1.2. Агрокультура і сільськогосподарська техніка

Сільське господарство, що традиційно поділялося на рільництво, город­ництво, садівництво, тваринництво, було панівною формою європейської еко­номіки протягом V—XV ст. Його еволюція тісно пов'язана з розвитком феодальних відносин На територіях, що належали до Римської імперії, збереглася антична матеріальна культура: орне землеробство, сади, виноградники, маслинові гаї, кращі породи свійської худоби, методи інтенсивної агрокультури. Госпо­дарство варварських племен порівняно з античним було примітивнішим. У салічних франків практикувалося орне землеробство з піденнічно-вогневою та перелоговою системами рільництва. Останні дві переважали у зарейнських германських племен, Центральній Європі. Таке землеробство було неорним і включало чотири етапи обробітку землі: підготовку ділянки, вирубування лісу, випалювання, носів безпосередньо в золу. Вже в VII ст. внаслідок формування земельної власності, обмеженості земельних угідь, виникнення правових нормативних кодексів користування природними угіддями, їхньої екстенсивної експлуатації, оволодіння тягловими знаряддями праці утворилося двопілля, коли половина площі реалізувалася як рілля, а друга залишалася під нарами. У той час були відомі вісім видів основних робіт: випалювання, оранка, внесення добрив, носів, боронування, сапання, збиран­ня врожаю, спалювання соломи. В документах VIII —IX ст. з'явилися перші згадки про трипілля.

У період генези феодального господарства у всіх країнах Європи фак­тично використовувалися однакові сільськогосподарські знаряддя праці. Для оранки — мотика та широколопатеві полозові та вузьколопатеві рала, яки­ми боронували землю глибиною до 7 см і підрізали кореневу систему.

У районах з античною спадщиною землю орали легким безколісним де­рев'яним плугом з залізним сошником. Ріллю розпушували граблями і бороною, траву косили косами, а врожай жали серпами. Молотили ціпами або за допомогою худоби, що копитами вибивала зерно з снопів чи тягла спеціальний каток або молотильну дошку. Для різних робіт застосовували лопату, сокиру, ніж.

Серед сільськогосподарських культур перше місце належало різновиду пшениці — полбі. Друге місце за площею і значенням займала пшениця: тверда яра, завезена зі Сходу, і м'яка, як озима, так і яра, яку здавна сіяли в Середземномор'ї. Жито, що спочатку вважалося бур'яном, протягом V— X ст. стало самостійним озимим злаком і поширилося з південного сходу на північний захід Європи. Повсюдно сіяли просо — найдавнішу злакову культуру. Ячмінь і овес переважали на схід від річки Рейн. Врожайність була низькою: сам-два, сам-три.

З технічних культур вирощували льон, коноплю, з бобових — боби, горох (з VIII ст.), сочевицю (з X ст.). У VIII ст. після завоювання арабами Іспанії європейці познайомилися з рисом.

Господарські документи, зокрема франкський "Капітулярій про вілли" (VIII ст.), німецький "Взірці опису церковних і королівських земель" (IX ст.), нараховують майже 100 садових й городніх культур різних сортів: яблуні, груші, вишні, сливи, горіхи, шовковиця, айва, персики, каштани, горобина, кизил, виноград, аґрус, ріпа, редька, хрін, огірки, дині, гарбузи, квасоля тощо. Куль­тивували лікарські рослини, квіти. З Центральної та Південної Європи виноград поширився до Одеру. Сади та городи мали присадибний характер. Тваринництво втратило першорядну роль. Воно було екстенсивним, худоба паслася на пасовиськах, пустирях, в лісах, на полях після збирання врожаю, часто без пастухів. Розводили велику рогату худобу, волів як тяг­лову силу. Кількісно переважали дрібні тварини: свині, кози, кури, качки, фазани. Окремою галуззю стало конярство. Коней розводили для верхової їзди, а з X ст. із запозиченням зі Сходу хомута — для землеробських робіт і перевезення вантажів.

Важлива роль у забезпеченні прожиткового мінімуму населення нале­жала сільським промислам: полюванню, рибальству. Полювання було та­кож формою розваги феодалів.

У XI — XV ст. сільське господарство повільно прогресувало у зв'язку з освоєнням нових земель, удосконаленням знарядь праці та системи рільниц­тва, підвищенням виробничого досвіду селян. Це зумовлювалося завершенням процесу феодалізації, зростанням міст, що стали постійним ринком збуту продуктів харчування та сировини, розвитком товарного виробництва. Важ­ливе значення мало поліпшення демографічної ситуації у XI — XIII ст.

Освоювалися нові землі. Населення мешкало в селищах, де природна родючість грунту за тодішнім рівнем агрокультури забезпечувала прожитко­вий мінімум. На обжитих територіях землі не вистачало, тоді як частина земель не використовувалася. Агротехнічний розвиток зробив можливою їх колонізацію, хронологічні межі якої в Західній Європі охоплювали другу половину XII — першу половину XIV ст., в Центральній та Східній Європі — XII-XVII ст.

