Від критеріїв (ознак, показників) демократії залежить не тільки оцінка
зрілості суспільства, а й визначення напрямів його подальшої демократизації.
Кожна нова історична епоха вносила корективи до критеріїв демократії. Не
вщухають гострі суперечки щодо них і нині. Однак загальноприйнятий і
найважливіший серед них — можливість громадян брати реальну участь в
управлінні, у вирішенні державних і громадських справ. Суспільство не може бути
демократичним, якщо його громадяни позбавлені таких можливостей.
Історичний досвід багатьох країн свідчить, що всі намагання кардинально
обновити суспільне життя були приречені на невдачу, якщо вони не
підкріплювались активним залученням різних категорій громадян до вироблення
рішень та їх втілення в життя. Тільки створюючи сприятливі умови для розкриття
творчого потенціалу громадян і подолання їх соціальної інертності, суспільство
одержує могутній імпульс саморозвитку шляхом залучення до демократичного
процесу головної діючої сили історії — народу.
Надзвичайно важливе значення при цьому має відродження ідеї
самоуправління, яку в колишньому СРСР впродовж тривалого часу паплюжили як
ворожу й ревізіоністську. Декларуючи «залучення широких народних мас до
управління справами країни», партійно-державне керівництво ігнорувало досвід
західних демократій у розвитку реального самоуправління (США, Іспанія, Ізраїль, та ін.). Нині більшість політологів
вважає, що демократія зможе дати адекватну сучасній цивілізації організацію
політичного життя, тільки реалізуючи принцип самоуправління .
Збігаючись в основному, демократизація і самоуправління мають і певні
відмінності. Відомо, що розвиток демократії не завжди означає поглиблення
самоуправління. Наприклад, можливість обрання найдостойнішого представника з
декількох кандидатів, що є важливою процедурою демократизації виборчої системи,
може нічого не дати для розвитку реального самоуправління, якщо водночас не
зростатиме роль представницьких органів. Те саме можна сказати і про виборність
керівників на виробництві зі збереженням за ними монополії на основні
управлінські функції.
Як слушно зауважив Р. Дарендорф (ФРН), демократія не
може бути «правлінням народу» в буквальному розумінні. Народовладдя й
самоуправління передбачають, насамперед, свободу вибору народом компетентних
керівників, а також можливість народу впливати на них і в разі потреби
замінювати їх достойнішими й компетентнішими. Але головним при цьому є створення умов для управління
всіма справами суспільства не тільки від імені народу і не тільки в інтересах
народу, а й здійснення цього управління самим народом. Іншими словами, йдеться
про перехід до політичної організації, яка робить управління суспільством і
державою безпосередньою справою самих громадян. Лише за таких умов відбувається
інверсія суб'єктно-об'єктних відносин, тобто з'являється можливість бути не
тільки об'єктом, а й суб'єктом управління, влади, що і є суттю самоуправління.
Першочергове значення має впровадження самоуправлінських
засад в економіці, яка є вирішальною сферою життя суспільства. Саме тому
розвиток демократії на виробництві є важливою підоймою, здатною забезпечити
широку та активну участь людей і в інших сферах суспільного життя. Для цього
необхідно, щоб кожний трудовий колектив став осередком самоуправління, а кожний
трудівник — реальним власником (індивідуальним або колективним).
Самоуправління не може розвиватися тільки на суто громадських засадах.
«Чисте» самоуправління навряд чи зможе колись, навіть у віддаленій перспективі,
заступити державні форми і механізми управління, існуючи поряд з ними і в них,
переплітаючись і поглиблюючи завдяки цьому демократизм усієї політичної
системи. Це, звісна річ, не виключає повернення державою суспільству,
невластивих їй функцій, оскільки державна монополія на них зумовила глибоку
кризу економічного і соціального життя.
