3.4. Сільське господарство України в дореформений період

Протягом першої половини XIX ст. в сільському господарстві України панівною залишалася панщинна система господарства. У аграрних відноси­нах домінувало поміщицьке землеволодіння:

У складі Російської монархії,   % усієї землі

§  Лівобережна і Слобідська Україна 68 — 70

Правобережна    Україна 75                                     

Південна Україна 68                               

У Російській державі було видано ряд указів, що дозволяли купівлю землі та володіння нею міщанам, купцям, державним селянам. Це сприяло формуванню буржуазної власності на землю і деякою мірою підривало моно­полію дворянства. Наприкінці 50-х років понад 34,5 тис. державних селян володіли більше ніж 86 тис. десятинами землі. Значним землевласником залишилася держава.

Розвиток західноукраїнських земель з кінця XVIII ст. регулювався аг­рарним законодавством австрійських монархів Марії Терезії та Йосифа Н

324'' під час ЇХ1ІЬОГО спільного правління (1765—1780 рр.) і самодержавної влади останнього (1780-1790 рр.).

Першими потрапили в сферу реформаторської діяльності закарпатські селяни. Згідно з маніфестом від 26 квітня 1766 р. про урбапіальиу регуляцію селянин отримував від землевласників садибу і земельній наділ від ,10,2 до 17,1 га землі залежно від її якості. За користування землею новнонадільні селяни повинні були відробляти на пана 5 днів на рік, желяри (беззе­мельні) — 18 днів. Крім того, селяни відробляли примуси. За поміщиком зберігалася влада над особою селянина, який отримав право ходити на за­робітки. Поміщик користувався правом першості найму, платив за цінами, встановленими місцевою владою. За законом 1783р. закарпатські селяни дістали право займатися ремеслом, розпоряджатися майном. Поміщикам заборонялося втручатися в родинні стосунки селян, відбирати у них без дозволу державних установ садиби, примушувати виконувати не передба­чені законом примуси. Закон 1875 р. звільнив селян від кріпосницької за­лежності. Вони здобули право вільно пересуватися по країні, передавати у спадщину майно, обирати професію, навчатися в школах.

Першим законом (1773 р.), що змінив земельні відносини в Галичині, одержавлювалася королівщина. Була проведена інвентаризація всіх маєтків, анулювались усі приватні збори за продаж селянам товарів. У 1774 р. було проведено секуляризацію монастирського землеволодіння. Ліквідовано 54 монастирі, з них 15 у Львові. Священики греко-католицьких парафій та їхні родини звільнялися від панщини, військових постоїв, осипів.

Закон, що регулював відносини між шляхтою і кріпосними селянами, був виданий у червні 1775 р. Поміщикам заборонялося притягати селян відбувати примуси понад ті, що були зафіксовані в інвентарі, до панщини в неділю і свята, до примусової роботи навіть за гроші, накладати штрафи, примушувати купувати у корчмаря горілку, карати селян без спеціально­го присуду. Потрібно було точно встановити розміри Іювозових примусів. Закон підривав засади влади пана, визнавав лише його право на верховну владу по відношенню до земель селянського користування.

Йосиф II будував свою економічну політику, виходячи з ідеї французь­ких фізіократів про продуктивність праці та юристів про природні права людини. Патентом від 5 квітня 1782 р. він скасував особисту залежність селян і надав їм елементарні громадянські права: одружуватися на свій розсуд, навчатися ремеслу, іти від пана, служити за умови писаного дозво­лу на відбуття з підданства. Селяни ставали не панськими, а цісарськими підданими. Вони залишалися прикріпленими до землі, продовжувати ви­копувати панщину та інші примуси.

Закони і розпорядження 1784 р. скасовували шарварки, регулювали

ІІовозні примуси, панщину. 16 червня 1786 р. вийшов "Роботопатент", що став

кодексом законів з аграрних відносин у Галичині, як і в усій Австрії, та діяв

До революції 1848 р. Підтверджувались усі попередні розпорядження і вста-

Іовлювалися нові норми відробітків залежно від кількості землі, що була у

°ристувашіі, визначалися категорії селян і встановлювалися розміри нан-

325тини. Скасовувалися нормована панщина, дворові примуси, роботи за зви­чаєм, монополія домінії на купівлю продуктів селянських господарств. Роз­різнялися селянські та двірські землі, але, як і раніше, поміщик міг вигнати селянина з землі, передати її іншому.

У 1785— 1788 рр. в усій Австрії було проведено перший кадастр земель (йосифіиська метрика) з метою вдосконалення системи оподаткування. В квітні 1787 р. вийшов закон, який вирішив питання сталості селянського землекористування. Землі домінії поділялися на рустикальпі та домініальні. Селяни дістали так зване право дотації на земельний наділ, на користуван­ня пасовищами і лісами, на допомогу реманентом, на опіку під час злиднів. Цей закон був поширений і па Буковину.

