Розділ 3. Психофізіологічні засади психолінгвістики.

3.1. Мовленнєва пам’ять.

         Відомо, що спілкування, змістом якого є вирішення складних (або нескладних) проблем, встановлення ділових або міжособистісних стосунків, складається з постійних процесів породження мовлення, які, відповідно, передбачають його сприйняття. Розуміння декодування та декодування інформації (породження – сприйняття мовлення) буде більш плідним, якщо детальніше розглянути роботу мовленнєвої пам’яті.

Мовленнєва пам’ять є складовою частиною мовленнєвої свідомості та пов’язана з поняттям мовленнєвої здібності, яке ввів Л.В.Щерба. Мовленнєва здібність існує в свідомості кожного носія мови. Знання фіксуються в мозку в двох формах: вербальній та невербальній. Відповідно, мислення має змішаний характер. Цей процес досліджували професор Л.С.Виготський та його учні. Будь-який мовленнєвий знак, що фіксується у мозку, є своєрідним нервовим кодом. Все, що пізнається, - відображення властивостей предметів і явищ довкілля у вигляді нервового коду. Діяльність мозку забезпечує встановлення зв’язків між кодами, що називаються асоціативними комплексами. Стереотипність асоціативних комплексів встановлюється завдяки тому, що мовленнєва діяльність постійно узагальнює відбиття об’єктів у мозку. Ці об’єкти асоціюються зі слідами мовленнєвих подразників. Сліди у нервово-мозковій тканині називаються енграмами (або патернами). Енграми є пакетами електрохвиль, тобто послідовностями електроімпульсів, які створюються завдяки активності певної маси нейронів, розташованих в різних місцях мозку. Зрозуміло, що процес запам’ятовування є постійним і змінним, але й пам’ять – постійна діяльність, рух, активність. Фонд енграм накопичується та зберігається за системним принципом. Ілюстрацією може слугувати такий приклад: ми краще сприймаємо та запам’ятовуємо інформацію з тієї галузі, в якій ми краще обізнані, до якої більш схильні у фіксований період комунікації. Якщо сьогодні ви вивчаєте мовознавство або психологію, то скоріше запам’ятовуватимете лінгвістичну або психологічну інформацію, ніж географічну або економічну. Одні структури перекодовуються в інші, завдяки чому можливе не лише відображення отриманих знань, але й творчість.

Будь-яка реальна ситуація краще запам’ятовується, якщо вона супроводжується якими-небудь висловленнями. Для того, щоб певна подія, факт не були швидко забуті, доречно дати їм назву – певний ярлик, що може складатися зі слова або речення. Якщо, виходячи з дому, ви сказали собі, що вимкнули світло, газ, то ця інформація буде зафіксована. Таким чином, вербальна пам’ять є більш надійною.

Мовленнєва пам’ять має дві форми: довготривалу та короткочасну. Довгочасна мовленнєва пам’ять містить знання про світ (когнітивну базу) та знання правил та законів мовної системи. Вона є своєрідним дисплеєм, що дозволяє неодноразово звертатися до неї при обробці кожних наступних частин висловлень. Короткочасна мовленнєва пам’ять зберігає попередні речення для встановлення зв’язку з наступними, тобто утримує мовленнєву інформацію, необхідну для операційної обробки.

3.2.Породження мовлення.

Породженням мовлення називають сукупність процесів переходу від мовленнєвого наміру до тексту, писемного або звукового, доступного для сприйняття та розуміння. Цей процес, який найточніше відбиває взаємозв’язок між мисленням і мовленням, що є одним з найважливіших у психолінгвістиці, по-різному потрактовувався представниками певних шкіл та концепцій.

Послідовники біхевіорізму розглядали процес породження мовлення як результат емпіричної організації ( під впливом мовленнєвого досвіду) мовленнєвих реакцій або “наповнення” такими реакціями природженої багаторівневої психофізіологічної системи. Такої думки, зокрема, дотримувався Ч.Осгуд.

Н.Хомський та його послідовники вважають, що породження мовлення – процес послідовної реалізації семантичних, граматичних, прагматичних правил, що формуються у носія мови на базі природжених когнітивних структур.

Представники теорії мовленнєвої діяльності ґрунтуються на концепції Л.С.Виготського, який вважав, що висловлюванню передують процеси наміру, формуванню думки тощо. Тому основними постулатами теорії породження мовлення є: 1) послідовні етапи породження мовлення співвіднесені з фазами будь-якої діяльності: планування, реалізація плану і складання результатів з метою подальшого вдосконалення; 2) мовленнєва діяльність здійснюється як ієрархічна система процесів, що включає рівень дій та рівень операцій; 3) процес породження мовлення є цілеспрямованим і мотивованим; 4) мовленнєва діяльність має евристичний характер: мовець, маючи певну мету, може свідомо або несвідомо обирати певний спосіб для досягнення цієї мети.

Породження мовлення – процес, що водночас приводить до руху когнітивні та мовні структури в їх постійній взаємодії.

На різних етапах розвитку науки створювалися моделі породження мовлення, що мали за мету якомога повніше та точніше відтворити процес. Так, Р.Якобсоном, автором універсальної схеми мовної комунікації (автор повідомлення – адресат повідомлення – власне повідомлення – контекст – особливості контакту – код повідомлення), була запропонована комунікативно орієнтована модель породження мовлення:

Компонент, що кодує, послуговує для переводу інформації з немовленнєвої в семантичну. Семантичне уявлення містить всі види семантики. Завдяки трансформаційному компонентові здійснюється перехід у поверхневу структуру.

На підставі внутрішнього мовлення була створена модель О.О.Леонтьєвим:

Незважаючи на лаконічність та вичерпаність, в цій моделі не зафіксовано, де власне починається зовнішнє мовлення, де і як відбувається граматичне структурування.

Значний внесок у спроби моделювання породження мовлення зробив Б.Ю.Норман, який запропонував таку схему:

1.      Мотив.

2.      Думка (мовна інтенція).

3.      Внутрішнє слово (внутрішнє програмування, семантичний запис).

4.      Перехід від глибинної структури до поверхневої – до зовнішнього мовлення.

5.      Слово.

Передвербальними етапами є намір та стадія формування думки. Л.С.Виготський вважає, що на стадії формування думки вона ще не готова, а С.Д.Кацнельсон розглядає цей етап більш детально: 1) ситуація мовлення, 2) денотативний зміст, 3) логічний компонент, 4) емоційний, модальний компонент.

Таким чином, безперечним є факт, що мислення існує до мовлення, але не з’ясований перехід, оскільки думка є багатомірною, а слово – лінійне.

Вербальними етапами вважається виникнення внутрішнього слова та перехід його до висловлення. Внутрішнє слово є своєрідним імпульсом, який сприяє руху асоцаітивно-вербальних зв’язків. Виникнення внутрішнього слова пов’язане з поєднанням особистих значень, що “розгортаються” залежно від фактора адресата. Воно може бути частиною зовнішнього та не потребує граматичного оформлення.

Концепція О.Р.Лурії щільно пов’язана з теорією Л.С.Виготського. Вона включає мотив, задум (виникнення думки або загального змісту, що далі буде реалізоване у висловленні), внутрішнє мовлення ( перекодування задуму в розгорнуте мовлення для створення генеративної схеми розгорнутого висловлювання).