Розширювалися культивовані землі, збільшувалися двори в обжитих поселеннях. Утворювалися поодинокі подвір'я та хутори у важкодоступних місцях. Освоювалися необжиті землі і виникали нові поселення. Під час освоєння земель вирубувалися ліси, проводилися осушувальні та іригаційні роботи, будувалися дамби. Ініціаторами колонізації були окремі селяни, громади, світські та духовні феодали, королі. У ролі агентів з заселення необжитих земель виступали монастирі, частіше — спеціальні підрядники-локатори. В Італії, Нідерландах велика роль у освоєнні земель належала містам. Землевласник укладав договір з локатором, який зобов'язувався знайти поселенців-госпітів, а за свої послуги отримував у два-три рази більший наділ, ставав старостою або суддею, будував млин, корчму тощо. В Цілому площа освоєних земель зросла у Франції на 15, в окремих районах Англії — на 25 —50 %, були освоєні всі родючі землі заельбської Німеччи­ни. У Польщі орні землі в XIV ст. становили 25 % всієї території, тоді як у XI ст. — 16 %. Наприкінці XIII ст. завершилася слов'янська колонізація басейнів Верхньої Волги і Оки, у XIV—XV ст. — основних районів 3аонежжя, Поділля, Помор'я, була окультурена земля Північне-Західної і Північно-Східної Русі.

Успіхи колонізації тісно пов'язувалися з досягненнями в агротехніці. Повсюдно утвердилася трипільна система рільництва, що порівняно з двопіл­лям збільшувала ріллю, розширювала види культур у сівозмінах (озимі, ярі, нари), при тих самих витратах давала змогу отримувати у півтора раза більше продукції, зберігала врожай при стихійних лихах, оскільки строки його садіння і збирання були різні, розподіляла сільськогосподарські роботи більш рівномірно протягом року. На менш родючих землях зберігалося двопілля, у лісових районах — підсічна і перелогова системи. З кінця XVI ст. виникли складні сівозміни. Після парів сіяли кормові культури (буряк, вику), парове поле засівали травами і використовували як пасовиська. Інколи взагалі відмовлялися від парів, засіваючи поле кормовими, бобови­ми культурами. Землю підживлювали гноєм, мергелем (суміш вапняку, глини, піску), попелом, компостом, торфом, за рахунок випасання худоби. Англійські агрономи радили залишати солому і спалювати або приорювати її. Інко­ли використовували зелені добрива (люпин), котрі заорювали перед по­сівом зернових. Встановлювалися норми вивезення гною, що став предме­том купівлі-продажу. До примусів селян входили вивезення мергелю па поля, збирання гною на вулицях. Особливо цінувався послід птиці та овець.

Поступово протягом IX —X ст. головним орним знаряддям став плуг, конструктивними деталями якого були відвальна дошка, за допомогою якої розсувався і змішувався грунт, асиметричні залізні лемеші та чересло. Відо­мо кілька видів плугів. Важкий колісний плуг застосовували для розорю­вання цілини та в доменіальному господарстві. Легкий плуг без коліс — на наділах селян, ним також дробили землю. У Німеччині, Фландрії у XV ст. з'явився легкий одноколісний плуг. У Центральній Європі, Росії поширила­ся соха, що була продуктивнішою від рала, легшою і конструктивнішою по­рівняно з плугом. Тягловою силою залишалися воли, буйволи, мули, яких у важкий плуг впрягали 3 —4 пари. Тому селяни для обробітку землі викори­стовували супрягу, об'єднуючи тягло двох або кількох подвір'їв. Коней запрягали у легкий плуг, який дістав назву парокінного. Наприкінці XV ст. коні стали головною тягловою силою. Застосовували дво-, три-, рідко чотириралову оранку. Більшість знарядь праці не зазнала змін. Після оранки землю розпушували і прикривали насіння бороною, в яку впрягали коня, або дубовими циліндрами з шинами, катком. Урожай до XIV ст. продовжу­вали збирати сернами, з XV ст. бобові, овес, ячмінь — косами. Почали будувати криті токи і переносити молотьбу на зиму. Зерно віяли на вітрі, м'якушем годували худобу. Для помолу зерна з XI ст. поширилися нижиьобійні водяні млини, з XIV ст. — верхньобійні, а з XIII ст. — вітряки, запози­чені зі Сходу.

Переважало зернове господарство. Полбу витіснила пшениця, яка перева­жала у Франції, Італії, Англії. У Німеччині, Росії на першому місці було жито. Широкого поширення набули ячмінь, овес, що йшли па ниво, хліб, фураж. Менше сіяли проса. Збільшилися посіви бобових (боби, горох, квасоля, сочевиця, вика), що перемістилися з городів на поля і використову­валися як продукт харчування та фураж. З XV ст. у Західній Європі виро­щують гречку, а рис, крім Іспанії та Сицилії, — в Італії. Новими культура­ми для Європи стали ріпа і конюшина. Врожайність їх залежала від сорту та району вирощування. В агрономічній літературі нормальними вважали­ся врожаї для пшениці — сам-п'ять, жита — сам-сім, ячменю — сам-вісім, вівса — сам-чотири, гороху та сочевиці — сам-шість. Однак середній вро­жай становив сам-три, сам-п'ять, у родючих долинах — сам-шість, сам-вісім.