Найнрогресивнішим був загальноавстрійський Урбаніальний патент Йосифа II від 10 лютого 1789 р. Проголошувалося, що всі селянські примуси належить встановлювати пропорційно до кількості землі, що перебувала у їхньому користуванні. Розміри державних і урбаніальних (на користь пана) примусів не могли перевищувати ЗО % загального доходу від селянської землі. Урбаиіальні примуси повинні були сплачуватися грішми, що призво­дило до скасування панщини. Встановлювались однаковий земельний податок для всіх категорій власності, а також норми доходності окремих категорій земельних угідь. Зміни в соціально-економічному становищі зумовили знач­ний приріст населення: наприкінці третьої чверті XVIII ст. населення Східної Галичини становило 1520, в 1800 р. — 2187 тис. чол. Цілеспрямовано пере­селялися польські та німецькі колоністи. За 1772—1784 рр. в 150 держав­них фільварках їх поселилося 15 — 16 тис. чол.

Незадоволення земельних власників, у тому числі галицької шляхти, гальмувало впровадження патенту. Даступник Йосифа II імператор Лео-польд у 1790 р. видав закони про покарання підданих киями і скасування урбаніального патенту, наказав повернутися до колишніх норм оподатку­вання і панщинних примусів. Епоха реформаторства закінчилася. Почався період феодальної реакції.

Австрійське аграрне законодавство було прогресивним, оскільки відпові* дало інтересам економічного розвитку, було спрямоване на подолання відста­лості Галичини. Проте збереження права власності феодала па всі землі маєт­ку і визначення рустикальних земель не майном, а наділом селян, малоземел­ля, відсутність вільних земель стримували реалізацію прогресивних законів.

В Австро-Угорщині за урядовим циркуляром 1814 р. придбати майно могли лише привілейовані стани або власники індигенату (дозволу), пра­во надання якого мав лише монарх. Піддані селяни виключалися із числа можливих власників землі. В 1820 р. дозвіл на купівлю маєтків було дано всім, але коштів у селян не було. В 1789 р. почався розпродаж державних (камеральних) маєтків. Якщо на початку панування Австрії в Галичині налічувалося 315 камеральних доміній, то в 1833 р. — всього 33. Міським громадянам, церковним парафіям, вільним селянам належало 4 % землі.

У Північній Буковині великим землевласником був релігійний фоиД> утворений законом 1786 р., що складався з 267 монастирських маєтків І

326володів 77,75 % усієї землі. Дрібним землевласникам (резеціам) належало О 5 % землі, в середньому приблизно по 11,5 га.

Характерною рисою поміщицького землеволодіння була наявність вели­чезних латифундій. У Східній Україні вони були зосереджені переважно на Правобережжі та Півдні, в Лівобережній Україні та на Слобожанщині переважали невеликі маєтки.

Більше ніж половина всіх земель в Україні належала великим власни­кам. Так, графам Браницьким на Правобережжі належало 300, барону Штігліцу на Півдні — 126 тис. десятин землі. У Східній Галичині на одну домінію припадало в середньому 755 моргів землі (286 десятин), на один маєток у Північній Буковині — 2977 моргів (1183,4 десятини).

Значного поширення набуло орендування маєтків. Наприклад, у Київській губернії понад 12 % маєтків було в оренді. В Стрийському окрузі Галичини з 152 землевласників 60 орендували маєтки.

Скорочувалися надільні землі, зменшувалось обезземелення селян, основ­ними групами яких були державні, поміщицькі, монастирські. У Східній Україні вони становили відповідно 40,3 і 59,7 % усіх селян. Поміщицькі селяни переважали в губерніях Правобережної України (58 %), а дер­жавні селяни — в губерніях Лівобережної (67,2 %) і Південної (69 %) України. Незначну групу становили удільні селяни. На західноукраїнських землях поміщицькі селяни становили приблизно 70 % населення.

Напередодні селянських реформ частка селянських наділів у загальній площі поміщицьких земель становила, %: у Лівобережній Україні — 38,8, Правобережній — 36,7, Південній — 14,3, Східній Галичині — 48,9, Північній Буковині — 41,9.

Землевласники різними способами збільшували землі, якими користу­валися, за рахунок селянських: урізували наділи, заміняли гірші землі на кращі, забирали пустки після втечі селян тощо. За період 1787—1834 рр. у Галичині було захоплено 1 млн моргів рустикальних земель.

У Київській губернії за 1847 — 1861 рр. поміщицьке землеволодіння зрос­ло на 13,8, у Закарпатській Україні протягом першої половини XIX ст. — на 20 %. Землевласники володіли майже всіма лісами, а.в Східній Україні — пасовищами, луками. В Галичині в користуванні селян їх було 2/3.

