ТЕМА 1
ПОЛІТЕКОНОМІЯ
ЯК НАУКА. ПРЕДМЕТ І МЕТОД ПОЛІТЕКОНОМІЇ
Політекономія - наука про суспільство
Життя людського суспільства
багатогранне й різноманітне. Воно складається, в першу чергу, з багато
чисельних видів і сфер прикладання праці. Див. схему 1.
Сфери прикладання праці
Схема 1
Політекономія - наука про економіку
Вся ця діяльність здійснюється в
рамках певних відносин між людьми, вимагає створення відповідних укладів
суспільного життя, не може обійтися без конкретних форм державності, сім'ї,
моралі, культурних традицій тощо. Як розібратися в цій різноманітності
процесів, що відбуваються навколо нас, у яких ми беремо безпосередню участь?
Саме на це доленосне питання дає відповідь політекономія. Що ж це за наука?
Весь навколишній світ, усю світобудову
вивчають різні науки, їх можна поділити на дві великі групи:
а) природознавчі - науки
про закони та закономірності розвитку природи (біологія, хімія, фізика,
геологія);
б) суспільні - науки про
закони й закономірності розвитку суспільства (історія, філософія, юридичні
науки, літературознавство й політекономія).
Отже, політекономія - це наука
про суспільство. Це означає, що загальним об'єктом її вивчення є
суспільство.
Але суспільних наук є багато. Що ж
конкретно вивчає політекономія? Політекономія вчить, що з усієї різноманітності
явищ і процесів суспільного життя слід виділити ті, які утворюють основу
розвитку. А такою основою є економіка, тобто матеріальний базис
суспільства.
Економіка (від грецького слова ойкономіа, де "ойкос"
означає дім, господарство, а "номос" -
закон, правило), в буквальному перекладі - мистецтво ведення домашнього
господарства. В сучасному розумінні - це народне господарство країни (або
його частина), яка включає відповідні галузі та види виробництва. Існують такі
поняття, як економіка країни, регіону, області, галузі. Отже, економіка - це багатопрофільна система, яка має складну функціональну
структуру. У вітчизняній і світовій економічній літературі під економічною
системою прийнято розуміти сукупність механізмів та інститутів розвитку
й функціонування національного виробництва. Економічна система, точніше
кажучи, той чи інший її історичний або функціональний тип, визначає характер і
природу соціально-політичної системи суспільства в цілому. Вона є основною
детермінантою розвитку будь-якого суспільства в будь-який період його
історичного розвитку. Тому результати її реформування найбільшою мірою
відбиваються на характері функціонування та реформування суспільства в цілому.
У складі будь-якої економічної системи
можна умовно виділити щонайменше декілька її підсистем (складових комплексів),
які по відношенні до її власного змісту також можуть бути розглянуті як окремі
системи. Див. схему 2.
схема 2
Складові економічної системи
Економічна система
СИСТЕМА 1. Виробництво створює продукт споживання
СИСТЕМА 4. Споживання - забезпечує перетворення продукту в об'єкт
індивідуального привласнення й споживання
СИСТЕМА 2.
Розподіл - встановлює пропорцію кожного члена
суспільства у
виробленому продукті
СИСТЕМА 3. Обмін -
доставляє
вироблені продукти до споживача згідно
з
його часткою, отриманою при розподілі
Моделі організації економіки
Функціонування наведених систем
опосередковується певними механізмами, вмонтованими в ту чи іншу історичну
модель організації економіки. В міру свого розвитку суспільство залежно від
конкретно-історичних умов, використовувало два принципово відмінних механізми
організації економіки та управління нею: централізоване (державне);
децентралізоване (ринкове). Перша модель у літературі отримала
назву "державний спосіб виробництва" (азіатський за Марксом). У
системах цього типу координація праці окремих індивідуальних працівників
здійснюється переважно поза економічними методами (адміністративними),
іноді шляхом прямого примусу. Товарно-грошові відносини та стимули тут носять
другорядний, підпорядкований характер. Передумовою таких систем є сильний
центр, роль якого бере на себе держава або інша влада, яка спроможна нав'язати
суспільству свою волю. Друга модель, яку деякі дослідники називають
європейською, спирається на широку господарську самостійність товаровиробників.
Засобом координації праці в цих системах виступають товарно-грошові
відносини та конкуренція, які нав'язують товаровиробникам певний спосіб
дій. Отже, в першому випадку координатор - держава, в другому - ринок. Людство в своєму поступальному розвитку
використовувало (і використовує) як першу, так і другу моделі організації
економіки. Яка з них краща? Однозначної відповіді на це питання бути не може.
Чому? Річ у тім, що основою життя людського суспільства є виробництво
матеріальних благ. А будь-яке виробництво передбачає застосування праці людей.
Причому праця, яка лежить в основі виробництва, містить у собі певну
двоїстість. З одного боку, вона, як процес, неминуче передбачає спілкування
різних робітників, а також задоволення певних потреб суспільства. Тому вона
завжди носить суспільний характер. З іншого боку, в процесі
виробництва беруть участь окремі індивіди, для яких трудова діяльність виступає
в першу чергу як їх особиста справа, тому одночасно будь-яка праця є приватною,
індивідуальною. Отже, маємо справу з . певною роздвоєністю праці, в
якій міститься внутрішня суперечність між приватним і суспільним її характером.
Тобто, мова йде про те, що кожен індивідуум як приватник дбає лише про свої
індивідуальні, корисливі інтереси. Це закладено в його природі. В той же час,
як мікро клітина суспільства кожен індивідуум повинен виконувати свій обов'язок
перед суспільством (державою), яке створює певне соціально-економічне
середовище для його нормального існування. Тобто, приватна індивідуальна праця
повинна якимось чином включатися в загальну систему функціонування суспільного
виробництва. Тому проблема зводиться до того, щоб спонукати працівника
виконувати саме ту роботу, в якій зацікавлене суспільство, до того ж
виконувати її з належною інтенсивністю та якістю. Практично це може бути
досягнуто двома вищезгаданими способами: безпосереднім (прямим),
тобто шляхом створення централізованої системи управління, яка забезпечує
доведення до працівника "команд" суспільства та контроль за їх
виконанням; опосередкованим (непрямим), тобто з допомогою
системи економічних стимулів, які спонукають працівників через їхні економічні
інтереси діяти в напрямку вигідному для суспільства в цілому.
У процесі свого історичного розвитку
людство коливається між полюсами панування централізованих і децентралізованих
економічних систем. Коли централізовані (державні) системи вичерпували свої
можливості й намічався регрес, суспільство шукало порятунок у системах
централізованих (ринкових) і навпаки. Прикладів того історія дає нам більш ніж
достатньо.
Класичними прикладами державної
організації економіки є цивілізація
Стародавнього Єгипту, яка склалася майже за три тисячі років до н.е., і Стародавній
Китай, де у 13-12 ст. до н.е. пануючою була централізована господарська система
без ринку і приватновласницьких відносин. Високого ступеня централізації
економіки досягли держави інків (Південна Америка), Німеччина за часів фашизму.
