На рубежі XX—XXI ст. українська держава й українське суспільство переживають стадію
внутрішньої боротьби застарілого з новим. Ускладнює ситуацію те, що Україна,
тривалий час перебуваючи різними своїми землями у складі сусідніх імперських
держав, а останні десятиліття будучи регіоном тоталітарної радянської імперії,
опинилася перед необхідністю творення сутнісних ознак держави, формування нової
моделі суспільного розвитку, основні характеристики якої — економічний і
політичний плюралізм, громадянське суспільство, права і свободи особистості.
Найпомітніші зрушення сталися на терені державотворення. За кілька років
незалежності Україна створила основні атрибути держави, конституювалася як
«суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава». Значно зріс
рівень політичної свободи грома-
дян. Почалося становлення реальної багатопартійності, розвивається вільне
підприємництво. Але через різні об'єктивні та суб'єктивні причини руйнівні
процеси в окремих сферах суспільного життя (насамперед в економіці) переважали
над конструктивними.
Загалом соціально-політичне становище в Україні характеризують як відносно
спокійне, зі збереженням значного рівня соціальної та політичної напруженості.
Серед політичних причин такого становища — нерозвинутість
політичних та організаційних структур, відсутність впливових, авторитетних
політичних партій; низький рівень політичної культури суб'єктів політики;
довготривале нежиттєздатне поєднання елементів парламентської республіки,
президентського правління і радянської влади; невизначеність принципів
відносин між законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади; низький рівень
концептуального обґрунтування ідеї державності України та вкорінення її у
свідомості населення.
Зі становленням державності в Україні виникли передумови динамічного
розвитку суспільства, самореаліза-ції людини, але
проблематичним є створення належних умов для такої реалізації. Саме їх покликана
створювати політика, поступово інтегруючи політичні відносини в соціальні,
спираючись на ґрунтовні наукові досягнення. Оновлення українського суспільства
потребує оновлення політичної свідомості, формування нової політичної —
демократичної за характером — культури, що передбачає: заповнення
політико-культурного вакууму в свідомості людей; перехід від класових,
національних, корпоративних цінностей до загальнолюдських; зростання ролі
особистості; створення людині можливостей для реалізації своїх здібностей.
На рубежі третього тисячоліття Україна опинилася в силовому полі масштабних
цивілізаційних змін, які охоплюють два суттєвих процеси:
1. Процес демократизації — впровадження демократичних начал та відповідна перебудова держави й суспільства.
Демократизація в політичному сенсі розглядається як поетапний процес подолання
авторитаризму, встановлення і розвиток демократії.
Суспільно-політичній практиці відомі різні моделі переходу від
авторитаризму до демократії. В Україні, за твердженням політологів,
простежується «транзитний» варіант демократизації, за якого існує кілька
можливих напрямів її втілення: ліберальний, популістський, номенклатурний,
націоналістичний, а також їхні поєднання.
У процес демократизації Україна включилася на початку 90-х років XX ст., коли демократизація
в загальноцивілізаційному сенсі переживала пік фази
експансії. Цій фазі властиві ринкова економіка, інтеграція в глобальну систему
капіталістичного поділу праці, прагнення соціумів максимально реалізувати
свої можливості в боротьбі за гідність людини.
Зовнішній універсалізм демократизації породив ілюзорні уявлення, що запровадження
ліберально-демократичних цінностей є легкою справою. Найхарактернішим їх виявом
стала концепція американського професора Френсіса Фукуями, сформульована
1992 р. в книзі «Кінець історії і остання людина», в якій він визначає демократичний
капіталізм як безальтернативну модель політичної та економічної організації
розвинутих країн Заходу та ідеал для суспільств, які прагнуть максимально
реалізувати свої можливості.
В останні роки XX ст., за висновками вчених, процес демократизації переходить від фази експансії до фази консолідації. І якщо у фазі
експансії домінують загальні риси розвитку, то фаза консолідації виявляє
неповторно-специфічні особливості реакцій конкретних соціумів на демократичний
виклик. Тому перед Україною постала проблема відповідності вітчизняних
суспільно-політичних перетворень основним вимогам консолідаційної
фази сучасної демократичної хвилі.
У цьому розумінні десятилітній досвід демократизації українського
суспільства, досвід інших перехідних суспільств виявляє характерні ознаки
функціонування демократи в суспільствах, які переходять від тоталітари-таризму до суспільної та індивідуальної свободи:
1. Утвердження ринкових відносин не детерміноване певним політичним
режимом. Натомість вільні ринкові відносини за певних умов здатні створювати
перепони для ефективної реалізації плюралістичної демократії, спричиняти
послаблення або заперечення демократичних принципів, норм і процедур.
2. Утвердження демократичних інститутів і форм політичної самоорганізації
суспільства в державі більшою
мірою залежить від свідомості народу, його готовності реалізувати основні
принципи ринку, політичної демократії, ніж від перенесення західних стандартів
і цінностей демократичного розвитку.
3. Українська ментальність відторгує як однобічно
індивідуалістичну, так і колективістську форми організації
суспільно-політичного життя, визнає органічним співіснування їх там, де кожна
з них може принести найбільшу користь людині, сприятиме динамічному безкризово-му розвитку.