Розмір наділу залежав від способу ведення господарства поміщиком. У Східній Україні тяглові господарства, що мали 2 — 4 пари робочої худоби, отримували наділ у 2 раза більший, ніж піші селяни. Так, у 40-х роках на Поділлі тяглові господарства користувалися 12 десятинами орної землі та 4 десятинами сіножатей, піші господарства — 3 десятинами орної землі та » Десятиною сіножатей. У Полтавській губернії співвідношення було відпо­відно 6,26 і 2,79 десятини, у Київській — 6—9 десятин і 3 десятини. Зросла кількість безземельних селян і тих, хто мав лише присадибні ділянки. В Кінці 50-х років XIX ст. у Лівобережній Україні вони становили відновід-"о 24 і 10 %, у Правобережній Україні - 7,5 і 9,25 %.

Переважна більшість державних селян Східної України користувалися

327невеликими наділами: від 0,5 десятини па одну ревізьку душу в ПолІН тавській губернії до 8,2 десятини у Херсонській губернії.

У Східній Галичині за період від земельного кадастру 1819 р. до зе­мельного кадастру 1847 —1857 рр. кількість селянських господарств зросла на 55 %. При цьому 27,2 % селянських господарств мали менше 2 моргів землі (1,1 га). У Північній Буковині таких господарств було 17,1, у гірських карпатських селах — 35 —43 %. У Закарпатській Україні 80 — 90 % госпо­дарств мали до 3/8 наділу (4,1 — 5,2 десятини).

Збільшилося число селянських господарств, які не мали робочої худоби і сільськогосподарського реманенту. В Східній Україні чисельність їх коли­валася від 29,5 % в Харківській до 60 —70 % в Катеринославській і Пол­тавській губерніях. У Галичині в окремих маєтках лише 7 % селян мали З —4, 40 % — 2 голови робочої худоби, решта господарств її зовсім не мали.

Напередодні селянських реформ в користуванні селян було землі: в Лівобережній та Слобідській Україні — в середньому 2,5 — 3 десятини на одну ревізьку душу; Правобережній — 1,23 — 2,8, Південній — 3—4дес., Східній Галичині — 8,7 морга на одне господарство (3,4 десятини), у За­карпатській Україні — 1,5 десятини.

За підрахунками статистиків того часу, для забезпечення потреб сім'ї та сплати податків потрібно було 5 десятин землі на ревізьку душу. Більшість селян України не мали прожиткового мінімуму і змушені були займатися побічними заробітками.

Головними формами експлуатації селян залишалися відробіткова, гро­шова і натуральна ренти. Переважала панщинна організація господарства. Напередодні реформи 1861 р. в Правобережній Україні серед поміщицьких селян панщинних кріпаків було 97,4 %, в Лівобережній — 99,3, Південній — 99,1 %, тоді як в російських губерніях їх було менше — від 41 до 80 %, Закон 1797 р. встановлював 3-денну панщину з вільною неділею. Проте фактично вона становила 4 — 6 днів на тиждень. Були поширені денні "уро­ки" (відрядна форма праці), виконання яких займало 2 —3 дні. Обов'язково відроблялися додаткові повинності (будівельні дні, иовозова, шарварки тощо). Запроваджувалися переведення селян у дворові, праця на підприємствах, на місячне утримання землевласників. У 1840 р. на Лівобережжі було вже 25 % селян-місячииків.

Державні селяни Східної України вважалися особисто вільними. За своїм складом вони були неоднорідними. Найчисельиішими групами були державні селяни, які сиділи на казенних або власних землях, козаки Пол­тавської та Чернігівської губерній, колоністи-іпоземці. Вони сплачували грошові податки (подушне, земські тощо), виконували рекрутську, підводну повинності, феодальну ренту. За характером відбуття феодальної ренти вони поділялися на дві групи: оброчних і па так званому господарському становищі. На оброці перебували селяни Лівобережної та Південної України. Через те що більша частина державних маєтків Правобережної України здавалася Іюміщикам-посесорам в оренду, селяни викопували панщину, повинності, тобто мало відрізнялися від поміщицьких селяп-кріпаків.

328Посилилась експлуатація селян, які були на оброці. Зросли оброчний і подушний податки. Державні податків забирали 40 % річного прибутку селян, переважна частина яких була неспроможна сплатити їх.

У 1837 р. царський уряд заснував міністерство державного майна, зав­данням якого було вдосконалення управління державними селянами з метою зміцнення фінансів країни. У 1839—1841 рр. було проведено реформу, згідно з якою ліквідовувалася оренда державних маєтностей. Замість подушного вводився оброк з землі та прибутків від промислів. Державні селяни оби­рали сільські та волосні управління, що залежали від губернських палат державних маєтків. Ця реформа прискорила майнове розшарування селян­ства, створила умови для більш швидкого переходу господарств селян на ринкові відносини.