Централізована командно-адміністративна система існувала і в СРСР, де висока
централізація економіки досягалася на основі державної (загальнонародної)
власності на засоби виробництва та обмеження ринкових регуляторів державними
структурами.
Друга модель організації економіки
була характерна для античних держав, зокрема для Стародавньої Греції й Риму,
де приблизно в 8-7 ст. до н.е., поруч із жорстким централізованим управлінням
працею рабів на рівні національної економіки поділ праці й зв'язки між
господарствами складалися стихійно, через ринок і товарно-грошові відносини.
Класичного розвитку ця модель організації економіки досягла в умовах
капіталізму, господарська система якого, особливо на перших етапах, розвивалася
не по лінії посилення централізму, адміністрування та створення вертикальних
структур управління, а швидше по лінії розвитку горизонтальних зв'язків між
самостійними товаровиробниками. А це можливо лише при наявності економічної
самостійності товаровиробників, основою якої стала приватна власність, і широкого
розвитку ринку, ринкових відносин.
Кожна з названих моделей має свої
плюси та мінуси, які проявляються певною мірою залежно від того, в яких умовах
вони застосовуються, яку мету ставить перед собою суспільство та як послідовно
вони втілюються в життя. Але поступово, в міру того, як економіка
ускладнювалася, ставала більш масштабною, протистояння державних
(централізованих) методів її регулювання й чисто ринкових (децентралізованих)
ставало все гострішим, що суттєво відбивалося на темпах розвитку суспільного
виробництва. І хоча ринковий механізм є могутньою рушійною силою розвитку
економіки, державне її регулювання набуває все більшого значення. Причиною
цього є те, що прогрес, який забезпечується суто ринковими методами,
супроводжується гострими соціальними конфліктами, згладити які покликана
сучасна держава, регулюючи економічні процеси.
Як же це протистояння двох протилежних
методів господарювання долається в сучасних умовах? Болісний і трагічний
досвід капіталізму та соціалізму в нашому столітті пропонує вирішення
цього питання у вигляді оптимальності
взаємодії, де держава виступає як необхідний інструмент регулювання економіки,
але остання (економіка) функціонує на основі товарно-грошових відносин.
Історична необхідність оптимального поєднання цих двох методів організації та
управління економікою в єдиному механізмі не тільки забезпечує високу
ефективність господарювання, але й об'єктивно знімає протистояння різних
соціально-економічних систем: капіталізму й соціалізму. Замість проголошення апологетами
старого капіталізму загальної необхідності приватної власності на засоби
виробництва й повної свободи ринкових відносин, а
ортодоксами-марксистами-необхідності якомога швидшого повного одержавлення,
безгрошового продуктообміну маємо безперервне вдосконалення взаємодії різних
форм власності, різних форм ведення господарства, розумний пошук конкретних
найкращих рішень. У цьому, по суті, полягає магістральний шлях сучасного
прогресу, причому не в одній якійсь країні, а всієї планетарної цивілізації.
Вибір оптимальної моделі розвитку суспільства в цілому, країни, фірми,
індивідуального господарства неможливий без знань законів розвитку економіки.
Саме ці закони й вивчає політекономія.
Отже, політекономія як суспільна наука
відноситься саме до тих наук, які формують систему знань про господарську
Політекономія - одна з економічних
наук
діяльність, тобто це одна з
економічних наук. Яка саме?
Всі економічні науки умовно можна
поділити на два види: теоретичні й практичні. Теоретичні - це науки,
які вивчають закони та суттєві зв'язки в реальній економічній діяльності. В
сучасній науковій, і особливо в учбовій практиці, як на Заході, так і в
Україні, теоретична економічна наука виступає під такими назвами: економічна
теорія, макро
і мікроекономіка, економіка та політекономія. Вітчизняні науковці, й
особливо автори сучасних підручників з основ економічної теорії, намагаються
представити ці напрями як самостійні теоретичні науки. Це не зовсім відповідає
дійсності, бо, наприклад, економічна теорія й політична економія на 80-90%
збігаються за своїм змістом, і тому відомий американський економіст П.Самуельсон у своєму підручнику "Економіка",
говорячи про економічну теорію, наголошує на тому, що звичайно її називають
політекономією. Прикладні - це науки, які вивчають прояви загальних
економічних законів і закономірностей, виявлених і сформульованих теорією в
конкретних галузях і сферах господарювання (економіка торгівлі, економіка
промисловості, економіка праці, маркетинг, фінанси і кредит, економічна історія
та ін.).
Отже, політекономія як наука
теоретична - це система наукових знань, яка дає цілісне уявлення про закони та
суттєві зв'язки в реальній економічній діяльності.
. Самузльсон П. Зкономика. - М., НПО "Алгон",
ВНИИСИ - 1992, с.8.
2. ВИНИКНЕННЯ ТА ЕТАПИ РОЗВИТКУ
ПОЛІТЕКОНОМІЇ
Виникнення політекономії
Економічне буття, економічні явища й
процеси завжди привертали
до себе увагу
людей, особливо вчених. Чому? Річ у тім, що економічні торкаються життя
кожної людини: вони
регулюють можливості, життєдіяльності
сім'ї, виникають у
питання матеріальні
взаємовідносинах між людьми, між
окремою особою та державою, між приватними закладами, між приватними та
державними закладами і т.д. Тобто, в буденному житті: на транспорті, в магазині,
на роботі, в навчанні, під час відпочинку, займаючись підприємницькою
діяльністю, кожен з нас виступає учасником економічних відносин і, вільно чи
невільно, в своїй діяльності приймає рішення, які зачіпають не лише власні
економічні інтереси, але й економічні інтереси людей, що нас оточують,
нарешті, інтереси суспільства. Отже, перша проблема, яка постає перед людьми, -
це проблема оптимальності тих рішень, які вони приймають у процесі своєї
господарської (економічної) діяльності. Від чого ця оптимальність залежить? Від
знання законів розвитку економіки. Тому прагнення людей проникнути в суть
економічних процесів диктувалося і диктується практичними потребами економічного
життя, впливу на нього в потрібних напрямах, прийняття ефективних рішень у
процесі будь-якої економічної (господарської) діяльності.
Ще в Античному Світі економічна думка
досягла значного розвитку.
Економічні погляди Ксенофонта(2), Платона(3),
Аристотеля(4),
(2) Ксенофонт (430-350 рр. до н.е.)
- давньогрецький письменник і історик. Він уперше застосував термін
"економія", назвавши так свій твір, де у формі діалога
розглядаються "розумні правила" ведення домашнього господарства і
землеробства. (3) Платон (423-324 рр. до н.е.) - давньогрецький філософ.
(4) Аристотель (384-32 рр. до
н.е.) - давньогрецький філософ і вчений. Вперше пов'язав економіку з
виробництвом, розглядаючи її як господарську діяльність, пов'язану з
виробництвом необхідних для життя матеріальних благ.
а також мислителів Стародавнього
Єгипту, Китаю та Індії мали великий вплив на розвиток економічної науки
наступних епох. Немало економічних спостережень ми знаходимо і в Біблії. Вона
дає певне тлумачення економічного життя стародавніх народів, що населяли
Палестину і навколишні землі у II і І
тисячоліттях до нашої ери. Як правило, ці тлумачення даються в формі заповідей,
вказівок про поведінку людини.
