3.7. Внутрішня і зовнішня торгівля

Головними формами організації внутрішньої торгівлі в Україні у XIX ст. залишались ярмаркова, базарна та постійна стаціонарна торгівля. 4 Протягом XIX — на початку XX ст. відбулися зміни в ярмарковій торгівлі. В Україні, як і в інших частинах монархії Романових, була ду*е ^7ста мережа ярмарків. Кожен більш-менш значний населений пункт знахо­дився в межах цієї мережі, перебував у сфері її впливу. В першій половині XIX ст. налічувалося понад 2 тис. ярмарків, на початок 1895 р. кількість І* зросла у 1,8 раза, за 10 років (1895-1904) - з 4250 до 5600.

Як і раніше, ярмарки проходили в усі пори року — взимку, навесШ. влітку і восени. У зв'язку з відсутністю удосконалених шляхів сполучення і відсталістю засобів транспортування найбільші торгові операції на ярма?

'   '~ '"                   '                                                               "'                                ""'•ках проводили у січні, лютому, червні, липні, серпні, коли грунтові шляхи були найбільш зручні для транспортування вантажів.

Торгові обороти окремих ярмарків були різними: від кількох сот до кількох мільйонів карбованців. За даними звітів губернаторів урядові, на­передодні реформи 1861 р. в Україні на ярмарки було завезено товарів на суму 110,5 мли крб., а продано — на 56,7 мли крб. На початок 1895 р.   , продаж товарів зріс в 1,25 раза.

Протягом 1895 — 1904 рр., за значно заниженими даними, сума вартості привезених товарів па ярмарки України збільшилася з 143,2 до 260 млн крб. Якщо вважати дрібними ярмарки з привозом товарів на суму до 5 тис. крб., середніми від 5 до 100 тис. крб. і великими понад 100 тис. крб., то в 1863 р. в Україні налічувалося дрібних ярмарків 1064, середніх — 972 і великих — 8.

У Харківській губернії в 1845 р. відбулося 440 ярмарків, з яких на міста припадало 79 і на села — 361. Проте з34 035 тис. крб. торгового обороту сільські ярмарки мали 1/10, а міські — 9/10.

Дрібні міські, містечкові та сільські ярмарки обслуговували порівняно невеликий район, переважно навколишні населені пункти.

Торгівлю тут вели в основному місцевими товарами вроздріб. У цих ярмарках брало участь майже все місцеве населення. Постійною фігурою на дрібних ярмарках був торговець-скупник. Особливо потрібними ці ярмар­ки були в сільських місцевостях, де була слабко розвинена постійна торгів­ля, а збут сільськогосподарських продуктів, селянських промислових ви­робів не набув організованого характеру. Тривалість таких ярмарків обме­жувалась одиим-двома днями.

Великі міські ярмарки обслуговували господарсько-адміністративні регіони України, об'єднували їх в одне економічне ціле, також втягували українські землі в систему всеросійського ринку, були важливими пункта­ми всеросійського обміну. На цих ярмарках широко практикували оптову торгівлю, в якій головна роль належала купцям й поміщикам. На великі міські ярмарки привозили товари майже з усіх українських губерній, ба­гатьох центральних губерній Росії, з Білорусії, Польщі, Прибалтики.

Змінювалися форми і методи торгівлі на ярмарках. Ширше застосову­вали оптову торгівлю за зразками, у формі аукціонів. Наприклад, на Київ­ському контрактовому ярмарку кунівлю-нродаж здійснювали в основно-МУ У формі контрактів (договорів) на товари, що були на місцях виробниц­тва (хліб, цукор, метал, вугілля тощо).

Деякі оптові ярмарки скорочували обсяг товарообороту, а деякі, навпа­ки, з проведенням залізниць розширювали торгівлю, перетворювалися на міжрайонні та всеросійські торгові пункти.