Існує два способи розподілення змісту за мовними одиницями при переході до зовнішнього мовлення: 1) підвести думку під лексичне значення слів, 2) підвести лексеми під граматичні , синтаксичні значення. У першому випадку обирається лексичний каркас, що залежить від предмету, змісту думки.(подія – дієслово). У другому випадку виникають лише номінативні блоки, що утворюють каркас ( світає – немає агенса). Наступним етапом є оформлення думки за законами морфології та фонології.

3.3. Сприйняття мовлення.

Сприйняття мовлення – це система процесів переробки інформації, яка спрямована на розуміння певного повідомлення при усному спілкуванні або при читанні.

Раніше сприйняття мовлення розглядали як дзеркальний процес породження але деякі дослідження зафіксували численні випадки випередження сприйняття.

Серед різних концепцій сприйняття мовлення переважають моторна (активна) і сенсорна (пасивна). Активна концепція полягає в тому, що людина слухає інформацію, визначає її зміст через моторні сигнали, необхідні для повідомлення. При пасивному сприйнятті мовлення відбувається зіставлення інформаційного сигналу з еталоном за акустичними ознаками.

Таким чином, першим етапом сприйняття мовлення є процес пізнавання слів, на який впливають такі фактори: 1) використовуються різні властивості мовних сигналів, 2) при різних умовах домінують певні класи ознак мовного сигналу. За спостереженнями Зимньої А. , зміст сприйняття будь-якого висловлення регулює внутрішня програма адресата. Наприклад, якщо людина зацікавлена в інформації, прихильно ставиться до повідомлення, вона швидше, глибше і точніше зрозуміє зміст відповідного висловлення. І навпаки, якщо внутрішня програма людини не налаштована на сприйняття інформації якщо не зацікавлена у певному повідомленні або не готова до цього повідомлення, зміст висловлення вона не збагне. Експериментальні дослідження доводять, що сприйняття мовлення є адаптованим процесом, в якому пізнавання слів пов’язане з виділенням сигналу та мети слухача. Якщо слухач може виявити лінгвістичні закономірності в звуках, то він буде здатним використовувати інформацію, що накопичується в часі, для прийняття рішення про певний звуковий елемент. Якщо такі закономірності не виявлені, процес прийняття рішення ґрунтується на акустичних фактах певного моменту. Відбувається зіставлення та вибір найбільш адекватного еталону. Тобто сприйняття ґрунтується на ідентифікації звукових еталонів, але пізнавання деяких звуків пов’язане не так з акустичними, як з лінгвістичними чинниками. Проблемам звукового сприйняття мовлення присвячені численні експериментальні дослідження, які дали неоднозначні результати. Це пов’язано, на думку Дж.Фланагана, з питанням виділення одиниць сприйняття. Традиційно такими одиницями вважаються звуки. Механізми та часові інтервали обробки інформації можуть відрізнятися від сприйняття окремих звукових стимулів. Мовленню притаманні часові образи, які сприймаються в цілому. Тому одиницями сприйняття можуть бути і склади, і слова, і речення, і фрази. Зрозуміло, що питання про сприйняття усного мовлення пов’язано з координатами слуху, серед яких найсуттєвішими є тон, гучність, часові інтервали. За допомогою експериментальних даних було доведено, що органи слуху сприймають зв’язне мовлення саме за цими характеристиками. Отже, процес сприйняття усного мовлення ґрунтується на слуховому відтворенні звукового повідомлення. Інші фізіологічні та психологічні механізми діють при сприйнятті писемного повідомлення, тексту.

Психолінгвістичний аналіз сприйняття тексту ґрунтується переважно на теорії синтаксису тексту, згідно з якою основними його ознаками є зв’язність та цілісність. Зв’язність тексту є категорією лінгвістичною, яка включає низку синтаксичних ознак (наприклад, синтаксичний паралелізм), актуальне членування речення, фонологічні ознаки (суперсегментні – паузи, інтонацію), семіотичну співвіднесеність компонентів (риторичні питання – чи потребує питання відповіді).

Цілісність тексту є одиницею скоріше психолінгвістичною, відтворює змістовну єдність тексту. На думку М.І.Жинкіна та Т.М.Дрідзе, змістовну організацію тексту моделює система семантичних типів предикатів, тобто при сприйнятті тексту формується ієрархічна організація програми мовленнєвого висловлення, що використовується реципієнтом. Зовнішні ознаки цілісності тексту – це сигнали, що дозволяють реципієнту прогнозувати межі, об’єм, зміст тексту.

Загальною умовою сприйняття тексту є створення образу змісту тексту. Моделлю сприйняття є синтез змісту тексту на базі перцептивного аналізу, що носить евристичний характер, в процесі якого відбувається пізнання та затримання у короткочасній пам’яті образів окремих мовленнєвих одиниць. Водночас сприйняття тексту є виділенням окремих значущих у контексті ситуацій – семантичних компонентів , синтезом цих компонентів в одне ціле.

Зі сприйняттям інформації та тексту щільно пов’язаний процес розуміння, який складається з процесів декодування, перекладу інформації на внутрішню мову, інтерпретації, результативного пояснення, оцінки, пізнання, мисленнєвої діяльності. Психолінгвістична теорія розуміння тексту була створена О.О.Леонтьєвим, П.Брудним, Т.М.Дрідзе. Розуміння – це послідовна зміна структури ситуації від одного елемента до іншого; процес перекладу змісту тексту в іншу форму. Безперечно розуміння інформації в процесі комунікації та розуміння тексту є різними інтелектуальними діями. В ході спілкування ми пізнаємо елементи висловлення – слова, імена ситуацій. Важливу роль у розумінні повідомлення відіграє позамовна реальність. Притаманні усному мовленню неповні речення, усічені конструкції, запитання-натяки доповнює безпосередня ситуація спілкування. У посібнику І.Н. Горєлова та К.Ф. Сєдова (“Основы психолингвистики”) наводиться приклад діалогу, зміст якого потребує роз’яснення:

• Чорна?
• Ні, червона.
• А чому біла?
• Тому що зелена.

Ця розмова здається абсурдною, доки не з’ясовується, що це діалог двох дачників біля куща смородини.

Розуміння тексту є складною літературознавчою, філософською, психологічною, комунікативною проблемою, яка не має та не може мати однозначного вирішення. Розглядають розуміння і як своєрідну інтерпретацію, і як оцінку, і як засіб побудови власних ментальних процесів. Текст зрозумілий тоді, коли може бути висловлений іншими словами. Безперечно, процес розуміння тексту зумовлює формування особистих утворень змісту, емоційної оцінки подій тощо. На думку М.М.Бахтіна, зміст тексту поліфонічний і має численні ступені свободи інтерпретацій.

Питання для самоконтролю:

1.      Яким чином зберігається інформація в мовленнєвій пам’яті?

2.      Що таке енграми?

3.      Яку інформацію зберігає короткочасна пам’ять, а яку – довготривала?

4.      Які ви знаєте етапи породження мовлення?

5.      Які ви знаєте моделі породження мовлення?

6.      Яка роль Л.С.Виготського у формуванні теорії породження мовлення?

7.      В яких концепціях розглядалася проблема породження мовлення?

8.      Чи є сприйняття мовлення дзеркальним процесом щодо породження мовлення?

9.      Що є найважливішим у сприйнятті фонетичного висловлення?