Але хоч економічні погляди, школи
зародилися давно, економічна теорія як самостійна наука виникла відносно
недавно. Поштовхом цьому було зародження й розвиток капіталізму, формування
національного ринку. Тоді ж з'явилася й назва цієї науки - політекономія.
Вона походить від поєднання трьох давньогрецьких слів "політейя" - суспільний, державний устрій і вже
знайомих нам "ойкос" і "номос", що в сукупності означає: наука про закони
ведення суспільного господарства.
Вперше назва "політекономія"
була вжита французом Антуаном Монкретьєном(5) у "Трактаті політичної
економії", який побачив світ у 1615 р. Чому саме так Монкретьєн
назвав свій твір, а не просто "економія" або "економіка",
як це робили давньогрецькі мислителі або його сучасники? Річ у тім, що
починаючи з Ксенофонта й Аристотеля, всі, хто вживав ці слова (економія,
економіка), вкладали в них первісний зміст - це домоводство,
управління особистим господарством, сім'єю. Але Монкретьєн
пише не про таке господарство. Його думки були скеровані на процвітання
господарства як державної, національної спільності. Підкреслюючи
саме це, він і поставив перед словом економія визначення політична.
Проте головна заслуга Монкретьєна не в тому, що він дав назву новій науці, а в
тому, що в своєму "Трактаті", спеціально присвяченому економічним
проблемам, він вперше виділив особливий предмет дослідження, відмінний
від предмета інших суспільних наук. Саме з цього моменту в загальному
понятті "економіка" починають виділяти два аспекти: економіку як
систему господарської діяльності та економіку як систему наукових знань про
господарську діяльність. А в самій економічній науці почався процес
диференціації знань. З одного боку, формуються теоретичні
[5ї]. Антуан Монкретьєн
сьєр де Ваттевіль (1575-1621) французький
економіст, автор терміну "політична економія".
економічні науки, з іншого -
прикладні. Тепер економічна наука - це система дисциплін про економіку, провідною
з яких є політична економія, яка відіграє роль теоретичного фундаменту,
виконує по відношенню до всіх інших економічних дисциплін методологічну
функцію. Див. схему 3.
Схема З
Система економічних наук
ЕКОНОМІЧНІ
НАУКИ
Політекономія
Макроекономіка
Мікроекономіка
|
п р и к л А Д н І |
|
Галузеві економічні
науки: економіка промисловості, економіка
сільського господарства, економіка будівництва, економіка торгівлі і т. д. |
|
|
||
|
Функціональні
економічні науки: економіка праці, фінанси, грошовий обіг і
кредит, статистика і т. д. |
||
|
- |
|
|
|
|
||
|
Стикові економічні
науки: менеджмент, маркетинг, економічна
історія й географія, демографія і т. д. |
||
|
|
У процесі розвитку політекономії як
науки можна виділити декілька етапів.
Політекономія як наука почала оформлятися лише
із зародженням капіталістичного
Меркантилізм
ладу, й тому об'єктом її вивчення була
не економіка взагалі, а економіка капіталістичного способу виробництва. А так
як капіталістичні відносини почали складатися насамперед у торгівлі, то це
знайшло відображення у теоретичних розробках перших економістів, які
досліджували цю систему. Зокрема, виходячи з чисто
поверхневої оцінки ринкових процесів,
вони: 1)ототожнюючи багатство з грішми, вважали, що багатством є лише те, що
може бути реалізоване в грошах, золоті; 2)виробництво розглядали лише як
передумову для створення багатства; 3)безпосереднім джерелом багатства вважали
обіг (торгівлю), тому що там товари перетворюються в гроші й виникає прибуток
завдяки продажу товарів дорожче, ніж вони були куплені.
Однак не всякий обіг вважався джерелом
багатства, а лише торгівля між країнами (міжнародна), бо саме вона збільшує
кількість грошей у країні, тоді як внутрішня торгівля лише перекладає гроші з
одних рук у інші, не приносячи країні прибутку. Звідси загальний
висновок: баланс у зовнішній торгівлі повинен бути активним, тобто треба менше
купувати за кордоном і більше продавати. Виходячи з цього, продуктивною
вважалася праця, зайнята лише в торгівлі, насамперед у міжнародній, оскільки
вона (так виглядало зовні) найбільш сприяла нагромадженню багатства країни.
Цей перший напрям політ економічної
думки, який отримав у літературі назву меркантилізм (від
італійського "мерканте" -торговець,
купець), почав формуватися ще в останній третині 15 століття, але широкого
розвитку набув з 2-ї половини 16 ст. Найбільш відомими представниками
меркантилізму були: англійські економісти Уїльям Стаффорд
(1554-1612 рр.) і Томас Мен (1571-1641 рр.), італієць
Г.Скаруффі (1519-1584 рр.), француз Антуан Монкретьєн та росіянин Іван Посошков
(1652-1726 рр.).
Політика меркантилізму (накопичення
грошей), протекціонізму і державної
регламентації господарства в епоху становлення капіталізму (15-18 ст.) була
пануючою в країнах Європи - від Португалії до Московії. Зокрема, починаючи з
другої половини 17 ст., вона широко застосовувалася Францією. Теорію
меркантилізму успішно розробляли італійські спеціалісти. В Німеччині меркантилізм
у формі так званої камералістикиІ був офіційною
економічною доктриною до початку 19 ст. Проте провідну роль у розробці ідей
меркантилізму та реалізації політики меркантилізму відіграли англійські
економісти. Це пояснюється тим, що Англія раніше інших країн Європи стала на
шлях капіталістичного розвитку і її
(6' Протекціонізм - економічна політика
держави, спрямована на
захист національної
економіки від іноземної конкуренції. Реалізується шляхом фінансового заохочення вітчизняної промисловості, сільського господарства, стимулювання експорту,
обмеження імпорту. І'І. Камералістика -
політика держави, спрямована на поповнення державної казни.
буржуазія мала
більше досвіду в
утвердженні нового суспільне-економічного ладу.
Класична
політекономія
З
розвитком капіталізму, у зв'язку з тим, що капітал із сфери обігу проникає в
сферу виробництва (і фундаментальне там закріплюється), основні положення
меркантилізму починають втрачати актуальність: на порядок денний виходять нові
вимоги - свободи торгівлі та підприємництва. В політичній економії це знайшло
відображення в тому, що концепція меркантилізму поступається місцем теоретичним
поглядам фізіократів у Франції і класичної школи в Англії. Починається
другий етап у розвитку політекономії.
Фізіократи
- представники одного з напрямків класичної політекономії, який виник у
Франції в середині 19 ст. як реакція на меркантилізм. Вони, на відміну від
меркантилістів, джерело багатства вбачали не в сфері обігу (торгівлі), а у
виробництві. В цьому їх заслуга. В той же час фізіократи обмежували виробництво
лише землеробством. Промисловість вони вважали непродуктивною галуззю
господарства, й тому всі зайняті в цій сфері належали до "безплідного
класу". Визначними представниками Фізіократизму
у Франції були: Франсуа Кене (1694-1774 рр.), Анн Робер Жак Тюрго (1727-1781
рр.), Віктор Мірабо (1715-1789 рр.). Теорії фізіократів розроблялися також в
Італії, Великобританії, Німеччині, Швеції, Польщі та інших країнах.