На оптових ярмарках насамперед посилилась тенденція спеціалізації торгівлі. Серед порівняно великого асортименту (понад 40 .найменувань) виділявся один або кілька видів товарів, які визначали специфіку того чи ПІІдого ярмарку. Так, Харків був головним центром торгівлі виробами тек-стильіюї промисловості. Уже наприкінці XIX ст. на трьох його ярмарках —

365Хрещенському, Покровському та Успенському — мануфактура становила 40 % привезених і 70 % усіх проданих товарів. З початку XX ст. ці ярмарки спеціалізувалися на торгівлі шкірами та взуттям, які становили не менше ніж 10 % загальної вартості виставлених тут товарів і майже завжди роз­куповувались.

Свою товарну специфіку мав Київський контрактовий ярмарок. Він був не лише традиційним місцем привезення і збуту різноманітних товарів з українських та російських губерній, а й славився оптовими операціями купівлі-нродажу сільськогосподарської продукції (цукру, збіжжя).

Ярмарки па півдні України (Петропавловський в Ярмолипцях, Успен­ський в Нікополі) також спеціалізувалися на операціях із зерном, яке велики­ми партіями звідси відправляли в чорноморські порти на експорт. Велике значення у внутрішній торгівлі мали також сільські та міські базари, торги. Протягом першої половини XIX ст. кількість базарів у містах України значно зросла за рахунок як влаштування базарів у містах, де вони раніше не збирались, так і збільшення базарних днів там, де вже були базари.

На час реформи 1861 р. в містах України був 12 141 базар, причому один раз на тиждень базари відбувались у 34 містах, два рази на тиж­день — в 41, три рази па тиждень — у 13 і щоденно в 9 містах.

Серед містечкових виділилися базари в містечках Ставищі (Таращан-ський повіт), Смілі, Городищі (Черкаський повіт), Таганчі (Канівський повіт) Київської губернії. У містечку Ставищі (належало графу О. Браницькому) базари відбувалися через кожні два тижні. Тут торгували сіллю, рибою, худо­бою, дрібними товарами і особливо збіжжям. Наприкінці 40-х — на початку 50-х років на цих базарах щороку в середньому продавали товарів на суму 25 — 30 тис. крб. Значний торговий оборот на базарах у Смілі, Городищі й Тагаичі був зумовлений насамперед тим, що тут знаходились великі на той час промислові підприємства зі значною кількістю робітників.

Базари були важливою ланкою в тогочасній торговій системі. Через базари значною мірою обмінювали промислові та сільськогосподарські то­вари, здійснювали економічний зв'язок між містом і селом.

Найбільш ходовими з місцевих товарів на українських базарах були зерно і худоба. Торгівлею збіжжям в основному займалися торговці-скуп-ники. Відвідуючи сільські базари, міські торги та ярмарки., вони скупову­вали хліб у селян і землевласників, а потім перепродували його оптовим торговцям або безпосередньо збували на внутрішньому чи зовнішньому ринках. Якщо в перші нореформені роки базари відкривали переважно в містах, то у 80 — 90-х роках — і в більшості сіл. У 1900 р. базари збиралися в 940 пунктах і торгували в цілому 77 тис. днів на рік. У 1913 р. в україн­ських губерніях рийки функціонували в 1300 містах та інших населених пунктах понад 110 тис. днів.

У великих містах діяло щоденно кілька базарів. Так, наприкінці ХІХ ст. у Києві їх було 6, у Харкові та Одесі — по 5. Розширився асортимент товарів. Поряд із продуктами землеробства і тваринництва, які виробляли для продажу поміщицькі, куркульські та селянські господарства,

366більше з'являлося на ринку промислових виробів. Зростання транспорту, особливо залізничного, сприяло розширенню географії торгівлі: на базари доставляли товари не лише з близьких місцевостей, а й з віддалених гу­берній.

У 1913 р. щоденні обороти ринків великих торгово-промислових міст, таких як Одеса, становили не менше ніж 10,4 тис. крб., Києва і Харкова — 25—3 тис. крб., адміністративних центрів економічно менше розвинених губерній (наприклад Житомира) — в середньому 1,5 тис. крб., повітових міст — 0,8—1 тис. крб. за кожний базарний день, а в селах — від 0,1 до 0,2 тис. крб.