10.    На чому ґрунтується теорія сприйняття тексту?

11.    Проаналізуйте механізм власного сприйняття тексту.

ЛІТЕРАТУРА:

1.     Ахутина Т.В. Порождение речи: Нейролингвистический анализ синтаксиса.– М.,1989

2.     Ейгер Г.В. Механизмы контроля языковой правильности высказывания.–Х., 1990

3.     Иванов Вяч. Вс. Чет и нечет (ассиметрия мозга и знаковых систем). – М.,1978

4.     Исследование речевого мышления в психолингвистике. – М., 1985

5.     Кацнельсон С.Д. Речемыслительные процессы \\ Вопросы языкознания, 1984, №4.

6.     Леонтьев А.А. Основы психолингвистики. – М., 1997.

7.     Леонтьев А.А. Психолингвистические единицы и порождение речевого высказывания – М.,1969.

8.     Лакофф Дж. Мышление в зеркале классификаторов // Новое в зарубежной лингвистике. Вып.23. – М.,1988.

9.     Слобин Д. Грин Дж. Психолингвистика. – М.,1976.

10. Человеческий фактор в языке: Язык и порождение речи. – М.,1991.

                   Додаткова література:

1.     Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. - М., 1979.

2.     Богин Г.И. Типология понимания текста. - Калинин, 1993.

3.     Брудный А.А. Понимание как компонент психологии чтения. - М., 1975.

4.     Брудный А.А. Подтекст и элементы вне текстовых структур // Смысловое восприятие речевого сообщения в условиях массовой коммуникации. - М., 1976.

5.     Выготский Л.С. Собрание сочинений: 136т. - М., 1982-1984.

6.     Горелов И.Н., Седов К.Ф. Основы психолингвистики. – М., 1988.

7.     Дридзе Т.М. Текстовая деятельность в структуре коммуникации. -

8.     М., 1984.

9.     Жинкин Н.И. Механизации речи. - М., 1958.

10. Жинкин Н.И. О кодовых переходах во внутренней речи // Вопросы языкознания. 1964, №6, с.26-38.

11. Жинкин Н.И. Язык. Речь. Творчество - М., 1998.

12. Залевская А.А. Понимание текста: психолингвистический подход Калинин, 1988.

13. Зимняя И.А. Смысловое восприятие речевого сообщения // Смысловое восприятие речевого сообщения в условиях массовой коммуникации. - М., 1976. С.5-33.

14. Комуникативная и когнитиввная природа понимания. – М., 1989.

15. Красиков Ю.В. Алгоритмы порождения речи. - Орджоникидзе, 1990.

16. Кузьменко-Наумова О.Д. Смысловое восприятие знаковой информации в процессе чтения. - Куйбышев, 1980.

17. Лебедев А.Н. Память человека, её механизмы и границы // Исследование памяти. - М., 1990. С.104-118.

18. Линдсей П., Норман Д. Переработка информации у человека: введение в психологию: перевод с английского. - М., 1974.

19. Ломов Б.Ф., Беляева А.В., Носауленко В.Н. Вербальное кодирование в познавательных процессах. - М., 1986.

20. Лурия А.Р. Язык и сознание. - М., 1979.

21. Носуленко В.Н. Психология слухового восприятия. - М., 1988.

22. Норман Б.Ю. Синтаксис речевой деятельности. - Минск, 1978.

23. Норман Б.Ю. Грамматика говорящего. - Санкт-Петербург, 1994.

24. Фланаган Дж.В. Анализ слухового восприятия. - М., 1968.

25. Kess J.F. Psychologuistics: Psycology, linguistics fnd the stydy of natural language. - Amsterdam/Philadelphia: John Benjamins, 1993/

26. Kintsch W. The use of knowledge in discourse processing: Construction - integrate model//Psycological Rewiew. 1988.Vol. 95. Pp.163-182.

27. Sternberg R.J. Cognitive psycology. Fort Worth etc: Holt, Rinehart and Winston, 1996.

 

Розділ 4

Психолінгвістика та проблеми особистості.

Мовлення є своєрідною візитною карткою будь-якої особистості. Опанування цього мистецтва є справою життя кожної людини. Універсальними є психофізіологічні засади породження та сприйняття мовлення, механізми опанування мови, що сприяє формуванню мовленнєвої особистості.

Психолінгвістика розвитку

4.1 Оволодіння мовою дитиною.

Проблема оволодіння мовою є одною з провідних та найдискусійніших у психолінгвістиці. Питання про існування природжених знань порушували і В.Гумбольдт, і О.О. Потебня, і Н.Хомський та інші. На думку Н.Хомського та Дж.Каца (автора книги “Філософія мови”), у свідомості будь-якого носія мови існує певний пристрій, що забезпечує засвоєння мови. Міститься він як природжена структура: дитина має природжені знання, висловлює їх у вигляді гіпотез.

Згідно концепції О.Р.Лурії, мовна компетентність (здібність) та застосування мови (мовна активність) з’явилися не одразу. Корені мови виявляються в конкретних людських діях, в процесах, у яких відбивається зовнішня дійсність.

Слобін вважав, що діти будують подібні граматики для всіх мов. Він виділяє ядерні концепти, тобто базові поняття, які відтворюються різними поверхневими структурами.

Американська дослідниця Меліса Бауерман доводить, що процес оволодіння мовою пов’язаний з пізнанням відношень між когнітивними та мовними поняттями. Вона зазначає, що оволодіння мовою полягає в постійному пізнаванні того, як здійснювати перенесення та переклад з однієї системи репрезентації (дитячі домовні концептуальні поняття) на іншу (мову).

Проблеми оволодіння мовою були детально досліджені в працях Ж.Піаже, О.М.Шахнаровича, Негневицької, О.І.Ісеніної та інших. О.І.Ісеніна доводить існування первинної передвербальної системи комунікації, що виявляється у таких рефлекторних несвідомих реакціях дитини, як крик та посмішка. Крик є першою несвідомою реакцією дитини на будь-який дискомфорт: мокрі пелюшки, біль, бажання їсти тощо. Спочатку цей крик ні до кого та ні до чого не звернений, але скоро він набуває знакової природи: дитина подає голос та чекає на реакцію. Якщо ніхто не підходить, немовля повторює крик. О.М.Шахнарович вважав, що компоненти мови засвоюються дитиною в процесі спілкування на основі предметної діяльності. Розвиток мовленнєвої здібності (компетентності) є взаємодією процесу спілкування дорослих і дитини, процесу, що здійснюється поетапно, з одного боку, та процесу розвитку предметної та пізнавальної діяльності дитини.