Вершини
свого розвитку на цьому етапі політична економія досягла в працях представників
англійської класичної школи. Це: Уїльям Петті
(1623-1687 рр.), Адам Сміт (1723-1790 рр.) і Давид Рікардо (1772-1823 рр.). Головні наукові досягнення
класиків - це прагнення виявити глибинні закономірності в суспільному житті;
постановка в центр теоретичної системи процесу виробництва, причому будь-якого
виробництва, а не лише землеробського, як у фізіократів; започаткування
трудової теорії вартості; виявлення нетрудового характеру прибутків
підприємців(10) Завдяки саме цим доробкам дана школа отримала назву
класичної.
181
. Термін "фізіократи" походить від двох грецьких слів: "фізіс" - природа і
"кратос" - влада, сила.
[9]
Фізіократи вперше розглядають буржуазне суспільство як класове, виділяючи в
ньому три
класи: фермери -
єдино продуктивний клас; власники (в
основному
власники
землі); третій клас - всі інші, тобто
всі, хто зайнятий у інших, окрім
землеробства,
галузях господарства.
[101
Д.Рікардо
відкрив навіть закономірність, яка
виражає співвідношення між
оплаченою працею
(заробітною платою робітників)
та неоплаченою (прибуток
підприємця),
і довів, що прибуток зростає або зменшується у тій самій пропорції,
в якій
зменшується або зростає заробітна плата.
Прагматизм
і
марксизм
у політекономії
З досягненням
капіталістичним
суспільством високого ступеня
зрілості виявилися його внутрішні суперечності. Це неминуче
породило нові напрямки в розвитку політекономії, а саме прагматичну та
пролетарську політекономії (19-20 століття).
Представники
прагматичної політекономії, по-перше, виходячи з концепції
обмеженості факторів виробництва, головну роль зосередили на питаннях
використання останніх для одержання прибутку, економічного зростання в
інтересах підприємців. По-друге, як ідеологи буржуазії, вважали основним своїм
завданням прямий захист, всіляке прикрашання буржуазного ладу, не зупиняючись
навіть перед замовчуванням суперечностей капіталізму. Але історичний досвід
довів важливу роль соціальних питань у розвитку людського суспільства, тому
прагматики 20 ст. змушені все частіше вдаватися до розгляду в економічній
теорії і соціально-економічних питань, хоча відводять здебільшого їм другорядну
роль.
Відмінність
представників прагматичної політекономії від їхніх попередників полягає в тому,
що представники класичної політекономії прагнули розкрити дійсні закони
становлення та розвитку суспільного ладу, в якому вони жили (капіталізму). Тому
А.Сміт і Д.Рікардо виводили
прагнення до прибутку, нагромадження капіталу із законів виробництва.
Прагматики ж з метою апології капіталістичного виробництва обмежуються описом і
поверхневою класифікацією зовнішньої видимості економічних процесів і не
розкривають їх суті, а самі закони виробництва виводять з економічних
інтересів буржуазії, прагнення до прибутку.
Прагматизм,
враховуючи інтереси пануючого класу капіталістичного суспільства - буржуазії,
починаючи з 30-х років 19 ст., став домінуючим напрямом розвитку політекономії.
Засновниками його виступили англійські економісти Томас Роберт Мальтус (1766-1834 рр.), Джеймс Міль
(1773-1836 рр.) і француз Жан Батист Сей (1766-1832 рр.)- У 20 ст. серед його
представників ми бачимо таких відомих економістів, як Джон Мейнард
Кейнс (1883-1946 рр.), Фрідріх Хайек (1899-198 рр.) -
Великобританія, Уеслі Клер Мітчелл
(1874-1948 рр.), Пол Самуельсон (нар. 1915 р.) - США.
Як
противага прагматичній політекономії в середині 19 ст. виникає пролетарська
політекономія. Основи її заклали ідеологи робітничого класу Карл Маркс
(1818-1883 рр.) і Фрідріх Енгельс (1820-1895 рр.)- На
відміну від прагматичної політекономії, яка увіковічню є буржуазний лад,
пролетарська (згодом вона стала
Сучасний етап розвитку політекономії
називатися марксистською), розкриваючи
внутрішні суперечності капіталізму, доводить, що капіталізм так само
закономірно, як він прийшов на зміну феодалізму, повинен поступитися місцем
новому, більш прогресивному суспільному ладові - соціалізму. Розвиток
марксистська політекономія отримала в працях В.І.Леніна (1870-1924 рр.), а
практичне втілення її ідеї знайшли в побудові першої в світі соціалістичної
держави - Радянського Союзу (1922 р.), причини розпаду якого - предмет
досліджень майбутніх економістів і політологів.
Межею, що поділяє названі два напрями
в політекономії, є відношення до власності на засоби виробництва. Представники
прагматичної політекономії відстоюють приватну форму власності як основу
суспільного ладу. Марксисти ж вважають, що такою основою, яка може забезпечити
найвищу ефективність розвитку суспільного виробництва, є суспільна власність
на засоби виробництва. Історичний же досвід свідчить, що протиставлення цих
двох форм власності, породжуючи досить серйозні соціальні катаклізми, гальмує
суспільний прогрес. Обидві форми в своїй багатогранності можуть сприяти
соціально-економічному розвитку. Проблема полягає лише в тому, як вони
використовуються відповідно до конкретних умов та ступеня розвитку продуктивних
сил суспільства. Це, зокрема, є проблемою номер один для сучасної України,
економіка якої є перехідною.
Саме проблемою поєднання позитивних
рис прагматичної школи, яка має вагомі доробки в з'ясуванні закономірностей
мікроекономічних процесів, і класичної та марксистської політекономії з їх
безсумнівними досягненнями в галузі вирішення соціальних питань і виявлення
закономірностей проходження макроекономічних процесів і повинна займатися
політекономія на сучасному новому етапі її розвитку. Тому ці проблеми і будуть
у центрі уваги нашого курсу. Див. схему 4.
Схема 4
Етапи розвитку політекономії
І етап
II етап
III етап
Меркантилізм XV XVII ст.
Класична політекономія ХУІІ-ХІХ ст.
Прагматична політекономія ХІХ-ХХ ст.
Марксистська політекономія ХІХ-ХХ ст.
IV етап
Сучасна політекономія остання чверть XX ст.
Предмет політекономії
3. ПРЕДМЕТ І МЕТОД ПОЛІТЕКОНОМІЇ
Кожна наука має свій предмет вивчення.
Що ж вивчає політекономія? Добрих 150 років після Монкретьєна,
який дав назву цій науці, політекономія розглядалася переважно як наука про
державне господарство. І лише при А.Сміті характер її
змінився. Вона стала перетворюватися в науку про закони розвитку
господарства взагалі та про економічні відносний класів зокрема. В
сучасних умовах загальним об'єктом вивчення виступає суспільне виробництво як
цілісний організаційно-соціально-економічний комплекс (економіка).