В українських губерніях порівняно з іншими регіонами Російської імперії швидко зростала постійна торгівля, яка з 80-х років XIX ст. перева­жала. Розвиток парового флоту, будівництво залізниць прискорили й зде­шевили доставку товарів безпосередньо споживачу, зробили врешті-решт непотрібним посередництво багатьох ярмарків і колишніх гужових перева­лочних пунктів. Кількість постійних торгових підприємств (крамниць, ма­газинів, складів, шинків, корчм) швидко збільшувалась. Якщо у 1861 р. в Україні їх налічувалося 33,2 тис., то в 1900 р. — майже 87 тис.

В умовах швидкого індустріального розвитку стаціонарна торгівля на­була нових форм. Неухильно зростав ЇЇ обсяг і збільшувався асортимент товарів. У торгівлі, як і в промисловості, відбувалися концентрація капі­талів, поступове витіснення з оптової та роздрібної торгівлі дрібних та се­редніх торговців. Це, зокрема, здійснювалося створенням великих універ­сальних і багатофілійних магазинів.

Зростала кількість магазинів та крамниць, що торгували оптом і вроздріб, ларків, палаток, різних підприємств з продажу горілки, вина, тютюну тощо.

У внутрішній торгівлі України дедалі зростаючу роль відігравали то­варні біржі, які почали виникати ще в дореформений період. Вони дуже часто утворювалися з оптової ярмаркової торгівлі й часто заміняли її. Біржа як особлива форма ринку історично утворилася в умовах промислового розвитку. Для неї були характерні регулярні, приурочені до певного місця і часу ділові збори, на яких здійснювали торгівлю на основі укладання угод, Що підпорядковувалися спеціальним правилам, і встановлювали ціни, прий­нятні для учасників операції. У 1870 р. в Україні діяла одна товарна біржа, ав 1904 р. — 6. На початку XX ст. заснування бірж продовжувалось.

Серед бірж за обсягами операцій виділялися Київська та Одеська. Єли-заветградська й Миколаївська біржі проводили операції з кунівлі-прода-ЖУ зерна.

У січні 1902 р. було засновано Харківську кам'яновугільну і залізотор-гову біржу. Створення її було, з одного боку, наслідком швидкого промисло­вого розвитку Півдня України, а з іншого — недостатньою оперативністю промислових підприємств у врахуванні кон'юнктури як місцевого ринку в країні, так і внутрішнього ринку Російської імперії. Пізніше, коли утвори­лися й почали напувати в економіці України такі монополії, як "Прода-Мег і "Продвугілля" та інші, Харківська біржа перетворилася на організа-

367цію великого торгово-промислового капіталу і сприяла утвердженню його панування па внутрішньому ринку монархії Ромагювих. Через цю біржу здійснювали мільйонні угоди зі збуту мінерального палива, руди, заліза Особливо великими були операції "Продамета" і "Продвугілля". Навіть у не найсприятливіші для господарства України роки (1905, 1906, 1907 рр.) через біржу було укладено угоди па продаж вугілля і заліза — відповідно на 1 230 827, 2 279 177 і 3 430 000 крб.

Україна дедалі більше втягувалась у сферу загальноросійських зовніш­ньоторгових зв'язків, у систему світового ринку. Наявність великої кількості товарного зерна в Україні і підвищення попиту на нього з боку західно­європейських держав зумовили швидке зростання вивезення зерна, особ­ливо пшениці, з чорноморсько-азовських портів.

Великих обсягів набув вивіз українського зерна в 1816— 1817 рр., коли в Західній Європі був голод. Наприкінці 50-х років 81 % продукції україн­ського землеробства, що експортували через чорноморсько-азовські порти, становила пшениця. В сукупності експорту її частка дорівнювала 68%.