Як свідчать дослідження, розвиток мовленнєвої здібності дитини має три періоди. Перший етап – домовленнєвий, який триває перший рік. Перші чотири місяці називають періодом гуління, яке є реалізацією спадкової програми розвитку голосу. В цей період немовля не відтворює мовленнєвих звуків, у нього ще немає артикуляції, корелювання. Зовні гуління є фонацією доскладового типу, монотонною вокалізацією, що нагадує воркотіння голуба. Після четвертого місяця настає період лепету (белькотання), коли з’являються еквіваленти слів – послідовність складів з єдиною артикуляцією та хореїчним наголосом (на перший склад). Частіше вимовляються подвійні склади. На цьому етапі працює мускулатура мовленнєвого апарату та починає працювати слуховий аналізатор. У перші місяці переважає механізм ехолалії – несвідомого наслідування звукам мови, які чує дитина. Відтворювані звуки немовляти не мають предметної співвіднесеності – вони лише виражають певні потреби та оцінку. У шість місяців у лепетанні немовлят починають добре виявлятися фонетичні особливості мови, якою розмовляють дорослі, що оточують дитину. Словнику немовлят притаманні також звукозображувальні елементи (“гав-гав”, “бі-бі”, “мням-мням” тощо), які, на думку О.М.Шахнаровича, відбивають фундаментальну рису перших найменувань: прагнення наблизити звукову форму до предмета або явища, яке воно називає. Перші слова виникають приблизно у 8 - 10 місяців. Так звані дорослі слова у дитячій інтерпретації максимально скорочуються. У перший період у дітей виникає релевантна артикуляція, синтагматична фонетика, прагнення відтворення слова, асиміляція приголосних за місцем творення. Дитина починає пізнавати слово, використовувати його, що зумовлює оволодіння фонематичним сприйняттям, тобто здатності розпізнавати фонеми.

Другий етап відзначається первинним опануванням мови. Триває він другий рік життя. У цей період розвивається парадигматична фонетика – ототожнення слів , подібних за звучанням. Починаючи з 1,5 року активно збагачується словник, з’являються перші двочленні речення, граматичні протиставлення.

Третьому періоду розвитку мовлення, який відповідає третьому року життя, притаманне активне засвоєння граматики, тобто парадигматичної граматики – виокремленню морфем і утворенню нових.

Таким чином, на третьому році життя формується мовленнєва здібність, яка поступово трансформується у навички володіння мовою: знаннями орфографічних, орфоепічних, пунктуаційних правил, знаннями мовної системи є формування лексичних понять, правил словозміни та словотворення, граматичної систематизації слів, понять про речення, висловлення, стилістичні правила використання певних мовних засобів, а згодом – уміння бездоганно користуватися скарбами мови у різних комунікативних ситуаціях. У вісімдесяті роки були закладені основи розуміння людини, яка прекрасно володіє мовою, як мовленнєвої особистості. Ця концепція була викладена у працях О.О.Леонтьєва, Ю.М.Караулова, Г.І.Богіна та інших.

Згідно з концепцією Г.І.Богіна, людина проходить 5 рівнів оволодіння мовою. Перший рівень називається рівнем правильності. Це період оволодіння елементарними правилами мови, який здійснюється протягом перших шести років життя. Другий рівень – інтеріоризація, тобто період набуття швидкості мовлення. У дітей вона буває недостатньою через погано сформований апарат внутрішнього мовлення. Подолання цих недоліків відбувається до 10 – 11 років. Третій рівень визначається як рівень насиченості, коли дитина опановує використання стильових ресурсів мови. Недостатність таких навичків долається приблизно до 15 – 16 років. Четвертий рівень – рівень адекватного вибору, який відповідає становленню мовленнєвої особистості, що володіє риторичними навичками, планує та будує своє мовлення у відповідності з різними комунікативними ситуаціями. П’ятий рівень – рівень адекватного синтезу, коли особистість у повсякденному спілкуванні володіє вишуканою літературною мовою. Зрозуміло, що важко знайти чіткі вікові межі для оволодіння четвертим, а особливо п’ятим рівнями, бо швидкість, продуктивність такого процесу залежить від кожної конкретної особистості, її мети, установок, когнітивної бази, інтересів тощо.

Питання для самоконтролю:

1.      Як оцінюється проблема оволодіння мовою у різних дослідженнях?

2.      Яка роль крику у встановленні комунікативних навичок?

3.      Які основні періоди в оволодінні мовою виділяють учені?

4.      Як здійснюється процес оволодіння мовою протягом першого періоду?

5.      Як здійснюється процес оволодіння мовою протягом другого періоду?

6.      Що опановує дитина під час третього періоду?

7.      Як далі розгортається процес оволодіння мовою?

ЛІТЕРАТУРА:

1.      Брунер Дж. И др. Исследование развития познавательной деятельности. – М.,1971.

2.      Богин Г.И. Типология понимания текста. – Калинин, 1986.

3.      Богин Г.И. Схемы действия читателя при понимании текста. – Калинин,1989.

4.      Вежбицка А. Семантические универсалии и описание языков. – М.,1999.

5.      Залевская А.А. Слово в лексиконе человека. – Воронеж,1990.

6.      Исенина Е.И. Дословесные периоды развития речи у детей. – Саратов,1986.

7.      Караулов Ю.Н. Русский язык и языковая личность.- М..1987.

8.      Клименко А.П. Лексическая системность и ее психолингвистическое изучение. – Минск,1974.

9.      Кольцова М.М. Ребенок учится говорить. – М.,1979.

10.    Красков Ю.В. Алгоритмы порождения речи. – Орджоникидзе,1990.

11.    Леонтьев А.А. Язык, речь, речевая деятельность. – М.,1969.

12.    Леонтьев А.А. Слово в речевой деятельности. – М.,1965.

13.    Негневицкая Е.И., Шахнарович А.М. Язык и дети. – М.,1981.

14.    Пиаже Ж. Речь и мышление ребенка. – М.-Л.,1932.

15.    Пиаже Ж. Генетический аспект языка и мышления // Психолингвистика. – М.,1984.

16.    Слобин Д., Грин Дж. Психолингвистика. – М.,1976

17. Шахнарович А.М. К проблеме психолингвистического анализа детской речи. – М.,1974.

18.Леонтьев А.А. Основы психолингвистики. – М.,1999.

4.2  Мовлення Та Особистість.

Вивчення характеру взаємодії між людиною і світом через мову і зумовило виокремлення проблеми мовленнєвої особистості, що досліджується в різних напрямках: у лінгводидактиці, у психотерапії, у когнітології тощо.

Питання про мовленнєву особистість у лінгводидактиці було порушено Ю.М. Карауловим який запропонував ієрархічну послідовність навичків, умінь, знань, орієнтирів. Учений пропонує три рівні володіння мовою: нульовий (вербально-семантичний), перший (тезаурусний), другий (мотиваційно-прагматичний).

Вербально-семантичний рівень складається з таких компонентів: 1. одиниці: готовність до номінації, вибору слів, висування іншомовної лексики, володіння спеуіальною термінологією; 2. вербальна сітка: готовність до рецепції граматичних структур, до усного і писемного мовлення, володіння нормами орфографії; 3. стереотипи: володіння повсякденним мовленням, готовність до монологічного виступу.

Тезаурусний рівень містить поняття, тезаурус, стереотипи-правила.

До понять належить готовність дати визначення певним явищам, концептам, готовність розуміти та опрацьовувати необхідну інформацію в текстах. Тезаурус включає готовність надавати висловленню модальну забарвленість, готовність до аргументування, до поєднання реплік у діалозі, до імпровізації мовлення. Стереотипи-правила передбачають готовність користуватися внутрішнім мовленням, до передачі змісту чужої мови.

Мотиваційно-прагматичний рівень реалізує діяльнісно-комунікативні потреби; комунікативну сітку: сфери, ситуації, ролі; стереотипи – образи прецедентних текстів.