Але політекономія вивчає не все
виробництво. Технічні його аспекти вивчають інші технічні науки. Предметом же
політекономії є лише соціально-економічна суть виробництва, тобто ті виробничі
(економічні) відносини, які виникають між людьми в процесі функціонування
суспільного виробництва. (Детально про зміст виробничих відносин та їх
систему мова піде в наступній темі). Саме цим політекономія відрізняється від
"економіксу" - найбільш поширеного курсу з
економічної теорії на Заході, предмет якого відомий американський економіст П. Самуельсон, автор популярного підручника "Економіка",
визначає так: Це наука, що
вивчає, як люди і суспільство
здійснюють кінцевий вибір рідкісних ресурсів, щоб виробляти різні товари і
розподіляти їх до споживання. Тобто, політекономія повинна дати відповідь на
три основоположні питання: І.Що потрібно виробляти і в якій кількості? 2.Як,
за допомогою яких ресурсів і технологій будуть вироблятися необхідні товари?
З.Для кого призначаються товари, що виробляються.[12]
В принципі з таким визначенням
предмету економічної теорії можна було б погодитися, якщо не брати до уваги
соціально-політичну оболонку будь-якого суспільного виробництва, оболонку, яка
визначально впливає на характер вирішення поставлених питань. Якщо ж
враховувати соціально-політичне становище, в якому відбувається суспільне
виробництво, то таке визначення предмету теоретичної економічної науки значно
звужує його рамки, зводить до вивчення суто організаційно-економічних,
техніко-економічних і психологічних питань, що забезпечують високий прибуток
при мінімальних затратах, тобто до мистецтва вкладання та нагромадження
капіталу, а по суті до "хремастики",
неминучість появи якої, була передбачена ще Аристотелем .Саме "хремастика" по суті й стає предметом вивчення західної
теоретичної науки.
Предмет політичної економії
трактується значно ширше. Вивчаючи виробничі (економічні) відносини людей,
вона розглядає не лише організаційно-економічні та техніко-економічні питання
(надаючи їм досить важливого значення), але й вивчає соціально-економічні
умови, в яких відбувається життєдіяльність людей. Тому політекономія дає
можливість відповісти не тільки на питання: що, як і для кого потрібно
виробляти, але й на питання більш суттєві: чим визначається характер
виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ? Чому при
виробництві продовольчої продукції в кількості, яка перевершує майже в чотири
рази
ПМ . Самузльсон
П. Зкономика. - М.: НПО "Алгон",
1992. Т. 1, с. 7.
(12) . Там же. С. 15.
(13Ї . Вище зазначалося, що
вперше слово "економіка", розуміючи під нею мистецтво ведення
господарства з метою накопичення багатства, вжив Ксенофонт. Аристотель науку
про багатство (економіку) поділив на дві частини, виділивши з неї
"економіку" й "хремастику". Під
першим він розумів природну господарську діяльність, пов'язану з
виробництвом матеріальних благ для задоволення потреб людини. Хремастика ж розглядалася як мистецтво наживати
багатство. Тобто це діяльність, скерована на вилучення прибутку, на
нагромадження багатства, особливо у формі грошей. Такий вид діяльності Аристотель
вважав протиприродним, і ставився до нього негативно. Проте Аристотель
був достатньо реалістичним, щоб бачити неможливість чистої
"економіки": на жаль, з економіки постійно виростає "хремастика", що особливо характерно для регульованої
ринкової економіки.
20
нормальні потреби людей, близько 200
млн. чоловік на планеті щорічно помирає від голоду? Чому соціальна
справедливість, до якої людство прагне всю свою багатовікову історію, яка
лежить в основі християнської релігії, досягнення якої декларується більшістю
суспільних реформаторів впродовж уже сотень років, так і не стала нормою життя
людського суспільства? Нарешті, чому Україна, маючи найкращі стартові умови
серед усіх колишніх республік СРСР, опинилася через шість років після
проголошення самостійності чи не в найгірших умовах?
Своїм предметом політекономія
відрізняється й від прикладних економічних наук. Останні вивчають умови, які
формують кінцевий вибір оптимального варіанту використання ресурсів для
найбільш вигідного виробництва товарів (послуг) у конкретних галузях (сферах).
Те ж саме можна сказати і про
відмінність від мікро - і макроекономіки. Мікроекономіка вивчає
ці процеси на рівні підприємства (фірми). Макроекономіка - на
рівні суспільства (держави). Політична ж економія розглядає виробничі відносини
як на мікро, так і на макрорівнях.
Досліджуючи свій предмет, кожна наука
використовує певні методи. Як політекономія вивчає, пізнає суть економічних
процесів?
Метод політекономії
Відповідаючи на це питання, слід
пам'ятати, що наукове пізнання життя відрізняється від його
безпосереднього сприйняття тим, що воно проникає в суть процесів і явищ, розкриває
їх причинні зв'язки та взаємозалежності, виявляє причини та рушійні сили
соціального й економічного розвитку. Безпосереднє ж сприйняття реагує
лише на поверхові форми прояву тих чи інших явищ і процесів. Тому
науковий підхід вимагає застосування певних методів пізнання суті предмету, що
вивчається.
Узагальнюючим науковим методом, яким
користуються політ-економісти, досліджуючи закономірності функціонування
соціально-економічної системи або її окремих елементів, є діалектичний
метод. Він передбачає вивчення явищ і процесів економічного життя: а)в
їх загальному зв'язку й взаємозалежності; б)в стані безперервного розвитку;
в)коли кількісні зміни, які виникають у процесі розвитку, ведуть до змін
якісних. Джерелом розвитку будь-яких процесів згідно з цим методом визнається
єдність і боротьба протилежностей.
Конкретно діалектичний метод
реалізується в політекономії (бо тут неможливо застосувати метод лабораторного
аналізу або
експерименту) через метод
наукової абстракції(14) Абстрагування в політекономії означає мислене
очищення наших уявлень про процеси, що вивчаються, від випадкових, минулих,
одиничних явищ, фактів і характеристик і виділення в них явищ і фактів стійких,
типових, основоположних. Такий підхід дозволяє встановити суть процесів і не
змішувати її з формою, в якій дані процеси постають перед нами на основі їх
безпосереднього сприйняття. На підставі цього з'являється можливість
формулювати категорії і закони науки, про що мова піде в наступних темах.
З'ясування суті процесу дає можливість повернутися до того, від чого на
початковому етапі необхідно було абстрагуватися з метою виявлення більш
суттєвих відносин. У результаті конкретне (форма) постає вже не випадковим нагромадженням
явищ, а цілісною системою суспільного життя.
А це означає, що процес пізнання в
політекономії не зводиться лише до отримання хоча й правильних, але розрізнених
висновків і узагальнень. Він передбачає розгляд будь-якого явища як частку
єдиної цілісної системи, яку являє собою людське суспільство. Тому важливим
завданням процесу пізнання в політекономії є приведення оптимальних висновків
до системи, виявлення координації і субординації категорій і законів, які б
відображали об'єктивну структуру суспільного організму, що вивчається. Отже,
метод пізнання повинен носити системний характер.