Зростанню торгівлі через чорноморсько-азовські порти, більшість яких була на території України, сприяла як зовнішня торгова політика царського уряду, так і надання цим портам деяких привілеїв. Так, у 1782 р. з метою розширення торгівлі через ці порти царський уряд видав розпорядження про зменшення там на 1/4 митних зборів.

Ряд торгових привілеїв було надано Одесі. Наприклад, у 1804 р. було дозволено провозити товари транзитом через Одесу в Молдавію, Валахію, Австрію і Пруссію, а також за море. Царським маніфестом від 10 травня 1817 р. Одесі "подаровано" на ЗО років порто-франко, тобто право безмит­ного вивозу і ввозу товарів. Як наслідок, Одеса стала місцем складування іноземних товарів, що розходилися звідси не тільки в Росію, а й у Польщу, через транзит — в Австрію, через Кавказ — в Персію. В Одесі організову­вали банкірські доми, обороти яких охопили все побережжя Чорного та Азовського морів: одеське купецтво стало швидко багатіти. Введення пор­то-франко сприяло перетворенню Одеси на один з найважливіших портів Російської імперії. Імпорт товарів через Одеський порт постійно зростав. Так, якщо в 1802 р. сюди було ввезено іноземних товарів на суму 719 тис. крб., то в 1860 р. на 14 766 тис. крб., причому вивіз у 1860 р. поступався за обсягом ввозу багатьом попереднім рокам. Значні обороти в зовнішній торгівлі мали такі південні порти, як Бердянськ, Маріуполь, Херсон.

Україні та Росії належала велика роль у російському експорті. Про ие свідчать такі дані: у 1861 — 1865 рр. з європейських морських портів і сухо­путних митниць Росії в середньому вивозили близько 75 млн пудів зерна, з яких на чорноморсько-азовські порти припадало 45,5 мли пудів, або 60,6 % загального їх вивозу. У 1891 —1895 рр. вивіз зерна з Росії вже становив 377,5 мли пудів, з яких на чорпоморсько-азовські порти припадало 288,3 мли пудів, або 76,5%.

Поряд з продуктами землеробства з України відправляли на експорт велику кількість продуктів тваринництва. Вивозили коней, велику рогату

368худобу, овець, свиней, вовну, шкіри, сало, м'ясо, масло тощо. Лише з Одеси у 1896—1890 рр. щорічно відправляли в середньому по 74,3 тис. овець. Через європейські кордони Росії у 1861 —1865 рр. вивозили вовни 1188 тис., а у 1886 —1890 рр. — 1839 тис. пудів. Україна давала понад 50 % загального її вивозу з Росії, зокрема основну частину мериносної породи.

Ще вищою стала частка України в зовнішньоторговому обороті Росій­ської імперії на початку XX ст. Експорт із України перевищував імпорт. У 1900 р. торговий баланс становив активне сальдо 367 млн крб., 1901 р. — 740, 1902 р. - 468, 1904 р. - 287, 1905 р. - ЗОЇ млн крб. Протягом 1909-1914 рр. середньорічне активне сальдо сягало 319 млн крб. Із цієї суми 262 млп припадало на торгівлю із закордоном і 57 млн на торгівлю з Росією та іншими краями імперії Ромапових. За 1912 р. активне торгове сальдо України дорівнювало 528,1 млн крб. Вартість українського експорту в 1913 р. становила 1022,8 млп крб, сума імпорту — 648 млн крб., активне сальдо — 374,8 мли крб.

У загальному експорті Росії на той час частка України становила май­же 26 %, а в імпорті — 11,5 %. Поза межі імперії Романових з України вивозили переважно продукти сільського господарства, в Росію — промис­лову сировину й напівфабрикати. Вартість експортованих з Росії сільсько­господарських продуктів протягом 1909—1911 рр. становила 85 % всього експорту, в тому числі Україна давала майже 50 % вивозу зерна. Перше місце в українському експорті займав цукор. У 1913р. його вартість стано­вила 267,4 млн крб., збіжжя й борошна — 235,3 млн, руд та необроблених металів — 115,4 млн крб. З усіх товарів, які вивозили з України в Росію, 75 % їх вартості становили промислові матеріали. Така політика російсько­го царизму гальмувала економічний прогрес України.

