Після Другої світової війни в середовищі української еміграції з новою
силою прозвучав голос Володимира Винниченка, який мовчав довгі роки, не беручи
участі в еміграційних державних інституціях і урядах, вважаючи їх грою амбіцій
і плодом невгамованого честолюбства та ілюзій.
Життя В. Винниченка у вимушеній еміграції перетворилося на справжню трагедію.
Після безуспішної поїздки 1920 р. до Москви, де намагався порозумітися з більшовицьким
урядом щодо подальшої долі суверенітету України, він опинився під нещадною
критикою емігрантських кіл. Більшість еміграції не зрозуміла, що спроба налагодити
зв'язок із радянським урядом була продиктована не прийняттям більшовицьких
політичних методів і навіть не соціалістичними переконаннями Винниченка, а
намаганням знайти вихід з тієї непростої політичної ситуації. Опинившись між
двох вогнів, Винниченко на довгі роки замовк як політик і політичний мислитель.
Однак за два роки до смерті він написав унікальний твір під назвою «Заповіт
борцям за визволення», в якому відображена еволюція його політичних поглядів
на засоби й методи боротьби за незалежність
Перша заповідь полягає
в тому, що незалежну Україну слід творити в Україні, а не поза її межами:
«Українська держава, була і є. її... створив народ, нація, а не купка бідних
емігрантів; народ її захищав і буде захищати всіма силами своїми, фізичними й
духовними. Не емігрантські «вожді» та «міністри», а Грушевські, Скрипники,
Єфремови, Хвильові, навіть Любченки і всі свідомі підсовєтські українці тисячами віддавали свою свободу,
здоров'я і життя за неї, тисячами віддають і тепер, як у рядах партійних
працівників, так і в рядах найактивнішої частини українського населення, яка
зветься «Українською Повстанською Армією». Допомоги в боротьбі за національне
визволення українського народу, вважав Винниченко, слід шукати не в зовнішніх
силах, а в українському народі, йдучи назустріч його соціально-політичним
прагненням. «Треба, — продовжує письменник, — чесно, одверто сказати собі й
усьому світові, що українська еміграція — тільки невелика частинка нації, що
вона претендує не на командування нацією, не на надання їй своїх урядів,
«конституції», «законів», а бажає тільки допомогти їй у боротьбі за її
визволення, бажає творити тут на чужині кадри, які мають стати в пригоді
Батьківщині, коли вона скине ярмо поневолення, а так само бажає творити серед
інших народів опінію, сприятливу для української
державності». З цього постають головні завдання української еміграції:
нарощувати власну конструктивну діяльність, розвінчувати всілякі спроби
дискредитувати українську національно-державну ідею.
Друга заповідь цієї книги
— необхідність орієнтації на розв'язання національно-державного питання України
не через війну, а через мир, зближення двох протилежних соціальних систем.
Ця заповідь випливає з роздумів В. Винниченка не лише про Україну, а й про
долю усього людства. Розмірковуючи над жорстокістю XX ст., він, колишній
соціал-демократ, розчаровується в ідеях соціалізму, бо на його очах носії
найрадикальніших, найгуманніших ідей свободи, прийшовши
до влади, створили жорстоку систему терору й насилля, принесли людям ще тяжчу
неволю, ніж та, що була до революції. У своїх останніх творах — «Конкордизм», «Нова заповідь» і «Слово за тобою, Сталіне»,— ідеї яких він стисло викладає в «Заповіті борцям
за визволення», В. Винниченко
Філософсько-політична теорія В. Винниченка ґрунтувалася на його
соціально-політичній програмі так званої «колектократії»
— системи всебічної (духовної, правової, фізичної й матеріальної, внутрішньої)
гармонії між людьми планети. З цих позицій розглядав він перспективи розвитку
капіталізму і соціалізму, проблеми їх відносин. Протилежні політичні системи,
на його думку, не повинні ворогувати, а мусять порозумітися політичне і
зблизитися економічно шляхом докорінної реорганізації господарства. Ці думки В.
Винниченка багато в чому збігаються з ідеями представників «теорії
конвергенції» (Дж. Гелбрейт,
П. Сорокін, Я. Гинберген, Р. Арон, А. Сахаров та
ін.).
У повоєнний період серед української еміграції одним із найвизначніших
вчених, які розвивали політичну думку і політичну науку, був Іван Лисяк-Рудницький (1919— 1984). Він уперше здійснив глибокий
аналіз історії української політичної думки з другої половини XIX ст. до середини
80-х років XX ст.