Важливе значення, з огляду на зазначене вище, має підвищення статусу і
розширення повноважень місцевих органів влади, що є загальновизнаним показником
демократизму суспільства. Якщо для тоталітарної чи авторитарної держави
характерна безправність місцевої влади, то в демократичному суспільстві
здійснюється ретельно продуманий і раціональний розподіл компетенцій та повноважень
різних рівнів влади. Внаслідок такого розподілу місцеві органи в демократичних
країнах мають реальні права самоуправління. Центральна влада не втручається у
сферу компетенції місцевої влади, хоча за федеративної моделі державного
устрою неухильно дотримується принципу верховенства федеральних законів над
рішеннями місцевих органів влади. Прерогативою місцевої влади є такі важливі
сфери суспільного життя, як освіта, охорона здоров'я, підтримання правопорядку,
будівництво доріг тощо.
Серед головних критеріїв демократичності суспільства — наявність
фундаментальних прав і свобод людини. Нормою сучасної політичної культури
стає розуміння пріоритетності (верховенства) прав людини над будь-якими іншими
правами та інтересами (класовими, партійними, національними та ін.), розуміння
цих прав і свобод як абсолютної цінності, без якої демократія неможлива.
Справжній демократизм вимагає усунення дистанції між проголошеними правами та
їх реальним втіленням. Звісно, проблема прав людини є вічною, оскільки ніколи
не настане такий час, коли права та свободи особи досягнуть абсолютної
досконалості.
Принципи демократії є надзвичайно важливим питанням для суспільного поступу. Серед них — влада
більшості, плюралізм, рівність, поділ влади, виборність, гласність,
контроль. За тоталітарного чи авторитарного правління вся повнота державної
влади узурпована вузьким колом правлячої еліти, яка своїми діями ігнорує волю
та інтереси народу. У демократичному суспільстві внаслідок волевиявлення
народу стосовно якогось питання утворюється більшість, яка врешті-решт і
визначає позицію влади. Іншими словами, демократія - це не просто влада народу,
а влада саме його більшості, що є суттю народного суверенітету.
Принцип більшості. Цей принцип не можна абсолютизувати і вважати
бездоганно демократичним, якщо ігнорується право меншості на опозицію. У
демократичному суспільстві і більшість, і меншість громадян є цілком рівними у
своїх правах і свободах. Історія знає чимало прикладів, коли більшість із
різних причин (недостатньої інформованості, тенденційної пропаганди, мітингових
емоцій тощо) підтримувала неправильні, навіть згубні, рішення і дії. Правота
була за меншістю, яка від початку виступала проти таких рішень. Іншими
словами, життя спростовує сталінський постулат: «Правда завжди за більшістю».
Нічого спільного з демократією не має теза про «примус стосовно меншості» й
«цілковите підпорядкування її волі більшості».
Принцип плюралізму. Демократична організація суспільства неможлива без
його дотримання. Він дає можливість управляти на основі врахування множинного
характеру громадської думки і позицій різних суб'єктів політики. У плюралістичному
суспільстві з цією метою меншості надається гарантоване законом право на опозицію.
Підкоряючись законам та іншим рішенням державної влади, прийнятим за волею
більшості, меншість має узаконену можливість виражати свою незгоду з такими
рішеннями, знімати з себе відповідальність за ті з них, які можуть мати
негативні наслідки.
Якщо тоталітарна держава придушує опозицію, а авторитарна всіляко її
обмежує, то в демократичному суспільстві вона є органічним елементом
політичного процесу. Наявність опозиції в парламенті, інших сферах суспільного
життя забезпечує реальний плюралізм думок і дій, що є необхідною умовою
вироблення оптимальних рішень. Без опозиції, як свідчить історичний досвід, виникає
реальна загроза переродження демократії в диктатуру. Ефективним засобом
боротьби опозиційних сил за реалізацію своїх інтересів є багатопартійність.
Якраз багатопартійність, яка функціонує за умови, коли всі політичні партії
мають рівні правові можливості боротися за виборців і за своє представництво в
органах державної влади, виключає монополію будь-якої партії на цю владу.
Принцип рівності. Цей принцип демократії проголошений Великою французькою
революцією кінця XVIII ст. У XX ст. його було втілено у Загальній декларації прав людини.
