Етнонаціональна проблематика вимагає переосмислення ситуації в контексті становлення
української держави, усвідомлення того, що демократичні перетворення залежать
не лише від стану економіки, а й від розстановки політичних сил та
соціальнокультурних чинників. Вважливе місце в зазначеному контексті належить
етнонаціональному чиннику, який суттєво впливає на досягнення
загального добробуту, злагоди та партнерства, утвердження в Україні
плюралістичного суспільства, якому властиві зростання значення прав особи та
етносів, людини і територій, природної соціальності, духовності індивідуумів і
форм їх відтворення. Такі пріоритети — вирішальна умова формування нової
загальнонаціональної ідеї в Україні на початку XXI ст.
Проблеми співвідношення прав нації, громадянина та держави — основа
національного відродження, стрижнем якого має бути загальнодержавна ідея. Отже,
національне відродження і державне будівництво мають визначити діяльність
державних і громадських організацій України. Відродження та оновлення
національного життя етносів України — невід'ємна складова формування громадянського
суспільства, правової держави. Життя переконує, що енергія, творчий дух етносів
не лише не затухає, але розвивається по висхідній. Важливо спрямувати її в русло
творення. Всебічне врахування етнонаціонального буття
народів, «відштовхування» від етнічного відродження, забезпечує етнонаціональне оновлення. Водночас важливо розвивати
специфічні риси етносу та його потенційних можливостей на нових стадіях його
поступу.
Врахування етнонаціональних потенцій дає можливість:
— у духовнокультурнт сфері всебічно
підтримати відродження культурноетнічної самобутності українського народу й етноменшин України, його моральноетичних норм;
обґрунтувати (виробити) нові норми; сприяти цінніснокультурологічному
осмисленню фольклору, епосу та всього духовноісторичного надбання етносу;
забезпечити оновлення й поглиблення мовнокультурних надбань; сприяти
відродженню релігійноетичних цінностей минулої історії етносу;
— в економічній сфері забезпечити значне зростання виробничих сил
суспільства, розвиток творчої праці людей, піднесення загального рівня
матеріальних та духовних благ, технікотехнологічної творчості народу; вироблення
нових поглядів на власність, способи трансформації господарської дбайливості,
бережливого ставлення людей до природних багатств та природноекологічного
середовища; якісно нове піднесення працьовитості народу, розвитку творчого
потягу до праці як джерела всіх багатств тощо;
— у політичній сфері підтримати політикодемократичну
творчість та суспільногромадську активність етносу; сприяти оновленню критеріїв
та рівня реалізації політикодержавного унезалежнення етносу як історичного суб'єкта та всього українського
народу; враховувати партійнополітичну структуру суспільства; створювати політикоюридичні
установи національноетнічної спрямованості; забезпечити нове прочитання минулого
етносу з уточненням його походження та етнокультурного середовища;
— у соціальнопобутовій сфері сприяти коригуванню усталених
комунікативних зв'язків, відновленню забутих народних звичаїв, традицій та
норм побутового спілкування людей; забезпечити вироблення нових ціннісних
орієнтацій способу життя групи та особи; сприяти підвищенню чутливості
суспільної свідомості до соціальної справедливості, добра, доброчесності.
Етнонаціональна політика в Україні має ґрунтуватися на ідеології державотворення,
поєднаній з розвитком та поглибленням національної ідеї. Ця політика неможлива
без вироблення механізмів узгодження національноспецифічних інтересів
українців, етносів та регіонів щодо тактики і стратегії розвитку держави.
Принципи національної політики — основоположні цінності (ідеї), реалізовані
на всіх рівнях суспільства. До них належать:
— повага прав людини та основних свобод, у тому числі національних,
незалежно від статі, віри, соціального становища та регіону проживання;
— рівні права етносів за різних форм їхнього самовизначення з обов'язковою
умовою збереження соборності, державності;
— рівні права і відповідальність районів та областей;
— багатонаціональна єдність держави, її етносів та громадян;
— розвиток багатонаціонального українського суспільства шляхом діалогу,
відмови від застосування сили;
— державна підтримка українського та інших народів, збереження їх
культури, мови, традицій, середовища проживання;
— створення міжнародних гарантій захисту прав та свобод українців в
іноземних державах.
Ці принципи взаємопов'язані та створюють органічну єдність, а реалізація
кожного з них є умовою для реалізації інших. Утвердження передбачає: точне
врахування конкретних історичних умов розвитку етносів та в цілому держави;
створення загальновизнаних законних механізмів та норм, які забезпечували б
втілення цих принципів у життя.
Етнонаціональна політика є галуззю внутрішньої політики, що забезпечує національну
безпеку в сфері міжетнічних відносин та внутрішню стабільність країни. Вона
охоплює проблеми етнічної регіональної політики та різноманітні чинники
міжетнічних та міжнародних відносин. У перехідному суспільстві ними є:
— ефективність системи державного управління;
— конституційний лад і конституційні проекти його реформування (моделі
державного ладу — федерація, унітаризм);
— федералістські та регіональноавтономні політичні рухи;
— етнонаціоналістичні політичні рухи та етнічне
голосування;
— сепаратистські рухи;
— зовнішні чинники.