Аналізуючи українську історію, І. Лисяк-Рудницький
дійшов висновку, що кожному народу властивий свій, неповторний, національний
характер, який визначається «комплексом культурних вартостей, правилами поведінки
і системою звичаїв», характерних для певної країни. Окреслюючи особливості
суспільно-політичного розвитку України, першою важливою прикметою його вважав
органічне співіснування в українській історії двох традицій: західної — соціально-політичної,
і східної — християнсько-духовної. Розглядаючи особливості національного становлення
українського народу, він відносить його до так званих неісторичних, або недержавних
народів, характерною прикметою розвитку яких була відсутність власної держави
і нерозвиненість національної еліти як носія політичної свідомості й елітарної
культури. А відсутність історично сформованої вищої еліти утруднює побудову
національної держави. На його думку, процес націотворення,
відродження певного народу може відбуватися не тільки шляхом згори донизу,
коли основним націотворчим чинником є провідна верства, а й навпаки (вважав,
що так відбувається в Україні), — знизу вгору, через національне
самовизначення народу, піднесення його освіти й культури.
І. Лисяк-Рудницький був і далекоглядним політологом,
прогнози якого здебільшого справдилися. Зокрема, у статті «Радянська Україна з
історичної перспективи» (1970) він передбачав крах Радянського Союзу, позаяк «кмітливі маніпулятори» (ідеологи і вожді імперії)
«можуть колись опинитися у становищі учня чаклуна, який не в змозі впоратись з
джином, якого він викликав». В епоху краху колоніальних імперій СРСР є
«анахронізмом», який довго не зможе втриматись на облудних принципах типу
ленінського гасла про «самовизначення націй аж до відокремлення». Першопоштовхом масового національно-визвольного руху в
Україні І. Лисяк-Рудницький вважав боротьбу за владу
в середовищі державно-партійної верхівки. Наступний стан — організаційне
утворення опозиційних політичних структур. Так воно, зрештою, і сталося.
Його ідеї щодо зміни завдань повоєнної української еміграції багато в чому
перегукуються з ідеями В. Вин-ниченка, конкретизують
і доповнюють їх. У статті «Що робити?» він звертає увагу на ту велику різницю,
яка існує між поняттями «демократія» і «революція». «Революція — це боротьба
за владу й за політико-соціальні зміни засобами
насильства. Але для демократії притаманне те, що вона обмежує застосування
насильства. Демократію характеризує еволюціонізм, що виключає й революцію,
й контрреволюцію». Виходячи з цього, діяльність значної частини українського
еміграційного табору визначав як недемократичну і звертав увагу на цілі діяльності
демократичних еміграційних сил: необхідність «періодичної зміни лідерів» у
середовищі самої діаспори; розмежування церковної і політичної сфер; систематичний
обмін думок щодо нагальних проблем і виховання терпимості «супроти неортодоксальних,
суперечливих поглядів»; створення в еміграції демократичної української преси,
«співіснування й суперництва між кількома (принаймні двома) партіями в лоні
одного суспільства» тощо.
У середині 60-х років він дійшов висновку про занепад політичної думки в УРСР,
стверджуючи, що патріотичні кола повернулися до стану «аполітичного культурництва»
. Так виникла ідея написати заяву від американської інтелігенції українського
походження до керівництва СРСР та УРСР з політичними вимогами, яка б після її оприлюднення послугувала
готовою політичною програмою для української підрадянської
інтелігенції. Заяву як колективний документ політичної думки було написано
упродовж 1966—1967 pp. Текст «Заяви» містив вимоги: встановити право громадянства УРСР окремо від
всесоюзного громадянства; налагодити дипломатичні відносини між Українською
PCP і зарубіжними
країнами; унезалежнити судочинство УРСР від всесоюзних
органів суду й прокуратури; забезпечити для українських громадян, покликаних
до війська, службу в межах республіки у військових частинах з українською
мовою як офіційною; забезпечити Комуністичній партії України рівень самоуправної
політичної організації, спроможної ухвалювати незалежні рішення в політичних
справах; надати українській мові права державної мови в Українській PCP; реабілітувати
культурну спадщину України в усій її повноті й усунути перешкоди в дослідженні
української історії та культури; легалізувати Українську автокефальну православну
церкву та українську католицьку церкву, забезпечивши для них рівний статус
з іншими релігійними віросповіданнями, дозволеними в Радянському Союзі тощо.
Попри те, що «Заява» викликала протести серед еміграційного національно-патріотичного
«істеблішменту» (англ, establishment — засновувати,
зміцнювати) й була проігнорована офіційними органами СРСР та УРСР, вона все
ж таки виконала свою роль, дійшовши до найважливішого адресата — українського
народу. І. Лисяк-Рудницький визначив три головні
завдання демократичної еміграції щодо Радянської України. Перше полягало в
необхідності закріплення й розбудови повноцінного українського суспільства
і культурного життя за розпорошення українських сил по різних країнах. «Зберігаючи
нас самих як українську спільноту поза межами батьківщини,— писав І. Лисяк-Рудницький,—
здобуваючи явні досягнення на полі суспільної й культурної праці, складаючи
раз у раз докази нашої живучости, ми подаємо велику моральну заохоту
нашим братам і сестрам на різних землях, дозволяємо їм відчути, що вони не
ізольовані, вселяємо в них віру в перспективність української справи». Друге
завдання — заповнення прогалин «в культурному процесі в УРСР, який проходить
у ненормальних умовинах», збагачення нації у сфері
науки, літератури, мистецтва. Третє завдання — «знаходити й поширювати