У системі заходів царського самодержавства, спрямованих на колоні­альне узалежнеиня України, неабияка роль відводилась митному тарифу 1822 р. Його метою було зміцнення корінної російської промисловості й перетворення України па монопольний ринок російського текстилю. Голов­на мета цього тарифу, незважаючи на численні доповнення, залишалася незмінною і в наступні роки. Його положення позбавили Україну змоги ввозити необхідні їй товари з-за кордону. Високі мита ставили україн­ський ринок у залежність від доставки товарів з Росії. Це насамперед ви­роби текстильної промисловості, які пізніше частково завозили в Україну І з польських промислових центрів, що були в межах імперії Ромапових. Так, уже в 1834 р. російська промисловість поставила в Україну 85,9 % загальної кількості експорту текстильних товарів. Текстильні вироби були основним предметом українського імпорту в другій половині XIX стТ — на початку XX ст. Із загальної суми українського імпорту, яка протягом 1909 — 1911 рр. становила 471 мли крб., па текстильні вироби припадало 208 млп. Проте продукція текстильних підприємств України становила дещо більш як 8 млн крб. Російські купці завдяки протекції уряду опанували великі Українські ярмарки — київський, харківський, лубенський, полтавський та пші, які регулювали торгівлю Росії з Україною тканинами.

369Важлива роль у внутрішній і зовнішній торгівлі належала купцям, чи­сельність яких протягом 1816—1856 рр. збільшилася з 18,2 тис. до 104 тис Зростали суми капіталів, що зосереджувалися в їхніх руках. У нореформе-ний період, незважаючи на концентрацію торгового капіталу, значно збільши­лася кількість людей, діяльність яких була тією чи іншою мірою пов'язана з торгівлею. Протягом 60 —70-х років зросли чисельно і збільшили свої ка­пітали купці. Якщо на 1861 — 1862 рр. у містах України було понад 9 тис купецьких капіталів, то вже у 1864 р., за неповними даними, 16 290. Чималу ; групу населення України в період її промислового розвитку становили і дрібні торговці, які щорічно брали посвідчення на право вести торгівлю. | Зокрема, у 1864 р. губернські установи видали понад 23 тис. посвідчень, ч* власники яких могли вести дрібну торгівлю у своїй місцевості. Крім того, було видано більш як 1000 посвідчень. За даними офіційної статистики, у 1885 р. торгову діяльність в Україні здійснювали 175,9 тис. осіб, а наприкінці XIX ст. — вже 334,1 тис. осіб. Отже, чисельність торговців збільшилась у 1,9 раза на розвізну і близько 1500 на розносну торгівлю. У 1882 р. кількість посвідчень на ведення місцевої дрібної торгівлі становила понад 54 тис. Чисельність дрібних торговців і в наступні роки залишалася значною. Про це переконливо свідчить той факт, що лише у Київській губернії в 1890 р. було видано на дрібну торгівлю близько 12 700 посвідчень і понад 9 тис. білетів, у Волинській губернії в 1897 р. — відповідно близько 730 посвідчень та 7490 білетів.

На західноукраїнських землях протягом XIX ст. розвивалися всі фор­ми торгівлі. Провідною формою організації періодичної торгівлі залиша­лись ярмарки. Наприкінці XIX — на початку XX ст. в Східній Галичині, Північній Буковині, Закарпатті проходило щороку 1 тис. ярмарків.

Ярмарки на західноукраїнських землях, так само як і на східно­українських, відбувалися в усі нори року, однак насиченість ярмаркових операцій була неоднаковою, найменше ярмарків було навесні, а найбільше восени, що безпосередньо пов'язувалося з наявністю товарної продукції у селянських і поміщицьких господарствах.

