Сучасна держава в процесі своєї еволюції набула три важливі характеристики:
демократизму, соціального захисту і правової сутності, які знайшли своє
відображення в Конституції України 1996 року.
Демократична
держава — тип держави, в якій народ є джерелом влади, де державні демократичні
соціальнополітичні інститути та демократичний тип політичної культури, яка
забезпечують органічне поєднання участі народу у вирішенні загальнодержавних
справ із широкими громадянськими правами і свободами.
У демократичній державі існують реальна рівність перед законом громадян та
органів управління (верховенство закону), громадянське суспільство, розподіл
владних повноважень між одними її гілками, ефективні механізми стримувань і
противаг.
Свідченням демократизму держави в сучасних умовах є: забезпечення
ефективності в її функціонуванні; наявність конкуренції у сфері державотворчої
діяльності; встановлення рівноваги в суспільстві та гармонійних відносин між
державою і громадянами; високий ступінь довір'я населення до інститутів держави.
Особливого значення в сучасних умовах набуває так звана соціальна держава.
Соціальна
держава — держава, що прагне до забезпечення кожному громадянину гідних умов
існування, соціальної захищеності, співучасті в управлінні виробництвом, а в
ідеалі приблизно однакових життєвих шансів, можливостей для самореалізації
особистості.
Термін «соціальна держава» було запроваджено ще в 1850 р. німецьким
вченимюристом Лоренцом фон Штайном.
Однак його активна теоретична розробка і практичне втілення розпочалося в
Німеччині у другій половині XX ст.
Досвід розвинених кран переконливо свідчить, що зародження і формування
соціальної держави відбувається не спонтанно, а на основі цілеспрямованої
державної політики. Перехід до держави зазначеного типу можливий лише за умови
здійснення системної стратегії реформ, яка зв'язує в цілісний комплекс рух до
соціальноринкового господарства, громадянського суспільства, правової держави
з цілеспрямованим формуванням інститутів соціальної держави.
До найважливіших принципів підтримання гармонійних відносин між
громадянами і державою, які сприяють наповненню функціонування державного
механізму соціальним змістом, належать принципи солідарності і субсидарності.
Солідарність передбачає
єдність та цілеспрямоване об'єднання різних груп і верств суспільства навколо
основних визначених державою цілей і цінностей, як поточних, так і на
довгострокову перспективу. Ідея солідарності ґрунтується на допомозі сильніших
слабким, на взаємній підтримці та обов'язках громадян перед державою та один
перед одним.
Принцип субсидарності отримав розгорнуте обґрунтування у соціальному вченні католицької
церкви і набув соціальнодержавного змісту в практиці державного будівництва
ФРН та ін. розвинених країн Заходу. Згідно з цим принципом вищі ешелони управління
виконують лише ті завдання, які виявляються не під силу нижчим за рангом органам і покликані
допомагати останнім у підтриманні їхньої самостійності та власної відповідальності.
Ініційована державою субсидарність сприяє подоланню
споживацької психології у громадян та їхніх об'єднань, функціонального перевантаження
держави, неконтрольованого розростання бюрократії,
а також стимулює групову та особисту ініціативу населення.
Слід зважати й на те, що соціальна держава у кожній країні формується,
виходячи із специфіки національних, історичних, соціальнополітичних,
географічних умов та традицій співіснування в межах конкретного суспільства.
Відповідно до цього створюється модель, яка дає змогу знайти власний,
оптимальний шлях до соціальної держави.
Теорія правової держави бере свій початок з античності. Давньогрецький філософ Платон писав, що державність можлива тільки там, де панують
справедливі закони, «де закон — володар над правителями, а вони його раби».
Починаючи з Нового часу, теорія правової держави була доповнена завдяки
безпосередньому зверненню до ідеї прав людини. Передові мислителі епохи
становлення капіталізму в XVIIXVIII ст. сформулювали принцип поділу влади, покладений в
основу теорії правової держави. Так, німецький філософ І. Кант, з іменем якого
пов'язують створення цієї теорії, вважав, що держава забезпечує торжество права
й підпорядковується його вимогам. Громадянський правовий стан, на його думку,
ґрунтується на таких апріорних принципах: свобода кожного члена суспільства
як людини, рівність його з кожним іншим як підданого, самостійність кожного
члена суспільства як громадянина. Ще один німецький філософ М. Вебер
сформулював принципи правової держави: управління — процес застосування
права; керуючі не є верхами суспільства, багачами, вождями, а посадовими
особами з обмеженою владою; державна адміністрація повністю підкоряється праву,
а не особам; громадяни підпорядковуються не начальству, а тільки праву, яке
чиновник реалізує або допомагає реалізувати.
Правова
держава — тип держави, основними ознаками якої є верховенство закону, поділ
влади, правовий захист особи, юридична рівність громадянина й держави.
Правову державу характеризують:
— верховенство закону і його панування в суспільстві; рівність перед законом
самої держави, всіх її органів, громадських організацій, службових осіб і
громадян;
— вищість представницьких органів влади, їх відкритість і публічність,
відсутність будьякої диктатури;
— поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову, що створює систему взаємостримування і взаємопротиваг
гілок влади;
— гарантія прав і свобод особи в межах законності, взаємна відповідальність
держави, об'єднань громадян та індивідів;
— високий рівень громадських структур, можливість громадських об'єднань і
особи брати участь в управлінні суспільством; дотримання принципів загального,
прямого, рівного виборчого права;
— контроль державної влади з боку суспільства, громадян та їх організацій;
— відповідальність держави перед світовим співтовариством правових держав;
— органічний зв'язок прав і свобод громадян з їх обов'язками,
відповідальністю, законопослушністю, самоконтролем,
самосвідомістю, правовою культурою.
Окрім суворого дотримання законів суспільство передбачає ще одну
принципову вимогу — дотримання загальноприйнятих норм моралі. Право і мораль
завжди були, є і будуть чинниками людського буття й гуманізму.