У 1847 — 1848 рр. було проведено інвентарну реформу поміщицьких селян Правобережжя. За інвентарними правилами, земля, що була в користу­ванні селян, закріплювалася за ними, регулювала повинності на користь поміщика. Тяглові селяни повинні були відбувати на тиждень 3 дні з упряж­кою і 1 жіночий день, інші селяни — 2 дні чоловічих і 1 жіночий. Городники за користування садибою і присадибною ділянкою платили оброк або відроб­ляли 24 дні панщини на рік. Натуральні данини скасовувались. Усі селя­ни відбували додаткові повинності з оплатою. Однак через те що контролю за здійсненням інвентарних правил не було, їх практично не додержували.

Для становища селян західноукраїнських земель було характерне по­ступове відновлення економічних позицій землевласників, що існували до австрійського аграрного законодавства в 70—80-х роках XVIII ст.

Шляхта залишалася повним власником доміиіальних земель і верховним власником рустикальних земель, намагалася позбавити селян права користу­ватися лісами, пасовищами. При проведенні земельних кадастрів зменшува­лися рустикальні землі. Селянин без дозволу поміщика не мав права залиши­ти землю, а якщо отримував дозвіл на перехід в іншу домінію, був зобов'яза­ний на своє місце "інших здатних ставити". В 1798 р. було прийнято патент, згідно з яким селяни могли викупити повинності, а землевласники пере­дати їм домініальні землі. Однак для Галичини цей закон значення не мав.

Зросли феодальні повинності селян. Запроваджувалася чотириупряж-на панщина для тяглових підданих з двома робітниками на день, відрядна панщина з встановленням високих денних норм виробітку, примусова най­мана праця, панщина за користування лісом, лугами, пасовищами, відновлю­валися допоміжні роботи. Найпоширенішим способом збільшення панщи­ни було роздріблення наділів, хоча за австрійськими законами лише стар­ший син міг успадкувати землю. Буковинські землевласники, укладаючи дозволені урядом угоди з селянами, добилися збільшення панщини з 12 до у. а інколи до 100—150 днів на рік з господарства. У Закарпатській Украї-111, яка входила до Угорського королівства, земельні та підданські відноси­ли регулювалися законом 1836 р. Панщина становила залежно від наділу л~ 140 днів на рік. За австрійськими переписами 1819—1820 рр., панщи-І1а в Східній Галичині і Закарпатті становила 4/5 феодальних повишюстей

329селян, натуральна данина — 1/6. В Буковині частка панщини у повин-ностях була меншою. Повинності селян становили 69 % загальної суми чистого прибутку від селянських земель. Крім того, селяни платили дер­жавні податки, що дорівнювали 13,6 % прибутку.

Протягом першої половини XIX ст. з розвитком товарно-грошових відно­син на українських землях поглибилася майнова диференціація селянства. В Східній Україні цей процес проходив повільніше, ніж у Центральному промисловому районі Росії, що пояснювалося переважанням панщини як гальмуючого фактора. Майнова нерівність більш виявлялася серед держав­них оброчних селян Лівобережної та Південної України. Утворилася група селян, що володіла або орендувала 100 десятинами землі і більше. Селяни-власпики Катеринославської губернії зосередили в своїх руках 18% за­гальної кількості приватної землі. Структура господарств державних селян (козаків) Полтавської та Харківської губерній у 1836 р. характеризувалася такими даними: 15,7 % не мали землі, 25,6 — мали лише садиби, 4,4 — займалися ремеслом, 53,4 % — володіли землею. Серед державних селян Правобережної України 15 % селян були безземельними, 35 % не могли обробляти свої поля самостійно, без супряги. Малоземельні та безземельні селяни наймалися до заможних. Частина селян орендувала землю, віддаю­чи третину або половину врожаю. Заможна верхівка орендувала також казенні млини, ґуральні, ярмаркові та базарні площі, пасіки, рибні стави тощо. Частина селян записувалась у стан міщан і купців.

Царський уряд своїми указами сприяв зміцненню заможної верхівки селян. У 1801 р. державні селяни зрівнялися в правах з купцями і міськи­ми жителями на придбання незаселених земель. У 1818 р. їм дозволили влаштовувати фабрики і заводи, в 1830 р. — розводити сади, городи на громадській землі розміром 1—3 десятини. При переселенні па нові землі державні селяни отримували 30 — 60 десятин у селах і 25 — 40 в хуторах.

Процес розшарування відбувався і серед поміщицьких селян, їм дозво­лялося купувати землю на ім'я свого поміщика. Вони засновували підприєм­ства з переробки сільськогосподарської сировини, орендували і здавали в оренду землю, використовували найману працю. Проте землевласники могли в будь-який час забрати майно заможного кріпака. Важливими за­собами збагачення селянської верхівки були лихварство, підприємництво, чумакування, збут товарів на ярмарках, базарах. З їхнього середовища виро­стали великі нромисловці-нідприємці.

У Східній Галичині за переписом 1847 —1859 рр. структура селянських господарств мала такий вигляд: повні селяни, які користувалися понад 20 моргами землі, становили 8,3 %, иівселяни, які мали 10—20 моргів, — 23,4; чвертьселяни, або піші, які "сиділи" на 2 —10 моргах, — 41,1; загородники (до 2 моргів землі) — 27,2 %.