Великі спеціалізовані ярмарки у Східній Галичині та Північній Буковині відбувались у найбільших тоді торгово-промислових центрах — Львові, Бродах, Тернополі, Станіславі, Чернівцях. Наприклад, у Львові проходили знамениті святоюрські та вовняні ярмарки, Бродах і Тернополі — великі ярмарки коней, Станіславі й Чернівцях — полотна і худоби. На всю Галичину і за її межами славилися протягом першої половини XIX ст. універсальні ярмарки в Улашківцях та Уневі (раз на рік), що тривали два-три тижні-

На ярмарках, що були розташовані поблизу великих річок чи заліз­ниць, великими партіями зрубали ліс та лісоматеріали.

У Північній Буковині та Закарпатті вели активну торгівлю худобою-На ярмарки Ужгорода, Берегова, Мукачевого 1897—1900 рр. приганяли в середньому по 123 тис. голів рогатої худоби, коней, овець, у 1901 —1905 рр- " 130 тис., у 1906—1910 рр. — 120 тис. Важливими ринками збуту зерна стали Чернівці, Вижниця, Садгора.

370Значну роль в економічному житті Галичини відігравали контрактові ярмарки, які щорічно, починаючи з кінця XVIII ст., збиралися у Львові (початок січня — початок лютого). До періодичної форми торгівлі належа­ла також базарна торгівля.

у ЗО —40-х роках XIX ст. па території Західної України щорічно діяло понад 6 тис. базарів і торгів, а на початку XX ст. — майже 9 тис. Джерела свідчать, що на тиждень базари відбувались один-три рази. Як правило, двічі па тиждень вони збиралися в окружних містах, а також там, де розви­валися солеварні та інші ремісничі промисли (Делятин, Долина, Калуш, Косів, Кути, Надвірна, Стара Сіль та іІІ.). Тричі на тиждень відбувалися базари і торги у Спятині, Золочеві та Роздолі. Щоденні базари діяли у Львові.

На базарах продавали переважно продукти харчування, ремісничі ви­роби, а також товари, закуплені па великих ярмарках. Між базарами та ярмарками існував певний зв'язок. У деяких містах, зокрема у Львові, зби­ралися торги, які за товарообігом і кількістю учасників не поступалися ма­лим ярмаркам. На торги часто приїжджали купці з ближніх та віддалених міст, навіть з-за кордону. Асортимент товарів свідчив про певну порайонну спеціалізацію. Торги і базари мали важливе значення у реалізації про­дуктів землеробства і тваринництва, сільськогосподарської сировини, реміс­ничих виробів.

Незважаючи на важливу роль західноукраїнських ярмарків і базарів, сезонна торгівля в регіоні втрачала своє значення, поступаючись прогресив­нішим та стабільнішим формам товарного обміну. Подальшого розвитку набула вища форма торгівлі — стаціонарна.

У Галичині найбільшим центром стаціонарної торгівлі був Львів. У 1812 р. у місті діяло 8 оптових магазинів і 222 крамниці роздрібної торгівлі, велика кількість магазинів з продажу вина, нива, меду, горілки, тютюну. У 1850 — 1851 рр. у львівській торгівлі було зайнято 2700, а у допоміжних торгових підприємствах — майже 8000 осіб, зокрема понад 2100 купців торгували різними товарами. За 1870 — 1911 рр. кількість осіб, зайнятих у стаціонарній торгівлі Львова, збільшилася з 1,9 до 3 тис. Всього у Східній Галичині в 1902 р. було 45,5 тис. стаціонарних магазинів.

Зароджувалась і розвивалась постійна торгівля в Закарпатті. В ужго­роді, Мукачевому, Берегові, Виноградові, Сигеті у першій половині XIX ст. було вже чимало купців-власпиків крамниць, магазинів, винних склепів тощо. Наприклад, лише в Ужгороді у середині XIX ст. налічувалося близько 100 винних склепів, Мукачеве-Чинадіївська домінія надавала тоді в оренду ^І'ясні лавки і 37 різних магазинів. У селах Галичини, Буковини і Закарпаття єдиним місцем, де постійно торгували, була корчма.