4. В осмисленні демократичного реформування суспільства демократія постає
тотожною лібералізму. Але її не можна вважати результатом практичного втілення
постулатів лише однієї з ідеологічних течій. Вона є політичним синтезом
консерватизму, соціал-демократизму, марксизму та інших течій. Орієнтація на
ліберально-індивідуалістичні цінності зводить демократію до однобічності,
оскільки народ, за висловом російського політолога К. Гаджієва,
— не арифметична сума індивідів, а органічна сукупність соціокультурних,
етнічних, конфесійних та інших спільнот, які творять розвинутий соціум.
5. Під час переходу українського суспільства від фази експансії до фази
консолідації демократії важливо враховувати:
— можливі негативні наслідки й «відкати»
суспільства назад внаслідок запровадження нелегітимізованих
масовою свідомістю проектів і моделей політичних реформ;
— страх населення перед інноваціями та груповий егоїзм, пов'язаний з
небажанням певних кіл поступатися груповими, особистими інтересами;
— конфліктно-кризовий характер розвитку суспільства внаслідок
цілеспрямованих соціально-економічних змін.
У процесі демократизації українського суспільства, впровадження елементів
ринкової економіки сформовано засади конкурентної політичної системи; відбулася
інсти-туціоналізація механізмів державної влади;
прийнято Конституцію, яка забезпечила можливість консенсусу політичних сил,
усього суспільства з принципових питань.
На зламі XX—XXI ст. політична консолідація демократії в Україні окреслила такі завдання:
адаптація суспільства до нового політичного механізму; забезпечення взаємної
лояльності влади й опозиції; легітимація правлячого режиму масовою свідомістю,
подолання розриву між владою і народом; забезпечення ефективності функціонування
державного управління.
Утвердження в Україні елементів постіндустріалізму
передбачає:
— гнучке реагування на нові цивілізаційні процеси, домінуючими серед яких є
децентралізація, гуманізація, демократизація, інформатизація, індивідуалізація,
що потребує розвитку інформаційних можливостей та пост-матеріальних цінностей
суспільства;
— врахування того, що в постіндустріальних суспільствах політика перетворюється
на різновид підприємництва, де провокуються події, конфлікти, створюються
штучні іміджі лідерів, набуває самодостатнього характеру реклама;
— подолання етики антропоцентризму з його ставленням до навколишнього
світу як до сфери самоутвердження в ньому людини-хазяїна, формування
екологічного суспільства, заснованого на впровадженні природозберігаю-чих
технологій;
— розширення сфери індивідуальної свободи людини, можливостей вільного
вибору варіантів самореалізації;
— поступової переорієнтації суспільства до гуманістичного обмеження
політики, що передбачає: розвиток індивідуально-орієнтованої освіти, особистої
компетентності на всіх рівнях; пріоритет духовного начала перед матеріальним;
розвиток громадської самодіяльності й формування громадської думки; постійну
увагу до молодіжного середовища як визначального чинника людського життя в
майбутньому.
Потреби модернізації українського суспільства в контексті сучасних
цивілізаційних змін потребують посилення уваги до інтересів і потреб конкретної
особистості, задля якої і повинні здійснюватися будь-які реформи.
Запитання.
Завдання
1. Дайте
тлумачення поняттям «світ політики», «політична сфера суспільного життя».
2. Віднайдіть
у наукових словниках пояснення терміна «політика», порівняйте їх і визначте
наріжні поняття, пов'язані з цим феноменом.
3. Яка
структура політики? Охарактеризуйте її основні елементи та порівняйте за
змістом.
4. Назвіть
основні різновиди політики.
5. Які
функції виконує політика в суспільстві? Які з функцій політики є
слаборозвинутими в сучасному українському суспільстві?
6. Чи можна
політику розглядати як «чисту справу»? Сформулюйте основні критерії моральної
політики з огляду на політичний розвиток сучасної України.
Теми
рефератів
1. Принципи
політичної діяльності володаря в концепції
2. Н. Макіавеллі.
3. Наукові й
побутові уявлення про політику: характерні ознаки й відмінності.
4. Політика і
мораль.
5. Основні
напрями розвитку екологічної політики в Україні.
Бурдье П. Социология политики. — M., 1993.
Вебер M. Политика как призвание и профессия // Избранные произведения. — М., 1990.
Ильин В. В. О природе политики // Вестник МГУ. Сер. Политические науки. — 1995. — №
2.
Лафонтен О. Общество будущего. Политика
реформ в изменившемся мире. — М., 1990.
Лузан А. О. Політика і
суспільство // Політологічні читання. —1993. — № 1.
Михальченко М. І., Банг X. X. Взаємодія політики і
економіки в умовах прискореної трансформації суспільств як предмет
соціально-філософського дослідження. — К., 1999.
Панарин А. С. Философия политики. — M., 1994.
Пойченко А. М. Політика: теорія і технологія
діяльності — К., 1994.
Пригожий А. И. Что есть
политика? (Политологические тезисы) // Общественные науки и современность. — 1996. — №
5.
Рікер П.
Навколо політики. — К.,
1995.
Рогачев С. Я. Предмет политологии и ее место в системе социальных наук // Государство и право. — 1993. — №
5.