Під діяльнісно-комунікативними потребами розуміється готовність керувати спілкуванням, цілеспрямовано будувати висловлювання, що має необхідний ступінь впливу, готовність до врахування “фактору адресата”. Комунікативна сітка висвітлює рівень володіння усним мовленням: розмовляти з кожним “його мовою”, використовувати стилістичні засоби, розмежовувати діловий та художній стиді при продукуванні мовлення. На мотиваційно-прагматичному рівні особливого значення набувають “стереотипи” – вміння відрізняти художню літературу вищого ґатунку від посередньої, готовність до естетичного сприйняття та аналізу тексту, прогнозуванню сюжетних ходів, вміння користуватися тропами, крилатими виразами.

Безперечно, володіння трьома (а особливо – мотиваційно-прагматичним) рівнями віддзеркалюють той інтелектуальний потенціал, що дається людині через володіння мовою.

Проблеми пізнання світу людини, її потреб, захоплень, орієнтирів, були порушені в психолінгвістичних дослідженнях лексикону особистості. Найбільш вагомими в цій галузі слід відзначити праці О.О. Залевської (див. список літератури). На думку вченої, лексикон не тотожній індивідуальному словниковому запасу або репрезентації слів у тривалій пам’яті людини.

Вивчення розуміння значення слова через фонові знання, граматичну структуру, інші чинники, висвітлені в науковій літературі, зумовило виведення О.О. Залевською “ядра” індивідуального лексикону, завдяки якому формується “система координат” , що відповідає потребам особистості.

Найпоширенішими способом дослідження лексикону людини є асоціативний експеримент, в якому і виявляється система цінностей, знань, потреб, тобто “система координат” особистості (за О.О. Залевською).

Мова – це система орієнтирів, яка необхідна людині в процесі її діяльності. Оволодіваючи мовою, людина набуває навичок відбиття та відтворення картини світу, який є багатогранним, має численні причинно-наслідкові відношення, стереометричний характер. Свідомість, яка моделює оточуючий світ, має глибинний, багатогранний характер, а мова – явище лінійне, проте саме через неї людина встановлює контакт із зовнішнім світом. Проблема ”людина і світ” є найскладнішою в антропологічній системі наук і не може мати однозначного вирішення.

Мовлення будь-якої людини віддзеркалює як приналежність її до певної соціальної групи (вік, стать, освіта, професія, місце проживання), так й індивідуально-психологічні риси, особливості відтворення реальності.

Ніхто не здатний так багато розповісти про людину, як вона сама, але не завжди пересічна особа та її слухачі вміють це почути (або прочитати). Практика аналізу мовлення людини з метою розуміння її проблем, спрямоване на можливу допомогу, широко застосовується у психотерапевтичній практиці, що віддзеркалено в працях О.Ф.Бондаренка, Ф.Є.Василюка, Н.Ф.Калиної та інших. Мовленнєва особистість у психотерапії розуміється як сукупність здібностей та характеристик людини, що зумовлює створення та сприйняття ним мовленнєвих творів (текстів), які відрізняються ступенем структурно-мовленнєвої складності, глибиною та точністю відбиття реальності, ступенем цілеспрямованості. Лінгвістичний аналіз психотерапевтичного спілкування визначив основні механізми викривлення індивідуальної моделі світу, що виявляється в мовленні: генералізація, опущення, викривлення. Генералізація полягає в узагальненні, що сприяє певному обмеженню в сприйнятті ситуацій та моделюється за допомогою неадекватної переваги у вживанні заперечних займенників. Наприклад, людина у відчаї каже “Мене ніхто ніколи не розуміє”, кваліфікуючи якусь поодиноку ситуацію в закономірність. Така позиція не дає змоги об’єктивно проаналізувати свої стосунки. Опущення – це процес втрати певних фрагментів досвіду та їх характеристик. Люди в таких ситуаціях не бачать та не чують того, що не хочуть сприймати. Найпоширенішою мовною формулою в таких ситуаціях є вислів на зразок: “Цього ніколи не може бути”. Викривленням називають процес, завдяки якому відбувається неправильне (викривлене) сприйняття певної ситуації. “Я не можу йому це сказати, бо це його образить”.

Вивчення характеру мовної картини світу, яке переважає у сучасних філологічних дослідженнях, розкриває особливості світосприйняття через аналіз мовних фактів як у стилі видатних діячів, зокрема літераторів, так і у мовленні певної групи людей. На цікаві факти вийшли дослідники чоловічого та жіночого мовлення.

Розмежування чоловічої та жіночої картин світу здійснив Отто Вейнінгер, ґрунтуючись на доробках філософської думки, літературних творах, власних спостережень, проте його дослідження мало дещо упереджений характер. Подальший аналіз різних типів мислення був здійснений у межах лінгвістичних досліджень. Вивчення І. Кавінкіною системи порівнянь відтворює характер асоціацій у світосприйнятті представників різної статі. Так, об’єктами порівнянь у чоловіків виступають переважно жінки та тварини, а у жінок-діти. Асоціативне поле дієслова “плаче”, відтворене чоловіками, формується поняттями “слабкість”, “нездатність спокійно вирішити проблему”, а у розумінні жінок – це “крик про допомогу слабкішого”, “нещире почуття” або спосіб метафорично представити природу (плаче дощ, хмара тощо). Аналіз асоціацій, пов’язаних з іншими діями (радіти, сердитися, любити), дозволив авторові зробити висновки про більш прагматичне світосприйняття чоловіками та поетичніше – жінками, проте навряд чи дані зазначеної статті свідчать про універсальні тенденції мислення представниками різної статі.

Ґрунтовний аналіз проблеми був представлений О.М.Холодом, який досліджував мовленнєві картини світу чоловіків та жінок на різних рівнях мови, в усному та писемному мовленні. Так, семантика “чоловічих” творів має таку систему, послідовність значень: Іронія, розмірковування, спогади, песимізм, безвихідність, скептицизм, критика, алкоголізм, невпевненість. Послідовність семантичних шарів у “жіночих творах” представлена поняттями: жалкування, надія, необхідність, впевненість, сумнів, спогади, критика, іронія, суперечливість, злочин, кара, доля, визначеність, важкість. Вживання синтаксичних структур також має тенденції до певного розмежування. Індивідуальний стиль жінок передбачає переважне вживання простих речень, простих речень з однорідними членами речення, з вставними та вставленими конструкціями, складносурядних речень, складнопідрядних з підрядними допустовими та ступені, спонукальних конструкцій. У чоловіків частіше зустрічаються ускладнені прості речення, безсполучникові складні речення, складнопідрядні з підрядними місця, часу, мети. Ці спостереження відтворюють певні тенденції в оформленні мислення, вони знову підтверджують більш конкретну картину світу в чоловіків, і розпливчасту, а іноді і поетичну – у жінок. Висновки О.М.Холода спростовують деякі позиції О.Вейнінгера, зокрема, про здатність до зіставлення явищ реальності у чоловіків та практичну відсутність цієї здібності у жінок. Питання про недостатню конкретизацію місця та часу в мовленні жінок також не обмежується результатами зазначеного експерименту. О.М.Холод зазначає, що у листах, особистому спілкуванні жінки частіше вказують на час та взагалі виявляють себе скурпульознішими та педантичнішими.

Певні тенденції були виявлені також О.П.Мартинюк на матеріалі англійської мови. Так у мовленнєвій поведінці чоловіків відзначають тактику суперництва, а у жінок – тактику співробітництва, що зумовлює більшу стабільність в плані ввічливості у жіночому мовленні.