Дедалі більше розширювалися зовнішньоекономічні зв'язки західно­українських земель. У першій половині XIX ст. відбулися зміни в товарній £тРуктурі зовнішньої торгівлі. Остаточно втратила значення торгівля через Дапськ. Натомість значних масштабів набрали економічні відносини із За*ідпими провінціями імперії Габсбургів. Торгівлю суворо регламеитува-

371ли цісарські укази і циркуляри, згідно з якими зі згаданих провінцій Ав­стрійської монархії товари вільно, навіть безмитне переміщали д0 національних окраїн, а в зворотньому напрямі — через "високі митні бар'є­ри". Внаслідок цього, а також промислової відсталості Галичини і Букови­ни відкривалися широкі можливості для зростання ввозу фабричних ви­робів з більш розвинених у промисловому відношенні західних провінцій і корінних австрійських земель. Якщо в 1844 р. ввіз становив 221,5 тис. золо­тих ринських, то в 1849 р. — майже 356,8 тис. До Галичини і Буковини постійно надходили сільськогосподарські знаряддя, метал і металеві вироби текстильні й галантерейні товари, аптечні матеріали тощо. Потік австрійських товарів негативно впливав на розвиток місцевої фабричної промисловості та ремісничих промислів, закріплював за Галичиною і Буковиною роль сиро­винного придатка метрополії й ринку збуту готових фабричних виробів.

У західні райони Австро-Угорщини, в Німеччину, інші західні країни.у другій половині XIX ст., як і раніше, вивозили багато продукції тваринного походження. Значна частина худоби була не місцевого походження, а при­гнана з Наддніпрянської України й Бессарабії, а на західноукраїнських землях лише деякий час відгодовувалася. В останній чверті XIX ст. розви­нулося й торгове свинарство. Доставка худоби на захід після прокладення залізниць була значно здешевлена, що дало змогу істотно збільшити екс­порт худоби. Наприкінці XIX — на початку XX ст. поза межі краю вивози-ли щорічно близько 50 тис. голів великої рогатої худоби, 300 тис. голів свиней, багато продукції вівчарства, птахівництва, жирів, масла.

В останню третину XIX ст. у великій кількості вивозили на захід про­дукцію сировинних галузей промисловості, які па той час почали бурхливо розвиватися, — нафту й нафтопродукти, озокерит, ліс, пиломатеріали, про­дукти сухої перегонки деревини, харчову, а на початку XX ст. також калій,-ну сіль. і!

Із західних провінцій монархії імпортували у країни Західної ЄвроШ, особливо в Німеччину, різні вироби фабрично-заводської промисловості. Крім товарів для задоволення побутових потреб населення, особливо міського, тканин, одягу, шкіряних товарів, взуття, галантерейних виробів, предметів культурного і хатнього вжитку (паперу, меблів, скловиробів, фарфоро-фа-янсового посуду тощо), а також деяких харчових продуктів — цукру, кон­дитерських і тютюнових виробів, алкогольних напоїв, вин, почали ввозити машини й обладнання, хімікати, мінеральні добрива, цемент та ін. Потреби краю переважно задовольнялись імпортними фабричними промисловими виробами.

Західноукраїнська фабрично-заводська промисловість мала дуже обме­жені можливості експортувати свою продукцію на захід, де вона не могла успішно конкурувати з місцевою промисловістю. Тому вона була зорієнто­вана на східний ринок і лише незначною мірою на експорт па Балкани. Ьа дередодні першої світової війни сировина становила більш як 90 % всього експорту із західноукраїнських земель в інші й лише кілька процентів ста

ІЮВИЛИІ фабрикати.   ,..__ .,.„.„ ,,л-,<;..,.                      ;   .  :      .....     ;:...<