Абстрактний метод включає в себе й
такі методи пізнання виробничих відносин, як аналіз і синтез. Зокрема,
в процесі аналізу предмет дослідження розчленовується, мислення
йде від видимого, конкретного до абстрактного. В процесі синтезу досліджується
економічне явище у взаємозв'язку і взаємодії його складових частин. Мислення
тут іде в зворотному порядку - від абстрактного до конкретного, від розуміння
суті відносин до прояву їх у конкретній ситуації. Отже, аналіз сприяє відкриттю
істотного в явищі, а синтез завершує розкриття суті, дає можливість показати,
в яких формах ця суть проявляється в реальній економічній дійсності.
Наукове пізнання суспільних процесів
передбачає також використання в політекономії економіко-математичних і
статистичних методів, що дає можливість визначати не лише якісні, а й
кількісні параметри процесів, що вивчаються. Нарешті, неодмінною умовою
з'ясування суті й конкретних форм прояву процесів і
І14) . Абстракція - мислене
ігнорування (неприйняття до уваги) тих чи інших несуттєвих факторів,
властивостей або зв'язків, що характеризують предмет, процес або явище.
явищ економічного сьогоденного буття є
поєднання логічного й історичного підходів при вивченні предмету
політекономії.
Кваліфіковане й об'єктивне
застосування цього методу відкриває шлях до розв'язання досить важливих
проблем для сучасного етапу реформування соціально-економічного ладу України. А
саме: І.Чому вільний (нерегульований) ринок, який був таким ефективним за
часів А.Сміта, не став і не стане панацеєю в сучасних
умовах? 2.Чому дрібнотоварне (фермерське) господарство, на якому трималася
економіка 19ст., не виведе Україну в число цивілізованих країн? Чому
кримінальні методи роздержавлення та приватизації власності, характерні для
первісного нагромадження капіталу в Європі у 16-17 століттях, не приведуть до
створення в Україні в найближчі 100 років соціальне орієнтованої економіки? і
т.д.
Завершальною ланкою методу політекономії
виступає суспільна практика. Тільки в процесі практики може бути
визначена істинність або хибність теоретичних абстракцій, вироблених науковим
мисленням. Процес пізнання реальної дійсності починається з практики й
завершується практикою, яка підтверджує або відкидає відповідні наукові
узагальнення реальної дійсності.
Отже, метод політичної економії, за
допомогою якого вивчаються виробничі відносини, спирається на діалектичний
світогляд. Використовуючи математичні засоби аналізу й синтезу економічних
процесів і явищ, він досліджує їх в історичному розвитку, а також у
діалектичній єдності кількісних і якісних змін. Лише на такій основі
політекономія може поставити на служіння людській практиці свої висновки.
Основні течії сучасної економічної
думки
Політекономія - наука, яка вивчає самі
основи людського буття, вона зачіпає інтереси всіх верств населення
, класів, угрупувань і владних
структур. Тому в її межах завжди формувалися різні концепції, школи, напрямки,
які предмет політекономії, ті чи інші економічні явища та процеси трактували і
трактують з позицій інтересів свого класу, тієї чи іншої владної структури або
певного прошарку суспільства. В сучасних умовах в економічній теоретичній науці
виділяються такі основні течії:
- Економічний лібералізм (теорія
економічної свободи). Представники цієї течії не визнають необхідності
втручання держави в економічне життя. Природним регулятором його, на їх думку,
виступає ринок. Найбільше прихильників має в СІЛА, економічній системі яких
найбільш притаманні ідеї економічної свободи. Досить популярними погляди
економічного лібералізму були в перші роки становлення економічної системи
самостійної України. Серед прибічників економічного лібералізму виділялися такі
відомі
економісти, як американець Людвіг Мізес (1881-1973 рр.) і згадуваний уже Фрідріх Хайек. В Україні апологетами ідеї економічної свободи
виступали переважно представники Руху (підтримувані Президентом Л.Кравчуком) до
тих пір, поки не демонтували централізовану систему управління економікою.
Починаючи з 1994 р. більшість з них переходять на інші позиції.
- Економічний дирижизм.
Представники його обґрунтовують необхідність систематичної регуляції
економіки з боку держави. Ідеал дирижистів -
"регульована економіка". Перші концепції економічного дирижизму виникли на рубежі 20-х і 30-х років 20 ст. у
Франції. Як течія економічної думки економічний дирижизм
оформився після 2-ї світової війни. Він об'єднує концепції й погляди,
пов'язані ідеєю "недостатньої ефективності" ринкового механізму,
обмеженості "приватної ініціативи" та необхідності свідомого
втручання в економічні процеси, в першу чергу з боку держави. Як практика,
економічний дирижизм передбачає: в)націоналізацію та
утворення значного державного сектора у виробництві та кредитно-банківській
сфері; б)державне фінансування та орієнтацію капіталовкладень; в)планування
економіки; адміністративний контроль над кредитом, цінами, заробітною платою.
Основними загальнотеоретичними
концепціями економічного дирижизму є концепції
"регульованої економіки", "змішаної економіки",
"планової економіки". Представники: Б.де Жувенель, Е.Гейлак, Ж.Піру, Р.Курбі та ін.
- Інституціоналізм
- течія в політекономії, яка виникла в кінці 19 - початку 20 ст. Прибічники
її стоять на тій позиції, що рушійними силами економічних процесів є позаекономічні
фактори. Тому головним завданням політекономії вони вважають вивчення
впливу на економіку різних "інституцій" - держави, права, приватної
власності, податків, сім'ї, релігії, монополій. Інституціоналізм
- одна з перших течій політекономії, яка виступила з виправданням
"адміністративного капіталізму" (державно-монополістичного),
вважаючи, що державне втручання в економіку - це введення "соціального
контролю" над виробництвом або організація "регульованої
економіки".
Визначними представниками інституціоналізму були відомі американські економісти У.Гамільтон, У.Мітчелл, Дж.К. Гелбрейт.
- Марксизм - виник в
середині 19 ст. як узагальнення досвіду того періоду історії, коли в передових
країнах Європи загострилися суперечності, властиві капіталізму, і на арену
політичної боротьби вийшов робітничий клас. Марксизм у політекономії - це
система соціально-економічних поглядів на закони розвитку виробництва та
революційні перетворення людського суспільства. Тому його
24
прибічники вважають головним завданням
політекономії вивчення об'єктивних економічних законів, які передбачають
неминучість формаційного розвитку історії людства й на основі цього формування
економічної політики держави.
Основоположниками марксизму та
практичними його провідниками в життя були К.Маркс, Ф.Енгельс,
В.Ленін. У сучасних умовах марксизм як течія в політекономії після більш як
столітнього визнання широким загалом людей у всьому світі, переживає певний
занепад, відбувається процес очищення від застарілих поглядів і догм, які не
витримали випробування часом.