У Північній Буковині селяни за економічним становищем поділялися на 4 групи: заможні-фрунташі, які користувалися повним наділом 15 — 20 га, — 4,9 %; середияки-міклаші — 16,1; малоземельні-кодаші — 61,2. безземельні халупники і комірники — 17,1 %•

330В окремих повітах Закарпатської України безземельні селяни стано­вили 45 — 50 % селянських дворів і лише 2/3 селян користувалися 14 — 18 десятинами землі.

У західноукраїнському селі виник новий тип господаря — підприємець. За умов збереження перемінного землекористування при чергових пере­ділах землі заможні селяни збільшували свої наділи. Окремі повні селяни мали по 30 — 80 моргів землі, що призводило до утворення багатонадільних господарств. Такі господарства обов'язково використовували працю челяді. Це в основному були комірники, які не сиділи ні на рустикальній, ні на домініальній землі. Вони були постійним резервом поденних робітників для доміпії.

Швидке розорення селянських господарств створювало надлишок ро­бочих рук. У Східній Україні був поширений відхід на "заробітки". В 40-х роках лише з Полтавщини в південні губернії щороку йшло па заробітки 90 тис. чол. Почалося переселення (стихійне і організоване) селян у Ново­російський край, на Кавказ, у Саратовську й Астраханську губернії. У 1838— 1852 рр. з Лівобережної України переселилося 58,5 тис. чол. Переселялися в основному селяни середнього достатку. Не маючи реальної допомоги царського уряду, переселенці часто розорювались і поверталися назад у свої села.

У першій половині XIX ст. сільське господарство продовжувало набу­вати товарного, підприємницького характеру. Головною функцією панщин­ного господарства було виробництво заради грошей. Землевласники Східної України створювали в своїх маєтках економії, де була робоча худоба, зем­леробські знаряддя, і змушували селян виконувати панщину. На західно­українських землях зберігалася домініальио-фільваркова система. Швид­кими темпами відбувалася товаризація великих поміщицьких господарств, які за кількістю проданих сільськогосподарської продукції та сировини займали панівне становище на внутрішньому і зовнішньому ринках. По­ступово в товарно-грошові відносини втягувалися середні господарства. Невеликі поміщицькі господарства зберігали натуральний характер і були слабко пов'язані з ринком. Розвивалося торгове землеробство в селянських господарствах. У Російській державі в першій чверті XIX ст. були скасо­вані всі обмеження щодо торгівлі землевласників. Вони зберегли привілей безмитної внутрішньої торгівлі, отримали право вести закордонну оптову торгівлю, записуватися в купецькі гільдії. На західноукраїнських землях шляхта зберігала монополію в торгово-нідприємницькій діяльності. Часто в особі дворянина поєднувалися поміщик-кріпосник, підприємець і торговець.

Для землеробства України характерним був зерновий напрям. За обся­гом посівів у Східній Україні перше місце посідала пшениця. В КМвській губернії посіви її становили 1/4 — 1/3 усіх посівних площ, зайнятих ози­мими і яровими культурами, в Подільській — 2/3, в Катеринославській — °*/4 полів, що відводилися під озимі. Друге місце займало жито, третє — °вес і ячмінь. Урожайність зернових культур залишалася низькою. Валові збори зростали в основному за рахунок освоєння цілинних земель на Півдні

331та розширення посівів. За 1778—1851 рр. посівні площі зернових на Півдні України збільшилися в 25 разів. У Київській та Подільській губерніях яким належала значна роль у виробництві хліба, посівні площі розширював лися внаслідок зменшення селянських наділів, посилення експлуатації селян

Більша частина зерна йшла па продаж. За кордон щороку вивозилось 2,5 % врожаю. У Росії зерно переробляли на горілку, постачали для армії

У Східній Галичині, Закарпатті у рільництві напував вівсяио-ячміиний напрям. У 40-х роках XIX ст. у Галичині овес становив майже 40 % усього збору зернових. Він займав 46 % посівних площ у Закарпатті, а в гірських районах — до 90 %. Значне місце за обсягом посівів посідали жито і гречка, останнє місце — пшениця. Проте оскільки на рийку першість займала пшениця, поступово зростала її частка і у посівах. Наприклад, у Мукачеве-Чинадіївській домінії Закарпаття за 40 років (1806—1848) посівні площі зернових збільшилися в 3 рази, зокрема посіви пшениці — в 9, жита — в 5, ячменю — в 8, вівса — в 4 рази. Зерно було однією з важливих статей прибутків.

Кукурудза займала 28 — 71 % посівів. В/ша була головною сільсько­господарською культурою в господарствах Північної Буковини.