372Західноукраїнські землі зміцнювали економічні зв'язки з Наддніпрянською Україною і Росією. У першій половині XIX ст. ці зв'язки розширювалися і ставали важливим фактором підтримання багатьох сторін господарського життя західноукраїнських земель. Протягом першої половини XIX ст. на територію Правобережної України завозили численні вироби західноукраїнських реміс­ників, зокрема галицьких і буковинських бондарів і столярів, бродівських ко­валів, ливарників, кушнірів, римарів, закарпатських "дротярів" і мандрівних ремісників, різноманітні кам'яні будівельні матеріали і сировину, точильні знаряддя праці тощо. Лише у 1838 — 1839 рр. з Галичини через Радзивилів-ську митницю вивезено у Росію столярних виробів на суму 169 тис. крб. асигна­ціями. В 1839 р. експорт цих товарів із Галичини і Буковини до Росії стано­вив майже 245,2 тис. крб. асигнаціями. Серед цієї групи товарів особливим попитом користувалися вироби буковинської деревообробної промисловості та львівських каретників. Наприклад, у 1831 —1839 рр. серед відправлених з Буковини у Росію і в Україну через Новоселицьку митницю дерев'яних ви­робів було понад 137,6 тис. коновок, майже 6000 бочівок, 5620 вуликів, 5290 діжок, 5032 шаплики, 19 тис. лопат, 40,5 тис. ложок, 2400 баклаг, два вози, сани, а також ночви, жолоби, черпаки, осі, мазниці, колеса до колодязів тощо.

У російсько-українському експорті в Галичину чільне місце посідали продукти тваринництва, зокрема велика рогата худоба і коні. Так, у звіті київського губернатора міністерству внутрішніх справ за 1808 р. зазначало­ся, що в Полтавській і Чернігівській губерніях закуплено й відігнано через Радзивилівську митницю до Галичини 3000 волів. У 1825—1835 рр. через цю митницю переправлено 12,1 тис. волів і коней, 1840 — 1850 рр. — майже 47,6 тис. волів.

Галицькі купці жваво торгували російськими шкірами, вовною, хутром та виробами з нього. Привезену сирицю обробляли в основному у дубиль­них майстернях Бродів, Буська, Доброжан, і Пошиковців, Засова.

Незважаючи на різні перешкоди й обмеження з боку австро-угорсько-го уряду, в другій половині XIX ст. розвивалися й міцніли економічні зв'яз­ки західноукраїнських земель із Наддніпрянською Україною. Головними статтями вивозу, як і раніше, залишалися ліс і продукція деревообробки. Буковинські й частково галицькі лісоматеріали сплавляли Дністром на Поділля, у Херсонщину, Бессарабію, до Одеси. Частину їх сплавляли річка­ми до Дунаю і далі до Чорного моря. З 70-х років, після з'єднання заліз­ниць Західної та Наддніпрянської України, багато лісоматеріалів почали вивозити залізницею. Західноукраїнський ліс забезпечував безлісні райо­ни Півдня України будівельними матеріалами, що сприяло його економіч­ному розвитку.

Тисячі західноукраїнських селян працювали у Наддніпрянській Україні па будівництві залізниць, шосейних шляхів, па плантаціях цукрових бу-ряків, інших роботах у промисловості й сільському господарстві. Посилен­ня економічних зв'язків між штучно роз'єднаними державним кордоном землями України було природною потребою життя українського народу, і тогочасна дійсність неминуче пожвавлювала їх. Особисте спілкування пасе-

373леІІІІя Східної Галичини, Північної Буковини й Закарпаття з наддніпрян­ськими українцями сприяло зміцненню свідомості етнічної єдності всього українського народу.

Отже, протягом XIX — на початку XX ст. у внутрішній та зовнішній торгівлі України відбулися нові якісні зміни. Розширилась її географія збільшився асортимент товарів, зросли обсяги товарообороту. З'явилися прогресивні форми товарообміну. Важливого значення почали набувати товарні біржі. Розширювалися, ставали тіснішими економічні зв'язки між західноукраїнськими землями та Наддніпрянщиною. Зміцнився всеукраїн­ський національний ринок. Проте на нього негативно впливала антиукраїн­ська політика в галузі торгівлі, яку здійснювали правлячі кола імперій Романових та Габсбургів.