- Неолібералізм
- один із напрямів сучасної політекономії, який прийшов на зміну
економічному лібералізму, ідеї якого виявилися не життєспроможними
в умовах, коли постійне безпосереднє втручання держави в господарське життя
стало невід'ємним фактором процесу відтворення. Його прибічники намагаються
обґрунтувати необхідність поєднання державного регулювання економіки із
здійсненням принципів вільної конкуренції. В той же час неолібералісти,
на відміну від своїх попередників, не вважають, що дія вільної конкуренції
може бути забезпечена автоматично. Вони визнають ряд суттєвих недоліків
капіталізму (панування монополій, диспропорції та економічні кризи), які
деформують механізм ринкового регулювання. Тому неоліберали
роблять висновок про необхідність постійного державного втручання в економіку з
метою створення сприятливих умов для конкуренції і свободи ціноутворення.
Система неоліберальних поглядів почала
складатися в 30-ті роки 20ст., але найбільшого розповсюдження набула після 2-ї
світової війни. Ідеї неолібералізму поділяли багато
економістів Франції, Великобританії, США, Італії. Однак центром неолібералізму стала Німеччина (ФРН) в особі таких
видатних економістів, як Вальтер Ейкен (1891-1950
рр.), Людвіг Ерхард (1897-1977 рр.).
- Кейнсіанство
- один з провідних напрямів у політекономії, який обґрунтовує необхідність
державного регулювання процесу відтворення. Сформувався в другій половині 30-х
рр. 20 ст. під „впливом різкого загострення суперечностей капіталістичного
відтворення під час світових економічних криз 1920-21 рр. і 1929-33 рр.
Засновник - згадуваний уже англійський економіст Дж.М.Кейнс
у 1936 р. опублікував монографію "Загальна теорія зайнятості, проценту і
грошей", в якій викладені основи його теорії та програма державного
регулювання економіки.
Особливості методу Кейнса полягають у
тому, що він розглядає економічні процеси як відображення психології
господарюючих суб'єктів, а не як породження матеріальних умов буття людей. А
звідси прихильність до мінової
концепції, виходячи з якої вирішальною сферою відтворення проголошується ринок
(що характерно для сучасних вітчизняних "реформаторів"). В той же час
розгляд масових, а не індивідуальних психологічних проявів людей дає можливість
виявляти кількісні зв'язки в економіці, які проявляються в масових діях класів
і соціальних груп, і відповідно до цього будувати соціально-економічну
політику, запобігаючи загостренню соціальних конфліктів.
Кейнсіанство набуло
багатьох прибічників у США, Англії та інших країнах світу, суттєво вплинувши на
економічну політику деяких капіталістичних країн. Ідеї Кейнса набули подальшого
розвитку і конкретизації з урахуванням економічних та політичних особливостей
ситуації після 2-ї світової війни в роботах представників лівого кейнсіанства та неокейнсіанства.
Але форсування економічного розвитку під прапором неокейнсіанської
теорії викликало в розвинутих країнах світу в кінці 60-х - І половині 70-х рр.
таке загострення соціально-економічних суперечностей (посилення страйкового
руху, економічні, валютні, енергетичні кризи та ін.), що економісти, які ще
зовсім недавно зображали кейнсіанство як
"революцію в політичній економії", змушені були заявити про кризу
сучасної економічної науки.
- Неокласицизм - суб'єктивна
школа в політекономії. Виникла в останній третині 19 ст. як реакція на
марксизм. Марксизм всебічно критикував капіталізм і обґрунтував неминучість
його загибелі, тому що він оснований на приватній власності та експлуатації.
Необхідно було захистити капіталізм від нападок марксистів, і цю функцію
беруть на себе представники неокласицизму. В той же час це була спроба
сформулювати закономірності оптимального режиму господарювання економічних
одиниць в умовах системи вільної конкуренції, визначити принципи рівноваги цієї
системи.
Біля початків неокласицизму стояли
такі відомі економісти, як австрійці К.Менгер
(1840-1921 рр.), Вем-Баверк (1851-1914 рр.),
американець Джон Бейте Кларк
(1847-1938 рр.) і Альфред Маршалл (1842-1924 рр.) - англійський економіст.
Серед сучасних представників неокласицизму найбільш відомі: Джеймс Едуард Мід (нар. 1907 р.),
Джон Хікс (нар. 1904 р.) - Великобританія, Мілтон Фрідмен (нар. 1912 р.),
Василь Леонтьєв (нар. 1906 р.) - США.
Панування неокласицизму в економічній
думці було суттєво підірвано розвитком кейнсіанства,
представники якого виступили з обґрунтуванням необхідності державного
регулювання економіки. Проте неокласицизм як течія, в політекономії не зникає.
Його прибічники переглянули деякі свої концепції, зокрема відношення
26
до держави. Тепер вони визнають
необхідність часткового втручання держави у відтворювальні процеси, але лише з
метою забезпечення свободи дії ринкових сил.
Одним з найбільш впливових напрямів
неокласицизму в сучасних умовах є мопетаризм.
Монетаристи, виходячи з бурхливого розвитку інфляційних процесів у
багатьох країнах світу, надають вирішального значення в економічному розвитку
регулюванню грошової сфери. Головною умовою плавного економічного розвитку вони
вважають стійке - в межах 4-5% на рік - зростання грошової маси в обігу. На цій
підставі монетаристи вимагають різкого обмеження всіх форм діяльності держави,
регулятивна політика якої, на їх думку, і є головною причиною нестійкості
(інфляції) економічного зростання.
Схема 5
Основні течії сучасної економічної думки
Течії
Економічний дирижизм
Марксизм
Неолібералізм
|
Кейнсіанство |
Неокласицизм
Монетаристська концепція
лежить в основі діяльності МВФ[15]. У зв'язку з цим монетаризм
є офіційною економічною політикою в Україні, яка користується послугами МВФ, а
переважна більшість
[15] Міжнародний
валютний фонд (МВФ) - спеціалізований заклад ООН, створений у 1944 р. з
метою надання середньострокових валютних позик для регулювання платіжних
балансів країн і підтримки валютних курсів, 20% голосів належить США.
вітчизняних офіційних економістів-"реформаторів" вимушені бути
монетаристами. Це визначає і зміст законодавства в галузі формування
вітчизняного економічного та правового поля, яке начебто створюється Верховною
Радою.
4.ФУНКЦІЇ ПОЛІТЕКОНОМІЇ. ПОЛІТЕКОНОМІЯ І ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА
Функції політекономії
Кожна наука має свою мету, яка
відображає її головний зміст. Такою метою для політекономії є з'ясування
законів розвитку суспільства та вироблення на основі цього рекомендацій для
формування економічної політики, яку повинна проводити держава, маючи за мету
підвищення ефективності суспільного виробництва.
Зміст науки проявляється в тих
функціях, які вона виконує. Які ж функції виконує політекономія?
Пізнавальна. Суть її в
тому, що політекономія покликана вивчати та пояснювати процеси та явища
економічного життя суспільства, досліджувати умови та характер функціонування
суспільного виробництва та його вплив на соціальні процеси.
Теоретична. Проте
політекономія не може обмежуватися простою констатацією і описом фактів
економічного господарського життя. Вона повинна проникати в саму його суть і
розкривати закони, що управляють господарськими процесами, обґрунтовувати
механізм їх дії. В цьому полягає її теоретична функція.