Перша стаття цього документа проголошує: «Всі люди народжуються вільними і
рівними у своїй гідності й правах ». Сучасне тлумачення принципу рівності
виходить із того, що за демократії можлива і навіть неминуча соціально-економічна
нерівність громадян. Демократія передбачає лише політичну рівність усіх перед
законом, незалежно від соціального і матеріального становища, але не може
гарантувати однакового рівня життя. Подібна нерівність, хоч і по-різному,
існує практично в усіх сучасних демократіях. Проте держава під впливом демократичних
сил вживає заходів для забезпечення достатнього рівня соціальної захищеності
соціальних груп, які потребують допомоги.
Принцип поділу влади. Згідно з ним законодавча, виконавча і судова гілки
влади відокремлені та достатньо незалежні одна від одної. Водночас вони
постійно взаємодіють у процесі формування і здійснення державної політики.
Такий поділ влади фактично відсутній у тоталітарних і авторитарних режимах,
де, по суті, і законодавча, і виконавча, і судова влада зосереджені в руках
монарха, узурповані вузькою групою правлячої еліти або ж перебувають під
контролем правлячої партії. У демократичному суспільстві кожна з влад наділена
повноваженнями, але кожна з них урівноважує одна одну і не дозволяє жодній з
них посісти панівні позиції в суспільстві.
Виборність основних органів державної влади. Демократія передбачає
забезпечення вільних виборів, які докорінно відрізняються від виборів
недемократичних і формальних. Усі громадяни за таких умов мають виборчі права
і реальну можливість брати участь у виборах. Втім, демократія не виключає
наявності цензу осілості, згідно з яким право обирати та бути обраним у
багатьох країнах мають лише ті громадяни, які проживають там упродовж певного
часу. Проте решта обмежень у виборчих правах (за національною, релігійною,
статевою, майновою, професійною та іншими ознаками) явно суперечать природі
демократії. Вони заборонені в міжнародних документах, конституціях та законах
багатьох країн.
Гласність. Вона є однією з передумов свободи слова. Передбачає вільний
доступ преси і громадськості до інформації про діяльність органів влади,
господарських, політичних, громадських організацій.
У демократичному суспільстві засідання парламенту відкриті для засобів
масової інформації та громадськості, частково, а іноді й повністю транслюються
радіо і телебаченням. Елементом гласності є оперативна публікація стенограм
парламентських дебатів, результатів поіменних голосувань. Нормою є відкритість
державних бюджетів, звітів про діяльність міністерств і відомств. Іншими словами,
в демократичному суспільстві громадяни мають у своєму розпорядженні широку
інформацію про діяльність обраних ними органів влади, партій і
громадсько-політичних організацій. Особливу роль у забезпеченні такої гласності
відіграють незалежні статус і вільні від цензури преса та інші засоби масової
інформації. Звісно, вони повинні відповідати за свою інформацію і можуть бути
притягнені до судової відповідальності за її перекручення, поширення
недостовірних даних, наклепів як на офіційних осіб, так і на звичайних
громадян, а також за розголошення державних таємниць. Але демократія не допускає
обмежень на обґрунтовану критику будь-кого в засобах масової інформації.
Незалежний контроль. Здійснюється не тільки «згори», а й постійно та
ефективно «знизу». Відсутність контролю за діяльністю державних структур з
боку громадськості породжує бюрократизм, корупцію тощо. Але демократичний
контроль не має нічого спільного з державним «контролем» за тоталітарного
режиму.
Для демократизації суспільства важливим є вироблення дієвих засобів
боротьби з бюрократизмом: розвиток реальної критики; радикальне зміцнення
законності й правопорядку; створення ефективного механізму своєчасного
самооновлення політичної системи. Для цього необхідно використовувати ті інститути
демократії, які витримали випробування часом, модернізуючи їх у разі потреби,
рішуче відмовлятися від форм демократії, які не відповідають
конкретно-історичним умовам; створювати нові демократичні інститути для
сприяння розвиткові самоуправ-лінських засад у
державному і громадському житті.
Демократизація суспільства, як свідчить практика, може супроводжуватися
певними втратами і помилками, які неминучі для цього процесу, і все ж цінності
демократії значно переважають її негативні наслідки. Так, демократично
ухвалені рішення можуть бути не тільки не оптимальними, а й цілком помилковими.