У перші два десятиріччя XIX ст. землеробство досягло деякого піднесен­ня, що пояснювалося державними замовленнями на зерно. Після наполео­нівських воєн зернова продукція Галичини не витримала конкуренції аме­риканського і російського зерна. Вивезення зерна за кордон мало спорадичний характер. Більша його частина реалізувалася на місцевому ринку, використову­валася для відгодівлі худоби і птиці, перероблялася на горілку і ниво. Най­вищого рівня хліборобство досягло в 30-х роках. У 1837 р. річний збір зерно­вих культур становив 1780 тис. т. Зросла урожайність зернових культур.

Проте цього було досягнуто в умовах зростання чисельності сільського населення. Продуктивність праці в сільському господарстві протягом пер­шої половини XIX ст. зменшилася на 1/4.

Високого рівня в Україні досяг розвиток технічних культур, найважли­вішими з яких були льон, коионля, тютюн, хміль, цукровий буряк. Льон і коноплю вирощували на всій території Західної України. В Східній Украї­ні на виробництві конопель спеціалізувалися Полтавська і Чернігівська губернії, льону — Катеринославська, Херсонська губернії, Ізюмівський повіт Харківської губернії. Виробництво тут мало товарний характер. З прядива виготовляли одяг. Воно було цінною сировиною для полотняних мануфак­тур, ткачів, ремісників. З конопляного сім'я виробляли олію для харчування і макуху для відгодівлі телят. Певна частина полотна вивозилася за меЖІ краю. З Південної України вивозилося насіння льону, що користувалося попитом за кордоном. ;

Швидкими темпами розвивалося тютюнництво як галузь торгового землеробства. В Лівобережній Україні в 50-х роках щороку збирали Д*> 800 тис. пудів тютюну. У передгірних районах Східної Галичини, між Дністром і Прутом збирали щороку 20 тис. віденських центнерів тютюну-Набувало поширення тютюнництво в Закарпатті. У Східній Україні переважало вирощування цукрового буряку, через те що він давав більший прибуток, ніж зернові посіви. За 1848—1860 рр. площі цієї культури зросли на 57,7 % і становили майже 44 тис. десятин. Цукро­вий буряк сіяли у поміщицьких маєтках Правобережної та Лівобережної України, особливо в Київській губернії (59 % загальної площі цукрових буряків). Цукрозаводчики мали в своєму розпорядженні власні плантації, закуповували його у тих, хто не мав власних цукрових заводів. ':

розширювалися посіви соняшника, особливо в Полтавській губерШЇ. Отриманий урожай збувався курським торговцям олією. '*

У Східній Галичині, Північній Буковині та Закарпатті найважливішою культурою стала картопля як продукт харчування, сировина для горілчаних підприємств і фураж для худоби. Вона витісняла посіви зерна. У 1815 — 1840 рр. збір її зріс майже у 18 разів, посіви картоплі займали 16 % усієї посівної площі. Це призвело до виснаження грунтів, а коли в 40-х роках почалось ураження картоплі хворобами — до бідування селян.

У Східній Україні хліборобство велося традиційними способами і за­собами. Більшість селянських господарств продовжувала застосовувати традиційну техніку (плуг, серп, косу). Оранка українським плугом була низькоякісною і повільною (за три дні можна було зорати не більше ніж 2 десятини). До того ж плугів не вистачало. На поміщицьких полях у 30-х роках почали впроваджувати фабричні знаряддя обробітку грунту, сіялки, віялки, жатки, кінні молотарки. Продовжувало панувати класичне трипілля, зокрема у вирощуванні зернових культур. На коренеплідні, технічні куль­тури відводили окрему ділянку поля. На півдні панувала перелогова сис­тема. Окремі поміщицькі господарства під впливом зростаючих потреб внутрішнього та зовнішнього ринків переходили до інтенсивного земле­робства. Поступово почали застосовувати багатопільну трав'яну систему, закладати елементи плодозмінної системи (озима пшениця — кормові корені — ячмінь з підсіванням конюшини — конюшина). Утворювалися сільськогосподарські товариства, поширювалася спеціальна економічна літе­ратура. У 1765 р. утворилося Вільне економічне товариство, в 1828 р. в Одесі — Товариство сільського господарства Південної Росії.

На західноукраїнських землях під впливом агротехнічного перевороту в західних країнах відбулися певні зрушення. Важливою культурою стала конюшина, посіви якої займали 5 —6 % усієї посівної площі. Почав її куль­тивувати вчепий-агроном Ф. Ройтер — управитель маєтків Чарторийських. Крім конюшини, вирощували вику, люцерну, що мали велике значення Для поліпшення структури грунту, як грубі корми для худоби. В передо­вих господарствах 3 рази обробляли пари, осушували заболочені місця, застосовували загінну систему обробітку грунту (між загонами робили борозни для стікання води). Трипілля поступово замінялося н'яти-шести-Іпльними сівозмінами з повною ліквідацією парових полів. Видавалися праці • Ройтера "Наука про рільництво" і двотомник Касперовського "Ріль-'ицтво". В газетах, зокрема в "Газеті Львівській'^ давалися рекомендації з

:333питань розвитку землеробства. З дозволу уряду шляхта в 1845 р. заснувала Галицьке господарське товариство.