Особливості розмежування чоловічої та жіночої мовленнєвих картин світу в деяких мовах зафіксовані у граматичних системах. Так, японська мова містить численні факти морфологічних, морфонологічних та морфосинтаксичних відмінностей у мовленнєвому етикеті чоловіків та жінок.

Подібні дослідження дають цікаві результати, проте не дають підстави для узагальнень, бо коригують мовленням такі фактори, як приналежність до певного віку, соціальної групи, освіта, ситуація спілкування, індивідуальні психологічні риси тощо.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ:

1.      Що розуміється під мовленнєвою особистістю?

2.      В яких науках розглядають це поняття?

3.      Як мовлення свідчить про певні риси характеру або психологічні стани?

4.      Чи існує різниця у чоловічому та жіночому мовленні?

5. Як використовують мовну систему чоловіки та жінки?

1.     Які тенденції до вибору об’єктів порівнянь були проаналізовані І. Кавінкіною?

2.     Які синтаксичні конструкції більше притаманні для мовлення чоловіків, а які – для жінок?

ЛІТЕРАТУРА:

1.     Алпатов В.М., Крючкова Т.Б. О мужском и женском вариантах японского языка // Вопросы языкознания,1980, №6.

2.     Бондаренко А.Ф. Социальная психотерапия личности (психосемантический подход). – К.,1991

3.     Василюк Ф.Е. Психология переживания. Анализ преодоления критических ситуаций. – М.,1984.

4.     Залевская А.А. Проблемы организации внутреннего лексикона человека. – Калинин, 1977.

5.     Залевская А.А. Слово в лексиконе человека: психолингвистическое исследование. – Воронеж, 1990.

6.     Залевская А.А. Введение в психолингвистику. – М., 1999.

7.     Кавинкина И. Модели языковой картины мира мужчин и женщин (на материале сравнений).// Антропоцентричний підхід у дослідженні мови. – Ніжин, 1998.

8.     Калина Н.Ф., Варфоломеева О.В. Речевое общение в психотерапии. – Симферополь,1996.

9.     Караулов Ю.Н. Русский язык и языковая личность. – М., 1987.

10. Холод А.М. Речевые картины мира мужчин и женщин. Днепропетровск, 1997.

Розділ 5

Психолінгвістика та соціальні аспекти спілкування.

У першому розділі, розглядаючи історію становлення науки, ми відзначили, що основним напрямком психолінгвістики третього покоління стала її соціальна зорієнтованість. Процеси кодування-декодування повідомлення розглядалися не лише як психофізіологічне явище, а й як соціально зумовлений феномен: враховувалася ситуація спілкування, соціальні характеристики співрозмовників тощо.

Безперечно, кожна особистість поєднує в собі соціальне та індивідуальне, приймаючи та заперечуючи певні соціально обмежені норми, що й знаходить відбиття у мовленні. Проблемам соціальної диференціації мов присвячує свої розвідки соціолінгвістика. Ми зупинимося лише не деяких аспектах соціального виміру психолінгвістичних проблем.

 

 

5.1  Етнопсихолінгвістика.

У процесі комунікації існують певні етноспецифічні особливості мовного мислення, спілкування. На цей фактор впливають такі чинники: зв’язок з культурними традиціями народу, до яких належать певні заборони або дозволи на певні різновиди спілкування, стереотипні акти спілкування, етикетні формули тощо; фактори, що пов’язані з соціальною ситуацією та соціальними функціями спілкування, що пов’язані з етноспецифічними особливостями протікання психічних процесів тощо. Таким чином, етнопсихолінгвістика – це галузь психолінгвістики, що вивчає національно-культурну варіативність у мовленнєвих актах.

Проблеми етнопсихолінгвістики були порушені ще Гумбольдтом та розвинені в теорії мовної відносності Сепір – Уорфа, згідно з якою мислення людини здійснюється через закони рідної мови, точніше – регулюється цими законами. Американський фахівець з етнолінгвістики Едуард Сепір (1884 – 1939) на підставі досліджень мав індіанців дійшов висновку, що культура народу залежить від його мови, ставлення до світу зумовлюється певними граматичними формами. Згідно з концепцією Сепіра, мови є соціальними моделями, на яких ґрунтується акт пізнання.

Американський інженер, мовознавець та антрополог Бенджамін Лі Уорф (1897 – 1941) розглядав зв’язок мови, з одного боку, та психічної, розумової, практичної діяльності людей, з іншого, доводячи залежність мислення, світогляду, поведінки людей від особливостей природи та характеру мови, якою висловлюють думки та почуття.

Відповідно, за гіпотезою Сепір-Уорфа мова детермінує мислення, світогляд, поведінку людей.

Зіставляючи мови хопі та англійську, Уорф дійшов висновку, що в англійській мові переважна більшість слів поділяється на іменники та дієслова (суб’єкти та предикати), а світ, відповідно, представлений предметами та діями. У мові хопі немає чіткого поділу на іменники та дієслова, а лінгвістичні одиниці класифікуються, виходячи з тривалості повідомлення. Відсутність розмежування слів на іменники та дієслова притаманна й іншим мовам (наприклад, мові нутка), що дає підставу Уорфу пояснювати монічний погляд на природу. На думку дослідника, ми виділяємо у світі явищ певні категорії не тому, що вони дійсно існують, - бо, навпаки, світ постає перед нами як калейдоскопічний потік вражень, який організований нашою свідомістю – а через мовну систему. Ми організуємо світ у поняття та розподіляємо значення певним чином тому, що ми є учасниками згоди, можливої для представників певного мовного колективу та закріплені у системі моделей нашої мови.

Теорія Сепір-Уорфа знайшла подальший розвиток у критичному аналізі різних напрямків. Спростовуючи захоплення авторами теорії мовної відносності ідеєю залежності мислення від мови, І.С.Горєлов та К.Ф.Сєдов пропонують глибше вчитатися у деякі позиції теорії Гумбольдта, на творчість якого спиралися Е.Сепір та Б.Уорф. 1. Історія часів та народів так щіллно пов’язана з мовою, що мовам іноді дописують такі риси, які вони зберегли мимохіть. Тобто думки фіксуються за допомогою мови, а не диктуються мовою. 2. Визначення законів, у межах яких виявляється духовне, не залежить від мови. 3. Мова висловлює думки та почуття, але вона випливає з руху думок та почуттів. Людина відчуває та знає, що мова для неї – лише засіб, без мови є світ, в якому людина прагне опанувати себе, але цей процес здійснюється саме за допомогою мови.

Дослідники зазначали, що дійсно існує вплив мови на пізнання. Але критики переважно заперечують принциповий вплив мови на процеси сприйняття, хоча процеси запам’ятовування та відновлення в пам’яті раніше отриманої інформації певним чином коригуються мовою. Найбільш цікавою, на нашу думку, виявилася полеміка А.Вежбицької та Стівена Пінкера, який зазначав, що немає доказів про вплив мови на мислення її носіїв. Американський вчений апелює до науки про мозок, яка не підтверджує зв’язок того, як ми говоримо і як ми мислимо. Проте А.Вежбицька заперечує, що Пінкер грунтується лише на фактах англійської мови та стверджує про відсутність доказів про вплив рідної мови на мислення лише у його книзі, що не означає її відсутність взагалі. А.Вежбицька, польська дослідниця, яка жила та працювала в Америці, у Росії, а тепер живе в Австралії, ґрунтовно досліджувала культури різних етнолінгвістичних реалій, зокрема англо-американську та японську, що дало їй унікальний матеріал для аналізу.