Але важливо, що вони на відміну від прийнятих недемократично піддаються оперативній корекції, забезпечують зворотний
зв'язок і вчать громадян мистецтву управління на власному досвіді.
Великою загрозою для демократії є вульгарне ототожнення її з
уседозволеністю та безвідповідальністю. Нерозуміння або ігнорування того, що
демократія не може існувати поза законом і над законом, створює реальну небезпеку
сповзання суспільства до стихії та анархії, свавілля і влади натовпу
(охлократії). Ще Платон застерігав, що найбільша
свобода може перетворитися на жорстоку тиранію, якщо народ стає юрбою,
натовпом, який керується лише інстинктом. Про це ж попереджав і Аристотель, називаючи охлократію найгіршою з усіх форм правління. Як
свідчить історичний досвід, демократія, яка трансформується в охлократію,
неминуче прямує до диктатури й тиранії. Демократія повинна опиратися на
законність і владу, яка її забезпечує.
Головною силою, що гарантує законність і збереження демократичних норм і
цінностей, є міцна державна влада. Поширене в масовій свідомості уявлення про
те, що за демократії держава є слабшою, ніж за тоталітаризму чи авторитаризму,
є не лише хибним, а й небезпечним. Адже без твердої та ефективної державної
влади суспільство не зуміє забезпечити правопорядок, домогтися виконання
законів усіма громадянами, захистити їх від сваволі. Демократія при цьому
припускає з боку влади рішучі дії, застосування законного примусу до злочинців,
екстремістів та інших елементів, які загрожують суспільству. У разі виникнення
особливо гострих соціально-економічних або політичних ситуацій держава може,
залишаючись у межах законності, піти на тимчасове обмеження окремих
демократичних норм.
Демократизація суспільства вимагає такої політики, яка забезпечила б
розумний компроміс між зростанням політичної активності людей, з одного боку, і
збереженням порядку, дотриманням законності, виключенням насильства під час
розв'язання виниклих конфліктів — з іншого. Для цього необхідно також, щоб
громадяни, всі суб'єкти політичної діяльності вчилися жити в умовах демократії.
Лише тоді процес демократизації забезпечить формування
правової держави і громадянського суспільства. Будь-які спроби стримати
демократію або вдатися до її імітації означатимуть гальмування суспільного
прогресу.
Запитання.
Завдання
1. Чому, на
вашу думку, демократія з'явилася саме в Європі?
2. Як
співвідносяться між собою демократія і революція?
3. У чому
полягає загроза демократичному розвиткові сучасної цивілізації?
4.
Проаналізуйте соціальну базу та правове підґрунтя існування античної, класичної
(XIX ст.) і сучасної форм
демократії.
5. Чи існує
глобальна тенденція до прогресуючого утвердження демократії упродовж світової
історії?
Теми
рефератів
1.
Демократія: політичний ідеал і політична практика.
2. Етапи
переходу до демократії в країнах Південної, Центральної та Східної Європи.
3. Демократія
в західній політичній думці XIX—XX ст.
4. Загроза
демократичному розвиткові на межі тисячоліть.
Література
Аг А.
«Порівняльна революція» і перехід до демократії у Центральній та Південній
Європі // Політологічні читання. — 1992. — №3.
Даль Р. Введение в экономическую демократию.
Введение в американскую политику. — M., 1991.
Кельман M. Десять засад демократії // Право України. — 1996. —
№8.
Ковлер А. И. Исторические формы демократии. — М„ 1990.
Лобер В. Демократия: от зарождения идеи до
современности. — М.,
1991.
Невичерпність
демократії. Видатні діячі минулого й сучасності про вільне демократичне
суспільство і права людини. — К., 1994.
Паренти М. Демократия для немногих. — M., 1990.
Салмин А. М. Современная демократия. — M., 1992.
Трипольський В. О. Тернисті шляхи демократії: спроба
політологічного аналізу // Український історичний журнал. — 1994. — № 6.
Четверний В. А. Демократическое конституционное
государство: введение в теорию. — М., 1993.
Шапиро И. Демократия и гражданское общество // Политические исследования. — 1992. — № 4.
Шумпетер Й. Капіталізм, соціалізм і демократія. — К., 1995.