У сучасних умовах важливо з'ясувати, який суверенітет належить реалізувати
в Україні — народний, державний чи національний? Вони не тотожні, бо кожний
має власний суб'єкт: народ, державу, націю. Завдання — добитися їх органічного
взаємозв'язку, усвідомлюючи, що державний та національний суверенітет є різними
формами народного суверенітету. А це потребує забезпечення:
— суверенітету української нації — національного суверенітету, тобто
повновладдя нації у вирішенні всіх питань національного життя, зміцнення
національної держави, гармонізації відносин з іншими етносами;
— суверенітету української держави — державного суверенітету як
верховенства, повноти державної влади України в межах її території.
Досвід сучасних країн свідчить, що принцип самовизначення етносів, нації
реалізується в найрізноманітніших формах — регіональної автономії,
культурнонаціональної автономії, наданні всім етнічним групам (етнічним меншинам)
реальних можливостей для вільного розвитку.
Етнодержавознавчий підхід має реальну змогу поставити в центр етнонаціональної та державноправової діяльності етнічну
людину, її життя, честь і гідність, матеріальні й духовні блага, особисту
недоторканість та інші права і свободи, закріплені у Загальній декларації прав
людини, міжнародних пактах з прав людини та в інших документах НБСЄ. Виходячи з
цього, особистість і нація є рівними суб'єктами етнонаціональної
політики, а національні права — невід'ємна складова загальновизнаних прав
людини.
Важливою проблемою в етнонаціональному розвитку є
права національних меншин. Часто їх розглядають як особливі права, інколи
невиправдано прирівнюють до привілеїв. Насправді спеціальні права національних
меншин відображають концепцію реальної, а не формальної рівності (тобто
фактичної рівності, а не юридичної). Термін «спеціальні» означає, що певна
категорія прав надається національним, етнічним групам з метою захисту їх
культури, віросповідання, мови тощо.
Права національних меншин є водночас правами людини, адже тільки правовий
режим, який гарантує основні права (для всіх) і спеціальні права (національних
меншин), здатний створити справедливі умови для всіх груп, у тому числі й
етнічних. Обидві групи прав важливі для розвитку національних меншин і не є
антагоністичними: захист прав національних меншин не буде ефективним у
державі, яка не забезпечує прав людини, і навпаки, певний обсяг гарантування
однієї групи прав є необхідною передумовою для реалізації іншої групи.
Етнонаціональна політика одночасно із забезпеченням прав національних меншин має
забезпечити життєдіяльність титульної нації. Тому важливо, щоб ознаки
української ідентичності відігравали функціональну роль самозбереження і відтворення
українського етносу як цілісного організму, структуроутворюючої складової українського
соціуму.
Невідкладними завданнями нашого часу є всебічне сприяння консолідаційним процесам у середовищі української нації, перетворення
її на суспільний етносоціальний організм в українському соціумі; вироблення і закріплення самобутнього
стереотипу поведінки, світосприймання і світогляду, створення ефективної системи
відтворення всіх рівнів суспільності — індивідуального, колективного, етнічного,
національного; подолання в розвитку українського суспільства комплексу меншовартості,
вторинності. Не менш значущими є перетворення національної самосвідомості
на дійовий чинник державотворення, концентрацію національного «духу» в площині
саморозвитку, самореалізації етносу, формування державницької волі народу,
розбудову самої держави.
Державна етнонаціональна політика має стати важливим
чинником реалізації одного з головних завдань держави: сприяти кожному з
неукраїнських народів зайняти в процесі етнонаціонального
пробудження те місце, яке б найбільше відповідало його об'єктивним потребам і
одночасно зміцнювало б українську державність. Втілення такої політики має
відбуватися через забезпечення національних прав, до яких належать:
1. Право на вільну національну самоідентифікацію.
Згідно з ним кожна людина має право вільно
обирати національну належність або ж визнавати себе особою без національності.
Національність громадян деяких держав у державних документах не фіксується.
Проте це не виключає можливості національних кадастрів (реєстрів), у які на
добровільній основі може бути внесена певна особа з правом вільного виключення
з них. Подібні кадастри складають з метою статистичного обліку національних
потреб, для правозахисної діяльності.
2. Право народу (нації) на самовизначення. Всі народи користуються ним відповідно до міжнародних
пактів про права людини. Це означає, що кожна людина має право вільно
забезпечувати свій політичний статус, економічний, соціальний та культурний
розвиток. В основі народу як суб'єкта самовизначення знаходиться, як правило,
кожний етнос, з яким ідентифікується певна територія.
3. Право на національнотериторіальну автономію. Ним користуються етноси,
які з різних причин не можуть створити свою державність, а також народи (субетноси),
що компактно мешкають за межами своїх державних утворень. Національнотериторіальна
автономія передбачає створення національних адміністративнотериторіальних
одиниць з відповідними органами місцевого самоврядування, які з урахуванням
місцевих особливостей у межах чинного законодавства розробляють і ре
4. Право на культурнонаціональну автономію, її доцільність очевидна в тих випадках, коли
національність, що компактно мешкає, не становить більшості населення регіону й
у містах. У такій ситуації свої національнокультурні потреби субетноси
забезпечують через діяльність національних громад (національнокультурних товариств,
центрів, асоціацій) або ж спеціально обраних органів культурного
самоврядування.
5. Право на захист від дискримінації за національною
ознакою. Жодна людина не може бути обмежена в правах у
зв'язку з її національною належністю. Як окрема людина, так і народ у разі
дискримінаційних дій, геноциду щодо них мають право на повну і всебічну реабілітацію
та ліквідацію наслідків цих дій.