Порівнюючи японську та англо-американську культури, польська дослідниця дійшла висновку, що в японській культурній традиції не заохочується пряме вираження вимог та відмов, у той час як англо-американська ( та зауважимо – і Слов’янська) культура віддає перевагу безпосередності та прямоті. У японців не прийнято говорити “я це хочу” або “я цього не хочу”, що природньо для представника іншої культури, який з дитинства звик висловлюватися у “прямий” спосіб. У японській культурі вважається важливим не образити почуття співрозмовника, не скривдити його, Японець вивіряє свої вчинки та, відповідно, мовленнєву поведінку за правилом: “Я не хочу, щоб те, що я роблю, говорю, було б кому-небудь неприємно”.

Цілком протилежним є і принцип ведення діалогів у контексті різних культур. Обов’язковою умовою ведення діалогу в японському етикеті є залишання фраз незакінченими, щоб їх міг завершити співрозмовник. Діалог же американців чи англійців – це протистояння двох характерів чи інтересів; англо-американська культура культивує принцип особистої незалежності, щоб ніщо не обмежувало свободи самовираження.

Порівнюючи англо-американську культуру з ізраїльською, А.Вежбицька зазначає, що ізраїльська культура характеризується значно більшою прямотою у висловленні думок. Як приклад розглядається комунікативна ситуація “пасажир та водій у автобусі”. Пасажир А: Водій, відчини двері! Водій не реагує. Пасажир В: Водій, відчини задні двері! Водій відчиняє.

Досить специфічними є лінгвоетнічні особливості відмови. У ізраїльській культурі відмову прийнято висловлювати категорично – простим “ні”. У англо-американській культурі відмова занурюється у контекст вибачення я кажу “ні”, але не хочу, щоб Ви із-за цього журилися”. В японському мовленнєвому етикеті слово “ні” неможливе за будь-яких обставин.

У кожній культурі існують такі слова, що визначають різний спосіб мислення. Такі лінгвоспецифічні поняття, значення передають не лише особливості способу життя, притаманного певному суспільству, але й певний спосіб мислення. Так, в Японії є дієслово miami, що означає процеси “говорити” і “думати”, а ще й суспільний ритуал – спосіб розмірковувати про важливі життєві події. Слово “друг” має відповідник з подібними конотаціями в англійській мові, а в японській існують різні слова, що називають різні типи відношень між людьми, подібні дружбі: “shinum” та “ tomodachi”, що в першому випадку означає приблизно “близький друг”, а в другому – “просто друг”. Причому у відношеннях між дітьми переважає слово “просто друг”, бо вважається, що вони не здатні ще до справжньої дружби. Вежбицька розглядає також особливе російське слово “пошлый” та його похідні, які передають усвідомлення носіїв мови того, що існують несправжні цінності, які підлягають осміюванню та спростуванню.

Цікаві факти були представлені в експериментальних асоціативних дослідженнях. Так у роботах Д.І. Терехової були проаналізовані особливості сприйняття українцями та росіянами соматичної лексики. В результаті опису синтагматичних, парадигматичних, тематичних, граматичних, фонетичних та інших асоціацій, автор дійшла висновку, що специфічні риси асоціювання більш властиві периферійним зонам.

Питання для самоконтролю:

1.     В творах якого відомого мовознавця були порушені питання етнолінгвістики?

2.     Хто є автором теорії мовної відносності?

3.     Що детермінує мова за теорією мовної відносності?

4.     Які дослідження підтверджують, а які заперечують правильність теорії мовної комунікації?

Завдання для поглибленого вивчення:

1.     Законспектуйте монографії Вежбицької А., Д.І. Терехової (див. Список літератури).

Література:

1.     Атаян Э.Р. Язык и внеязыковая деятельность.– Ереван, 1987.

2.     Брутян Г.А. Гипотеза Сепир-Уорфа. – Ереван, 1968.

3.     Баронин А.С. Этнопсихология. – К., 2000.

4.     Васильев С.А. Философский анализ гипотезы лингвистической относительности. – К., 1974.

5.     Вежбицка А. Культурно обусловленные сценарии и их когнитивный статус // Язык и структура знания. – М.,1990.

6.     Вежбицка А. Семантические универсалии и описание языков. – М., 1999.

7.     Гачев Г.Д. О национальных картинах мира // Народы Азии и Африки, 1967, №!.

8.     Горелов И.Н. Седов К.Ф. Основы психолингвистики. – М., 1998.

9.     Гумилев Л.Н. География этноса в исторический период. – М.,1990.

10. Королев СюИю Вопросы этнопсихологии в работах зарубежных авторов. – М., 1970.

11. Роль человеческого фактора в языке. Язык и картина мира. – М.,1988.

12. Терехова Д.І. Особливості сприйняття лексичної семантики слів (психолінгвісичний аспект). –К., 2000.

13. Цивьян Т.В. Лингвистические основы балканской модели мира. – М.,1990.

14. Этнопсихолингвистика. – М.,1988.

15. Этнопсихолингвистические прблемы семантики. – М.,1978.

5.2. До проблеми мовленнєвого впливу.

Питання про мовленнєвий вплив охоплює майже всі проблеми психолінгвістики, теорії комунікації, знаходяться на межі внутрішніх потреб та рис особистості, з одного боку, і координат соціальної взаємодії, з іншого.

Згідно з теорією комунікації, будь-яке висловлювання, крім локутивного та ілокутивного значень, може мати перлокутивний ефект – впливати на того, хто сприймає певне повідомлення. Це дає підстави розглядати мовленнєвий вплив як соціальне явище. Але будь-яка взаємодія між людьми – це протистояння особистості, а з психологічного та психолінгвістичного поглядів вплив щільно пов’язаний з процесами сприйняття та розуміння інформації, з потребами, станом реципієнта тощо. Тому феномен мовленнєвого впливу традиційно розглядається в соціальному аспекті, але з урахуванням багатьох особистих чинників.

Будь-яке спілкування певним чином передбачає вплив однієї особи на іншу (інших). Проблеми психології спілкування були детально розроблені в працях О.О.Леонтьєва. Згідно його концепції, спілкування поділяється на предметно орієнтоване, особисто орієнтоване, соціально орієнтоване.

Предметно орієнтоване спілкування виявляється при взаємодії в процесі предметної діяльності. Особисто орієнтоване спілкування виявляється у певних особистих стосунках та передбачає зміни у психологічних ставленнях людей один до одного. Соціально орієнтоване спілкування передбачає зміни у соціальній або соціально-психологічній структурі суспільства або стимулювання прямих соціальних дій через вплив на психіку членів певної соціальної групи або суспільства в цілому.

Під мовленнєвим впливом розуміється навмисна перебудова смислової (особистої) сфери особистості.

Мовленнєвий вплив може бути представлений як у широкому, так і у вузькому розумінні.

У широкому розумінні – це будь-яке мовленнєве спілкування цілеспрямоване. Такий вид комунікації може бути зображений з позиції одного з комунікантів, коли він розглядає себе як суб’єкта впливу, а співрозмовника – як об’єкта. Суб’єкт впливу – це той, хто регулює діяльність свого співрозмовника.