Зростання промисловості зумовило розширення посівів технічних куль­тур: льону, коноплі, красильної резеди, марени, шафрану, синильника, вайди.

Садівництво, городництво, виноградарство характеризувалися більш високим рівнем агротехніки порівняно з рільництвом. У приміських райо­нах вони набули промислового значення. Сади та городи, які переважно належали королям, монастирям, феодалам, виходили з присадибних діля­нок. У південних районах садово-городнє господарство велося на іригацій­них землях. З'явилися нові культури: цитрусові, шовковиця, абрикоси, по­луниця, бавовна, цукрова тростина, спаржа, артишоки, буряк.

Тваринництво до кінця ХНІ ст. мало другорядне значення після рільниц­тва, а в XIV—XV ст. у районах з несприятливими умовами для вирощуван­ня зернових набуло першорядного значення. Збільшилося поголів'я худоби, співвідношення між великою і дрібною становило приблизно 1 : 5. У доменіальному господарстві переважала велика рогата худоба, в селянських гос­подарствах через нестачу кормів розводили овець, кіз, свиней, птицю. Худо­бу переводили на стійлове утримання. Було відомо кілька типів тварин­ництва: пасовищне, стійлове, пасовищно-стійлове. Для того щоб розширити кормову базу, з XIV ст. під пасовища відводили луки, які обгороджували, засівали травами, висушували, дренажували. Велася селекційна робота.

Серед промислів важливого значення набуло розведення риби. Практи­кувалася багаторівнева система ставків. Удосконалювалися пристрої для скидання води.

З XIII ст. у сільському господарстві зароджувалася спеціалізація окре­мих регіонів, країн, областей. На півночі Франції панувало рільництво, на півдні переважала полікультура: зернове господарство поєднувалося з ви­ноградарством, садівництвом, розведенням маслин, тваринництвом. У північно-східній Англії основою господарства було землеробство, в північно-західній домінуючим стало вівчарство. В середині XIV ст. кількість овець досягала 12 мли. У Нідерландах розвивалося експортне стійлове м'ясо-молочне ско­тарство, вівчарство. Італія, Іспанія стали районами садово-городніх госпо­дарств, виноградарства, вирощування маслин.

У сільському виробництві в V — VIII ст. панівна роль належала індиві­дуальним господарствам у межах громади-марки. У період зрілого фео­дального господарства зросло значення сеньйорії. Однак вона не стала ве­ликим виробником, оскільки грунтувалася на дрібному селянському госпо­дарстві. Доменіальне господарство не тільки виробляло продукцію, а й при­своювало значну частину праці селян. Починаючи з XI ст. більш інтенсив­но протягом XIV—XV ст. зростало значення селянських господарств. Доменіальне господарство зберегло свою роль у тваринництві, лісових промис­лах, вирощуванні технічних культур, городництві, орієнтованих на ринок. Для землекористування характерними були черезсмужжя панських і се­лянських земель і єдині для всіх примусові сівозміни, асортимент культур, строків посіву та збирання врожаю. У Південній Франції, Середній і Північній  Італії, Іспанії селяни користувалися компактними ділянками, що обго­роджувалися або обкладалися кам'яними стінами від худоби. У заельбській Німеччині, Чехії, Польщі з переходом на німецьке право запроваджувався лановий порядок, коли орні землі, раніше розкидані хаотично, зводилися в компактні поля, а селяни отримували лан землі (16,8 га). У районах з переважним розвитком тваринництва більше значення мали луки і па­совища.

У період генезису феодального господарства внаслідок недостатнього розвитку товарно-грошових відносин сільське господарство мало натураль­ний характер. З IX ст. спочатку в районах Середземномор'я, а далі в усій Європі сільське господарство ставало товарним. У XI —XIII ст. більшу час­тину сільськогосподарської продукції продавали феодали. Це була продук­ція переважно селянських господарств, що надходила до господарсько-адміністративних центрів сеньйорій як натуральна рента. В XIV—XV ст. селя­ни почали активно торгувати продукцією власного господарства.

Господарське піднесення зумовило появу агрономічної літератури. Ще в X ст. у Візантії була укладена енциклопедія "Геопоніка". Вона давала рекомендації щодо всього циклу сільськогосподарських робіт, вирощування окремих культур. У ХНІ — на початку XIV ст. література пропагувала раціональні методи господарювання, але була відома лише феодалам.

В цілому загальний рівень розвитку агрокультури і сільсько­господарської техніки зростав повільно. Прогрес не охопив усіх районів Європи. Зберігалися первісні системи рільництва, не завжди здійснювали­ся правильні сівозміни, удобрювалися лише сади, городи, виноградники, доменіальні землі при посівах ярих — раз на три роки. Селянські наділи практично не удобрювалися. Не вистачало кормів, і, як наслідок, у селянських господар­ствах бракувало худоби. Руйнівний вплив мали війни.