Практична. Будь-яке
знання, навіть те, що проникає в глибинні основи життя, цінне не саме по собі,
а тим, що може бути керівництвом до дії, служити практичним цілям перетворення
суспільства або підвищення ефективності суспільного виробництва з метою
підвищення добробуту народу. Тому політекономія повинна виробляти
рекомендації, концепції, програми практичної реалізації суспільством (фірмами)
вимог економічних законів.
Ідеологічна. Цю функцію
політекономія виконує, насамперед формуючи в людей (суб'єктів господарської
діяльності) сучасне економічне мислення, яке дає можливість правильно зрозуміти
й пояснити економічні процеси, що відбуваються, здійснювати практичний аналіз
наявних проблем, робити теоретично правильні висновки щодо ефективного
вирішення практичних завдань.
Методологічна. Політекономія
виступає як теоретичний фундамент комплексу економічних наук (галузевих,
функціональних, стикових).
Схема 6
Функції політекономії
ФУНКЦІЇ
пізнавальна
теоретична
практична
Ідеологічна
методологічна
Політекономія та економічна політика
Основою життя людського суспільства,
як буде показано далі, є виробництво матеріальних благ. Виробництво - це
складна соціально-економічна й
організаційна система. Цілком ясно, що ефективне функціонування такої системи
неможливе без певної координації, регулювання, нарешті, управління. З розвитком
суспільства в ньому (мова про це йшла у попередніх питаннях) склалися і діють
два принципово відмінних механізми впливу на виробничу систему - стихійний
і свідомий. При дії стихійного (ринкового) механізму регулюючий
вплив на систему відбувається через усереднення результатів, переплетення та
сутички різних, іноді суперечливих сил. Такий вплив пробиває собі дорогу як
загальна тенденція. Він автоматичний за своєю природою й відбувається
без втручання людей. Поруч із стихійними в суспільстві на будь-якому етапі
його розвитку діють і свідомі фактори управління (з боку держави,
фірми, окремого підприємця). Управління - це постійна властивість, притаманна
людському суспільству. Без нього неможливе не тільки зростання ефективності
виробництва, але й існування суспільства взагалі. Керована, організована праця
людей завжди більш ефективна, ніж стихійна.
Ілюструючи роль управління в людському
суспільстві, засновник відомої американської фірми ІВМ Томас Дж. Уатсон розповідав таку
історію. В одній сім'ї хлопчик отримав свою першу пару довгих штанів і побачив,
що вони дуже довгі. Він попросив свою бабусю прикоротити їх. Але бабуся
заявила, що в неї багато роботи по хаті. Мама у відповідь на його прохання
сказала, що сьогодні її черга грати в карти. Хлопчик пішов шукати допомоги в
сестри, але та поспішала на побачення. Пригнічений тим, що завтра не зможе
одягнути довгі штани в школу, хлопчик пішов спати.
Бабуся, закінчивши хатню роботу,
згадала про онука й прикоротила його штанці. Мама, закінчивши грати в карти,
зробила те ж саме. Сестра, повернувшись з приємного побачення, захотіла також
догодити братові. Зранку сім'я переконалася, до яких негативних наслідків
приводить некерована трудова діяльність.
Що ж таке управління? В
найзагальнішому плані управління -це цілеспрямований
вплив на систему з метою збереження її визначеності, стійкості, порядку, а
також переведення її в новий якісний стан на базі використання властивих цій
системі об'єктивних законів.
Нас в даному випадку цікавить
конкретна система - виробництва. А це в першу чергу діяльність людей. Тому
стосовно виробництва можна сказати, що управління - це
цілеспрямований вплив на людей (колективи або окремих робітників), який передбачає
організацію та координацію їхніх дій з метою підвищення ефективності
виробництва.
Отже, управління - це діяльність для
досягнення певної мети з допомогою системи методів. У зв'язку з цим виникає
питання: на основі чого визначається мета управління та як обираються методи,
якими користуються органи управління? Мета й методи управління визначаються
економічною політикою (держави, фірми, підприємця). Що вона собою являє?
Економічна політика - це сукупність
науково сформульованих ідей і положень, довгострокових і найближчих завдань,
цілеспрямованих дій, з допомогою яких здійснюється керівництво економікою
(підприємством). Тобто - це розробка й проведення в життя системи
господарських заходів, скерованих на розвиток і підвищення ефективності
виробництва.
Економічна політика, щоб бути дійовою,
не повинна бути результатом вольових, випадкових рішень окремих осіб, тих чи
інших владних структур. її зміст визначається вимогами об'єктивних економічних
законів (мова про це піде в наступних темах). Тому ефективність, дійовість
економічної політики, а в остаточному підсумку ефективність системи управління,
залежить
від того, наскільки повно й чітко
економічна політика відображає ці вимоги. А від чого це залежить?
Економічні закони, характер
і механізм їх дії, вимоги вивчає політекономія. Отже, щоб
бути ефективною,
економічна політика повинна спиратися на концепції, рекомендації,
які розробляються політекономією.
Будь-які спроби в економічній
діяльності обійти вимоги економічних законів (зробити так,
"як це мені подобається"), особливо на макрорівні, обертається значними
економічними втратами, а якщо це робиться тривалий час, то й катастрофою.
Повільний характер економічних
реформ, негативні наслідки більшості
господарських заходів,
які проводяться
в Україні, починаючи
з 1991р., і є результатом того, що вони носять вольовий, випадковий,
безсистемний характер. У більшості випадків вони копіюють західні зразки, не відповідають
конкретним соціально-економічним і політичним умовам України, а найголовніше,
як правило, суперечать вимогам економічних законів.
Вивчення механізму дії економічних
законів
Розробка концепцій економічного
зростання!
Політекономія
Розробка рекомендацій по підвищенню
ефективності виробництва
Економічна політика
Господарський механізм
Виробництво
ЗАПИТАННЯ ДЛЯ
ПОВТОРЕННЯ
1. Чому
політекономія вважається суспільною наукою?
2. Що таке
економіка, економічна система, її складові частини?
3. Основні
моделі організації й управління економікою. Чим вони різняться? Яка модель
характерна для сучасної України?
4. Місце
політекономії в системі економічних наук.
5.
Проаналізуйте етапи розвитку політекономії й спробуйте обґрунтувати
необхідність виникнення провідних шкіл політекономії.
6. Чому
класична політекономія називається класичною на відміну від прагматичної?
7. Що вивчає
політекономія й чим її предмет відрізняється від інших економічних (теоретичних
і прикладних) наук?
8. Як ви
розумієте метод політекономії? Що являє собою абстрактний метод?
9. Основні
течії економічної думки. Спробуйте знайти між ними спільні риси й суттєві
відміни.
10. Згадайте
функції політекономії. Спробуйте знайти місце політекономії в реальному житті.
Наведіть приклади.
11. Що таке
управління та чому воно необхідне в людському суспільстві (виробництві)?
12.
Проаналізуйте зв'язок між управлінням економікою, економічною політикою й
політекономією. До чого приводить порушення цього зв'язку?
13. Чого, на
вашу думку, повинна вас навчити політекономія? Запишіть, а в кінці року
порівняйте з тим, чого навчилися.