В агротехнічному процесі велику увагу приділяли угноєнню. Городи щороку удобрювали гноєм чи попелом. В цілому забезпеченість полів орга­нічними добривами була низькою.

Агротехнічні зрушення охопили незначну кількість поміщицьких гос­подарств України. Так, в Харківській губернії на початку 50-х років було лише 40 маєтків (0,75 % загальної кількості), в яких робилися спроби перейти до раціонального землеробства. В Західній Україні після 1815 р під впливом міжнародної конкуренції шляхта для підвищення прибутко­вості своїх маєтиостей посилила панщинний гніт.

Для торгового землеробства були характерні промислове городництво, садівництво і виноградарство. Майже всі сорти фруктових дерев завозили­ся з Баварії та Австрії. На сторінках журналів друкувалися поради щодо практичного виведення кращих сортів овочів і фруктів. У Закарпатті виро­щувалося багато промислового винограду, з якого виготовляли вино, що користувалося попитом па міжнародному ринку.

У Східній Україні промисловим городництвом займалися селяни при­міських господарств. Досить розвиненою була спеціалізація. Так, у Васильків­ському повіті на Київщині вирощували капусту, в Черкаському повіті — цибулю і кавуни, в Полтавській губернії — часник, в Херсонській — баш­танні культури.

Найбільше садів було в Харківській, Полтавській, Київській, Волинській та Херсонській губерніях. Україна продавала сухі та свіжі фрукти в Мос­кву і Петербург.

Розвивалося торгове тваринництво. В усіх губерніях України в поміщиць­ких маєтках влаштовувалися кінні заводи. В Катеринославській у 30-х ро­ках їх було 287, у Київській — 8 великих, у Полтавській — 419, здебільшого невеликих, у Харківській — 155. Як і раніше, розводили велику рогату худобу української породи. В Катеринославській губернії було 762 заводи, в яких налічувалося до ЗО тис. голів худоби, в Харківській — 269 (в серед­ньому Ію 72 голови).

У середині 40 —50-х років у Східній Україні розпочалося скорочення цих галузей, оскільки землевласники переходили до розширення зернового господарства. В Східній Галичині, навпаки, поміщицькі господарства пере­будовувалися із зернових па тваринницькі. Розводили корів швейцарської, тірольської, штирійської, молдавської порід, займалися племінною справою.

Високопродуктивні породи худоби вирощували в Закарпатті. У 1794 — 1845 рр. у Мукачеве-Чинадіївській домінії поголів'я волів збільшилось у 94 рази, а великої рогатої худоби — у 25 разів. Після наполеонівських воєн зросло поголів'я коней — тяглових, спортивних. Періодично влаштовували­ся виставки кращих коней. Тваринництво стало давати великі прибутки. Коней і велику рогату худобу скуповували, відгодовували, а потім збували на ярмарках. Продану худобу відправляли в Царство Польське і Росію-Тільки в Москву і Петербург продавали до 260 тис. голів.

334Щорічно па рийках Австрії, Чехії, Моравії, Сілезії реалізовувалося 60 — 90 тис. волів. На продаж йшли масло, сир, шкіри. Галицька шляхта створила великі випасові господарства, які здавалися в оренду для перегінної худо­би з Росії в західні країни.

Швидко розвивалося вівчарство. В 1850 р. у Східній Україні налічува­лося 10 мли голів овець, з яких 4,5 млн голів були тонкорунними. Царський уряд вжив ряд заходів щодо розвитку вівчарства. Роздавалися державні землі під овечі заводи. Поміщикам видавалися пільгові позики. Було вида­но положення про організацію вовняних ярмарок. Девізне мито підвищило­ся, вивізне мито зменшилося.

Вовну реалізували на місцевому і зовнішньому ринках. Вивезення вов­ни протягом ЗО — 50-х років з чорноморсько-азовських портів і через Беса­рабію становило 7,8 млн пудів.

У Галичині та Буковині поголів'я овець досягло майже 1,4 млн голів. Грошовий прибуток від вівчарства в Східній Галичині у 20 —30-х роках дорівнював 80 тис. золотих ринських. Великим попитом користувались овечі шкіри, кожухи, шапки, ковдри та інші товари.

Певного значення набули птахівництво, свинарство, бджільництво, роз­ведення риби.

На шлях торгового землеробства стали селянські господарства. З рин­ком були пов'язані переважно заможна верхівка селян, господарства іно­земних колоністів. На зерновий ринок йшло 10 % селянського товарного зерна і 90 % з поміщицьких маєтків. Селяни культивували тютюн, вирощу­вали цукровий буряк, соняшник, коноплі.