У вузькому розумінні – це мовленнєве спілкування в системі засобів масової комунікації або агітаційний виступ перед аудиторією. Цей аспект мовленнєвого впливу є найбільш дослідженою галуззю, більше відоме як соціально орієнтоване спілкування.

Об’єкт мовленнєвого впливу у вузькому розумінні не пов’язаний із суб’єктом стосунками субординації та має певну свободу вибору своїх дій; може змінювати діяльність лише в тому разі, коли ця зміна відповідає його потребам. На сьогодні актуальними стають дослідження мовленнєвого впливу в моделі “людина – аудиторія”, зокрема проблеми об’єкту мовленнєвого впливу - сукупності людей.

Існують три основні різновиди мовленнєвого впливу в системі “лектор – аудиторія”.

1.     Коли завдання мовленнєвого впливу є повідомлення нової інформації, нових знань про певні явища, предмети тощо. Зіставляючи ці нові знання зі своїми потребами, мотивами, людина визначає своє ставлення до них.

2.     Коли повідомляється нова інформація про вже відомі явища, предмети реальності. Тоді завданням такого повідомлення є систематизація знань реципієнта (реципієнтів), що зумовлює переоцінку, перебудову попередньої інформації, її осмислення та розуміння. Таке спрямування мають переважно лекції на професійні теми.

3.     Увага зосереджена на потребах реципієнтів. Нова інформація не повідомляється, але лектор (мовець) спрямовує зусилля на зміну ставлення людини до своєї діяльності, своїх дій, до усвідомлення сенсу свого життя.

Проблема впливу в масовій комунікації з відомих причин детально досліджувалася у радянські часи. Аналіз соціально орієнтованого спілкування виявив ряд суттєвих положень для подальшого розвитку психолінгвістики та теорії комунікації. Згідно концепції О.О.Леонтьєва, досліджуване спілкування має такі класифікаційні параметри: воно може бути прямим та непрямим, зосередженим у часі та не зосередженим. Пряме спілкування виявляється на мітингах, виступах перед будь-якою “живою” аудиторією, а непряме – радіо, телебачення, преса. Зосереджене у часі спілкування виявляється при одночасній безпосередній бесіді, а не зосередженим може слугувати приклад сприйняття реклами. Аудиторія може бути зосередженою у просторі або не зосередженою.

Як бачимо, зазначені аспекти дослідження проблеми мовленнєвого впливу зосереджені на соціально орієнтованому спілкуванні, досліджують характер взаємодії в моделі “лектор – аудиторія”, що вивчаються у поєднанні методів психолінгвістики, теорії комунікації. Щодо особисто орієнтованого спілкування, то аналіз цієї проблеми ґрунтується на проблемах мовленнєвої особистості, теоретичних засад діалогової взаємодії.

Мовленнєвий вплив може здійснюватися через усне або писемне мовлення. При сприйнятті, розумінні, аналізі писемної інформації (тексту) реципієнт знаходиться сам на сам з джерелом впливу. Тому процес взаємодії суттєво залежить від бажання, потреб, можливостей особистості сприймати певну інформацію, а, відповідно, підлягати мовленнєвого впливу. Значно суттєвіша роль автора інформації в процесі усного спілкування, тому й можливості мовленнєвого впливу в такій ситуації є більшими. На реципієнта впливає інтонація, розстановка логічних акцентів, тон розмови тощо.

Питання для самоконтролю:

1.     З якими суміжними науками пов’язана проблема мовленнєвого впливу?

2.     Що розуміють під мовленнєвим впливом?

3.     Як залежить мовленнєвий вплив від типу спілкування?

4.     Як досліджується проблема мовленнєвого впливу в соціально орієнтованому спілкуванні?

5.     У чому різниця у здійсненні мовленнєвого впливу через писемне і усне мовлення?

Завдання.

1.     Проаналізуйте характер впливу на вас

а) лекцій, які ви слухаєте

б) телевізійних новин

в) інформації друга (подруги),

Чи є різниця у вашому сприйнятті повідомлень з різних джерел і як це впливає на ваш світогляд.

2.     Одну і ту ж інформацію ви прочитали в газеті та почули по радіо (телебаченню). Чи є різниця в характері впливу?

3.     Відвідайте виставу в театрі за добре відомою вам п’єсою. Проаналізуйте характер сприйняття і впливу на вас тексту драматичного твору та його виконання.

ЛІТЕРАТУРА:

1.     Дридзе Т.М. Язык информации и язык реципиента как факторы информированности // Речевое воздействие. Проблемы прикладной психолингвистики. – М.,1972.

2.     Леонтьев А.А. Основы психолингвистики. – М.,1997.

3.     Оптимизация речевого воздействия. – М..1990.

4.     Петренко В.Ф. Проблемы эффективности речевого воздействия в аспекте психолингвистики // Оптимизация речевого воздействия. – М..1990.

5.     Речевое воздействие в сфере массовой коммуникации. – М.,1990.

6.     Речевое воздействие. Проблемы прикладной психолингвистики. – М.,1972.

7.     Тарасов Е.Ф. Речевое воздействие: методология и теория // Оптимизация речевого воздейтвия. – М.,1990.

Висновки

Проблеми сучасної психолінгвістики є різноманітними, різноплановими, розвиваються у нерозривному зв’язку з іншими науками антропологічного циклу: філософією, психологією, соціологією, соціолінгвістикою, теорією комунікації, теорією діалогу, літературознавством, герменевтикою тощо. Результати численних досліджень, спостережень дозволяють глибше проникнути у глибини людської свідомості та спроби її представлення засобами мови: у соціальні, соціокультурні аспекти комунікації; у проблеми мовленнєвої взаємодії тощо. Порушені питання потягом останніх десятиліть були у центрі психолінгвістичної науки, що і розглянули ми у цьому посібнику. Безперечно, деякі проблеми пов’язані з процесами сприйняття та розуміння інформації, тексту; Зі становленням мовленнєвої особистості та характером відображення певних “особистостей” рис через мовлення* з виявленням етноспецифічних особливостей у мовленні тощо, потребують детального висвітлення і заслуговують на окреме дослідження. Ми ставили за мету ознайомити читача з деякими найважливішими, на нашу думку, напрямками психолінгвістичної науки, з методами психолінгвістичних досліджень, з літературою, присвяченою певним питанням. Відтепер всім, хто зацікавився порушеними проблемами, надається можливість детальніше ознайомитися з літературою, вивчити теоретичні засаді науки, з одного боку, та уважніше придивитися, прислухатися до себе та оточуючих, до процесів, нерозривно пов’язаних з нашим життям, з іншого боку. Психолінгвістичні дослідження широко застосовуються у найрізноманітніших сферах: у педагогіці, у методиці вивчення мови (як рідної так і іноземної), у криміналістиці, у дефектології, у політичній психології, у вивчення засобів масової інформації, у аналізі функціонування певних мовних явищ ( наприклад, фоносемантики, синтаксису тощо). Актуальними є психолінгвістичні студії й при вивченні літератури, при порушенні філософських проблем, пов’язаних із дихотомією “людина (особистість) – суспільство”.

Сподіваємося, що посібник допоможе читачам зорієнтуватися у теоретичних та прикладних питаннях антропології.