пуританства Жан Кальвін (1509—1564),
який, систематизувавши вчення Лютера, запровадив нову форму церковної організації, а проголошену його попередником
свободу совісті звів до рівня свободи від католицизму. Послідовники Ка-львіна
у Франції — гугеноти — виступили як опозиція королю й католицькій церкві.
Розпочалися релігійні війни, під час яких народжувалася політична ідеологія
кальвіністів — монархомахів (грецьк. monarchos — єдиновладдя, mâche — боротьба). Виходячи з ідеї народного суверенітету
і договірного походження влади, вони обґрунтували право на опір народів тиранам,
право міських магістратів на відсіч монарху-тирану.
Одним з виразників таких поглядів у XVI ст. був правознавець Франциск Гетман, який доводив,
що з давніх-давен народ обирав і скидав своїх королів і саме йому належить
верховна влада. Ідеї народного суверенітету, права народу на збройне повстання,
несумісності тиранії з природною рівністю і природною свободою сповідувало багато
тогочасних мислителів Франції.
Доктрину суверенітету використовували і для захисту королівського абсолютизму.
Наприклад, видатний французький мислитель Жан Воден (1530—1596) вважав, що суспільство формується під впливом
природного середовища, а держава — кровногосподарських союзів, тобто сімей.
Сформував вчення про суверенітет, який не може бути «змішаним», бо належить
або королю, або аристократії, або народу. Це вільна від підпорядкування законам
влада над громадянами і підданими. Суверен-монарх не підлягає законам, які
видає сам. Він зобов'язаний лише поважати божественні, природні закони, дотримуватись
недоторканності приватної власності. Демократія для Бодена ненависна, але
й тиранію він не приймав, визнаючи право народу на опір тиранові аж до його
вбивства. Майнова нерівність людей таїть у собі загрозу державних переворотів,
яким монарх-суверен повинен запобігати.