Промисловим городництвом і садівництвом, бджільництвом займалися селяни містечок і сіл, розташованих навколо міст Львова, Києва, Станісла­ва, Полтави, Харкова. У Херсонській губернії під городами і баштанами було зайнято 50 тис. десятин землі. Державні селяни займалися садівницт­вом. Лише в Харківській губернії збувалося 500 тис. пудів сушених фруктів. У селі Лебедині Київської губернії деякі селяни мали сади, доход від яких становив до 40 тис. крб. Колоністи Херсонської губернії продавали до 9 тис. пудів фруктів і 60—120 тис. відер вина. Виникло бойківське чумацтво: закупівля в Закарпатті свіжих та сухих фруктів і торгівля ними у Варшаві та Наддніпрянській Україні.

У гірських районах Карпат розвивалося селянське тваринництво торго­вого напряму. Селяни-багатії (гендлярі) торгували місцевою худобою, ску­повували волів, овець па півдні України, Росії, Молдавії, Угорщини, а потім продавали в Австрії, Чехії, Моравії. Проте розвиток торгового землеробства стримували феодально-кріносницькі відносини: феодальна рента, залежність селянина від поміщика і держави.

Товаризація сільського господарства виявлялась у застосуванні найма­ної праці. Як і раніше, практикувалася примусова наймана праця, коли зем­левласники встановлювали натуральну або грошову плату своїм кріпа-кам-селяпам за додаткову панщину тощо. У Східній Галичині робоча сила аграків-подешшків у окремих фільварках набула домінуючого значення.

335Запроваджувався обов'язок відбувати "заробітні" дні. Челядь була також обов'язковим елементом повіюпадільиого селянського господарства. Перед розкріпаченням кількість коморииків-батраків становила 400 тис. селян­ських сімей, або майже 40 % населення краю.

Вільнонаймана праця набула значного поширення в Катеринославській і Херсонській губерніях. Менше вона застосовувалася в маєтках Київської, зовсім мало — в Полтавській, Чернігівській і Волинській губерніях. Строк найму був різний: поденно, па тиждень, на певний строк, особливо під час збирання зерна та сінокосу. Проте сільське господарство залишалося крі­посним.

Отже, сільське господарство України розвивалось екстенсивне за раху­нок розширення посівних площ, посилення відробіткової ренти. Панщшша система гальмувала розвиток сільського господарства. Так, Східна Галичина була сільськогосподарською провінцією Австро-Угорщини. У 40-х роках XIX ст. у Галичині виробляли: зерна — 13 %, льону — 23, тютюну — 16, конопель — 25, картоплі — 38 % загальної продукції цих культур. Земле­робство мало вівсяно-картопляний напрям. На душу населення виробляло­ся зернових культур 288 кг, у тому числі жита і пшениці — 60. Кількість волів на 100 чол. становила 11, корів — до 20, свиней — 14. Це означає, що основна маса населення зовсім не споживала хліба і м'яса. Звичайною їжею селян були картопля, овочі.

Посилився занепад поміщицьких маєтків. У Східній Україні в 1858 р. 23,9 % їх, а також 65 % кріпаків було заставлено і перезаставлено. Царський уряд збільшив розмір позик, які кредитні установи видавали поміщикам, зменшив банківський процент. Тільки за позики землевласники повинні були сплатити 77 мли крб. У Східній Галичині в 1841 р. шляхта створила Галицьке земельне кредитне товариство, в 1842 р. — Ощадну касу, яка явля­ла собою іпотечний банк. Однак ці заходи не могли подолати депресійний стан фільваркового господарства.

Неврожайні роки спричиняли голод і розорення, відчутний вплив на розвиток сільського господарства справляли стихійні лиха, епідемії. У 1799— 1856 р. в Східній Україні було 28 повсюдних і часткових неврожаїв. У 30-^ 50-х роках в окремі роки смертність в Галичині перевищувала народжу­ваність. ':

Разом з тим протягом першої половини XIX ст. землеробство і тварин­ництво дедалі більше набували торгового характеру. Сільське господар^ ство пристосовувалося до товарно-грошових відносин. Посилилася спеціалі­зація окремих районів. Були спроби окремих землевласників перейти ДО раціонального землеробства. Товарно-грошові відносини проникали в гос­подарства селян. Поглиблювалася майнова нерівність. Формувався ринок найманої праці. Утворювалися господарства заможних селян, що стали иа }шлях торгового землеробства, перетворення яких на фермерські господар* іс;тва гальмувало кріпосне право.

v     Отже, розвиток аграрних відносин і етап сільського господарства в Украї­ні свідчили про кризу панщинної системи господарствами* й.*;.

Хліборобство велося традиційними способами і засобами. Феодальне пільство неспроможне було створити сприятливі умови для іитенсив-Іого розвитку, що поступово стає визначальним для агровиробиичого про­цесу в країнах Західної Європи. Хід економічного розвитку України об'єк­тивно потребував скасування кріпосного права.